"...що даси душі? Надію!" Богдан Лепкий

 

Знимка з 1938 року.

Богдан Лепкий

* * *

Зневажений наш храм,

Зруйнований наш дім,

Одно осталось нам,

Одно на світі цім —

це Віра!

Сторощені списи,

Пощерблені мечі,

Що серцю ти даси

І що даси душі?

Надію!

Посипався наш квіт,

В болото впав і в кров,

Де є цей лік, щоб світ

Він оздоровив знов?

Любов…

Богдан-Ігор Антонич

                                  Богданові Лепкому

* * *

Похилився поет над минулим,

Над життям, що піснями цвіло,

І думки, мов птахи, поринули

У закутане в казку село.

Похилився поет над рікою

Понад сонячним дзеркалом хвиль,

Лиховісною тінню важкою

В нім відбився гірський, синій шпиль.

І подумав поет: все минає,

Це відоме, звичайне таке,

А одначе ця думка страшна є.

В ній щось моторошне та гірке.

Похилився поет над минулим,

Доторкнувся до споминів струн.

Аж раптово над ним промайнуло

Старосвітське: «Не ввесь я умру».

1933

Микола Голубець

БОГДАН ЛЕПКИЙ

(1872— 1941)

Опубліковано у числах "Львівських вістей" з 22, 23 і 24 липня 1942 року

21 липня ц. р. минають перші роковини смерти великого українського поета і письменника Богдана Лепкого. З того приводу містимо про нього недруковану ще статтю пок. Миколи Голубця.

21 липня 1941 р., рівно чотири тижні з моменту, в якому почався визвольний похід Німецької Армії на українські землі, помер у Кракові — Богдан Лепкий. Прожив 69 років, працював рівно пів сторіччя і згас на самому порозі епохи, про яку мріяв, за якою тужив, до наближення якої приклав свою творчу руку. Мов біблійному Мойсеєві судилося Богданові Лепкому напоїти погасаючий погляд фатаморганою Обітованої Землі.

Небуденний письменницький талант, глибока ерудиція, муравлина працьовитість, вийняткова культура, повага та серіозність, що характеризували Богдана Лепкого, забезпечили його імені тривке місце в історії української культури й національно-громадського життя. Якась нещоденна гармонія між заміреним і досягнутим, якась ідеальна рівновага думки, слова і чину, такт і почуття міри, поклали нестерте тавро на все, що було ознаменоване іменем Богдана Лепкого. Завжди і всюди був Богдан Лепкий у нескаламученій злагоді зі собою, з вимогами хвилини та з найширшими колами українського громадянства.

Приблизно 50 років тому виступив Богдан Лепкий на літературному стадіоні, як зрілий, скристалізований тип творця й таким залишився до смерти. Оця постійна мужеськість його творчої фізіономії, це справді рідке й тим типовіше для Лепкого явище.

Богдан Лепкий — син о. Сильвестра, духовника і письменника, що писав під псевдонімом Марка Мурави, виніс з-під солом'яної стріхи крегулецької "плебанії" на Поділлі і своєрідний попівський аристократизм. Цей аристократизм згодом степенований і витончуваний вихованням та зв'язками з людьми подібної породи сплітався з типовим для українського духовенства "старшої дати" народницьким демократизмом у його особистому житті і літературній творчості.

Хоч талант до літератури одідичив Богдан уже по батькові, то не зразу найшов своє призначення в письменницькому пері. Перші свої поматуральні кроки звернув Богдан до пражської академії мистецтв. На жаль, обов'язуючий в тогочасному навчанні натуралізм відкинув цього поета-мрійника й рішучого лірика від образотворчої освіти, поштовхнувши його до літератури. З пражської академії мистецтв перейшов Лепкий на філософічний факультет віденського університету, де й оформилася його індивідуальність остаточно.

Пробувши два роки на посаді ґімназійного вчителя в Бережанах, перебрався Лепкий до Кракова, де прожив мало не все своє життя. Там працював спочатку як ґімназійний вчитель, відтак лєктором української мови, а вкінці професором української літератури в Ягайлонському університеті.

Щось з туги "шенґайста" за вищим рівнем духового життя і щось з пози запізненого романтика було в тому добровільному "вигнанні" Лепкого. Ніхто його не примушував іти на чужину, щоб відтак ..."в тиху ніч, як тільки чуже місто засне, відчиняти вікно й дивитися на схід"... Зрештою, Лепкий не зривав безпосередніх зв'язків з батьківщиною. У Крегульці чи у Львові з'являвся зчаста, мало котра з культурно-національних імпрез у краю відбувалася без його вступного слова чи рецитації віршів, не було святочного числа українських репрезентативних часописів чи журналів без принагідного вірша Богдана Лепкого. До Львова приїздив як неофіційний амбасадор західно-европейської культури з поведінкою й тонкими манерами дипльомата. В Кракові обертався в гурті "Молодої Польщі", у Львові під його впливом, повстав доволі екзотичний гурт "Молодої Музи". Діти сільських стріх та попівських плебаній, підпавши під вплив Кракова, пробували якийсь час вдавати з себе вроджених аристократів...

