Нині, 31 березня, Василеві Портякові мало би сповнитися 72 роки.

Згадаймо...

Розмова з паном Василем,

2 березня 2018 року.

Жити йому залишалося рівно рік...

павло вольвач: - Василя Портяка важко назвати "популярним". І, водночас, це один із найвагоміших сучасних прозаїків, якого дехто з критиків зараховує в один ряд із Тютюнником та Стефаником. Твори Портяка можна прочитати за день-другий. А можна перечитувати-осягати роками. А ще за Портяком - кінематограф, Карпати, родовід. Одним словом - життя.

Василь Портяк — письменник, кінодраматург, кіносценарист. Не знаю, яка між цими професіями різниця, ми це з'ясуємо. Дякую Василеві, що прибув з Фастова.

Якщо говорити про моє особисте знайомство з його творами, з героями його творів, то це відбулося я вже не пам'ятаю коли, сказати б, дуже давно, і як писав один із василевих колеґ-письменників і друзів, між першою і другою книжкою Портяка 22 роки, товщина часу. І поза тим його герої не забулися, не вицвіли, не злилися з тлом, бо вони із плоті і крови. І от саме про творчу кухню я й почну, Василю, з тобою говорити. По-перше, може, це вже банально, може, набридли цими запитаннями, чому такі великі перерви між виходом книжок і так мало за обсягом написано? Це така ощадливість у слові, ретельність, вимогливість, яка, звичайно, є, чи сюди додаються якісь буттєві обставини, скажімо, займався чимось іншим, писав кіносценарії, чи будував дім, чи, зрештою, накочувала звичайна людська лінь, буває ж і таке...

Василь Портяк: - Та всього буває. Я би почав із такого. ...Днями закінчився конкурс “Бути людиною” - це такий конкурс документальної прози, я був у журі. Довелося перечитати десь коло 200 оповідань. У всіх них йшлося про Другу Світову, про те, як людяне перемагало нелюдяне, про жорстокість війни. Розумієш, ти читаєш, але воно засідає, напластовується, і коли я це все перечитав, я не знав, куди з цим всім дітися.

- Ти чоловік твердий.

- Але й це не допомагає. В житті ти мав дотичність до пам'яті чиєїсь, до історій, воно тебе опосіло й не відпускає. І доки ти не даси йому кудись вихід, воно тебе не попустить. Я давно знаю, що важко заробляти на життя літературою. Не тільки в нас, взагалі важко. Колись Набоков писав про свою “Лоліту”: “Пока эта девочка меня кормит...” Тобто, тільки після “Лоліти” він міг собі дозволити зафрахтувати номер у готелі швейцарському, жити й ні про що більше не думати, хоча “Другие берега” в 100 раз кращі від тієї ж самої “Лоліти”.

Я не мав ніколи ілюзій, що я цим буду заробляти гроші. Для мене це вихід: те, що мене мучить, має мати вихід. У літературі це так. Кіно — трошки инше. Так, у тебе є угода, термін, текст...

- Тобто теза про те, що ти більшою мірою змовчав, ніж написав, - вона правильна?

- Мабуть, так.

- Я ще не сказав, говорячи про твої іпостасі, я не сказав ще одну, може, вона головна: Василь Портяк — ще гуцул. Чи гу́цул, як правильно?

- Гу́цул, гу́цул.

- Він гу́цул і, як кажуть люди, які тямляться на цій темі, гу́цул не аби-який, а трохи не найвисокогірніший із тих гуцулів, які пишуть, гуцулів-письмаків. Тобто родинне село Василя — чи не найвище в горах, вище там лишень ведмеді і якийсь кордон — румунський?

- Румунський.

- І оця твоя гуцульськість — вона, напевно, теж для тебе багато важить, чи, можливо, найбільше, вона є визначальною?

- Я тільки не знаю, наскільки це могло би стосуватися прози чи кінематографа. Це моє світобачення. Це там, де християнство настільки органічно сплелося з давньою вірою, давніми традиціями, що чогось органічнішого бути не може. Це там, де людину проводжали на той світ на так званих посейженнях — це поминальні вечори, де коло тіла читається Псалтир, а в иншій кімнаті гульки, забава іде, та ще - давня, давня, давняю Ми проводжаємо, людина закінчила свій час тут, а йде в кращий світ. В обрядах, в усьому вітальність є велика в гуцулів. Очевидно, це також має якусь вагу. Я бачив це на власні очі.

- Десь я вичитав, що саме в твоєму селі знімали “Тіні забутих предків”?

