Показ дописів із міткою Володимир Старосольський. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Володимир Старосольський. Показати всі дописи

понеділок, 1 квітня 2024 р.

Повернення до Львова. Пам'яті Уляни Старосольської

 


Уляна Лідія Старосольська-Любович,
журналістка, письменниця,
пластунка-сеньйорка, в'язень ҐУЛАҐу
* 31 березня 1912, Львів - † 4 грудня 2011, Нью-Йорк

Уляна Старосольська
Я ВЕРНУЛАСЯ ДО МОГО МІСТА

Цей заголовок я позичила від львів'янина „з крови й кости" Богдана Нижанківського, який так назвав свою розповідь про уявну, може , вимріяну мандрівку по рідному місту.
Я свою мрію здійснила й при кінці минулого року поїхала до Львова відвідати родину свого брата Ігоря, якого вже нема на цьому світі.
Богдана Нижанківського у його розповіді оточував, супроводив „рожевий пил" — (може його туги).
Мене ж під час моїх відвідин оточувала та супроводила теплота сердець моїх рідних, давніх друзів, а теж давніх і нових знайомих. Переважно перебувала я у домі моїх рідних, тим більше, що погода (сніг і ожеледь), а теж мої сили не сприяли тому, щоб багато мандрувати вулицями де я народилася, росла, бігала дитячими й молодечими ногами. Сердечність і теплота не давали відчути тісноти (в порівнянні до американських умовин) помешкань (хоч і не всіх) та недостачі води тощо. На харчі я не могла нарікати, бо пошук и за продуктами відбувалис я поз а моїми плечима, дискретно, а мене ще й хвалили, що із смаком їм кашу на вечерю.
Кожний, хто жив колись у Львові, при відвідинах порівнює сучасний Львів із тим, яким зберегла йог о пам'ять, але теж уява, яка інколи замазує одне, а побільшує інше. Я бувала у Львові пізніше від тих, хто давно живе в діяспорі. Після війни я жила в Польщі, а коли мого брата Ігоря у 1956 році звільнили із табору в Норильську, і він повернувся до Львова, я не могла його відвідати. Отже й побачити Львів. Відвідувати рідних можна було щодва роки і я, очевидно, користала з цього. Останній раз я була там у 1964 році, отож порівнюю тодішні й Львів із сучасним.
Можу ствердити, що львівські вулиці, навіть порівняно із 1964 роком знищені, вимагають основного ремонту, якого не можна було виконати з економічних причин. Але коли нюйоркчани, які ходять по вулицях майже по кістки в смітті, твердять , що Львів брудний, то це неправда. Можливо, що в деяких будинках є бруд і сміття, але вулиці, аж ніяк, не засмічені. Вони вимагають основного ремонту. Може краще було б поїхати до Львова весною чи літом, коли цвітуть каштани, тоді не вражали б так облуплені кам'яниці. В 1964 році в парках були розкішні квітники, а теж бувал и декораційні композиції: як соняшни й годинник з квітів при в'їзді на колишн ю Личаківську, а тоді вулицю Леніна, або тривимірний слон на вулиці Городецькій.
Нині натрапляємо на обгороджені парканами частини наприклад, парку ім. Франка, чи там, де колись на баскому коні пишався Ян Собєський, а тепер мають поставити пам'ятни к Тарасов і Шевченкові. Ці огорожі , а теж розкопані травники було давніше зроблено на те, щоб перешкоджати львів'янам улаштовувати тисячолюдні маніфестації.
Тоді, 26 років тому, були деякі недостачі харчів, але не до тієї міри, що тепер. Поза тим були крамниці, де можна було купити різіїі товари, як радіо, фотоапарати , ледівки, ювелірні вироби тощо. Головними покупцями були тоді „туристи" із Польщі, які привозили одежу на продаж. Тепер теж відбувається торгівля через кордон, але вже товарами т. зв. „першої потреби".
Їдучи трамваєм, чи автом раз-у-раз минаємо довгі черги перед споживчими крамницями, це може мают ь привезти хліб, молоко, м'ясо тощо. Зима. Люди позакутувані в теплу одежу, поспішають до праці чи з праці. Вистоюють на зупинках чекаючи на трамваї чи автобуси. Тоді, в 1964 році/гаксівок було доволі. Тепер можна тільки замовляти телефоном, переважно день наперед. Авт на вулицях було тоді далеко менше. Тепер на краях хідників стоять люди і намагаються „на палець" зупинити якесь приватне авто, яке підвезло б.
Львів розширився. Постали нові дільниці. Довгі ряди, навіт ь цілі оселі новозбудованих , багатоповерхови х кам'яниць, досить одноманітних формою. Я, родовита львів'янка, не дуже орієнтуюся, де саме ці нові вулиці: Наукова, Тролейбусна, а теж свв. Володимира і Ольги. На жаль, нема пляну міста. Є теж давні вулиці із новими назвами. Вулиця Зарицьких, там де жили батьки Катрусі Зарицької-Сороки. її батько, визначний математик Мирон Зарицький, якого навіть тоді, коли Катруся була ув'язнена, возили автом в університет,' де він викладав, а не був він спроможний ходити. Живе тут тепер син Катрусі, мистець Богдан Сорока з родиною. Має бути вулиця Барвінського чи, може, Барвінських, там, де колись була вул. Собіщина, а згодом Верховинська. Там під нумерами 5 і 7 — дві вілли Олександра Барвінського і Володимира Шухевича, двох ,,шваґрів " одружени х із двома сестрами Євгенією і Герміною Любовичівними.
Хоч проїздом, хочу подивитися на ці місця, де ми — десятеро внуків діда Шухевича — гралися, бігали. На домі ч. 7 напис „дім-пам'ятка під охороною" . В місті показують вулицю, яка має мати назву Володимира Шухевича. Це там, де він колись учив в середній школі, а мені довелося здавати матуру перед державною комісією, бо гімназія У ПТ не мала т.зв. „права прилюдности"
ІІ.
Але ж Львів, це не тільки вулиці, кам'яниці. Це люди. Одні ці близькі, рідні. Зустріч з.; ними, наче повернення додому. Може вони постаріли, або доросли; ще інші народилися, коли нас вже не було. Але якже тішить навіть те, що бачите знайомі меблі, дідове бюрко, батьківські шафи, картини, посуд, дрібниці, які пам'ятаєте ще з дому. Ними не тільки користуються, як ужитковими предметами, вони їх зберігають, як дорогі пам'ятки. А які всі зацікавлені, хт о і які були ті їхні предки. Розрізняют ь їх на світлинах, цінять розповіді про них. Дружньо співжиють у досить тісному помешканні: дружина мого брата, їхня дочка з чоловіком і трійкою синів, яким 12, 11 і 6 років. Напевно таких родин більше у Львові де батьки працюють, а бабуня, вже пенсіонер „веде" дім. Хочеться більше розказати про внуків. Три хлопчики — „Дударики". Двох старших я зустрічала в Америці де гостювали з хором „Дударик". Найменший теж співає в цьому хорі. Спостерігаю, що коли я пригортаю їх до себе, то обличчя їхнього батька ясніє радістю, і він біжить по фотоапарат.