Та в тому, що гасло "мистецтво для мистецтва" й "оді профанум вульґус" попало в гурток помірковано талановитих і поверховно освічених еґоцентриків, Лепкий не винуватий. Зате його впливові треба завдячувати цю дрібку культурности й европейськости, що вряди-годи проховзувалася по молодомузівському "свічаді плеса".

Не винуватий Лепкий і в тому, що ніодин з молодомузців не запалав полум'яною жадобою служити українській культурі й національній справі, на зразок титана праці й обов'язку Івана Франка, чи хочби самого Лепкого, що може не так завзято й інтензивно, як Франко, все таки жертвенно й послідовно служив справі продовж цілого свого життя. В капличках молодомузців замість кумирів бовваніли їхні автопортрети, в храмі Лепкого здіймалася на престолі батьківщина з усім чаром і траґізмом свого многострадального обличчя.

Постійне життя на чужині настроїло Лепкову поетичну ліру тонами незаспокоєної туги за рідною землею; воно примусило його теж перемінити свою хату на оазу українського життя й культури на чужинному пустирищі. Все, що українське приїздило у Краків чи тільки гостювало в ньому, зосереджувалося в гостинному домі Лепких при вул. Зеленій. Тут велися палкі й запліднюючі розмови про українську літературу й образотворчість, тут зарисувалися найперші обрії української стрілецької орґанізації. Колискою Українського Стрілецтва, опроміненою романтикою непосильного збройного зриву, була хата Лепких при вулиці Зеленій в Кракові.

Своє становище університетського лектора, а відтак професора української літератури, використав Лепкий з усією відданістю справі, при чому лекції й виклади Лепкого належали до справжніх симпозіонів. Так гарно, так тепло та інтимно, як говорив Лепкий про літературу, не вмів говорити ніхто з його українських сучасників. Франко реєстрував літературні постаті і явища, як філолог, Єфремов, як публіцист, єдиний Лепкий підходив до питань історії літератури, як поет.

Перша світова війна вирвала Лепкого з Кракова. Якийсь час прожив у своєму університетському місті Відні, відтак працював як учитель в українському таборі полонених у Вецлярі. Рівночасно розвинув доволі живу видавничу діяльність в оренштайнівській "Українській Накладні". Праця в таборі й ота видавнича діяльність були тим довгом, що його сплачував Лепкий всякий раз, як тільки вимагала цього справа.

В 1923 р. відсвяткувало українське громадянство 30-літній ювілей літературної й громадської праці Лепкого, після чого він з запалом кинувся творити цикль історичних романів з доби Мазепи, що при доволі стриманому становищі фахової критики, зискав широку популярність. Крім цього опублікував Лепкий цілу низку прозових творів, повістей та оповідань, чимраз рідше повертаючись до вихідного становища своєї літературної творчости — поезії.

В 1933 р. відсвяткував Лепкий своє шістдесятиріччя, у слід за чим наспіло іменування його університетським професором. Почалася в житті Лепкого доба емеритури, спогадів. Війна й большевицька інвазія 1939 р. застали Лепкого в краю. Не бажаючи згинути в кігтях чрезвичайки, Лепкий переїхав на селянському возі до "свого" Кракова. Написав повість, що друкувалася у "Краківських Вістях" і, як більшість творів Лепкого, мала успіх. Згас несподівано на серцевий удар, у моменті, коли вже столиця Галичини була звільнена від жидо-большевицької інвазії, спочив на Раковицькому кладовищі, не вспівши навіть висловити побажання бути похованим на рідній землі...

У момент першого літературного виступу Богдана Лепкого в половині 90-их рр. мин. віку, на фірмаменті українського письменства й культурно-громадського життя горіла всіма своїми веселковими кольорами зоря Івана Франка. Опинитись другорядним зорям в її сусідстві, не було безпечно. Притьмарювала вона все довкола себе, навіть те, що оподалік від неї могло горіти власним блеском.

Франко, цей титан праці й раб національного обов'язку, людина, що не жаліла своїх рук ніде, де їх тільки було потрібно, ерудит і філософ, розумів так багато, а не хотів розуміти модного в ті часи клича "мистецтво для мистецтва". Література, наука, мистецтво, були в уявленні Франка тільки засобами, тільки знаряддям у боротьбі за визволення нації. Франко не залишав письменникові ні вченому права засклепитися в тісному колі своєї спеціяльності, сам не вважаючи себе ні священослужителем "чистої" поезії, ні лябораторійним сподвижником наукових абстракцій. Дивився на себе, як на каменяра поступу, раба волі й обов'язку й такого само окреслення вимагав від своїх сучасників.

Трудно сказати, щоб Франко і Лепкий, зустрівшись при українському літературно-громадському варстаті, запалали до себе особливими симпатіями. Для цього було забагато різниць в їхньому характері, вихованні, вихідних становищах. Франко маніфестувався як "мужик", Лепкий був "панич" і тому оба обходили себе, як тільки могли. А все ж не обійшлося без наявного впливу Франка на Лепкого. Щонайменше поза межами "чистого мистецтва", в ділянці праці для нації Лепкий наслідував Франка. Для того, щоб на зразок молодомузців засклепитися в свому егоцентризмі, Лепкий був надто відзивчивою людиною, надто великим громадянином, а перш за все — українцем.

