Показ дописів із міткою Михайло Крат. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Михайло Крат. Показати всі дописи

субота, 27 лютого 2021 р.

Леонід Перфецький, сотник Армії УНР, воєнний кореспондент-маляр Дивізії “Галичина”, мистець-баталіст

 



Леонід Перфецький,
командир кінної сотні 8-го пішого Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, військовий кореспондент-маляр Дивізії “Галичина”, мистець-баталіст, викладач рисунку Української мистецької школи.
* 23 лютого 1901, с. Ладижинка, Уманщина — † 25 жовтня 1977, Монреаль


“Уся творчість Леоніда Перфецького має велику вартість, як мистецьку, так і історичну. Спадщина його повинна бути збережена для майбутніх поколінь як незаступний документ, як красномовне свідоцтво безстрашного учасника тих подій.”
Святослав Гординський


“В нашій обителі появилася людина в уніформі, хоч без зброї. Зі шляхетними рисами обличчя – вона зовсім не “пасувала” до того цілого нашого товариства. Виявилося, що це приділений до нас славний маляр-баталіст Леонід Перфецький. Він ніяк не хотів одягати на себе цілого приписового виряду: шолома, газової маски і навіть карабіна. Всі, навіть німці, його дуже шанували і зверталися до нього через “гер професор”. Показуючи мені маленького пістоля, якого носив у кишені, просив, щоб все решту від нього забрав, кажучи: “Як мене, кіннотника “Залізної дивізії”, большевики без шолома не вбили, то я і тепер дам собі раду…” І справді завжди повертався живим”.

Дивізійник Олег Лисяк



Сотник Армії УНР

ПАМ’ЯТІ ДРУГА І БОЙОВОГО ТОВАРИША
25 жовтня 1977 року помер у Монтреалі образотворчий мистець-баталіст, кол. хорунжий армії УНР, Леонід Перфецький. Був він відданий Україні патріот, хоробрий та інтеліґентний вояк.
Леонід Перфецький, уродженець східнього Поділля, прийшов у світ в 1901 році. В 1918 році вступає до армії УНР і бере безпосередню участь у боях.
У 1919 році я пізнав покійного як командира кінної сотні 8-го піхотного Чорноморського полку 3-ої залізної Дивізії. Перфецький, тоді ще зовсім юний старшина, чудово виконував усі доручені йому бойові завдання. Восени 1919 року захворів на тиф, але влітку 1920 року знову був у шерегах відновленої 3-ої дивізії.
У своєму невідступному блокноті зарисовує епізоди з бойового життя свого полку та створює низку картин, що ілюструють окремі видатні моменти. Його пензлеві належить: “Бій під Галанівкою” чорноморців у жовтні 1919 р., “Останні набої” - бій під Миньками — кінець 2-го Зимового походу, “Крути” і багато інших.
На еміґрації вступив до Краківської академії мистецтв, яку закінчив в 1925 р. Згодом продовжував свою мистецьку освіту в Парижі.
Він ілюстрував альманах “Базар”, виданий у 1923 році в Каліші, а його картини містилися у вояцьких журналах. Був самітний, жив скромно, бо в наш вік баталістичне малярство не модне.
В роки 2-ої світової війни мистець спочатку працював у Львові, відтак вступив до дивізії “Галичина”, де створив образи з життя дивізії.
Мистець не тільки змальовував бачені ним картини, але його полонило славне минуле України. До них належить битва під Конотопом. З під його пензля виходять також картини з німецької окупації, а згодом з боротьби УПА та Української дивізії.
По закінченні війни опинився в Монтреалі в Каналі. Жив у манастирі св. Йосифа, в котрому розмальовував церкву образами на теми з апокаліпсиса. Він також розмалював церкву св. Духа в Монтреалі, а в Сен Ельзеар французьку церкву і каплицю у французькому манастирі в Руен.
Намалював багато картин з пластового життя на чужині та моделі військових одягів від княжої до сучасної доби.
Леонід Перфецький відзначився також як чудовий ілюстратор книжок, та для молоді зробив рисункову стрічку з часів німецької окупації, що друкувалися в щоденнику “Америці” і журналі “Крилах”.
Був глибоко релігійною людиною і щирим українським патріотом.
Спочивай у чужій землі, Дорогий Друже!

Михайло Крат,
генерал-хорунжий Армії УНР, командир 1-ї дивізії УНА
“Вісті Комбатанта”, 1978, ч. 2



Портрет Леоніда Перфецького. Скульптура Миколи Станька


Леонід Перфецький — це колишній вояк, це вояк з замилування і гону до військового діла. Був добровільцем в Леґіоні Українських Січових Стрільців, опісля перейшов до Армії УНР, а за другої світової війни, будучи вже не молодою людиною, вступив знову добровільцем до І Української Дивізії. Він може служити за показний зразок міжнародних баталістів: це той мистець, який воює з рисунковим нотатником в кишені і при кожній нагоді, серед бою чи відпочинку, де тільки може, робить шкіци, підхоплює теми, схоплює баталістичні сцени. І це той вояк, який єднає любов рідного краю, що її доказує ділом із крісом в руці — з любов'ю до мистецтва. І Леонід Перфецький — не аматор: він студіював в Краківській Академії мистецтва, свої мистецькі студії продовжував у Парижі. І тому його коні, його сцени боїв чи вояцькі типи — це діло знавця. У міньятюрних акварельних образках “Кузня" (вояк схилений над копитом коня), чи „Після летунського рейду" (гола стіна, що залишилась з будинку) — більше правдивого мистецтва і правдивої війни, ані ж інколи великі полотнища авторів, що не знають вояцького побуту, ні не бачили кавалерії в дії. Баталістичні образи Леоніда Перфецького порозгублювались за останніх 50 років на великих просторах Европи й Північної Америки...