- Я був свідком, і це для мене настільки справило враження, що я потім долучився і до кіно, тому що я побачив, як робиться казка, як робиться образ. Це було несподіване. Я побачив кусок ...[нерозбірливо] дерев'янної, збоку масовка. Ми туди-сюди бігали, зазирали, нас ганяли... В мене лишилося в пам'яті: Параджанов, який на стільчику сидить, залишився юний майже, молодий Юрій Іллєнко, ми їх оббігали десятими колами, бо непотрібні ми там були, а дуже хотілося все бачити. І я потім побачив, в результаті монтажу, як ожив цей епізод, як він був змонтований з інтер'єром церкви, який знімався геть в иншому місці, з натурою, яка знімалася коло ріки також в иншому місці. І все це разом! Пам'ятаю, я бачив кілька дровеняк складених, нібито стіну... Для мене це стало таким дивом, що я, мабуть, тому потім і пішов у кіно.

- Тема УПА є для тебе не просто темою, а вона є для тебе родинним епосом, родинною пам'яттю, хай це й пафосно, родинним болем. І ця родинність, близькість, навіть інтимність — вона допомагає чи навпаки заважає, тисне, як ти кажеш — пече й не дає слову, сказати б, вивільнитися від судоми?

- Я з цим живу, з дитинства живу. Не тільки я. Не хотів би, щоб це сприймалося, як щось унікальне, якийсь випадок. Я вже колись казав, що серед моїх друзів, які тут є, ...[нерозбірливо] Михайло Дмитрів народився на Лонцького в тюрмі, Василь Герасим'юк народився в Караґанді в бараку для засланців. Тобто для нас, так само як для Східної України 20-ті - 30-ті роки, позначені боротьбою. Це не є щось таке виняткове. Але воно є, воно є, воно моє, тому що обидва роди — по мамі й по татові лягли там в більшості, мало хто вижив, і рідний тато також загинув 5-го березня, а я 31-го народився. Тобто воно є, воно не тільки моє, воно моїх рідних усіх. Я з цим живу. Це не допомагає й не чавить на мене, це історія роду.

- Але ж при тому ти ж іще вживаєшся у шкіру героїв.

- То инше питання, ти вживаєшся й радієш, коли хтось коло тебе працює. Коли ми знімали фільм про Шухевича “Нескорений”, то на подвір'ї Святого Юра ходив Гладій Гриць у мундурі, і там ще пару хлопців ходило, й підійшла до мене жінка, так глянула і якось так довірливо сказала: “Дякуємо, що ви їх вертаєте”. Тобто ці хлопці через роль туди входили, а для того щоб це мусило статися, треба входити в роль тобі, чи сценаристу, чи прозаїку.

- Тебе хтось із критиків чи читачів, у читацькій уяві, поміщає туди — десь між Тютюнника і Стефаника. Ти сам як до цього ставишся і хто для тебе ці постаті?

- Я не повинен якось до цього ставитися. То критики чи літературознавці так собі вирішили, то їхнє право. А ці постаті — я б ще додав обов'язково Коцюбинського. Коцюбинський, Стефаник, Тютюнник — це мірило.

... - Василь Портяк — із неймовірної родини, в якій воювало в УПА багато представників з обох родів, батько й дядько. Це неймовірні сюжети для втілення в будь-яких формах, насамперед в літературі, в кіно. Скажімо, доля його батька, який ще перед війною був висланий разом із родиною, старшими братами, з батьком у Сибір, сидів у тюрмі, потім якимсь незбагненним чином, через всю воюючу країну, “страну совєтов”, вернувся в Карпати, де приєднався до боївки старшого брата, який ще до війни почав воювати в горах — це знаменитий сотенний “Хмара”, а брат його, батько Василя, - “Сибіряк”, тобто це неймовірні долі. А ще по материнській лінії Василь Хімчак-Кучер, який загинув в один рік і трохи не в один місяць з батьком. Тобто, це — поєднання неймовірних доль, сюжетів, емоцій, саме те, чим займається Портяк, як на мене, в прозі, йому цікава не сама боротьба як така, а людські долі на зламі, на якихось тектонічних зсувах, як кажуть поляки, między młotem a kowadłem. І де ж це показувать, як не в кіно, Василю? Питання до тебе: якщо раніше тебе питали, чи ти збираєшся екранізувати свої новели, ти відповідав ухильно, мовляв, “воно би могло бути, але для цього треба, щоб знімалося кіно”.

- Зрушилося, слава Богу, гроші якісь є, проводяться якісь конкурси. Мабуть, мені не зовсім коректно їх оцінювати...

[...]

Ця розмова транслювалася у прямому етері на Радіо Культура, в циклі "Кружляння слів".

На жаль, щось завадило мені закінчити її транскрипт. Авдіозапис розмови на сайті РК не зберігся.