Їхній день виповнений „по береги". Важлива роля бабуні, або як вони звуть „Бабі". Вона ж бо „керує рухом". Кожний бо в іншу пору йде і повертається зі школи, в різну пору їсть. Молодшого ще й треба провести до школи. В цьому виручають старші братіки. Але ж крім школи є ще проб и в ,,Дударику" , музичні лекції, інколи і спор т (плавання, гри). Часто й неділі зайняті, бо „Дударик" концертує. А ще й треба вивчати лекції до школи. Але якось знаходять час і на забаву, а теж на т. зв. „мультіки" — рисункові фільми на телевізії. В програмі американські, російські, а теж чудові українські. Я чула критику, що на — українських завжди жінки грубуваті, а козаки стрункі і моторні. Я якось на такі не попала, а ті, які бачила, аж просяться на відеотейпи для наших дітей у діяспорі.
Інші зустрічі завертають вас до Ґеорґієвки в Казахстан. Давні співтовариші теж змінилися; прибуло років, декому ваги, а ще інші, як цей, якого ви „власноручно" хрестили, ваш похресник, або, як тепер кажуть хрищеник тут із гарненькою дружиною, батько двох чудових дочок. Він, коли був у війську, використав можливість поїхати до Ґеорґієвки , де родився , а там пошука в на цвинтар і могилку нашої мами з якої зробив знімки.
Ще інші зустрічі завертають вас у молодість, до Пласту, на табір на Соколі, Остодорі чи в Космачі. Це, які ж близькі: Номі, Стефа , Марушка, й інші... Була теж несподівана зустріч. На гарній виставці Аки Перейми і Тані Осадци в Музеї Етнографії і Художнього Промислу Академії Наук, чергова, коли побачила мій підпис у книзі гостей, біжить за мною і кличе: „То ви Ляся Старосольська! Я вас пам'ятаю з табору на Соколі. Вас поруч Цьопи Паліїв. Тільки ви тоді були щупленькі".
Мені радісно і я майже горда. Мене пам'ятають! Але і жаль, почуття наче б то я мала скарб, який загубився десь на дорозі життя.
Сороковий день після смерти мого брата Юрія, який помер 21-го листопада у Вашінґтоні. В катедрі св. Юра Служба Божа. Біля 150 пластунів-юнаків, старших пластунів, сеніорів. Прийшлось мені сказати до них слово на подвір'ї між палатою, де колись ми відвідували великого опікуна і добродія Пласту, Митрополита Андрея Шептицького, і катедрою де бували листопадові відправи. На тому подві'ї, де колись ми стояли стрункими рядами, а польська кінна поліція розганяла нас. Який же щасливий був би мій брат Юрій, коли б бачив ці ряди пластової молоді тепер, у Львові.
Але крім рідних близьких людей є ще львівська вулиця; люди в трамваях, автобусах, крамницях. Яка ж різниця від 1964 року! Це передусім мова — українська мова. Приємно вражає як радо помагають, коли звернутися до них по-рідному. Ось митник на летовищі в „мундирі" сміється „від-уха-до-уха" коли звертаєтеся до нього поукраїнськи, ще й питає: „А може ви рублі вивозите?" Очевидно, не все так і не всюди. Інколи, в бюрах, а один раз і в музеї, вражає вас нечемність, наче ворожість. І спало на думку, що будувати державу нелегко! Це ж треба переорганізувати всякі установи, усі уряди, пошту, залізницю... і перевиховати людей.
Хочеться походити сіежками молодости. Колис ь я написала спомин „Музикальна кам'яниця" , тепер я її відвідую. Там музей Соломії Крушельницької, бож цей дім її власність. Вулиця Крашевського, тепер Чернишевського ч. 23. Оглядаємо музей. Ми жили поверх вище. Молода жінка — працівник музею, віддана його справі і ентузіястка — нас веде, все тут нам пояснює і аж сяє з радости, коли їй кажу, що колись ми тут жили. Ще дужче вона радіє від цього, як я починаю розшифровувати знімки: група — Микола Лисенко сидить у першому ряді, поруч ньог о мій дідо Володими р Шухевич і бабуня Терміна. Це очевидно день ювілею Миколи Лисенка, що його влаштував мій дідо в 1903 році. А там, у третьому ряді, — моя мама.
Недалеко Музей Новаківського. І знов у оживають спомини: кольоритна постать мистця і його жінки — красуні в народному одязі. Тут була його малярська школа, з якої вийшли ряди мистців. Звідтіля він малював катедр у св. Юра . Сьогодні внизу виставка картин Мирона Левицького з Канади. Як добре побачити, що зникають простори, кордони.
ІІІ.
Одні з найважливіших відвідин — це Центральний Державний Історичний Архів. Він міститься у приміщенні монастиря Бернадинів. Коли я була тут у 1964 році, на Україні, побіч був проектний Відділ Реставрації пам'яток архітектури, яку провадив мій брат Ігор. В архіві зустрічаю відомого історика Ярослава Дашкевича. Він збира є матеріял и про свою матір , Олену Степанів - Дашкевич. Плянує влаштувати її музей, потрібно світлин. Обіцяю, що коли повернуся до Ню Йорку, знайду якісь знімки. Тепер він знайомить мене з директором архіву Орестом Мацюком і працівниками — Галиною Сварник і Надією Франко (прізвища третьої я, на жаль, не записала). Вони не те що ввічливі, вони раді, що є хтось, чия доля пов'язана із матеріялами архіву. Переглядаю дбайливо зладжену картотеку „Фонду Володимира Старосольського" г який був засекречений".
Починаючи від моїх листів, коли мені було дев'ять років до батька, який тоді був професором на УВУ у Празі. І він це зберігав! Привіз до Львова, коли повернувся туди, щоб вести адвокатську канцелярію. Очевидно в архіві важливіші документи. Окремий відділ — це судові справи мого батьк а тощо . Альбо м фотографі й в гарній скіряній обгортці. Багато осіб, яких я не можу пізнати, зідентифіку вати. Пізнаю Станислав а Людкевича , деяких рідних, свояків . Мені роблять зіракси (або , як там кажут ь „ксеракси") з деяких світлин і рукописів. А ще альбом, в якому запрошенн я на весілля моїх батьків , робот и невідомого мистця у гуцульському стилі. За ним телеграми, листи, листівки з бажаннями від різних людей, в тому теж відомих, а навіть славних. Ще багато дечого вартісного, цікавого. Можна б сидіти днями, оглядати, записувати.