Іван Кедрін
Український щоденник “Свобода”
24 березня 1965


“Леонід Перфецький”
Монографія під редакцією Святослава Гординського



"Словенія – Кулемет під час бою”. Зі збірки “Українська Дивізія”, пастельні олівці





Студіюють мапу. Зі збірки “Українська Дивізія”

"Артилерія відпочиває". Зі збірки “Українська Дивізія”

"Похорон вояка". Зі збірки “Українська Дивізія”


“Остання сальва”. Зі збірки "Українська Дивізія"

"Народ втікає на Захід. Зустріч із Дивізією". 1945, акварель

Зі збірки “Україна у боротьбі”







Малюнок до Апокаліпси св. Івана Богослова


Малюнок до Апокаліпси св. Івана Богослова


Малюнок до Апокаліпси св. Івана Богослова


Малюнок до Апокаліпси св. Івана Богослова




Кладовище Mount Royal у Монреалі, де похований Леонід Перфецький



вівторок, 26 листопада 2019 р.

"Ви залізну завісу / не бомбами, а голосами / спромоглися роздерти..." Микола Вірний






Заки голосом і душею українського Радіо "Свобода" став Роман Купчинський, багато років був ними для висильні Микола Вірний.

„Стою, наче заворожений.
Вдивляюсь у темну, чужу далечінь.
Це не моя земля.
Це – Спартака земля.
В дитинстві вірив, що настане час і, як Спартак, змагатимусь за справедливість людську."

Микола Француженко, літературний псевдонім - Вірний,
старшина Першої Дивізії Української Національної Армії, письменник, радіожурналіст. У 1957-1962 рр. працював на радіостанції «Визволення», згодом перейменованій на Радіо «Свобода», в Мюнхені. Кар’єру розпочав головним режисером (продюсером), диктором і автором радіоскриптів.
1962 року переїхав з родиною до Нью-Йорка, далі працював на Радіо «Свобода», обійнявши посаду керівника нью-йоркської україномовної редакції. Писав радіоскрипти, був редактором новин, редактором програм, диктором, виховував дикторів, керував відділом. Мав приємний, легко впізнаваний голос. 
Народився Микола Француженко 25 листопада 1923 року в місті Краснокутську на Харківщині, в родині військового інженера, спеціяліста в галузі військової техніки і зброї. Дитячі роки провів у Києві, одначе, щасливого дитинства не мав. До року втратив матір. Щойно п’ять років пізніше батько одружився вдруге. Перед Другою світовою війною малий Микола мандрував з батьком по різних містах СССР і вчився у різних містах і школах, а найдовше в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Кам’янець-Подільському, на Кавказі, у Криму тощо. 1938 року батька заарештували. Родині заборонили жити в столицях республік, навіть в обласних і районних містах. До цього лиха додалося ще одне: покинула його мачуха. Миколою заопікувались батькові друзі. Тим часом батько просидів 21 день у камері смертників, але його не розстріляли, засудили до 10 років тюрми, але звільнили в 1939 році. У 1940-му Микола закінчив середню школу в Житомирі і став студентом медицини. Одначе, війна не дозволила йому стати лікарем. Довелось захищати імперію. Два роки пізніше скінчив військову школу середнього командного складу, пішов на фронт, був важко поранений і опинився у німецькому полоні. Таких Сталін назвав зрадниками. При першій нагоді старшина стає в ряди Першої Дивізії Української Національної Армії під командою ген. Павла Шандрука. Під кінець війни разом із Дивізією опинився в англійському полоні - в італійських таборах для військовополонених у містах Беллярії та Ріміні. На італійській землі й починалася його літературна і режисерська діяльність. Про це — він сам в інтерв’ю 2003 року:
“ Я й мої побратими цікавились театром ще перед тим, як стали військовополоненими. Одначе створити театр вдалося тільки після війни. Мені мої зверхники в штабі Дивізії просто сказали: «Робіть все, щоб врятувати людей». Театр і відповідні поезії, оповідання, статті, спогади в Ріміні мали маґічний вплив на психічний стан військовополонених.
В грудні 1945-го року Театр в рімінівському таборі почав підготовчу працю. З початком січня 1946-го року жителі табору завдяки членам хору «Бурлаки» побачили «Ой не ходи, Грицю» і частину «Запорожця за Дунаєм». Жіночі ролі виконували медсестри Дивізії, які приїжджали з табору, що був у Річіоне, недалеко від Ріміні. Та швидко англійський комендант заборонив їм приїжджати до табору.
Надходила весна, і дириґент хору «Бурлаки», хорунжий Степан Гумінілович вирішив дати ревю «Весна іде». Пісень і жартів для окремих епізодів нам не бракувало. Якось до мене підійшов підхорунжий Юрій Кушнір і каже: «А ти, Микольцю, не міг би на кілька хвилин стати символом весни?» Кажу: «Юрчику, не тільки міг би, а й буду, якщо дириґент погодиться». Дириґент з радістю привітав ідею.
Заля таборового театру була на 800 осіб. На прем’єру прийшли гості: англійський полковник — начальник нашого і сусідніх таборів, українські священики з Риму та все таборове начальство. Уявіть собі, що нікому з глядачів і в голову не прийшло, що символом весни є один з хористів.
Поява «жінки» на сцені розгнівала англійського полковника. Після закінчення він з’явився в нашій гримерці. Хтось крикнув: «Струнко!» Я стояв, у перуці, недалеко від дверей, повернувсь і, побачивши англійського полковника, за яким ввійшов також комендант нашого табору майор Сава Яськевич, виструнчився. А полковник глянув на мене, вигукнув: «О! I beg your pardon...» і позадкував. Навколо вибухнув регіт!
І полковник, і його супроводжувачі, включно з нашими штабними офіцерами, думали, що я медсестра. Цим треба завдячувати гримеру та порадам режисера Степана Столярчука.
Згодом режисер сказав, що чоловіки виступатимуть у жіночих ролях. Я виступав у ревю «Уп’ємось без вина». Співав куплети «Дон Жуана» і «Огородника». Рецензії були дуже прихильні. Виконував роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки в радіопрограмі. Під час репетицій мені дуже допоміг проф. Валеріян Дмитрович Ревуцький своїми порадами щодо володіння голосом, починаючи від дихання до всіх інших таємниць голосової техніки та культури мови. І не дивно, що мене таки не пізнавали на сцені. Одного разу Валеріян Дмитрович навіть сказав: «Знаєте, пане Миколо, такі великі артисти, як Бучма, Юра та інші працювали над мімічним виконанням своїх ролей тижнями, а ви зразу перевтілюєтесь, як тільки виходите на сцену. Це — від Бога дане вам».
Успішно виступав у жіночих ролях: Мірандоліна в комедії Карла Ґольдоні «Господиня заїзду»; Олена — дружина козака-невільника в п’єсі «На тихі води» Бориса Грінченка; Анна в драмі Івана Франка «Украдене щастя», Батісто — слуга в кримінальній драмі «Улюбленці темряви». І в ролі жінки, яка була командиром повстанського загону, в п’єсі, назву якої, на жаль, забув. З цією п’єсою виступали в Англії.
З кримінальною драмою «Улюбленці темряви» відвідали лікарню поблизу Ріміні, в якій тоді лікувався наш командир Дивізії, генерал-поручник Михайло Крат. Після вистави він прийшов на сцену. Подякував усім, а до мене підійшов, подав руку і зробив незабутній комплімент: «Я бачив великих артистів театру Його імператорської величности в Петербурзі. І радий, що серед молодих земляків моїх є не менші таланти!».
Одверто кажучи, ліпшої похвали і не треба...
Мої побратими з театру і хору «Бурлаки» заслужили на вдячність за уприємнення побуту воякам за валами колючих дротів і кулеметних веж, один погляд на які викликав неймовірну тугу за рідними, за свободою, за людським життям! Інколи вас охоплювало почуття безперспективности. До того ж особисто втративши батька з початком війни, я залишився круглим сиротою. У мене навіть далекої рідні не було.
Письменник і журналіст Евстахій Загачевський в своїй книжці «Беллярія, Ріміні, Англія» наводить прізвища, які, за його словами, врізались йому в пам’ять і які, на його думку, вписалися в історію табору полонених українських вояків в Італії. Подає прізвища команди табору, правників (адвокатів), представників преси, письменників, відомих спортсменів, імена й прізвища найвідоміших з театру, хору й музики: Я. Гумінілович, Я. Бабуняк, М. Вербицький, С. Столярчук, Головацький, проф. Я.Пасіка, Михайло Гринюк, Микола Француженко, Ілярій Кушніренко...
Мій зв’язок з театром ніколи не припинявся. Він і зараз існує, дарма, що не був на сцені давно. Але коли пишу драматичний твір, то намагаюся перевтілюватися у його персонажів...”

