“На війні часто вирішальними є психологічні фактори. Противник, який почувається неповноцінним, насправді є таким.”
“Укріплення, артилерія, іноземна допомога - не матимуть жодної цінности, якщо рядовий солдат не знає, що це ВІН охороняє свою країну.”
“Офіцери не бігають, це роблять лише капрали,” - правдоподібно, сказано на адресу капрала Шикльґрубера.*
«Французи цілком позбавлені докорів сумління, енергії та доблести - Велика війна каструвала їх і залишила приниженими, плаксивими; помилково приймаючи сварку за дебати і вереск за красномовство, вони як нація є в такому сильному занепаді, що Шикельґрубер, коли він нарешті нападе на них, можливо, танцюватиме з ключами від Парижа в руці після одного чи двох тижнів мізерних сутичок".
Carl Gustaf Emil Mannerheim
4 червня 1867 — 27 січня 1951, Лозанна
ЛЮДИНА, ЯКА ЗРОБИЛА НЕМОЖЛИВЕ
Карл Ґустав Еміль Маннергейм не керував великою державою й тому не стоїть в однім ряду з такими гігантами, як Черчилль чи Рузвельт. Але особисто він успішно впорався з найскладнішим для політика завданням - відстояв незалежність крихітної країни в ситуації, що здавалася багатьом безнадійною.
Совєтська пропаґанда зображала Маннергейма затятим русофобом. Насправді, він не любив СССР, а старій Росії служив вірою і правдою і фінським націоналістом став, як то кажуть, не від доброго життя.
Говорити про національну ідентичність Маннергейма взагалі складно. Російський генерал і фінський президент був етнічний швед, нащадок небагатого баронського роду.
Карл Ґустав Еміль Маннергейм народився в маєтку Louhisaari в повіті Askainen (нині Masku). Його дід, граф Carl Gustav Mannerheim (1797-1854), був ентомолог і правник. Його батько, Karl Robert, граф Mannerheim (1835-1914) був драматург і промисловець і мав помірні успіхи в обох галузях. Мати Маннергейма, Hedwig Charlotte Helena von Julen (1842-1881), народилася в родині заможного промисловця.
Юний Маннергейм стоїть праворуч
У 1880 році батько Маннергейма залишив сім'ю заради коханки, після чого його мати із сімома дітьми пішла жити до своєї тітки Луїзи; наступного року вона померла. Дядько матері Маннергейма, Albert von Julen (1846–1906), став його опікуном і фінансував його освіту. Маннергейм, третя дитина в родині, успадкував титул барона.
У 15 років Карл-Ґустав вступив до кадетського корпусу Фінляндії. За якісь витівки його позбавили звільнення на Великдень, він згорнув зі свого однострою ляльку, поклав на ліжко і втік у "самоволку", за що був відрахований.
Через рік кадет продовжив освіту в Ніколаївськім кавалерійськім училищі в Петербурзі** - вчинок для фіна неординарний.
Згідно зі статутом Великого Князівства Фінляндського, національні частини були зведені в окремий корпус, призначений виключно для оборони фінської території. Служити у "великий" російської армії фіни, м'яко кажучи, не прагнули.
Однак юний Маннергейм зробив вибір на користь Росії. І 1892 року одружився з російською панночкою - дочкою генерала Ніколая Арапова Анастасією (1872-1936). З його боку це був шлюб з розрахунку — життя кавалерґарда у столиці вимагало грошей, яких він не мав. 1902 року вони розійшлися, а 1919-го розлучилися, але з причин, що не мали стосунку ні до політики, ні до національного питання. В подружжя народилися дві дочки - Анастасія, "Stasie" (1893–1978) та Софія, "Sophy" (1895-1963).
З 1891 до 1903 року Маннергейм служив у Кавалерґардськім полку, який був, сказати б, ґвардією всередині ґвардії. Шефом кавалерґардів вважалася імператриця. Через багато років він відвідав стару Марію Федорівну в Данії, щоб засвідчити їй свою повагу.
На чергуваннях у Зимовому палаці кавалерґарди носили ботфорти вище колін, в яких було незручно сидіти, та білі лосини - їх, як за часів Наполеона, надягали вологими, аби вони, висихаючи, обтягували ноги.
У травні 1896 Маннергейм як молодший асистент брав участь у коронації Ніколая II і під час прийому у Великому Кремлівському палаці удостоївся бесіди з царем; до кінця життя він називав Ніколая ІІ "мій імператор".
