Мирон "Lev" Левицький, мистець, воєнний кореспондент дивізійної газети «До перемоги»

Знимка, ймовірно, 1930-их рр.

Мирон "Lev" Левицький,
письменник, живописець, графік, воєнний кореспондент газети «До перемоги» - тижневика Військової Управи "Галичина" для добровольців Стрілецької дивізії "Галичина". Член Об'єднання українських письменників «Слово»
* 14 жовтня 1913, Львів — † 17 липня 1993, Торонто

ТРИ НОЧІ
Мирон Левицький, SS-воєнний звітодавець  

“До перемоги”, число 38 з 12 жовтня 1944

От собі звичайна, погана ніч. Темна як большевицька душа. Дарма що замрячений місяць намагається вирвати своє набрякле, брудне обличчя з заклублених хмар, що бовтаються довкруги нього, мов несамовиті вершники смерти на широкоплечих рубенсівських конях.
Брудні, погані хмари.
Так на горі.
А на долині — чорні силюети дерев і порізана окопами земля. Не можна це назвати картиною. Хіба ж це картина, де самі залишки брудносиніх барв, грубими мазками наляпані?
Це погана ніч на східному фронті.
В ровах сперті на вогку землю стоять ґренадири у вичікуванні большевицької атаки. Так хочеться закурити, і є що, але не можна; не можна, щоб світло їх зрадило.
Один із гренадирів гладить рукою траву.
- Дощ буде. - На траві ні сліду роси.
- Чи не однаково тобі?
- Буря буде.
Хай уже приходить, бо ждати на неї, час довжиться. Години немилосердно протягуються. Так довго й нудно. Як колись на шкільній лавці.
Джжжінь, джжжінь, джжжінь! Большевицькі ґранати. Лискають вогкі й розприскуються скалки. Ґренадири пригнулися в рові. Сипляться ґранати одна за одною.
— Ти цілий, Марку?
- Цілий, „хвала Богу". Зараз будемо мати гостей. А тепер уже можеш курити, і так світла маєш доволі, - жартує Марко.
Рівно за десять хвилин товкла по окопах большевицька „Катюша". Втихла на хвилю вона, а з-за хмари виглянув, мов з-за куліс обличчя режисера, захмарений кружок місяця. В цей мент розкрився рисунок краєвиду, і цього досить, щоб угледіти маси большевицької піхоти.
- Вогонь вільний! - прошила повітря гостра команда старшини.
Спробу проломитися в наші становища здержано.
От, брудні погані хмари. Місяць блідне, сіріє ніч, скоро день прийде.

Марта сидить біля столика. Крізь вікно виглядає чистий срібножовтий місяць. Верхами дахів котиться він спокійно до дрібних, мов баранчики, хмаринок.
Ніч погідна й ясна. Марта вдивляється в хмаринку й думає про свого чоловіка, що саме тепер бореться на східному фронті.
- Ууу-іііііі......... - Сирена.
- Чорт забери! Передалярм.
Біля шафки куферок, в нього вкладає свої підручні речі. Другий такий у шафі. Вона бере їх і спокійно сходить східцями в сховище.
- Ельзо?! Тримайся мами.
Мала Ельза йде заспана, поволі східцями вниз, а на руках її кукла.
Тут знову: „Петрусю, дай ручку!"...
Знову почала ревіти сирена.
- І знову ніч без сну, каже бабуся.
Брруу-ммм, брруу-ммм, брруу-ммм!
Трясуться стіни льоху.
- Десь близько.
- Близько.
- Чого вони на нас кидають бомби? - питається мала Ельза. - Ми ж не військо.
Мати усміхнулася, погладила дитину по голівці.
- Бачиш, ми також вояки.
- Ми військо, - повторила, мов відгомін маминих слів, задумана Ельза.
- …………….
- Як вам іде праця на фабриці? - питає бабуся Марту. - Не страшно вам, що при зброї?
- Тим краще. Ми ж вояки, - відповіла Марта й поглянула на Ельзу.
Мала привітно усміхнулася й примкнула сині, невиспані вічка.
А місяць ходив верхами дахів і просмикувався крізь стовпи диму пожарів.
Сіріє ніч, скоро прийде день.

Невеличка кімната, густо закладена старими стилевими меблями. Вікна щільно закриті заслоною. На столику нічна лямпа і розкинуті різноманітні пачечки листів і світлин. На м'якому фотелі сидить 65-літня жінка. Вона поволі з повагою викладає їх, читає і часом поглядає на світлини.
Листи від її дітей.
Її два сини в війську. Ще недавно були тут біля неї, а тепер - тепер прийшли большевики і відгородили її від синів.
Вона з побожністю переглядає світлини.
А за вікном ніч. Може, місячна?! Не знати. Життя бабусі - це кімната. Привітна кімната, де кожна річ переховує спогади про її дітей.
- Вони прийдуть, - думає бабуся. - Вони прийдуть, і відійде ніч.
Скоро прийде день.

МИ ВІДІЙШЛИ І ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕМО, І ЛЬВІВ САМОТНІЙ БУДЕ!

“Свобода”, 27 липня 1993

Мій Львів самотній буде
Ах скільки він самотній був
На ринку в чотирьох криницях
вода тече
Над ними сонце нахиляється
відходить і приходить
Над ними місяць нахиляється
відходить і приходить
Ах, скільки ми самотніми були!
Ми нахилялися,
відходили й приходили.
Богдан Нижанківський

