"Коли йде смертельна бійка, нема сенсу озиратися на те, що там із ким було спільне в історії. Британії вистарчило 11 днів, щоби завдати удару по вчорашньому союзникові, який став загрозою. Жодної спільної історії, жодних спільних сентиментів, нічого подібного. Тільки в бійку. Противник не розуміє нічого іншого з того моменту, як він уперше пролив кров. Щойно він переступив цю межу - все, ігри й зазирання в очі скінчилися. Хто цього не розуміє, має триматися подалі від цього всього й робити кориснішу справу — грати на роялі, наприклад." 
НЕВБЛАГАННА РІШУЧІСТЬ
До цієї теми ми вже одного разу зверталися, але то ще було за нормальної влади, а тепер, за 95 кварталу, тема ця сприйматиметься трохи інакше, та й розглянемо ми її з дещо іншого боку. До чого її тут порушено і які проглядаються аналогії, кожен хай вирішить для себе сам.
***
22 червня 1940 року Франція підписала акт про капітуляцію* перед Німеччиною і вийшла з війни, віддавши на милість переможця свою країну й надавши йому всі свої військові запаси і промисловість. 25 червня положення акта набули чинности. Загалом, розгром Франції в такий короткий термін був несподіванкою для Німеччини чи, радше, реалізацією її найсміливіших планів, і тому, на хвилі ейфорії, частина військово-політичного керівництва Німеччини наполягала на тім, щоб не зволікаючи розпочати операцію із захоплення Британії. Дехто з них вважав, що як такої сухопутної війни на островах не буде. Мовляв, варто тільки висадити десант, чверть мільйона багнетів, на південнім узбережжі і просто там закріпитися - і Британія, безумовно, капітулює.
Такі міркування були небезпідставні, бо, справді, основним елементом оборони Британії було географічне положення острова. Великої сухопутної армії вона не мала, і створити її за кілька місяців було хоч убий неможливо. Основний наголос у своїх збройних силах Британія традиційно робила на флоті, а сухопутні війська завжди були пріоритетом союзників. У Першій Світовій Війні головним союзником Британії якраз і була Франція, котра й мала потужні сухопутні сили.
І тут треба відзначити, що такі плани в Німеччині були, а з урахуванням того напору й найвищого бойового духу, що їх демонстрував Вермахт після французької кампанії, ймовірність їхнього здійснення була досить високою. І навпаки, бойовий дух Британії був уражений, особливо після Дюнкерка. По суті, Британія залишилася один на один з Німеччиною та її союзниками, оскільки США визнали уряд Віші. Це зараз ми знаємо, як все розвивалося і чим закінчилося, а тоді все мало інший вигляд. По суті, Британія щойно втратила свого найнадійнішого союзника і далі мала розраховувати тільки на свої сили.
Безумовно, військове командування Великої Британії було поінформоване про те, що, навіть не маючи флоту, здатного протистояти британському, Німеччина все ж таки могла здійснити свій план. Принаймні, було достовірно відомо про те, що німецьке військове командування реквізувало весь більш-менш придатний для перевезення десанту комерційний флот на північному узбережжі Франції, Бельгії і Нідерландів, а також - в басейні річки Райн.
Нейтралізувати британський флот під час операції передбачалося шляхом щільного мінування входу до Ла-Маншу, що можна було зробити силами підводних човнів і легких катерів, а головне - королівському військово-морському флотові мали протистояти Люфтваффе і берегова артилерія. Ось тому військово-морське командування Британії тримало свій флот подалі від берегів противника, щоб не наразити його на небезпеку завчасно. Крім того, в Німеччини був резерв, який формально не міг використовуватися в цій битві, але Гітлер продемонстрував легкість, з якою він був здатнен переступати через будь-які формальності. Наприклад, за умовами капітуляції, ВМС Франції - найдосконаліші серед континентальних країн Европи - залишалися в неї, але мусили без руху стояти на своїх базах.
Проте, як показали подальші події, Німеччина практично дочиста реквізувала весь вантажний автотранспорт Франції, аби хоч частково моторизувати свою лоґістику, що спиралася на гужовий транспорт. Ні в кого не було впевнености в тому, що, в разі потреби, «знерухомлений» французький флот не перейде до рук Німеччини.
