Володимир Сосюра з дружиною Марією, 1931 рік
Навздогін дням пам'яти поета...
* * *
І пішов я тоді до Петлюри,
Скільки нас, отаких, попід мури
од червоної кулі лягло.
Ми пройшли золотими ланами,
крізь огонь і синяву пройшли,
та навіки, навіки за нами
оселедець, погони та шлик.
Може, серце порвали — не знаю;
може, серце порвали в бою...
Як заграють «Ви жертвою палі...»,
головою об мури я б’юсь...
І підходе товариш до мене,
мов дитину, під руки бере...
О моя Революція, нене,
може, син твій од болю умре!
1924
Світлина 1921 року
"Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання".
Тепер хіба що жінки пишуть про любов отак безумно, чоловіки катастрофічно порозумнішали. Утім, колись їм розум не заважав: академік Глушков, батько української кібернетики, вірші Сосюри читати напам’ять міг годинами.
У роду матері Володимира Сосюри – Антоніни – були євреї, українці, серби. А її дівоче прізвище угорське — Локотош. Вона, робітниця патронного заводу, замолоду в Луганську здобула перший приз на міському балу серед дворянських доньок. Предки батька нібито з французів на прізвище де Соссюр — дід так і підписувався.
По лінії батька й матері в роду було чимало бурхливих характерів. «Я дитя першої любові», — писав згодом поет. Природа наділила його дивним сприйняттям світу. Малим боявся кавунів — вони здавалися йому сплячими звірами. Рано, ще до школи, відчув магію любови — «солодке й страшне захоплення». Закохувався часто. Батько шукав роботу, й сім’я постійно змінювала житло. «Усі любові мої в різних селах ніколи не закінчувались і не росли разом зі мною, бо ми переїжджали з села до села», — згадував Володимир по тому. Здається, любов так і «не виросла разом з ним» — назавжди лишилася відчуттям по-дитячому гострим. Дитя Донбасу, він отримав ранній сексуальний досвід, однак зберіг здатність наївно закохуватися.
Родина жила бідно. Батьки талановиті, але непрактичні. Мати якось взялася торгувати гарними японським віялами й мало не розорилася. Бо кому вони були потрібні в шахтарських селищах? У цьому Володька був схожий на матір — в убогому, а то й страшному житті його вражала лише краса. Дівоча і будь-яка. Коли на Донбас 1918 року прийшли німці, він, поміж тисячі облич, не помітив нікого, крім гарного юного офіцера.
Першого вірша Володимир Сосюра написав у 14 років. Ще раніше, 12-літнім, надірвав серце: побачив мандрівних акробатів і вчився ходити на руках, як вони. Смерть людини він згодом бачив не раз. Після першої воєнної зими йому довго здавалося, що сніг пахне кров’ю.
1918 року Сосюра пішов до українського війська. Хто б повірив: тоді на Донбасі большевики та червоногвардійці були всім чужі — як і німці. Хлопці-шахтарі записувалися в козаки й носили на голові «оселедці».
«Ми пройшли золотими ланами, крізь огонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами – оселедець, погони та шлик».
Це він напише згодом.
Усю війну Володька був закоханий у Констанцію — молоду синьооку польку. За неї його ледь не зарубав козак-суперник. За ту війну він двічі міг бути зарубаний і двічі розстріляний: раз денікінцями, раз своїми.
Першу книгу Сосюри 1919 року видав своїм коштом його командир, отаман Волох — той, що потім від Петлюри пішов до червоних. Ті його розстріляли 1937 року. Сам Сосюра перейшов до них 1920-го в Одесі — у 1-й Чорноморський полк Червоної Армії. Полк ходив під синьо-жовтим прапором — тоді большевики дозволяли це, бо ще боялися українців.
1921 року Володимир прийшов до харківської газети «Вісти». Там скаржилися, що доводиться друкувати «різну їрунду». Він сказав: «Не треба їрунду, друкуйте мене!». І приніс написану за ніч поему «Червона зима», що потім стала хрестоматійною. Його змусили дописати два «потрібні» розділи, бо твір надто відверто пахнув донецькою гайдамаччиною.
Прийшла поетична слава. Баришні казали, що в нього «одухотворене лице бандита» й не вірили, що він нікого не вбив на фронті. Чоловіки тих дам теж його боялися: думали, в нього є револьвер.
Сосюра вступив до Комуністичного університету. Там проповідували: «Красота — это контрреволюция!». Це його мучило, бо, крім краси, не вмів нічого любити.
Він одружився з Вірою Берзіною, колишнім політруком червоноармійського ескадрону. Саме їй присвятив оте знамените «Так ніхто не кохав». Сосюра був трохи містиком. Перше побачення Вірі призначив на цвинтарі. Коли вони цілувалися, поруч гробарі почали копати могилу. І любов таки вмерла: через кілька літ у нього з’явилася інша жінка, поетеса Олена Журлива.
А життя навколо ставало катастрофою. Багато українських письменників, друзів Сосюри, вже сиділи або були знищені сталінським режимом. Він був утік до Ленінґрада, працював там токарем і нікому не казав, що насправді є вже знаменитим поетом. До Донецька теж тікав — там усі свої, не продадуть свого петлюрівця. Але саме там його підстерегла інша прекрасна катастрофа: Сосюра зустрів синьооку Марію Данилову. Вона була на 12 літ молодшою, закінчила балетну школу в Києві.
