Льоля Світлична - та, що йшла за двох

...Будні - високосні. Кожен день - Великдень.

Все життя - кантата, все - органний Бах.

Хай зануда скиглить, квилить злидень -

Їм верховна музика сфер не по зубах.

Жити без чернеток, первозданням проби,

Осяянням криці, вглибленої в гарт.

Жити часом трудно, але як же добре!

Жити - я скажу вам достеменно - варт.

Жити безоглядно: хто де, що де скаже?

Жити у нестямі максим - і тоді... Доля?

Хай і доля. Та вона така вже...

Ти готова? Браво! Я - також. Ходім.

Підем разом двоє. Навіть як немає

Поруч ні душі. А як впаде один,

Ти не зупиняйся. Шлях кінця не має.

Доки ноги носять, Ти за двох іди.*

Іван Світличний

Світлій пам'яті тої, що йшла за двох.

Льоля Світлична (Терещенко), дружина видатного українського правозахисника, поета й літературознавця Івана Світличного. Вона належала до тих рідкісних українських жінок, котрі не лише підтримували своїх чоловіків у їхній боротьбі з режимом за права нації та людини, за національну гідність, а й з подиву гідною жертовністю несли підхоплений зі слабнучих рук смолоскип до останнього подиху.

Народилася в Києві. Інженер-будівельник, закінчила аспірантуру Інституту будівельної механіки АН УССР. Працювала в "Проектстальконструкції", викладала опір матеріялів у Київському інженерно-будівельному інституті (КІБІ).

* 2 квітня 1924, Київ — † 18 лютого 2003

Тарас Марусик:

З Леонідою Світличною я, підліток із містечка Яремча, познайомився далекого 1968 року. Це було в Карпатах, під Чорногірським хребтом, де зібрався тоді український дисидентський цвіт. Одні вже встигли скуштувати совєтських тюрем, інші опинилися там пізніше, декого Бог милував. То була дивовижна компанія — Іван Світличний з дружиною, Надійка Світлична, Іван Русин, поет Микола Рачук, Раїса Мороз, чоловік якої Валентин перебував тоді, здається, в ув’язненні, Оленка Антонів, Валентина Чорновіл. Усіх і не згадаю...

Як тепер, пригадую: сидить біля намету на березі озера Несамовитого, де ми розбили табір, Іван Світличний і щось записує, тримаючи в руці стос аркушів. Хтось мені сказав, що він перекладає Жана-П’єра Беранже. Через два роки, в Києві, Іван Світличний подарує моїй мамі томик цього французького поета з серії «Перлини світової лірики» з таким написом: «Катерині Методіївні, Павлові Івановичу і Тарасові — з глибокою пошаною».

Льоля (саме так, а не інакше називали вже тоді Світличну) мужньо долала всі гірські переходи, особливо штурм навпростець вершини Ґреґіт неподалік Космача, без дороги, через лісоповал, коли доводилося постійно переступати і переповзати через величезні горизонтальні кругляки. 12 липня, на Петра і Павла, ми всі були в космацькій церкві, а службу тоді правив майбутній Патріарх Володимир Романюк. Я ще тоді не вмів відрізняти шпиків від звичайних людей, але з розмов знав, що вони є. Були вони і в Коломиї, де наші шляхи розходилися. Пригадую, як мій батько завів Івана Світличного й Івана Русина до знайомих — родини Лободів — де був клондайк забороненої тоді літератури: Грушевський, Кубійович, «Літературно-наукові вісники»... Увечері київські гості сіли в поїзд на Львів, а ми повернулися до Яремча. А перед Львовом люди в цивільному вирішили перевірити вміст рюкзаків обох Іванів і вилучили частину книжок.

Очевидно, враження, винесені з тижневого походу по Карпатах у такому добірному товаристві, не минулися марно. На другому курсі, будучи студентом Дрогобицького педінституту, я захистив курсову роботу, присвячену порівняльному аналізові українських і російських перекладів Беранже, відзначену пізніше на міжвузівській студентській конференції у Львівському університеті.