Чому так діється, що невблаганний час збирає крок за кроком своє трагічне жниво? Так ніби вчора пішли у засвіти ЕКО, Мороз, Гординський. Нині знову у скорботі схилім чола над домовиною Мирона Левицького, що усупокоївся в Бозі 17-го липня.
Дивний збіг обставин, перший трагічний рахунок львівських мистців цього покоління відкрив у Львові Леопольд Левицький, а останнім відійшов Мирон Левицький. Вдумаймося — то прецінь дефінітивно останній з буйного грона львівських малярів міжвоєнного періоду. Вже немає нікого з них ні вдома, ні на уходах. Смерть Миронця, як його по-доброму звали друзі і близькі шанувальники, перегорнула останню сторінку дивної книги, що писалася всіми барвами, стилями, жанрами, напрямками, світилася талановитими спалахами від кінця XIX сторіччя до кінця 17-го липня 1993 року. Цим днем, ясна річ, не закінчиться історія українського мистецтва, лиш цей день стане віхою, що завершить дуже важливий том літопису многобарвної і многостраждальної історії культури нашого народу, яка нарешті дістала змогу розглядатися виключно єдиною і неподільною монолітною брилою. Як можна тут щось ділити, скажімо Мирона Левицького з передвоенного Львова і Мирона повоєнного з Канади. Він не двоїться, він був один неповторний у своїй консеквентності від початку до кінця. Дуже сумно, що пішов на „вічну мистецьку раду", аби зайняти належне йому мicце в ареопагу, у гроні друзів альбатросів.
Пішов непересічний маляр і останній расовий львів'янин з крови і кості. Знавці твердять, що не штука вродитися у тому місті і бути його статечним повним усіляких цнот громадянином. Львів'янин то щось як добре витримане і викляруване славне вино, то щось кунштовне і до того треба мати талан від колиски. Треба мати „шнит" аби пасувати до неповторної атмосфери артистичного життя передвоєнного Львова. До скону як купальський цвіт папороті, нести у душі лункий відгомін львівського бруку і „спів трамваю" на скруті. Ніколи не забути тремтливе мариво вогнів газових ліхтарень у чарівних сутінках пересичених запахом весни. Мати шалене почуття гумору „львівського кіндера" і висублімоване почуття краси жіночого тіла. Знати на вильот своє місто і кохатися до нестями у красі його вулиць і парків. Ніколи не забути де Личаків, а де Вулька, де Вали, а де Погулянка. По півсторіччі без поводиря ходити по рідних вуличках і завулках, що все одно виведуть до Успенки і на Ринок аби віддати честь ратушевим левам. Спогадами линути завжди туди, куди на мистецьке „рандеву'` зліталися молоді і повні сил „альбатроси", до гурту, що вперто творив мистецтво українського Львова. Той цвіт згодом на Заході і вдома дав таки високогатунковий овоч, яким маємо нагоду пишатися.
Альбатроси з гнізда кипучого генія Олекси Новаківського ніколи не підвели свого метра. Іскорки-дзиндри з ватри космацьких пленарів засипав він у душі спудеїв, щоб ніколи і ніде не згасли. Свідоцтвом цього стала зворушлива виставка у залях на партері дому-музею Новаківського, де маестро Левицький здавав свій тут перший і на жаль, останній звіт перед пам'яттю метра і нечисельним гроном тих, що його знали і пам'ятали, і хмарою нових шанувальників, які відтоді пізнали мистця і будуть пам'ятати його і ту виставку і до сліз зворушеного сина свого міста, який на часинку повернувся додому, у свій Львів. Нехай у вдячній пам'яті нашій продовжить свою життєву подорож маляр з Личакова, а ті, кому тут на вигнанні оздобив своїми творами виплекані і гордо збудовані храми, хай зронять тиху молитву за душу усопшого маляра іконописця.
Згадуймо у молитвах і не забудьмо, бо славою нашою не тільки є ті, що поклали за нас своє тіло, а воздаймо по заслугах тим, що віддали своєму народові всю душу, без решти.
Нехай слова поета Богдана Нижанківського, що був побратимом мистця, стануть реквіємом їм усім: Без решти львівським мистцям, що пішли...

Не піду до неба, не піду!
Не піду до пекла, не піду!
блукати я буду, ой буду.
І буду невпинно питати
Навколо, навколо, навколо:
— Кудою дійти до Підвалля,
Кудою дійти на подвір'я,
Кудою на поверх, на третій,
Кудою до хати?
А вже, як дійду, відшукаю,
Набудусь, щоб мати на вічність.
А потім — я піду до неба,
А може до пекла. Не знаю.
Направду, не знаю.

Любарт Ліщинський,
Львів 

Світлина 1960-х років

Мирон Левицький, або довга дорога додому

Упродовж свого довгого життя йому випало ходити паризькими вулицями, насолоджуватися краєвидами сонячної Іспанії, молитися в українських храмах далекої Австралії, поринати в магічну екзотику Індії та індіанських поселень Мексики, зрештою проводити час, пересуваючись просторами Канади, котра упродовж кількох десятиліть була другою батьківщиною митця-вигнанця…
Втім, навіть перебуваючи у різних куточках світу, за багато кілометрів від рідної домівки, душею і серцем він ціле життя залишався там, де прийшов на світ Божий. Вже на схилі літ старенькому художникові судилося сповнити давню мрію і бодай на коротко побувати в Україні, уперше за понад сорок років побачити рідний Львів…

Мирон Левицький народився святкового дня 14 жовтня 1913 року у столиці Галичини (на той момент коронного краю в складі Габсбурзької монархії) місті Львові. Батьки: Микола та Антоніна з дому Рущицька. Малювання полонило юного Мирона ще в часі навчання у Академічній ґімназії. По закінченні ґімназійних студій у 1931-му хлопець вступив до відомої на цілу Західну Україну Мистецької школи Олекси Новаківського – фактично першого в регіоні українського мистецького вишу, започаткованого спільними зусиллями Маестро й великого мецената української культури митрополита Андрея графа Шептицького. У стінах школи, прихистком якій слугувала майстерня Новаківського в помешканні художника на вулиці Земялковського (тепер Новаківського) поблизу Святоюрської гори, молодий митець провів два роки.

Далі, упродовж 1933 – 1934 років Мирон Левицький був студентом Краківської академії мистецтв (керівник – професор Владислав Скочиляс). Активну творчу діяльність розпочав 1935 року ілюстратором книжок у львівському видавництві «Батьківщина». Заразом оформляв видання концерну Івана Тиктора «Українська преса»: плідна співпраця із Тиктором тривала пізніше й на еміґрації. Протягом п’яти місяців, з грудня 1938 по квітень 1939-го виконував обов’язки видавця та ілюстратора літературно-мистецького журналу «Ми і світ». Окрім оформлення друкованих видань, спробував себе й у сакральному малярстві: зокрема, розписав бані та віконні арки храму св. Миколая у Серафинцях на Городенківщині (1937 – 1938). У 1938 році Мирон Левицький став членом Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ).

Краєвид із мостом, 1938 рік

Світова війна і прихід нової влади внесли корективи у життєвий шлях майстра: за «перших совітів» (1939 – 1941) він працював художником Археологічного відділу Академії наук Української ССР та львівського Історичного музею. Після зміни одного окупаційного режиму іншим обіймав посаду мистецького редактора «Українського видавництва», а також викладав у Художньо-промисловій школі. У відділі графіки разом із ним працювали, зокрема, Микола Бутович, Яків Гніздовський, Володимир Баляс та товариші по Мистецькій школі Едвард Козак (Еко) і Григорій Смольський. У Львові Мирон Левицький взяв участь у виставці ініційованій Спілкою українських образотворчих мистців (СУОМ).

З початком формування 14-ї гренадерської дивізії зброї СС «Галичина» навесні 1943 року молодий митець став військовим кореспондентом дивізійної газети «До перемоги». Після реорганізації дивізії «Галичина» у Першу Українську дивізію Української національної армії (1УД УНА) на початку 1945-го деякий час перебував у штабі її командувача генерала Павла Шандрука. Приналежність до дивізійників унеможливлювала повернення Левицького на рідну землю, котра вдруге опинилася під владою совєтської імперії. Кінець війни художник разом із першою дружиною Марією зустріли у польському Кракові, однак невдовзі перемістилися до австрійського Інсбрука. На новому місці Мирон Левицький не полишав творчої праці, бувши активним учасником виставок митців-еміґрантів і паралельно викладаючи рисунок у місцевій українській ґімназії.

Автопортрет, 1947 року

Новий етап у біографії Левицького розпочався із переїздом до Канади 1949 року. У Вінніпезі, котрий на деякий час став рідним для подружжя, митець влаштувався працювати художнім редактором у видавництві давнього знайомого Івана Тиктора. Редагував й ілюстрував видання зорганізованого Тиктором «Клубу приятелів української книжки», був редактором гумористичного журналу «Комар» (1949 – 1950). Переїхавши до Торонто в 1954-му, посів посаду художнього керівника кіностудії «Орбіт», що займалася документуванням історії української діаспори у різних частинах світу.