Ніжні й інтимні тони поезії, тонкість лінії й вишуканість форми умів Лепкий завжди зберегти для себе й для горстки естетичних смакунів. Свої громадські й національні обов'язки виконував Лепкий не тільки акуратно і совісно, але з запалом. В ролі письменника і громадського працівника почував себе Лепкий добре. Підчас одного з ювілейних свят висловився: "Якби мені вернув хто молодість і запитав, чим я хочу бути, я без вагання сказав би — українським письменником".

Плодовитість Лепкого покривається з його талановитістю й працездатністю. Ліричні поезії, поеми, оповідання, повісті, романи, побутові та історичні, популярні літературно-історичні нариси та компендії — оце форми, в які вилився його п'ятдесятилітній творчий дорібок. Сучасне покоління не пам'ятає уже перших збірок поезій та оповідань Лепкого. Самі їх наголовки, як "Стрічки", "Листки падуть", "Осінь", "Над рікою", "З глибини душі", "З села", "З життя", "Щаслива година", "По дорозі життя", "Кара", "Кидаю слова" і т. п., перейшли вже у сферу історії літератури й бібліографії, хоч так іще недавно зачитувалися цими, здебільша невеличкими, книжками не тільки молоді адепти літератури, але й широкі читацькі маси. Сучасне читацьке покоління пам'ятає Лепкого вже тільки, як автора мазепинської епопеї, який, відчувши палючу вимогу хвилини, вийшов назустріч тугам і бажанням громадянства, вбираючи в крилате й барвисте слово все те, що тремтіло в глибині збірного серця. Археологи, історики і філологи, знавці звичаїв і обичаїв кінця XVII. ст. на Україні можуть з успіхом квестіонувати наявність т. зв. духа епохи в Лепковій мазепинській епопеї. Багато анахронізмів у способі й у висловлюванні своїх думок далось би закинути лепківському персонажеві. Та одного не можна відмовити лепківським історичним картинам: полум'яної любови батьківщини і непохитної віри в її світле майбутнє. Це було те, що примушувало громадянство зачитуватися "Полтавою" чи "Мотрею", що заставляло людські груди глибше віддихати, а очі повертало від злиднів і буднів у майбутнє свято нації. Це залишиться успіхом і досягненням Лепкого навіть тоді, коли не стане серед українського громадянства рисканта для перевидання його історичних повістей. Це є та великодушна жертва поета на вівтарі нації, яка навіть тоді, коли забуде його твори, то не забуде того, що ними для нації досягнено.

70 років життя й пів століття творчої, а при тому муравлиної праці — це велетенський шмат часу. Лепкий, вроджений лірик, вмів огріти його теплом свого серця, освітити сонцем своєї промінної, справді, аристократичної душі. Любив мистецтво й для себе вважав його самоціллю, але коли цього вимагала справа, вмів схилити шию в ярмо громадського й національного обов'язку і, як сам казав, "орати скибу за скибою і класти під них свої сили, свою молодість, своє все".

У слушну годину вмів набрати в груди повітря, випрямитися на ввесь ріст і крикнути:

"Бийте в дзвін! Бийте в дзвін на тривогу! Щоб не було на рятунок запізно. Щоб унуки батьків не прокляли, що не вміли краю боронити".

https://zbruc.eu/node/68820

"Об слово дзвонить слово..." Богдан Ігор Антонич

 

Богдан-Ігор Антонич

* 5 жовтня 1909, Новиця — † 6 липня 1937, Львів

НІЧ НА ПЛОЩІ ЮРА

Північ чорна, наче вугіль,

ходить тінь по площі Юра,

вються, гнуться темні смуги

на блискучих, сірих мурах.

Місяць — таємничий перстень

вправлений у ночі гебан.

Будеш в срібнім сяйві мерзти

під холодним дахом неба.

Відріжнити сам не можеш,

що є привид, а що ява,

чи це марево, чи може

дійсність, наче сон, лукава.

Де зі скла й музики вежі,

це вогонь, що вже не гріє,

це останні світа межі,

ще архітектура мрії.

Північ чорна, наче вугіль,

попіл сну на очі сипле,

різьбить сріблом в довгі смуги

небо до землі прилипле.

Ходить тінь на площі Юра,

скрипне в брамі ключ могутній.

І стає, мов ніч похмура,

нерозгадане майбутнє.

Із залікової книжки Богдана Ігоря Антонича

Ігор Калинець

...Недуга Антонича

«Як розповідав Семен Васильович Стефаник, який особисто знав Б. І. Атонича і, якщо не помиляємося, вчився з ним, поет був хворобливим юнаком, стан його здоров’я не дозволяв чинно займатися спортом, що він “компенсував” поетичними творами на тему спортових дисциплін. Щось подібне, як у випадку Ернеста Гемінґвея, який, бувши дуже вразливим і емоційно нестійким, старанно приховував ці риси творами про сильних людей.

У випадку Антонича причиною обмежених фізичних можливостей могла бути природжена вада серця і/або туберкульоз, про який, зрештою є згадка в наявних матеріялах. Підкреслюємо, це гіпотеза, побудована на наявних, дуже скупих матеріалах, передусім – на спогадах.

Отже, операція видалення червоподібного відростка.

Діагноз на операції міг не підтвердитися, міг співіснувати апендицит і туберкульозне ураження органів черевної порожнини, що могло б бути причиною млявого загоєння післяопераційної рани. Документація про це, на жаль, відсутня.

