Отець Михайло Левенець, головний капелян Дивізії «Галичина», герой Битви під Бродами

 

Отець Михайло Левенець,

священик УГКЦ, капелян, дивізійний духовник (головний капелян Дивізії «Галичина» після о. Василя Лаби); єдиний капелян у Дивізії «Галичина», нагороджений Залізним хрестом II класу.

* 26 вересня 1911, Броди, Львівщина — † 12 лютого 1991, Париж

З АРХІВУ 1 УД

Нижче містимо звіт польового духовника 29. полка о. М. Левенця про бої і прорив з Брідського кітла. Звіт написаний для воєнного архіву дивізії зараз же по прориві в серпні 1944 р.

Михайло Левенець

ПІД БРОДАМИ

Звіт

Я приїхав на фронт як полковий духовник 29 полка біля 23 червня 1944 року. Весь час я був приділений до штабу 29 полка, що стояв у селі Ясеневі коло Бродів. Місця постою куренів були: 1/29 під командою сотн. Бриґідера — в селі Дуб'є, 11/29, що ним командував сотн. Аллеркомпф, у присілку Гаї Дубецькі.

Цілий полк стояв у другій фронтовій лінії, обабіч шосе Олесько — Броди, третій курінь ще залишився на вишколі в Нойгамері. Полк одержав приказ розбудувати оборонні становища, що їх було названо «лінією Зіґфріда». Заставши лише плиткі стрілецькі шанці, наші вояки вкоротці вибудували міцні оборонні становища, що їх зміцнено грубими бальками. Два дні перед початком большевицького наступу, 16 липня 1944 р., курені 29 полка одержали наказ полишити розбудовані становища і пересунутись дальше праворуч у район Жаркова, де ще не були розбудовані становища. Ще заки наші частини встигли окопатися, почався большевицький наступ. Запевнення, що перед нами є ще частини Вермахту виявилися неправдивими.

Наступ большевики вели піхотою, при сильній підтримці ґранатометів і артилерії, він тривав цілий день і ніч з 17 на 18 липня. Всі наступи наші частини відбили і становища втримали. Запримічено, що майже кожний большевицький вояк був озброєний автоматом, т. зв. «фінкою».

Ввечері, 17 липня прийшов приказ для обидвох куренів покинути становища і відступати на лінію Підгірці-Загірці. Перший курінь мав вийти зі становищ о год. 24.00, другий о год. 4.00 рано.

Ще попереднього дня, в часі боїв, я відвідав обидва курені, разом з ад’ютантом полка, поручником Діце. Повернувшись уночі до Ясенева, я зайшов на квартиру д-ра Любинецького, що був полковим лікарем. Перед шостою годиною ранку виїхав із села командир полка, а за ним його ад’ютант. Я покинув село в той момент, коли воно було під ворожим обстрілом. Опинившись на шосе в напрямі Олеська, я наздігнав другий курінь, що марширував у напрямі на Загірці. На роздоріжжі Олесько-Підгірці я зустрів командира штабової сотні, німця, і разом з ним ми подались у напрямі Підгірці. З нами була теж кінна чота полка. Проїхавши яких 200 м., нас сильно обстріляли зі сторони щойно покиненого Ясенева. Ми мали багато втрат убитими і раненими. Моєї пропозиції, затягнути оборонну лінію, командир сотні не прийняв і чимскорше поїхав у напрямі Підгірець. За ним подалася ціла сотня. У певній віддалі за ним посувався я з кінною чотою.

Доїжджаючи до Підгорецької гори, я стрінув важку сотню, зараз не пригадую, якого полка. Тим часом большевики наступали щораз сильніше. Мені не лишалось нічого іншого, як, зібрати кулеметників, затягнути провізоричні становища і відкрити вогонь. Невдовзі прилучився до нас відступаючий з напряму села Ясенева, відділ протипанцерної зброї, «Пак», якому відразу вдалося знищити два большевицькі танки, що появилися не більше 300 метрів від нас.

У між часі почали надходити й інші старшини і розбитки від сторони Ясенева. Тоді я покинув моє становище і поїхав з кінною чотою до штабу дивізії, що перебувала в ліску недалеко Олеська. щоб довідатися, де збирається наш 29 полк. Хочу відмітити, що від несподіваного большевицького наступу наш другий курінь, як також і інші частини дивізії, мали великі втрати. Це було між 6 — 8 год. ранку 18 липня.

Доїжджаючи до команди дивізії, я зустрів по дорозі нашого командира полка підп. Дерна, який сказав мені, що саме вертає з Загірець і що там збирається наш полк.

Полковник від’їхав до штабу дивізії, а я залишився при кінній чоті, чекаючи на його поворот. У тому ж часі проходила попри мене 7 сотня ІІ куреня, пор. Данилишина. Після повороту зі штабу дивізії, командир полка доручив мені перейняти команду над 7 сотнею і чотою кінноти, повести іх до села Затірці і там заняти становище на горбі, в напрямі села Ясенева. Приказ було скоро виконано.

Большевики підсунулися на тисячу метрів і з трьох сторін почали обстрілювати наші становища. Нам було видно, що село Підгірці, а принайменше його східня частина, вже зайняті большевиками. Щоб урятувати важку зброю, командир полка доручив сотням негайно відступати в напрямі села Олеська. Самі ж, тобто командир полка, ад'ютант, командир 2 куреня сотн. Аллеркампф, його ад'ютант, командир штабової сотні пор. Вайс, хор. Л. Ортинський, старшина для доручень 29 полка, хор. Чучкевич і я залишилися на старих становищах, вичікуючи на рештки наших частин. Скоро наше положення дуже погіршало. Спереду від Ясенева підходили большевицькі танки, а за ними піхота; в Підгірцях були вже большевики, а єдина дорога, ще не занята большевиками, була під сильним ворожим обстрілом.

Тому, що не було іншого виходу, ми рішили пробиватися дорогою. При допомозі трьох авт, з яких одне було ушкоджене обстрілом, ми під сильним ворожим вогнем ворога проскочили критичний відтинок шляху і під'їхали до села Хватова. В Хватові ми долучились до наших сотень і зараз же почали встановляти нову оборонну лінію обабіч шосе.

В цих становищах ми залишилися до 19 липня, 12.00 год. полудня.

Цілий день 18 і вночі на 19 липня відбивали наші сотні большевицькі наступи зі сторони Ясенева. Наступала большевицька піхота при підтримці танків Т-34.

Згідно з наказом з дивізії, ми мали втримати ці становища до 17. 7. 12.00 год., щоб таким чином уможливити протинаступ наших танків, що за завдання розбити оточення і пробити нам вихід на захід. Незважаючм на безперервні большевицькі наступи і великі втрати раненими і вбитими, наказ був належно виконаний і становище залишено щойно о год. 11.15. 19 липня.