У грудні 1904 року Маннергейм був запрошений на останній бал у Зимовому палаці. З огляду на хворобу спадкоємця, цар і цариця більше таких свят не влаштовували.
Жив він істинно по-ґвардійськи: заробив на скачках 14 переломів, набув карткових боргів, а про його романи говорив увесь світський Петербурґ.
Під час служби в Росії Маннергейм познайомився з Павлом Скоропадським.
Маннергейм не тільки розважався. У 1903 році генерал Брусилов, який згодом прославився, забажав бачити тямущого офіцера серед викладачів кавалерійського училища, де був начальником.
Коли спалахнула російсько-японська війна, Маннергейм попросився на фронт. Брусилов порадив підлеглому не розмінюватися на дрібниці, оскільки попереду - війна світова, але відпустив.
На одному з привалів Маннергейм довго розмовляв із товаришем по службі у кавалерійській школі Брусилова вахмістром Семеном Будьонним.
Знимки з подорожей 1906-1908 рр.
У 1906-1908 роках він подорожував із секретним завданням по Середній Азії, Китаю, Монголії та Японії. Після повернення Ніколай II розмовляв з розвідником наодинці майже півтори години. Спогади Маннергейма про експедицію опубліковано в 1940 році.
Під час першої світової війни Маннергейм командував кавалерійською бриґадою, потім дивізією і дослужився до генерал-лейтенанта. Вищим було тільки звання повного генерала. Живих фельдмаршалів у Росії на той час не залишилося. Разом із 12-ю кавалерійською дивізією воював у Галичині та на Волині, зокрема, у Заліщиках, Станіславові, Галичі, Гусятині, Лисці, Луцьку, Торчині. Після поранення його звільнили від командування, на лікування Маннергейм вирушив до Одеси.
Наприкінці 1917 повернувся на батьківщину, до Фінляндії й вирішив присвятити себе її справам, хоча на той момент він говорив по-фінськи насилу. 6 грудня 1917 року Фінляндія проголосила незалежність.
Генерал вивіз до Фінляндії прапор Кавалерґардского полку. Згодом совєтські газети писали, що Маннергейм "вкрав прапор", і дивувалися, як це він досі не застрелився від ганьби.
Большевицька зараза проникла і у Фінляндію — місцева так звана Червона ґвардія розпочала громадянську війну. 1918 року фінське ополчення (шюцкор) під командуванням Маннергейма розгромило Червону ґвардію приблизно за місяць. З цієї нагоди у Гельсінкі відбувся військовий парад, і Маннергейм верхи очолював його.
Парад перемоги над Червоною ґвардією, Гельсінкі, 1918
У червні 1919 року Колчак відхилив пропозицію Маннергейма здійснити наступ на Петроґрад зі 100-тисячною фінською армією в обмін на визнання незалежности Фінляндії.
Відтак протягом чверти століття Маннергейм, на посаді головнокомандувача або перебуваючи поза справами, залишався у Фінляндії головним військовим авторитетом. У 1933 році сейм вивищив його до маршала.
Маршал Маннергейм під час маневрів у Карелії, 1939
При цім його стосунки з фінськими політиками та виборцями не завжди були безхмарними. Для соціял-демократів, що домінували в суспільстві, він був надто правим.
30 листопада 1939 року, коли почалася Зимова війна, парламент поставив 72-літнього Маннергейма на чолі збройних сил. «Я не хочу брати на себе обов'язків головнокомандувача - мій вік і стан здоров’я дають мені право від них відмовитися. Але я мушу підкоритися закликові Президента Республіки та уряду, і зараз я вже вчетверте на війні," - з листа до дочки Софі.
Маннергейм у своїй ставці в Міккелі. Зимова війна, 1940
До фінського війська він звернувся з такими словами:
“Президент Республіки призначив мене 30 листопада 1939 року головнокомандувачем збройних сил країни. Хоробрі солдати Фінляндії! Я беруся за це завдання в той час, коли наші генетичні вороги знову атакують нашу країну. Довіра до очільника - це перша умова успіху. Ви знаєте мене, і я знаю вас і знаю, що кожен з вас готовий виконати свій обов'язок, навіть віддати життя. Ця війна є нічим іншим, як продовженням та завершенням нашої війни за незалежність. Ми боремося за свій дім і свою країну.”