Пам'яті Георгія Якутовича

 

Георгій Якутович

* 14 лютого 1930 - † 5 вересня 2000

"Аркан", 1960, ліногравюра

ЯКУТОВИЧІ

Це не просто сторінка – знамените явище в українському мистецтві. «У 1960-х графіка домінувала над живописом. Цей напрямок тримав на плечах батько, - писав Сергій Якутович, який покинув нас 27 дня минулого місяця, про геніального графіка Георгія Якутовича. – «Коли він пішов, я зрозумів: атланта не стало, балкон може впасти. Підперти його маю я, хоча б криво».

Підпер гідно. Його роботи в приватних збірка і музейних колекціях по всьому світу, навіть у Білому домі.

Ніхто з українських художників не зробив для кіно стільки, як Георгій і Сергій Якутовичі. Батько – насамперед у «Тінях забутих предків» Параджанов так оцінював внесок Георгія: «Він не просто художник, а художник, що мислить /…/. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші». Карпати були йому рідні, він придбав хатину в гуцульському селі Дземброня, що під самою Чорногорою, подовгу там працював. А мій біль – так і не здійснена екранізація мого сценарію «Олекса Довбуш». Знімати взявся Леонід Осика, оператор-постановник мав бути Юрій Гармаш, художник-постановник – Георгій Якутович. Потужна група! Не склалося. З банальної причини – кошти…

А згодом я на території довженківської кіностудії на місці порожнього басейну побачив макети і став, як заворожений: «пітерські» леви, що сприймалися як загадкові сфінкси, були ЖИВІ, ще й не зафільмовані. Співпраця Сергія Якутовича з Юрієм Ільєнком на фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу» спричинилася до дивовиж, коли живі образи перетікають у полотна, і навпаки – з полотен оживають, у акторському втіленні. А макети… Кінознавець Лариса Брюховецька писала: «Макети передають інтенсивність подій. Крім того, вони надають об’ємності батальним сценам і в незвичній, умовній атмосфері фільму масовка стає зайвою. Зрештою, вони посилюють емоційну напругу. Отже, Юрій Ільєнко разом з Сергієм Якутовичем зробили відкриття в кіномові, принаймні, порушивши стереотип батальних сцен історичного фільму. Про цю знахідку режисер сказав у своєму прес-релізі: «нехай комп’ютери відпочивають». Те, що зробив Сергій Якутович як художник, є поза сумнівом, нове слово в кіно. Його ще оцінять».

«Мої розписи до фільму «Молитва…», - писав не без гумору Якутович, -люди крали зі знімального майданчика. Обламували декорації й несли додому. Зрозумів, я – народний художник». А ще так: «У мене – своя Україна. Для неї живу й за неї вмру. І мені байдуже – потрібен я тут чи ні. Моя Україна не схожа на реальну. Я увесь час жив паралельгим життям. Мені постійно було тут некомфортно. Інші країни пропонували мені комфорт. Однак за тиждень він набридав».

Втрата дружини, також художника (та й мама була художник-ілюстратор, і молодший брат Дмитро живописець), потім сина, теж талановитого («Коли помер син, якраз почали стріляти на Майдані. Для мене все з’єдналося. 2014-й – найстрашніший у житті»).

«… часом хочеться вимовити одне слово й цим сказати все. Я втомився».

Мир душі Вашій, Майстре! І Ваших рідних, знаменитих і просто митців-трударів.

Св. п. Василь Портяк

9 липня 2017

Важко повірити, але перша персональна виставка Георгія Якутовича відбулася на його сімдесятиліття. Жити йому тоді залишалося неповних 7 місяців...

Двічі дістав Шевченківську премію: одну за “Тіні забутих предків”, другу — за “Повість минулих літ” у переказі Віктора Близнеця.

...Св. п. Сергій Якутович: "Бачте, говорити про батька, як про минуле... Нічого не подієш... Я не можу говорити про батька, як про батька, тому що він для мене був усім. Батько — це батько, це фізіологічне (посміхається). Він був вчителем, був вихователем, найкращим другом, найстрашнішим критиком. Знаєте, зараз пройшов час — я згадую дитинство, як ... я не можу сказати — щастя, це щось неймовірне. Це не схоже на звичайне дитинство, тому що я ріс серед батьківських друзів, перед батьком з його ідеями, його фантазіями, якимись авантюрами, його світом, який він будував. Він своїм прикладом, своєю жертовністю... він міг кидатися, знаєте, міг знімати окуляри і йти на амбразуру! Я розумів, що в цих моментах він прекрасний, як кожна людина прекрасна, коли вона відкрита всім вітрам, людина, яка живе без остраху. Потім він сидів у майстерні зачинившись, в нього були муки, але на людях і коли він відстоював якусь ідею, якогось свого друга, наприклад, як з Гавриленком було, він ішов на все.