Разом з командиром 2 куреня, сотн. Аллеркампфом я провів ніч з 18 на 19, на обсерваційному пункті. Між 6-7 год. ранку. 19. 7., був поранений командир полка. Його відвезено на головний перев'язувальний пункт у Підлиссі, а команду над рештами полка перейняв сотн. Аллеркамиф, залишаючи мене біля себе для допомоги.

Тому, що ворожий обстріл щораз дужчав, а большевицькі панцери під'їжджали на віддаль не більше 800 м., сотн. Аллеркампф і поруч. Діце рішили перенести командне місце полка, яких півтора кілометра взад. На старому місці залишилися хор. Чучкевич. хор. Рудакевич і я. Біля 10.00 год. стрільно розбило нашу телефонічну станцію, і я з двома раненими стрільцями поїхав автом до Підлисся, до головного перев'язувального пункта. По дорозі кількакратно був під вогнем. і щойно коло 11.30 зміг повернутися назад. Одначе, на старе становище не довелося повернути, бо вже під Олеськом польова жандармерія завернула нас, інформуючи, що східнью частину села вже зайняли большевицькі танки.

Вертаємось, отже до Підлисся і зголошуємося в нашого раненого полковника о год. 12.45. Від нього дістаємо доручення: збирати рештки нашого полка і розбудувати оборону села Підлисся. В цей час село Підлисся, що лежить на рівнині, було заповнене всякого рода поїздами і вояцтвом. Це запримітило вороже летунство, і цілий день безперервно бомбило село й околицю. Теж дорога Підлисся-Почапи-Білий Камінь, якою відступали рештки чотирьох дивізій, була цілий день під обстрілом ворожого летунства.

Разом з ад'ютантом Діце приїхали ми до Почап, а під вечір 19, осягнули село Хильчичі, що горіло після летунського налету. Невдовзі прибув туди наш полковник з українськими і німецькими старшинами. На годину 2.30 наказано було почати прорив у напрямі Золочів-Красне. Назначеного часу виїжджаємо з Хильчич і їдемо в напрямі шосе Золочів- Красне. Нас зустрічав шалений вогонь всіх родів зброї ворога, що обсадив верхи Гологорів зараз же за залізничним шляхом. На короткий час постає деяке замішання, що його вдається швидко опанувати. Я з хор. Чучкевичем збираємо нашвидку пробоєву групу і, після короткого слова до хлопців, кидаємось проривати кільце большевицького оточення. Ми мали багато втрат, але все ж таки вигнали большевиків із їхніх становищ. Давши воякам короткий відпочинок, ми пробивалися далі в напрямі, де сподівалися зустріти німецький фронт. Прорив з кільця не означав, що ми вийшли на територію вільну від большевиків. З моєю групою, що складалася з 30 людей і мала 4 кулемети, ми пробивалися далі, а дорогу вказували нам німецькі літаки, що кружляли над нами. Вже за горою на широкій поляні, ми зустріли другу групу, що саме прорвалася з кітла. Зі знайомих стрінули там раненого хор. Л. Ортинського, майора Ціглера, хор. Фесселя. З ними тривав далі наш марш на захід.

Пополудні, о 14.00 год., осягнули ми село Жуків. де лишились на кількагодинний відпочинок. О год. 19.00 відмарширували в напрямі на Дунаїв.

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, число 7(9), липень 1951

Народився Михайло Левенець 26 березня 1911 у Малих Фільварках (передмістя Бродів) у сім’ї Степана Левенця та Анни з роду Червінських. 1929 закінчив Бродівську гімназію. Навчався на філософському факультеті Львівського університету, однак 1930 заарештований польською владою за націоналістичну діяльність.

Служив у польському війську, закінчив старшинську летунську школу в Познані. Однак військова кар’єра припинилася після катеґоричної відмови змінити метрику з греко-католицької на римо-католицьку. Повернувшись додому, бере дієву участь у суспільно-політичному та культурно-освітньому життя краю.

Закінчив Львівську богословську академію, 12 червня 1938 прийняв тайну священства з рук митрополита Андрея Шептицького.

Був священиком у Гаях Дітковецьких та Великому Любіні. (В однім із джерел є згадка, що у 1939–41 о. Левенець був секретарем архієпископа Йосифа Сліпого). За перших совєтів переходить до німецької зони окупованої Польщі і поселяється в м. Сянок.

З початком німецько-совєтської війни переїхав до Львова і став настоятелем Малої духовної семінарії.

1943-го, коли проголошено про створення Дивізії «Галичина», о. Михайло Левенець добровільно зголошується до її лав. Був серед перших 12 священиків Львівської архиєпархії УГКЦ, спрямованих до таборів вишколу добровольців Дивізії. Військовий вишкіл для капелянів проходив від 20 серпня до 3 жовтня 1943 у м. Зеннґаймі в Ельзасі, Франція. За дорученням капеляна Василя Лаби він склав статутні вказівки для польових духовників Дивізії. Ці вказівки зобов'язували капелянів щонайменше двічі на тиждень проводити з дивізійними вояками бесіди, що виробляли б у них характер, підтримували дух, виховували чесноти побратимського спільного життя, готовність жертвувати власним життям на благо інших, бути охайними й зберігати військову таємницю, застерігати від саботування обов'язків й утримуватися від невиконання наказів їхніх старшин тощо.

Під час розгортання дивізії під Бродами о. Михайло Левенець був капеляном 29-го ґренадерського полку. 23 червня 1944 він прибув у 29-й полк, що стояв у селі Ясенів коло Бродів. У німецьких документах про Дивізію, датованих 28.06.1944, про капеляна М. Левенця зазначено, що він у ранзі хорунжого (ваффен–унтерштурмфюрера) служить при штабі 29 полку Дивізії. 16 липня 1944 рушає на нову дислокацію підрозділу у село Жарків коло Бродів.

Під час боїв під Бродами не тільки ніс душпастирську опіку, але й виявив вояцький хист, багато українців врятував від смерти чи большевицького полону, допомігши вирватися з оточення. За мужність у боях під Бродами відзначений Залізним Хрестом ІІ класу.

У відновленій Дивізії О. Левенець, поряд із о. Л.Сивеньким, служив у дивізійному штабі. В іменному покажчику значиться як головний капелян Дивізії (при цьому о. В.Лаба залишився керівником Відділу духовної опіки Військової Управи і по лінії духовної опіки був головніший за о. Левенця). У німецьких документах штабу Дивізії, датованих зимою 1944-1945, про капеляна М. Левенця зазначено, що він входить до складу VI відділу (займався психологічною службою) штабу Дивізії з посадою капеляна,

25 квітня 1945 у присутності генерала Павла Шандрука капелян Левенець прийняв присягу вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії.