Ім'я Маннергейма увійшло в історію почасти завдяки системі укріплень на Карельському перешийку, що будувалася за його ініціятивою близько 20 років. Вона складалася з трьох ліній, мала довжину 135 км при глибині подекуди до 90 км, і складалася з 175 бетонних споруд і 606 дерев'яно-земляних дзотів. Переважна більшість вогневих точок була оснащена лише кулеметами. Дотів-"мільйонників" з артилерійським озброєнням, названих так тому, що кожен з них обійшовся сумою понад мільйон фінських марок, було всього сім. Вартість "лінії Маннергейма" становила 621 мільйон марок. Бетону було витрачено менше, ніж на будівлю Національної опери в Гельсінкі.
У 1934 році з ініціятиви міністра фінансів соціял-демократа Вяйне Таннера будівництво було заморожене на три роки. Таннер заявив, що, заки витрачати великі гроші на оборону, треба створити для народу життя, що його варто було б захищати.
У перебігу Зимової війни обидві сторони всіляко перебільшували значення "лінії Маннергейма": СССР - для виправдання військових невдач, фіни - для підняття духу військ і населення.
Широко відомою є розповідь Віктора Суворова про поставлений ним експеримент, коли він увів у британський штабний суперкомп'ютер умови Зимової війни, і електронний стратег видав відповідь, що подолати "лінію Маннергейма" неможливо без застосування атомної бомби. Втім, треба враховувати, що умови комп'ютерам задають люди.
Сам Маннергейм оцінював своє дітище скромно: "Росіяни [...] твердили, що наша оборона на Карельському перешийку спиралася на надзвичайно міцний і збудований за останнім словом техніки оборонний вал, що його можна порівняти з лініями Мажино і Зіґфріда і що його жодна армія ніколи не проривала", - писав він у спогадах. - Прорив росіян, мовляв, був "подвигом, рівного якому не було в історії всіх війн". Усе це нісенітниця. Оборонна лінія, звісно, була, але її утворювали тільки рідкі довготривалі кулеметні гнізда та два десятки збудованих за моєю пропозицією нових дотів, між якими були прокладені траншеї. [...] Її міцність стала результатом стійкости й мужности наших солдатів, але аж ніяк не результатом міцности споруд ".
Совєтський військовий експерт генерал-майор Хрєнов називав слабкою стороною "лінії Маннергейма" низький технічний рівень споруд, а сильною - їхнє вдале розміщення на місцевості і ретельне маскування.
Військовий історик Марк Солонін зазначає, що прорив будь-якої укріпленої лінії - завдання величезної складности, якщо солдати, які утримують її, б'ються вміло й мужньо. Патріотизму ж фінам було не позичати. Добровольцями записалися навіть комуністи - ветерани фінської Червоної гвардії 1918 року.
"Бойцы и командиры Красной Армии […] в будущих схватках социализма с капитализмом будут творить чудеса, каких не знает еще военная история", - мовилося у виданім незадовго до Зимової війни напученні для комскладу РККА.
Насправді ж, совєтські збройні сили діяли неефективно, зокрема й там, де "лінії Маннергейма" не було.***
Наступ з Карелії до Ботнічної затоки закінчився загибеллю та полоном 30 тисяч військовослужбовців і розстрілом командувача 9-ї армії Віноґрадова.
"Треба прямо сказати, що на петрозаводському напрямку фіни взяли в середині грудня ініціятиву в свої руки і тримали її майже до кінця війни", - заявив на нараді у присутності Сталіна у квітні 1940 року маршал Боріс Шапошніков.
У повітрі, при співвідношенні числа бойових літаків 26:1 на користь совєтських ВПС, втрати становили 8:1 на користь фінів.
На морі, з 354 транспортів, які пройшли за час війни у фінські порти, Балтійський флот зумів атакувати лише 11, потопивши з них п'ять.
Совєтські втрати виявилися у три з гаком рази вищі за фінські, і майже удвічі вищі за втрати вермахту при завоюванні всієї Західної Европи.
14 березня 1940 року Маннергейм підписав останній наказ Зимової війни, в якому мовилося:
"Солдати! Я бився на багатьох полях, але не бачив ще воїнів, які могли б зрівнятися з вами. Я пишаюся вами так, як пишався би, якби ви були моїми дітьми".
Маршал Ворошилов не сказав своїм підлеглим нічого подібного - і, ймовірно, не тільки через відсутність літературного хисту.