Коротше, після падіння Франції Лондонові треба було швидко міркувати на тему, що і як робити далі. Головне було не допустити проведення десантної операції, чого б це не коштувало. Британія дуже розраховувала на свої ВПС - і, як виявилося, не дарма, ну, а флот мав діяти на випередження. В першу чергу треба було розібратися з французьким флотом, оскільки після початку бійки вже буде не до нього. В Лондона не було жодних ґарантій того, що в найневідповідніший момент французька ескадра не опиниться в Ла-Манші, попередньо перетворивши на щебінь укріплення Ґібралтару.
Буквально через кілька днів після капітуляції міністр оборони уряду Віші адмірал Дарлан розіслав директиву командирам кораблів про те, щоб ті ні за яких обставин не допустили захоплення кораблів німцями. Але на той момент британське командування не мало тексту цієї директиви, а якби й отримало його по своїх каналах, то навряд чи би це дало додаткові підстави для спокою. Це питання вимагало практичного й безумовного з'ясування, і поки був час, уряд ухвалив, що королівський флот має розібратися з ним швидко і остаточно.
Французький флот був великим і досить сучасним і, на момент капітуляції, був розкиданий по низці баз, зокрема у Британській та Французькій Вест-Індії, але в основному - в Середземнім морі, оскільки головною базою ВМС Франції є Тулон. Але саме там кораблів майже не було. Основне ударне угруповання французького флоту стояле в алжирськім Мерс-ель-Кебірі. Там стояли: два новітні лінкори «Дюнкерк» і «Страсбурґ», водотоннажністю по 26,5 тис. тонн кожен; два лінкори попередньої серії «Бретань» і «Прованс», шість важких есмінців і дрібніші кораблі й судна.
У прилеглім порту Оран стояли ще сім есмінців і дві субмарини. З іншого боку Ґібралтару, у французькім Марокко, в портах Касабланці та Марокко, стояли два ще недобудовані суперлінкори водотоннажністю по 38 тис. тонн кожен - «Жан Барт» і «Рішельє». У британській Олександрії перебував лінкор старої серії «Лотаринґія» водотоннажністю 22 тис. тонн і ще чотири крейсери.
Самий перелік кораблів цього флоту, які перебували відносно недалеко від Британії, вже перевищував усе те, що було у складі Кріґсмаріне, і є дуже великі сумніви в тому, що в Берліні могли би встояти від спокуси використати ці сили в разі початку десантної операції проти Британії. А дата її початку і сама можливість операції залежали від захоплення панування в повітрі, чого Люфтваффе так і не добилися, але наприкінці червня, через тиждень після падіння Франції, щодо результату битви в повітрі можна було тільки робити припущення.
Коротше, виступаючи перед членами свого кабінету, Черчилль сказав, що йому навіть думати боляче про те, що Франція, котра щойно потрапила у скрутне становище, може опинитися в таборі ворога, а проте, у ситуації, що склалася, треба приймати дуже важке рішення, яке може мати наслідки у віддаленій перспективі. Зокрема він сказав:
«За будь-яку ціну, за всіх ризиків, так чи інакше, ми повинні зробити так, щоби флот Франції не потрапив до чужих рук, бо, якщо це трапиться, це може призвести до нашої загибелі».
Таким чином, королівський флот отримав завдання терміново розробити і здійснити план «Катапульта». Його метою було або забезпечити перехід французького флоту в підпорядкування Британії, або знищити його тим чи іншим способом.
Як потім згадував Черчилль, міністри були дуже засмучені тим, що́ їм довелося вирішувати, надто, що за тиждень до того вони щиро переживали за Францію і сподівалися, що їй вдасться якось виправити ситуацію. Проте, реальність диктувала свої умови й від них ні́куди було подітися. Всім було зрозуміло, що крім них ухвалити цього ніхто не зможе, а в обставинах, що склалися від цього залежала доля Британії. Прийшов час невблаганної і безкомпромісної рішучости. Тільки вона може дати шанс на перемогу. Коротше, потреба розв’язати це питання стала очевидною для всіх, і тому всі висловили свою повну підтримку такого плану дій.