Разом із сот. Любомиром Макарушкою, проф. д-ром Фріцом Арльтом* та ген. Павлом Шандруком він намагався поінформувати командування союзників про характер УНА і зокрема 1 УД.

Після війни потрапив до табору військовополонених в Австрії, відтак до табору в Ріміні (Італія), де й далі ніс духовну опіку українським воякам. По звільненні з полону був призначений церковною владою канцлером Апостольської Візитатури в Мюнхені. 1952-го за дорученням Кир Івана Бучка о. М.Левенець переїжджає до Парижа на становище канцлера, радника Апостольської Візитатури і члена Церковного Суду. Майже 40 років пов’язують о. Михайла з Францією. Він був духовним опікуном Спілки української молоді (СУМ) та Організації українських робітників у Франції (ОУРФ). Згодом став Генеральним капеляном СУМ у діяспорі. Разом із Преподобними Сестрами Служебницями опікувався Українською Четверговою школою. Також був обраний членом Управи Наукового Товариства ім. Т.Шевченка в Сарселі, став членом Комісії допомоги українському студентству (КоДУСу).

У 1961 він був призначений парохом кафедрального храму св. Володимира в Парижі. В 1962 іменований протопресвітером, а в 1963 Папа надав о. Михайлові Левенцю звання Монсеньойора-Шамбеляна.

Помер отець Михайло Левенець після довготривалої хвороби 12 лютого 1991 року, похований на цвинтарі Монпарнас.

_____________________

* Штандартенфюрер д-р Фріц Рудольф Арльт. Був керівником бюра добровольців Сходу при Головному управлінні військ СС. Він разом з генералом Отто Вехтером був основою творення УНА. Вони супроводжували ген. Шандрука в нарадах з німцями, а згодом були на фронті. Взяли участь у присязі Дивізії українському народові. Арльт взяв участь з поручником Любомиром Макарушкою в переговорах з англійською армією щодо капітуляції Дивізії як перекладач.

Джерела:

http://forum.milua.org/viewtopic.php?t=5983

https://www.facebook.com/vstrilchuk/posts/1623495747974501

https://vk.com/wall-34686812

"Ми вже не в німецькій армії." Українська Дивізія присягає... 25 квітня 1945 року

Роман Лазурко

#Дивізійники
Тому 75 років
Квітень 1945-го

Роман Лазурко,
підстаршина Дивізії
* 1914, Дрогобиччина - † 1987, Амстердам

ДИВІЗІЯ ПРИСЯГАЄ...

Такі погані вістки приходили протягом цілого тижня і довели наш настрій до чорного розпачу. І нарешті прийшла просто неймовірна вістка! Вона була за добра, щоб бути правдивою! Ми дістали свойого генерала, який матиме під собою ще інших генералів, бо творяться нові наші дивізії. Прізвище нашого генерала є Павло Шандрук і він має бути над всіми іншими генералами. Ніколи я не чув ще в житті цього прізвища, хоч старався перейти в думці наші Визвольні Змагання. Пригадував генералів Петрова, Тарнавського, Омеляновича-Павленка, Капустянського, але ніяк не міг пригадати прізвища Павла Шандрука. Та, думав я, ми мали трохи більше генералів, як ці, що я їх пам'ятаю, отже між ними мусів бути десь і генерал Шандрук. Цікаво, як він виглядає і як презентується, зокрема між німцями. Вони всі такі на вигляд імпозантні, з наших старшин тільки молодші їм дорівнювали своїм виглядом і поведінкою, як теж бравурою. Над нашими старшими старшинами тяжіли роки переведені на еміґрації, вони втратили певність себе і свій колишній бойовий виступ. Став я розпитувати всіх знайомих про генерала Шандрука, ніхто нічого не знав. Аж прийшла нова "пароля". Генерал Шандрук був старшиною Армії УНР, між війнами був контрактовим старшиною польської армії, як багато інших наддніпрянських старшин. Трохи мені і моїм друзям на душі полегшало. Значить, він був вояком до самого кінця, може й тримається як вояк, а не як цивільний в однострою. Згадував я і мої товариші полковника Палієнка, доброго старшину, сотника Мельничука з польської армії, також доброго старшину, генерал Шандрук напевно не буде гірший за них. Вечором цього дня до наших розмов прилучився ппор. Барабаш, що тепер заступав нам і Трача і себе самого.

- То що, пане поручнику, будемо мати армію, що?

- Хто його знає.

- Кажуть, що має бути більше дивізій, не тільки наша одна.

- Хто знає. А позатим, тепер, коли вся територія України зайнята большевиками, де ми наберемо рекрута до нашої армії...?

- Кажуть, що в Німеччині повно наших хлопців на роботах.

- Може бути, але ви знаєте, кого наші війти висилали до Німеччини до роботи. Тих, що в селі нідочого були придатні. А найкращі хлопці пішли до УПА і до Дивізії. Армія потребує багато людей. А війна, самі бачите, кінчається.

Бачимо, ппор. Барабаш думає на здоровий розум, холодно. А нам таки хочеться, щоб було інакше.

- Може станеться якесь чудо...?

Ппор. Барабаш сміється. Він такий ще молодий, що його сміх лунає, як у школяря.

- Чуда діялись колись, тепер за чудо важко.

- А чи це не чудо, пане поручнику, що німці мали виграти війну, а тим часом її програють...? - каже один із стрільців.

Барабаш подивився в його бік серйозно.

- Дійсно це чудо, але вони самі собі його спричинили.

Ну, ніщо, будемо чекати, чи наші паролі справдяться. Ми чекали. Паролі приходили далі, з кожним днем більш фантастичні. А саме, що мала постати Українська Національна Армія, що наша Дивзія мала стати Першою Українською Дивізією цієї Армії, що до нас будуть прилучені всі українські військові частини, що постали при німецькій армії, що прийдуть всі українські поліційні сотні, які евакуювались з Галичини і Наддніпрянської України перед приходом большевиків, що тисячі українських робітників вже рекрутуються до нашої армії. Мені не вірилось. Ну, просто, занадто добрі це паролі, щоб це могла бути правда.

Аж раннім ранком, дня 25 квітня прийшов наказ до 30-ого Полку, який тоді був в запасі, приготовитися до присяги на другу годину пополудні. Цей наказ передано негайно і до нашої сотні. Ну, це вже не жарти. Військо ніколи присяги не складає на жарти. Пам'ятаю, як сьогодні, що це була середа. В сотні запанував гарячковий рух. Ппор. Барабаш видав свої накази. Підстригтися, поголитися, почистити зброю, привести до порядку однострої, гайда до магазину по кілька бракуючих шеломів. Звичайно, підстаршини мусять наглядати за всім, підганяти, наказувати, пильнувати, а цього дня, неначе святий дух вступив у сотню. Треба було стримувати стрільців.

