"Країно див загублена моя..." Микола Зеров

 

Микола ЗЕРОВ

* 26 квітня 1890, Зіньків, Полтавщина - † 3 листопада 1937, Сандармох

* * *

Так як нам жить хвилиною легкою,

Коли такий на пам'яті тягар

Речей, обставин, люду і примар

Ліг і лежить нестерпною вагою?

Як маєм крен направити з тобою,

Коли щодня погроза і удар?

І пилу впав усюди сірий шар

І все значиться смутком і нудьгою?

І як чуттям пустити буйну рощ,

Коли їм кригою грозиться дощ —

Вони ж слабі, без хати, без покрова;

Коли спадає мла, мов той хижак,

А ця, на бруку знайдена підкова —

Єдиний добрий, на майбутнє, знак.

11.ХІІ.1931

 

"Писав на своєму віку поезії, критичні статті та історично-літературні розправи. До драм, оповідань і доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії. Пише поволі і, перше ніж сісти до столу, мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання.

...Року 1925 в зв’язку з літературною дискусією попав «без драки в большие забияки», а з 1926 є мовчазним свідком буйного та довільного росту своєї доброї та лихої слави («не так слава, як той поговір»), щодня зміцнюючись у переконанні, що літературні репутації живуть своїм особливим і незалежним життям."

Микола Зеров

З Автобіографії (написаної від 3-ї особи)*

1928

 

INCOGNITO

Його стріваю я — і мало не щодня! —

В студентській постаті на темних коритарах

В повазі лекторській і в круглих окулярах,

Де тиша темних книг, де збори й метушня.

Він народивсь давно, і то не маячня!

Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,

Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,

Мов літоросль повзка від в'язового пня.

Ще вчора він слова точив мені медові,

І стільки приязні було в облесній мові!

Та утиральничок скрашав поважну стать.

Він бачить наперед годину злої страти,

А руки прийдеться від крові одмивать,

Тож ліпше рушника напохваті держати.

1934

 

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

И абіе пътель возгласи.**

Огні і теплий чад. З високих хор

Лунає спів туги і безнадії.

Навколо нас кати і кустодії,

Синедріон і кесарь, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Для нас на дворищі багаття тліє,

Для нас пересторогу півень піє,

І слуг гуде архиєрейський хор.

І темний ряд євангельських історій

Звучить як низка тонких алегорій

Про наші підлі і скупі часи.

А навкруги — на цвинтарі, в притворі —

Свічки і дзвін, дитячі голоси

І в темному повітрі вогкі зорі.

 

Сергій Білокінь

Насамперед кілька застережень. Як згадує Григорій Кочур, один із студентів запитав:

– Професоре, скажіть, як же Вас звати – Зе́ров чи Зеро́в?

– Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей, – почули у відповідь.

Родинна традиція знає форму «Зéров».

Тут можна зробити припущення, що етимологія прізвища семінарська. Латинською мовою «зеро» означає нуль. Цікава паралель: різновид цього слова – «ніхто» – був викарбуваний на табличці, що висіла на дверях його старшого сучасника – визначного філософа, академіка УАН, справжнє прізвище якого було Гіляров. «Звусь я Ніхто на ім’я», – відповів Одіссей на питання кіклопа Поліфема. Тим самим словом підписав свою першу збірку поезій Інокентій Анненський.

Друге вступне застереження стосується назви угруповання.

Звали їх неокласиками. Речник тодішнього режиму, за сумісництвом літературний критик В.Коряк уживав цю назву безоглядно. Він твердо тямив, що «групу неокласиків на чолі з Зеровим» було організовано 1923 року. Він чітко знав і назву групи (ледве не її реєстраційний номер у канцелярії), знав, кого вважати за керівника, і наводив такий незаперечний доказ існування групи, як дату її заснування. Звісно, відповідного акту не було ні 1923 року, ні раніше, ані пізніше. Нині лишається тільки здогадуватися, від чого саме Коряк рахував, що й навіщо він мав на увазі.