Звідкіля взявся, як зберігся цей архівний матеріял? Пригадую: 13-го квітня 1940 року по нас прийшли озброєні вояки, наказали збиратися. Мій брат Ігор звернувся до енкаведиста, який жив в одній із кімнат нашого помешкання, і просив його, що коли нас заберуть, він дозволив би нашим рідним забрати меблі, книжки, папери. Енкаведист видно обіцянки дотримав. Працівники раді, коли можу їм дещо вияснити, чи розказати. Вражає їхня відданість праці, завданням якої є виповнити „білі плями" нашої історії.
Є ще бібліотека ім. В. Стефаника, колись Осолінеум. Тепер її директором є Лариса Крушельницька. її батько Іван, син Антон а Крушельницького . Як відомо ціла родина виїхала в 1920 роках на східню Україну. їх, як знаємо, знищили. Ларису, тоді підлітка, старанням Червоного Хреста і деяких визначних осіб вдалося перевезти до Галичини, де жила її мати, відома вчителька гри на фортепіяно Галя Левицька. Лариса — археолог, а недавно стала директором Бібліотеки ім. В. Стефаника, розказує: скільки речей пропало, скільки повивозили різні люди на Захід, також і до Америки. Вона перебрала Бібліотеку у поганому стані, позникали канделябри, знищені стіни, не діял о огрівання тощо . Переводит ь ремонт . Просит ь переказати, що треба бути обережним і перевіряти кому даємо допомогу і хто дає різні вартісні, інколи музейної вартости, речі. Є багато потреб, а треба знати кому допомагаємо. Бібліотека не має потрібного обладнання. Нема, наприклад, апарату до мікрофільмування, який допоміг би передавати у світ вартісні матеріяли. Недостача зіраксів, комп'ютерів, всякої „техніки".
Лариса розказує, як разом із Марусею Крушельницькою, тепер ректором Львівської Консерваторії, їздили слідами батьків, Івана і Тараса Крушельницьких, аж на Соловки.
Окреме переживання — це Шевченківський Гай. Там колись був т. зв. Кайзервальд. Хоч „вальд " — це ліс, то т ам були тільки залишки зрубаних пнів. Там ми і наші брати колись грались, гуляли. Була там тільки одна церква — Кривчицька, обгороджена і обсаджена деревами. Коли я була там у 1964 році, то там садили дуби, які тоді були моєї висоти. Осінню вони „жовкли на червоно". А тепер тут гай, та ще й який!
Їдемо автом крутими доріжками. Минаємо раз-у-раз то церковцю, то капличку, млин, хату-ґражду... Мені розказують , що влітку в неділі люд и залюбки ідуть сюди відпочивати. Я очарована. У часи великої, важкої економічної скрути, тиску, національного приниження, нищення пам'яток, коли слово і думка були в неволі, наші люди зуміли створити такий „скансен", музей народної архітектури. Цей народ невмирущий. Забудьмо сірі вулиці, сірих людей у трамваях, черги перед порожніми крамниця ми! Ці музеї, архіви, цей гай, ці люди, які тут працюють, а навіт ь т а ,,вулиця " в значінні перехожи х людей , які розмовляють по-рідному, все це говорить про те, що майбутнє таки буде наше!
Але повернімось до Львова, бо надходить пропам'ятна дата: Перше грудня 1991 року. Нам, які десятки років живемо у т. зв. вільному світі, які привикли до всяких передвиборчих акцій, завжди кількох кандидатів на одну позицію важко вчутися в психіку тих, які впродовж десятиліть голосували, але не вибирали. їм давали готові імена; важливим було тільки те, щоб у списку голосуючих вас відмітили, що ви виповнили свій обов'язок — голосувати.
IV.
Мені пригадався Казахстан . Зближалис я вибори . Працівникам Маслозаводу, де я працювала бухгальтером, кажуть зійтися на передвиборчий мітинг. Зима. Сиджу в півкожусі, шапку відсунула з чола. В кімнаті зимно. Лямпа-коптілка зроблена із пляшки, ґніт із скрученого бандажа . Директо р Паве л Павлови ч чита є лекцію, вияснює які вибори в Англії, а які у „нас". Скінчив, питає казашк у Куль-бан у (це значит ь запа х рожі): ,,Катю ! Скажи, чому у нас вибори демократичні, а в Англії ні?!" Катя відповідає: „Бо в Англії одні голосують, інші ні. А у нас, хай би хтось не пішов голосувати!"
Цей спомин спонукує подумати про ті довгі роки, КОЛИ людей відучували вибирати, відучували сврбідно вирішувати. Вони голосували не вибирали. А тут перед ними питання: бути чи не бути українському народові паном на своїй землі. Ще на Західній. Україні, яка коротше була у тій системі, але теж і на Київщині, це питання не викликає великих сумнівів. Але в інших частинах України іде всяка провокаційна робота, щоб відстрашити від незалежности, самостійности.
Розказує молода пані із Закарпаття . В Ужгоро д приїздили автобуси із синьо-жовтими прапорами, а люди які приїздили, били місцевих мешканців, щоб повірили, що така буде їх доля у вільній Україні. Обласна Рада виготовила бюлетень проти тез референдуму, аж приїхав Леонід Кравчук, який зумів вияснити суть референдуму. Зміст бюлетеню змінено.
Радіо, телевізія — це в тих днях для мене головне зайняття. Слухаю в радіо інтерв'ю із Раїсою Мороз, яка приїхала в рідні сторони, щоб вияснити, освідомлювати земляків в Донбасі. Таких як вона багато. У телевізії промовляють кандидати. Одні спокійні, впевнені, інші хвилюються. Інколи не витримують натиску провокаційних чи й нерозумних запитів. їхні відповіді гострі, інколи майже образливі. Хоч ми по їхній стороні, то така постава — це не в користь для цих кандидатів. Але не легко затримати спокій!
Бачимо теж „Ґорбі" , який, як кажеться „не при собі". Дивний усміх, Гримаси. Одного разу розказує про своїх предків, між ними теж українців, а тоді наче з тривогою у голосі: і ми мали б розлучитися з Україною?!. Так ми уже 10 століть живемо разом!