- Діру вичистиш в тих черевиках, не бачиш, що світяться вже як зеркало?!

- Пане десятнику, то ми нині присягаєм Україні?!

- Зачекай, сам побачиш. Гей-но, там, хочеш з'їсти свого кріса?

- Ще трохи брудний, пане десятнику.

- Покажи-но сюда. - Кріс чистий, ніколи не був такий чистий, від коли його зробили.

Кухарі зварили обід на цілу годину скоріше, як звичайно, щоб перед другою вже навіть котли почистити і коні, і упряж, аякже! Повизбирували сміття, останні папірчики зникли. Обід з'їли гарячково, після обіду збірка до перегляду. Ппор. Барабаш випуцований, аж блищить все на ньому, шеломи виблискують в сонці, як в цій пісні, десятники переглядають кожного стрільця, чи останній ґузик запнений, чи рівно лежить пояс, чи поясок від шелома правильно запнений під бородою. Навіть мій Кулик виглядає як вояк, на самому кінці лави. Потім звіти підпоручникові, що все в порядку, кожна чота, кожний рій. З канцелярії принесли вістку, що наш новий німецький сотенний не прийде. І не треба. Ми його майже не знали. Він прийшов на місце нещасного Гансена і так само нашою долею не цікавився. Сотню поведе до присяги український старшина, і ми були дуже раді з цього. Ми знали в Дивізії від самого початку, що ми дуже залежні від німців, але й від самого початку ми бажали якнайскоріше скинути з нас почуття леґіону в німецьких одностроях і прийняти форму і зміст українського війська. Тепер, наприкінці війни, виглядало, що наші мрії здійсняться. Але я собі здавав справу, що здійсняться вони тільки для історії. На перебіг цієї війни ці зміни вже не матимуть жадного впливу. Вони прийшли чотири роки запізно і протягом цих чотирьох років Німеччина програла свою найбільшу війну і свою чи не найбільшу шансу в історії свого народу.

Службовим підстаршиною цього важливого дня був Старик. Він переводить збірку. На ньому все світиться і його голос не такий, як кожного, звичайного дня. Він не сварить на нікого, бо немає за що. Стрільці всі такі напущені, як весільні гості перед самим початком пиру/

- В трилаві збірка! - лунає українська команда. - До правого... рівняй!

На правому крилі стоять підстаршини. До них рівняється лава перша, друга, третя.

- Прямо глянь! До звіту пану поручникові... направо глянь!

Десятник Старик повертається не за помалу, не за скоро, йде важким кроком в сторону поручника, пристає, чути порядний стук, рам'я підноситься і Старик салютує не по-німецьки, як СС, а до шелома, повною долонею! Це ми так умовились, що для українського війська немає нацистського салюту.

- Пане поручнику, голошу п'ять підстаршин, шістдесять стрільців готові до присяги!

Ппор. Барабаш йде тепер помалу вздовж лав, оглядаючи, чи все в порядку. Усі ведуть за ним очима. Навколо тиша, сонце, запах лісів. З фронту деколи поодинокі вибухи. Барабаш всміхається, вдоволений.

- Прямо глянь, спочинь. - Десятник Старик вступає на праве крило. Команду перебирає поручник. Він рідко командує, тому це, очевидно, також спеціяльна нагода. На його команду сотня стає струнко.

- На плече ... кріс!

Йде, як у школі. Раз, два, три,... трах, по швах рукою.

- Праворуч! Напрям площа присяги, сотня ходом - ... руш!

Пішла наша сотня Протипанцирних. Жаль тільки в грудях, що не стодвадцять нас, а лише шістдесять. Поранені духом з нами, хоч і в шпиталях, ми за них складемо присягу, а за Тих, що Впали...? Ні, думаю, Боже, ми їх не забудемо у цю велику хвилину сьогодні. Ми й за них складемо присягу, за кожного одного, що не стоїть сьогодні із нами, за Тих, що поховані на рідній землі, під Бродами, за Тих, що поховані на Словенії, у Хорватії і в Сербії, за Тих, що впали на австрійській землі... за всіх.

Якось легше мені стало на душі, від цієї постанови. Кинув оком по сотні. Аж любо глянути! На чолі маршує ппор. Барабаш, презентується добре, такий стрункий, шелом на ньому, як на княжому дружиннику, за ним йде перша трійка підстаршин, десятник Ільницький, Старик і я, друга трійка підстаршин десятники Гриник і Заставний, третього бракувало, за нами трійка за трійкою стрільці. Йдуть серйозним, довгим кроком, в автоматичний такт, тільки десь там наприкінці мій малий Кулик "витягається із штанів", щоб дотримати кроку. Всі поважні, але обличчя дрижать усміхом. Співати не вільно, бо це прифронтова полоса, зате співають нам пташки, а у віддалі такт подають гармати. Все гарно, тільки якби це так у Київі, на Хрещатику...

Примаршовуємо на площу. Там вже є представники всіх штабів, делеґати 29-ого і 31-ого Полків і решта сотень 30-ого Полку. Посередині площі стоять дві високі щогли, на правій висить український прапор, на лівій німецький. Між ними стоять два готові до стрілу кулемети із закладеними лентами і козел із піхотних крісів. Остання перевірка одностроїв, поясів при крісах, шеломів, чи всі рівно лежать. Сотні вирівнюють лінію, до нитки. Здалеку вже бачимо колону авт. Ближче і ближче, біля них мотоциклі військової жандармерії для охорони. Нарешті заїжджають на площу і стають. З першого авта висідають генерали. Перший з них, стрункий, високий, поставний, з кожного руху видно, що військовик, плащ на ньому з червоними вилогами, але лице нам незнайоме. За ним висідає другий, також в плащі з червоними вилогами, низький, пузатий, до сонця світяться його окуляри, пізнаємо зразу: це ген. Фрайтаґ, командир Дивізії, поліційний генерал, за ним нарешті висідає й третій, елеґантний, пристійний, пізнаємо ген. д-ра Вехтера зі Львова, намісника Галичини. Шепотом по нашій лінії йдуть інформації - цей перший, високий з військовими рухами, це генерал Шандрук, наш новий командир Армії...

- Дивись, як смішно біля нього виглядає Фрайтаґ... - йде шепіт.

- Та що він, поліцай, та й стільки...

- Але Шандрук виглядає, як мільйон марок! От хлопака - шепче Стахо.