Единбурґ, 1956 рік

Визначальними для формування самобутнього мистецького стилю Мирона Левицького стали два роки проведені в Парижі (1956 – 1958). У французькій столиці талановитого українського художника взяв під свою опіку один з найвідоміших аванґардистів першої половини ХХ століття Жан Кокто. Саме у паризькій ґалереї Ror Volmar 1958 року відбулася перша персональна виставка Мирона Левицького, назагал позитивно оцінена критиками й поціновувачами мистецтва. Персональні виставки митця відбулися згодом також у Торонто (шість виставок протягом 1961 – 1985), Нью-Йорку (1964, 1974), Детройті (1972), Оттаві (1975), Едмонтоні (1977), Чикаґо (1984), Вінніпезі (1985).

Голова апостола, 1957 рік

Повернувшись до Торонто, Мирон Левицький, за словами дослідниці Дзвінки Воробкало, «став своєрідним відкриттям 1960-х років». Серед найвідоміших творів художника канадійського періоду: картини «Єва» (1954), «Голова апостола» (1957), «Пієта» (1960), «Пробудження» (1961), «Рута» (1963), «Гуцульські музики» (1963), «Мадонна з Дитям» (1964), «Автопортрет» (1968), «Зіслання Святого Духа» (1968), «Ярмарок» (1970), «Святий Юр» (1971), «Великдень в Україні» (1974), «До купелі» (1982), «Зима в Онтаріо» (1983), «Портрет дружини Галини» (1985), «Несподіваний дощ» (1988), «Лінивий ранок» (1989); графічні роботи «Вечір» (1967), «Плач Ярославни» (1975), «Три грації» (1978), «Половецький танець» (1978); ілюстрації до літературних творів на кшталт «Енеїди» Івана Котляревського (1963), «Думи про трьох братів азовських» (1967), «Лісової пісні» Лесі Українки (1977) тощо. Активно проявив себе й на ниві українського церковного малярства Канади та Австралії: храми Царя Христа у Вінніпезі, свв. Петра й Павла у Манітобі (обидва – 1953), Святого Духа (1955) і св. Андрія (1967) у Сіднеї, св. Євхаристії у Торонто (1974 – 1975), Серця Христового у Ватерфорді (Онтаріо, 1982), св. Володимира в Аделаїді (1983) та Канберрі (1985 – 1987).

Рибальський порт. Іспанія, 1963 рік

Після повернення до Канади понад двадцять років викладав історію українського мистецтва на Курсах українознавства (1961 – 1986), більше десяти років – очолював Українську спілку образотворчих мистців (УСОМ) Канади (1974 – 1985). Входив до Об’єднання українських письменників «Слово», публікував мистецтвознавчі статті, видав збірку оповідань «Ліхтарі» (Торонто, 1982), присвячену міжвоєнному Львову – місту, в якому минули дитинство і юність.

Як і будь-якій правдивій творчій особистості, Миронові Левицькому були притаманні жага до пізнання довколишнього світу, потяг до мандрів. Подорожував маестро залюбки й чимало. Європа, Азія, Австралія, країни Африки, Північної та Південної Америки. Географія згаданих мандрівок знайшла відображення у назвах картин митця: «Единбург» (1956), «Шартр» (1963), «Рифенки» (1963), «Еспанське місто» (1965), «Собор Святої Родини в Барселоні» (1967), «Аєрс-Рок, Австралія» (1971), «Ушмаль, Юкатан» (1972), «Село на Юкатані» (1973), «Передмістя Бомбею» (1974) і т. д. «Мандрівки до Австралії (де він працював над розписом кількох українських церков), Мексики, Північної Африки, Індії і на Далекий Схід принесли інші враження й інші мистецькі впливи». – зауважив письменник Марко-Роберт Стех, додаючи при цьому, що маестро насамперед «всуціль полонили українські міські пейзажі дитинства».

Гуцульські музики, 1963 рік

Мирон Левицький прожив достатньо довго аби стати свідком падіння тоталітарної совєцької імперії й відновлення незалежности України. 1991 року майстер, разом із другою дружиною Галиною Горюн-Левицькою, відвідав батьківщину по багатьох роках вигнання. Поціновувачі новітнього українського мистецтва, котрим випало жити в умовах совєтської дійсности й насаджуваного згори соцреалізму, чи не вперше побачили на власні очі роботи одного з найцікавіших українських митців ХХ століття, експоновані на персональних виставках у Львові й Києві.

Пробудження число 2, 1969 рік

Про те, якою саме людиною був Мирон Левицький (творче псевдо Lev), можна довідатися, зокрема, зі спогадів письменниці Світлани Кузьменко: «Ми з чоловіком познайомилися з Мироном Левицьким у Торонто на початку 50-их років. Відтоді ми провели з ним, а пізніше і з його дружиною Галиною, окремо, чи в більшому або меншому товаристві, немало цікавого й, можна сказати, веселого часу. Бо де б не з’являвся Мирон Левицький, він завжди приносив з собою добрий настрій. Він був переважно добродушно усміхнений, з приємним словом кожному, а особливо жіноцтву, з тонким влучним дотепом на устах на адресу всього навкруги, на ближчій і дальшій відстані. Витончений мистець. Естет. Вічний шукач у житті краси, знаходячи її навіть там, де, здавалося б, її зовсім не було. Добре розумів людей. […] Людина зичлива і некористолюбна. Волів завжди дати більше, ніж взяти, а часто й взагалі належне йому подарувати. Немало Мирон Левицький подарував свого чудового мистецтва на різні справи для українського суспільства, а також і своїм приятелям, хоч із нього ж він тільки й жив».

Несподіваний дощ, 1988 рік

Навіть на схилі літ маестро вирізнявся енергійністю, мав чимало планів на майбутнє, прагнув працювати на благо української культури. На жаль, цим задумам перешкодила смерть художника 17 липня 1993 року. «Так ясно бачу нашу останню зустріч у моїй хаті три тижні перед смертю мистця. – згадувала пізніше Світлана Кузьменко. – Левицький з дружиною Галиною зайшли до мене. Ми просиділи в розмовах, при чайному й до чайному частуванні, добрих кілька годин. Тем до розмов нам ніколи не бракувало. Бачу, як Мирон з Галиною відходили додому, як зійшли з доріжки від моєї хати на дорогу, взялися за руки й пішли до підземки, щоб їхати додому. І так ішли, осяяні підвечірнім сонцем, часто обоє повертаючися і махаючи мені руками, а я – їм, доки не стало їх видно».

Портрет дружини Галини, 1985 рік

У березні 2009-го вдова художника Галина Горюн-Левицька подарувала Національному музею у Львові колекцію з понад сотні творів митців української діаспори. Більшість належать пензлю покійного чоловіка, решта – доробок інших знаних майстрів на кшталт Якова Гніздовського, Едварда Козака, Любослава Гуцалюка, Михайла Кміта, Василя Хмелюка, Олекси Грищенка та інших. Це стало важливим кроком у відкритті творчости Мирона Левицького ширшими колами українських поціновувачів мистецтва.

Олександр Шейко

https://photo-lviv.in.ua/myron-levyczkyj-abo-dovga-doroga-dodomu/

Збірка новель Мирона Левицького з його ж ілюстраціями: “Ліхтарі” , Торонто, 1982 

http://diasporiana.org.ua/proza/2403-levitskiy-m-lihtar/

"На початку грудня 1938 року у Львові зусиллями українського художника й письменника Мирона Левицького побачило світ перше число ілюстрованого літературно-мистецького місячника «Ми і Світ»."

Нарис Дзвінки Воробкало: “«Ми і Світ» Мирона Левицького” https://zbruc.eu/node/59658

Друзям з-під Бродів

21 липня 1944 року дивізійники виривалися з Брідського котла...