Врешті день референдуму! Який же достойний спокій у місті. На телевізії бачимо інші міста — там теж спокійно. Спостерігачі розказують про перебіг голосування підкреслююч и порядок , спокій. А вкінці вислід. Перемога ! Полегша!
Наступного дня маніфестація під будинком Опери. Стою там, де колись стояв Ленін (не живий, а кам'яний). Маніфестація проходить урочисто. Коли усвідомити собі, яка ж це незвичайна подія, то, може, хотілося б більш голосного ентузіязму. Промови. Між промовцями звертає увагу жид, хтось промовляє по-російськи. Співи, гимн. Присутніх, хоч і не мало, але, мабуть, не так багато, як ми, бувало бачили на знімках з демонстрацій.
Ми знову перед телевізором. Перші збори Верховної Ради. Із ґалерії потужний спів: „Боже Великий Єдиний". Присутні стоять . Слухаюч и і нам хочетьс я встати. Присяга Леоніда Кравчука. Гідна, урочиста. Думається — від цієї присяги він таки не може завернути назад .
У „Ню Йорк Таймсі " з 9-го січня статт я Дейвід а Шіплера „Демократія — це система, а не людина". І це чи не основна проблема України, як і інших держав, які почали нове життя після розпаду Совєтського Союзу. Усі — від голови держави, аж до пересічного громадянина мусят ь навчитис я демократичног о мислення , мусят ь виробити в собі свідомість відповідальности не тільки за себе, але й за спільноту.
Разом із радістю, вдоволенням із вислідів референдуму, особлив о в района х Донбасу , Донеччини, Одеси чи Закарпаття постає питання: що далі? Держава — це не тільки підняті прапори, ці прапори зобов'язують. Держава — це економіка, забезпеченням громадян основними продуктами потрібними до життя, це ж екологія, лад — отже міліція, а далі школи, засоби транспорту, пошта, житлові умовини. А назовні — безпека— отже, військо і скільки ще різних ділянок і проблем можна б вирахувати. Але ж є теж і люди, психіка яких заражена роками тиску, яких відучили самостійн о вирішувати , інколи навіт ь відучили солідно працювати, бо якість праці не впливала на те, як її оплачували. Відучили теж точности. Очевидно, це не значить, що ніхто не вміє як слід працювати, навпаки, ми бачимо як відроджуються різні занедбані ділянки життя. Мені здається, що найбільша трагедія нашого народу це те, що селянин у колгоспній системі був тільки „роботом" , який відробляв трудодні. Багато молодих відійшло із сіл до міст. А тепер ще й брак „техніки" конечної для сучасного рільництва.
Це вже виходить поза межі моєї теми, але мені хочеться підкреслити, що вислід референдуму — це ще не остаточний тріюмф, це зобов'язання. І ми певні, що цього свідомі всі керівні прошарки нашого народу.
Поїздка в Україну викликала у мене деякі роздуми про нас, які живемо в діяспорі, яких діти і внуки вже тут імпонувала внутрішня свобода, з якою всюди тримався М. Плав'юк. Враження було таке, ніби він в Україні не гість — він удома, свій серед своїх.
Сьогодні маємо 15-го лю того — отже нарада президентів у Мінську завершилась. Якихось особливих новин на доповненн я до того , що було сказано в першій половині цієї статті, з Мінська не надійшло. Те, чого чекали найбільше (вирішення долі Чорноморської фльоти), навіть не ставилося на обговорення. Це питання було перенесено на чергову нараду, яка відбудеться 20-го березня в Києві. Причиною для такого рішення послужила несподівана заява маршала Шапошнікова, що десятки кораблів Чорноморської фльо ти вже давно продані — іще тоді, коли існував Совєтський Союз. На це, мовляв, була вказівка президента Ґорбачова. Куди поділися гроші від цієї торговельної операції — маршал відповісти не зміг . Отож дл я обговоренн я цієї нечистої справи потрібна була додаткова інформація, бо все це дуже схоже наґрандіоз-. ну аферу. Чому, скажімо, досі про це треба було мовчати, незважаючи на світову колотнечу довкола Чорноморської фльоти? ВІДПОвідь, звичайно, прийде, але для цього потрібен час. Дуже прикро, що наш північний сусід вдається до таких сумнівних дій та арґументів.
Кажуть, було підписано змістовну економічну угоду, яка допоможе налагодити зруйновані зв'язки поміж підприємствами. Я вже казав, що 80 відсотків підприємств колишнього Совєтського Союзу не мали завершеного виробничого циклу — кожне з них отримувало матеріяли й деталі від партерів, розкиданих по всіх республіках. Сьогодні вже чимало заводів спинилося, інших чекає та ж сама доля. Дай Боже, щоб підписаний у Мінську договір нарешті запрацював. Іще кажуть (і не безпідставно), що поміж Кравчуком і Сльциним відбулас я тривал а розмов а віч-на-віч, але зміст їхніх перемов лишився таємницею. Кравчук на прес-конференції оцінив результати наради позитивно.
Твердо й непохитно і на позиції розбудови власних збройних сил лишилися Україна й Азербайджан. До них приєдналася Молдова. Білорусь та Узбекістан також заявили, що вони готові розпочати створення влас них армій, але їм для цього потрібно зо два роки. Фактично без власних збройних сил залишаються ті держави, які неспроможні їх утри мувати. Від них, звичайно, передбачаєтьс я незначна пожива для великодержавних апетитів Росії — отже можна сказати, що розчленоване тіло імперськог о дракона вже ніколи не зростеться. Навпаки, відбувається подальше розчленування — почали проголошувати власний суверенітет численні автономії, з яких складається Російська федерація. Вони не лише проголошують, а й намагаються його реалізувати — тобто створити незалежні держави. Покищо це здобуває певну реальність у Чечні й Татарстані. Але це тільки початок. Є ще Сибір, який віками тягне колоніяльно го воза. Його природні багатства нещадно розграбовуються Москвою, а народ живе лише тим, чого не можна вивезти на Захід. Від Уралу до Тихого океану із вуст в уста передається ідея з'єднаних стейтів Сибіру.
Гадаю, сучасні молоді люди доживуть до втілення в жит тя цієї ідеї і тоді Росія навіть територіяльно не перевершуватиме України. Їй, Росії призначено долею котитися вниз, Україні — підійматися вгору. Богиня історії Кліо не забуває про гріхи та чесноти земних народів.