- Я й не думав, що ми маємо таких файних генералів...!

З другого авта висідають старшини, між ними пізнаємо нашого улюбленого капеляна о. пор. Левенця. Службовий старшина площі, в шеломі, перебирає команду. На все поле чути його виразний, гострий голос.

- Цілість на мою команду! Струнко! До звіту пану генералові, і, направо... глянь!

Неначе електричний струм пройшов зібраними сотнями. Всі голови повернулись до генерала. Службовий старшина довгим повним кроком підходить на п'ять кроків до групи високих старшин, стає фронтом перед генералом Павлом Шандруком, який стоїть крок напереді всіх інших, і вже не витягає руки вперед німецьким привітом, а прикладає долоню до шелома.

- Пане генерале! - чути на всю площу, аж здається, дерева прислухаються, не тільки люди. - Стрілецька Українська Дивізія Галичина, Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... готова до присяги!

З фронту б'ють гармати. Серце холоне, ми є свідками історичної хвилини. Постає Українська Національна Армія і ми є її першими вояками. Україна живе із нами і ми із нею. Це ніщо, що кінець війни, не нашої! Наша щойно починається! Той виграє війну, хто має на полі бою останній свіжий батальйон, байдуже сьогодні, чи нашими дітьми, ми дамо!!

Бачимо, як генерал прикладає руку до своєї високої шапки. Стоїть просто, руку підносить високо, не схиляє голови для вигоди до руки. Вояк, нема що казати! Щось говорить до службового старшини, та ми не чуємо. Бачимо тільки, що генерал залишає групу старшин, що службовий старшина повертається і стає по його боці, адьютант генерала ппор. Цьолко стає по другому боці, обидва на крок позаду і генерал іде, сам, без Фрайтаґа, без німецьких старшин, іде сам перебрати команду над новою українською армією. Я чую, що наші лави ще дужче виструнчуються, півсвідомо кожний з нас тепер на три метри високий, кріс при нозі, як приріс, жили на шиї витягнуті, в грудях тільки б'ється серце: все інше, як закаменіле в поставі "на струнко". Генерал стає на хвилинку перед правим крилом нашого тристінного чотирокутника, салютує перших вояків своєї армії, повертається і йде помалу вздовж наших лав. Старшини салютують, він віддає почесть, йде помалу і дивиться в наші очі. Зустрілись. На чужій землі, на фронті, нарешті українські вояки зустрілись із своїм генералом. Всі очі йдуть за ним, він нам подобається, ми це відчуваємо, в наших очах стають сльози. І ми відчуваємо, що ми йому подобаємося, що він читає в наших очах звіт про битву під Бродами, про битви на цьому фронті, що ми не діти, а ветерани, що коли б нас не одна Дивізія, а мільйон, ми завтра маршували б на Схід, визволяти рідні наші землі, що ми не лякаємось пороху. І ми бачимо по ньому, що він не бюровий старшина, кожний його рух фронтовий, його очі нам це говорять.

На високій шапці генерала Тризуб. Я чую, що мені стискається горло.Ніколи не думав, що я здібний до таких емоцій. Генерал не поспішає. Перегляд йде помалу, тут і там він пристане, гляне бистріше, за ним пристає його ескорта, рушить дальше, рушає ескорта. Він хоче знати, чи сприйняли його ці стрільці, ці перші вояки нової української армії, чи підуть вони за ним, якщо треба буде і якщо він видасть наказ. А ми всі відчуваємо, що він наш, ми прийняли його, як свого. Його очі горять вогниками вдоволення. Він прийшов до нас певний себе і свого знання, але тепер він також певний за нас. Невидна нитка виросла між ним і нами.

Перегляд скінчився. Німці тримаються збоку, як спостерігачі. Якби вони були так зробили в 1941 році, літом, сьогодні інакше виглядала б вся ситуація на фронтах.

Службовий старшина командує "струнко, спочинь". Генерал Шандрук і наш капелян о. Левенець виходять на трибуну, капелян має на собі польовий епітрахіль. На трибуні змонтовано мікрофон з голосниками і перед цим мікрофоном стає наш генерал: чекаємо з напруженням, бо він ще до нас не сказав ні слова.

Генерал Шандрук прикладає долоню до своєї шапки у поздоровленні і дає нам тільки одне слово:

- Слава!

Ми вже не в німецькій армії. Це ясно. Із всіх грудей зривається до болю могутнє "славааа", тричі, аж відгомін добігає до лісу і гір. Ми не потребуємо жадної промови, нам вистачає цей один його привіт. Ми знаємо, що він нам хотів сказати і ми знаємо, що він думає.

Службовий старшина подає команду:

- Перша Українська Дивізія Української Національної Армії... до присяги - струнко!

Генерал Шандрук стає теж на струнко, фронтом до нас, на трибуні. Наш капелян підходить до мікрофону. Чітко, повільно, відрубуючи кожне слово виразно, щоб чули всі тут приявні, щоб чули всі по всій Україні і всьому світу, щоб чули наші бойові предки, яких кров пливе сьогодні в наших жилах, о. Левенець починає проводити слова присяги.

- Присягаю Всемогучому Богові - і хором повторяють зібрані сотні, а з фронту важко гупають гармати глухими, далекими зривами.

- Присягаю Всемогучому Богові - я чую, що моє горло стиснуте, що серце б'ється ґвалтовно, що очі заходяться сльозами, - перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчасно під Українським Національним Прапором боротися із зброєю в руках за свій Нарід і свою Батьківщину - Україну. Свідомий великої відповідальности присягаю, як вояк Української Національної Армії виконувати всі накази моїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в тому допоможе Бог і Пречиста Мати!

Останні слова пролунали. Ми вже не ці люди, що перед півгодиною. Ми вже не вояки леґіону, під чужою командою, в чужих одностроях, під чужими прапорами. Ми вже вояки нашої армії. Шкода тільки, шкода, що так пізно, три роки запізно. Але ми творимо історію, історію України, і історію европейського Сходу. Цього ми всі свідомі.

- Спочинь! - паде команда.

Дивимось на себе взаємно і аж дивно, кожен в такому святочному настрою, як малі діти під час першого св. Причастя. Слова присяги пролунали і мимоволі зір побіг за ними, до фронту, де стоять наші товариші, захищаючи наше свято своїми грудьми, щоб ми могли за них скласти присягу Україні, щоб їх кулі несли від тепер нашу помсту, наш воєнний клич, за нашу власну справу.

А по суті наше свято скромне. Не в Київі ми і не у Львові сьогодні. Не плачуть з нами сльозами щастя тисячні маси народу, не репрезентуємо ми мільйонової армії. Ще. Але ми терпеливі, пождемо.