МАРІЇ
Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди.
Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, —
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.
Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, —
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.
Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, —
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.
Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, —
зачарувать мене не зможе він —
твоїх очей йому не замінити.
З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!
1931
Життя їхнє було бурхливо-скандальне. Сучасники майже всі вважали, що вони живуть погано, що Марія — «сущий диявол», і що вона не любить Володимира. Справді, сімейні сварки вибухали часто й гучно. Та можливо, це все-таки була любов, бо інакше буде незрозумілим усе інше, що сталося з ними.
1942 року він дізнався, що Марія — аґент НКВД і змушена доносити на нього та його знайомих. Однак не покинув її.
Далі сталося те, що пояснити важко. 1948 року Марія написала листа тодішньому голові Спілки письменників України Олександрові Корнійчукові. Той лист — суміш спокуси («Я вас люблю!») і розпачу. Зізналася, що завербована з 1941 року і змушена «по службі» бувати на явочних квартирах, а люди думають про неї бозна-що. І вона просить Корнійчука якось «розвіяти ці плітки». Можливо, жінка просто не витримала.
Чим міг допомогти Корнійчук? Він відніс листа «куди слід». Марію заарештували й засудили на 10 років за розголошення державної таємниці. Із Сосюрою вона розлучилася ще до арешту.
Доки Марія сиділа в таборах, поета цькували за вірш «Любіть Україну!». Перед тим Сосюрі дали Сталінську премію за книгу, в якій той вірш також був. Це не найкращий його твір, майже агітаційний: усі народи-брати повинні любити Україну, що постраждала від війни. Але владі знадобився привід «проти націоналізму», а щоб до всіх дійшло — обрали поета, відомого всім. Критика того вірша на VI пленумі Спілки письменників України тривала чотири дні підряд! Потім вірш довго лаяли у трудових колективах — навіть у тих, в яких тоді трудилася Марія.
Через рік після смерти Сталіна вона повернулася. Казали, нібито з вокзалу додому Сосюра ніс її на руках. Згодом вони знову офіційно одружилися, й останні десять літ їхнього життя були мирними та щасливими. Мали онуків Світозара й Орисю. Марія пережила Володимира на 30 літ, померла 1995 року.
***
Коли я вивчав «Червону зиму» в школі, Сосюри вже не було на світі. Мій батько послухав поему й сказав: «А Сосюра винен мені 25 копійок». 1934 року він учився в Харкові на зоотехніка. До них в аудиторію приходив поет і читав вірші. Батько сидів у задніх рядах і не дуже розгледів його. Потім вийшов на вулицю, й раптом до нього підійшов Сосюра й попросив 25 копійок на трамвай. Обіцяв повернути. Був у білому парусиновому плащі на голе тіло й парусинових туфлях на босу ногу. Здавався дивно збудженим. Мені тоді ця розповідь не сподобалася, вона ніби компрометувала поета. Але 1934 року все могло бути саме так: Сосюра тоді боявся арешту, не ночував удома. Учинив спробу самогубства, потім лікувався в психушці — у харківській Сабуровій дачі. І тепер мені здається втішним, що його тоді, можливо, трохи виручили ті 25 копійок, які він досі нам винен.
1898, 6 січня — народився на станції Дебальцеве на Донеччині в родині бідного службовця. Мав семеро молодших братів і сестер.
1918 — вступив до гайдамацького полку Української Народної Республіки
1922 — одружився з Вірою Берзіною. Мали синів Олега та Миколу
1931 — оженився на Марії Даниловій; наступного року народився син Володимир — тривалий час працював головним редактором на кіностудії ім. О. Довженка
1934, весна — спроба самогубства, потрапив до психлікарні
1950, 4 березня — Марії дали 10 років таборів
1951, літо — почалися цькування за вірш «Любіть Україну!»
1955 — удруге одружується з Марією
1965, 8 січня — помер після другого інфаркту [подейкували, зокрема, Василь Овсієнко*, ніби В.Сосюра повісився в нападі божевілля]. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
Автор - Віталій Жежера
Володимир Сосюра
* * *
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
1922
Василь Овсієнко: - ...Почитайте "Вмирають поети". ...
Микола Холодний: - Я був на тому похороні. Там Андрій Малишко сказав, що ніякими Сибірами не вб’ють нашої мови. Так оцих рядків у виступі Малишка в газеті “Радянська Україна” вже не було.*
ВМИРАЮТЬ ПОЕТИ
На смерть Володимира Сосюри
Вмирають поети в душі,
А потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
А потім поетів ховають.
Поету копають яму,
Коли – знає тільки він сам.
В поезії білі плями –
Ще більше на серце плям.
Неначе потрапив не в свій город,
Нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
І Хорол-ріка не та.
Поетів вивчають діти
І слідчі десь цілу ніч.
Поетам дарують квіти –
Померлим, відома річ.
На цвинтар за місто, як сніг,
Вивозять на п’ятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
Немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
Кого так діймають турботи,
Що тільки поети вимруть –
Не стане для них роботи.
На Байкових зимних схилах
Падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
На Півночі зими недавні.
І біли ведмеді, ватра,
Земляцьких кісток опилки.
Поетів не стане завтра –
Залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
І хто нас запалить? Хто?
…Он знову на п’ятій швидкості
Помчало когось авто.
1965
________________
* Розмова Василя Овсієнка з Миколою Холодним, записана 6 жовтня 1999 року
