#Дивізійники
Д-р Любомир Ортинський, Любко,
член ОУН від молодих років, старшина Дружини Українських Націоналістів, а згодом поручник Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, відзначений Залізним Хрестом Другої Кляси, член-основоположник Братства кол. Вояків Першої Української Дивізії УНА, довголітній голова його Головної Управи, головний редактор „Вістей Братства", а останньо „Вістей Комбатанта", улюбленець українських комбатантів
Д-р Любомир Ортинський, Любко,
член ОУН від молодих років, старшина Дружини Українських Націоналістів, а згодом поручник Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, відзначений Залізним Хрестом Другої Кляси, член-основоположник Братства кол. Вояків Першої Української Дивізії УНА, довголітній голова його Головної Управи, головний редактор „Вістей Братства", а останньо „Вістей Комбатанта", улюбленець українських комбатантів
* 6 червня 1919, Михалевичі, Дрогобиччина - † 22 липня 1961, Гантер, графство Ґрін, шт. Нью-Йорк
Керувався в житті оцими словами В'ячеслава Липинського: “За лінь, за бездушність, за брак міркувань ідеалізму, за повзання тільки в напрямі тілесного і матеріяльного — Бог нашу землю велику й обильну карає...”
МОЛОДІ ВОЯКИ НЕ ВМИРАЮТЬ — ВОНИ ПАДАЮТЬ НА СТІЙЦІ
Ольга Кузьмович
Ольга Кузьмович
Коли у 25 років після смерти найкращого друга згадую його особливо тепло, а перед очами стають картини й десятки спільних переживань, то, здається, що, помимо молодости, ці переживання були майже всі важкі й неспокійні. Чи це було у передвоєнних роках наших студентських буднів у варшавських вищих школах і в студентській громаді, чи відтак завжди несподівані і короткі зустрічі в часи воєнних років, чи опісля спільне перебування у переселенчому таборі в Австрії — все це було позначене політичними подіями, які мали вплив на наше особисте життя і які найбільше були темою наших спільних розмов, переписки, думок і почувань. Здається, що наша сьогоднішня молодь, яка живе тут у вільному світі, має куди більше особисте життя з усіма його вигодами і лише дрібними перепонами, як це мало українське покоління, що дозрівало дослівно під звуки гармат, і для яких особистий спокій був рідкістю.
В такому саме підсонні розквітла наша дружба, яка мала свій початок в 30-х роках під час студій у Варшаві, де ми зустрілися у славній Студентській Громаді і належали до цієї меншости, що там студіювала, приїхавши з Галичини, коли більшість із українських студентів біли уродженцями Волині, Полісся, чи дітьми військовиків з армії УНР, що після “чуда над Вислою” залишилися жити в столиці нової Польщі. Там ми слухали палких віршів Ольги Теліги, ніжної гри на бандурі її чоловіка Михайла, там промовляв до нас Дмитро Донцов і там велися палкі політичні дискусії майже кожного вечора. Любко Ортинський належав до найактивніших членів Студентської Громади, яка була для нього другим домом і єдиним місцем зустрічей, поруч із університетом, на якому студіював політичні та економічні науки.
Як воно і не дивно, але наша дружба розцівтала у підсонні постійних доволі гострих усних перепалок і постійних непорозумінь, бо я ж була членом підпільного Пласту, а Любко ОУН, і на цьому тлі доходило постійно до суперечок. Хоча я була в громаді в подавляючій меншості, коли йдеться про тайний Пласт, а всі друзі належали до ОУН, ніхто не був так гострий у своїх виступах до “малої студентки”, як Любко Ортинський. А все ж коли прийшла трагічна звістка про вбивство Євгена Коновальця, який був мені вуйком, ніхто інший як саме Любко разом із товаришами були тими, які прийшли мені з розрадою та поміччю у ці важкі для всіх хвилини.
Коротко перед Другою світовою війною майже всі мої друзі-студенти виїхали на тайний студентський конґрес у Львові, з якого дорога пішла просто до польської в’язниці.
У перші непевні дні після зайняття совєтськими військами Львова, хтось приніс мені звістку, що у митрополичих приміщеннях на Святоюрській горі переховуються усі арештовані на Конґресі студенти. Побігши негайно туди, я найшла скоро своїх варшавських друзів, а між ними, розуміється, Любка.
У нашій хаті перебув він понад тиждень, і щойно, коли була вже можливість їхати до родини до Дрогобича, ми розпрощалися — тим разом на довше.
