Ярослав Сенчина, усусус і дивізійник, багатозаслужений в усіх ділянках громадського життя

                                  Знимковано в січні 1945 року

Ярослав Сенчина

ОСТАННІ ДНІ В РОБОЧОМУ КУРЕНІ

Спогади

11-та сотня 31 полку, у якій я служив в 1-ій Українській Дивізії в Югославії, стояла в лісі біля села Санкт Марі. Командиром полку був полк. Панір, дуже суворий. Він карав усіх за найменші провини.
З початком, березня 1945 р. сотенний пор. Бачинський зарядив збірку сотні по полудні та відчитав курінний наказ, згідно з яким кільканадцять стрільців було звільнено з військової служби. Звільнені мали здати кріси, військові книжечки, пояси, відзнаки, але задержати військову уніформу. Серед "цивілів" опинився і я.
"Новоспечені цивілі" були вдоволені, що так щасливо закінчили війну, але наші товариші-вояки казали, що в такий наказ важко повірити, бо він звучав задобре, щоб був правдивий. У нас почав зароджуватися сумнів, що може дійсно німці посадять ще нас за дроти, але наказ є наказом і ми чекали готові до дальшого маршу. Біля 2-ої години вранці ми таки діждалися дальшого розпорядження і вирушили на дорогу, що вела в сторону міста Марібору. По дорозі до нас прилучилися такі самі звільнені з інших сотень, так, що з нашого куреня назбиралося нас коло 50. Маршувалося нам непогано, бо довкруги панувала тиша, хоча злегенька падав сніжок. Нам стало тужно за нашими іншими товаришами й ми затягнули пісню.
Коло 9-ої год. ранку ми прибули до міста св. Лоренца, де приміщувався штаб полку. Коли прибули звільнені з двох інших куренів полку, нас зібралося коло 400 чоловіків, майже половина одного куреня. Врешті також прийшов полк. Панір, щоб зробити перегляд. Під час перегляду в око впав йому молодий підстаршина й він почав намовляти його, щоб той вернувся назад до свої частини та продовжував військову службу. Проте підстаршина на це не погодився і залишився з нами.
Згодом ми знову в марші. Казали нам, що йдемо до Марібору, а звідтіля потягом поїдемо на наше місце призначення. Але в березні день ще короткий, а дорога до Марібору була довга, так, що ми аж о год. 9-ій увечорі прибули до міста, де закватирували у холодній, з повибиваними вікнами касарні.
На другий день нас відпровадили до вагонів, біля яких із крісами стояли старші віком вояки, які ескортували нас аж до міста Фельдбаху. Тут ми зупинилися біля військових касарень, з яких вийшло кілька старшин робітничої німецької організації "Тодт". Вони знову переглянули нас, поділили нас на менші групи та примістили нас у великій одній залі, без ліжок, а з сінниками розложеними на долівці. Тому, що я знав німецьку мову й умів писати на машинці, мене взяли на писаря до канцелярії.
Відтак кожного дня наша сотня збиралася з іншими робітниками на подвір'ї касарні і доїжджала на місце свого призначення копати шанці. У цих касарнях перебували ще й угорські жиди, що також їздили копати укріплення. Серед них чоловіків було мало, а переважали жінки з дітьми. В загальному харчування було непогане, можна було вийти за перепусткою навіть до міста. Хоча усі старшини організації "Тодт" ходили в уніформах, командант нашої сотні ходив у цивільному одязі.
На наше свято Благовіщення (7 квітня 1945 р.) альянтські літаки заатакували потяг, яким верталися робітники з роботи. Найбільші втрати поніс жидівський відділ, хоча і серед наших був один забитий (стрілець Мельниченко з села Липиці Долішні, повіт Рогатин) та 6 поранених. Усіх забитих було 27. Мельниченка похоронили ми при співучасті австрійського священика на цвинтарі у Фельдбаху. Незабаром ще двох українців померли в шпиталі від понесених ран. Це були, мабуть, перші українські могили у Фельдбаху, в якому опісля залишилося їх багато більше.
На фронті положення почало ставати чимраз критичніше і німецька влада почала мобілізувати чоловіків віку понад 50 років до т. зв. "Фольксштурму". Таке оголошення було і в нашій частині. Усім, що голосилися, обіцяли дати нову уніформу, добрий харч та повне озброєння. З нашого відділу зголосилося коло 100 чоловік. Не відомо, що з ними сталося, лише знаємо, що вони мали йти за місто, копати для себе оборонні позиції та боронити місто проти большевиків.
Десь у половині квітня наш відділ одержав запасні харчі та на підводах вирушив у напрямі міста Ґрац. По дорозі в одному містечку ми зустріли кордони поліції, яка завертала дезертирів на фронт, де їх звичайно карали розстрілом за боягузтво перед ворогом. Наступну ніч ми переночували серед поля при запалених ватрах. Закутавшися у накривала, ми з тугою згадували наших товаришів у 31-му полку. На другий вечір, після важкого цілоденного маршу ми прибули до Ґрацу, де заквартирували досить вигідно в одній просторій залі та попадали зморені на ліжка.
У Ґраці ми перебули кілька днів, копаючи укріплення у стратегічних місцях міста та довкруги нього. На нічліги нас розділювали по приватних помешканях. Одноманітности аж ніяк не було, бо часто відбувалися бомбардування двірця та інших військових об'єктів міста. При цьому нам довелося раз скористати, коли ворожий налет розбив потяг із харчовими продуктами, де було чимало консервів. Поділені на групи, ми працювали окремо, не знаючи, що інші роблять.
По кількох днях ми знову у марші. Під вечір прибули ми до якогось містечка, але ніхто нас не хотів прийняти на квартири. Тому ми заночували поза містом у якійсь стодолі, де було повно сіна. На другий день ми помаршували дальше і пополудні зупинилися у другому містечку. Тут нас згідно з поіменними списками уставили у чвірки та повели на поле. Здалека ми побачили бараки, огороджені високим кільчастим дротом. Щоправда високих веж з постами та рефлекторами не було й ми заспокоїлися. Це не був концентраційний табір. Ми примістилися у таборі, з якого можна було виходити без жодних перепусток. Хоча ліжка були, зате не було ні покривал ні кухні й нам довелося "іти в стебло" навіть без теплої кави. Незабаром ми переконалися, що ми не одинокі у цьому таборі, бо там уже були кілька циганів, яких німці трактували нарівні з жидами. Були також декілька добре одягнених американських полонених.