1992, лютий, Київ Джерело: "Свобода", 25 лютого 1992


Родина Старосольських:
(зліва праворуч) Уляна, Володимир, Дарія, Юрій та Ігор Старосольські




Народилася Уляна Старосольська у Львові в родині Володимира і Дарії (з Шухевичів ) Старосольських. Батько був відомим адвокатом, оборонцем українських політичних в’язнів. Мати – піяністка, викладач музичного інституту ім. Лисенка.
Уляна, як і два її старші брати, з дитинства належала до Пласту, де загартовувала тіло й душу і плекала глибоку любов до України. Брат Юрій Старосольський згодом став Начальним пластуном. Роман Шухевич, двоюрідний брат Уляни, генерал хорунжий, Головний Командир УПА.
Середню освіту Уляна здобула у Львові. Звання маґістра економічних наук отримала у Познанському університеті (Польща), а також закінчила Вищі Курси Журналістики.
Повернувшись до Львова, У. Старосольська працювала в редакціях журналів «Нова хата» і «Господарсько-кооперативний часопис». Від 1931 року була редакторкою пластового часопису «На сліді», хоч Пласт тоді був офіційно розв’язаний. Одночасно Уляна вела активне пластове життя.
У 1939 році дівочі мрії Уляни про письменницьку кар’єру раптово обірвалася. Большевики заарештували і вивезли на Сибір батька – Володимира Старосольського, професора Львівського університету ім. І. Франка. Уляну з матір’ю і молодшим братом Ігорем вивезли до Казахстану.
Рука, що тримала перо, тепер стискала віжки упряжі колгоспних коней і волів. З відмороженим лицем і руками працювала, щоб прожити і піклуватися хворою матір’ю. Невдовзі помирає мати, а через два місяці в Маріїнському таборі від голоду помер батько. Брата мобілізували до трудової армії. Уляна залишилась сама. Здавалось, що життя зупинилось. Але ні! Виживають тільки сильні духом. І вона вижила, адже була пластункою.
У 1946 році під час репатріяції колишніх громадян Польщі друзі-поляки допомогли Уляні Старосольській переїхати до Польщі і там оселитися. Вже тоді почала писати оповідання.
У 1967 році на запрошення старшого брата Юрія, що проживав з родиною у Вашінґтоні, переїхала до Америки. З того часу весь час жила в Ню Йорку.
У 1968 році вийшла збірка оповідань Уляни Любович під назвою «Розкажу вам про Казахстан» https://diasporiana.org.ua/proza/4033-lyubovich-u-rozkazhu-vam-pro-kazahstan-narisi-z-perezhitogo. Ця книжка пережила три видання і в цьому році вийшов з друку англійський переклад цієї книжки, презентація якої відбудеться 11 березня 2012 р. в Українському Музеї Ню Йорку.
Письменниця редаґувала і упорядкувала цілий ряд книжок таких авторів, як поетеси Зої Когут, Богдана Нижанківського (Бабай), Валеріяна Ревуцького, збірник «Рогатинська Земля», альбом «Гуцульщина». У 1991 році вийшла монографія «Володимир Старосольський», в якій Уляна Любович поміщує біографію батька, його наукові праці, промови на політичних судових процесах, тощо. Письменниця упорядкувала і підготувала до друку спогади брата Ігоря «Крутими дорогами», друкувала статті про визначних і цікавих людей, мистців, малярів. Маючи тонке почуття гумору, Уляна Любович тісно співпрацювала з гумористичним журналом «Лис Микита» Едварда Козака.
З 1972 року і аж до виходу на пенсію у 1990 році Уляна Старосольська-Любович працювала редактором журналу «Наше життя» Союзу Українок Америки. Тут талант професійної журналістки, талант жити, творити, спрямовувати громадську думку і посвячуватись високій ідеї служіння Україні поєднався з талантом гумору, блискучого дотепу, тонкої іронії. Неоціненним скарбом Уляни Любович були і залишаються глибоко патріотичні та високо ідейні редакційні статті журналу, які у 2001 році видані у Львові окремою книжкою під назвою «Нариси, статті, есеї з журналу «Наше життя».
Гортаючи сторінки журналу «Наше життя», що видавався під редаґуванням У. Старосолької, глибоке враження справляє колосальна ерудиція редакторських статей на різноманітні теми авторки. Написані серцем, наповнені любов’ю до людей, до знедоленої України, дочірним болем за її долю. Так, вона прекрасно володіла словом, отримавши той Божий дар, щедро виливала його на сторінки своєї журналістської та письменницької творчості. Недаремно після виходу в світ збірки оповідань «Розкажу вам про Казахстан», професор Шевельов, високо оцінивши книжу, виокремив її як найдобрішу, найбеззлобнішу серед книг, написаних про совєтську каторгу таборів ҐУЛАҐу. Бо писала її Жінка, аристократ духу, яка на фарисейське запитання одного з радянських дипломатів, чи не мучить її ностальгія за рідним краєм, чи не бажає вона повернутися додому, відповіла: «Краще ностальгувати з Ню Йорка, ніж з Норильська».
За роки праці в СУА та його журналі журналістський талант У. Старосольської став особливо плідним, її Слово було почуте серцями тих, кому не байдужі рідна мова, далека Батьківщина, її боротьба за кращу долю. В своїх нарисах, есеях, інтерв’ю, редакційних статтях, серед яких героїнями є багато жінок, вона разом з ними не просто ностальгувала за Україною, а «щоб не плакати, сміялася», творила, працювала, ділячи своє Слово і свою журбу з тими, що змушені були, як і вона, покинути батьківську землю, могили предків та рідних та, не впадаючи у відчай, творити в світі цілий материк української культури, гордо називати себе українцями.
Українська тематика в творчості У. Старосольської проходить червоною ниткою через усі примірники журналу «Наше життя». Ось тільки декілька заголовків: «На нас глядить Україна», червень 1982 р., «Щоб любити Україну, треба її знати», лютий 1983 р., «За мною стоїть Україна», березень, 1983 р., «Україна і ми», жовтень 1989 р. В цих статтях і тривога за Україну, за її народ, і безмежна любов до Батьківщини, передана письменниці у спадщину від її предків, зокрема батька, Володимира Старосольського, адвоката, який був оборонцем людських прав в поневоленій Україні.



Редактор Старосольська знайомила читачів як з відомими українськими жінками минулого, так і з своїми сучасницями: письменниками, мисткинями, громадськими діячками, борцями за волю України. Пишучи про засновницю Монастиря Милосердя Матір Терезу у статті «Нагорода Нобля за Любов» (березень 1980 р.), авторка пише: «Читаючи листи наших жінок з України, політв’язнів з Мордовії, Казахстану чи Сибіру та слухаючи тих, яких маємо між нами, ми бачимо знов і знов, яку важливу ролю грали і грають у житті нашого народу жінки».
«Споконвіку було слово...» – назва статті Уляни Любович, надрукована в журналі «Наше життя» за січень 1989 року, в якій авторка, взявши епіґрафом початок Євангелії Св. Йоана, закликає стати в обороні української мови: «Нарід, який родився, виростав, живе на рідній землі, – мусить боротися за рідну мову!»
Пройшло понад двадцять років з того часу, а питання про захист української мови в Незалежній Україні і досі залишається актуальним. І досі актуальним для нас є вся творчість Жінки, аристократки незламного духу Уляни Старосольської-Любович.
Упродовж нелегкого, але багатого подіями і плідного творчого життя Уляна СтаросольськаЛюбович, або просто пані Ляся, як звали її всі знайомі, завжди була у вирі пластового, літературного, мистецького, громадського життя. У 1995 році стала членкою Національної Спілки письменників України, до якої належать великі духом люди. Ті люди силою свого пера зуміли зрушити основи тоталітарної системи в Україні. Ім’я Уляни Любович гідно займає місце серед них. Вічная Їй пам’ять!
Лідія Спиж

Це було слово прощання з Лясею Старосольською:
"Увійшла у Вічність
УЛЯНА ЛІДІЯ СТАРОСОЛЬСЬКА
(Літературний псевдонім Уляна Любович)"

З журналу “Наше життя”, багатолітньою редакторкою якого була світлої пам'яти пані Уляна була
Січень 2012, Нью-Йорк


середа, 30 червня 2021 р.

Пам'яті Мирона Тарнавського, славетного галицького генерала

 

Командант Леґіону УСС Мирон Тарнавський. Відень, 1917

* 29 серпня 1869, село Барилів, Радехівщина — † 29 червня 1938, село Черниця, Бродівщина

Національна честь – це керма корабля.
Держіть її в руках могучих,
Аж поки в усмішках блискучих
Не зацвіте свята земля.
Національна честь – це зірка провідна.
Ідіть вночі лише за нею,
Доки над рідною землею
В красі не спиниться вона.