Я. Воля
ДРУЗЯМ З-ПІД БРОДІВ

Липень 1943-го року... Розлоге Підкарпаття купається в золотистих проміннях гарячого сонця. Всюди панує дрімлива тиша, але її час від часу порушує переїзд військових автомашин або перелет сталевих птиць, які привертають глядача до суворої дійсности й переконують його, що ця тиша лише позірна — десь там далеко, за сотнями кілометрів простору змагаються кров і залізо... В одному з підкарпатських міст стрункими лавами маршує до залізничного двірця молодь. І птахом лине гучна пісня: »Хто живий, хто живий, В ряд ставай, в ряд ставай, Боронити, захищати рідний край...« Її луна відбивається' від кам’яних мурів і несеться ген-ген- над розлогими ланами золотої пшениці. Лопочуть синьо-жовті прапори, красуються леви — знамена Галицької землі. А довкруги сотні, сотні людей... На станції жде потяг, заквітчаний китицями свіжих, пахучих квітів. Сопе паровіз. — Відділ, стій! До вагонів грузись! — паде команда »старої войни«. Щирі материнські благословення на невідомий і важкий вояцький шлях, невинні дівочі поцілунки, дружні потиски рук. На очах багатьох блищать від зворушення сльози;... Сипляться китиці квітів... Потяг зникає за обрієм, а з ним і луна: »До вагонів псвсідали і так собі заспівали: Хлопці, підемо боротися за славу, За Україну, за ріднії права-державу...« * * * Проминають дні за днями, тижні за тижнями, а там і місяці на вивченні військової справи. І характер мрійливоідейного юнака змінюється, перетоплюється, а цей юнак поволі стає здисциплінованим сталево-твердим вояком. Особливо вправи, переводжувані на касарняних площах або на розлогих поліґонах, загартовують вояків фізично: засвоєні у викладових залях знання вони примінюють на практиці. Постійні нічні сполохи і важкі, виснажуючі марші дають передмову фронтовій дійсності. Зроджується військовий гумор, з’являється ройова, чотова, а потім і сотенна дружба. Вояк починає гордитися приналежністю до своєї сотні. Цивільні чи станові різниці й титули зникають цілковито — їх заступає щире вояцьке побратимство. У пам’ятному травні 1944 року Нойгаммер кишить від вояцької маси. Це з’їжджаються з різних вишкільних місцевостей вояки »Галицької Дивізії«. Деякі з них удекоровані підстаршинськими чи навіть і старшинськими відзнаками — це нагорода за успіх у навчанні. Ступнево сотні набирають українського характеру. Частіше чути звіти бунчужних сотенним в українській мові, замість чужого й немилого воякам »гін лєґен«, лунає різке »долів!« На полях тактичних вправ зіграються в уявних боях сотні, полки, а на закінчення ціла Дивізія. І тоді приходить оцінка: вона здатна до фронтових дій. Перед виструнченою своєю і чужою військовою елітою промаршовують у бойовому виряді стрункі лави піхотинських полків, пролітають запряги артилерійських батерій, їдуть вози тяжких сотень із »циганською артилерією«, за ними йдуть сапери, фізільєри, штабові частини, радієві з’єднання, проїжджають протилетунські гармати, санітарні відділи, обоз... Модерне озброєння Дивізії і юність її вояків роблять враження, що вона — першорядна бойова одиниця. До станції Саґан під’їжджають порожні ешельони, і Дивізія завантажується. Напрям — Станиславів. Радості вояків немає меж. За площами вправ чи касарняною дисципліною ніхто й не думає жалувати. Гуцули мріють про те, щоб швидше побачити сині гори зі стрункими »ялицями«... »В горах грім гуде, знать зима буде...« — несеться з їхніх кремезних грудей.
Потяги мчать безупину вдень і вночі на схід, на кривавий тан із ворогом. Над ними час від часу пролітають охоронні літаки. Між стрільцями 10-ої сотні 30-го полку ведуться жартівливі гутірки. Ройовий Богдан завжди любить причепитися до сотенного рахівника Василя, який, на жаль, не вміє його позбутися. А мета проста — виманити в нього дещо з прихованих »маркетенденвагрен«, скажімо, пляшку вина або коробку папіросів... Поручник Березовський, стрінувшись із поручником Поспіловським, залюбки згадують »стару войну« і часи еміґрації та стараються передбачити загадковість близького майбутнього. Вони, радше дипломатично, уникають товариства курінного Кльокера — до німців, у загальному, ставляться з резервою. У проміннях пополудневого сонця заблищали копули церков Ярослава — і потяг помчав українською землею, землею колосистих ланів пшениці, над якими омофором розкрилася синя блакить небесного алькову. Потяг пролітає стрілою через срібну стрічку Сяну. За ним лишається Перемишль. Жниці повівають хустинами стрільцям на прощання. А над широкими полями несеться стрілецька пісня: »Мав я раз дівчиноньку чепурненьку...« Її змінює друга: »Як ішов я з Дебричина до Хусту...« А потім ще і ще. Духовому піднесенню дивізійників немає спину. Цей образ залишиться очевидцям у пам’яті навіки. Якось міцніше стискають руки кріс, хочеться якнайшвидшої зустрічі з ворогом. Ось і північ. Великий львівський двірець купається в сяйві блідолицього місяця. Всюди тиша. Зловіща тиша. На душі стає трохи моторошно. Потяг спиняється на хвилину.. Якась жінка розпитує, чи не бачили її сина, в іншому місці дружина намагається знайти свого чоловіка. Поручник Березовський вертає зі штабу куреня з вісткою, що місце призначення Дивізії змінене. Новий напрям — Броди... На станції Ожидів транспорт швидко розвантажується. Ще під покровом темряви треба зникнути в довколишніх лісах, бо на світанку сюди завітають »красные льотчики«. Літня липнева ніч коротка. Після кількаденної подорожі приємно простягнутися на зеленому моху під крислатим дубом. Одні сплять, другі пишуть польові листи. Хтось веде живу розмову з друзями. З польової кухні доноситься аромат приготовуваної їжі. Під вечір починається марш піщаними дорогами піль Брідщини. Здалека щораз то виразніше несеться гук фронту, на обрії палають заграви пожеж, темряву ночі прорізують світляні ракети. Приходить наказ зайняти другу лінію оборони та розбудувати свої становища. У поблизьке село падають стрільна далекобійних гармат ворожої артилерії. Часто навідуються розвідувальні літаки ворога. Лінія оборони розбудовується швидкими темпами, згідно з вишкільним правилом — якнайглибше. Сотенний табір окопався в сусідньому ліску, і сотник Підгайний нарікає, що 11-іч сотні призначено підмоклу сіножать, де окопи підпливають водою. Дні проходять на вправах у стрілянні протипанцерними п’ястуками чи »панцерштреками«, а вечорами всі, крім стійкових, спішать до поблизького села на вечерниці,. У неділю раннім-ранком зареготав зловісним реготом цілий фронт. Скінчилася стрілецька ідилія. Виття »катюш« змішалося з вибухами гарматних стрілен та рокотінням бомбардувальників. 30-й полк у поспіху залишає розбудовану лінію оборони. Наказ — змінити німецьку фронтову частину в передовій лінії у самому розгарі бою. Димить згарищами село Котів. Безперервним потоком пливуть відступаючі відділи німецької армії — перелякана піхота, підбиті військові вози. На панцерах лежать убиті й поранені. Довкола чутно іржання коней і крик людей, а з повітряних висот сипляться ворожі бомби, тріскотить бортова зброя. Образ жахливий: на землі почалося пекло... Хоча в декого й зроджуються симптоми страху, стрільці сприймають перший образ фронтової паніки гей би байдуже і маршують уперед до місця свого призначення. Чим ближче, тим спокійнішим стає фронт. Це видається сотенному підозрілим і він висилає розвідувальні стежі. Німецьких частин немає ніде. Ще хвилина, ще дві, і маршуючу в розстрільнях сотню засипає гураґанний вогонь. Виникає хвилеве замішання, і тоді паде раптовий наказ: — Долів! Вогонь! До протинаступу готуйсь! Гримляче »Слава!«, »За Україну!« змішується з варварським »Ура!«. Ворога викинуто зі займованих ним становищ. Фронтовий відтинок здобуто, але, завдяки втечі німців, 30-й полк заплатив дуже високу ціну вбитими й пораненими,. В таких незавидних умовах він прийняв на себе перехресний вогонь й осягнув першу, нехай і хвилеву перемогу. Перші краплі крови дивізійників зросили українську землю, перші жертви спочили вічним сном у її лоні. В продірявлених кулями сталевих шоломах вітер заграв тужливу мелодію... Ніччю, підрахувавши свої втрати, 1-ий курінь 30-го полку займає оборонні становища в лісах біля Майдану. Поволі підноситься ранкова мряка. Гарячі проміння сонця огрівають зморених стрільців. Хочеться заснути й забути страшний учорашній день. Телефоністи кінчають прокладання телефонних польових ліній і вертають до штабу куреня, який примістився в землянці. Тут і там паде крісовий постріл. Тут і там гаркає гармата. А потім починає грати ціла фронтова оркестра. Дивізійні гармаші відповідають гідно. Цільно стріляючи, вони швидко змінюють становища протипанцерних гармат. Угорі кружляє ворожий розвідувальний літак, Ворога, який атакує, стрільці відкидають і самі переходять до протинаступу. В обідню пору фронт заспокоюється. Ранених швидко відсилають до польового шпиталю в Ясенові. Вбитих так само швидко ховають,. Біля церкви на Майдані виростають нові могили. Несподівано ґранатометне стрільно падає біля курінної землянки, важко ранячи бунчужних 11-ої і 12-ої сотень та збройового 9-ої сотні. Бунчужному 10-ої сотні вояцьке щастя дописало. Курінний Кльокер висилає поручника Поспіловського з двома добровільцями в розвідку. За якийсь час вони повертають не тільки з двома полоненими, але ще й приносять ворожий Гранатомет. Після обіду фронтова хуртовина зривається знову і триває до самого вечора. Паде дощ. Уночі відбувається перегрупування. Ряди 1-го куреня дуже прорідли, а ворог продовжує натискати. Наступні дні це бої за Одесько й Підгірці та повільний відступ перед переважаючими ворожими силами в напрямі на Княже. Довкруги клекоче бій, але свідомість того, що Дивізія потрапила в оточення, не викликає серед стрільців паніки. Кружляють поголоски, що в між часі нам прийдуть із допомогою відділи УПА. Старшини додають стрільцям відваги і ростять у них надію на успішний пробій. Що ж... У товаристві і смерть не страшна... Під безперервним дощем куль ворожої бортової зброї та градом бомб відступають проріджені лави дивізійників полями Золочівщини. Здалеку майоріє на Підлисецькій Білій Горі чавунний хрест. Це ж звідси залунали слова пробудителя Галичини о. Маркіяна Шашкевича. І власне тут, багато років пізніше, український вояк зі зброєю в руках став на нерівний змаг із ворогом. Що за дивний збіг обставин... Нестримно хочеться задеклямувати: »Квітка дрібненька просила неньку весну раненьку...«