Западала ніч. Дехто думав, що принесе нового наступний день, дехто мугикав собі під носом пісеньку "Доборовся ти мій сину", але втома робила своє і скоро всі засинали. Наступного дня привезли з міста кухню, дрова та харчі. Нам роздали миски й ложки. Цього дня ми одержали теплий обід, перший впродовж останніх трьох днів. На вечерю нам дали навіть бохонець хліба на чотирьох, по кускові ковбаси та каву.
Наступного дня ми вирушили за табір у ліс будувати бункри. Одержавши знаряддя, ми копали ями, різали ялиці й споружали бункри. Ніхто не спішився, бо робити треба було від сходу до заходу сонця із одногодинною перервою на обід. Після закінчення роботи ми віддавали знаряддя до будки під лісом і поверталися до табору. Канцелярії тут не було. Наказів ніхто не читав. За нашу працю ніхто не платив.
Десь із кінцем квітня нас знову перенесли на нове місце. Цим разом нам прийшлося понад два дні йти горами. Розквартирувавшися у якійсь стодолі, ми в горах копали укріплення. Харч був поганий, головно картопля з цибулею. Але ми тут були тільки кілька днів, бо вже на початку травня прибув післанець та повідомив, щоб ми усе забрали та були готові до маршу. Ми додумувалися, що фронтова лінія вже недалеко.
Незабаром ми вийшли з лісу на головний шлях і побачили на ньому повно вантажних автомашин. Ми переночували на траві біля шляху, на якому рух ранком ще більше зріс. Тут і там чути було постріли з крісів і кулеметів. Ми думали, що це відступ армій з фронту, але незабаром довідалися, що це кінець війни. Нам ще пощастило всісти до потягу і як він рушив — ми бачили на шляху большевицькі танки. Під вечір потяг зупинився у місті Ратенав і дальше не їхав. Ми повисідали. Біля наших вагонів стояла вантажна військова машина з хлібом. Вояки роздавали його поміж втікаючих. Кожний з нас отримав по 2 бохонці — цінний запас на той час.
Ми заночували в порожньому ресторані, а вранці без поспіху приготовлялися у дальшу дорогу, хоча німці у поспіху відходили, щоб перейти мостом річку Мур. Не здаючи собі справи з грізного положення, ми забарилися до 3-ої год. по полудні. Коли ми врешті наблизилися до річки, щоб перейти міст, ми побачили на ньому большевицьку сторожу. Поблизу ми почули гуркіт танків, на яких американські вояки вимахували руками та вигукували "Хай живе Сталін!" Один танк зупинився біля нас, з нього зіскочив большевик і сказав: "Камерад, война капут". Все ж таки ми попрямували до моста і пробували його перейти, пояснюючи по-німецьки, що йдемо додому до Відня. Але нас большевики завернули й казали: "Берлін, камерад, Берлін".
Почалося смеркати і треба було подумати про нічліг, бо почав покрапувати дрібний дощ. Мої товариші пішли до хат, а я примістився у порожньому особовому автомобілі, який розбитий стояв недалеко. Побіч нього розмістилася німецька сім'я з молодою дочкою. Вони поверталися до родинного Відня. Тим часом підійшов один большевик і почав з ними розмову по-російськи. Москаль обурювався, що ніхто його не розумів і став їм грозити та повчати, що вони мусять вивчати російську мову. Опісля він підійшов до автомобіля, всів до нього і пробував запустити мотор. Та даремно. Тоді він звернувся до мене на заднє сидіння, засвітив ліхтаркою і запитав: "Камерад, авто капут?" "Капут", — кажу я. "От, жаль, такоє хорошоє і капут". Ти, старичок, здєсь ночуєш? Не бойся, я тєбя не трону. Так ґаваріш, авто капут?" "Капут", — повторив я. Він вийшов з автомобіля і знову підійшов, до німців. Взяв дівчину за руку й потягнув із собою. Батьки із страху, як теж і дівчина, мовчали.
А москаль пояснював дівчині: "Вот, я поведу тєбя на команду і сєйчас возврачусь забрать етого старичка, що спить у авті". На яку "команду" він брав дівчину, догадатись було не важко, а я, користаючи з того, що він буде зайнятий на "допитах", швидко залишив автомобіль і пішов у ліс. Йти з наплечником було важко й я засапався. Скинув його і пішов дальше провірити, що у лісі. За хвилину внизу побачив ідилічну картину: за річкою москалі палять вогні та безперервно вистрілюють світляні ракети — при звуках гармошки та співів. Стало якось і моторошно і незвичайно. Повернувся назад і ледве знайшов свій наплечник. Стомлений приляг під дерево й заснув.
Вранці встав й негайно пішов вниз подивитися, що діється. Там москалі без спротиву збірали німецьких вояків і як полонених вивозили автомашинами. Я забрав свої речі і пішов шукати переходу через Мур. Зустрів двох німців, які йшли до Зальцбургу. Прилучився до них. Ми йшли вершком залісненої гори, щоб обминати большевиків. Коли ми вийшли на поляну, побачили внизу річку Мур, яка по зливному дощі виступила з берегів. Ми мусіли підійти до річки, щоб розвідати, де можна її перейти. Аж несподівано перед нами група большевиків. Тікати було вже запізно. Вони сторожили дерев'яний міст на річці. Зустрінули вони нас: "Куда, камерад? Дамой? Берлін, камерад, Берлін". Виглядів на успішність перейти міст не було й ми відійшли від них.
Тепер ми йшли вздовж річки, але на кожному мості була большевицька сторожа. Щойно пізно по полудні ми зайшли на подвір'я одного австрійського "бавора". Господиня почастувала нас молоком, а один з німців пішов сам на розвідку. Швидко втішений повернувся і повідомив нас, що недалеко дерев'яний міст без большевицької сторожі. Ми негайно пішли до нього. Большевики були в долині, недалеко від моста, але на нього не звертали уваги. Ось ми вже на мості. Спішимось на другий бік. Щоб скорше, щоб скорше, щоб нас не завернули. Нарешті ми на американському боці. З полегшою відітхаємо. Радість розпирає наші груди. Нарешті ми втекли від большевиків.