Олександр Олесь

...Був вояком з крови-кости. Знав настільки знаменито своїх і так близько ними цікавився, що нпр. завжди відчував, коли їх втома та їх психічний стан поможе чи пошкодить воєнним операціям. Мав теж ту прикмету вояка, яка може не конче потрібна начальному вождеві армії, якого місією не є воювати з крісом у руці: був надзвичайно відважний, у найкритичніших хвилинах зберігав подиву гідний спокій, та не відчував взагалі почуття небезпеки для власної особи. Було теж чуже йому бажання пімсти, а супроти ворога ставився завжди з лицарською благородністю.
Ці прикмети єднали Йому загальну пошану і симпатії. Траґедією ґен. Мирона Тарнавського, як і численних інших галичан старшого покоління, було те, що опинився відразу на кермуючім становищі на тому наддніпрянсько-українському ґрунті, якого раніш не знав та який у часах воєнно-революційного хаосу представився галичанам з їх зовсім іншим вихованням та всім світоглядом — чимось дуже дивним і незрозумілим. У тій ситуації ґен. М.Тарнавський — людина взагалі політиці чужа — тримався найбільш обережно осторонь політичних справ, займаючись виключно справами Армії. Тому траґічним парадоксом можна назвати закиди, що впали на його голову за ситківську умову УГА з Денікіном, — закиди суто політичного характеру. Не тут місце вдаватись у ближчий розгляд тієї умови, яка має вже цілу свою літературу, і не будемо тут її ані боронити ані ганити. Однак не підлягає сумнівові, факт, що 1) її галицькі військові автори та сиґнатарі взагалі, зокрема ґен. Тарнавський, не мали найменших русофільських політичних тенденцій і 2) ситківська умова була подиктована тільки і виключно фанатичним бажанням зберігти за всяку ціну УГА, як зорганізований суцільний військовий масив. Нема теж сумніву, що форма, в якій притягнули за ситківську умову ґен. М.Тарнавського до відповідальности, не була відповідна, була для цього великою кривдою та була типовим прикладом, як кожна зробити жертвою обставин та людських помилок людину, шо може найменше завинила. І тому вся колишня непристойна нагінка на особу ґен. М.Тарнавського, який сам ніколи не дозволив собі на ніякий непристойний випад супроти нікого з земляків на високому військовому чи політичному становищі, не пошкодила тій пошані, що її мали всі до Його особи, — навіть ті, які ніколи не скривали свого негативного підходу до галицько-денікінської історії.
З некрологу, опублікованого за підписом Ік. у "Ділі" 1 липня 1938 р.


1916
Роман Купчинський
СОРОК ТИСЯЧ.
Золоте сонце на синьому небі, а в долі ті самі краски і на прапорах і в сорок тисячах сердець. Але ні сонце, ні прапори, ні серця не зібрались під Святоюрським Собором витати Ґенерала, а зібрались прощати Його. Бо Ґенерал відходив на Янівський цвинтар між своїх хлопців, що там поклалися на вічний сон, довгими рядами так, як колись стояли на перегляді. Там посередині чекає на Нього остання Його кватира — найспокійніша з усіх тих, які мав у воєнних походах. У ній виспиться нарешті сивий Ґенерал, відпічнуть спрацьовані руки, перестане боліти стільки разів ранене серце. У тій кватирі буде так тихо, так затишно, як ніколи. Ніякий голос людський не перерве тиші, хіба одна рідна Земля час до часу промовить. Вона одна матиме і право і обовязок.
Сорок тисяч людей зійшлося прощати Ґенерала з усіх усюдів. І звідси і звідти, а всі свої, рідні люди. Нема між ними ні одного, хто мусів би і тому кожний з них то тисяча людей, а разом — сорок міліонів. Ідуть перед Його домовиною, ідуть за Його домовиною зі щирим болем у грудях з достойною сльозою в оці. Ніхто того болю не жадав, ніхто тієї сльози не накликував, тому той біль золото, а сльоза брилянт.
Сорок тисяч!...
Саме стільки, скільки цвіту зівяло галичанам...
Зійшлося сорок тисяч народу прощати Ґенерала, а там десь, за золотим сонцем, у синьому небі сорок тисяч вояків зібралося витати Його.
Двацять девятого червня 1938 року, в 9.50 рано затрубів сурмач збірку. Покотився гомін сурми далеко, широко і стрепенулися хлопці, деб вони не були, як твердо не спалиб.
„До нашого Пана Ґенерала збирайтеся всі!"...
Вмить збіглися з усіх усюдів, так як колись на землі. Вмить вистроїлися в лави і завмерли в німім ожиданні.
А на переді полковник Дмитро Вітовський.
Три дні ждало товариство з отаманням на прихід Вожда.
Врешті ґенеральний марш сурмачів. Вітовський блиснув шаблею.
„Позір! В право глянь!“
Із сизої далі виринула висока, так добре всім знана Постать. Золота зубчатка блистить, булавки на рукавах миґотягь, остроги подзвонюють.
„Пане Ґенерале! Голошу слухняно; сорок тисяч людей — старшин і вояцтва, що чесно і до краю сповнили свій найбільших обовязок!"
Ґенерал проходить перед фронтом. Сотень, куренів, полків, бриґад... Кожне обличчя, кожний відділ то спомин якогось бою, а всі разом — Великої Дії.
„Позір! Почесний похід у право. Сотня ходом руш! В право глянь!!"
І рівний стукіт вояцьких ніг котиться громом по синяві.
Всміхаються сиві очі Ґенерала, хоч густі брови грізно насуплені. Хлопці машерують справно як колись... Усміхаються серцями до Ґенерала, хоч лиця як камінні. Так бувало і так має бути.
„Пане полковнику! Дякую, добре. "Спочинь" і відпровадити на кватири!"
А ці кватири такі як Ґенералова на Янівськім: два метри довгі, метер широкі і тихі-тихі...
"Діло", 6 липня 1938



ОСТАННІЙ НАКАЗ
отамана М. Тарнавського перед відходом його назад до австр. армії
П. Отаман Мирон Тарнавський, приказом Н. В. Кмди звільнений від обов'язків Команданта Леґіону УСС, видав отсей приказ:
Леґіоновий приказ ч. 8.
Лосяч, дня 8 січня 1918
З нинішнім днем передаю Кмду Леґіону УСС п. сотн. Осипові Микитці.
Відходячи з-поміж січового стрілецького товариства — дякую всім в імені власнім і в імені загальної нашої Справи за совісне сповнювання тих обов'язків, які на кождого з нас наложила отся важна хвиля, хвиля, коли постає і твориться українська держава, під якої будову клало свої кости і буйні голови стільки наших товаришів. Хвиля велика і святочна, на яку народ цілий століттями ждав! — і я вірю, що так, як досі, так і на будуче вкажеться стрілецтво гідним тої хвилі, гідним носителем тої ідеї, яка його покликала до життя. Я вірю в це і тому зі спокійним серцем покидаю стрілецькі ряди.
Дякую всім разом і кожному зокрема за ту прихильність і довір'я, яким мене всі наділяли. Той образ гарного співжиття задержу в пам'яті на завжди, а почувавбися я щасливим, якщо б серед Українського Січового Стрілецтва задержалася добра і щира згадка про бувшого отамана.
Пращаючи всіх кличу: При спільній роботі, може серед кращих обставин — до побачення!
"Діло", 1 липня 1938

Мирон Тарнавський (сидить) і Володимир Старосольський. Радзивилів, 1916 p.