Я всі ці роки не знав, що дівоче прізвище Світличної — Терещенко. Й от десь на початку листопада минулого року ми з дружиною вирішили провідати Леоніду Павлівну. Півтори години промайнули як мить. Вона розповідала про свою родину, тітку-черницю Фролівського монастиря, про їхнє життя в цьому монастирі на Подолі. Наймоторошнішим спогадом її життя, як вона нам сказала, була хода з Байкового цвинтаря до Фролівського монастиря збезлюдненим містом, коли зусібіч дивилися на них темні очниці вибитих вікон. Ішла осінь 1943 року. Київ був окупований німцями, які виганяли рештки населення з міста. Тому певний час Терещенки переховувалися в одному з гробівців на Байковому цвинтарі. Чи марилося тоді пані Льолі, що останній свій спочинок вона знайде разом з чоловіком на цьому самому кладовищі?

Під час останніх відвідин Леоніда Світлична говорила нам, що використовує кожну мить світлового дня для впорядкування спадщини Івана Світличного, оскільки зір не дозволяє їй працювати при лампі. І вже добігала кінця робота над другим томом листів.

Леоніда Світлична згадувала також свої поїздки в табір до чоловіка. Бувало, дорогою туди чи звідти заїжджала до друзів у Львів, причому на той самий квиток. Цим способом, як вона нам пояснила, можна було користуватися протягом трьох днів. А в умовах постійної нестачі грошей, значної ізоляції і частих мандрів просторами «нєоб'ятной» такі заїзди були як ковток свіжого повітря.

А ще Леоніда Павлівна розповіла, що в неї зберігається запис голосу Василя Симоненка, коли він на квартирі Світличних читав свої вірші. Робив запис Іван Олексійович. Оскільки на початку 60-х років магнітофони були рідкістю, навряд чи залишилося багато приватних записів поетового голосу. Коли я запитав її, де та плівка, пані Льоля відповіла, що в другій кімнаті, заповненій книжками і паперами, але не пригадує, в якому саме місці зберігається запис.

До речі, стоси книжок, акуратно прикриті якоюсь матерією, були складені і в коридорі. Світлична сказала, що ці книжки, буває, слугують їй своєрідною підпорою, коли вона йде на кухню чи до вхідних дверей.

З останньої зустрічі запам’ятався також епізод із телефоном. Коли вона понесла на ремонт апарат, телефоніст розкрутив його, полагодив, тоді дуже уважно подивився на Світличну, поклав їй на долоню «жучок» і сказав: «Тепер буде добре чути». Той підслуховуючий пристрій пролежав там, мабуть, не одне десятиліття.

Згадала Леоніда Світлична і про похід 1968 року. Їй я запам’ятався хлопчиком, а тепер, мовляв, це чоловік із сивіючим волоссям...

Я поцікавився в пані Льолі, чи пише вона спогади. Виявилося, що руки не доходять. Коли ми прощалися з нею, я запитав, чи не можна якось зайти з мікрофоном і записати її спогади. Вона, звичайно, погодилась. Але за буденними клопотами я, на превеликий жаль, не встиг цього зробити.

...Леоніда Світлична відійшла у вічність 18 лютого після інсульту, який розбив її 9 лютого. Відспівували покійну 21 лютого у символічному для української історії місці — на Аскольдовій могилі в церкві Святого Миколая Чудотворця, в яку Леоніда Світлична ходила. Вона належала до тих рідкісних українських жінок, котрі не лише підтримували своїх чоловіків у їхній боротьбі з режимом за права нації та людини, за національну гідність, а й з подиву гідною жертовністю несли підхоплений зі слабнучих рук смолоскип до останнього подиху.

14.3.2003

 

Присвячується Льолі:

Іван Світличний

***

Ти всім, чим лиш могла, була мені:

Була Великоднем і буднем,

Гарантом «будем-перебудем»,

Була росиною на камені

І каменем — твердим корундом.

Була зигзицею і Ладою,

Живицею на рану і владою —

Єдиною на вся і все.

_______________

* Наведено останні строфи ось цього вірша:

Іван Світличний

ПОЗАЯК

Позаяк світає, позаяк весна вже

І перуни ходять в молодих громах,

Позаяк струмить озон і хміль наснажень,

Грає посполите рушення сурма, -

Геть оспалу лінь і випещену схиму,

Логіку залізну і чавунний глузд!

Геть пиху індичку, святобожність стриму,

Гамлетизм рефлексій і драглі медуз!

Геть хандру гугняву і бадьор остеклий,

Диктатуру страху і страхи тривог!

Дихати - так легко! Видно - так далеко!

День дзвенить, мов арфа.

Хто ти - смертний? Бог?

Сей головокрут! Круте шаленство нервів!