Планів завоювання Фінляндії Кремль не полишив.
"Совєтський Союз, без сумніву, використовуватиме проти нас силу..." - з повідомлення фінського посла Паасіківі.
У документах Комінтерну мовилося: "Фінський народ став би щасливим, якби він отримав таку свободу і самостійність, яку мають народи Литовської, Латвійської, Естонської совєтських республік".
Через 18 днів після закінчення Зимової війни Карельська АССР була перетворена на Карело-Фінську союзну республіку, хоча в ній, як казали совєтські громадяни, які ще насмілювалися жартувати, "знайшлося два фіни - фінінспектор і Фінкельштейн, та й ті виявилися однією особою". Місцеву партноменклатуру почали в терміновому порядку навчати фінської мови.
Колишній начальник штабу 14-ї армії Свірський писав у спогадах, як на початку 1941 року здивувався, дізнавшись про переговори з метою отримання концесії на фінляндські нікелеві рудники: "Навіщо купувати, якщо скоро почнеться війна, і ми повернемо собі Петсамо?"
18 вересня 1940 нарком оборони Тімошенко і начальник генштабу Мєрєцков послали Сталінові план окупації Фінляндії. Документ не містив ідеологічних преамбул на кшталт: "якщо ворог нав'яже нам війну...", а лише конкретні завдання: "вторгнутися...", "розгромити...", "опанувати..."
5 жовтня "Міркування .." військових затвердив Сталін, 25 листопада до Ленінґрадського військового округу надійшла відповідна директива.
23 січня 1941 року Маннергейм заявив президентові Рюті і прем'єр-міністрові Ранґелю, що вважає новий совєтський напад неминучим, і зажадав провести бодай часткову мобілізацію. Пропозицію відхилили.
Задум не був здійснений, передусім, через позицію Берліна.
Згідно із секретними протоколами до пакту Молотова-Ріббентропа, Фінляндія була віднесена до сфери совєтського впливу. Законність змови диктаторів про розподіл суверенних держав, м'яко кажучи, сумнівна, але з погляду совєтсько-німецьких угод, право зайняти Фінляндію СССР мав.
Проте Гітлер, який на той час відчув себе господарем Европи, йти на подальші поступки не збирався.
Повідомляючи Сталіна про свої переговори в Берліні 13 листопада 1940 року, Молотов зазначив, що "найбільше часу з Гітлером пішло на фінське питання".
"Похвалитися нічим, але, принаймні, виявив теперішні настрої Гітлера, з якими доведеться рахуватися", - резюмував Молотов.
Німці скористалися вигідною для них ситуацією. Вони ґарантували постачання Фінляндії зерном і уклали з нею угоду про транзит своїх військ до Норвегії.
Соціял-демократична Фінляндія раніше не відчувала великої симпатії до нацизму, і до Німеччини взагалі, над усе бажаючи залишитися осторонь від світової війни. Маннергейм ще в 1899 році після обіду в кайзера назвав того "фельдфебелем", а Гітлера зневажав як плебея і вискочку.
У листі до сестри після окупації німцями Чехо-Словаччини він писав: "Адольфус і начальник його Чека Гіммлер хочуть просто перетворити народи Европи на білих негрів. Ми стоїмо перед кінцем світу!".
Однак жорсткий тиск Москви штовхнув Гельсінкі в німецькі обійми.
22 червня 1941 року Фінляндія оголосила про нейтралітет. На вимогу Гельсінкі Ріббентропові довелося спростувати слова Гітлера, який у радіозверненні, що прозвучало о 6 ранку, заявив, що німецькі та фінські солдати нібито борються разом.*
Увечері того ж дня совєтський посол у Гельсінкі заявив, що СССР поважатиме нейтралітет Фінляндії.
Однак совєтське командування, виконуючи передвоєнні плани, почало перекидати частини Ленінґрадського військового округу, в тому числі елітної 1-ї танкової дивізії, не назустріч німцям, а на північ, звідки передбачався наступ до Ботнічної затоки. Через кілька днів у зв'язку зі зміною обстановки війська довелося повернути.
25 червня совєтська авіація завдала масованого удару по фінляндських аеродромах. Одночасно бомбили житлові квартали Гельсінкі та інших міст.