Ярослав Сенчина,
січовий стрілець, четар УГА, старшина Дивізії “Галичина”, вчитель.

Народився 1 липня 1895 р. в селі Рівня, Калуського повіту, в Галичині, де його батько був управителем місцевої народної школи. Там в родиннім домі національно свідомих батьків одержав старанне, патріотичне, в християнськім і національнім дусі виховання і там теж побирав початкову шкільну науку. Відтак ходив до гімназії в Станиславові.
У 1915 р. вступив до Леґіону УСС, відбув військовий вишкіл в Дубині коло Сколього, де була вишкільна сотня Коша, після чого враз з УСС перейшов воєнну кампанію аж до Листопадового Зриву. Вже в складі УГА, був піднесений до ступня четаря. Під кінець польсько-української війни попав в польський полон, з якого удалось йому щасливо видістатись і перейти до Чехії, де, користаючи з догідних обставин, студіював в торговельній академії в Ліберці.
По скінченні студій повернув на рідні землі і, не можучи дістатись на державну працю в окупованій поляками Галичині, Ярослав Сенчина працював в українських кооперативних установах. Під час другої світової війни за німецької влади був учителем в торговельній школі в Рогатині. ["В історії кооперації Рогатинщини записане ім'я багатозаслуженого в усіх ділянках громадського життя і неструдженого працівника — Ярослава Сенчини.*]
Коли ж в 1943 році почала формуватись українська Дивізія "Галичина", зголосився до Дивізії, де після рекрутського вишколу з огляду на його вік був приділений до помічної канцелярійної служби і був у 1944 році з Дивізією під Бродами. Про останні хвилі своєї служби в Дивізії під кінець II світової війни написав цікавий спомин, поміщений в ч. 3 "Вістей Комбатанта" з 1968 р.
Прибувши по війні з дружиною до Канади, поселився в Торонті. Мимо тяжкої фізичної праці і підірваного воєнними трудами і скитальськими злиднями здоров'я, Покійний був активним членом Братства УСС в Торонті, Братства кол. вояків І УД УНА. Був глибоко релігійною людиною, постійним передплатником української преси, а в тому і "Вістей комбатанта" і до останньої хвилини життя цікавився українськими справами і все можна було його бачити на різних сходинах та імпрезах. Будучи глибоко релігійною людиною, був скромним, невибагливим, за те в праці точним та обов'язковим.
Відійшов 24 березня 1969 року.
Похорон відбувася в четвер 27 березня, з церкви Св. Покрови, де о. Ст. Хабурський відправив заупокійну Службу Божу та сказав тепле прощальне слово.
В Панахидах і похороні взяли участь представники Української Стрілецької Громади зі своїми прапорами, які були похилені над вкритою малиновою китайкою домовиною, та представники Братства кол. вояків і І УД УНА. Покійного похоронили на українськім цвинтарі в Ґлендейл біля Торонта, де попрощав його від Братства УСС і всіх товаришів зброї голова Станиці УСС в Торонті сотн. М. Девоссер.
Полишив у глибокому смутку дружину Анну.
Вічна йому пам'ять!
Д-р С. Булак
_______________
* Зі спогадів Василя Волицького про Рогатинську українську гімназію. Ярослав Сенчина вчився там у старших клясах. https://lesinadumka.blogspot.com/2019/06/110.html