Л. Ортинський був вродженим вояком, і тому недовго засидівся дома, в родині, а помандрував на захід, щоб вже скоро після зайняття німцями Західної України в 1941 році повернутися туди вже військово вишколеному.
Коли творилася Перша Дивізія УНА, він став одним з провідних її старшин і Божим провидінням охоронений від смерти у бою під Бродами, пішов зі своїми військовими друзями на Захід, а відтак до полону.
Щойно після звільнення з полону і перебування у переселенчому таборі в Зальцбурґу наші дороги знову зійшлися і Любко став немов членом нашої малої родини, в якій перебував постійно і з якою переживав усі радісні та неспокійні події. Там у славній Легенеркасерне провадили ми знову довгі політичні дискусії — тільки вже без того зачепливого дуже молодечого тону, що був для нас так питоменний у Варшавських студентських роках. За нами були важні роки війни, потрясаючих подій, утечі, втрата батьківщини, а перед нами — велике невідоме. Але політика і журналістика — це були ділянки для нас спільні і ніколи не вгаваюча тема до розмов. Л. Ортинський закінчив студії політичних і економічних наук у Відні, я журналістику у Варшаві, а журналістика була Любкові так цікава, як і політика. Не диво, отже, що навіть після мого переселення з родиною до ЗСА, коли Л. Ортинський був змушений із-за здоров’я і приналежности до Першої Дивізії УНА залишитися часово у Німеччині, наша жива переписка нагадувала радше статті, як листи, стільки в них було натяків про актуальні події, а лише дуже мало згадки про особисті справи. Ця велика і цікава переписка залишилася в мене до сьогоднішнього дня, і, коли тепер, у чверть сторіччя після несподіваної і передчасної смерти мого Друга, читаю ці листи, то він стоїть, немов живий, із них зі своїми поглядами, думками, зі своєю, здавалося б, незнищенною енерґією і зі своєю вірою в потребу боротися на всіх відтинках за Україну. Все це однак без пересадного емоційного патріотизму, який йому був завжди осоружний. Він мав погорду до тривіяльних щоденний справ, і вони стояли в нього на останньому місці навіть тоді, коли йшлося про його власне здоров’я, перешкоди у виїзді за океан і чи навіть про заложення родини й шукання для неї в Мюнхені за приміщеннями. Коли ось, н. пр. несподівано у 1950 році відкрили в нього туберкульозу, як залишки воєнних років і в’язниць, він спокійно пише про цей несподіваний удар: “не хочу й непотрібно насвітлювати того останнього звороту у моєму житті. Треба випити чару до дна — так мені судилося.” На цьому крапка — і негайно перехід до справ українського життя, які йому незалежно від недуги були так близькі. Це було те, чим він жив, що його насправді цікавило і про що він цілий час думав.
Вже вкоротці після вістки про хворобу й задержання в Німеччині він навіть не згадує у листі про здоров’я, а лише широко про академію в річницю битви під Бродами, яку колишні члени Дивізії влаштували в Мюнхені. “Недавно ми влаштували академію в річницю Бродів — незле вийшла, мені припав “балак”. Одна з найбільших заль Мюнхену була повна, так що яких 50 людей мусіли вернутися з нічим. Були теж німецькі журналісти й вже появилися прихильні репортажі. Взагалі “рухається, а коли навіть не хотілось би, то обставини змушують до руху”.
Ось, так перейшовши над недугою і задержкою в Европі до порядку денного, Любко Ортинський кинувся у вир журналістичної та політичної праці. Вивчивши бездоганно німецьку мову і маючи виїмкову товариську огладу та переконливий спосіб вияву поглядів, він став знаменитим “амбасадором” української справи серед чужинців і знаходив поміж ними всюди приятелів. Майже в кожному із захованих листів він згадує про ці зв’язки, які всюди нав’язав, та скільки вони допомагають до пропаґанди українського питання.
“...Від двох тижнів дістав нове “Бешерунг” у формі одного американського науковця з Колюмбії університету, що опрацьовує під керівництвом проф. Мослі новітню історію України. Помагаю йому в двох темах — Дивізії і Леґіон 1941...”
В іншому листі він знову порушує справи актуальні для нашого внутрішнього відтинку і, як звичайно, повний оптимізму: “...вертаючись до політики, я оптиміст, хоча надто стерчу в нашім політичним житті, щоб не бачити фактичного стану. Нашим щастям є що 1) Москва переліцитовується в справі України, 2) Там заходять великі зміни, 3) Росте гурт людей, які досить вже мають “жабо-мишодраківки”, і принаймні на зовнішньому відтинку є познаки, що будемо координувати дію... На інших фронтах панує у нас девіза: ліквідувати все несуттєве, ліквідувати політичні фронти (польський, румунський, мадярський), все на барикади проти російського імперіялізму. Згідно з тим максимум зусиль — ліквідувати внутрішні розрахунки.”