Адміралтейство негайно отримало завдання, і 28 червня була організована флотська ударна ескадра «Force H» з тих сил і засобів, що перебували поблизу Ґібралтару. Ескадра складалася з 22 000-тонного авіяносця HMS Ark Royal; 42 100-тонного лінійного крейсера «Hood»; двох лінкорів - 29 150-тонного «Resolution» і 30 600-тонного «Valiant»; 5220-тонного крейсера «Arethusa“ і 7500-тонного «Enterprise»; а також екранних есмінців «Faulknor», «Foxhound», «Fearless», «Forester», «Foresight», «Escort», «Keppel», «Active», «Wrestler», «Vidette" і «Vortingern».
Віце-адмірал, згодом повний адмірал сер Джеймс Ф. Сомервілл (1882 - 1949)
Командувачем ескадри був призначений 57-річний віце-адмірал сер Джеймс Ф. Сомервілл, James F. Somerville , нащадок знаменитої військово-морської династії Hood. Терміни планування і здійснення операції були вкрай стислими, і вибір припав на цього адмірала тому, що в таких же обмежених часом умовах він став основним розробником операції «Динамо» - евакуації британських військ з Дюнкерка, проведеної менше місяця до того.
І от, уже вночі проти 3 липня операція «Катапульта» почалася. Тієї ночі здійснено захоплення понад 200 французьких кораблів і суден, що перебували у британських портах. Більшість із них перебували у Портсмуті і Плімуті. Зокрема, були захоплені лінкори «Курбе» і «Париж», корабель постачання «Поллукс», есмінці, мінні загороджувачі, тральщики, підводні човни, мисливці за підводними човнами, торпедні катери, буксири, траулери, шлюпи і портові судна. В основному, все пройшло без застосування сили. Інциденти виникли тільки під час захоплення есмінця «Містраль» і 3250-тонного підводного човна «Сюркуф». Унаслідок цього два британські офіцери були поранені і один французький матрос убитий.
При цьому, велика частина екіпажів висловили бажання битися на боці Британії і, як змога, на своїх кораблях. Зокрема, підводний човен «Сюркуф», що був захоплений зі згаданим вище інцидентом, врешті-решт залишився зі своїм екіпажем, який відважно воював на боці Британії. Він був потоплений з усім своїм французьким екіпажем 19 лютого 1942 року. Але то було потім.
Сучасний вигляд гавані Мерс-ель-Кебір
Друга фаза операції "Катпульта" полягала в тім, щоб зробити приблизно те ж саме з іншим французьким флотом, який стояв уже на своїх базах і в першу чергу - в Мерс-ель-Кебірі.
Це була найскладніша і найнеприємніша частина всього плану, оскільки раптового наскоку там бути просто не могло, адже флот стояв на власній військово-морській базі, а наближення ударної флотилії так чи інакше, але обов'язково мало призвести до протистояння, здатного перерости у збройне протистояння, і до переговорів про здачу. Було очевидно, що в разі жорсткого сценарію, втрати сторін мали бути неминучими і, можливо, відчутними. Коротше, вранці 3 липня ескадра «Force H» наблизилася до своєї мети настільки, що сигнальники вже бачили щогли кораблів, що стояли на базі.
Французький адмірал Марсель Бруно Жансул (1880 - 1973)
План дій був простий і зрозумілий для всіх. Адмірал Сомервілл мав почати переговори з адміралом Марселем Жансулом, Marcel-Bruno Gensoul, командувачем французької ескадри. Жансул спочатку відмовився зустрітися з емісаром Сомервілла, і переговори почалися шляхом радіообміну. Адмірал Сомервілл отримав від Адміралтейства чотири варіянти, що їх треба було довести до відома французького адмірала:
- вивести в море і об'єднати сили з Королівським флотом;
- плисти зі скороченими екіпажами до британських портів, де судна буде конфісковано, а їхній особовий склад репатрійовано;
- відплисти з скороченими екіпажами на базу в Дакарі, де кораблі буде знерухомлено;
- знищити свої кораблі протягом шести годин.
Адміралтейство проінструктувало Сомервілла таким чином, що, в разі відмови Жансула від усіх пропозицій, французькі кораблі треба вивести з ладу там, де вони опиняться на той момент з використанням «усіх наявних засобів".