“Є у мене топір. Топір!..”, ліногравюра.

Андрій Чебикін, художник: Уявіть собі 63-й рік, зробити таку гравюру, він був уже на межі з дисидентами, буквально (про гравюру “Є у мене топір. Топір!..”). Він співчував їм, він спілкувався з письменниками, поетами.

Микола Стороженко, художник: Юрій Якутович добився звучання чорного по білому через дерево.

Андрій Чебикін: Найбільше він влюбився в Карпати [він жив у Дземброні. - Василь Портяк], робив вільну графіку. Але потім несподівано для себе ви́різав на торці, на дереві гравюри до “Тіней забутих предків”. Це настільки блискучі були речі, коли їх виставили на Червоноармійській, 12, - ми, студенти, були в захопленні від тих творів. Яка майстерність, яка проникливість у твір, які образи!

"Дитячі радощі", ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Микола Рапай, скульптор: Уся наша дружба, вся наша компанія будувалася на тому, щоб якнайглибше осягли професію, кожному свою, своє бачення - орієнтуючись на дуже високі зразки відкривати своє бачення. То була установка така, з якої ми виходили, то був гімн нашої республіки: в нас була республіка на Кудрявській, вона звалася Кудрявська республіка, а вулиця звалася Віа дель Корво, вулиця бідних закоханих, ми тоді зачитувалися італійцями. Основна ідея була служіння мистецтву, не робота в мистецтві, а служіння. Критерій ставився дуже високий. Юра був у нас мовби носієм високої ідеї, він теоретизував, багато розмірковував на цю тему.

Андрій Чебикін: Це наш вчитель, безумовно, це ціла школа української графіки, я б сказав, пророк у графіці. Будучи дуже висококультурною людиною, знаючи світове мистецтво, знаючи гравюри всієї Европи, знайшов такий хід - він її узагальнив і вивів на такі обшири, дуже різноманітні, і підходи. До кожного нового твору Якутович знаходив якийсь хід, новий ряд, бо він вважав: форма — це є зміст.

Сергій Якутович: “Якщо робити, то абсолютно.” І ця абсолютність передалася. Я — легковажна людина, в мене абсолютів немає, плигаю, плигаю, досі скачу, як воша на гребінці, і батько через це, навіть коли я вже був досить відомим художником, лавреатом, - батько страшенно переживав: “Ти не можеш зосередитися на якійсь темі і в цю тему так увійти, щоб розкритись до кінця, щоб робота була символом”. Як його “Топір”, як “Аркан” - це символи, це абсолютна концентрація ідеї, таланту, здібностей, виражених в образі.

Ми з ним були в Італії; зайшли у Венеції на виставку “Венеція у гравюрах”. Батько каже: “Чого ми туди підем? Це не графічне.” Вона кольорова, живописна така. Я кажу: “Ну, пішли, подивимося гравюри.” Прийшли туди і стоїмо, один одному посміхаємося: побачили шляхетність гравюри, символи, що сконцентровані в чорному й білому, але це не тільки чорне й біле, але й колір, це концептуально виражено. Вийшли, і батько каже: “Так ми з тобою аристократи!” Напевно, аристократи, бо художники, графіки — таки аристократи. Сама природа творчости нашої графічної, тім більше творчости гравера — це абсолютна дисципліна, самообмеження, ти переборюєш супротив матеріялу. Жити в постійній напрузі, весь час шукати в собі такого, якого ти любиш, найкращого себе, ідеал... Батько скрипів зубами: “У мене не вистачає СИЛ розповісти про себе, що я хочу розповісти як художник!” З іншого боку, для мене це безумна дисципліна - робити книжку десять років! Я за два місяці зробив усього Гоголя в тому році. Батько одного "Вія" робив п'ять років!

Через величезний діапазон його пристрастей, він ввесь час сам себе обмежував. От йому кажуть: “Ну, что ты, Юрочка, - московські друзі кажуть, - какого-то Стефаника делаешь, ты же в состоянии Шекспира поднять, Бог ты мой!” А він каже: “Я в Стефанике вижу Шекспира.” Він у Карпатах бачив Біблію. Він не бачив у Карпатах етнографічність: гоп-гоп-ту-ту-ту, він бачив Біблію!*

Георгій Якутович народився 14 лютого 1930 року в Києві. Сергій Якутович: "Самі Якутовичі з Білорусі: село Воронове Го­мельської губернії. А тут вони поєдналися з Синчил­ло. Був такий Синчилло–Стефановський, друг Тараса Шевченка, який мав художню школу на Подолі і розписував церви. Якутовичі були підрядниками, будували церкви: на цьому вийшов мезальянс родів. Це по батьківській лінії. А по маминій — мій дід вчився в одному класі з Булгаковим, у Першій київській гімназії, прадід — професор Київського університету святого Володимира, засновник Інституту мікробіології." (З інтерв'ю 2009 року).