Дикий вибрик серця і крові азарт!

Оргія єства, де балом правлять перві.

Все - в екстазі вибуху. Мить - і гримне старт.

Мить прекрасна, Боже.

Встань, воскресни, Фаусте.

Мить - високовольтний спалах. Мить - снага.

Хай вона святиться, хай розбризне парості

І богує вічністю. Вічність - їй слуга.

Звідки він, цей безум? цей телячий захват?

Але, може, можна й так? І - треба так?

Це життя взахлин, життя на полап, запах,

Цей язичний одур, божевілля всмак!

Може, це тому, що Ти приснилась знову?

Як колись - хмеленно, явна - як давно.

І летять шкереберть світ і всі основи...

Може... Але, може, Ти і Світ - одно?

Значить, це було вже? То з якої речі -

Невтоленний подив, оглашенний сміх?

Доля? Що за глупство, химородства втечі.

Доля? Хай... Та ми її вибрали самі.

Доля - не прокляття і не милість Божа.

Доля - ми самі у високосний час.

І буває ж так: моя - на Тебе схожа,

Викапана Ти. У профіль, та й у фас.

Не казав: богиня. Не скажу - царівна.

Що словесна патока? Досить і того:

Ти світилась чисто. Ти горіла рівно,

Не чадів домашнім вогнищем вогонь.

Шлях - крутий, грудастий, та - не на Голгофу

Скарги - жанр сонливих. Не люблю ридань.

Шлях - тернистий? Добре!

Хрест?І - слава Богу!

Я з своїх плечей на ваші не віддам.

Жити не для свята і помпез параду,

У мільйонних митях жити, як в одній.

Пити, як бальзам, терпку, первинну правду

І вростати цупко в сухожилля днів.

Будні - високосні. Кожен день - Великдень.

Все життя - кантата, все - органний Бах.

Хай зануда скиглить, квилить злидень -

Їм верховна музика сфер не по зубах.

Жити без чернеток, первозданням проби,

Осяянням криці, вглибленої в гарт.

Жити часом трудно, але як же добре!

Жити - я скажу вам достеменно - варт.

Жити безоглядно: хто де, що де скаже?

Жити у нестямі максим - і тоді... Доля?

Хай і доля. Та вона така вже...

Ти готова? Браво! Я - також. Ходім.

Підем разом двоє. Навіть як немає

Поруч ні душі. А як впаде один,

Ти не зупиняйся. Шлях кінця не має.

Доки ноги носять, Ти за двох іди.

Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Леоніда Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний

Алла Горська. In memoriam

Знимка 1958 року

"Найбільша крамола — бути українцем в Україні."

Зі щоденника Алли Горської

18 вересня були її 90-ті уродини...

Олесь Зарецький, син Алли Горської, нині, на жаль, теж покійний:

"...Я думаю, що це були 67- 68 роки. Ми тоді мешкали на вулиці Рєпіна, 25, тепер це вулиця Терещенівська. Цей будинок увічнений на меморіяльній дошці Аллі Горській.
І тоді у нас зазвичай збиралося товариство, хоча батьки і часто бували в роз’їздах, були зайняті роботою, все одно товариство збиралося постійно. І цю квартиру комітет держбезпеки контролював. Різні були у них спеціялізації: були “топтуни”. "Топтун" - чоловік, який крутився біля під’їзду. Якийсь співробітник мусово сидів на драбинці, яка веде на дах, на щаблях, навіть з ним ручкались. І він дійсно мав ім’я Арнольд. І тоді ці щаблі за співзвучністю переробили в шаблі.

- Це, що в листах Панаса Заливахи?

- Це до Заливахи, що не аґентові на щаблях, а їм самим на шаблях жорстко сидіти.

- Це відразу змінює абсолютно сенс цього ніби-то жартівливого вірша.

[На даху куняє ґава
На щаблях сидіти жорстко,
А Арнодьдові цікаво,
Де блукає пані Горська
У листуванні слово щаблі" замінено на "шаблі".]*

- Так, це стиль шестидесятництва, де під таким ніби жартівливим ховалося щось серйозне, героїчне часом.

- На скільки я пригадую, Ваша квартира тоді була під самим дахом, так?

- Так, на третьому поверсі трьохповерхового будинку. ...Бог дав силу, встановили меморіальну дошку, яка нагадує про ті часи.

- Яким Ви запам’ятали образ мами?