Так писав мій друг Року Божого 1954! Які актуальні та розумні погляди і яка щкода, що вони до сьогодні не сповнилися. Мимоволі насувається питання, чи д-р Любомир Ортинський міг би був, відійшовши з життя на початку своєї політичної кар’єри, змінити русло українського життя на Заході і впливати на поправу стосунків в тому напрямі, як думав і діяв у 50-тих роках?
Не відомо, а все ж тепер, у 25-річчя його смерти, стискає серце жаль, що його нитка життя обірвалася так страшенно скоро. Там, де інші зневіряються. Не мають енерґії чи охоти працювати для української справи, Л. Ортинський був би ніколи не залишив свого посту, який сам добровільно вибрав ще молодим хлопцем. Не один раз у хвилинах моєї зневіри чи розчарування переконував мене, а може й себе, що “немає ради, треба далі працювати для України, бо як не ми, то хто це зробить?” пригадується ще інший так характеристичний для нього висновок: “Знаєш — ані ти, ані я вже з українства виписатися не можемо”. Як актуальне, однак, стало це “виписання” тепер після чвертьсторіччя від його відходу і скільки то з молодшого покоління з легким серцем забуває, що вони українці...
І щораз менше є таких у нашій громаді, що мали таку глибоку і беззастережну віру в потребу боротися на усіх відтинках за Україну, які були в Любка.
Але і тоді, перед 25-ти чи довше роками, коли Любко в повності сил та енерґії кидався дослівно на всі сторони, щоб якнайбільше зробити, написати, переконати своїх друзів та українську громаду про потребу боротьби саме на усіх відтинках, дарма, чи було ц е у військовій уніформі чи в цивільному щоденному житті, ми не один раз говорити та дискутували про байдужність та вузький спосіб думання наших земляків.
У мене на б’юрку до сьогодні стоїть написана його рукою цитата із міркувань В’ячеслава Липинського: “За лінь, за бездушність, за брак міркувань ідеалізму, за повзання тільки в напрямі тілесного і матеріяльного — Бог нашу землю велику й обильну карає...”
Про це писав багато Любко також у своїх листах до мене, які, як слушно раз відмітив, були радше політичними експозе, як листами поміж друзями.
Ось находжу в одному з них цікаві Любкові міркування на тему дальшого розламу в ОУН (лист із 1954 року), яке він називає “Götterdämmerung” [сутінки богів. - нім.] Вони сьогодні із перспективи понад чвертьсторіччя і того всього, що за цей час сталося. Зовсім не втратили своєї слушности, включно із закінченням, в якому Любко стверджує що “сьогоднішня Україна не має нічого спільного з Галичиною, а навіть Галичина 1914 - це щось діяметрально різне, як 1939-44 рр. Кінчиться певний стиль і навіть доба в нашій політиці, до чогось доходить ця нова тенденція, так дуже різна від всього, що ми дотепер мали...”
Л. Ортинській в не одній із своїх друкованих статтей торкався цієї теми, і лише шкода, що до сьогодні ніхто тих усіх його статтей не зібрав і не дав їхньої аналізи та повного перегляду. Багато з них появилося на сторінках “Вістей комбатанта”, які були його “дитиною” і які спершу назвою “Вісті” почав видавати в Мюнхені як голова Братства кол. вояків 1-ої Української дивізії. Здається, з усіх завдань, які ставив собі Любко Ортинський як відповідальна людина і воїн, першим — була праця з Братством кол. вояків і з виданнями того Братства. Був він найтісніше пов’язаний думками та серцем з цією групою, з якою перейшов найважчі хвилини життя у битві під Бродами, у відступі, полоні, загрозі репатріяції, а відтак труднощах із переселенням.
Вдержання сильної групи колишніх вояків як організації, що може мати домінуючий вплив на цілу українську громаду, стояло на передовому місці в Любка, зараз поруч зовнішньої політики, яка його особливо цікавила й до якої шукав постійно доріг. Як одне, так друге завдання проводив Любко в діло коштом здоров’я та особистого життя. Довгими роками він був постійним кореспондентом “Свободи” з Европи і до Об’єднаних Націй, він їздив, писав, говорив, організував. Не хто інший, а саме Л. Ортинський був також тим, що старався об’єднати всіх колишніх українських вояків, які коли-небудь боролись в обороні батьківщини, а з цим поставити перед українською громадою важливість вишколеного українського воїна.