Сергій Якутович

Майбутній український митець-графік Георгій Якутович студіював мистецтво в Київському художньому Інституті. Перебував під впливом творчости Георгія Нарбута та школи "бойчукістів", а також надихався фольклорним монументалізмом і простотою творчости Дієго Рівери. Народний художник України, професор Академії мистецтв України Георгій Якутович працював у техніках книжної і станкової графіки, у сфері кіномистецтва. Відомий майстерними гравюрами, переважно дереворитами, до творів "Фата моргана" Михайла Коцюбинського (1957), "Ярослав Мудрий" і "Свіччине весілля" Івана Кочерги (1962), "Козак Голота" Марії Пригари (1966), "Захар Беркут" Івана Франка (1972), "Кленові листки" Василя Стефаника, до "Слова про Ігорів похід" (1977). Крім книжної графіки, Георгій Якутович створив окремі гравюри на історичні теми: "Іван Вишенський", "Олег Гориславич", а також цикли на теми українських народних казок, старовинної української музики; листівки на мотиви українських народних пісень. Автор спогадів про Сергія Параджанова "Незакінчена сповідь" у книзі "Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність". (К., 1994). Георгій Якутович - художник-постановник знакових кінострічок "Тіні забутих предків" (1964, режисер Сергій Параджанов) та "Захар Беркут" (1971, режисер Леонід Осика). Був консультантом стрічки "Камінний хрест" (1968). Член Національної спілки художників України. Помер у Києві 5 вересня 2000 року, похований на Байковому цвинтарі.

Іван і Марічка. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Вечір на полонині. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Під Різдво. Іван та Палагна на молитві. Ілюстрація “Тіні забутих предків”

Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Іл. до драми "Свіччине весілля" І. Кочерги. 1960, папір

Іл. до повісти "Перехресні стежки" І. Франка. 1955

Могила Георгія Якутовича на Байковому цвинтарі.

Гравюри Г. Якутовича:

http://ljublju-marusju.livejournal.com/107736.html

http://yagallery.com/exhibit.../georgij-yakutovich-i-karpati

http://super-kup2011.narod.ru/v2/ukr100/Yak/Yak.html

Кадри і гравюри:

http://styleinsider.com.ua/.../kadri-i-gravyury-teni.../

__________________

* З фільму 2014 року "Визначні українці. Георгій Якутович: Графіка"

ГЕОРГІЙ ЯКУТОВИЧ    https://www.youtube.com/watch?v=NwBgTA_tLns

Автор і режисер Тамара Бойко. 2021

"Це, може, навіть і не вірші, / а квіти, кинуті тобі"

Батько. Українського, поетичного…

* * *

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

а квіти, кинуті тобі.

Він був скрізь на передовій: на фронті, на кіностудії Довженка… Бути чоловіком Ліни Василівни – це щохвилинна передова. І в день, і в ніч…

* * *

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал —

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

В ніч високосного притулку,

коли йде обертом земля,

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

Ці вірші – великий пам’ятник великій людині.

Василь Цвіркунов,

вчений-філолог, кінознавець, педагог, академік Академії мистецтв України, фундатор кіноосвіти, багатолітній директор кіностудії ім. О. Довженка.

* 21 грудня 1917 — † 20 листопада 2000

Ліна Костенко: «Я зустріла Людину, якої чекала моя душа. Я його зразу впізнала…»

� — Ти рідко говориш про своє особисте життя...

— А навіщо про нього говорити? Його треба мати. У мене довго не складалось, а вже як склалось — ​я була дуже щаслива. В найтяжчі роки, в найскрутніших ситуаціях біля мене був справжній чоловік, лицар. Я думаю, що це рідкісне щастя. Ми з Єжи розстались без конфліктів. Просто я не захотіла переїхати назавжди до Польщі, а він, польський письменник, не зміг би жити тут. Ми бачилися дедалі рідше, і наші дороги розійшлись. Він пішов у кругосвітні морські плавання. А я зустріла Людину, якої чекала моя душа. Ще з перших моїх віршів, пам’ятаєш? — ​«Темнооким чудесним гостем / я чекала тебе з доріг». Я його зразу впізнала. Дуже щаслива, що він став тобі добрим батьком. Ти ж знаєш, що він тебе не менше любив, ніж нашого сина Василя. Його безконечно поважала моя мама. Був напрочуд інтелігентною Людиною. У нього було органічне відчуття культури. Він дуже багато зробив для українського кінематографа, з ним пов’язаний найвищий його злет у ті ж шістдесяті…