Якщо ж це був таки апендицит, то, за наведеними даними, операцію проведено «запізно», через вагання пацієнта. Отже, був уже флегмонозний або гангренозний апендицит – можливо – утворився запальний інфільтрат (ущільнення навколо запального вогнища). Правдоподібно, виникли місцеві запальні ускладнення (згадка про погане загоєння рани, можливо, нагноєння). Нагадаємо, що того часу в арсеналі лікарів ще не було антибіотиків, які були б дуже вказаними для профілактики ускладнень. Очевидно, в запальному вогнищі дійшло до тромбування

вен, їх інфікування, відриву кусників тромбів-емболів, які венозною системою потрапили до правого передсердя, тоді – шлуночка (інфікуючи по дорозі внутрішню оболонку серця – ендокард), а далі – у мале коло кровообігу. Цей стан називають сепсисом – популярно “зараженням крові”. Отже, в кінцевому результаті, інфіковані емболи потрапляють до дрібних венозних гілочок легень і виникає їх тяжке за перебігом запалення – пневмонія, а досить частим супутником пневмонії є плеврит, в тодішній українській медичній термінології – “запалення олегочної”.

Запалення легень, пневмонія в “передантибіотикову еру”, навіть у фізично сильних осіб з непорушеними захисними силами часто закінчувалося смертю. Це, ще більшою мірою, стосується фізично ослабленого Богдана Ігоря з очевидно скомпрометованими механізмами імунного захисту. Слід думати, що у поета розвинулася серцево-легенева недостатність, коли серце, тим більше – хворе, вже не здатне забезпечити «помпування» крові через судини легень (до того ж, очевидно, уражених туберкульозом!), а отже, збагачення крові киснем. Кров

не доходить до периферичних судин (через те у поета мерзли ноги). Як від кисневого голодування, так і від сепсису потерпають практично всі органи і системи, тобто виникає поліорганна недостатність.

Ось така гіпотеза щодо перебігу хвороби у Б. І. Антонича видається нам правдоподібною. Виглядає на те, що за умов, в яких працювала тодішня львівська медицина (відсутність антибактерійних препаратів, реанімаційних служб та ін.) перспектив урятувати життя видатного українського поета не було».

Дійсні члени НТШ

академік Михайло Павловський,

професор Олександр Кіцера

вересень 2009

Дещо мене бентежить посилання на розповідь Семена Стефаника, що поет був хворобливим юнаком. Шукаю згадок про малого хлопця і юнака. Анна Кужельова дослівно пише: «Богдан був замолоду досить міцним» (словацькою – dosti silny). Хлопчиком, як нам описала Ольга Кот, він разом з мамою займався бігом. А вуйко Олександр Волошинович згадує, що десятилітній Богдан під час подорожі до Чехословаччини «після дороги був дуже втомлений і хворий. Своє перебування в Михайлівцях в більшості перележав у гарячці. Коли його здоров’я поліпшилося

настільки, що міг подорожувати, провів я сестру до Межилабірців». І там же: «Мої спогади

про племінника Богдана Ігоря Антонича поширюються лише на його тендітне дитинство. Пригадую його як хлопця слабосильного, що потребував великої турботливості». А далі – з часів гімназіальних. Лев Ґец, учитель Антонича, у спогаді про свого учня зауважив: «Був це хлопчина дуже спокійний, тихий, середнього росту і робив вражіння слабовитого».

Шукаємо згадок про здоров’я Антонича вже у 30-х роках в листах Ольги Олійник, їх збереглося 9 у відділі рукописів, ф. 10. од. зб. 172, ЛННБУ ім. Стефаника, датовані 1935–1936 рр. Тобто коли Антонич закінчив університет. Маємо декілька згадок про захворювання поета.

У грудні 1935 р.:

«Коханий, боюся дуже, чи Ти не перестудився? Напиши, чи Ти здоровий?»

У жовтні 1936 р.:

«Журить мене, що Ти хворієш. Ти не написав мені про це? Чи довго лежав? Так і не вставай, Данусю, щоби не зайшли які комплікації. Грипа те любить».

Там же:

«Даночку, як Ти ще не добре себе почуваєш – то не виходи на стацію. Але якщо Ти вже здоровенький, то тоді – прошу Тебе, будь ласка, потрудись».

От і все. Дві зими і дві застуди. Це мало б підтвердити схильність Антонича до застуди. Але чи

на цій підставі можемо вірити С. Стефаникові, що поет був хворобливим юнаком? На жаль, інших доказів бракує.

Степан Шах у книзі «Між Сяном і Дунайцем. Спомин.Часть І» (Вид-во «Християнський Голос»,

Мюнхен 1960, С.24-25) пише: 

«о. Антонич Василь […] був у мене в Перемишлі зі сином Богданом Ігорем, молодим многонадійним поетом Лемківщини, що помер в 28 р. життя – в 1937 р. – на чахотку». І далі:

«Богдана Антонича знав я особисто; приїхав він був до Перемишля з батьком в 1933 р. (…) Був він дрібної будови тіла, типовий астенік, скромний, наче боязливий, голос його був сухий, беззвучний і батько журився його здоровлям. Видко, недуга гніздилася вже тоді в його плоскій грудяній клітці» (С. 54). Це, здається, єдина згадка задовго до смерті конкретно про хворобу грудей, якщо С. Шах не переніс пізнішого свого знання про недугу у спогад про 1933 р.