Перериваю розповідь Миколи Француженка.
З Італії він виїхав разом з тисячами дивізійників до Англії. Після звільнення з полону працював у фармера, в текстильній фабриці та в цегельні, потім став співвласником і директором підприємства з виробництва літнього взуття. Був здібний та підприємливий. Невдовзі поїхав до праці на радіостанції „Визволення” в Мюнхені (1957-1962). З Німеччини переїхав з родиною до Ню-Йорку та працював для Радіо „Свобода” як керівник нью-йоркської української редакції. Працював і вчився у Слов'янознавчому інституті при Нью-Йоркському університеті, згодом, у 1968 році – у Норвіцькому університеті штату Вермонт здобув ступінь маґістра. З кінцем 1968 року почав працювати в Українському відділі „Голосу Америки” у Вашинґтоні, а закінчив кар’єру як керівник відділу в 1990 році. Разом працював в американських радіостанціях „Свобода” та „Голос Америки” майже 33 роки.
Микола Француженко ще в Англії був причетний до заснування Спілки української молоді, а в Америці деякий час очолював Центральний комітет Об’єднання демократичної української молоді. Як член Українського Братського Союзу, підтримував працю цієї братської організації. Письменник став дійсним членом Української Вільної Академії Наук в Ню-Йорку, членом-кореспондентом Наукового Товариства ім. Шевченка, а коли Україна стала незалежною державою, – членом Національної спілки письменників України. Вийшовши на пенсію в 1990 році, Микола Вірний писав багато. Не все написане надрукував. Залишив, між іншим, незакінчений великий „Щоденник журналіста”, збірку есеїв п.н. „Два тижні в Києві”, повість “Покоління приречених”, драматичну трилогію „Дух Святої Землі”, науково-фантастичний роман „Таємниця сусідніх галактик”, есеї „Зустрічі з Україною”, „Великі Митрополити”, „Коротко і ясно” та інші. Поспішав... 