- Вона опікувалася мною, виховувала, уроки перевіряла, була строгою та вимогливою. А якщо трохи вже з відстані, вона загинула 33 роки тому, а це, звичайно, була яскрава талановита людина. В неї риси мужности, героїзму, прямоти якось органічно співіснували з великою організованістю, життєвою обережністю, дипломатичністю. Це була така багатогранна особистість.

- Ви сказали тепер про дипломатичність, про обережність, а перечитуючи матеріяли книжки, яку Ви готували, зокрема листи, й листи до Панаса Заливахи, то вона там виглядає дуже прямою і відвертою, таке враження, що це органічно для її характеру.

- Так, це органічно для її характеру, термін дипломатичності я вкладаю ту суть, що вона легко знайомилася, легко підтримувала стосунки з людьми, могла домовитися, вирішити якесь організаційне питання.
Вона, як і Іван Світличний, безумовно, було талановитим організатором, щоб весь час бути в курсі, коли когось заарештовували – бути присутнім на судах, вміти написати скаргу до прокуратури чи до КҐБ, вміти повести себе на викликах, специфічних КҐБістських співбесідах, допитах, треба було і вміти це робити, і знати совєтську систему. Я думаю, що це одна з причин того, за що її так не любили совєтська влада, ЦК чи КҐБ."

З розмови Тараса Марусика з Олесем Зарецьким, що її Радіо Свобода записало до 75-х уродин Алли Горської https://www.radiosvoboda.org/a/920641.html

Алла Горська – Панасові Заливасі *
5 липня 1969

«На шаблях сидіти жорстко»

Опанасе! Серденько! Любий хлопче!
Чи дійсно Ви такий худий, сивий та сумний, яким наснилися мені 25 червня під ранок? Прокинулась і цілий день ходила, ніби гору на плечах носила. Бог покарав, що мало пишу Вам. Проте кожного вечора вітаю Вас. Пересуваємось до готелю. Місяць, Чумацький Віз, Чумацький Шлях, Мати, Ваш сценарій. «Добрий вечір, Опанасе Івановичу!»

Були у Києві тиждень. Зазнайомилися з Іваном Г[елем]. Розповів про Вас. Табірна інформація плюс характеристика. (Все, що про табір, незрозуміло, бо сама не була).

Іван, Сашко [Мартиненко], Славко [Чорновіл] в характеристиці Вам розкривали себе.

Іван є святий чоловік. Суттєва святість. Ханжества ні на гріш.

Працюємо. Розпорядження згори ствердило нашу працю. Відкрили фінансування. Живемо жирно: на риштованні з сьомої до дев’ятої. Миємось в неділю в бані, обідаємо на l крб. 50 коп. кожний. Живемо у готелі «Україна».

Проте Лесик [Олесь Зарецький, син] на утриманні у Надійки [Світличної]. Вона з ним живе дружно.

На стінці нас залишилось четверо. Борис [Плаксій] не витримав довгої дистанції. Він спринтер у творчості і з жінками. Ні до полотна, ні до жінки вдруге не повертається.

Працюємо зараз над постатями. Виникає безліч проблем.

Серед інших — проблема матеріалу.

Смальта — король. Скло — королева, сталь — батрак. Кладка: модуль, ритми, кут під світло, від світла, напрямок кладки. Все для виявлення суті образу. Тому зовсім не зрозуміле рішення Худож[нього] фонду СРСР про зміну розцінок на монум[ентальні] роб[оти]. Тепер за ескіз платитимуть 75 % гонорару, за виконання 25 %. Для нас нічого не змінюється: ми і задуму[ємо], ми й виконання. А ось розділення цього процесу призведе до високотехнічної халтури. Самі розумієте, Опанасе: по Вашому ескізу чи напише хтось полотно. (Правда, Ви запобігливо позбавлені державою проблематики творчості. Ось скоро п’ять років. Чотири роки без двох місяців).

Повернемось до суєти. Проте «москвичі» Васнецов, Корольов [керівники фонду СХ СРСР] та ін. давно вже не виконують своїх ескізів. Через рік і два місяці подивитесь на прикладі кінотеатру «Октябрь» (Москва, Арбат), до чого це призводить: технічне вихолощення ідеї. Тому мене дивує, як керівництво пішло «на поводу» у бариг.

Власне, після Вас, інших, нашого виключення зі Спілки мені час перестати дивуватись.