Не викликає сумніву занепокоєння батька здоров’ям сина вже тоді.

Святослав Гординський підсумував у 1967 р. життєву дорогу поета: «Антонич рано зійшов зі світу на 28 році життя, жертва різних зкомплікованих недуг, на які тодішня медицина не мала ліку»/ (Святослав Гординський. На переломі епох. – Л: Світ, 2004. – С. 228).

Це цілком узгоджується з пізнішим медичним висновком львівських лікарів у вересні 2009 р. – ювілейного року поета.

І на завершення теми. Якось у розмові перед своєю смертю (це сталося 25 лютого 2010р.) проф.

Я. Дашкевич, що мав дивовижно світлу пам’ять, зауважив, що він десятилітнім хлопцем на час смерті Антонича чув, як дорослі говорили, що поет помер від туберкульозу. 

Похорон

Коли помер…

Дяки співали і співали хори…

Ой, голосило в кучерявий ранок

дванадцять найкращих коханок

Антонич

Похорон описаний у «Ділі» 10 липня. Отож, він «відбувся 8 липня о 17 год. З дому жалоби (Городоцька, 18), не зважаючи на літній вакаційний час, зібрав дуже багато людей. Дуже приємно вражала присутність церковного братства з села, де батько Покійного є священиком. Громадяни того села принесли з собою гарний вінець, який несла на початку похоронного проводу окрема делегація», – так подає дописувач до газети. Це збігається із «Жменькою згадок» Анни Кужельової-Невбаерової (ВРК, С. 355):

«Була там [на похороні] уся молодь з його села».

Бортятин й досі пам’ятає похорон. Зовсім недавно молодий журналіст Ярослав Табінський записав: «Мій чоловік Микола співав першим тенором у церковному хорі, − розповідає Ольга Бень, − коли помер син Антонича, то весь Бортятинський чоловічий хор їздив до Львова на похорон. Того дня всі трамваї і автомобілі стояли, плакав увесь Львів, тисячі людей пішли провести в останню путь Богдана Ігоря Антонича. На похороні було багато священиків на

чолі з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким. Вічний спочинок поет знайшов на Янівському цвинтарі у Львові» (Сільські вісті. – 9 жовтня. – 2009 р.).

Цитую далі опис з «Діла»: «В похороннім обряді взяло участь 6 священиків із о. пралатом Л. [еонтієм] Куницьким, о. кан. [цлером] Ю. [ліяном] Дзеровичем на чолі»59.

Анна Кужельова, стверджуючи, що було багато священиків, додає, що «межи ними і сам митрополит Шептицький» (ПМ, C. 309). Очевидно, у соборі св. Юра, до якого, напевно, була внесена домовина, міг бути присутній на візку сам Митрополит, але у процесії і на цвинтарі його не було. Про похід на кладовище згадує композитор Роман Савицький:

«Я довідався про його смерть, був на похороні, навіть ніс домовину з його тілом. Караван їхав порожній, домовину несли цілу дорогу друзі аж на Янівське кладовище…» 

Анна Кужельова пригадує, що були «друзі з університету (українці і поляки), літератори й багато інших людей. З похорону я мала три фото: Ольгу над труною і двічі – похоронна процесія на вулиці Городоцькій. На жаль, втратила їх…». 

Вона ж у листі до М. Неверлого від 18. 05. 1966 р. написала: «Наречена лежала на його мертвім тілі і змочувала його сльозами. А мати його була непритомною весь час».

Залишилася тільки одна словесна світлина Антонича в домовині:

… Богдан у білих рукавичках,

Із квітами на чорному вбранні,

Пішов від нас…

С. Гординський. Сновидів.

І справді, ні згаданих Кужельовою, ні інших фотографій не маємо, що не означає, що ще не зможуть знайтися. На жаль, у львівських газетах не було світлин з похорону поета.

Читаємо далі «Діло»: «Між присутніми було багато молодих приятелів Покійного та прихильників його таланту. Крім того, майже ґреміяльно [в повному складі] в похороні взяло участь Т-во письменників і журналістів ім. Франка.

Над могилою виголосив від імені Т-ва письменників і журналістів та редакції журналу «Назустріч» промову ред. Осип Боднарович, що коротко, але з повним зрозумінням, цитуючи деякі гарніші твори Антонича, схарактеризував його поетичну діяльність, крім того як людину скромну, в собі замкнену, на око не вразливу на те, що довкола діється, але ж насправді людину надзвичайну, тонку, повну любови природи і всього, що ясне і гарне.»

[…]

З монографії Ігоря Калинця "ЗНАНЕ І НЕЗНАНЕ ПРО АНТОНИЧА"

Фото і автограф із залікової книжки - звідти ж.

Богдан Ігор Антонич

СЛОВО ПРО ЧОРНИЙ ПОЛК

Об слово дзвонить слово — кусні бронзи віщі.

— Співаю, не кляну

розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!

Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,

а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!

Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради

громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.

Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,

мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.

Зоріє. В відвороті полк. Анабазис під небом африканським.

Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,

і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський

жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки бога злого.

Немає ласки — і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,

у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,

щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,

щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,

як кріпили владу.