Джерела

http://komb-a-ingwar.blogspot.com.es/…/…/blog-post_2599.html

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1755033134732802&id=1748962285339887

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2009/07/blog-post_09.html?fbclid=IwAR3N6BUz1wU6QJTAygP4APMlr5YR7hc7e6ZY3TFsjBjIAj_e3U58f1k1NF0

Спогади про Рогатинську українську гімназію

До 110 річниці її заснування

Серед викладачів Гімназії були, зокрема, славетний історик Іван Крип'якевич; січовий стрілець, вояк Дивізії "Галичина", письменник Микола Угрин Безгрішний (Венґжин); вояк УГА, майбутній професор Іван Галущинський. Директором Гімназії був педагог, командант Леґіону УСС - отаман - Михайло Галущинський.
Разом з автором вчилися пластун Іван Озаркевич, видатний актор Йосип Гірняк, композитор Борис “Бусьо” Кудрик*, видавець Іван Тиктор, усусус, голова видавництва "Червона Калина" Іван Поритко, інші січові стрільці і вояки УГА.

Василь Волицький**
ДЕЩО ПРО РОГАТИН І ПРО РОГАТИНСЬКУ ПРИВАТНУ УКРАЇНСЬКУ ГІМНАЗІЮ
(Жмут спогадів з приводу 60-річчя заснування гімназії)
"Свобода", червень 1969

З Рогатином пов'язала мене українська приватна гімназія. Я вчився в ній від початку вересня 1910-го до 28 червня 1914-го року. Закінчив чотири кляси. Хоча в роки першої світової війни довелося мені вчитися у філії Академічної гімназії у Львові (1916 р.), опісля в українській приватній гімназії в Городенці — я завжди відчував і відчуваю, що я — вихованець Рогатинської гімназії.

Правда, мої національні почування виростали з духа пам'яток української старовини, що зберігалися головним чином в останках городищ і в стареньких дерев'яних церквах з давніми іконами та книгами з хронікарськими записами на марґінесах — „Тріоді Цвітної" з 1637 р. та інших книг у рідному Волцневі, сусідньому Жидачеві, у Київці та в інших місцевостях Жидачівського повіту. Формували мої почування розповіді моїх батьків про барвну бувальщину, а відгомін політичної боротьби в краю будив хлоп'яче бажання стати великим і зогрівав думками-мріями про чини молодечі.

Ці мрії-почування юних літ кристалізувалися в моїй душі у ясні державницькі прагнення, коли р став учнем Рогатинської гімназії.

На українських: землях у монархії Габсбурґів тривала тоді перманентна боротьба українців з всевладною польською шляхтою за українські школи, український університет у Львові, виборчу реформу до галицького сойму, за конституційні права. В ході тієї боротьби українці полудневого Опілля створили 1909 р. приватну українську гімназію в Рогатині.

Для ясности треба згадати, що гімназію започаткували гімназійні курси, що їх восени 1906 p. зopгaнізував у с. Заланів тамошній парох, о. Ваньо. Провадив курси, а властиво допомагав провадити о. Ваньові — абсольвент Львівського університету, Семен Демидчук, що, осягнувши незабаром докторат пpaвничих наук, працював до 1914 р. в Українському Педагогічному Товаристві у Львові, поширюючи й реалізуючи рідношкільні ідеї в краю. В справі зорганізування матеріяльної допомоги для „Рідної Школи" він був делеґований від того ж Товариства до українських організацій в ЗСА у 1912-му і другий раз у 1914 році, де й захопила його перша світова війна. Залишився в Ню Йорку, в якому своєю працею злобув собі ім'я видатного українського громадського діяча.

Разом з С. Демидчуком учителювали на Заланівських курсах студенти Степан Олійник і Степан Кузик, що теж у скорому часі здобули докторати правничих наук у Львівському університеті і розвинули широку громадську роботу: д-р Ст. Олійник — в Тернопільщині, а д-р Ст. Кузик — в Рогатинщині, що й обрала його під час польської окупації послом до варшавського сейму.

До 1909 р. Заланівські курси розвинулися в три повні гімназійні кляси, і тоді перенесли їх до Poгaтина.

Щировідданими опікунами гімназії, крім о. Ваня, були: о. Залужний з Потока, о. шамбелян Ст. Городецький з Вербиловець, о. Йосиф Яворський з Лучинець, з Рогатина: о. Павло Кудрях - парох, радник суду Когут, подружжя старших учителів — Ґурґули, лікар д-р Терлецький і вислужений поштовий урядник Верб'яний; з Пукова — селяни Теодор Соломка і Ст. Свирида, Петро Вігус, управитель школи в Підгороддю і багато інших з довколишніх сіл.