Існує версія, що Сталін піддався на провокацію німців, які підсунули совєтській розвідці "дезу" про концентрацію у Фінляндії німецьких військ та авіації, хоча, як стало відомо згодом, 25 червня на фінських аеродромах базувалося всього 10 "мессершміттів".
На думку ряду сучасних авторів, ця помилка дорого обійшлася Совєтському Союзові. Якби Фінляндія залишилася нейтральною, не було би блокади Ленінґрада і голодної смерти 600 тисяч осіб. Навіть якби місто опинилося відрізаним від совєтської території, Америка заплатила би фінам і шведам за поставки продовольства.
1941 р.
"Війну-продовження", як називають її у Фінляндії, Маннергейм вів своєрідно: його війська зайняли до кінця вересня 1941 року райони, втрачені у перебігу Зимової війни, плюс Петрозаводськ, і далі не пішли, зокрема, не намагалися перерізати життєво важливу для СССР залізницю на Мурманськ, якою йшли ленд-лізівські поставки.
На стінах петербурзьких будинків досі видно написи: "При обстрілі ця сторона вулиці найнебезпечніша". Відносно безпечні зони з'явилися внаслідок того, що артилерія била тільки з півдня, де містилися німецькі позиції.
Маннергейм заборонив своїм пілотам літати над Ленінґрадом.
Серпень 1941. Головнокомандувач фельдмаршал Маннергейм (посередині) та його генерали дивляться на блокований Лєнінґрад і Кронштадт
Британський журналіст Александр Верт, який побував у місті одразу після зняття блокади, відзначав, що жителі, говорячи про "ворогів", мали на увазі виключно німців. Фінів під Ленінґрадом нібито й зовсім не було.
1942 р.
1940-ві рр.
Попри інтенсивні повоєнні пошуки в німецьких та фінських архівах, письмових угод між двома країнами про спільне ведення війни виявити не вдалося.
Вашинґтон і Лондон ставилися до Фінляндії як до жертви обставин. США навіть не оголошували їй війну. Захід зробив усе можливе, щоб запобігти окупації Фінляндії совєтською армією.
Фельдмаршал Маннергейм і президент Рюті інспектують війська. 4 червня 1944
За посередництва США та Британії 19 вересня 1944 року укладено угоду, згідно з якою Фінляндія оголошувала війну Німеччині та інтернувала німецькі війська на своїй території.
За 10 днів до того сейм обрав Маннергейма президентом Фінляндії, щоб у критичний для країни момент сконцентрувати владу в одних руках.
На закиди німецького посла Маннергейм відповів: "Він [Гітлер] свого часу переконав нас, що з німецькою допомогою ми переможемо Росію. Тепер Росія сильна, а Фінляндія дуже слабка. Тож нехай сам тепер розсьорбує заварену кашу!"
40 повоєнних років Фінляндія проводила політику нейтралітету і дружби з СССР, відому як "лінія Паасіківі-Кекконена".
Захід говорив про совєтські спроби "фінляндизації Европи", вкладаючи в це слово неґативний зміст і маючи на увазі безпринципну угоду з тоталітаризмом. Зокрема, Фінляндія була єдиною капіталістичною країною, яка видавала совєтському Союзові перебіжчиків.
Президент Урхо Кекконен відповідав на критику словами про те, що Фінляндія багато корисніша для вільного світу як міст, аніж як плацдарм.
Проте стати "мостом", а не черговою "нечорноземною областю" СССР країна змогла значною мірою завдяки Маннергеймові.
Після війни старий маршал зробив батьківщині останню послугу: не став дратувати Москву своєю присутністю і доживав віку в Лозанні.
"Фінляндія стала першою країною, яка зупинила просування большевизму, про що, на жаль, часто забувають", - писав він на схилі років.
У Швайцарії, 1946 р.
У Швайцарії, кінець 1940-х рр.
“БіБіСі”, 2009 (переклад)
Знимки з інтернету.
Похорон Маннергейма, 1951
Могила фельдмаршала у Гельсінкі
Пам'ятник Маннергеймові на площі його імені у Гельсінкі
_____________
* Адольф Гітлер вирішив відвідати Фінляндію 4 червня 1942 року, нібито щоби привітати Маннергейма з 75-літтям. Але Маннергейм не хотів зустрічатися з ним у своєму штабі в Міккелі чи Гельсінкі, бо це могло би скидатися на офіційний державний візит. Зустріч відбулася поблизу Imatra, на південному сході Фінляндії й не розголошувалася.