І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,

у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.

Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!

Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!

Дракони, що бензину п’ють, на птахів схожі і на носорогів,

дракони, що плюють зміїну слину — оливо й вогонь зернистий,

являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги

мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,

слизька смертельна піна з уст розтерзаних гарматним поцілунком.

Тюльпани надр підземних — вибухають, мов кущі вогненні, міни,

салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,

зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,

на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі злиплі потом,

пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,

мов листя сплащені долоні — квіти стоптані життя жагою

спалахують востаннє й кидають прокльони в небо богоборці.

Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,

лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.

О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,

де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,

де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!

Б’є слово в слово — кусні бронзи дзвонять.

Так прощальний спів кінчаймо,

коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

Лютень 1936

Богдан-Ігор Антонич,

МОЛИТВА ДО ЗІР

Не срібло миршаве, не хміль,

не лавр сумнівний і двозначний,

не дотепів грайливих сіль,

не успіх в грі на риск небачній,

не уст золотомовних мед,

не почестей солодка манна

і навіть не чеснот букет,

що світлість їх не раз оманна,

не винограду темний сік

у колі дружньому за чаєм,

не муз єлей, що на ввесь вік

тавром людину назначає,

не вигаданий в хитрий лад,

щоб мірять душі, вчений лікоть,

не домохвальців млявий чад,

нещирих хвальб слизька музика,

не захист мрій — блаженний дім,

але молімся зорям дальнім,

щоб нам дали на світі цім

життя величне і страдальне.

Зі збірки "Книга Лева"

Марта Калитовська

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

Був собі поет...

Пив із зорями

з кришталевої чарки

іскристе вино.

Був собі поет

мов Рембо -

неозоряний.

Лягав на пахучій галяві

під місяця брилем солом'яним

золотаві нитки де плелись

про оленів мудрість.

Розчісував кучері сонцю

розплітав зорям коси

блукав босоніж

по розпилених росах

ранків.

І провадив на вишнях

розмови з хрущами.

Кругле сонце носив

за плечима

поет.

Не знати

чи жив чи помер

поет що блукав

під черемхами

чи хрущем зеленим

блукає і досі...

Володимир Ласовський. Портрет Богдана Ігоря Антонича

Лист колишньої Антоничевої нареченої Ольги Олійник (Ксєнжопольської) до о. Йосифа Кладочного

1976 рік. У березні з колишньої столиці Данила Галицького – Холма – на адресу Кладочного надійшла вістка від пані Ксєнжопольської:

«Дорогий і як же рідний Осипе!

Власне, я відписувала Тобі на листа, коли надійшов другий лист від Тебе. Не можеш собі уявити, як било мені серце, коли я зобачила Твоє письмо. І радість, і тривога – все те зіллялось в одно. Пишеш, що якась Керч* сіє баламуцтво. Маєш рацію. Тільки в тій статті правди, що Антонич і Ласовський** були друзями, а все інше то всупереч всякому розсудкові. То просто абсурд.

Богдан жив у світі звуків, барв, тонів. Бо був справжній поет, що оспівував радість життя, а інспіратором його була ціла природа, якої він чувся частиною. Творчість для Антонича була найглибшою потребою і сенсом життя.

Богдан писав цікаво. Бувало так, що записував цілі фрагменти, поодинокі слова, відірвані думки і т. п. Так повставали – немов родилися – цілі частини поетичного твору. Богдан говорив мені, що не раз носив в собі через якийсь час те, що пізніше перетворював у конкретний образ. Але писав ще інакше. Казав мені, що найкраще писав рано, і тоді немов йому хтось нашіптував до уха. То Богданові слова. Ті твори, після Богдана, були найліпші: не потребували жадних поправок.

Так Богдан творив. Де тут місце на чиюсь інспірацію? Ласовський сам був би здивований, а навіть обурений таким твердженням, яким заризикувала якась Керч.

Богдан мав ще звичай дуже цікавий. Над одним словом писав не раз друге, третє і т. д. Для приміру подам першу стрічку вірша “...дівчино, хмелю весняний” – то над словом “весняний” писав майовий, зелений, п’янкий і т. д. Так повставали цілі поверхи над одним словом. З них треба було вибрати найвідповідніше чи то для повнішого образу, чи зміцнення вражіння. Так, Богдан свої поезії в бруднописі читав у Ласовських. І як зайшла така потреба, що вибрати відповідне слово, то Влодко чи його жінка Славця доконували цего. Богдан при такому слові зазначав першою буквою імени – хто то вибрав. Коли, назвім то, я з’явилася в життю Богдана, то він читав мені новонаписані твори. І, власне, мене питав – яке слово залишити в поезії. При вибранім мною слові теж ставив першу букву мойого імени. Вже Ласовських не питав. І немов навіть тінь заздрости появилась у Ласовського. Говорив до мене: “Олю, ти забрала нам Богдана”. Aлe то неважне, бо часто в чвірку читали твори Богдана. Те, що хтось читає твори комусь близькому і то в бруднописі – не є новістю і так діється на цілому світі. Ніхто, однак, не має претенсії, що є інспіратором.