Директор Михайло Галащинський, о. Теодозій Кудрик, д-р І. Крип'якевич, Іван Галущинський, Гнат Мартинець, Теод. Романишин, Теод. Закалата, Галькевич, кооператор Микола Капуста (руханка) і судовий урядник Поташник (спів) - створили першу когорту учительського збору.

Завдяки знанню навчально-виховної справи учителів і їхній ідейній посвяті навчання в гімназії стояло на рівні державних шкіл, і у висліді — на пpoпoзицію Львівської Шкільної Ради Крайової австрійське Міністерство освіти навесні 1910 р. признало гімназії право прилюдности, і гімназія задержала це право до вибуху першої світової війни. На основі цього учні Рогатинської гімназії могли в потребі nepeходити до державних гімназій, а майбутні матуранти — студіювати в університетах.

Про успіхи навчально-виховної праці гімназії заговорила вся українська Галичина. Гімназію зapaxували до найкращих у краю.

Наприкінці серпня 1910 p., в речінці записів, вписав мене до цієї гімназії мій батько. - „В Рогатинській гімназії, - потішав він мене, - професори вчать так добре, як у жадній іншій!"

Станцію-кватиру за 30 корон місячно знайшов мені батько на Бабинцях Долішніх, у судового урядника Володимира Канопади. У невеликій з трьома ліжками кімнаті, з вікном до повітової дороги Пуків-Бережанн, примістилося нас п'ятеро: я і Дм. Угрин —з І кляси, Василь Мацук з Конюшок — з ІІ кляси і Василь Угрин та Тит Долинський — з ІІІ кляси. Обидва Угрини були синами посесора з Якторова, пов. Перемишляни, Т. Долинський — син учителя з Виписк того ж повіту, я і Мацук — селянські сини.

Гімназія по-тодішньому називалася “руською” і була під патронатом Руського Товариства Педагогічного у Львові. У чотирьох відділах І кляси того року було 220 учнів. Вищі кляcи чисельно були менші: ІІ і ІІІ кляси мали по два відділи, а ІV кляса, найвища, оскільки не помиляюся, налічувала 26 учнів, в тому числі одну ученицю, Віру Кудрик і двох жидів - Шварца і Цірлера.

З учительського збору того року відійшли: І. Крип'якевич, І. Галущинський і Галькевич. Прийшли: Микола Бабин – історик, д-р Антін Борис — математик, Вол. Занько – природник, україністи - Василь Ляхович і Лев Смулка, Олег Калитовський — природник та Микола Щуровський — фізик.

В числі учні в були уродженці майже всіх повітів Східньої Галичини. 3-поза її меж — учень І кляси Сендецький з Кракова , син запротореного туди українця.

Рогатин, у той час типове галицьке містечко, хоча в ньому зберігалися ще польський кляштор Сакраменток і костьол з ХVІІ ст., своєю прастарою назвою***, архітектурними пам’ятками у вигляді чотирьох церков з старовинними огорожами-мурами, цінними іконами з ХVIІ ст., ставропіґійськими братськими традиціями серед парохіян церкви Різдва Пресв. Богородиці, українськими звичаями і мовою в устах міщан — мав виразний український характер.

Всієї людности було 6-7 тисяч. В тому числі поважний відсоток жидів, що скупчувалися довкруги заболоченого ринку. Але зараз же за ринком, а далі на його окраїнах і на передмісті “За водою” - жили сукупно українці. Між ними губилися поляки — двірські офіціялісти і дрібні урядовці. Міщани — Гриники, Горечі, Крупки, Ляльки, Пелиховські Пироги — втішалися серед співгромадян особливою пошаною.

З першого дня перебування в Рогатині мою думку насторожила барвна романтика. “Рогатин — Галича побратим”, чванилися мої рогатинські однолітки. Не без гордощів оповідали вони історію-драму про Роксоляну, небувалої краси дочку священика з церкви св. Духа, що її “давно-давно, 300 років тому, татари ще малою дівчинкою схопили в ясир, а коли вона виросла — султаншою грізного володаря Туреччини, Сулеймана І (1496 -1566) стала і йому козацьку Україну заборонила воювати...”

І про Ставропіґійське Братство при церкві Різдва Пресв. Богородиці, що в ХVІ-ХVІІ ст. піклувалося церквами у місті й околиці та й обороняло їх перед напастями з боку поляків; і про друкарню в недалекому Стрятині та й про церкву св. Миколая, що на цвинтарі Бабинець Горішніх ховалася в затишку старезних лип, оберігаючи у своїх стінах цінний іконостас, вміли мої однолітки цікаво розповідати.

А в неділі і свята ми з нетаєним пієтизмом переступали пороги прегарної ренесансової брами у старих оборонних мурах тієї ж церкви РПБогородиці що на товстезних, двометрових мурах підняла висико-високо понад довколишні доми своє склепіння-баню, внутрі церкви підперту двом масивними стовпами.