З аеродрому Immola Гітлера в супроводі президента Фінляндії Ryti відвезли залізницею до місця, де на нього чекав Маннергейм. Вийшовши з вагона й побачивши Маннергейма, Гітлер побіг до нього. "Офіцери не бігають, це роблять лише капрали,” - за переказами, сказав Маннергейм офіцерам, які його супроводжували.
Маннергейм у день свого 75-ліття, 4 червня 1942
Гітлер виголосив вітальне слово, відтак був обід з нагоди дня народження і переговори між ним і Маннергеймом, після чого Гітлер повернувся до Німеччини. Гітлер провів у Фінляндії близько п'яти годин. Оскільки відомо, Гітлер мав намір просити фінів активізувати військові операції проти совєтів, але, очевидно, він не висунув конкретних вимог.
Під час цього візиту інженерові фінської радіокомпанії YLE Торові Дамену вдалося записати перші 11 хвилин приватної розмови Гітлера та Маннергейма. Це треба було робити таємно, оскільки Гітлер ніколи не дозволяв записувати його неофіційно. Дамен мав завдання записати офіційні промови з нагоди дня народження та відповіді на них Маннергейма, і тому в певних залізничних вагонах він встановив мікрофони.
На жаль, Маннергейм та його гості зволили піти до вагону, в якім не було мікрофона. Дамен не розгубився і просунув мікрофон через одне з вікон того вагону; мікрофон опинився на сітчастійполиці якраз над тим місцем, де сиділи Гітлер і Маннергейм. Йому вдалося записати 11 хвилин їхньої приватної розмови, перш ніж есесівці-охоронці Гітлера помітили проводи, що виходили з вікна, і зрозуміли, що фінський інженер записував розмову. Вони жестом наказали йому негайно припинити запис, і він підкорився. Есесівці вимагали негайно знищити стрічку, проте радіокомпанії YLE все ж дозволили залишити котушку, за умови, що вона зберігатиметься у закритому контейнері. Керівник державної цензури Фінляндії повернув котушку YLE аж 1957 року, і відтак запис став доступним https://www.youtube.com/watch?v=oET1WaG5sFk. Це - єдиний відомий запис неофіційної розмови з Гітлером. Транскрипт запису, перекладений на англійську, тут: https://civilianmilitaryintelligencegroup.com/19880/transcript-of-a-recording-of-adolph-hitler-and-carl-mannerheim
Кажуть, що під час зустрічі з Гітлером Маннергейм запалив сиґару. Маннергейм припускав, що Гітлер проситиме Фінляндію допомогти у війні проти совєтів, чого Маннергейм не бажав робити. Коли Маннергейм запалив сиґару, усі присутні ахнули, бо відраза Гітлера до куріння була добре відома. Проте Гітлер ніяк на це не відреаґував і далі вів розмову спокійно. В такий спосіб Маннергейм зміг визначити, чи Гітлер говорив з позиції сили чи з позиції слабкости. Тож він зміг відмовити Гітлерові, знаючи, що той є у слабкому становищі й не може йому диктувати.
** Для вступу до училища треба було скласти університетський іспит. Протягом року Маннергейм навчався в ліцеї Бека у Гельсінґфорсі і навесні 1887 склав іспити до Гельсінґфорського університету. Крім усього іншого, треба було також добре знати російську мову, тому влітку того ж року він поїхав до свого родича Е. Бергенгейма, який мешкав у Харкові. Там він протягом кількох місяців вивчав мову з викладачем.
"Аби глибше вивчити мову, я вирушив улітку 1887 року до одного з родичів, капітана та інженера Е. Ф. Бергенгейма, який обіймав велику посаду на великому промисловому підприємстві в Харкові, величезному економічному центрі України. Моїм близьким другом і добрим вчителем став один з козаків-кавалеристів — вельми освічена людина, який пройшов військове навчання у Петербурзі. Саме його стараннями вже восени я розмовляв російською досить добре. Та все ж російська мова спочатку давалася мені важко”. (Зі спогадів)
*** Про Зимову війну читайте тут:
Зимова війна: Червоні рушили визволяти Фінляндію... від фінів, але фіни показали зуби
80-та річниця нападу Совєтського Союзу на Фінляндію. До історії "Зимової війни"
https://lesinadumka.blogspot.com/2019/11/80.htmlФіни - крайні реалісти, які розуміють, що пуста балаканина не змінить обставин