Самі неокласики свідчили, що організації не засновували, але раз так вважали, – не перечили. У присвяченій Зерову статті Максим Рильський писав, що він «належав до літературної групи, якій випадково й дуже умовно накинули досить невиразний термін «неокласики». І якщо М.Рильський виділив у цьому реченні слова «випадково» й «дуже умовно», – хотілося б підкреслити тут іще одне – «накинули» їм, себто не вони самі собі його придумали, отже, це не була самоназва.

Те саме й Зеров. Промовляючи на процесі «Спілки визволення України», куди його потягли за свідка, він сказав:

«Що до так званої школи «неоклясиків», то […] ще питання, – чи це була школа? Річ у тому, що школа характеризується наявністю до певної міри представників певних мистецьких тенденцій. Ті люди, що їх звичайно залічують до тієї школи, ніколи цієї назви як свого мистецького [о]значення не приймали, коли їм доводилося його згадувати, вони завжди ставили це в лапках».

З монументальної праці "Наш сучасник Микола Зеров". Луцьк: Терен, 2006***

Микола Зеров

В ДОНБАСІ

Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш

Над сірими і ржавими ярами —

Ми їх пили маленькими ковтками,

Бо знали ми: півмісяць буде наш.

З далеких гін, де море і Сиваш,

Вітри міцними набігали снами,

Схилявся день до західної брами

І вабив степ із саду і піддаш.

І вгору брались ми крізь глід і терен,

Не зводячи очей з огнистих зерен,

Просипаних на кристалічну синь.

В крайнебі гасли просмуги янтарні,

А проти нас крізь млу і далечінь

Займалось дві зорі на солеварні.

4.V.1933

ДВЕРІ У СТІНІ

Цей сон на яві ніби бачив я:

Нараз потухли шуми пароплавні, —

Лиш очерет, — та ясновербі плавні, —

Та многовода дужа течія…

Країно див загублена моя,

Я знав тебе у дні дитячі, давні, —

Та роки йшли, і злидні непоправні

Змітали з пам’яти твоє ім’я…

І аж тепер вечірньої години

Не стало враз тривог і мотанини;

Відкрились двері у глухій стіні:

Стих очерет. Замшілі сплять колеса,

І чаплі, знявшися на мілині,

Перелітають золотисті плеса.

3.Х.1934

Пристань Ушкалка на нижньому Дніпрі. Образ «Дверей у стіні» взятий від однойменного оповідання**** Велза. — Прим. Автора.

Ось як 100 років тому Микола Костьович відповів на один із ліліпутячих закидів про «маленьку культуру»…*

Микола ЗЕРОВ

«ОБ УКРАИНСКОМ ИСКУССТВЕ»

Такий заголовок має стаття д. Іл. Еренбурґа в ч. 54-м «Киевской жизни» — за 16 (3) листопада ц. р. Занотовуємо її тут, бо, при всій своїй побіжності й деякій «легкости в мыслях», вона надзвичайно характерна і для того часу, коли з’явилась (саме в добу завзятого походу київських аґентів добровольчого уряду проти української книжки, школи й науки), і для тих «культурних» кіл російського громадянства, що «з одного боку» не мали охоти солідаризуватися з політикою національних переслідувань, а «з другого» не мали мужності виразно проти неї протестувати.

Ілля Еренбурґ

Українське мистецтво й українці мають в особі д. Еренбурґа нібито оборонця. Людина культурна, д. Еренбурґ перш за все проти того, щоб українців називали «малоросами». «Прежде всего, — пише він, — следует бросить спор об имени. Жители Барселоны требуют, чтобы их называли каталонцами, а негры на Кубе, недовольные своим именем, заменили его аллегорическим “брюнеты”. Требует ли этого историческая точность или только элементарная вежливость — все равно, пусть украинцы будут украинцами…» Але разом з тим д. Еренбурґ не може похвалити й українську інтеліґенцію, бо, як на його думку, то «слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм»; всі вони, а коли не всі, то більшість «готовы за дурной нрав какого-нибудь исправника мстить Достоевскому и, узнав о закрытии украинской газеты, отрицать Пушкина…»

