Битва під Бродами. Епілог

"Хай не 7,000, а „тільки” 1,500 молодих українських людей згинули під Бродами - то й так це була велетенська жертва крови. І вони впали за ідею. Не за ідею Третього Райху, як це стараються пришити їм і нам усім тупі і злобні ворожі нам кола, а за ідею української ні від кого незалежної держави. І тому вони стоять на одній площині із жертвами з-під Крут і Базару, з Чотирокутника смерти і з гори Лисоні та всіх тих побойовищ, які зросились кров'ю українських молодих людей, що боролися за ідею української вільної держави."

22 липня 1944-го. Трагічний епілог Битви під Бродами.

Любомир Рихтицький, її учасник

БРОДИ

Мовчать поля під хмарним небом,
Навколо тиша - тишина,
Старі траншеї, ржава сталь -
Розбитий танк... А в сіру даль
Кладеться зелень без життя,
Знедолена, мертва.
Гармата з вирваним замком,
Забита в землю звиж коліс,
Зламаний дуб, куски ґранат,
Від диму чорні рештки хат,
Туманом вкритий, темний ліс.
І тут же таки серед трав
Горбок малий, ледве помітний
Шолом прострелений наскрізь -
Це знак -
Що тут упав нелітний,
На двадцятій весні життя
Юнак.
Це поле битви. Брідське поле,
Закляте в мертвій тишині
Сумне, мовчить.
А були дні,
Коли залізна пісня зброї,
Вогнений рев гарматних дул,
Блиски розриваних набоїв,
Машин бойових дикий згул
Створили пекло на землі.
У ранішній, росистій млі,
Прийшли полки, здорові, свіжі,
З собою юність принесли.
До бою в землю залягли,
Принишкли чуйно...
Кріс в руках -
І думка, як тривожний птах:
Чи стримаєш? Чи переможеш?
О Боже...
Стримали. Перемогли. І юним квітом полягли
На брідськім полі, полі бою -
Ось тут де я, тепер, самітний стою
Й дивлюсь. Із б'ючим серцем та без сліз -
На могилки, на поле, ліс...
Мовчать лани, вітри ущухли -
Навколо тиша - тишина.
Дивлюсь - і я вже знов з Тобою,
Мій брате з Брідського кітла.
Ніхто не зна і я не знаю,
Де Ти заляг в останній раз -
Я думав: хоч запам'ятаю,
Та зрив стрільна розкинув нас:
І коли дим полинув далі -
Тебе не стало. Лиш в руці
Тепло з Твоєї ще долоні
Й задимлена діра в землі...
. . . . . . . . . . . . . . . .
Побратими, спокійно спіть,
Про долю-волю тихо сніть
Вас не забули.
Софії перший вільний дзвін
Приречений Вам у поклін,
Полум'я вічне Вам у славі
В окупленій Вашим життям
Державі. 

Іван Кедрин
СКІЛЬКИ ЧЛЕНІВ ДИВІЗІЇ ЗГИНУЛО ПІД БРОДАМИ?
“Свобода”, 3 лютого 1987

Понад 36 років тому, докладно 4-го серпня 1951 року, появилась у „Свободі" стаття автора цих рядків п.з. „7,000 поляглих за ідею". Цю статтю передрукував видатний діяч Братства коншніх вояків І УД УНА, письменник Олег Лисяк у зредагованому ним збірнику „Броди" (Мюнхен 1951, стор. 352) http://diasporiana.org.ua/memuari/4594-brodi-zbirnik-statey-i-narisiv/.

Згадано про цю статтю „7,000 поляглих..." у нарисі „Українська Дивізія — як військо і проблема" у виданій в минулому році книжці автора цих рядків „У межах зацікавлення" http://diasporiana.org.ua/ideologiya/2682-kedrin-i-u-mezhah-zatsikavlennya/. Нав'язуючи до цієї згадки колишній старшина 1 Дивізії й учасник бою під Бродами, історик українських новітніх збройних формацій, Юрій Тис-Крохмалюк, надіслав своєму приятелеві ще з львівських передвоєнних часів, авторові цих рядків, обширного листа, в якому стверджує авторитетно, що ця версія (про 7,000 поляглих під Бродами — І.К.) повторяється десятками років, хоч вона неправдива". Ю. Тис-Крохмалюк орудує цифрами і фактами на доказ свого твердження — він узагалі у всіх своїх писаннях ворог непідтриманої доказами фрази.

