Микола ЗЕРОВ
* 26 квітня 1890, Зіньків, Полтавщина - † 3 листопада 1937, Сандармох
* * *
Так як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам'яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
Як маєм крен направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар?
І пилу впав усюди сірий шар
І все значиться смутком і нудьгою?
І як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ —
Вони ж слабі, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, мов той хижак,
А ця, на бруку знайдена підкова —
Єдиний добрий, на майбутнє, знак.
"Писав на своєму віку поезії, критичні статті та історично-літературні розправи. До драм, оповідань і доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії. Пише поволі і, перше ніж сісти до столу, мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання.
...Року 1925 в зв’язку з літературною дискусією попав «без драки в большие забияки», а з 1926 є мовчазним свідком буйного та довільного росту своєї доброї та лихої слави («не так слава, як той поговір»), щодня зміцнюючись у переконанні, що літературні репутації живуть своїм особливим і незалежним життям."
Микола Зеров
З Автобіографії (написаної від 3-ї особи)*
1928
Його стріваю я — і мало не щодня! —
В студентській постаті на темних коритарах
В повазі лекторській і в круглих окулярах,
Де тиша темних книг, де збори й метушня.
Він народивсь давно, і то не маячня!
Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,
Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,
Мов літоросль повзка від в'язового пня.
Ще вчора він слова точив мені медові,
І стільки приязні було в облесній мові!
Та утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крові одмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
И абіе пътель возгласи.**
Огні і теплий чад. З високих хор
Лунає спів туги і безнадії.
Навколо нас кати і кустодії,
Синедріон і кесарь, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Для нас на дворищі багаття тліє,
Для нас пересторогу півень піє,
І слуг гуде архиєрейський хор.
І темний ряд євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
А навкруги — на цвинтарі, в притворі —
Свічки і дзвін, дитячі голоси
І в темному повітрі вогкі зорі.
Насамперед кілька застережень. Як згадує Григорій Кочур, один із студентів запитав:
– Професоре, скажіть, як же Вас звати – Зе́ров чи Зеро́в?
– Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей, – почули у відповідь.
Родинна традиція знає форму «Зéров».
Тут можна зробити припущення, що етимологія прізвища семінарська. Латинською мовою «зеро» означає нуль. Цікава паралель: різновид цього слова – «ніхто» – був викарбуваний на табличці, що висіла на дверях його старшого сучасника – визначного філософа, академіка УАН, справжнє прізвище якого було Гіляров. «Звусь я Ніхто на ім’я», – відповів Одіссей на питання кіклопа Поліфема. Тим самим словом підписав свою першу збірку поезій Інокентій Анненський.
Друге вступне застереження стосується назви угруповання.
Звали їх неокласиками. Речник тодішнього режиму, за сумісництвом літературний критик В.Коряк уживав цю назву безоглядно. Він твердо тямив, що «групу неокласиків на чолі з Зеровим» було організовано 1923 року. Він чітко знав і назву групи (ледве не її реєстраційний номер у канцелярії), знав, кого вважати за керівника, і наводив такий незаперечний доказ існування групи, як дату її заснування. Звісно, відповідного акту не було ні 1923 року, ні раніше, ані пізніше. Нині лишається тільки здогадуватися, від чого саме Коряк рахував, що й навіщо він мав на увазі.
Самі неокласики свідчили, що організації не засновували, але раз так вважали, – не перечили. У присвяченій Зерову статті Максим Рильський писав, що він «належав до літературної групи, якій випадково й дуже умовно накинули досить невиразний термін «неокласики». І якщо М.Рильський виділив у цьому реченні слова «випадково» й «дуже умовно», – хотілося б підкреслити тут іще одне – «накинули» їм, себто не вони самі собі його придумали, отже, це не була самоназва.
Те саме й Зеров. Промовляючи на процесі «Спілки визволення України», куди його потягли за свідка, він сказав:
«Що до так званої школи «неоклясиків», то […] ще питання, – чи це була школа? Річ у тому, що школа характеризується наявністю до певної міри представників певних мистецьких тенденцій. Ті люди, що їх звичайно залічують до тієї школи, ніколи цієї назви як свого мистецького [о]значення не приймали, коли їм доводилося його згадувати, вони завжди ставили це в лапках».
З монументальної праці "Наш сучасник Микола Зеров". Луцьк: Терен, 2006***
Дванадцять днів, дванадцять синіх чаш
Над сірими і ржавими ярами —
Ми їх пили маленькими ковтками,
Бо знали ми: півмісяць буде наш.
З далеких гін, де море і Сиваш,
Вітри міцними набігали снами,
Схилявся день до західної брами
І вабив степ із саду і піддаш.
І вгору брались ми крізь глід і терен,
Не зводячи очей з огнистих зерен,
Просипаних на кристалічну синь.
В крайнебі гасли просмуги янтарні,
А проти нас крізь млу і далечінь
Займалось дві зорі на солеварні.
Цей сон на яві ніби бачив я:
Нараз потухли шуми пароплавні, —
Лиш очерет, — та ясновербі плавні, —
Та многовода дужа течія…
Країно див загублена моя,
Я знав тебе у дні дитячі, давні, —
Та роки йшли, і злидні непоправні
Змітали з пам’яти твоє ім’я…
І аж тепер вечірньої години
Не стало враз тривог і мотанини;
Відкрились двері у глухій стіні:
Стих очерет. Замшілі сплять колеса,
І чаплі, знявшися на мілині,
Перелітають золотисті плеса.