Роки в Дивізії, бій під Бродами, в якому Любко був поранений 22 липня 1944 р. - все це залишило незатертий глибокий слід на цілому світосприйманні молодого українського журналіста і політика, а передусім вродженого провідника.
Припадок це чи Божа воля, що Любомир Ортинський помер саме 22 липня в шістнадцяту річницю свого поранення під Бродами? Не знаємо, бо дивні є діла Божі. Але знаємо одне, що він впав так, як пристало на воїна — дарма, що без військової уніформи і без крісу в руках, та не від ворожої кулі.
Бо молоді вояки не вмирають — вони можуть тільки впасти на стійці, на якій поставило їх провидіння.
В такому саме підсонні розквітла наша дружба, яка мала свій початок в 30-х роках під час студій у Варшаві, де ми зустрілися у славній Студентській Громаді і належали до цієї меншости, що там студіювала, приїхавши з Галичини, коли більшість із українських студентів біли уродженцями Волині, Полісся, чи дітьми військовиків з армії УНР, що після “чуда над Вислою” залишилися жити в столиці нової Польщі. Там ми слухали палких віршів Ольги Теліги, ніжної гри на бандурі її чоловіка Михайла, там промовляв до нас Дмитро Донцов і там велися палкі політичні дискусії майже кожного вечора. Любко Ортинський належав до найактивніших членів Студентської Громади, яка була для нього другим домом і єдиним місцем зустрічей, поруч із університетом, на якому студіював політичні та економічні науки.
Як воно і не дивно, але наша дружба розцівтала у підсонні постійних доволі гострих усних перепалок і постійних непорозумінь, бо я ж була членом підпільного Пласту, а Любко ОУН, і на цьому тлі доходило постійно до суперечок. Хоча я була в громаді в подавляючій меншості, коли йдеться про тайний Пласт, а всі друзі належали до ОУН, ніхто не був так гострий у своїх виступах до “малої студентки”, як Любко Ортинський. А все ж коли прийшла трагічна звістка про вбивство Євгена Коновальця, який був мені вуйком, ніхто інший як саме Любко разом із товаришами були тими, які прийшли мені з розрадою та поміччю у ці важкі для всіх хвилини.
Коротко перед Другою світовою війною майже всі мої друзі-студенти виїхали на тайний студентський конґрес у Львові, з якого дорога пішла просто до польської в’язниці.
У перші непевні дні після зайняття совєтськими військами Львова, хтось приніс мені звістку, що у митрополичих приміщеннях на Святоюрській горі переховуються усі арештовані на Конґресі студенти. Побігши негайно туди, я найшла скоро своїх варшавських друзів, а між ними, розуміється, Любка.
У нашій хаті перебув він понад тиждень, і щойно, коли була вже можливість їхати до родини до Дрогобича, ми розпрощалися — тим разом на довше.
Л. Ортинський був вродженим вояком, і тому недовго засидівся дома, в родині, а помандрував на захід, щоб вже скоро після зайняття німцями Західної України в 1941 році повернутися туди вже військово вишколеному.
Коли творилася Перша Дивізія УНА, він став одним з провідних її старшин і Божим провидінням охоронений від смерти у бою під Бродами, пішов зі своїми військовими друзями на Захід, а відтак до полону.