* * *

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: - Люблю. –

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його голубе…

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

Оксана Пахльовська:

"В мене з’явилося відчуття, що тато в своєму житті зробив три чуда. Перше, – це відродження українського кіна. Я вдячна Михайлові Ільєнку, який у статті вивів образ тата як капітана піратської шхуни українського кіна. Як капітан, він обов’язково мав кульгати, не вистачало лише пов’язки на оці. І дуже важливий аспект цього образу, що це не море розхитувало шхуну, а піратська шхуна бурунила море.

Сьогодні, коли кіно відроджується, ми дякуємо нинішнім його очільникам, але завжди пам’ятаємо про ті часи. Бо і Юрій та Вадим Іллєнки, і Параджанов – це були великі люди, окремі світи. І вони заряджали один одного. Потім переживали велику трагедію, коли мінялися часи, і не наближався той горизонт, до якого вони пливли. Пам’ятаю дуже коротке інтерв’ю Юрія Ільєнка у 2004 році перед остаточним туром виборів. В нього запитали, чи він прийде на Майдан, і він сказав: «Так, я прийду на Майдан або з шампанським або з автоматом».

Друге чудо, – це любов до мами, любов всього його життя і життя маминого… Це було щось неймовірне. Згадую першу зустріч з любов’ю, яку мені подарували батьки. Коли була малою, мама й тато приїхали до Ржищева, де я проводила літо. Я бігаю, скрізь шукаю їх, а вони десь зникли. Раптом побачила: вони сиділи над річкою. У мами був дивовижний костюм, чорний з таким блакитним проблиском. І ці дві постаті, які пригорнулися одна до одної над рікою… Мені здавалося, що з мами струменить блакитне сяйво. І це був прояв якоїсь космічної любові! Я зрозуміла, що любов має бути тільки такою. Інакше немає сенсу…

Третє чудо, – це чудо батьківства. Мій батько – хоча він мені нерідний, я народилася від першого шлюбу мами, але ми завжди називали його «тато Василько» – він став мені абсолютним батьком. Я з радістю слухала оповіді татових колег, учнів, які теж називали його батьком. Він був батьком не тільки моїм, а батьком багатьох людей. Ми з ним завжди мали особливу спілку, були змовниками щодо мами.

Де маму треба було захистити, допомогти, ми завжди з ним працювали в такій унікальній психологічній, емоційній спілці дуже рідних людей. І потім, коли росла моя дочка Ярослава, він так само їй став навіть не дідусем, а батьком.

Коли тата не стало, це було дуже страшно. Подзвонила моя колеґа і принесла таку вістку. А напередодні мені приснився сон, де тато мені каже: «Оксано, бережи маму». Тоді я з дочкою приїхала на похорон. Обмерзлий Байковий цвинтар… Дуже страшно. Так, як у мене була перша зустріч з любов’ю, про яку я вам розказала, так у моєї дитини була перша зустріч зі смертю. Ярослава мене обійняла і сказала: «Мамо, я зрозуміла: життя закінчується, а любов ніколи».

Ці два епізоди зв’язуються воєдино. Любов – це та найбільша сила, яка зв’язує людей, яка не має в собі фальші. Тато був одним з цих сумних людей XX століття. Він пережив усе: війну, сирітство… Але й велику любов, велике щастя, велику перемогу. Бути так згаданим на своє століття – це велика перемога. Україна, яка сьогодні постала, значною мірою народилася завдяки тим великим, безмежно чесним і красивим людям, які разом з татом творили цей корабель українського кіно."

1969 року народився їхній син Василь, зведений брат Оксани.

Зліва праворуч: Василь Цвіркунов, Ліна Костенко, їхній син Василько, Євген Попович та Ольга Сенюк. Межиріч, Черкащина, 1979 рік

* * *

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю. О як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

Спини мене отямся і отям

Спини мене отямся і отям

така любов буває раз в ніколи

вона ж промчить над зламаним життям

за нею ж будуть бігти видноколи

вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами

спини мене спини і схамени

ще поки можу думати востаннє

ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю

чи біля тебе душу відморожу

чи біля тебе полум’ям згорю.

З Іваном Драчем. 1960-ті роки

Сергій Тримбач

ВІН МАВ КРИЛА

Він народився, страшно сказати, 1917 революційного року, у найглухіший грудневий час, коли дні найкоротші, а ночі довгі, темні, тривожні. Тільки народився Василько Цвіркунов у Запорозьких степах, нинішній Запорізькій області, — і це багато що пояснює. У нього була якась особлива постава, що нагадувала то гравюри середньовіччя, то розписи в козацьких церквах. Обличчя воїна й водночас юнака, що радісно приймає світ у всій множинності його проявів. Цей радісний наїв тримався у Василеві Васильовичу до останнього.