3.Х.1934
Пристань Ушкалка на нижньому Дніпрі. Образ «Дверей у стіні» взятий від однойменного оповідання**** Велза. — Прим. Автора.
Ось як 100 років тому Микола Костьович відповів на один із ліліпутячих закидів про «маленьку культуру»…*
Микола ЗЕРОВ
«ОБ УКРАИНСКОМ ИСКУССТВЕ»
Такий заголовок має стаття д. Іл. Еренбурґа в ч. 54-м «Киевской жизни» — за 16 (3) листопада ц. р. Занотовуємо її тут, бо, при всій своїй побіжності й деякій «легкости в мыслях», вона надзвичайно характерна і для того часу, коли з’явилась (саме в добу завзятого походу київських аґентів добровольчого уряду проти української книжки, школи й науки), і для тих «культурних» кіл російського громадянства, що «з одного боку» не мали охоти солідаризуватися з політикою національних переслідувань, а «з другого» не мали мужності виразно проти неї протестувати.
Ілля Еренбурґ
Українське мистецтво й українці мають в особі д. Еренбурґа нібито оборонця. Людина культурна, д. Еренбурґ перш за все проти того, щоб українців називали «малоросами». «Прежде всего, — пише він, — следует бросить спор об имени. Жители Барселоны требуют, чтобы их называли каталонцами, а негры на Кубе, недовольные своим именем, заменили его аллегорическим “брюнеты”. Требует ли этого историческая точность или только элементарная вежливость — все равно, пусть украинцы будут украинцами…» Але разом з тим д. Еренбурґ не може похвалити й українську інтеліґенцію, бо, як на його думку, то «слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм»; всі вони, а коли не всі, то більшість «готовы за дурной нрав какого-нибудь исправника мстить Достоевскому и, узнав о закрытии украинской газеты, отрицать Пушкина…»
Накресливши такий — чи не занадто сумарний? — образ українського інтеліґента, д. Еренбурґ продовжує: «Мне кажется, что области культурные, и в частности вопрос об украинской литературе, должны быть отделены от политической тяжбы… Гораздо разумнее проверить, что создано за последнее время украинцами в литературе и искусстве…»
Які ж результати цієї — скористаємось російським шкільним терміном — цієї «передержки», яку робить українському мистецтву наш строгий, але справедливий екзаменатор?
З одного боку «люди, относящиеся с недоверием к музыкальным возможностям украинского языка», нібито «ґрунту під собою не мають»: досить їм перечитати «Скорбну Матір» Тичини, щоби в цьому переконатись.
Але… з другого боку, підсумки творчої праці «молодых украинцев» — «скудны и бледны». Українське слово, навіть в руках митців, ще безсиле переказати «усложненные и утонченные чувства современного человека…». «Украинский язык вырос и жил в деревне; пересаженный в кабинет философа или на улицу современного города, он поблек и зачах…» Українські поети, не вважаючи на присутність серед них таких талантів, як Тичина, що вміє «сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста», одірвались уже «от безымянной народной песни», а «поэзии индивидуальной еще не создали…». «В области живописи дело обстоит еще печальнее… Пришлось прибегнуть к излюбленному методу — перекрашиванию вывесок…» Що ж до театру (молодого), то він «отравлен невзыскательным модернизмом и совершенно чужд национальному началу».
Проти висновків д. Еренбурґа говорить не будемо — охоче припускаємо, що в багатьох своїх присудах він має повну рацію — важливо для нас не щó, але я́к він говорить. Висока типовість тих присудів і висновків — в їхньому тоні. До українського мистецтва д. Еренбурґ підходить звисока, як повноважний представник «русской музы», «старшої і багатшої від своєї південної сестри», як високорозвинений «литературных дел мастер», як людина вищої культури, як вельможний, але ласкавий чужоземець, якого навіть «встающий образ Бальмонта не лишает возможности наслаждаться многими строфами Олеся». Розуміється, при таких умовах поставити нове українське мистецтво в зв’язок з його українським корінням, зрозуміти його в органічному процесі його росту д. Еренбурґ не має змоги. Як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею. І хоча малоросійського анекдоту про самопери він, спасибі йому, не оповідає, але дуже далеко від нього не одходить.
Ні вдумливості, ні знання в нього не видко. Бо ж не можуть свідчити про вдумливість — гумористичні словечка про «брюнетів» на острові Кубі, а про знання — такі фрази, як «самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру…» І тут знову характерна рисочка. Як не хоче Еренбурґ одмежуватись од політики і політиканства, а проте, заговоривши про українське мистецтво, ніяк не може, щоб за кожним словом не згадати «коновальцовских маляров» або ненависних йому «самостийников», ніяк не може розглянути справу по суті. А тим часом, якби він стяг з себе «ветхого Адама» та підійшов до своєї теми з любов’ю та інтересом, він би, може, зрозумів всю легковажність свого генеральського тону і не взявся б виносити присуди про українське мистецтво лише на підставі власної естетичної культури.
1919
—————————————
Прим. Подається за: Книгарь. — 1919. — Грудень. — № 28. — Стовп. 1947–1949.
Рецензію підписано криптонімом М. З.
"Так як нам жить хвилиною легкою..." Трагедія життя Миколи Зерова
________________
** "І негайно заспівав півень" (переклад з церковнослов'янської).