Щойно після звільнення з полону і перебування у переселенчому таборі в Зальцбурґу наші дороги знову зійшлися і Любко став немов членом нашої малої родини, в якій перебував постійно і з якою переживав усі радісні та неспокійні події. Там у славній Легенеркасерне провадили ми знову довгі політичні дискусії — тільки вже без того зачепливого дуже молодечого тону, що був для нас так питоменний у Варшавських студентських роках. За нами були важні роки війни, потрясаючих подій, утечі, втрата батьківщини, а перед нами — велике невідоме. Але політика і журналістика — це були ділянки для нас спільні і ніколи не вгаваюча тема до розмов. Л. Ортинський закінчив студії політичних і економічних наук у Відні, я журналістику у Варшаві, а журналістика була Любкові так цікава, як і політика. Не диво, отже, що навіть після мого переселення з родиною до ЗСА, коли Л. Ортинський був змушений із-за здоров’я і приналежности до Першої Дивізії УНА залишитися часово у Німеччині, наша жива переписка нагадувала радше статті, як листи, стільки в них було натяків про актуальні події, а лише дуже мало згадки про особисті справи. Ця велика і цікава переписка залишилася в мене до сьогоднішнього дня, і, коли тепер, у чверть сторіччя після несподіваної і передчасної смерти мого Друга, читаю ці листи, то він стоїть, немов живий, із них зі своїми поглядами, думками, зі своєю, здавалося б, незнищенною енерґією і зі своєю вірою в потребу боротися на всіх відтинках за Україну. Все це однак без пересадного емоційного патріотизму, який йому був завжди осоружний. Він мав погорду до тривіяльних щоденний справ, і вони стояли в нього на останньому місці навіть тоді, коли йшлося про його власне здоров’я, перешкоди у виїзді за океан і чи навіть про заложення родини й шукання для неї в Мюнхені за приміщеннями. Коли ось, н. пр. несподівано у 1950 році відкрили в нього туберкульозу, як залишки воєнних років і в’язниць, він спокійно пише про цей несподіваний удар: “не хочу й непотрібно насвітлювати того останнього звороту у моєму житті. Треба випити чару до дна — так мені судилося.” На цьому крапка — і негайно перехід до справ українського життя, які йому незалежно від недуги були так близькі. Це було те, чим він жив, що його насправді цікавило і про що він цілий час думав.
Вже вкоротці після вістки про хворобу й задержання в Німеччині він навіть не згадує у листі про здоров’я, а лише широко про академію в річницю битви під Бродами, яку колишні члени Дивізії влаштували в Мюнхені. “Недавно ми влаштували академію в річницю Бродів — незле вийшла, мені припав “балак”. Одна з найбільших заль Мюнхену була повна, так що яких 50 людей мусіли вернутися з нічим. Були теж німецькі журналісти й вже появилися прихильні репортажі. Взагалі “рухається, а коли навіть не хотілось би, то обставини змушують до руху”.
Ось, так перейшовши над недугою і задержкою в Европі до порядку денного, Любко Ортинський кинувся у вир журналістичної та політичної праці. Вивчивши бездоганно німецьку мову і маючи виїмкову товариську огладу та переконливий спосіб вияву поглядів, він став знаменитим “амбасадором” української справи серед чужинців і знаходив поміж ними всюди приятелів. Майже в кожному із захованих листів він згадує про ці зв’язки, які всюди нав’язав, та скільки вони допомагають до пропаґанди українського питання.
“...Від двох тижнів дістав нове “Бешерунг” у формі одного американського науковця з Колюмбії університету, що опрацьовує під керівництвом проф. Мослі новітню історію України. Помагаю йому в двох темах — Дивізії і Леґіон 1941...”
В іншому листі він знову порушує справи актуальні для нашого внутрішнього відтинку і, як звичайно, повний оптимізму: “...вертаючись до політики, я оптиміст, хоча надто стерчу в нашім політичним житті, щоб не бачити фактичного стану. Нашим щастям є що 1) Москва переліцитовується в справі України, 2) Там заходять великі зміни, 3) Росте гурт людей, які досить вже мають “жабо-мишодраківки”, і принаймні на зовнішньому відтинку є познаки, що будемо координувати дію... На інших фронтах панує у нас девіза: ліквідувати все несуттєве, ліквідувати політичні фронти (польський, румунський, мадярський), все на барикади проти російського імперіялізму. Згідно з тим максимум зусиль — ліквідувати внутрішні розрахунки.”
Так писав мій друг Року Божого 1954! Які актуальні та розумні погляди і яка щкода, що вони до сьогодні не сповнилися. Мимоволі насувається питання, чи д-р Любомир Ортинський міг би був, відійшовши з життя на початку своєї політичної кар’єри, змінити русло українського життя на Заході і впливати на поправу стосунків в тому напрямі, як думав і діяв у 50-тих роках?
Не відомо, а все ж тепер, у 25-річчя його смерти, стискає серце жаль, що його нитка життя обірвалася так страшенно скоро. Там, де інші зневіряються. Не мають енерґії чи охоти працювати для української справи, Л. Ортинський був би ніколи не залишив свого посту, який сам добровільно вибрав ще молодим хлопцем. Не один раз у хвилинах моєї зневіри чи розчарування переконував мене, а може й себе, що “немає ради, треба далі працювати для України, бо як не ми, то хто це зробить?” пригадується ще інший так характеристичний для нього висновок: “Знаєш — ані ти, ані я вже з українства виписатися не можемо”. Як актуальне, однак, стало це “виписання” тепер після чвертьсторіччя від його відходу і скільки то з молодшого покоління з легким серцем забуває, що вони українці...