Повідомляють нас, що відбудеться парадний перемарш перед трибуною, генералом, прапорами. Службовий старшина передає команду поодиноким частинам і площа оживає звичайним, військовим звуком. Сотня за сотнею муштрується, струнко, на плече кріс, праворуч, ходо-оом руш!

Відійшла перша сотня, я своїм вухам не вірю. Площа наша вкрита травою, а я чую виразний твердий стукіт. Стрільці б'ють ногами, як на парадній площі, "аж земля дуднить". То так вони уміють маршувати, коли їм хочеться!

Власне аж в тому марші відчув я своїм єством, що наступила велика зміна. Віддаємо перший раз почесть не чужим знаменам, а нашому, синьо-жовтому, національному Прапорові, нашому Генералові, нашій Зброї. Чужинці, стійте збоку, це свято України. Перед трибуною ппор. Барабаш повертається на марші, лиш очі світяться з-під шелома.

- Сотня... струнко! Направо... глянь!! Раз-два, раз-два, важким темпом йдемо, як старі, загартовані частини. Один удар, один рух, одна думка, один погляд. Генерал салютує кожну частину окремо. Тризуб блищить до сонця на його високій шапці.

Перейшли. Аж куряву збили в траві. Радість розпирає груди, немає де виладувати почувань. Раптом ппор. Барабаш на все горло:

- Пісня!!!

А ми тільки чекали! Хоч не вільно, бо близько фронт, вдарили, як військова оркестра.

Ми Протипанцирні Стрільці -
Готові все до бою!
Ми із гарматами ідем -
Боротися за волю!

Плече в плече, рам'я в рам'я,
Хай кріпне, дужчає стрілецька ciм'я!

Ворожий панцир йде на нас,
До бою готовися!
Гарматні гальми розкидай -
Спіши і не барися!!

Плече в плече ...

А ліси нам відповідають, протягають наш спів, несуть із вітром у широкий світ! Кажуть, що ніодне вимовлене слово ніколи не гине, а щож тоді ціла наша пісня!

Ворожий танк в огні стоїть,
Ми далі гордо йдемо,
Ми Протипанцирні Стрільці -
Ми слави здобудемо!!

Плече в плече ... рам'я в рам'я...!!
Хай кріпне, дужчає стрілецька сім'я...!!

Так в середу, дня 25 квітня 1945 року, на фронті війни з Росією постала Українська Національна Армія. Не забудьте, Діти!

З книжки спогадів "На шляхах Европи"
Бібліотека "Листки Червоної Калини". Видавництво Братства колишніх Вояків 1 УД УНА. 1971.
Зредаґував і підготовив до друку Любомир Рихтицький. Друкарня кол. Вояків 1-ої УД УНА "Броди" в Чикаґо, ЗСА.

Зі щоденника учасника боїв під Бродами

Броди, липень 1944. Фраґмент прориву з оточення. Знимка з архівів ЛІМ.

Дмитро Феркуняк*, ваффен-гауптштурмфюрер (сотник), відділ 1ц штабу Дивізії "Галичина"
УРИВКИ ЗІ ЩОДЕННИКА

Хай браття і сестри не тужать за мною...

27.06.1944 р. я одержав телеграму від командира дивізії з наказом приїхати до Львова і зачекати на сотн. Палієва, з яким маю виїхати на фронт до постою дивізії. 2.07.44 р. приїхав до Львова Паліїв, із ним я виїхав до Олеська (повіт Золочів).

По дорозі сотн. Паліїв заявив мені, що німці ухвалили знищити дивізію, на що вказує нагла зміна призначення її.

– Як тобі відомо, наша дивізія була призначена на фронт під Коломию, з пляном самостійного діяння й очищення Покуття від большевиків. Я певний, що тут вона мала б успіх і здобула б визнання, та в останній хвилі змінено цей наказ, мотивуючи тим, що заходила небезпека сутички з мадярами. Та я, – каже Паліїв, – у це не вірю, дійсні причини лежать, мабуть, у тім, що німці бояться, щоб дивізія не пішла в ліс до партизанів, яких, по суті, на цім відтинку Карпат немає. Відтинок, в якім зараз приміщено дивізію, не віщує нічого доброго. Дивізію приділено до ХІІІ корпусу, який складається з 4-х дивізій Вермахту і п'ятої нашої дивізії. Відтинок, що його займає корпус, має форму підкови чи трикутника між Бродами і Тернополем. Німці й зараз не хочуть змінити свого ставлення до нас, українців, яке, як тобі відомо, просто вороже. Ми загинемо, але це неминуче, бо інакше німці винищили б більше українського населення, якби ми відмовилися творити дивізію...

Доїхавши до Юськовичів, коло Олеська, я висів, бо мій відділ знаходився в Юськовичах. На другий день, 3.07.1944 р., пішов я до штабу дивізії, переглянув становище дивізії та німецьких і ворожих сил на цім відтинку. Справа виглядала так, як сотн. Паліїв говорив мені під час подорожі на фронт.

17.07 ворог розпочав наступ із усіх боків на оточений корпус. Наша дивізія, що займала становище як запас корпусу, опинилася 18.07 о 4-ій год. з трьох боків під ворожим вогнем. Де под ілися частини передової лінії, Бог його знає. Полки нашої Дивізії боролися хоробро, відбиваючи кілька разів ворожі наступи. Бій тривав цілий день і ніч з 18 на 19.07. Коло 7-ої год. 19.07 штаб дивізії одержав повідомлення, що полки не витримали й почали відступати. Метушня, крики і прокльони падають з уст знервованих німців. У цю хвилину командир дивізії ген. Фрайтаґ не знайшов нічого кращого, як сісти в авто, поїхати до командування корпусу й заявити, що складає обов'язки командира дивізії, бо українці розбіглися. Шеф генерального штабу нашої дивізії, майор Гайке кличе мене до себе й наказує виїхати, а всі частини, які будуть переходити головним гостинцем Броди-Красне, скеровувати на Підгірці, до нього. При цьому він заявив, що командир трохи передчасно зложив командування дивізії, але він не міг командира переконати, бо в його розпорядженні дуже малі запасні сили. 19.07 йшов дощ і було мрячно, що уможливлювало пересування наших відділів без перешкод з боку ворожих літаків. Таким чином, цей день можна назвати днем передишки, зате 19 і 20.07 відзначилися тяжкими боями з наступаючими ворожими силами. Коло 1-ої години я зустрів недалеко Юськовичів хор. Чучкевича з жменькою людей. Підходжу до нього й питаю:

– Чучело, друже, як стоїть справа на фронті?