Найповажнішим джерелом до історії Першої УД УHА є, відомо, видана спершу німецькою мовою, згодом також українською, книжка Вольфа Дітріха Гайке „Українська Дивізія Галичина", — „Історія формування і бойових дій у 1943-45 роках" http://diasporiana.org.ua/istoriya/1278-gayke-v-d-ukrayinska-diviziya-galichina-istoriya-formuvannya-ta-boyovih-diy-1943-1945-rr/, з передмовою Володимира Кубійовича (Записки НТШ том І88, Торонто 1970, стор. 278). Видано коштом Братства кол. вояків І УД УНА, переклад з німецької мови склав Роман Колісник). Отож названий німецький старшина, начальник штабу Галицької Дивізії у ранзі майора, стверджує, що перед висланням Дивізії Галичина під Броди Дивізія нараховувала 11,606 людей. Крохмалюќ пояснює, що український бойовий стан Дивізії не був тотожний з цією цифрою 11,606, бо треба відняти кругло 10 відсотків німців, отже, самих українців було 10,440, з-посеред яких треба ще відняти вояків на різних вишколах, на відпустках, хворих і т.д., так що „під Броди виїхало 9,396 людей і це є бойовий стан Дивізії перед битвою під Бродами" (цитата із листа Юрія Тиса-Крохмалюка).

Хоча офіційною назвою Дивізіî була „панцерна", але насправді вона панцерної зброї не мала, не мала власного летунства, різної важкої зброї і пального. Невірною є леґенда, наче б у битві під Бродами всі німецькі формації втекли. “Частини вермахту перейшли пекло оточень червоною армією під час їх відвороту від сходу і вони мали великий досвід у перериванні оточення". Перервалась також Дивізія. І хоча первісно совєтське військове повідомлення говорило про „розбиту і знищену" Дивізію, згодом большевики самі спростували це.

Під час п'ятиденної битви під Бродами на бойовищі панував повний хаос. Дивізія прорвалася, але ті, що врятувалися проривом, не були одностайною формацією на одному невеликому просторі. Юрій Тис покликається знову на Гайке, що критикує наказ з вищого німецького командування щодо способу, як прорвати ворожий перстень, і як після того зберегти врятованих в одностайній формації. Гайке стверджує, що ті дивізійники, які перервали оточуючий ворожий перстень, бýли розсіяні на просторі 50-ох кілометрів. Тому трудно було спершу відрахувати докладно, скільки дивізійників врятувалося. Тут Юрій Тис-Крохмалюк покликається також на польські джерела, між ними на відомого дослідника украîнсько-польських відносин та історії України Ричарда Торжецького, прихильного українцям, співробітника польської Академії Наук у Варшаві, який твердить, що з-під Бродів вернулося 660 старшин і підстаршин та 4,405 вояків Дивізії, разом 5,075 осіб. „Відіймаючи те число від 11,606 залишається розчислитись з 6,621 осіб. Перейшли до УПА і в підлілля 2,000 (поляки подають 4,000) лишається 3,531. Відняти треба ще ранених нездібних до військової служби та полонених (дуже мало, бо важко ранені кінчали самогубством) 2,031, лишається число вбитих 1,500 людей". Юрій Тис-Крохмалюк признає, що це тільки кругле, приблизне число, але вірогідне.

Юрій Тис-Крохмалюк вибачить, що автор цих рядків використав його приватного листа для оприлюднення газетної статті. Але це не приватна справа, а справа всіх сучасних і майбутніх дослідників історії України, які будуть особливо цікавитися останніми двома новітніми військовими формаціями — Українською (Галицькою) Дивізією та Українською Повстанською Армією. Поданий тому 26 років заголовок “7,000 поляглих за ідею" - у першій своїй частині, щодо самої цифри, був невірний, написаний на основі неперевірених інформацій самих колишніх членів Дивізії, які ще не мали часу ані змоги вглянути в документарні джерела, - але друга частина заголовку „поляглі за ідею" - правдива. Хай не 7,000, а „тільки” 1,500 молодих українських людей згинули під Бродами - то й так це була велетенська жертва крови. І вони впали за ідею. Не за ідею Третього Райху, як це стараються пришити їм і нам усім тупі і злобні ворожі нам кола, а за ідею української ні від кого незалежної держави. І тому вони стоять на одній площині із жертвами з-під Крут і Базару, з Чотирокутника смерти і з гори Лисоні та всіх тих побойовищ, які зросились кров'ю українських молодих людей, що боролися за ідею української вільної держави. 