Але Монтень сказав: «Пока человек живет, он надеется».

Наш музей — це єдина за своєю образністю споруда в світі. Гарно. Роботи ще багато. Режисує Зарецький. В монум[ентальному] мистецтві необхідний режисер. Гадаю, що Борис пішов ще й тому, що де в чому не згоден із Зарецьким.

Для Вас, Опанасе, після табірної режисури чиясь режисура в мистецтві буде нестерпна.

Група художників подорожувала 9—11 травня по Чернігівщині. Я побачила Ніжин вперше. Не знаю, чи були Ви там. Якби я не могла жити у Києві, жила б у Ніжині. Читаю «Инквизиция в раю» Алві Бессі. Надішлю Вам. З’явилась у мене думка про моє волосся. “Я фарбую його багато років. Ховаю сивину. Хочеться бути молодою навіть у сорок років. Фарбування не рятує: морда стара, тіло ні к чорту, а здоров’ячко на 60 років. Проте все одно фарбую волосся. Вбиваю його. Ходжу з мертвим. Але корінці живі. Ростуть. Я знову вбиваю. Вони знову ростуть. Є небезпека, що перепалене пергідролем волосся відпаде."

Опанасе, я читала Ваші листівочки, де Ви себе дідусем називаєте.

Ліна [Костенко] народила сина. Повернетесь, народите сина, щоб не було переводу козацькому роду.

Цілую Вас міцно, міцно.

Ваша Алла

* Листування Алли Горської http://torba.etnoua.info/files/60nyky/Zhyttjepys-movoju-lystiv_Alla-Horska_LOgneva_2013.pdf

Панас Заливаха на могилі Алли Горської. Київ, 1991 рік

Світлої пам'яти Леонід Череватенко

* * *
І кам’яніло майбуття,
Проте надходила потреба -
Ставали деревом життя
Міцний хребет, пружисті ребра.
Крізь біль катованих століть,
Крізь жах, що брилою тяжить,
Крізь мудро виплетену сіть,
Замком замикану замкнутість -
Я пробивався доброхіть,
Аби по світу роззирнутись.
Я душу врятував свою
З обвугленого кураю,
З бридоти, з брухту, з хмар бензину.
Я збурив часу течію,
Напнувши зоряну шлею.
Жагу з долонь жадібних п’ю.
Живу. Ім’я моє — людина.
1978

Поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист, член Історичного клубу Холодний Яр, він відійшов у вічність п’ять років тому, 9 травня 2014-го.

...
З цього боку і з того – лиш ми,
І крута заварилася каша.
Бо зійшлись на цім боці грудьми
Правда наша – і правда не наша.
Живота не жаліли свого
І до ворога жалю не мали.
І лунала команда "вогонь!"
І зростали з мерців п’єдестали.
Пригадаєм коли-не-коли
Цю баталію славно-плюгаву;
Скоропадщину перемогли.
Поховали гетьманську державу.
А ніхто й не подумав: це крах!
Несвідомий народ – невідомий.
На братерських, на рідних кістках
Щонайкращі зростають хороми.

* * * * * *

"Він був добрий".
Слово прощання від Наталі Околітенко
https://dt.ua/personalities/vin-buv-dobriy-_.html

Леонід Череватенко
ДУМСЬКА ПЛОЩА. 33-Й РІК
Хоч не пускали, хоч забороняли,
Сповзалась недобита куркульня,
Вважайте, з усієї України
До міст великих, де, який не є,
Хліб по картках постійно відпускали.
Я вранці проминала Думську площу,
До школи поспішаючи, й щодня
Селян голодних тихих примічала,
Ступала, не підводячи очей,
Боялась з ними поглядом зустрітись.
Таки не втрималась: сивобородий дід,
З «Землі» Довженка дід, що помирав
Під яблунею серед яблук, грушок,
Порічок, маків, аґрусу, мaрельок,
Звичайно, соняхів – весь білий, аж прозорий,
На білому рядні, в сорочці білій...
А цей сидів, надійно притулившись
До стовбура. До мене дві долоні,
Долоні, міцно стулені, до мене
Він простягає, мовлячи: «Дитино,
Дай щось поїсти – в животі пече!»
«Та що ж я дам, дідусю, як сама
Не маю другий день крихтини в роті?
Дідусю, вибачайте...» – «Ой, дитино,
Чи знаєш ти, що серце відчуває,
Коли береш у ці от дві долоні
Пшениці пригорщу, змолоченої щойно,
А ця пшениця – аж гаряча?..»
Десь добула йому черству скоринку,
Наступного принéсла ранку. Втім,
На Думській площі діда не було.
Нікого не було. Кудись завéзли.