Накресливши такий — чи не занадто сумарний? — образ українського інтеліґента, д. Еренбурґ продовжує: «Мне кажется, что области культурные, и в частности вопрос об украинской литературе, должны быть отделены от политической тяжбы… Гораздо разумнее проверить, что создано за последнее время украинцами в литературе и искусстве…»

Які ж результати цієї — скористаємось російським шкільним терміном — цієї «передержки», яку робить українському мистецтву наш строгий, але справедливий екзаменатор?

А от які.

З одного боку «люди, относящиеся с недоверием к музыкальным возможностям украинского языка», нібито «ґрунту під собою не мають»: досить їм перечитати «Скорбну Матір» Тичини, щоби в цьому переконатись.

Але… з другого боку, підсумки творчої праці «молодых украинцев» — «скудны и бледны». Українське слово, навіть в руках митців, ще безсиле переказати «усложненные и утонченные чувства современного человека…». «Украинский язык вырос и жил в деревне; пересаженный в кабинет философа или на улицу современного города, он поблек и зачах…» Українські поети, не вважаючи на присутність серед них таких талантів, як Тичина, що вміє «сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста», одірвались уже «от безымянной народной песни», а «поэзии индивидуальной еще не создали…». «В области живописи дело обстоит еще печальнее… Пришлось прибегнуть к излюбленному методу — перекрашиванию вывесок…» Що ж до театру (молодого), то він «отравлен невзыскательным модернизмом и совершенно чужд национальному началу».

Проти висновків д. Еренбурґа говорить не будемо — охоче припускаємо, що в багатьох своїх присудах він має повну рацію — важливо для нас не щó, але я́к він говорить. Висока типовість тих присудів і висновків — в їхньому тоні. До українського мистецтва д. Еренбурґ підходить звисока, як повноважний представник «русской музы», «старшої і багатшої від своєї південної сестри», як високорозвинений «литературных дел мастер», як людина вищої культури, як вельможний, але ласкавий чужоземець, якого навіть «встающий образ Бальмонта не лишает возможности наслаждаться многими строфами Олеся». Розуміється, при таких умовах поставити нове українське мистецтво в зв’язок з його українським корінням, зрозуміти його в органічному процесі його росту д. Еренбурґ не має змоги. Як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею. І хоча малоросійського анекдоту про самопери він, спасибі йому, не оповідає, але дуже далеко від нього не одходить.

Ні вдумливості, ні знання в нього не видко. Бо ж не можуть свідчити про вдумливість — гумористичні словечка про «брюнетів» на острові Кубі, а про знання — такі фрази, як «самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру…» І тут знову характерна рисочка. Як не хоче Еренбурґ одмежуватись од політики і політиканства, а проте, заговоривши про українське мистецтво, ніяк не може, щоб за кожним словом не згадати «коновальцовских маляров» або ненависних йому «самостийников», ніяк не може розглянути справу по суті. А тим часом, якби він стяг з себе «ветхого Адама» та підійшов до своєї теми з любов’ю та інтересом, він би, може, зрозумів всю легковажність свого генеральського тону і не взявся б виносити присуди про українське мистецтво лише на підставі власної естетичної культури.

1919

—————————————

Прим. Подається за: Книгарь. — 1919. — Грудень. — № 28. — Стовп. 1947–1949.

Рецензію підписано криптонімом М. З.

"Так як нам жить хвилиною легкою..." Трагедія життя Миколи Зерова

https://lesinadumka.blogspot.com/2025/04/blog-post_27.html

________________

* З ФБ-сторінки Микола Зеров. Обранець Камени.