І — він нічого не боявся! У тому числі виглядати смішним, чого ми, чоловіки, боїмося чи не найбільше. Не раз бувало: вмикають світло у переглядовій залі Будинку кіно, і всі відводять очі, бояться говорити про фільм. Першим, без роздумів і обережних прорахунків, піднімався Цвіркунов. Ні, він ніколи не був злим, його критика ніколи не була голобельною, такою, аби «до печінок» дістало. Зате був точним, зате був уважним до автора. Бо ж знав, якою кров’ю дається кіно.

Хоча бездарів не любив, звісно. Обожнював талант. Коли 1962 року його призначили директором Кіностудії імені Олександра Довженка, він, вивчивши справу (бо ж до того ніколи до кіно не мав жодного стосунку), зрозумів головне: як би добре не було організовано виробництво, а без талановитих митців «кіна не буде»! Шукав їх скрізь. У Києві, у Москві. Їздив до ВДІКу, запитував майстрів: є у вас хлопці й дівчата? Так знайшовся Василь Ілляшенко, рекомендований його вчителем Сергієм Герасимовим. Початківцеві віддали до рук сценарій «Перевірте свої годинники» Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Про поетів фронтового покоління. Молодий режисер заходився вибудовувати навколо історії Поета вигадливу концептуальну споруду. І — наразився на чиновний спротив. Спеціяльна комісія переглянула відзнятий матеріял і винесла вердикт: все це пахне «чимось ворожим». Ідеологічна рентгенологія у ті часи була головним інструментом оцінки стану митця і його фільму.

Василь Васильович докладно розповідав мені, як його та Ілляшенка викликали на саму гору, засідання Політбюро ЦК КПУ, і під проводом Петра Шелеста заходились «чіхвостіть» у хвіст і гриву. Відступати від генеральної лінії партії ніяк не годилось, хоча де та лінія і якої вона «конхвігурації» щоразу доводилось вгадувати. Як не відбивався Цвіркунов, а присуд був жорстокий: Ілляшенка дискваліфікували з режисури, чим фактично зламали його долю (потому він повернеться, однак крила таки підрізали), а весь відзнятий матеріял спалили. Плівка ще була горюча, і то не було проблемою. На відміну від рукописів, кіноплівка є вразливою з точки зору вічности. Фільм за тим же сценарієм зняв Леонід Осика («Хто вернеться — долюбить»), тільки в титрах ви не побачите імені сценаристів: Ліна Костенко навідріз відмовилася зраджувати режисера. І виконавець головної ролі у першій версії Іван Миколайчук так само не побажав продовжувати гри... Уроки шляхетности, поведінки, що стає взірцем, — саме подібні вчинки виформували покоління шістдесятників. Бо висока естетика не формується на приземленій етиці. Митець, готовий до зради, обрушує в собі архітектуру таланту. Найстрашніше в мистецтві — зрада навіть не когось, а самого себе.

Василь Цвіркунов промовляє біля погруддя Олександрові Довженкові на кіностудії ім. О. Довженка. Крайній праворуч - кінорежисер Володимир Денисенко

Цвіркунов це розумів будучи адміністратором високого рівня (у ті часи директор кіностудії — це було ого-го!). Як правило, такому керівникові належало «тримати віжки», аби коні кінематографічні не харапудились і не тягнули кудись на манівці. Ідеологічні, бо все марились привиди «українського націоналізму» (неодмінно «буржуазного») та буржуйського збоченства, на кшталт всіляких песимістичного Антоніоні та загрузлих у підсвідомих нуртах Бергмана та Бунюеля. «Здоровим совєтським людям» сіє було абсолютно ворожим. Звісно, не спозирати за реакцією партійно-цековських бонз Цвіркунов не міг, але так само не міг стримувати натхненний лет молодих хлопців і дівчат, яких сприймав багато в чому як своїх улюблених дітей. До речі, так само вони — Юрій Іллєнко, Лариса Кадочникова, Леонід Осика, Антоніна Лефтій, Артур Войтецький, Микола Мащенко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Борис Івченко — ставились до Цвіркунова, як до батька, такого собі гуру їхнього гурту. Ніхто, до слова, — попри кінематографічну схильність до панібратства — не називав його інакше, як Василь Васильович. Це було так важливо — входити в мистецтво поколінням, а не поодинці. Цвіркунов мав крила, якими й прикривав їхню відвагу і мистецьку зухвалість.