Андрій Кігічак
ОСТАННЯ ДЕФІЛЯДА
У 20-ті Роковини похорону Генерала Мирова Тарнавського
"Свобода", 29 травня 1958
Останнього червня 1938 року облетіла лискавкою Край сумна вістка, що помер генерал Мирон Тарнавський, який ще так недавно, бо кілька тижнів тому, йшов був в лавах „старої войни" в зеленосвятковому поході на Янівський цвинтар у Львові, щоб віддати поклін Поляглим, колишнім воякам Армії якої він був командантом.
І так, як колись без поклику, по повороті з італійського фронту, ставали в ряди Української Галицької Армії у 1918 року, так і 2 липня 1938 з'їхались без наказу з найдальших закутин Західньої України, щоб віддати останню прислугу Тому, під якого командою переживали дні слави, дні підйому, дні пepeмог, а хоча б і спільно дні невдач чи хвилевого одчаю. Сказавши інакше, того дня змобілізувалась самочинно немундурована УГА. Тому сотник Андрій Палій при прощальному рапорті при домовині, оправдуючи той здвиг, зарапортував приблизно таке: ,,Пане Генерале! Голошу слухняно, що до звіту зголосилося кільканадцять тисяч Твоїх старшин, підстаршин та мужви. Вибач, що не в одностроях, та Ти не дав такого наказу. Вибач, що не справляємо Тобі похорону з гарматніми стрілами та жалібним верблем. Нині громить жалібний вербель - наших сердець. І заплакали по Тобі трембіти нашої Верховтни".
А відбувалися похорони зі Святоюрівської Гори, в мурах якої складено в уніформі знеможене боєвими трудами тіло Генерала, перед далекою дорогою. Це господар історичної Святоюрівської Гори, Митрополит Андрей Шептицький запросив Тіло в гості, як вияв признання заслуг Покійника, на який то жест могла здобутися лише людина такого великого формату, як незабутній Князь Церкви та Духовий Володар не тільки Галицької Волості, а і всього Народу.
І на подвір'ї цієї історичної, церковно-національної твердині, робили останню збірку недобитки трьох Галицьких Корпусів перед прощальною дефілядою: 1-ий під проводом пop. P. Коника, ІІ-ий - пop. І. Поритка і ІІІ-ий сот. Г. Турка. А лопотячі на вітрі перев'язані чорними стрічками синьо-жовті прапори, нагадували ті воєнні стяги, що їх вітало населення при чортківській офензиві. Може при Панахиді заупокійне „Вічная пам'ять" на ноту „Ой та зажурились" затінило на мить багаті спогади.


А по відправлених молебнях та панахиді під проводом Митрополита, почалася на площі перед храмом св. Юрія, перед уставленою там домовиною. остання дефіляда Української Галицької Армії,
Перша дефілює' „Молода Громада", якої члени - це колишні Комбатанти та воєнний актив м. Львова, замаскований в цьому товаристві, За ними представники колишнього українського уряду, а за урядом ЗОУНР дефілюють Інваліди, що їхні протези — це ті почесні відзнаки, на які не потрібно документів ні дозволів. На святоюрівській площі та сусідніх вулицях і в т. зв. Єзуїтському городі, по саму пошту, непроглядні маси народу, яким лише меґафони передають пepeбіг похорону, співів та церемоніялу.


А коли по закінченні дефіляди перед домовиною пок. пралат о. Леонтій Куницький відчитав перше св. Євангеліє, тоді уставився похід вже на цвинтар. Відкрив його отаман д-р Ст. Шухевич із своїм адьютантом, Петром Постолюком. Д-р В. Старосольський, чот. Дм. Паліїв і пop. Роман Купчинський несли на подушках бойові відзначення Покійника, а сурмач відограв уже над відкритою могилою, прощальне стрілецьке М. Гайворонського — „На cпoчинь".


І рушив вулицями Львова повагом жалобний похід, якого довжині, здавалося не було кінця. Серед німої тиші хтось у військових рядах піддавав півголосом до перших кроків протягаюче, повільне: “рааз, дваа, трии, чотири”, і т. д. І вдарив хор могутнє Нижанківського „Святий Боже", а десь з-позаду долітало не менш могутнє Матюка потрясаюче до глибини: „Помииилууй, помиилуй наас".


А над городом княжого Львова Духи Предків. Коли вдарили по всіх церквах дзвони, то почали розповідати не тільки історію своїх церков, а пригадувати і всіх володарів, королів, гетьманів, князів, треба тільки їх мову розуміти... Перший, то обїзвався з храму св. Юрія, фундованого нашими князями Руриками, де слухав Служби Божої Великий гетьман Богдан, коли облягав Львів. З-під Замкової Гори обізвались дзвони св. о. Николая, де молилися колись князь Данило, й його син Лев та їхні потомки, аж до останнього Юрія ІІ, втроєного найнятими злочинцями. Відозвався із найбагатшої у Львові Успенської церкви історичний „Кирило", який неначе б повагом пригадував, що життя дочасне, але вбожество не перешкоджає великим ділам, коли наші предки будували цей величавий храм у добі великого лихоліття. Сумний хоровід під звук хорів, оркестр, посувався у прекрасну погоду в сторону цвинтаря, а дзвони дзвонили і продовжували історію княжого Львова. Забрали голос і з церкви оо. Василіян, під яких опікою вкрилась славою ваша наука, якої відгомін доходить до Академій цілого світу, дармащо не чують її інколи і найближчі. Заговорила і церква-кріпость св. П'ятниць, в якій хоронилися колись наші предки, в добі лихоліття, в добі наїзду ворогів на город. Поза дзвонами св. Преображення, церкви св. Петра і Павла на Личакові, та оо. Редемптористів, і дерев'яної Чина оо. Студитів відозвалась, неначе б діточе сопрано на тлі того великого хору дзвонів, своїми дзвіночками, положена на окраїнах міста, церковця-сирітка ім. св. Володимира, сина Святослава, внука Ольги, родоначальника всіх фундаторів, і всіх жертводавців наших церков.


Заки дзвони видзвонили історію Львова, то кондукт зайшов на Янівське цвинтарище. І неначе б здрігнулися цементові хрести на могилах Українських Оборонців Львова, на прийняття у свої ряди свого Командаита. Вийшла назустріч із засвітів булава на чолі з полковником Bітовським. Побіч нього отамани Дудинський, Восвідка, Горук, сотники з Будзиновським. поручники з Нагайлом та Ннкораком, підстаршини з Мережком, та мужва з Цястечком на чолі. А за ними всі. про яких пісня говорить, що “пропало галичанам сорок тисяч цвіту".
Та і Новоприбулий мусів відповісти на прийняття контр-звітом, що ті, які Його сьогодні тут відпровадили „не схиляють вниз прапора". У тому же часі по надгробних відправах о. кан. Лаба прощав Покійника іменем Кир Андрея, д-р Кость Левицький від народу, а полковник Бізанц, у своєму останньому звіті запевнив військовим тоном про вірність ідеалам Генерала.


І спустили вниз домовину.. Під останній салют „на позір", сурмач відограв „на спочннь", а на домовину посипались грудки землі. Між ними і з урн принесених спеціяльними штафетами з родинного Генералові Радехова, з могили його батьків. З Mapкіянової Гори, з Маківки, Лисоні, та інших призабутих по стільки роках місцевостей. І сипали землю, як символ тієї Української Землі, за яку боролися полки, під командою Покійника. Смеркалося, коли докінчували записувати скромний вояцький гріб, як і скромним було життя Генерала. А трембітарі зпід Чорногори сповіщали своєю елегією „Вмерлої", що відійшов у засвіти Великий Ґазда, Великий Баца — Українського Войська.