Знову слово Миколі Француженкові:
“Коли працював головним продюсером українських радіопрограм в Мюнхені, я мав щастя виступати в епізодичних ролях у фільмах німецької телекомпанії, власником і головним режисером якої був рідний брат головного режисера радіостанції, де я працював. Виконував різні ролі під час синхронізації фільмів. Німецькою мовою перекладались кінофільми різних країн. Зокрема Англії, США, Франції. У мене було виняткове відчуття часу і голосове пристосування до ролей.
Виступав у ролі совєтського сержанта в телефільмі «Останній бій над Шпре». Тут трапилось таке, що могло відкрити мені можливості для постійної праці в телекомпанії. Коли дійшло до знімання кінцевих епізодів, довелось пробути на натурі три дні. Було холодно. Я не витримав, пішов до військової кухні і запитав кухаря, чи він не міг би зварити для нас чаю з ромом. Кухар зрадів і з приємністю виконав моє прохання. Тож, чекаючи на знімання, ми спокійно попивали чай з ромом. Стало веселіше. Тоді підійшла до нас асистентка власника-режисера і поцікавилась, що це нас так розвеселило? Я запросив її до кухні, де вона отримала дві чашки чаю з ромом, для себе і режисера. Коли йшли, я запитав: чому така затримка? Вона відповіла, що режисер вагається з початком останньої битви... Я показав їй на свій ручний годинник і сказав: скажіть йому, щоб зробив те, що я рекомендую. Ви покажіть йому свій годинник і скажіть, що кожний бій, а тим більше останній, завжди починали в точно визначений час!
Через кілька хвилин до мене підійшов власник-режисер і питає: що я мав на увазі, показуючи на годинник? Сказав йому, що перед наступом піхоти ввесь терен наступу піддається всествольному обстрілові, починаючи від батальйонних гранатометів і кінчаючи важкими гаубицями. Всі квадрати наступу мусять бути обстріляні для прочищення терену від мін. Після артилерії відкривають вогонь танки і на малому бігу починають рухатись, а за ними автоматники ідуть в наступ! А все починається від годинника. Командири підрозділів дивляться на годинники, бо о 6-ій нуль-нуль треба дати наказ: по яких квадратах відкрити безперервний ВОГОНЬ!..
Коли скінчилось знімання, я підійшов до колеґи, який мав звання майора. Він працював у російському відділі радіостанції «Визволення» і був військовим дорадником фільму. Я запитав, чому він не виручив режисера, а він мені: «Миколо Олександровичу, я журналіст, колишній редактор дивізійної газети».
Перед від’їздом до міста режисер подякував, витягнув пфеніґ і вирізав кишеньковим ножем свої ініціяли на монеті. Дав мені, кажучи: «Якщо б ви захотіли працювати в моїй телекомпанії, приїжджайте до мене і покажіть цей пфеніґ. Не пошкодуєте!».
Спокуслива була пропозиція, але я мав підписаний контракт з радіостанцією «Визволення». У Сполучених Штатах читав тексти в документальних фільмах «Шевченко у Вашинґтоні» — про відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у столиці США; «Щоб дзвони дзвонили» — про побудову Церкви-Пам’ятника в Бавнд—Бруку, штат Нью-Джерсі, та у фільмі про нью-йоркську «Кредитівку». Всі ці фільми є тепер історичною цінністю.
Крім того, беру участь в художньо-літературних вечорах, виступаю з доповідями. Нарешті закінчив першу частину драматичної трилогії «Дух Святої Землі». Маю другу й третю частини, але їх треба переопрацьовувати. Хочу зберегти факти з життя моїх героїв у роках індустріялізації та єжовщини. Почав писати трилогію ще у Великобританії, в полоні... Першим і останнім прочитав її там проф. Валеріян Ревуцький. Він дав свої поради. Я використав їх, і, здається, вийшло те, що хотів, хоч усвідомлюю, що режисер, якщо буде ставити, зробить якісь зміни.
В Ріміні написав кримінальну драму «Еліксир життя». Вона є в моїй книзі «Долі». Книгу видало видавництво «Смолоскип» у Києві. За неї 1997 року отримав почесну грамоту від Спілки театральних діячів України як артист і драматург — за внесок у розвиток українського театрального мистецтва.
Ви знаєте, коли прочитав її Валеріянові Дмитровичу в Ріміні, він сказав: «Давайте мені манускрипт, відішлю режисеру Гірнякові до Німеччини. Він оголосив якраз конкурс на найкращий драматичний твір. А ви знаєте, що українська драматургія не має своїх кримінальних драм? Я певний, що ви будете переможцем у цьому конкурсі». Я був здивований: як, ми не маємо кримінальних драм?
Між іншим, я давно готуюся написати про свого батька кримінальну драму: як до нього ставилися до арешту, а що було, як його заарештували, як його мучили і т.ін. Але його не розстріляли, дарма що перший вирок був — розстріляти. Другий — десять років Сибіру і заборона повертатись на Україну чи взагалі на європейську територію СССР, а третій – до п’яти років заслання з тими самими умовами. При цьому він втрачав своє військове звання, свої дипломи, нагороди тощо. Доля ж розпорядилася так, що начальника НКВД Кам’янець-Подільської області в 1938 році, коли усунули Єжова, розстріляли, а мого батька випустили. Коли я зустрівся з татом, то в мене з’явилось пасмо білого волосся. Всі, хто з жінок на мене подивився, плакали, як за померлим.
А щодо моєї праці на радіостанції «Голос Америки», то, одверто кажучи, я ніколи б не залишив її в 1990 році, якби в четвертий раз у моєму житті не зупинилося серце і не почав все загрозливіше активізуватися глибоковенозний тромбоз у лівій нозі. Серце ж у мене зупинялось в Одесі в 1936-у році, коли важко захворів на шкарлятину з різними ускладненнями. Зупинилося 1946 року в Ріміні, якраз перед прем’єрою «Господині заїзду», в якій виконував роль Мірандоліни. Зупинилось в Англії в 1949 році. І зупинилось біля Вашинґтона в 1988 році. Цікаво, що ніде не хотіли сказати тривалість моєї клінічної смерті! Ну й не треба...
До речі, моє останнє інтерв’ю для радіостанції «Голос Америки» було, на бажання представника України в ООН, з тодішнім, який і тепер є, міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.
Із закінченням 1990 року для мене закінчилась «холодна війна» і почалася письменницька праця, що припиниться хіба, коли востаннє перестане битися моє серце...
Маю намір видати три томи про працю на радіостанціях «Визволення» — «Свобода» і «Голос Америки». Власне, вже написав вступ та передрукував інтерв’ю, які мають іти першими у збірнику про українську редакцію на радіо «Визволення».
...У Ріміні нам великою мірою допомогли Владика Бучко та кілька священиків, докторів теологічних й інших наук, що були тоді в Римі. Мене вони хотіли влаштувати в школу чи Академію драматичного мистецтва, але вже почали відходити кораблі до Великобританії з моїми друзями з театру, і я долучився до них. Тимчасом з Ріміні до університету в Мадрид поїхало кілька моїх друзів. Там вони зустрілися з Євгеном Деславом, який знімав в Іспанії та Портуґалії. Мої приятелі, зокрема Семен Федюк — головний редактор журналу «Батьківщина», в якому я друкував свої вірші й оповідання, зупинився на моїй особі, яка викликала особливе зацікавлення у кінорежисера Євгена Деслава. Одного дня я отримав у таборі для військовополонених поштову картку з Мадрида, в якій Євген Деслав просив у мене дозволу листуватися.
Для мене тоді це було дивним, незрозумілим, але дуже приємним явищем. Листи Євгена Деслава до мене були надруковані в журналі «Кіnо-Коло»."
Серце Миколи Француженка востаннє перестало битися після служби в церкві в неділю, 28 жовтня 2007 року в місті Силвер Спрінґу, шт. Мериленд, біля Вашинґтону. Покійний осиротив дружину Ярославу, синів Руслана і Олександра та доньку Роксану з родинами, в тому числі й трьох внуків і одну правнучку. Дуже радів тим, що наймолодшому внукові дали ім’я Микола – як у діда...