– Зле, – відповідає Чучкевич. – Ми тримали наші становища так довго, доки можна було, обслуга гармат в рукопашному бою відкидала ворожі лави, а в свої гармати запрягалися самі та, замість коней, тягнули назад. Але забракло стрілива, і ми мусіли відступити.

– Слухай, Чучкевичу, чи ти маєш такі великі втрати вбитими й раненими, що так мало людей лишилося з твоєї сотні?

– Втрати є, але не такі великі, ми відступали вночі, і хлопці погубилися. Але за кілька годин будуть вони знову тут, бо я сказав, що відходжу до Юськовичів і тут буду на них чекати.

Під час нашої розмови надійшли зі своїми відділами пор. Козак і Бойцун, з їх уст довідався я те саме, що чув від Чучкевича, і про великі втрати українських старшин.

– Як тобі відомо, – каже пор. Козак, – наші сотні вийшли в поле тільки з одним старшиною, тобто командиром сотні. Як довго старшини були при житті, так довго трималися наші хлопці і добре билися. Коли старшин не стало, втратили відвагу, опанував їх страх, і вони почали розсипатися. Цей стан використав ворог, кинув танкові частини в наступ і посувається нестримно вперед. Вважаю, що сьогодні в пополудневі години ворожі танкові частини будуть на цьому місці, що ми тепер стоїмо, бо нема кому і нема чим їх стримати.

Коло 4-ої год. над'їхав командир куреня сотн. Бриґідер, питаю чись за штабом дивізії. Штаб дивізії, повідомив я, знаходиться в лісі, триста метрів на захід від села Підгірці. Далі я звернувся до сотн. Бриґідера:

– Слухай, капітане (я його так завжди титулував), що з твоїм куренем?

– Зле, Дмитре, – відповідає Бриґідер, – хлопці наші билися добре, але коли не стало старшин, заломилися і розпорошилися. На моє прохання приділити мені кілька старшин німців, які крутяться при штабі, я не одержав відповіді. Старшини мого куреня вибиті, не знаю, що тільки сталося з Козаком.

– Козак,– відповідаю я,– переходив уночі з своїм відділом тут. Я скерував його до Підгорець, з Козаком був також Бойцун і Чучкевич.

– Добре, – каже Бриґідер, – ще хоча тих кілька старшин лишилося при житті.

– Слухай, – кажу йому, – цієї ночі корпусне командування видало наказ наступати на Білий Камінь з метою прориву на пол.-захід, тобто в напрямі Перемишлян. Думаю, було б добре, коли б ти свої сили, не оглядаючись ні на які накази, відтягав у бік Білого Каменя, бо маю враження, що ми муситимемо самі пробиватися з цього перстеня. Наш Фрайтаґ зложив командування дивізії і повідомив у корпусі, що вона вже не існує.

Сотн. Бриґідер поїхав до Підгорець, а я до Ожидова.

На нещастя, дощ перестав падати, небо прочистилося від хмар, а схід сонця обіцяв на 20 липня гарний день.

Не довго треба було чекати на розвідчі ворожі літаки. На просторому полі невикошеної пшениці й жита розтаборився обоз майже цілого корпусу. Гостинцем в напрямі Білого Каменя з трудом протискалася валка санітарних авт з раненими вояками. Коло 7-ої год. надлетіла перша ескадра (40–50) літаків, обкладаючи бомбами і скорострільним вогнем віддану на поталу в чистім полі людську масу, що без проводу перлася в напрямі Білого Каменя. Не маю слів, щоб описати це явище; назвати пеклом було б дуже умірковано. Від цього часу майже щопівгодини надлітала одна ескадра за другою, змагалися, хто зуміє більше викидати бомб на безборонну, людську масу. А з німецької сторони ні один літак не показав носа для паралізування цього ворожого нищівного вогню. Тільки одна батерія зенітної артилерії нашої дивізії безупинно стріляла з усіх цівок, зсадивши того дня 27 ворожих літаків, доки, поцілена ворожими бомбами, не замовкла назавжди. При гудінні літаків, вибухах бомб, тарахкотінні скорострілів, зойках ранених людей і коней ми дотерли коло 2-ої год. до частинно зайнятого передовими частинами Білого Каменя. Тут мусіли знову зайняти очікувальне становище, бо ворожі укріплення над рікою Бугом в селі Попівці не можна було так скоро здобути. Цей час нашої затримки в Білому Камені використовують ворожі літаки і своїм нищівним вогнем завдають нам важкі удари. Коло 14-ої год. повідомлено нас, що ворожа лінія на Бузі проломлена і село Попівці зайняте. Виїздити з Білого Каменя (який повинен тепер називатися Кривавим Каменем) майже не було змоги. Санітарна валка з раненими, що знаходилася на гостинці, цілковито знищена. Гостинець затарасований розбитими возами, перемішаними з людськими тілами. Треба було очистити гостинець, зсуваючи все, що було на ньому. В Білому Камені я одержав від прибулого туди майора Ціґлера наказ їхати над ріку Буг в село Попівці і стримувати наших хлопців до спільного наступу на третю лінію перстеня. Я від'їжджаю до села Попівці, але стримування людей, що стратили віру в провід і самочинно постановили рятуватися, було рівнозначне стримуванню хвиль розбурханого моря, та дальша дорога втечі від ворога була ще замкнена третьою ворожою лінією, що займала залізничий шлях між Львовом і Золочевом, село Ясенівці та узгір'я 412 на південь від Ясенівець. За якийсь час наступають частини, займають села Хильчичі, Конятичі та Княже, і ми дістаємо змогу дійти до села Понятич, на віддалі 3 км від залізничого шляху Львів–Золочів, 4–5 км від Золочева на захід. В Понятичах захопила нас ніч, і командир куреня наступаючих частин дав наказ відпочинку до 3.30 год.

Збитий нашими зенітками ворожий літак

21.07.1944. Коли б ми вдарили вночі, напевно перейшли б третю лінію з меншими втратами. Та наказ наказом. За ніч над ійшло ще більше наших хлопців, а також пор. Чучкевич, Каратницький і майор Ціґлер. До 24-ої год. збираємо і формуємо наших людей. Про творення сотень чи куренів не було мови, бо не було старшин, творено групи по 200–300 людей. Дякуючи притомності нашого стрілецтва, що радше відкинуло наплечники з убранням і хлібники, ніж скоростріли і стріливо, можна було сформувати чотири відділи, а саме: відділ Чучкевича з 9 скорострілами, Феркуняка з 9 скорострілами, Каратницького – 7 скорострілів і майор Ціґлер – 5 скорострілів, разом коло 1000 чоловік і 30 скорострілів.