В масивах мурів цього Божого храму, що побудований на переломі ХІV-ХV століть — ми вичували духову могутність його фундаторів того часу, що внутрі храму гармонійно єдналася з погідною ренесансовою величчю релігійних картин і постатей Святих на прегарному іконостасі , що зберігся як одна з небагатьох дорогих пам’яток українського малярства ХVІІ ст.

Підсвідомо в нас розбуджувалося бажання нашим вмінням і трудами послужити в майбутньому справі, що відновила би давню могутність і давню славу рідної землі.

У навчальному році 1910-1911 гімназія починала другий рік існування. Я був учнем І „г " кляси. В числі 55 учнів того відділу було 6 дівчат — Константина Яворська , Олена Малянюк і Мальвіна Ґой з Рогатина; Параня Качала з Руди, Олена Шпакович з Черча і Оля Кравців з Явча. Чемно сидів у першій лавці Андрій Гривнак з Данильча, пізніший провідник радикалів Рогатинщини.

Не без заздрощів, бувало дивилися ми, “пepшaки", на нашого клясного товариша Романа Бенця, що від батька з Америки дістав гарний одяг і срібний годинник. З жалем прощалися з Іваном Яцентим, що по трьох місяцях покинув нашу клясу і поїхав до Америки. Через 2-3 місяці після того дістали від нього листа, що він називається вже „Джаном".

Опікуном кляси був Теодор Романишин , що вчив нас математики і географії. Отець Теодор Кудрик вчив релігії, Гнат Марганець — української мови, латини і німецького, М. Щуровський викладав історію України, п-і Дудкевич — рисунки.

Батьківське ставлення вчителі в викликало у нас невимушену пошану.

Нове, до того часу невідоме мені внутрішнє життя гімназії, оформлене в самоуправі, полонило мене всеціло. Учнівська самоуправа, що спиралася на виборній клясній і всієї гімназії старшині, підвищувала учнів до ступня повноправних громадян шкільної „республіки". На окремих сходинах ми разом з нашими клясними опікунами обмірковували і виносили постанови в усіх важливих питаннях клясних громад, а на сходинах учнівської старшини, “екзекутиви" всіх кляс — життьові питання всісї гімназії, з питаннями порушення шкільної дисципліни включно.

Одним із таких питань учнівсько-громадського характеру була напровесні 1914 року справа зневажливої постави до наших учнів збоку обслуги новоявленого в Рогатині кіна. Обслуга не хотіла відповідати на наші запитання, коли ми зверталися до неї по-українські, а власник кіна, жид-аптекар, відмовився повісити у вестибюлю і в залі таблички з українськими написами. В палких словах, як глибоко вичуту зневагу, зреферував справу на учнівських зборах Михайло Дорошенко з VII кляси і у висліді збори винесли однодушну постанову кіно бойкотувати, доки в ньому не буде української обслуги і українських написів.

Дарма, що власник кіна шукав компромісу і перепрошував — ніхто з учнів винесеної постанови не порушив.

Між учнями вищих кляс, як провідники, вирізнялися: Анна Залужна з VІ кляси; з VІІ кляси: Юліян Соколовський****, Мих. Дорошенко***** — „трибун" нашої учнівської ,,республіки", та Іван Озаркевич — душа Пласту; з VІ кляси — невідлучний друг Соколовського Йосип Гірняк, Остап Данкевич — незаступний дириґент гімназійного хору, Дмитро Галичин — по визвольній війні голова УНСоюзу в Америці; д-р Борис Кудрик - „Бусьо", учень-першун VII кляси з відблисками творчих променів у темних очах. Завжди сердечно ввічливий, завжди осторонь розбавлених гуртів, зосереджений у світі музики, заслуханий в чужу для звичайного вуха симфонію довкілля. Пригадується: підбіжить, бувало, Бусьо під час перерви до будь-котрого з учнів і — „Товаришу, кусок, кусочок паперу дайте! Надзвичайний тон запишу!" — і. відвернувшись, зараз же записує, компонує. Від 1926 р. він професор музикології в Музичному інституті ім. Лисенка у Львові і в державній Музичній консерваторії. Помер на засланні в Мордовії 1950 р. на 53-му році життя. Залишив багато композиторських творів, наукових праць з музикології і кілька монографій про видатних композиторів.

Петро Шеремета з Пукова, з VІІІ кляси, від 1914 р. УСС, в 1918-1920 pp. старшина УГА. В 1921 р. польський воєнний суд у Чорткові присудив його до розстрілу за керування групою нескорених вояків УГА, що рейдувала по окупованому поляками західньому Поділлю. Тоді ж пропав безвісти учасник того рейду Петро Лежогубський з VІІІ кляси.

Іван Тиктор з VІІ кляси — відомий видавець і засновник концерну „Українська Преса" у Львові, видавництва, що в добу „українізації" в підсовєтській Україні та ширення в тому ж часі радянофільства в Західній Україні вирішально заважив своїми виданнями на формуванні націоналістичної думки західньо-українських селянсько-робітничих мас, паралізуючи серед них розкладові дії большевицького консула Лапчинського і його секретаря Григорієва, що діяли зі своєї ячейкн при вул. Наб'єляка.