* * * * * *

Одне з інтерв'ю, що його записав зі cв. п. Леонідом Череватенком на Радіо Свобода пан Тарас Марусик:

Тарас Марусик
95-ліття з дня народження Олега Ольжича пройшло повз увагу органів державної влади. І це вже не дивує. Може його спадщина вже не така актуальна, щодо концепції культурної політики? Усе ж таки нинішні умови дещо інші, виклики зовсім інші, в умовах заблокованого українського культурного, інформаційного і мовного простору може потрібні інші відповіді?

Леонід Череватенко
На кожну ситуацію треба знаходити адекватні відповіді і тут ви маєте рацію, але викидати за облавок спадщину, зокрема, теоретичну, Ольжича я б не став. Там дуже багато такого, яке, на превеликий жаль, і досі залишається актуальним, починаючи з найголовнішого, того, що ви сказали.
Ось ми маємо, принаймні, номінально Україну як державу, але вона не є зовсім українською. Завдання наситити її, наповнити цю країну саме українським змістом. Воно залишається першорядним. І таке завдання стояло і перед Ольжичем. В цьому плані багато з того, що він тоді говорив, що він писав, що він, очевидно, проповідував своїм однодумцям, воно на порі.

Тарас Марусик
Що на Вашу думку актуальне, що на порі?

Леонід Череватенко
Перш ніж давати якісь настанови, чи виголошувати якісь приписи, він, все таки, дуже уважно вивчив культурну ситуацію в трьох найбільших і тоталітарних, на той час, державах Європи. Це в Італії, Німеччині і Радянському Союзі, зокрема, в радянській Україні.
Висновки, яких він дійшов вражають. Цей струс політичний почався з півдня, тобто з Італії, я кажу про фашистський рух. Але от що він спостеріг. Він сказав, що «як не дивно, а нічого адекватного у сфері мистецтва в Італії не з’явилося».

Тарас Марусик
Мається на увазі, в часи фашизму?

Леонід Череватенко
Так, в часи фашизму. Він називає причину. Він говорить, що біда полягала у тому, що ідеї фашизму дуже легко опанували свідомість італійського суспільства. Тобто, вони нічого не переборювали, а вони просто це як гасло виголосили і суспільство це прийняло. В той же час, як саме боротьба змусила б це фашистське мистецтво досягти і певного пафосного рівня, і певного мистецького рівня. Цього не відбулося.
До речі, ми знаємо, що розквіт італійського мистецтва - і літератури, і кінематографу - відбувся саме після повалення фашизму. І суспільство виявилося до цього готовим, бо вже у 1945 рік з’явився фільм «Рим відкрите місто» Россіліні. Правда, цікаво?
Я думаю, що воно має відношення і до України теж. Ми дуже пишаємося тим, що нам оця незалежність далася без боротьби, далася без кровопролиття, далася без жертв. Воно не так. Жертви були - перед тим, і величезні жертви, мільйонові жертви. Але саме те, що оце покоління воно не пройшло через героїчний період опанування суспільною свідомістю, воно позначилося, безперечно, і на його духовності.

Тарас Марусик
Цікаве спостереження. Я хотів би повернутися до бачення Ольжичем культурної політики. Як він ставився до культурної політики, яку проводили тоді в радянській Україні коли він жив?