Складнішими були стосунки із Сергієм Параджановим. Він був старшим, він входив у нові часи із платформи інших естетик і світоглядних установок. Та все те поламав, все те переформатував, загнавши в тінь привиди минулих епох. Коли заходились робити «Тіні забутих предків», ніхто вочевидь не сподівався, що станеться злам, що відбудеться своєрідна мистецька революція. Та коли вже почали, директор був, здається, одним із перших, хто відчув: народжується матеріял вибухової сили, вибухової енергетики. А в культурі теж іноді годиться щось підривати...

Та спершу міг вибухнути сам фільм. Між Параджановим і оператором фільму Юрієм Іллєнком виник конфлікт — одному велося знімати тільки динамічними планами, в русі, іншому, а власне, режисерові, — більше статичними кадрами. Заледве не дійшло до дуелі. Цвіркунов кинувся розбороняти, але ж ніц... Що робить директор студії, член партії і таке інше? Він погоджується на роль секунданта — напевно, сподіваючись останньої миті загасити конфлікт. Про це оповідали мені сам Василь Васильович та Іллєнко... Дуель мала бути справжньою, на гуцульських пістолях. «Я би його встрелив!» — казав мені Іллєнко, і не повірити йому було важко. Уявляєте, якою була б історія нашого кіно, аби сталося щось подібне? Та сама природа була проти: уже йшли ніби на поєдинок, як розверзлися небеса, надійшла злива, Черемош вийшов із берегів. Таким, зодягнутим у міфологічні шати, виглядає цей сюжет. Він не дійшов точки кипіння — може, тому, що Цвіркунов того прагнув? Так, що сама природа виступила на його боці. І все, зрештою, владналося. А що сталося з фільмом, як вплинув він на розвиток нашої кінокультури і культури загалом, усі, сподіваюсь, пам’ятають.

1973 року Цвіркунова звільнили з директорської посади... Пленум ЦК рішуче засудив «етнографічні нахили» (читай український націоналізм) у нашому кіно і заходився «наводити лад». Василь Васильович працював в академічному Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології (там я з ним і запізнався), а потому немало літ віддав кінофакультетові Інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Зокрема, поклав багато сил задля того, аби факультет став Інститутом кіно і телебачення... Зрештою, це сталося — уже в рамках Університету. Освітянську ниву Цвіркунов по-справжньому любив, бо ж — знову-таки — розумів, що без отсієї грядки нічого не насіється і нічого не виросте.

Він був справді мужнім, справді сміливим і небоязким. Війна залишила на його тілі страшні рани, відібрала ногу, вижив він після страшного поранення якимось дивом. Що вже після цього боятися? Він і не боявся. Хоча скільки ще випробувань, скільки проблем, в тому числі зі здоров’ям... Тільки ніколи не чув я, аби він на щось жалівся. Хіба одного разу, коли я радився з ним щодо операції. «І не думай, — сказав він. — Мене он скільки різали, й нічого. Таке собі лікування довге й нудне, а тут одним махом тобі здоров’я вернуть». І як у воду дивився.

Зате й винагород, дарунків долі було у нього стільки... Яка жінка полюбила його — Ліна Костенко! З того народилося стільки віршів, стільки шедеврів. Винагорода нам усім.

Ми жили неподалік, він частенько підвозив мене від Будинку кіно, який любив і куди вчащав заледве не кожен день. В’їжджали у двір будинку на вулиці Чкалова (тепер Гончара), він притримував мене за плече: «Не поспішай, давай поговоримо». Говорили. Іноді годину чи дві. Скільки спогадів, скільки цікавого і мудрого монтажу фраґментів історії — далекої й близької...

Часом я запитував Василя Васильовича: «А як там Ліна Василівна?» Він піднімав усміхнені очі вгору, до їхніх вікон, і ніжно промовляв: «Працює... Працює».

Працює душа його, Василя Цвіркунова, і до сьогодні. Вічна пам’ять й довічна подяка людині, чиї крила прозирають над нами досі.

* * *

Не говори печальними очима

те, що не можуть вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті – коханий.

І все-таки згадай мене колись.

Ішли дві долі різними шляхами.

На роздоріжжі долі обнялись.

Батько. Українського, поетичного…

http://grinchenko-inform.kubg.edu.ua/batko-ukrayinskogo-poetychnogo/

Лариса Брюховецька

ВАСИЛЬ ЦВІРКУНОВ І НАЦІОНАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ КІНОСТУДІЇ

21 грудня Василю Цвіркунову -100 років

http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/12336/Bryukhovets%27ka_Vasyl%27_Tsvirkunov_i_natsional%27ne.pdf?sequence=1&isAllowed=y