Тобто, це не був ультиматум у стилі «здайся або помри» - французам було дано низку варіянтів на вибір, зокрема таких, які не викликали би проблем в уряду Віші. Якби адмірал погодився затопити кораблі на виході з бази, то формально флот не перейшов би на сторону Британії, а за Комп'єнським актом про капітуляцію Німеччина й так зобов'язалася не відбирати цього флоту за умови, що його буде знерухомлено. А найкращий спосіб знерухомити корабель, це - втопити його. В такім разі, Віші залишилися б при своїх інтересах, а Британія вирішила би свою проблему.
Ці ж умови давали і британському адміралові повний карт-бланш. По суті, Адміралтейство вповноважило його приймати результат від максимально позитивного - переходу флоту в підпорядкування Британії, до найнеґативнішого - знищення кораблів прямо на базі французького флоту. Адмірал Сомервілл отримав таку шифровку від командування:
«На вас покладено одне з найнеприємніших і найважчих завдань, з якими будь-коли стикався британський адмірал, але ми цілком довіряємо вам і покладаємося на вас, що ви безумовно його виконаєте».
А трохи пізніше адмірал Жансул дав згоду на зустріч емісара адмірала Сомервілла з його прапор-лейтенантом поза межами бази. Від британського флоту на переговори був посланий капітан Седрік Голланд, Cedric Holland, капітан авіяносця Ark Royal. На борту есмінця HMS Foxhound о 8:10 він відбув до місця рандеву, де і зустрівся з представником командування французької ескадри. Переговори йшли понад дві години, і напруга наростала.
Часу для переговорів було відпущено до полудня, але емісар британського командування попросив дати ще часу, оскільки французи явно вагалися. Крайній термін відсунули до 15:00, і після закінчення цього терміну адмірал Жансул дав згоду на особисту зустріч з британським емісаром, на борту свого флаґмана «Дюнкерк». Переговори продовжилися вже о 16:15.
У цей час з Лондона Сомервіллові прийшло повідомлення про перехоплену шифровку від французького адміралтейства, котре залишило Жансулові два варіянти - або приєднатися до британської ескадри, або втопити свої кораблі. Але адмірал проіґнорував цю вказівку, і о 17:15 заявив, що його не влаштовують умови ультиматуму і що він їх відхиляє. Емісар Сомервілла передав Жансулові остаточний ультиматум: або до 17:30 він приймає ультиматум, або ескадра відкриває вогонь.
На цім переговори закінчилися, і о 17:55 HMS Foxhound залишив базу. На виході моряки лінкора «Бретань» віддали честь парламентарям. Вони ще не знали, що через кілька хвилин майже нікого з них вже не буде в живих. Але англійці помітили, що французька ескадра почала готуватися на вихід, піднімати пари, і хтось уже почав відшвартовуватися.
Британський авіяносець Ark Royal
А далі вже все відомо. Ескадра відкрила вогонь з гармат головного калібру і практично першим залпом вивела з ладу майже всі кораблі французів. Між залпами артилерії на цілі зайшли торпедоносці Swordfish, які вклали свої торпеди у кораблі, які ще не палали. Другим залпом була знищена «Бретань» - мабуть, стрільно влучило у сховище боєприпасів, і вона просто вибухнула. Коли розсіявся дим, на її місці вже нічого не було.
Французький лінкор Strasbourg під обстрілом
Палає французький лінкор "Бретань"
Тоне підбитий французький есмінець "Моґадор"
Обстріл французьких кораблів
Такий вигляд мала гавань Мерс-ель-Кебір, коли обстріл закінчився
О 18:04 адмірал Сомервілл наказав припинити вогонь, аби дати французам змогу покинути підбиті кораблі та евакуювати поранених. Але на той час 1250 французів вже загинули, 977 з них розділили долю свого корабля - “Бретані”. Загалом, завдання було виконане. Врятуватися вдалося кільком есмінцям і одному крейсерові, які встигли залишити місце бою і піти до Тулону.