..Остання публікація Миколи Вірного — монографія, присвячена пам'яті о. протопресвітера Ігоря Губаржевського в 30-у річницю його смерти. До речі, Микола Олександрович був одружений з молодшою дочкою о. Ігоря – Ярославою. Безсумнівно, тесть мав великий вплив на свого зятя. Бо о. Ігор був не тільки пастирем, але й добрим педагогом. Слід згадати, що він був у кінці 30-х років професором Київського педагогічного інституту, деканом катедри української мови й літератури та керівником аспірантури, а в США викладав українську мову в Колумбійському університеті. Людина блискучих знань з мовознавства, літератури, історії, археології, діалектології та філософії, "він став моїм моральним і релігійним опікуном... Він повчав (мене), що те, що ми даємо людям, є мірилом, по якому будуть нас оцінювати, а не кількість дипломів, звань, грамот чи орденів" – пише Вірний у монографії. В одному листі він писав мені з відрядження в Мюнхені, серед іншого, і про свій морально-етичний код:
"Я надиханий повністю і назавжди бажанням не бути колодою, а до кінця життя шукати себе".
Француженко оповідав мені, що в Англії його тесть радив йому стати священиком. Обіцяв належно підготувати його для служби перед вівтарем, запевняючи, що лектури з богословія, гомілетики, літургіки не бракуватиме.
"Вивчай святе Письмо та Життя святих, а проповідник з тебе буде блискучий. Та й голос маєш приємний і слух музикальний. А пам'яті твоїй не один священик позаздрив би, – казав о. Ігор. – УАПЦ на еміґрації потрібні пастирі освічені і відданні, так що тебе кожний наш єпископ рукоположить у єреї".
Казав мені мій друг при тій нагоді, що якби життя його склалося трохи інакше в Англії (без богословської освіти не погоджувався бути священником, але найсильнішим гальмом було те, що втретє зупинялося серце!), та й не будь покликаний на працю до Радіо "Визволення", яке з першим приїздом Микити Хрущова до США було перейменоване на радіо "Свобода", він, можливо, й обрав би шлях духовного служіння. Я зрозумів тоді, що священослужіння було його нездійсненим покликанням.

...Ви із того замісу,
що міцніє з роками,
Вас не в силі зламати
чи збити з путі –
Ви залізну завісу
Не бомбами, а голосами
спромоглися роздерти
ще в своєму житті!
Хай же творчим і мирним
буде, друже, Ваш вечір
усім недругам наперекір!
Повсякчас будьте Вірним,
Тягар беручи на плечі,
І в майбутнє скеровуйте зір!

Зі спогадів Володимира Біляїва

Джерела
Український тижневик “Свобода”, число з 17 жовтня 2008 
Лариса Брюховецька. "Микола Француженко: стати символом весни" http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=106
Володимир Біляєв. "Вірний покликанню" http://ukrlife.org/main/cxid/bilajiw1_virny.htm 


пʼятниця, 9 серпня 2019 р.