Важкі кулемети збивають ворожі літаки. Безперервні бої позначають шлях відступу Дивізії, залишеної найвищим командуванням напризволяще. Ворожий перстень стискає її з кожним днем усе більше й більше. Але штаб Дивізії має плян: відступ через Почали, Хильничі й Княже, а потім прорив на Золочів. 21-го липня робиться перегрупування Дивізії. Знищується ввесь непотрібний воєнний матеріял. Санітари підбирають поранених, а сапери нашвидку будують міст. Усюди тиша. Темряву ночі прорізують світла ворожих прожекторів. Напевно ворог сподівається наступу. Але довкруги панує зловіща тиша. На світанку 22-го липня 1944-го року ворог засипає дивізійну колону гураґанним вогнем. Ранкове повітря здригається від голосного »Слава!«, »За Україну!« — і стрільці починають пробій. У кожного одна думка — вперед і тільки вперед! Зрештою, таким є останній наказ. Довкруги літають мерехтливими вогниками світляні набої. Над головами проносяться чотири німецькі літаки й засипають ворожу лінію вогнем бортової зброї. Це вперше за три тижні нерівних боїв з’явилася летунська допомога. Ворожі становища на залізничному насипі розшарпані. »Красноармєйци« тікають у безладді. Ще крок, ще два, і в залісненому узгір’ї знаходять тимчасовий притулок ті, яким пощастило вирватися з пекельного оточення. А на розлогій долині палає дивізійна колона, яку цілковито знищило несамовите бомбардування ворога. Такий трагічний епілог тритижневих боїв... А десь там, на Підкарпатті, в сільській церковці линуть благальні молитви о. Миколи в наміренні його парафіян-дивізійників... У часі короткої передишки ворожа кінна розвідка засипає стрільців автоматним вогнем й утікає. На щастя, немає вбитих і ранених. Поручник Чучкевич й о. пор. Левенець ведуть під охороною лісів відступаючих дивізійників у напрямі Ходорова. Терен опанований ворогом. На польових дорогах усюди видніють ворожі танки, але відступ проходить ніби в нічийому терені. Знеможені фізично й прибиті духово, стрільці відступають на захід, де їх повинні зустріти німецькі відділи. У відступі вони минають за селом село, зустрічаючи в кожному з них щирість і гостинність. Жінки просять зупинитися хоч на хвилину біля хат, обмитися холодною водою з колодязя та відсвіжитися холодним квасним молоком. Запорошені, залиті липневою спекою і спрагнені стрільці ніколи не забудуть щирої гостинности рідного населення. Відходячи, кажуть: — Прощайте... Ми ще повернемось... І знову закурені польові дороги. Знову нестерпна спека. Біля Ходорова з’являються перші німецькі панцери. Залоги оповідають, що першим їхнім завданням було допомогти прорвати кільце нашого оточення, але опісля цей наказ чомусь змінився.

Щораз то більше зустрічається розбитків німецької армії. Вони відступають у напрямі Стрия. Стрільці, як хто може, приміщуються на возах і гарматах відступаючих частин, бо ноги відмовляють послуху. Вони запорошені від стіп до голови, але в їхніх стомлених очах суворість. Біля Стрия військова польова жандармерія зупиняє розбитки, творить із них нашвидку сотні й відсилає їх у напрямі наступаючого ворога. Уникаючи влучення до новосформованих сотень, дивізійники прямують на Стрий, де знаходять більше своїх. Ходять чутки, що в Стрию буде збірний пункт Дивізії. Раптом недалеко, біля костьолу, строчить кулемет. Говорять, що то діють польські партизани. Пробувши в Стрию кілька непевних годин, відступаємо через Дрогобич. Головний двірець порожній. Авто мчить Стрийською вулицею. Ось Український Народній Дім, театр, церква св. Трійці, високий ратуш, а направо видніє гімназія ім. І. Франка й Самбірська вулиця з незабутнім молодечим »корзом«... Місто жахливо порожнє і справляє дуже пригноблююче враження. А потім — Старий Самбір, Турка і Закарпаття. Тут у містечку Середньому збірний пункт Дивізії. Скінчився перший етап її боїв І хоча він був позначений великим трагізмом, усе ж започаткував нову еру в існуванні українських збройних сил, їх реґулярних частин. На зміну поляглим під Бродами героям прийшли нові борці. 