** "І негайно заспівав півень" (переклад з церковнослов'янської).

*** https://www.s-bilokin.name/Personalia/Zerov.html

**** Herbert G. Wells. The Door in the Wall https://www.classicshorts.com/stories/tditw.html

"Так як нам жить хвилиною легкою..." Трагедія життя Миколи Зерова

 

Микола ЗЕРОВ

* 26 квітня 1890, Зіньків, Полтавщина

* * *

Так як нам жить хвилиною легкою,

Коли такий на пам'яті тягар

Речей, обставин, люду і примар

Ліг і лежить нестерпною вагою?

Як маєм крен направити з тобою,

Коли щодня погроза і удар?

І пилу впав усюди сірий шар

І все значиться смутком і нудьгою?

І як чуттям пустити буйну рощ,

Коли їм кригою грозиться дощ —

Вони ж слабі, без хати, без покрова;

Коли спадає мла, мов той хижак,

А ця, на бруку знайдена підкова —

Єдиний добрий, на майбутнє, знак.

11.12.1931

1933 рік. Авдиторія Київського університету. Перед заповненою залою стоїть викладач, професор, письменник, науковець. Вороже налаштований голова комісії дає 10 хвилин, аби він «покаявся» за свою контрреволюційну діяльність.

Однак опам’яталися всі лише через 25 хвилин після виступу. Авдиторія ж замість прояву зневажливого ставлення — почала аплодувати. Присутні плескали в долоні тому, хто довгі роки був ідеологічним натхненником та теоретиком української культури.

Перед заповненою залою тоді стояв Микола Зеров.

Згодом йому заборонять провадити літературну діяльність, потім і наукову, він переживе самогубство друга, зраду дружини, смерть єдиного сина, арешт, допити, перебування в таборі, де, маючи блискучий розум та феноменальну пам’ять, муситиме прибирати бараки та начищати підлогу. Однак навіть тоді він триматиметься й перекладатиме «Енеїду» Верґілія, аж поки його не стратять, приурочивши цю смерть до 20-ї річниці жовтневої революції.

Непоказний з виду та надзвичайно харизматичний, не пристосований до побуту, він перший, хто почав писати літературні розвідки про творчість сучасників та попередників та був певен, що Україна має тримати курс на Европу.

Він був тим, хто викладав українознавство, яке на той час було зовсім молодою наукою, і творили її, іноді самі того не підозрюючи, письменники та вчені. Тоді треба було пояснювати, звідки та як усе постало, та доводити право українців на самовизначення. Це все у страшні 20-ті роки минулого століття.

Микола Зеров народився у повітовому місті Зінькові серед восьми синів вчителя місцевої двокласної школи, яка містилась неподалеку.

За незрозумілою іронією долі, батьківська хата Зерових і зараз стоїть на вулиці Дзержинського, чиї вірні учні вкоротили віку Миколі Зерову і добряче попсували крови всім іншим.

Молодші брати також виросли неабиякими особистостями. Дмитро став (вірніше, йому це дозволили) видатним ботаніком, академіком АН УССР. Молодший брат Михайло став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. А сестра в роки Другої Світової Війни пішла на фронт разом із дитиною, яку не було на кого лишити.

Такі були Зерови. Інтеліґентні, ерудовані, талановиті.

Родина Зерових, 1918 р.

"Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство", - пише Зеров в автобіографії.

Батько, Костянтин Іраклійович, їздив від школи до школи на велосипеді, відвідував лекції молодих учителів, подеколи й сам давав зразкові уроки.

Нерідко на велосипеді його помічали з вудками чи рушницею. Зеров-старший спостерігав за природою, описував побачене в оповіданнях, які читав дітям та онукам і вчив помічати зміни довкола та розрізняти рослини. А після арешту Миколи писав листи з єдиним питанням «Де мій син?».

Батько усе життя говорив російською й не поділяв захоплення дітей українською, прищепленою їм матір'ю. Марія Яківна, жоден з пращурів якої не був у кріпацтві, спілкувалася українською.