Генерал Михайло Крат, "старий наш славний командир". До роковин відходу




“Пам'ятайте, що волю збудує зброя. Знайте, що тільки меч, а не слова, здобудуть нації права!”

Михайло Крат,
генерал-хорунжий Армії УНР, нач. штабу Запорізької дивізії Армії УНР, учасник Першого Зимового походукомандир І Української Дивізії УНА, командир табору полонених дивізійників в Італії
* 6 серпня 1892, Гадяч, Полтавщина — † 8 серпня 1979, Детройт

Зі спогадів генерала:
„...Мушу дещо сказати про рід Кратів... Різні переказували мені родові леґенди про походження роду Кратів та про шляхетство, але певним є те, що предки наші з давніх давен служили в українському Гадяцькому полку і були шляхтичами, та що прадід мій Григорій Крат приділений був до 6-го Чернігівського козацького полку у 1812 році.... Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові, дав освіту й наказав „служити цареві”, бо земля всю родину не вигодовувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів.
Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями... Дід мій Огій служив недовго в Павловському гусарському полку. Потім вийшов „в оставку” і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні у Тауроґені на Новоселицях... Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка... Батько мій Микола Огійович скінчив Полоцький кадетський корпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу у царській гвардії – в Лейб ґвардії Єґерського полку. В рр. 1900-1904 був командиром 132-го Феодосійського полку в Катеринославі..."


Світлина з книжки "Михайло Крат. “Козацькому роду нема переводу”"*

Ген. Михайло Крат:
В історії України, поруч із світлими перемогами, бували теж і гіркі поразки й невдачі. В історії інших народів такі невдачі, звичайно, кінчалися невигідною умовою з ворогом, а часто й капітуляцією цілої переможеної армії.
В історії України воєнні невдачі не кінчались капітуляцією; переможена ворогами козацька армія не складала зброї; вона відходила з рідної землі, щоб на чужині готуватися до відновлення збройної боротьби.
Так, запорожці двічі закладали Січ на турецькій території. Армія УНР, не встоявши в 1920 році, вистрілявши всі набої в останньому бою над Збручем, перейшла в Галичину, що тоді була окупована Польщею.
Так само рештки Української Галицької Армії, покинувши рідні землі, заклали в 1920 р. табір у Юзефові в Чехо-Словаччині.
Українські табори в Італії, де згуртувалася була більша частина складу Першої Української Дивізії Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука, мали цілковито такий самий характер.
Під час відходу з фронту на зустріч з альянтами ген. П. Шандрук визначив мене командиром згаданої Дивізії, а команда англійських військ, перед якими ми склали зброю, визначили мене комендантом українського табору в Белярії.
Виконуючи наказ ген. П. Шандрука та, згідно з традиціями нашої збройної сили в минулому, я старався, в міру можливости, зберегти військовий характер табору.

Генерал Михайло Крат і майор Сава Яськевич зложили вінок на символічній могилі полеглих дивізійників. Табір у Ріміні
Це для мене не було тяжким завданням: було переконанням кожного дивізійника, що незабаром виникне війна поміж Москвою та західніми альянтами. Хто ж тоді міг припускати, що переможці Гітлера, вигравши війну, так легко “програють мир” і дозволять Москві поневолити народи, які ніколи не були під її владою?
Ми вірили у війну, в повернення зі зброєю в руках та з цією вірою провадили наше нужденне, голодове життя під пекучим сонцем Італії (див мою статтю в журналі “Вісті” ч. 118 з липня 1965 р.).
Коли ж до нас, цілковито відірваних від світу за дротами та вежами озброєних кулеметами англійців, прийшла вістка про потсдамський договір, про зірвання альянтами зв’язків з юґославським та польським екзильними урядами та про визнання ними нібито коаліційних, а в дійстності комуністичних урядів у Беоґраді та Варшаві, - нам стало ясно, що війни хутко не буде. Тоді команда табору і таборова інтеліґенція почали готувати наше вояцтво до цивільного життя, не руйнуючи, однак, військового ладу, який є найбільше доцільний у керівництві масами (в Белярії було понід 10.000 вояків).
Ще в Белярії, навіть під загрозою т. зв. “репатріяції”, почато організацію культурного життя, яке було засобом тримання вояцького духу “таборян” та рівночасно засобом поширення їхньої освіти.
Почалася теж плянова підготовка до цивільного життя. Ще в Белярії засновано “Студентську громаду” та “Курінь молоді”; там же почала виходити таборова преса.
Але повністю культурне життя розвинулося вже тоді, коли минула загроза “репатріяції”, а Дивізію переведено до краще устаткованого табору коло міста Ріміні.

Табір військовополонених 1 УД УНА у Ріміні. У першому ряду зліва направо колишні старшини українських армій 1917-1921 рр.: підполковник Роман Долинський, полковник Михайло Крат, сотник Сава Яськевич підполковник Євген фон Нікітін.


Тоді під проводом коменданта табору май. Савелія Яськевича, бл. пам. підполковника Романа Долинського та знову майора Яськевича, аж до весни 1947 року, в таборі кипіла праця: збудовано церкви, зорганізовано театр, хори, оркестри, школи, спорт, філятелістику, матуральні курси — всі ті установи провадили свою плянову працю.
... Наше вояцтво пережило перші, особливо тяжкі часи за дротами, воно ніколи не втрачало віри в світле майбутнє України, боролося проти “репатріяції” (див. мою статтю в “Вістях ч. 119 — листопад 1965 р.), поширювало свої знання, нав’язало зв’язок із Архиєпископом І.Бучком, який своїми впливами в Ватикані багато спричинився до рятунку нас перед видачею Москві, своєю поставою заслужило високу оцінку сотника канадійського летунства Б. Панчука, якому, в великій мірі, ми зобов’язані порівняльно щасливим закінченням нашої одісеї.
...З вірою в Бога будемо готувати наших дітей до продовження боротьби за волю й державність України. А, може, молодшим із нас ще доведеться знову збройно послужити Батьківщині.