»СУРМАЧ«
Журнал Об’єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії
Лондон, 1964

Степан Любомирський*,

дивізійник, учасник Битви

БРОДИ

Мовчать поля під хмарним небом,

Навколо тиша - тишина,

Старі траншеї, ржава сталь -

Розбитий танк... А в сіру даль

Кладеться зелень без життя,

Знедолена, мертва.

Гармата з вирваним замком,

Забита в землю звиж коліс,

Зламаний дуб, куски ґранат,

Від диму чорні рештки хат,

Туманом вкритий, темний ліс.

І тут же таки серед трав

Горбок малий, ледве помітний

Шолом прострелений наскрізь -

Це знак -

Що тут упав нелітний,

На двадцятій весні життя

Юнак.

Це поле битви. Брідське поле,

Закляте в мертвій тишині

Сумне, мовчить.

А були дні,

Коли залізна пісня зброї,

Вогнений рев гарматних дул,

Блиски розриваних набоїв,

Машин бойових дикий згул

Створили пекло на землі.

У ранішній, росистій млі,

Прийшли полки, здорові, свіжі,

З собою юність принесли.

До бою в землю залягли,

Принишкли чуйно...

Кріс в руках -

І думка, як тривожний птах:

Чи стримаєш? Чи переможеш?

О Боже...

Стримали. Перемогли. І юним квітом полягли

На брідськім полі, полі бою -

Ось тут де я, тепер, самітний стою

Й дивлюсь. Із б'ючим серцем та без сліз -

На могилки, на поле, ліс...

Мовчать лани, вітри ущухли -

Навколо тиша - тишина.

Дивлюсь - і я вже знов з Тобою,

Мій брате з Брідського кітла.

Ніхто не зна і я не знаю,

Де Ти заляг в останній раз -

Я думав: хоч запам'ятаю,

Та зрив стрільна розкинув нас:

І коли дим полинув далі -

Тебе не стало. Лиш в руці

Тепло з Твоєї ще долоні

Й задимлена діра в землі...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Побратими, спокійно спіть,

Про долю-волю тихо сніть

Вас не забули.

Софії перший вільний дзвін

Приречений Вам у поклін,

Полум'я вічне Вам у славі

В окупленій Вашим життям

Державі.

* Любомирський Степан, справжнє ім’я та прізвище – Любомир Рихтицький. Псевдоніми – Степан Емерсон, Микола Хортиця. Любомир Рихтицький – вояк 1 Української дивізії Української національної армії, графік, автор проектів відзнак, грамот, видавець, редактор, письменник.

Любомир народився 21-го квітня 1921 року у міщанській родині у Дрогобичі, де закінчив народну школу та гімназію. 1941 навчався у Львівському політехнічному інституті.

У липні 1943 зголосився до дивізії «Галичина». Наприкінці 1946 перебрався до Німеччини, де з наступного року почав студіювати журналістику та лісівництво в Українському технічно-господаському інституті на околиці Реґенсбурґу, котрий інститут тоді очолював професор Б. Іваницький, відомий український лісознавець.

У Реґенсбурґу він познайомися з Дарією-Вірою Мельникович, з якою, невдовзі, й одружився. Певний час вони поневірялись у Німеччині, а після народження дочки Тамари родина перебралася до Америки.

Свої перші літературні твори Любомир написав і видав ще у Баварії і підписав псевдонімом Степан Любомирський. Перебравшись до Канади, він розвів бурхливу письменницьку діяльність, видавши з десяток збірок та написавши чимало журналістських розвідок. Автор збірки оповідань «Сон літньої ночі» (1946), романів «Жорстокі світанки» (1947), «Хай розсудить меч» (1948-1951), «Плем’я вовків» (1951), «Між славою і смертю» (1953), «Доба страхіть» (1953), «Під молотом війни» (1955-1956), «Прометеїв вогонь» (1976), «Ніколи не забуду» (1984), «Слідами заповіту» (1985-1986), «Армія нескорених» (1990) ; сценаріїв «Ніколи не забуду» (1969), «Зашуміла Верховина» (1976).

За його сценарієм у Канаді знято кінострічку «Ніколи не забуду» (1969), режисер Б. Паздрей, В. Бачинський.

Був він також філателістом, основником серії поштових видань «Української Підпільної пошти». Займався і журналістикою.

Несподівано помер 16 липня 1983 р. у Чикаґо.

Малював Мирон Левицький, воєнний кореспондент тижневика "До Перемоги" Дивізії "Галичина"

Зі щоденника учасника боїв під Бродами

Броди, липень 1944. Фраґмент прориву з оточення. Знимка з архівів ЛІМ.

Дмитро Феркуняк*, ваффен-гауптштурмфюрер (сотник), відділ 1ц штабу Дивізії "Галичина"
УРИВКИ ЗІ ЩОДЕННИКА

Хай браття і сестри не тужать за мною...

27.06.1944 р. я одержав телеграму від командира дивізії з наказом приїхати до Львова і зачекати на сотн. Палієва, з яким маю виїхати на фронт до постою дивізії. 2.07.44 р. приїхав до Львова Паліїв, із ним я виїхав до Олеська (повіт Золочів).

По дорозі сотн. Паліїв заявив мені, що німці ухвалили знищити дивізію, на що вказує нагла зміна призначення її.

– Як тобі відомо, наша дивізія була призначена на фронт під Коломию, з пляном самостійного діяння й очищення Покуття від большевиків. Я певний, що тут вона мала б успіх і здобула б визнання, та в останній хвилі змінено цей наказ, мотивуючи тим, що заходила небезпека сутички з мадярами. Та я, – каже Паліїв, – у це не вірю, дійсні причини лежать, мабуть, у тім, що німці бояться, щоб дивізія не пішла в ліс до партизанів, яких, по суті, на цім відтинку Карпат немає. Відтинок, в якім зараз приміщено дивізію, не віщує нічого доброго. Дивізію приділено до ХІІІ корпусу, який складається з 4-х дивізій Вермахту і п'ятої нашої дивізії. Відтинок, що його займає корпус, має форму підкови чи трикутника між Бродами і Тернополем. Німці й зараз не хочуть змінити свого ставлення до нас, українців, яке, як тобі відомо, просто вороже. Ми загинемо, але це неминуче, бо інакше німці винищили б більше українського населення, якби ми відмовилися творити дивізію...

Доїхавши до Юськовичів, коло Олеська, я висів, бо мій відділ знаходився в Юськовичах. На другий день, 3.07.1944 р., пішов я до штабу дивізії, переглянув становище дивізії та німецьких і ворожих сил на цім відтинку. Справа виглядала так, як сотн. Паліїв говорив мені під час подорожі на фронт.