Мова часто була причиною розбрату в родині. Та попри це, сім’ї вдавалося знаходити компроміси й залишатися дружніми.

Після школи Зеров вступив до Київського університету святого Володимира на історико-філологічний факультет.

«Білявий, невеликий на зріст і худорлявий юнак, завжди життєрадісний і усміхнений, з ясними очима та неслухняним волоссям. У ньому приваблювала незвичайна життєрадісність. Вона світилася в усім його єстві».

(зі спогадів однокласників)

Його називали ходячою енциклопедією через здатність запам’ятовувати багато інформації та ситуативно цитувати великі тексти.

Після закінчення навчання у 1914 році Зеров працював за розподілом учителем історії в гімназії міста Златополя.

«Невисокий на зріст, світлоокий, з білявим волоссям і рум’янцем на щоках, він отримав від гімназисток кумедне прізвисько – «Пупсик».

Уже тоді Зеров легко знаходив спільну мову зі своїми учнями. Не тільки доступно пояснював їм матеріял, а й разом із ними брав участь у спортивних змаганнях.

«Коли влаштовувалися спортивні змагання, вчитель латини та історії виходив на бігову доріжку разом зі старшими гімназистами. Був він неабияк начитаний, мав дивовижну пам’ять. Більшість часу проводив у гімназії серед учнів, а потім були й вечірні чергування на вулицях Златополя.

Коли ж стало відомо про переведення Зерова до Києва, гімназисти несли викладача на вокзал на руках.

З 1917 року викладав латину в Києві.

«Коли у нього питали, як правильно наголошується прізвище – Зéров чи Зерóв (а над цим досі сперечаються!), – відповідав: “Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей”. Ті, хто його знали, казали, що Зеров не був педант. Він терпіти не міг офіційщини, крикливих авторів, а цінував скромність і талант».

Уже в Києві у 1920 році Зеров одружується. Його обраницею була професорська донька Софія Лобода. Стосунки з нею тривали вісім років. Вони познайомилися ще 1912-го. Тоді їхнє спілкування припинилося через Першу Світову Війну - Софія пішла на фронт «за сестру-господиню на харчувальному пункті для робітників, що копали окопи».

Вони знов зустрілися у 1918-му. Щоправда, Софія мала тоді пасію - Сергія Назимова, котрий у 1919-му пішов воювати з армією Денікіна.

Софія згадувала, як в один момент Зеров сказав, що їм пора жити разом, що означало одруження. Вінчалися вони взимку. Було холодно. День обрали спонтанно. Ніякого святкового вбрання. Теплий одяг. А Софія навіть взуття не встигла відремонтувати перед весіллям.

«Стриманий, делікатний, чуйний, доброзичливий, схильний до жарту й дотепу навіть за прикрих обставин… Дивував непрактичністю, навіть рубання дров йому не вдавалося. Жили ми з Зеровим дружно, вдачу мав він рівну, спокійну, ніколи не дратувався, на різні життєві дрібниці й непогодженості не звертав уваги, навіть жартував з них, завжди був стриманий і дуже делікатний. Його всі любили – не лише на роботі, за зразкові лекції, за великі знання, а й у щоденному житті — за гарне доброзичливе й чуйне ставлення до людей».

Того ж року подружжя переїздить з голодного Києва до Баришівки. Там давали продуктові пайки. Саме туди часто навідуються друзі Зерова — українські письменники. А одного разу до них завітав Павло Филипович, котрий познайомив Зерових з Віктором Петровим — молодим критиком та письменником, відомим під псевдонімом Віктор Домонтович. Останній одразу закохався в Софію. Про любовний трикутник знатимуть усі, Микола Зеров також здогадуватиметься.

Згодом стало відомо, що Віктора Домонтовича совєтський режим змусив співпрацювати з НКВД, але доказів його причетности до справи Зерова немає.

На думку Віктора Петрова, який приїжджав до Зерова в Баришівку, останній не був ідеологом: «Метр, але не ідеолог. Бо метр і ідеолог – це не те саме».

