"...потрібні дзвонарі, що тишу рвуть". Наталка Поклад

 

Наталка Поклад

* * *
Серед розгуби й розбрату,
неправедності й втоми,
коли покрила овид каламуть,
любовними сиропчиками
світ не опритомниш, –
потрібні дзвонарі, що тишу рвуть.

* * *
Як тихо помирає мій народ –
ще тихше, аніж листячко вербове...
Хвала, хвала, премудрії богове,
за днів бедлам
і безгомінь висот.
За яру віру у минущість зла
і благодатну силу покаяння...
Оголиш серце – й знов дзвенить стріла:
та чи ж остання?..

* * *

Бо не було епохи для поетів,

але були поети для епох.

Ліна Костенко

Це час ганьби. Пророки ялові,
тріумф облуди.
Новий Шевченко не об’явиться
і не розбудить.

Епоха тільки вдосконалила
машину знищень.
А ми? Приречені сигнальники
на бойовищах.

Між самотин своїх загублені
герої драми.
Річки підземні, що вимулюють
печери-храми.

Ексклюзив

Звідки і куди? І хто ми? Хто ми?
Із яких верхів’їв-повелінь?..
Мій народ – великий невідомий,
сили молодої клекотінь.

Він ще прорече своє наймення,
виповість, яка його мета...
Мізин, і Трипілля, й Кукотенія
безконеччя скиба золота.

А у ній – зернятко благовісне,
щоб любов і хліб здолали зло, –
і вогненна діадема – пісня –
часові новому на чоло.

Нові боги, нові борги...

Наталка Поклад

* * *
Нові боги, нові борги,
а вороги – незмінні...
О, як побільшало могил
на рідній Україні!

Побільшало печалі, хоч
ми сподівались раю.
«Тіха украінская ночь...»
І кожна хата – скраю.

І знову – вересень на біс,
вітрів пекучі строфи, –
і наш дурненький оптимізм
за крок до катастрофи.

2006

* * *
Маленькі екзальтовані поетки,
які кричать про віру та любов,
і слід – немов відбиток трафаретки,
і птах, що в тайну осені зайшов;
і ця пахуча, ця багряна хвиля,
й тремтячий ореол софійських бань,
і серця тиша – як найвища милість,
коли позаду гіркота ридань;
і жовтий лист – по той бік рубікону,
і днів стрімка, холодна течія,
і промінь, що висвітлює ікону,
аби її вже не минула я…

* * *
За списками ти – Чечельницька.
Тебе поважає історик.
Твоя перешита спідниця
іще ні про що не говорить.

Ти тільки різкіша, ніж інші,
коли треба стати «за правду»…
В тобі вже брунькуються вірші,
та ти весняного обряду
ще хмелем захмелена. Й серця
стихія не знає припону.
Ламається, але не гнеться
твій дух вогняного закону.
Зухвала? гордлива? чи сильна,
що вибір зробила і – знає?
Доба була нестерильна
і не воздавала раєм.

Розвіяно, стерто і змито
ті обриси, контури, тіні.
Зосталось тепло, як мито
душі у цвітінні.