Могила генерала Мирона Тарнавського на Янівському цвинтарі у Львові між могилами Василя Беня і Костя Левицького

Знимкував п. Ігор Мончук

Було вже доволі темно, бо в місті позапалювали вже світла, а над свіжим гробом ще стояли Його вояки. З-поміж хрестів у липневу ніч неслася лебедина вояцька історична пісня: „Ой поховали пана отамана в сирую землю, глибоко". А з-під цвинтарної брами відходили члени Української Галицької Армії, яка відбула в дні 2 липня свою останню дефіляду.


Родина генерала
Історія родини славетного генерала Мирона Тарнавського нагадує історію України. Усі члени родини були учасниками визвольного руху, зазнали репресій.
У Мирона Тарнавського було четверо дітей: двоє синів і двоє дочок.
На Янівському цвинтарі, неподалік від могили генерала Мирона Тарнавського поховано його дружину Марію Тарнавську та старшу дочку Марію.
У секретних матеріалах МГБ, що знаходяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про кулацьку сім'ю, виявлену в Бродівському районі 15 травня 1949 року.
„ Голова сім'ї - Тарнавська Марія Густавівна, 1882 року народження, проживає у Черниці Підкамінського району разом із внуками Коцюбою Яромирою Степанівною (1926 р.н.) та Коцюбою Зоряною Степанівною (1931 р.н.)", - йдеться у документі.


У графі „краткая економическая и политическая характеристика кулака" вказано: „Тарнавская М.Г. в с. Черница Подкаменского района Львовской области имела имение, где содержала постоянно несколько батраков, является женой генерала Тарнавского, который командовал в 1918 году Петлюровской армией при взятии гор. Киева. Дочь - изменница родины. Зять - Кацюба С.М. немецкий ставленник и активный бандпособник, осужден в 1949 году к 25 годам". Цей документ із написом „совершенно секретно" підписано тодішнім начальником Бродівського РО МГБ гвардії підполковником Губенком.
Така „небезпечна сім'я кулаків" безперечно підлягала виселенню.


Старший син Мирона Тарнавського Омелян у 1924 році поїхав на Східну Україну, де у той час проходила так звана українізація. Здобув в Одесі фах інженера. У 1937 році був заарештований і розстріляний.
Молодший син Мирон Зімовіт був студентом празької Політехніки, був знаний у "Пласті". Одружився з брідщанкою Ярославою Шуст. Пізніше працював інженером та директором електростанції в Бродах. Був у дивізії „Галичина". А після поразки під Бродами перейшов до УПА. Провів у совєтських концтаборах 10 років. Помер у Владімірській області.
Про те, що він був в УПА, свідчать спогади Миколи Григоровича Батенчука 1919 р.н. з села Дубини Бродівського району. Він згадував, що зимою 1944 року, коли була облава, втік до лісу. „І ззаду нараз: „Руки вверх! - розповідав п. Микола. - Тридцять конів нарахував прив'язаних там. З другої хати через дорогу переходить їх двоє. Один з них каже: „Ви - Батенчук? Що Ви тут робите? Я глянув : „Гей, де я тебе видів?" А він був при есесах капітаном, Тарнавський фамілія його. Був при есесах - в мене в саду штаб мав. Він мене впізнав і визволив. Він був з партизанами волиняками кіньми.
Наймолодша донька Мирона Тарнавського Анна була лікарка. У 1940 році заарештовано її чоловіка, Романа Яновича, який був сином священика. А у вересні 1945 року Анну замордували совєтські солдати.
Старша дочка Марія та її чоловік Степан Коцюба також мали медичну освіту. Марія була лікаркою УПА. За це її було заарештовано на 15 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Її чоловік Степан Коцюба працював головним лікарем Бродівської районної лікарні. Згадують, що він був веселий, енергійний і життєрадісний. На вигляд як дві краплі води схожий на класика української літератури М. Коцюбинського. В кінці 30-х років років Степан та Марія працювали у різних містах. Він - у Бродах, вона в Радивилові. Подружжя мало великий авторитет та повагу в місті та районі. Доктора Коцюбу за те, що лікував вояків УПА, було ув'язнено на 25 років. Він помер у таборі. Дружину та дочок також заарештовано. Вони перебували в різних таборах і нічого не знали одна про одну.
У секретних матеріялах МҐБ, що містяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про стан оперативної роботи Бродівського райвідділу МҐБ Львівської області. Тут під грифом „совершенно секретно" сповіщається, що заарештований „активно разрабатывавшийся кадровый националист - Кацюба, пробравшийся на должность заврайздравотделом и систематически оказывавший медицинскую помощь бандитам...". У цих же документах йдеться і про те, що доктор Коцюба входив у комісію, що набирала добровольців до дивізії військ СС "Галичина".
Родина генерала Тарнавського довший час жила у Золочеві, на вулиці Січових Стрільців. Будинок Тарнавських було зруйновано під час другої світової війни. Найдовше у цьому будинку жила донька генерала Марія Коцюба, мати Зоряни Колодницької та Яромири Коцюби.
„Пригадую собі цю тендітну, худорляву, вже немолоду жінку з енергійним виразним обличчям, з сивою косою, що віночком обвивалась навколо голови, з проникливим вдумливим поглядом добрих очей, які випромінювали мудрість і спокій, викликали довіру. - Так описує доньку генерала у газеті „Народне слово" за 1997 рік Христина Присяжна. І ще, - То була людина віддана благородній справі, людина високих моральних засад, великої культури і ерудиції, донька своєї землі, свого часу". Залишивши хворого чоловіка та двох доньок з бабусею, Марія Коцюба пішла в УПА. Як лікар, врятувала не одного вояка. Схопили її якраз тоді, коли Марія рятувала життя дівчині-партизанці. А потім були тортури, сталінські концтабори, непосильна праця у шахті. Пізніше, коли була лікарем у табірному шпиталі, рятувала знесилених в'язнів, ставлячи їм фальшиві діяґнози. Завдяки їй не один в'язень мав змогу набратися сил у шпиталі, де харчування було дещо кращим від табірного. Померла Марія Коцюба у 1976 році.
Нині з найближчої родини генерала Тарнавського залишилася тільки онука - Зоряна Колодницька, дочка Марії Коцюби. Зоряна добре пам'ятає, який вигляд мало генералове обійстя у Золочеві, бо вона деякий час жила тут разом з бабусею. Згадує також, яким було помешкання у Черниці. Пам'ятає тогочасні Броди і гімназію, у якій навчалась.
На фасаді сучасної гімназії ім. Івана Труша у Бродах встановлено пам'ятну дошку з написом про те, що тут навчався славетний генерал. Її виготовив скульптор Андрій Возницький.
Зоряна Колодницька також була на засланні. Її, молоду дівчину, яка тоді навчалась у Львівській політехніці, було вивезено на 10 років. Нині Зоряна живе у Львові, має троє дітей, п'ятеро онуків. Усіх їх намагається виховувати в національному дусі. Над ліжком одного з онуків висить портрет генерала Мирона Тарнавського. „Кожного ранку, - говорить п. Зоряна, - коли внук пробуджується, я кажу йому: „Скажи добрий день своєму прапрадідові".

З книги Олега Панькевича "Генерал Мирон Тарнавський" http://shron1.chtyvo.org.ua/Pankevych_Oleh/Heneral_Myron_Tarnavskyi.pdf