«Зеров був організований, самовимогливий, праглий довершености у всьому: у писанні віршів, у застругуванні олівця, у правці текстів і навіть у виборі каракуля для комірця чи в примірюванні костюма. У ньому не було жодної риси од «людини в футлярі». Джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров експансивний, рухливий, як живе срібло. Надзвичайно чемний і коректний. Людина високого й відкритого розуму».

Вже восени 1923 року Зерови повертаються до Києва — Микола Костьович отримує посаду професора української літератури в Київському інституті народної освіти (тодішня назва Київського університету ім. Шевченка).

«Негарне, але інтеліґентне обличчя. Кирпатий ніс. Коли говорить, показуються не зуби, а… рештки зубів. Колір обличчя – рожевий, ніжний, здавалось, «по-жіночому випещений». Підкорював вираз лиця, очей… скільки натхненної дитячо-наївної віри було в цих блакитних, жвавих, молодих, променистих очах. Віри в перемогу ясних сил прекрасного над темрявою». (Алла Чивчинська)

Одночасно він викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

Про лекції Зерова серед студентів ходили леґенди.

«В художньому інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій М.Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури. Щоб не «зривалися» інші лекції, вирішили перенести предмет М.Зерова на останні години в розкладі», — згадував один із очевидців.

«Він був природженим і блискучим лектором. Його називали Золотоустом, а за вміння відгукуватися на кожну важливу подію – «живим сріблом». Часто студенти зустрічали і проводжали його аплодисментами, що, очевидячки, подобалося Миколі Костьовичу, і він приходив додому в гарному, піднесеному настрої». (Зі спогадів Софії Зерової)

Університетська лекція Зерова радше виглядала як невимушена розповідь, як чудова бесіда. Під час його лекції іноді здавалося, що авдиторія порожня — всі сиділи, затаївши віддих. Ʌекція подобала на суцільний натхненний потік. Говорячи, він інколи примружував очі, найчастіше дивився на свою авдиторію широко розкритими очима, заворожуючи її й цим своїм поглядом. Півторагодинна лекція збігала непомітно, час і простір зникали.

Він виявився одним із найстрашніших ворогів совєтської влади, бо самим фактом свого існування повністю зруйнував міф про вторинність, провінційність, художню меншовартість української літератури.

Родина Зерових, Київ, серпень 1934 р.

Верхній ряд: Дмитро, Костянтин із дружиною Вірою, Микола.

Середній ряд: Іван Іщенко (чоловік Валерії), Георгій, Марія (дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна.

Нижній ряд: Олена, Костик (син Миколи і Софії), Валерія, Софія (дружина Миколи), Михайло.

Усе змінилося у 1930-х. У лютому-березні 1930р. Зеров виступив свідком на процесі СВУ. Кульмінацією кількох років постійних погроз і утисків стало самогубство Миколи Хвильового у травні 1933р. Якщо до цього часу інтеліґенти могли залишатися осторонь, то сталінська епоха не залишила місця для мовчання, від творчих людей вимагають «ідейних» творів, рекомендують публічно покаятися.

Авжеж, люди, що знали Зерова, почали бути обережними у спілкуванні з ним. Борис Матушевський згадує, що коли одного разу викладач прийшов до авдиторії зі забинтованою рукою й ніяк не міг скинути важке пальто, «ніхто зі студентів чомусь не прийшов йому на допомогу. А я за ці декілька секунд, поки М.К. возився зі своїм пальтом, встиг боляче пережити кілька суперечливих міркувань: безперечно, треба було цю ж мить кинутись йому на допомогу, цього вимагала елементарна вихованість, якої мене вчено дома змалечку, а з другого боку, мене стримувала недостойна думка – а як на це подивляться мої співкурсники? Ще «візьмуть на олівець» мою «буржуазну вихованість» чи «інтеліґентську сентиментальність», а, може й “підлабузництво”?».