17.07 ворог розпочав наступ із усіх боків на оточений корпус. Наша дивізія, що займала становище як запас корпусу, опинилася 18.07 о 4-ій год. з трьох боків під ворожим вогнем. Де под ілися частини передової лінії, Бог його знає. Полки нашої Дивізії боролися хоробро, відбиваючи кілька разів ворожі наступи. Бій тривав цілий день і ніч з 18 на 19.07. Коло 7-ої год. 19.07 штаб дивізії одержав повідомлення, що полки не витримали й почали відступати. Метушня, крики і прокльони падають з уст знервованих німців. У цю хвилину командир дивізії ген. Фрайтаґ не знайшов нічого кращого, як сісти в авто, поїхати до командування корпусу й заявити, що складає обов'язки командира дивізії, бо українці розбіглися. Шеф генерального штабу нашої дивізії, майор Гайке кличе мене до себе й наказує виїхати, а всі частини, які будуть переходити головним гостинцем Броди-Красне, скеровувати на Підгірці, до нього. При цьому він заявив, що командир трохи передчасно зложив командування дивізії, але він не міг командира переконати, бо в його розпорядженні дуже малі запасні сили. 19.07 йшов дощ і було мрячно, що уможливлювало пересування наших відділів без перешкод з боку ворожих літаків. Таким чином, цей день можна назвати днем передишки, зате 19 і 20.07 відзначилися тяжкими боями з наступаючими ворожими силами. Коло 1-ої години я зустрів недалеко Юськовичів хор. Чучкевича з жменькою людей. Підходжу до нього й питаю:

– Чучело, друже, як стоїть справа на фронті?

– Зле, – відповідає Чучкевич. – Ми тримали наші становища так довго, доки можна було, обслуга гармат в рукопашному бою відкидала ворожі лави, а в свої гармати запрягалися самі та, замість коней, тягнули назад. Але забракло стрілива, і ми мусіли відступити.

– Слухай, Чучкевичу, чи ти маєш такі великі втрати вбитими й раненими, що так мало людей лишилося з твоєї сотні?

– Втрати є, але не такі великі, ми відступали вночі, і хлопці погубилися. Але за кілька годин будуть вони знову тут, бо я сказав, що відходжу до Юськовичів і тут буду на них чекати.

Під час нашої розмови надійшли зі своїми відділами пор. Козак і Бойцун, з їх уст довідався я те саме, що чув від Чучкевича, і про великі втрати українських старшин.

– Як тобі відомо, – каже пор. Козак, – наші сотні вийшли в поле тільки з одним старшиною, тобто командиром сотні. Як довго старшини були при житті, так довго трималися наші хлопці і добре билися. Коли старшин не стало, втратили відвагу, опанував їх страх, і вони почали розсипатися. Цей стан використав ворог, кинув танкові частини в наступ і посувається нестримно вперед. Вважаю, що сьогодні в пополудневі години ворожі танкові частини будуть на цьому місці, що ми тепер стоїмо, бо нема кому і нема чим їх стримати.

Коло 4-ої год. над'їхав командир куреня сотн. Бриґідер, питаю чись за штабом дивізії. Штаб дивізії, повідомив я, знаходиться в лісі, триста метрів на захід від села Підгірці. Далі я звернувся до сотн. Бриґідера:

– Слухай, капітане (я його так завжди титулував), що з твоїм куренем?

– Зле, Дмитре, – відповідає Бриґідер, – хлопці наші билися добре, але коли не стало старшин, заломилися і розпорошилися. На моє прохання приділити мені кілька старшин німців, які крутяться при штабі, я не одержав відповіді. Старшини мого куреня вибиті, не знаю, що тільки сталося з Козаком.

– Козак,– відповідаю я,– переходив уночі з своїм відділом тут. Я скерував його до Підгорець, з Козаком був також Бойцун і Чучкевич.

– Добре, – каже Бриґідер, – ще хоча тих кілька старшин лишилося при житті.

– Слухай, – кажу йому, – цієї ночі корпусне командування видало наказ наступати на Білий Камінь з метою прориву на пол.-захід, тобто в напрямі Перемишлян. Думаю, було б добре, коли б ти свої сили, не оглядаючись ні на які накази, відтягав у бік Білого Каменя, бо маю враження, що ми муситимемо самі пробиватися з цього перстеня. Наш Фрайтаґ зложив командування дивізії і повідомив у корпусі, що вона вже не існує.

Сотн. Бриґідер поїхав до Підгорець, а я до Ожидова.

На нещастя, дощ перестав падати, небо прочистилося від хмар, а схід сонця обіцяв на 20 липня гарний день.

Не довго треба було чекати на розвідчі ворожі літаки. На просторому полі невикошеної пшениці й жита розтаборився обоз майже цілого корпусу. Гостинцем в напрямі Білого Каменя з трудом протискалася валка санітарних авт з раненими вояками. Коло 7-ої год. надлетіла перша ескадра (40–50) літаків, обкладаючи бомбами і скорострільним вогнем віддану на поталу в чистім полі людську масу, що без проводу перлася в напрямі Білого Каменя. Не маю слів, щоб описати це явище; назвати пеклом було б дуже умірковано. Від цього часу майже щопівгодини надлітала одна ескадра за другою, змагалися, хто зуміє більше викидати бомб на безборонну, людську масу. А з німецької сторони ні один літак не показав носа для паралізування цього ворожого нищівного вогню. Тільки одна батерія зенітної артилерії нашої дивізії безупинно стріляла з усіх цівок, зсадивши того дня 27 ворожих літаків, доки, поцілена ворожими бомбами, не замовкла назавжди. При гудінні літаків, вибухах бомб, тарахкотінні скорострілів, зойках ранених людей і коней ми дотерли коло 2-ої год. до частинно зайнятого передовими частинами Білого Каменя. Тут мусіли знову зайняти очікувальне становище, бо ворожі укріплення над рікою Бугом в селі Попівці не можна було так скоро здобути. Цей час нашої затримки в Білому Камені використовують ворожі літаки і своїм нищівним вогнем завдають нам важкі удари. Коло 14-ої год. повідомлено нас, що ворожа лінія на Бузі проломлена і село Попівці зайняте. Виїздити з Білого Каменя (який повинен тепер називатися Кривавим Каменем) майже не було змоги. Санітарна валка з раненими, що знаходилася на гостинці, цілковито знищена. Гостинець затарасований розбитими возами, перемішаними з людськими тілами. Треба було очистити гостинець, зсуваючи все, що було на ньому. В Білому Камені я одержав від прибулого туди майора Ціґлера наказ їхати над ріку Буг в село Попівці і стримувати наших хлопців до спільного наступу на третю лінію перстеня. Я від'їжджаю до села Попівці, але стримування людей, що стратили віру в провід і самочинно постановили рятуватися, було рівнозначне стримуванню хвиль розбурханого моря, та дальша дорога втечі від ворога була ще замкнена третьою ворожою лінією, що займала залізничий шлях між Львовом і Золочевом, село Ясенівці та узгір'я 412 на південь від Ясенівець. За якийсь час наступають частини, займають села Хильчичі, Конятичі та Княже, і ми дістаємо змогу дійти до села Понятич, на віддалі 3 км від залізничого шляху Львів–Золочів, 4–5 км від Золочева на захід. В Понятичах захопила нас ніч, і командир куреня наступаючих частин дав наказ відпочинку до 3.30 год.