І щораз менше є таких у нашій громаді, що мали таку глибоку і беззастережну віру в потребу боротися на усіх відтинках за Україну, які були в Любка.
Але і тоді, перед 25-ти чи довше роками, коли Любко в повності сил та енерґії кидався дослівно на всі сторони, щоб якнайбільше зробити, написати, переконати своїх друзів та українську громаду про потребу боротьби саме на усіх відтинках, дарма, чи було ц е у військовій уніформі чи в цивільному щоденному житті, ми не один раз говорити та дискутували про байдужність та вузький спосіб думання наших земляків.
У мене на б’юрку до сьогодні стоїть написана його рукою цитата із міркувань В’ячеслава Липинського: “За лінь, за бездушність, за брак міркувань ідеалізму, за повзання тільки в напрямі тілесного і матеріяльного — Бог нашу землю велику й обильну карає...”
Про це писав багато Любко також у своїх листах до мене, які, як слушно раз відмітив, були радше політичними експозе, як листами поміж друзями.
Ось находжу в одному з них цікаві Любкові міркування на тему дальшого розламу в ОУН (лист із 1954 року), яке він називає “Götterdämmerung” [сутінки богів. - нім.] Вони сьогодні із перспективи понад чвертьсторіччя і того всього, що за цей час сталося. Зовсім не втратили своєї слушности, включно із закінченням, в якому Любко стверджує що “сьогоднішня Україна не має нічого спільного з Галичиною, а навіть Галичина 1914 - це щось діяметрально різне, як 1939-44 рр. Кінчиться певний стиль і навіть доба в нашій політиці, до чогось доходить ця нова тенденція, так дуже різна від всього, що ми дотепер мали...”
Л. Ортинській в не одній із своїх друкованих статтей торкався цієї теми, і лише шкода, що до сьогодні ніхто тих усіх його статтей не зібрав і не дав їхньої аналізи та повного перегляду. Багато з них появилося на сторінках “Вістей комбатанта”, які були його “дитиною” і які спершу назвою “Вісті” почав видавати в Мюнхені як голова Братства кол. вояків 1-ої Української дивізії. Здається, з усіх завдань, які ставив собі Любко Ортинський як відповідальна людина і воїн, першим — була праця з Братством кол. вояків і з виданнями того Братства. Був він найтісніше пов’язаний думками та серцем з цією групою, з якою перейшов найважчі хвилини життя у битві під Бродами, у відступі, полоні, загрозі репатріяції, а відтак труднощах із переселенням.
Вдержання сильної групи колишніх вояків як організації, що може мати домінуючий вплив на цілу українську громаду, стояло на передовому місці в Любка, зараз поруч зовнішньої політики, яка його особливо цікавила й до якої шукав постійно доріг. Як одне, так друге завдання проводив Любко в діло коштом здоров’я та особистого життя. Довгими роками він був постійним кореспондентом “Свободи” з Европи і до Об’єднаних Націй, він їздив, писав, говорив, організував. Не хто інший, а саме Л. Ортинський був також тим, що старався об’єднати всіх колишніх українських вояків, які коли-небудь боролись в обороні батьківщини, а з цим поставити перед українською громадою важливість вишколеного українського воїна.
Роки в Дивізії, бій під Бродами, в якому Любко був поранений 22 липня 1944 р. - все це залишило незатертий глибокий слід на цілому світосприйманні молодого українського журналіста і політика, а передусім вродженого провідника.
Припадок це чи Божа воля, що Любомир Ортинський помер саме 22 липня в шістнадцяту річницю свого поранення під Бродами? Не знаємо, бо дивні є діла Божі. Але знаємо одне, що він впав так, як пристало на воїна — дарма, що без військової уніформи і без крісу в руках, та не від ворожої кулі.
Бо молоді вояки не вмирають — вони можуть тільки впасти на стійці, на якій поставило їх провидіння.
Джерело: Статті, присвячені пам'яті д-ра Любомира О. Ортинського. Нью-Йорк, Торонто, 1986. Видавництво "Вісті Комбатанта"
"Ми повернемось!" - уривок зі щоденника Л. Ортинського від липня 1944 р., In Memoriam від побратима-дивізійника Олега Лисяка і спогад ще одного побратима, Ореста Корчака Городиського - тут:
Світлій пам'яті Любка, Любомира Ортинського, дивізійника
https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_77.html
https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_77.html