З передмови ген.-хор. Михайла Крата до книжки спогадів дивізійника Евстахія Загачевського “Беллярія — Ріміні — Англія”, 1968 р.:
_________________
* Книжку видано 2010 року у США накладом родини. Упорядниці дочка генерала Ніна Крат-Черняк і його внучка Гані Черняк.  https://diasporiana.org.ua/memuari/myhajlo-krat-kozaczkomu-rodu-nema-perevodu/


* * *
...Там разом рада і сенат,
Там жив колись полковник Крат,
Всіх задротянців проводир,
Старий наш славний командир,
Правнук полковників козацьких.
Він душу мав справжню козацьку
І в жилах благородну кров.
Він вмів здобути в нас любов,
Бо за нас думав і болів,
І він для нас добра хотів.
Він був нам батьком на чужині...
З поеми “Штабоград” авторства невідомого вояка Дивізії “Галичина”


А ріведерчі, Сан-Таборіно!


ПРОЩАЙ, ІТАЛІЄ!
Останні тижні нашого перебування в таборі Ріміні, під синявою італійського неба, проходили під знаком гарячкових приготувань до подорожі в нове невідоме, - в другий етап нашого повоєнного життя. Кожний із таборовиків піддавався щепленням проти всякого роду хвороб, забезпечував себе матеріяльно на дорогу. Командні чинники табору споряджували списки, реєстрували тих, що вибули з табору, а тепер добровільно верталися. Інтендантура докладала всіх зусиль, щоб таборовиків відповідно забезпечити білизною і одягом.
Довгий час одне питання лишалося для таборовиків без відповіді: куди їдемо? І на нього наспіла відповідь. Її дав британський бригадир Колвел у своїй промові до табору. Дня 25. 4. 1947 він сповістив: “Англійський уряд рішився вас перевезти до Англії, бо табір обов'язково треба зліквідувати, заки почнеться кінцева евакуація британських військ з Італії. Ми з подивом приглядалися вашій праці над тим, щоб зберегти вашу культуру, вашу церкву, мистецтво. Завдяки праці ви зберегли своє фізичне і духовне здоров'я, а воно поможе вам почати нове життя в Англії чи в іншому краї, що його ви виберете собі для поселення. Ви знаєте, що Англія багато потерпіла в останній війні й її метою є запевнити собі мир і добробут на майбутнє, тому я прошу вас не говорити й не робити нічого такого, що нам перешкоджало б цю мету осягнути.” Далі слідувала інформація про те, хто, як і коли поїде, відтак подяка майорові Яськевічеві https://www.facebook.com/lesya.porut/posts/685629438302062 за добре керування табором, а наприкінці побажання: “Бажаю вам якнайбільше щастя, а у вашій мандрівці хай буде з вами Бог!”
Порядком офіційного замкнення табору в залі таборового Театру відбувся ряд прощальних імпрез. І так, театральний ансамбль дав прощальну виставу драми “Украдене щастя”, а дня 27. 4 відбувся прощальний концерт, що його програму виповнили своїми виступами хор “А” і “Б”, симфонічний оркестр п. Домашівця й мандоліновий оркестр. В перерві між другою і третьою частинами концерту п. Бендер відчитав свій твір, злагоджений з нагоди закінчення існування нашого табору.
По концерті, як перший з ряду промовців, забрав слово о. д-р Ваврик, якому Апостольський Візитатор, Преосвященний Кир Іван Бучко, припоручив заступити його в прощальному вечорі. Своє слово о. Ваврик розпочав відчитанням листа Їх Ексцеленції, в якому Преосвященний запевнив, що його молитви будуть супроводжувати нас на кожному кроці нашої мандрівки. Прочитавши листа, промовець звернувся своїми словами до часів, коли ми, “обідрані з усього дорогого, знижені до болота”, прибули до табору в Беллярії. “За допомогою Божою, - вів промовець, - своєю поставою ви золотом вписалися на сторінки народного буття. Хоч ви тільки люди, але, коли заглянули смерті в очі, взялися одухотворювати тіло, то вже до кінця будете вести свою місію, бо цим ставляєте мавзолеї нашої слави. Сьогоднішні ваші досягнення завдячуєте єдності і пошанівкові авторитету нації. Вам треба тільки ще затиснути п'ястуки і міцно вдарити, щоб світ почув, хто українці і до чого вони стремлять... Хай згине в вас зневіра, хай згине чугайстир, хай панує між вами дух Богунів, Хмельницьких, Мазепів. Кожний з вас хай змусить себе вслухатися в слова Франка: “На тобі мільйонів стан стоїть”. Ви мусите вернутися в переможному поході до нашої батьківщини, а вашим кличем має бути: добро України — найвищий наказ. Ваша боротьба проти тиску Азії хай продовжується у вірі в Бога і власну силу. Хай і вашою заслугою буде це, що Україна стане вільною в сім'ї народів”.
Слідуючим промовцем був генерал-хорунжий Михайло Крат. Свою промову він розпочав згадкою про те, як два роки тому нашою мрією було зберегти своє фізичне існування. І своєю поставою табір добився того, що член одного з переможних урядів не завагався назвати таборовиків братами, а вояк однієї переможної армії не посоромився, звертаючись до таборовиків, кликнути: товариші по зброї!.. Якщо ви в подальшому, другому етапі, - говорив генерал, - будете шанувати свою віру, зберігати культуру, плекати мистецтво, зберігати родину, почуття солідарности, взаємно помагати собі, коли заховаєте дисципліну — не військову, бо така тепер на місці, але національну, - Україна буде вільною, і ви вернетеся до неї переможцями. Та в вашому поступованні заховаєте вояцького духа, бо пам'ятайте, що волю збудує зброя, знайте, що тільки меч, а не слова, здобудуть нації права!”
По промові генерала звернувся до присутніх зі словом британський командант табору, капітан О'Данел. У своїй коротенькій промові він подякував таборові і таборовій команді за лояльну співпрацю та висловив надії, що йому доведеться ще зустрітися з нами, хоча б на його рідній землі.
Прощальний вечір закінчив своїм словом український командант табору сайор Яськевич. Він подякував таборові за послух та співпрацю і при цьому зазначив, що “було б несправедливо признавати всі заслуги одному чоловікові, бо ті заслуги належать нам, таборовикам, усім. Ми всі працювали, щоб корисно вирішити свою долю, й ми її вирішили так, що збереглися як здорова одиниця, а сьогодні їдемо в край культури, де не сміємо засоромити себе... Я сподіваюся, що коли ми тут, у таборі, в таких невідрадних обставинах добилися поважних осягів, то на новім місці зможемо ще більше осягнути. Ми й осягнемо це, що вернемося переможно в нашу україну і цим довершимо наш вояцький шлях!”
Прощальний концерт закінчився, в таборових церквах відправили молебні в наміренні щасливого переїзду в другий етап, а табір в Ріміні спокійно й терпеливо чекав своєї ліквідації.
Під кінець квітня виїхав перший транспорт дивізійників до Великої Британії із залізничної станції у Ріміні поїздом до Венеції, а далі кораблем до Ліверпуля в Англії. Із цим транспортом виїхав також і хор “Б” під диригуванням Ярослава Гавриляка.
З початком червня залишилася вже тільки одна частина під командою сотника Остапа Чучкевича, завданням якої було зліквідувати табір, звинути шатра, доставити їх до військового магазину в Ріміні і прочистити терен, на якому був табір. Все, що не надавалося до вжитку, - спалено. Лишилися не нарушеними тільки дротяні сітки, якими був обведений табір. 10 червня 1947 р. виїхав останній транспорт, до якого входили залишки з таборового шпиталю (ревіру), хор “Бурлака” під диригуванням Євгена Пасіки та залишки штабного персоналу. Табір військовополонених, а радше добровільно “підданого ворожого персоналу” (Surrendered enemy personnel) перестав існувати.
Наступними транспортами виїжджали всі групи по одній тисячі кожна. Останній транспорт покинув табір 8 червня 1947 р.