1934 року Миколу Зерова відсторонили від посади професора за «контрреволюціонізм», а згодом і звільнили. На Зерова чинили тиск, забороняючи йому продовжувати літературну діяльність. Проте спроби спеціяльної аґентури Кремля зламати його дух були марними.

Окрім проблем на роботі та в особистому житті, Зеров переживає чи не найбільше потрясіння — від скарлатини помирає його десятирічний син. Дружина не могла бути на похороні, бо лежала у шпиталі. На похорон Зеров прийшов з двома друзями і двома студентами й виголосив прощальне слово латинською мовою. Мовою мертвих.

А вже через рік, 27 квітня 1935 року, вночі до Зерова прийдуть з обшуком і заарештують його, як і 28 представників української інтеліґенції, за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та терорі.

Підставою для обшуку стало вибите з бориспільського письменника Сергія Жигалка зізнання, що він був на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки на «траурному зібранні», де присутні читали вірші і висловлювали співчуття з приводу смерти письменника. Серед присутніх було назване й ім’я Миколи Зерова. Під час обшуку чекісти знайшли «речові докази» — книгу «Політика» з дарчим написом Григорія Косинки та історичний роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна Рада».

«Слідство» тривало майже рік. Практично щодня Зерова викликали на допит. НКВД звинуватив письменника в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Спочатку він опирався, пояснював, заперечував, але остаточно виснажений морально він під кінець був готовий на все, аби це закінчилося. Іншим він теж радив, що «нужно хоть что-нибудь клеветать на себя, иначе нас всех расстреляют».

У лютому 1936 року йому дали десятирічний термін ув’язнення у виправному-трудовому таборі на півночі росії з конфіскацією майна.

У червні 1936р. Зеров дістався пункту призначення. На початках табірний режим був «поблажливішим», бо за станом здоров’я М.Зеров не міг працювати на лісоповалі, його поставили прибиральником. Після роботи він навіть мав змогу займатися перекладами: свідки стверджують, що в таборі він завершив переклад «Енеїди» Верґілія. Доля перекладу невідома й нині.

«Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був він у своєму «професорському» капелюсі з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Верґілія. Я привітався, ми ще раз потисли руки. Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишились тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певности, що світилась колись в очах. У Києві був поет і професор, тут же лишився тільки професор». (Семен Підгайний)

9 жовтня 1937р. «справу Зерова переглянула особлива трійка УНКВД у Ленінградській області. 3 листопада 1937 р. Миколу Зерова розстріляв капітан НКВД М.Матвєєв в урочищі Сандармох. Тоді ж були розстріляні сотні українських інтеліґентів – як «подарунок» Сталінові до 20-річчя жовтневого перевороту. Розстріляли не за злочин, а за спосіб мислення, походження та виховання, які не відповідали совєтській ідеології.

Софія Зерова до 1942р. не знала, що овдовіла.

У березні 1958р. Микола Зеров був реабілітований «за відсутністю складу злочину».

1988р. зі Сандамоху привезли жменьку землі й поховали в символічній могилі на Лук’янівському цвинтарі в Києві, біля могили сина Миколи Зерова, Котика.

https://sil.media/p/smert-sina-zrada-druzhini-aresht-za-robotu-tragediia-zhittia-mikoli-zerova-792113-14495

https://www.istpravda.com.ua/columns/2012/06/17/88788/

ЕЛЕГІЯ

Чорніє лід біля трамвайних колій,

Синіє в темних вулицях весна;

Мого юнацтва радість осяйна

Встає назустріч нинішній недолі.

"Це справді ти? В якій суворій школі

Так без жалю розвіялась вона,

Твоя веселість буйно-голосна?

Які смутять тебе нудьга і болі

А згадуєш, яке тоді було

Повітря? Небо? Гусяче крило,

Здається, з нього пил і бруд змітало.

Як лід дзвенів, як споро танув сніг,

І як того, що звалося "замало",

Тепер би й сам ти витримать не зміг!"

26.02.1934