Іван Поритко з VII кляси, від 1914 р. УСС, підхорунжий, опісля чотар. По визвольній війні — кооператор, директор ПСК у Рогатині, діяльний член Повітової і Міської рад там же. Тепер член Управи Братства УСС у Філядельфії і голова ОбВУА, автор статтей на кооперативні теми і розвідок з історії УСС та УГА.

В історії кооперації Рогатинщини записані також імена ідейного кооператора Дмитра Холтяка з VI кляси, багатозаслуженого в усіх ділянках громадського життя і неструдженого працівника — Ярослава Сенчини з VII кляси.

У Ходорові з пошаною згадували ім'я Антона Сохана з VII кляси, співзасновника в тому місті Рідної Школи, активного члена всіх українських установ і Ходорівської Міської Ради.

3 молодшоклясннків Ст. Хабурський з V кляси, до 1920 р. бойовий фронтовик УСС, опісля студент теології в Духовному Семінарі у Львові. Як священик співпрацював у львівському релігійному-суспїльному журналі „Нива". Тепер невтомний опікун хворих українців у торонтських лікарнях.

Ілля Баран-Витанович ІV кляси, бойовий січовик учнівської промілітарної організації „Молода Січ" ім. гетьмана Івана Мазепи. Від 1915 р. УСС, в 1918-1920 pp. чотар УГА. В 1930 pp. учителював в торговельному ліцеї РШ у Львові. Студіюючи в Українському Таємному Університеті, навесні 1922 р. у 300-річчя смерти гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного дебютував у „Ділі" своєю першою науковою статтею-розвідкою про Хотинську баталію. Тепер він відомий науковець-економіст.

З тієї ж кляси Дмитро Герич, старшина булави „Молодої Січі". По війні, від 1927 р. він у Вінніпезі. Ман. нотар, співзасновник Стрілецької Громади і ентузіяст її ідей.

У Вінніпезі живе також д-р Федь Мучій з VII кляси, колишній асистент проф. Маріяна Панчишина, декана Медичного виділу і ректора Українського Таємного Університету у Львові. Від 1941-1944 pp. професор на Медичному виділі Львівського ім. Ів. Франка державного університету.

З пошаною дивилися учні на сеньйора нашої учнівської громади Петра Волоса, "цуґсфюрера" (десятника) австрійської артилерії, що у вересні 1913 р. записався в нашій гімназії до V кляся. Було нам відомо, що за похвалу чинові Мирослава Січинського (в квітні 1908 р. Січинський застрелив у намісничій палаті у Львові цісарського намісника графа А. Потоцького) наш сеньйор мусів покинути львівську Академічну гімназію і шукати захисту у війську.

Органом самоуправи був журналик „Вісник", що його у форматі 8" відбивали на циклостилі. У ,,Bicнику" містив свої поезії Олекса Притика з V кляси, завжди замріяний, гарний наш друг. Дмитро Білик з VІІ кляси пробував у тому ж “Віснику" своїх письменницьких сил у психологічній повісті “Не буде з його геній". Гарними рисунками прикрашував сторінки журналика учень VІІ кляси Турчин.

В клясах під проводом учителів-опікунів працювали літературно-наукові гуртки. Мабуть, чи не на першому місці було Товариство ім. Івана Франка, що його восени 1912 р. в громаді учнів ІІ „в" кляси зорганізував опікун Лев Смулка. Товариство придбало гарну бібліотеку, закупивши її за гроші, зароблені копанням буряків у пароха о. Павла Кудрика. Бібліотеку прикрасили в першу чергу видавані львівською „Просвітою" за редакцією Юліяна Романчука твори Івана Франка і інших українських клясиків. Поруч стали кращі видання творів Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Б. Лепкого, І. Н.-Левицького, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка, А. Кащенка, Дмитра Яворницького, історичні повісті А. Чайківського, „Тарас Бульба" М. Гоголя у перекладі М. Садовського. „Хіба ревуть воли, як ясла повні" П. Мирного та ін. Запренумерували київську „Раду", літературно-мистецький журнал „Українська Хата" і ,,Сяйво” , а з галицьких проф. Лев Смулка визичав нам „Діло” і „Свободу".

Товариство подбало також про прикрашення клясної кімнати. Придбали у великих різьблених рамах портрет Івана Франка, ікони Ісуса-Вчителя та Божої Матері, і завісили їх на розкішному гуцульському килимі, у тіні двох гарних олеандрів; вікна прислонили легкими прозірними прислонами. Між вікнами красувалися у різьблених рамах „В'їзд Богдана Хмельницького до Києва”, картина М. Івасюка і його ж ,,Богун під Берестечком". Добродушно всміхався до засоромленого хлоп'яти запорожець на картині Ф. Красицького „Гість з Запоріжжя".

Авторові цих рядків судилося бути першим головою Товариства і цей обов'язок виконувати до кінця червня 1914 р.