Збитий нашими зенітками ворожий літак

21.07.1944. Коли б ми вдарили вночі, напевно перейшли б третю лінію з меншими втратами. Та наказ наказом. За ніч над ійшло ще більше наших хлопців, а також пор. Чучкевич, Каратницький і майор Ціґлер. До 24-ої год. збираємо і формуємо наших людей. Про творення сотень чи куренів не було мови, бо не було старшин, творено групи по 200–300 людей. Дякуючи притомності нашого стрілецтва, що радше відкинуло наплечники з убранням і хлібники, ніж скоростріли і стріливо, можна було сформувати чотири відділи, а саме: відділ Чучкевича з 9 скорострілами, Феркуняка з 9 скорострілами, Каратницького – 7 скорострілів і майор Ціґлер – 5 скорострілів, разом коло 1000 чоловік і 30 скорострілів.

21.07.1944 о 3.30 год. видано наказ до наступу. Наступ наш підтримував один танк типу "Тиґр", дві протитанкові гармати та одна батерія легкої піхотної артилерії. Наступ у напрямі Княже–Ляцьке ворожі танкові частини і прибула вночі піхота відкинули. Лишився нам прямий наступ на село Ясенівці і узгір'я 412. Щоб здобути село Ясенівці і згадане узгір'я, треба було перейти багно, коло 3 км торфовища, що відокремлювало нас від залізничого шляху, далі коло 300 м рівного поля між залізничим шляхом і головним гостинцем Львів–Золочів, здобути село Ясенівці і узгір'я, обсаджене комсомольцями, що живими не хотіли залишити свої становища, та дістатися за узгір'я в ліс, що також не був чистий від ворожих відділів. Становище дуже тяжке, однак іншого виходу не було: або йти вперед і, кому Божа воля дозволить, остатися при житті, вийти з перстеня або згинути в багні, торфовищі, від ворожої кулі, тим більше, що зміцнений ворог вдарив із західнього напряму (Княже) на наші задні частини, проломив наш фронт між Попівцями і Понятичами та зосередив по наступаючих на село Ясенівці ґранатометний вогонь ззаду.

Малюнок Мирона Левицького, воєнного кореспондента тижневика "До Перемоги" Дивізії "Галичина"

Хор. Чучкевич, більш ніж у критичнім становищі, рушає зі своїм відділом до наступу на залізничий шлях (насип височиною коло 3–4 м). Бравурним наступом здобуває згаданий шлях і переходить на поле між залізницею і головним гостинцем. Знеможений великими втратами (майже 50%), займає оборонне становище. В той час я із своїм відділом видираюся з торфовища, займаю становища на насипі залізничого шляху і відкриваю вогонь із усіх дев'яти скорострілів на село Ясенівці. Під охороною вогню скорострілів мого відділу хор. Каратницький переходить на правім крилі залізничий шлях, вривається до села Ясен івці з західнього боку, підпалює стодолу і під прикриттям диму присувається до села та скорострільним вогнем завдає нищівного удару ворожим частинам, що займають село. Майор Ціґлер, охороняючи наші зади, зазнав найбільше втрат від ґранатометів, що обсипали його відділ з села Понятич. Коло год. 7-ої перстень був проломаний, і останні ще живі, знесилені в лісі, опинилися за селом Ясенівці та узгір'ям 412. Тут вперше за весь час наших боїв під Бродами ми побачили німецького літака, який певно думав, що то ворожі частини, та почав обкладати нас скорострільним вогнем, на щастя, без втрат. Про відпочинок не було часу подумати, треба було приступити до дальшого охоронного маршу. Під час нашої мандрівки в лісі чомусь німецькі старшини, що були з нами, десь зникли, лишаю чи самих нас, українців. Командир танкової частини в Жуков і, до якого я з'явився, запропонував відійти з людьми до села Вишнівчик на спочинок, однак треба було бути в повній готовості, бо проти його одного танка, трьох легких ґранатометів і кількох скорострілів в селі Гологори (віддаленім від села Жуків на 3–4 км), стоять 6 ворожих танків. До 3-ої год., сказав командир танкової групи, він зможе триматися. Щойно стемніло, ми рушили до села Черемхова, куди прибули коло 3-ої год. Село безлюдне, жодна жива душа не лишилася в хаті. Де поділися його мешканці, Бог знає, і не було часу довідатися. Силою забрані мешканці, утікаючи полишили все своє майно, худобу та домашню птицю. Зголоднілі стрільці кинулися шукати харчів. Хоч ці вчинки суперечили карним приписам, я не забороняв їх, знаючи, що ніхто з собою не візьме нічого, крім харчів. Почався другий наступ, цим разом на полишені кури. Хлопці, без огляду на змучення, господарили, варили курей, пекли паляниці. Про спання не було мови. Кожний старався напхати шлунок, бо ніхто не знав, що чекає нас зі сходом сонця та коли знову матимемо змогу думати про харчі. О 3–4-й год. з напряму Жукова почулися гуки гармат і тарахкотіння скорострілів. Рівно часно приїхав на мотоциклі вістовий з повідомленням, що під натиском ворожих танків німці відступають з Жукова. Це повідомлення означало, що треба негайно відступити з Черемхова і відійти на пол.-захід в напрямі Перемишлян. Я підступив з Чучкевичем до командира танків і запитав про становище. Він заявив, що дві години тому проїхали з півночі ворожі танкові частини і зайняли Перемишляни.

– Ми, – сказав командир танкової частини, – йдемо в наступ на Перемишляни, але в місті затримуватися не будемо, тому не раджу вам із змученими людьми йти за нами до міста.

По такій відповіді нам треба було самим шукати виходу з цього другого оточення. По короткій нараді перевірено зброю й запаси стрілива і ухвалено йти далі на захід, оминаючи Перемишляни. Тут треба зазначити, що склад відділу, який по прориві перстеня під Ясенівцями нараховував понад сімсот людей і 52 скоростріли, зменшився до 430 людей і 28 скорострілів. З решти людей сформовано 3 сотні й рушено бойовим порядком далі на захід. В лісі, 3 км на південь від Перемишлян, наші передні частини, під командою Чучкевича, зустрілися з ворогом, та тут бою вже не було, тільки перестрілка. По кількох серіях скорострільного вогню, з голосним "ура" відкинуто ворога назад, і дорога на захід була вільна. Вийшовши з лісу, ми опинилися на рівнім шляху, серед чистого поля, яким переїжджав обоз відступаючої німецької армії. Ми перейшли з два кілометри цим шляхом і натрапили на малий гайок, де ухвалили відпочити. За якийсь час між переїжджаючим обозом зауважено відділ вояків. Коли цей відділ зблизився, так що можна було розпізнати людей, ми побачили, що це наші хлопці, а на чолі їх наш дивізійний священик о. Левенець із скорострільним пістолем на рамені. Було їх коло 120 осіб, що згуртувалися біля свого душпастиря-вояка, довірили йому провід над собою, вибилися з оточення і рухаються з ним на захід. Зустріч з о. Левенцем та свідомість, що він живий між нами, наповнила радістю всіх присутніх. Ми радо вітали свого улюбленого душпастиря-вояка, якого майже кожний в дивізії знав як щирого патріота і борця за волю свого народу, він ніколи, навіть у найважчих боях, не покидав своїх вірних. Відділ о. Левенця прилучився до відпочиваючих. Розпочалася гутірка та спомини з минулого дня, оповідали про тяжкий день 21.07 та з сумом згадували тих, яким не судилося лишитися в живих.

* Дмитро Феркуняк народився 2.08.1892 у Косові, помер 23.07.1948, похований у Міттенвальді.