Малюнок Мирона Левицького, воєнного кореспондента тижневика "До Перемоги" Дивізії "Галичина"

Любомир Рихтицький - дивізійник, письменник

Любомир Рихтицький,
хорунжий Дивізії СС "Галичина", учасник Битви під Бродами, письменник (публікувався під псевдо. Степан Любомирський), графік, автор проєктів відзнак, грамот, видавець, редактор

У першу річницю смерти Степана Любомирського-Рихтицького
“Свобода”, 21 липня 1984

Минулого року, влітку, 16-го липня 1983 року несподівано й передчасно відійшов у Божу вічність Степан Любомир Рихтицький, який для нас, товаришів його, був незабутнім Любком.

Його несподіваний відхід був болючим для його дітей Тамари, Нестора і Ксені, дружини Дарії, матері, брата, родини, як також для його товаришів по зброї Першої Дивізії УНА, друзів, приятелів і знайомих. На жаль, багатьом з тут названих, не пощастило прийти, щоб над його домовиною у безповоротню дорогу сказати востаннє „Прощай”...

Любомир Рихтицький народився 21-го квітня 1921 року у міщанській родині у Дрогобичі. Батько його був старшиною Української Галицької Армії, мати його Євгенія, з дому Божемських, живе в ЗСА. Любомир закінчив у Дрогобичі народну школу та гімназію. 1941 навчався у Львівському політехнічному інституті.

У липні 1943 зголосився до Дивізії «Галичина»; перейшов у Дивізії підстаршинський вишкіл, а відтак старшинську артилерійську школу. Хорунжий Л. Рихтицький - учасник Битви під Бродами. По війні перебував у таборі полонених, у Риміні, Італія.

Любомир почав писати у юнацьких роках. Коли він був у полоні у Риміні, вийшла перша збірка його новель під заголовком „Сон літньої ночі", яку підписав він як Степан Елерсон. Це в основному були новелі, присвячені боротьбі українського народу, українському підпіллі й ОУН. Видавництво „Життя в таборі" в Риміні 15-го липня 1946 року у своїй вступній статті подало наступну замітку до згаданої збірки: „Сон літньої ночі”– перша спроба молодого автора, досить оригінальна у своєму заложенні і в переведенні, виходить у нашому видавництві в графічному оформленні М. Фесоловича та В. Каплуна, після поборення незвичайно великих труднощів, зв'язаних як все з браком відповідних матеріялів. Тільки завдяки культурно-освітньому референтові табору сотнику Б. Під– гайному вдалось видавництву „Життя в таборі" зреалізувати свій намір та дати у руки таборового читача новий доказ праці та намагання хоч в дрібній частині покрити катастрофальний брак книжок у нашому таборі. Сподіваємось, шо наше зусилля найде прихильний відгук у таборі, додаючи нам сил до дальшої праці та віри в її доцільність".

Збірка „Сон літньої ночі" складалась з дванадцяти окремих новель, які читачі прочитали з насолодою. Його новелі були сповнені великим оптимізмом і надією, що ось-ось і нам усміхнеться сонце, тримаймося і не падаймо духом. У тодішній міжнародній ситуації цього типу література була на потребу дня. Крім цього, в тій ситуації здобуватись на оптимізм було нелегко. Перша спроба молодого автора була вдалою і повністю себе виправдала. Цей успіх був поштовхом до дальшої праці. Згодом бачимо його новелі і нариси з цією самою тематикою у почитному ілюстрованому журналі „Пу-Гу".

Перериваю статтю “У першу річницю смерти...” спогадом* Миколи Вірного, теж дивізійника й військовополоненого, про його знайомство зі сл. п. Любомиром Рихтицьким:

“Одним із популярніших письменників був у Ріміні хорунжий Любомир Рихтицький, псевдоніми Любомирський і Елерсон.
З цим автором, що строчив рядки, як з кулемета, зустрінувся однієї днини взимку в Ріміні, з початком січня 1947 р. Сидів я в шатрі головного редактора «Батьківщини» хорунжого Семена Федюка. Був мороз. Але в африканських шатрах, які подарували англійці та в яких ми жили, коли приробити грубку, то було досить терпимо.
Аж ось входить хорунжий Любомир Рихтицький — високий, стрункий, гарний. На ньому дві шинелі. Одна офіцерська, його, а на ній кавалерійська. Де він її знайшов, так і не запитався. Зайшов, кинув «здоров» приятелеві та зразу й почав:
— Скажи ти, на милість Божу. Я пишу «томи», а ти помістив на одну сторінку новелку «Виною паранджа» якогось Миколи Вірного, яка перекреслила всі мої місячні зусилля. Хто він такий?
Хорунжий Семен Федюк усміхнувся і показав на мене.
— А ось, познайомся.
Встав я назустріч. А Любомир Рихтицький дивиться на мене згори.
— Такі молоді і звідки ви з такою переконливістю пишете про узбеків?
— У мене був друг, у німецькому полоні, узбек, який багато чого з життя своєї країни розповів, — сказав і усміхаюся, бо ж він віком не старший від мене.
— Ви вже побували в німецькому полоні? Коли ви встигли?
— В травні 1942-го під час визволення Харкова. Тоді дістав контуження, поранення і попав у полон.
— Чекайте, чекайте, чи це не ви вели одного разу дивізію на спільну Службу Божу, в попередньому таборі «5-ц»?
— Перший і останній раз..! — зі щирою усмішкою відповів я.
— Такі молоді… — вдивляючись в мої очі, промовив мій новий знайомий.
— Він — один із тих, що успішно закінчив перший і перейшов на другий курс медичного інституту, але опинився у школі, Любомире, середнього комскладу, — додав серйозно Семен Федюк. — Він у твоїй праці, Любомире, особливо, коли пишеш про Совєтський Союз, може допомогти.
Той прийняв пораду.
Хорунжий Любомир Рихтицький-Любомирський був одним із найпрацьовитіших у таборі. В Ріміні вийшла збірка новел — «Сон літньої ночі». Він був з тієї когорти, які стають бойовими офіцерами не випадково і яким в інших обставинах судилось би бути генералами.”

Повертаюся до статті “У першу річницю смерти...”:

На літературну творчість Любомира Рихтицького чималий вплив зробив інж. Богдан Підгайний, який в той час був також у таборі полонених у Риміні та заохочував його до літературної творчости. Там же у полоні написав він один із кращих своїх творів „Жорстокі світанки". Тематикою його творчости була боротьба УПА, боротьба українського підпілля. „Жорстокі світанки" послужили до випущення фільму під цією самою назвою. 

Після Ріміні Любомир Рихтицький перебрався до Німеччини, де з наступного року почав студіювати журналістику та лісівництво в Українському технічно-господаському інституті на околиці Реґенсбурґу, котрий інститут тоді очолював професор Б. Іваницький, відомий український лісознавець.
У Реґенсбурзі він познайомися з Дарією-Вірою Мельникович, з якою, невдовзі, й одружився. Певний час вони поневірялись у Німеччині — у таборах ДіПі в Реґенсбурзі, Новому Ульмі, Мюнхені. Любомир ніколи не нарікав і далі любив війська і все любувався у військово-маршових мелодіях та захоплювався військовими фільмами. Після народження дочки Тамари родина перебралася до Америки.

У видавництві „Дніпрова хвиля" у Мюнхені появився його черговий твір–роман у чотирьох томах під назвою „Гад відходить", а також його праця „Таємний фронт" під іншим псевдонімом — Микола Хортиця. В 1951-56 роках він видав черговий роман під назвою „Дух Прометея", яку присвятив своїй дружині Дарії. Любомир залишив цілу низку, з яких я назвав тільки декілька. Написав він також сценарій „Ніколи не забуду” для фільму, який, як і перший фільм „Жорстокі світанки" зроблено у Канаді.

Пригадую собі мюнхенські часи, коли машинка до писання безперервно стукала на Дахауерштрасе до пізьньої ночі. Всі його твори просякнуті оптимізмом. Він не любив плачу, не любив атмосфери Кащенкових творів, часто повторяв, що він пише для наших робітниць і робітників. Його бажанням було, щоб українці були народом, як всі інші, які не тільки плачуть та програють, але й перемагають. Любомир був оптимістом не тільки у своїх творах, але також і в житті.

Він не змарнував ні хвилини часу, залишивши гарну літературну спадщину. Був він, до речі, філателістом, основником серії поштових видань „Української підпільної пошти" - листівок, бофонів (підпільних грошей) та марок. Займався і журналістичною працею. Очевидно, в межах газетної статті не можна охопити всієї його літературної та політично-громадської праці, не згадуючи про їх аналізу. Св. п. Любомир заслуговує на окрему увагу, і слід сподіватись, що колись літературний критик напише об'єктивну оцінку його літературної творчости.

В особі Любомира Рихтицького українська громада втратила українського громадсько-політичного діяча, творчо-активного письменника і українського патріота.
_______________
* Микола Вірний. “Письменники Ріміні”
http://www.smoloskyp.org.ua/bulPDF/P_Franc.pdf 

Жалобне оголошення у "Свободі" з 21 липня 1983

Оцифровані твори С. Любомирського-Рихтицького:

http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9