Ескадра могла їх наздогнати, але такої директиви від Адміралтейства не було, і адмірал Сомервілл вирішив, що завдання і так виконано.** Але 6 червня, вже на зворотньому шляху, ескадра Force H виявила, що лінкор “Дюнкерк” залишився на плаву, і палубна авіяція відпрацювала по ньому торпедами. Біля його борту стояв транспорт із мінами, і одна з торпед потрапила саме в нього. Міни здетонували і розірвали борт лінкора на шматки. Справу зроблено.
7 і 8 червня невелика ударна група у складі легкого авіяносця HMS Hermes і крейсерів «Австралія» і «Дорсетшир» вийшла до Дакару, де на якорі стояли лінкор «Рішельє», крейсер «Прімоге», шлюп і кілька есмінців. Коротше, і на західному узбережжі Африки вдалося істотно пошкодити французькі кораблі. Хоча вони не становили особливої загрози ні географічно, ні в плані технічного стану, але все мало скінчитися з однозначним результатом. В Александрії адмірал Каннінґем зміг переконати французьку ескадру роззброїтися, уникнувши ще більшого кровопролиття, а трохи згодом, під британське командування перейшли всі французькі судна, що перебували поблизу або в самому Суецькому каналі.
Коротше, операцію «Катапульта» проведено невідворотно і без жодної рефлексії. Британія показала всім, в тому числі італійцям і німцям, а також своїм майбутнім союзникам США, що Британію не зломлено й вона готова боротися до останнього. До речі, це було важливо ще й тому, що після цієї операції в німецького командування розвіялися ілюзії щодо того, що їм досить лише висадити десант на острови - і Британія підніме лапки.
Нічого подібного не сталося. Британія усунула загрозу з моря, а британські льотчики на смерть зчепилися з Люфтваффе, шеф якого Герман Ґерінґ пообіцяв не просто захопити панування в повітрі, але фізично знищити британські ВПС. Із цим теж не склалося. Тож Британія холодно й суворо вибила з Гітлера його впевненість у тім, що операція «Морський Лев» буде легкою прогулянкою, на зразок французької кампанії.
Але тут важливо ось іще що. Коли йде смертельна бійка, нема сенсу озиратися на те, що там із ким було спільне в історії. Британії вистарчило 11 днів, щоби завдати удару по вчорашньому союзникові, який став загрозою. Жодної спільної історії, жодних спільних сентиментів, нічого подібного. Тільки в бійку. Противник не розуміє нічого іншого з того моменту, як він уперше пролив кров. Щойно він переступив цю межу - все, ігри й зазирання в очі скінчилися. Хто цього не розуміє, має триматися подалі від цього всього й робити кориснішу справу — грати на роялі, наприклад.
Attack on Mers-el-Kébir
_____________________
* Угода, підписана 22 червня 1940 у Комп'єні, формально зветься перемир'ям, але Гітлер просто дозволив collabos français зберегти обличчя.
Проте формальна назва підписаного у Комп'єні документа ніколи нікого не вводила в оману - то був акт про здачу, surrender, а на яких саме умовах - то вже питання другорядне. Французи просто не хотіли воювати - lily-livered, слабаки, як вбивчо звуть їх англійці.) Не хотіли, хоча мали всього - вояків, зброї, амуніції - подостатком, а де в чому навіть переважали німців. Навіть Йодль, прибувши на підписання капітуляції Райху і побачивши французів серед присутніх, вигукнув своє знамените й нищівне "Як? Вони теж нас перемогли?!"** Неточність: Французький швидкохідний лінкор "Страсбурґ" і кілька есмінців уникли знищення і дісталися бази в Тулоні неушкоджені. Сомервілл намагався їх наздогнати, відтак наказав завдати по них торпедних ударів, але поцілити їх не вдалося:
But soon Somerville received another report of Strasbourg’s dash out to the northeast. He broke away from land in pursuit. The Strasbourg had a good jump, however, owing to the smoke and the westward position of the British battle line. Somerville ordered a torpedo strike from six Swordfish airplanes. None made a hit, nor was a second attack two hours later successful. The Strasbourg ultimately reached the great French harbor at Toulon unscathed. So did a number of destroyers, and eventually the seaplane carrier. A British submarine sank an auxiliary ship attempting flight.