21.07.1944 о 3.30 год. видано наказ до наступу. Наступ наш підтримував один танк типу "Тиґр", дві протитанкові гармати та одна батерія легкої піхотної артилерії. Наступ у напрямі Княже–Ляцьке ворожі танкові частини і прибула вночі піхота відкинули. Лишився нам прямий наступ на село Ясенівці і узгір'я 412. Щоб здобути село Ясенівці і згадане узгір'я, треба було перейти багно, коло 3 км торфовища, що відокремлювало нас від залізничого шляху, далі коло 300 м рівного поля між залізничим шляхом і головним гостинцем Львів–Золочів, здобути село Ясенівці і узгір'я, обсаджене комсомольцями, що живими не хотіли залишити свої становища, та дістатися за узгір'я в ліс, що також не був чистий від ворожих відділів. Становище дуже тяжке, однак іншого виходу не було: або йти вперед і, кому Божа воля дозволить, остатися при житті, вийти з перстеня або згинути в багні, торфовищі, від ворожої кулі, тим більше, що зміцнений ворог вдарив із західнього напряму (Княже) на наші задні частини, проломив наш фронт між Попівцями і Понятичами та зосередив по наступаючих на село Ясенівці ґранатометний вогонь ззаду.

Малюнок Мирона Левицького, воєнного кореспондента тижневика "До Перемоги" Дивізії "Галичина"

Хор. Чучкевич, більш ніж у критичнім становищі, рушає зі своїм відділом до наступу на залізничий шлях (насип височиною коло 3–4 м). Бравурним наступом здобуває згаданий шлях і переходить на поле між залізницею і головним гостинцем. Знеможений великими втратами (майже 50%), займає оборонне становище. В той час я із своїм відділом видираюся з торфовища, займаю становища на насипі залізничого шляху і відкриваю вогонь із усіх дев'яти скорострілів на село Ясенівці. Під охороною вогню скорострілів мого відділу хор. Каратницький переходить на правім крилі залізничий шлях, вривається до села Ясен івці з західнього боку, підпалює стодолу і під прикриттям диму присувається до села та скорострільним вогнем завдає нищівного удару ворожим частинам, що займають село. Майор Ціґлер, охороняючи наші зади, зазнав найбільше втрат від ґранатометів, що обсипали його відділ з села Понятич. Коло год. 7-ої перстень був проломаний, і останні ще живі, знесилені в лісі, опинилися за селом Ясенівці та узгір'ям 412. Тут вперше за весь час наших боїв під Бродами ми побачили німецького літака, який певно думав, що то ворожі частини, та почав обкладати нас скорострільним вогнем, на щастя, без втрат. Про відпочинок не було часу подумати, треба було приступити до дальшого охоронного маршу. Під час нашої мандрівки в лісі чомусь німецькі старшини, що були з нами, десь зникли, лишаю чи самих нас, українців. Командир танкової частини в Жуков і, до якого я з'явився, запропонував відійти з людьми до села Вишнівчик на спочинок, однак треба було бути в повній готовості, бо проти його одного танка, трьох легких ґранатометів і кількох скорострілів в селі Гологори (віддаленім від села Жуків на 3–4 км), стоять 6 ворожих танків. До 3-ої год., сказав командир танкової групи, він зможе триматися. Щойно стемніло, ми рушили до села Черемхова, куди прибули коло 3-ої год. Село безлюдне, жодна жива душа не лишилася в хаті. Де поділися його мешканці, Бог знає, і не було часу довідатися. Силою забрані мешканці, утікаючи полишили все своє майно, худобу та домашню птицю. Зголоднілі стрільці кинулися шукати харчів. Хоч ці вчинки суперечили карним приписам, я не забороняв їх, знаючи, що ніхто з собою не візьме нічого, крім харчів. Почався другий наступ, цим разом на полишені кури. Хлопці, без огляду на змучення, господарили, варили курей, пекли паляниці. Про спання не було мови. Кожний старався напхати шлунок, бо ніхто не знав, що чекає нас зі сходом сонця та коли знову матимемо змогу думати про харчі. О 3–4-й год. з напряму Жукова почулися гуки гармат і тарахкотіння скорострілів. Рівно часно приїхав на мотоциклі вістовий з повідомленням, що під натиском ворожих танків німці відступають з Жукова. Це повідомлення означало, що треба негайно відступити з Черемхова і відійти на пол.-захід в напрямі Перемишлян. Я підступив з Чучкевичем до командира танків і запитав про становище. Він заявив, що дві години тому проїхали з півночі ворожі танкові частини і зайняли Перемишляни.

– Ми, – сказав командир танкової частини, – йдемо в наступ на Перемишляни, але в місті затримуватися не будемо, тому не раджу вам із змученими людьми йти за нами до міста.

По такій відповіді нам треба було самим шукати виходу з цього другого оточення. По короткій нараді перевірено зброю й запаси стрілива і ухвалено йти далі на захід, оминаючи Перемишляни. Тут треба зазначити, що склад відділу, який по прориві перстеня під Ясенівцями нараховував понад сімсот людей і 52 скоростріли, зменшився до 430 людей і 28 скорострілів. З решти людей сформовано 3 сотні й рушено бойовим порядком далі на захід. В лісі, 3 км на південь від Перемишлян, наші передні частини, під командою Чучкевича, зустрілися з ворогом, та тут бою вже не було, тільки перестрілка. По кількох серіях скорострільного вогню, з голосним "ура" відкинуто ворога назад, і дорога на захід була вільна. Вийшовши з лісу, ми опинилися на рівнім шляху, серед чистого поля, яким переїжджав обоз відступаючої німецької армії. Ми перейшли з два кілометри цим шляхом і натрапили на малий гайок, де ухвалили відпочити. За якийсь час між переїжджаючим обозом зауважено відділ вояків. Коли цей відділ зблизився, так що можна було розпізнати людей, ми побачили, що це наші хлопці, а на чолі їх наш дивізійний священик о. Левенець із скорострільним пістолем на рамені. Було їх коло 120 осіб, що згуртувалися біля свого душпастиря-вояка, довірили йому провід над собою, вибилися з оточення і рухаються з ним на захід. Зустріч з о. Левенцем та свідомість, що він живий між нами, наповнила радістю всіх присутніх. Ми радо вітали свого улюбленого душпастиря-вояка, якого майже кожний в дивізії знав як щирого патріота і борця за волю свого народу, він ніколи, навіть у найважчих боях, не покидав своїх вірних. Відділ о. Левенця прилучився до відпочиваючих. Розпочалася гутірка та спомини з минулого дня, оповідали про тяжкий день 21.07 та з сумом згадували тих, яким не судилося лишитися в живих.

* Дмитро Феркуняк народився 2.08.1892 у Косові, помер 23.07.1948, похований у Міттенвальді.