Щодо “Карбів”, то знаю тільки те, що Богдан умістив там одну статтю. Як ходить о посмертну збірку Богдана п. н. “Зелена Євангелія”, то на видання її родичі Богдана дали гроші. Я приготувала всі поезії з бруднопису і спільно з Пеленським ми узгіднили уклад такий, як в збірці “Книга Лева”. Хиба в мене заховалася навіть кореспонденція з того часу, проваджена з Пеленським. Він власне занявся друком і все полагодив, що було потрібне в друкарні.

Осипе! Слухай – чи не вважаєш, що було би добре написати до тої редакції вияснення. Оскільки так – то подай мені адресу редакції, яка помістила спогади тої Керч.

...Так, Осипе, ми перейшли спільно короткий відтинок нашої молодости, а цего не забувається. Я пам’ятаю наші розмови, навіть настрій, який товаришив їм. Все в мені живе. Дякую Тобі за це, що й Ти собі пригадав, і за це, що вияснив мені, на чому полягає моя ошибка. Мій дорогий, не говори так про старість, бо й вона може бути гарна. Я недавно читала власне про старих людей. У них почування бувають так свіжі і сильні, немов у молодих людей. Вік не грає ролі. Aлe це довша справа. Прошу Тебе, напиши, як чуєшся? Що думаєш робити з виїздом до сестри? Кінчу і здоровлю сердечно.

Оля.

Холм, 10.03. 1976».

«ЯКАСЬ КЕРЧ». Говорячи про неї, ні Кладочний, ні колишня Антоничева наречена не знали, що то була сама «Славця» – дружина Ласовського, яка брала участь у «редагуванні» творів Поета. Цей псевдонім – Керч – вона вибрала вже на еміґрації: в Галичині підписувала свої публікації дівочим прізвищем – Гаращак. Псевдонім «Керч» стоїть і на романі «Альбатроси».

Стосовно «баламуцтва», то йшлося про спогади Оксани Керч, які вона 1976 року друкувала на сторінках газети «Свобода» (Чікаго) під назвою «Далекий світ». Авторка твердила, що Ласовський був немов би інспіратором творчості Антонича. А загалом вона писала тепло, з любов’ю, шануючи пам’ять видатного Поета.

З монографії Ігоря Калинця “Знане і незнане про Антонича”

Володимир Ласовський. Шарж на Богдана Ігоря Антонича

______________________

* "Пройшла, мов смерч, Оксана Керч"

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/03/blog-post_6.html

** Володимир Ласовський (1907–1975) - мистецтвознавець, критик, художник.

Шляхетна душа Володимира Ласовського

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_91.html

Кость Москалець: Антонич і оборона Алькасару

 

Кость Москалець

Новий запис у блозі

СЛОВО ПРО АНТОНИЧА

В ці сонячні жовтневі дні я згадую зовсім інший, похмурий і незатишний жовтень багато років тому у Львові, коли ми з друзями сиділи в помешканні художника Юрія Коха, пили дешеве вино, співали пісень під гітару, що переходила з рук у руки, і читали свої, певна річ, найгеніальніші і найкрамольніші вірші на світі.

Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.

Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора

Morozov

а – безсмертну "Панну Інну" на слова Павла Тичини, "Не від того я помру…" на слова Ярослава Довгана, народну "Дубе, дубе зелений…". Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.

До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав совєтської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар»* стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, совєтська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати "Слово про Альказар" на могилі поета?

Могилу Антонича разом зі своєю дружиною розшукав саме цей світлий чоловік, якого, з’ясувалося, звали Ігор Калинець. Він кілька років тому повернувся із заслання і знову взявся за своє, тобто за антисовєтську діяльність. Відмовити йому не було як, ми всі погодилися підтримати акцію. Юрій Кох намалював гарні запрошення, які швидко розійшлися правильним Львовом, і на день народження Антонича 5 жовтня 1987 року біля пам’ятника Тудору зібрався чималий натовп небайдужих людей.

Ми співали пісень, актори недавно створеного Молодіжного театру виразно читали найкращі вірші Антонича, публіка захоплено нас підтримувала. Може, не тому, що їй аж так уже лягали на серце строфи одного з найцікавіших українських модерністів, а просто тому, що це була одна з нечисленних на той час акцій спротиву нав’язуваній комуністами «культурі» й ідеології. Варто зазначити, що наша акція не лишилася непомітною для всевидющих очей режиму і наступного, 1988 року, влада заборонила проведення будь-яких неофіційних культурних заходів, присвячених пам’яті Антонича.

Однак було вже пізно. Я не раз із великим теплом згадую той похмурий, холодний жовтневий день. Бо власне з нього для мене розпочалися зримі переміни. З виступів десятка-двох молодих поетів, співаків і акторів, які любили свободу й поезію, а на додачу були безстрашними. З намальованих тризубів на стінах старих австрійських кам’яниць. З вітання "Слава Україні!" З пісні "Ще не вмерла Україна" під гітару у вузькому колі найближчих і найдовіреніших приятелів. День народження Антонича особисто для мене став початком опору системі, яка оскаженіло нападала на будь-які острівці інакомислення, аж доки не зламала зуби об мури нашого метафізичного, пісенного і віршованого Альказару:

На морі полум'я міцне судно – незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій, в квітках, зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,

на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.

В росі вогненній миє мармурово-кам'яне обличчя,

щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величнім.

(Б.- І. Антонич, «Слово про Альказар», Жовтень 1936 р.).