Леонід Череватенко
Він дуже тверезо оцінював як здобутки, так і вади цієї культурної політики. Насамперед, безперечно, його вразила масовість культурних обсягів радянської України. Він наводить цифри і ці цифри, безумовно, приголомшують. Скажімо, у 1932 році в Україні надруковано тільки назв 10 тисяч українських книг, підручників - 35 мільйонів було надруковано. Це сотні вищих учбових закладів, 22 тисячі шкіл. Ніколи Україна не мала такого рівня культури, яке б пішло у маси.
Але от тут приховується і певна небезпека Зокрема, для Радянського Союзу і радянської України. Він пише: «Всі ці зусилля, все таки, не приносять бажаних наслідків.» По-перше, є реакція на оці заходи з боку більшовицького уряду. Ясна річ, що українське суспільство не могло адекватно відреагувати. Елементи спротиву були й були надто виразні і все це закінчилося, як знаєте, розстріляним «Відродженням».
Але він копає глибше. Він пише: «При всій плановості й ґрунтовності культурна політика більшовизму не може дати бажаних наслідків. І причиною цього є, попри безплідність матеріалістичної філософії, засадничо хибне ставлення застосовувати в ділянці мистецтва і наукової творчості адміністративно бюрократичні способи керування та різного роду поліційні санкції. Культурна творчість, яка потребує могутнього внутрішнього відчуття правди та справжнього пафосу тратить свої джерела, коли туди вривається брутальна рука унтера Прішибєєва». Ось вам відповідь на те, а що сталося з цією культурою в радянській Україні?
Тому він говорить, що якщо ми з’явимося зі своїми гаслами і своїми засадничими положеннями у радянській Україні, то вони дуже швидко можуть стати популярними і, навіть, визначальними для населення вже підрадянської України.

Тарас Марусик
Пане Леоніде, а що було самою серцевиною концепції розвитку культури для України Ольжича? Що він вважав головним?

Леонід Череватенко
У нього не було оцих плачів Єремії і плачів на ріках Вавілонських. Він уникав уживати, скажімо, такі визначення як «колоніальне» становища України. Навпаки, він увесь час наголошував на тяглості української культури, на те, що ми дуже древній народ серед інших народів Європи, що українська цивілізація сягає глибин тисячолітніх. І таким чином, от як ми втрималися при всьому тому, що сюди приходили кочові народи, що на нас засягали сусіди із Заходу?
Він каже, що нас врятував міф землі. Тобто, цей міф землі він став, фактично, визначальним для українського народу і кожного українця. Те що ми зачепилися за цю надзвичайно родючу землю, надзвичайно благодатне осоння, воно нас врятувало і далі воно нас врятує.

Тарас Марусик
Я хотів би продовжити цю тему - міф землі. Чи можна сказати, що цей міф землі у викладі Ольжича, до певної міри мав у собі якісь анти-західні елементи? Чи був Ольжич анти-західним у своїх поглядах?

Леонід Череватенко
Я б уникав таких означень - чи він був антизахідником, чи він був московцем, коли він вивчав російську культуру. Ні, він намагався у кожній культурі знайти щось корисне й важливе і перейняти це, і збагатити українську культуру.
У листі до батька він, який ровером об’їхав всю Європу, раптом пише: «Ти знаєш, чим більше я знайомлюся з чужинцями, зокрема, з американцями, із сербами, німцями, тим більше я шаную українців». Якщо де і була інтелігенція, то вона все таки була у дореволюційній Росії, яка вистояла під цим тиском царизму. Будь ласка, таке визначення.

Тарас Марусик
Це хто сказав?

Леонід Череватенко
Це Ольжич пише своєму батькові. І він каже, що «я гордий з того, що я українець, бо українець скрізь, де б він не опинився – за океаном, чи тут у Європі, він доводить, що він, все таки не пасе задніх, а навпаки, він може бути у перших лавах.
А щодо ідеологічного спротиву, то безперечно, тут він давав звіт, у якому становищі опинилася Україна. Він вважав її передовим загоном європейської цивілізації супроти московського більшовизму. Він сказав, що це, фактично, є історичним призначенням України, яка як бастіон, весь час під вогнем більшовицької, імперської російської ідеології. Якщо вона вистоїть, а у тому що вона вистоїть він не сумнівався, то вона дасть Європі новий стиль життя і нові засади цього загальноєвропейського життя.
Він твердив, що провідною ідеєю українського народу є безоглядна цінність героїчного наповнення, тобто призначення людини й українського суспільства. Якщо переносити все це у сферу мистецтва, він казав абсолютно точно: «Сьогодні Гомер більш потрібний, ніж Золя, Пісня про Нібелунгів більше, ніж Рільке, а «Слово о полку Ігоревім» більше, ніж «Наталка Полтавка», бо це духовність молодих, здобувчих легендарних епох. А він гадав, що Україна стоїть на порозі відновлення своєї державності.

Тарас Марусик
Це був письменник Леонід Череватенко, лауреат Шевченківської премії 2002-го року за документальний фільм про Олега Ольжича.

Ось цей фільм: https://www.youtube.com/watch?v=CpQsd0BgeE0