З почину Товариства в листопаді 1913 р. була зорганізована прогулянка до Львова з метою познайомити нас, „провінціялів", з українським Львовом. Проф. Смулка показав нам дім І. Франка, а в книгарні НТШ на Ринку ч. 10 ми побачили й самого поета. Після повороту до Рогатина не без гордощів оповідав про це наш клясний товариш Гнат Баранюк.

Під керуванням проф. Смулки успішно працював теж гімназійний Драматичний гурток. В ньому перші лаври здобував Йосип Гірняк, майбутній корифей театру „Березіль" у Києві, українського оперового театру у Львові в pp. 1941-1944 та на еміґрації „Театру в п'ятницю".

Багато нового в життя гімназії вніс учитель Микола Венґжин, у літературі — Угрин Безгрішний, Козак Нитка. Він щойно закінчив Черновицький університет, і в Рогатині була його перша вчительська посада.

До того часу він кілька разів на час вакацій виїздив у Наддніпрянську Україну. Бував у Києвi, Чернігові, Полтаві, Харкові; гостював у Олександри Куліш — Ганни Барвінок на хуторі „Мотронівка", б. Борзни на Чернігівщині, нав'язував дружні взаємини з пнсьменниками-громадянами — Гриціком Чупринкою, Оленою Пчілкою, Павлом Богацьким, Христею Алчевською, Миколою Вороним, Іваном Липою та ін. а деякі їх листи, наприклад, Ів. Нечуя-Левицького, як ціннощі, зберігав у засклених рямцях.
__________________

* Д-р Борис "Бусьо" Кудрик, відомий композитор-музиколог, син пароха Рогатина о. Павла. Помер на засланні в 1950 році. https://lesinadumka.blogspot.com/2019/06/blog-post_23.html

** Василь Волицький - вояк УГА, педагог, на еміґрації - інспектор шкіл.

*** Рогатин — на думку проф.В. Сімовича і проф. І. Крип’якевича — це староукраїнська назва укріпленого тином-частоколом города і його основника Рога. (Гутірка на тему походження українських місцевих назв відбулася в лютому 1942 р. в кабінеті проф. В. Сімовича у Львові.)

**** Юліян Соколовський, уродженець Стрятина, голова міжклясовоі самоуправи. Від вересня 1914 р. в боях УСС в Карпатах, хорунжий УСС. Поляг 3-го вересня 1916 р. на Лисові б. Бережан.

***** Михайло Дорошенко, уродженець с. Руди б. Рогатина. Хор. УСС, полонений на Лисові 3. ІХ. 1916 p., втопився у Волзі б. містечка Дубівка 1917 року.

Читати далі:  http://diasporiana.org.ua/ukrainica/15585-volitskiy-v-deshho-pro-rogatin-i-pro-rogatinsku-ukrayinsku-privatnu-gimnaziyu/

“Свобода”, 9 грудня 1980

Ділимося сумною вісткою з Рідними. Приятелями й Українською Громадою що в середу. 3-го грудня 1980 року, відійшов у ВІЧНІСТЬ. прийнявши Найсвятіші Тайни сл. п. мґр ВАСИЛЬ ВОЛИЦЬКИЙ.

Покійний народився 27-го серпня 1897 року у Волцневі біля Жидачева. 18-пітнім юнаком вступив в ряди УГА та перейшов чотирокутник смерти. Педагогічні студії почав в Українському Тайному Університеті у Львові та закінчив на Університеті в Ґрацу. Австрія. Вчитель Українських Гімназій в Рогатині й Золочеві в pp. 1931 1939, завідуючий Педагогічного Кабінету в Жидачеві в pp. 1939-1941, посадник міста Жидачева в pp. 1941-1944, вчитель середньої школи у Браншвайґу. Німеччина 1945-1947, директор Курсів Украінознавства їм. Юрія Липи в Торонто 1959-72, інспектор Українських Шкіл в Онтаріо, голова Крайового Шкільного Осередку при КУК, Онтаріо, почесний член та представник УМХС на Канаду від 1949 р.

ПОХОРОННІ ОБРЯДИ відбулися в суботу, 6-го грудня 1980 р., з церкви св. о. Миколая в Торонто, на цвинтар Йорк.

В глибокому смутку:

ЛІДА з БАЧИНСЬКИХ - дружина

Діти:

ХРИСТИНА ФЕРЕНЦЕВИЧ з мужем ЮРІЄМ і дітьми ЯРИНОЮ і ТАРАСОМ

MAPTA ВИННИЦЬКА з мужем ЛЕВОМ і дітьми ЛЕВЧИКОМ. ХРИСТЕЮ і МАРКОМ

НЕСТОР з дружиною КАРОЛЕЮ

сестра АННА та брати ІВАН і ГНАТ з родинами в Україні

брат - МИКОЛА з дочками ІРКОЮ і МАРУСЕЮ в Чікаґо

інж. ТЕОДОР ЗУБРИЦЬКИЙ з родиною – кузен. 

Василь Волицький. На Львів і Київ. Спогади. Торонто, 1963  http://diasporiana.org.ua/memuari/386-volitskiy-v-na-lviv-i-kiyiv/