 

Ось цей вірш цілком:

СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР

День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,

день сороковий брат на брата накладає хижу руку.

Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.

Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,

б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.

День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.

Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть

порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.

Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,

зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,

лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.

Задиханий, вривчастий токіт мітральєз на мить не щухне.

До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть,

і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.

Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо,

це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.

Земля – червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,

пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.

В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,

де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,

тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.

Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,

трава колюча — ворса на кожухах скель слизька від крови.

Лежать покошені тіла – рясні джерела з них булькочуть,

джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,

в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,

фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п’янкість,

на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.

Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів

видзвонює покутню псальму, свій пустельний “Díes irae”,

і хор гармат, виригуючи з гирл свїй олив’яний спів,

погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.

На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій, в квітках, зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,

на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.

В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,

щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величнім.

Жовтень 1936

____________________

Алькасар після зняття осади. Толедо, кінець 1936 р.

 

* Оборона Алькасара

Антиреспубліканське повстання в Толедо (у рамках повстання військових на всій території країни під керівництвом Франсіско Франко та інших генералів) очолив 18 липня 1936 полковник Хосе Москардо Ітуарте. Проте озброєна совєтами, навчена й керована совєтськими інструкторами республіканська міліція, що мала значну чисельну перевагу, змусила Москардо та його прихильників зайняти оборону в Алькасарі — фортеці, розташованій на пануючій над містом височині. У розпорядженні Москардо було близько 1300 чоловіків (800 цивільних ґвардійців, 100 офіцерів, 200 озброєних активістів правих партій і 190 кадетів військової школи). Крім того, в Алькасарі сховалися члени їхніх сімей — 550 жінок та 50 дітей. Також у фортеці перебували заручники — цивільний губернатор Толедо з родиною і близько ста лівих активістів.

Оборона Алькасара тривала 70 днів. Обложені потерпали від браку продовольства: його стало дещо більше після вилазки, коли в сусідньому зерносховищі вдалося добути дві тисячі мішків зерна. Крім того, на початку облоги в Алькасарі перебували 177 коней - їх також використали в їжу (за винятком одного племінного жеребця). За сіль обложеним правив тиньк зі стін. За браком священика похоронні обряди у фортеці виконував сам Москардо (за аналогією з капітаном корабля).

У вересні республіканці активізували бойові дії, й 18 вересня їм вдалося підірвати одну з башт фортеці. 20 вересня стіни Алькасара були облиті горючою рідиною й закидані ґранатами, та це не завдало фортеці великої шкоди. 25 вересня була підірвана ще одна вежа. Проте на той час франкістські війська генерала Варела вже перебували на відстані 15 кілометрів від Толедо.

27 вересня Толедо був узятий франкістами. 28 вересня відбувся урочистий в'їзд у місто генерала Варела, який прийняв парад захисників Алькасара. Москардо вітав генерала рапортом: «В Алькасарі все спокійно, мій генерале».

Найвідомішим епізодом облоги Алькасара стали події 23 липня. Того дня полковникові Москардо зателефонував глава толедської міліції Кандідо Кабельо. Він зажадав від полковника здачі Алькасара протягом десяти хвилин, пригрозивши в разі відмови розстріляти сина Москардо Луїса. На підтвердження своїх слів він передав Луїсові слухавку. Відбулася наступна розмова:

Син: «Тату!»

Москардо: «Що там відбувається, мій хлопчику?»

Син: «Нічого особливого. Вони кажуть, що розстріляють мене, якщо Алькасар не здасться».

Москардо: «Якщо це правда, то вручи свою душу Богові, крикни "Хай живе Іспанія!" й помри як герой. Прощай, мій сину, прийми мій останній цілунок».

Після цього слухавку знову взяв командир міліції, якому Москардо заявив: «Ваш термін нічого не означає. Алькасар ніколи не здасться», після чого поклав слухавку. Сина полковника за деякий час розстріляли.

Після звільнення Толедо полковник Москардо став генералом і був призначений командиром дивізії «Соріано», на чолі якої брав участь у битві при Ґвадалахарі. У 1938 році він — командир Араґонського армійського корпусу, воював у Каталонії.

Після закінчення громадянської війни був головою військового кабінету Франко (1939), командувачем фаланґістської міліції (1941), генерал-капітаном (командувачем військами) II і IV військових округів (Каталонія і Андалусія). З 1939 року — дивізійний генерал, відтак генерал-лейтенант. Був президентом Олімпійського комітету Іспанії, депутатом парламенту. Входив до складу Національної ради з освіти. Обіймав почесний пост канцлера заснованого Франко імперського ордена «Ярмо і стріли» (Orden Imperial del Yugo y las Flechas), названого на честь давніх символів Араґона і Кастилії.

У 1948 році Франко присвоїв Москардо титул графа Алькасара де Толедо (Conde de Alcasar de Toledo), що зробило його ґрандом Іспанії.

Генерал помер 1956 року й був похований в самому Алькасарі, серед франкістів, загиблих під час оборони, поряд із розстріляним сином Луїсом. Посмертно йому присвоєно звання фельдмаршала.

Алькасар нині

Детально про повстання у Толедо і оборону Алькасару - тут: https://joanerges.livejournal.com/1197949.html

Знимки 1936 року взято з цієї публікації.