 “Батьківщина”, ч. 15 (77), 4.5.1947


ДО ВІСІМДЕСЯТЛІТТЯ ГЕНЕРАЛА МИХАЙЛА КРАТА 
Юрий Тис-Крохмалюк
В перших місяцях історичного 1917 року з далекого північного фронту, зголошується до Центральної Ради у Києві 26-річний, чотирократно ранений, відзначений орденом св. Ґеорґія підполковник, щоб віддати своє знання і боєвий досвід українській революції. Згідно з родовою традицією, прямує слідом своїх предків, старшин козацького гадяцького полку, свідомий, що і його життєвий шлях, це боротьба за Україну.
Часи були непевні; уряди Керенського, опісля Леніна, єдинонеділимці, а з ними московські старшини і вояцтво поставилися скрайно вороже до Центральної Ради. Це з одного боку. А з другого — українські діячі, що тоді були при владі вірили, що вони договоряться з урядами Росії, що мирно вдасться їм досягти хочби автономії для України.
З першим подухом революції зголошуються до українського війська мільйони вояків, боронити українську землю; між ними і згаданий молодий підполковник — Це був несподіваний вибух ентузіязму і жертвенности з глибин душ українських людей. На чолі станули нащадки визначних родів, старшини генеральних штабів, полковники, сотники; багато з них розгубило на життєвих шляхах рідну мову, багато тих, що мали запевнене майбутнє у російській імперії, кинули високі пости і станули на службу українського народу, слабого ще і з непевним майбутнім.
Кожний день ставав грізнішим, зростав хаос, салдатські маси з фронту перекочувалися Україною, підбехтані московськими революційними кличами і протиукраїнським наставленням. Центральна Рада була безрадною і не могла опанувати трагічного положення, грабежі, вбиств і кривавих збройних сутичок з розбещеною московською солдатескою.
І як же ж пояснити стихійне зголошення до українського війська тих, що мали за собою уже три роки великої світової війни?
Це чудесне явище у нації, яка від століть втрачала відчуття своєї особовости і здавалося — станула уже на грані неіснування! Кажуть — зов крови, традиції старих родів, — але це статичні вартості. Для народу це замало, а що казати для будови й оборони нації! Коли народ живе своїм буднем і згадує тільки минуле й не дбає про майбутнє, тоді, хто стане в його обороні? Життя це постійна праця для майбутнього, життя це діяти для майбутньої нації і здійснювати його. Минуле — це досвід і наука.
Зріла, свідома людина має духовість звернену у прийдешнє. Нам залежить, щоб вона була наша, сильна й світла — і її треба забезпечити, тобто боронити. Хто так думає і тим живе, належить до єрархії народу, до його еліти. І коли навіть не вдасться досягти цілі — власної держави — і тоді велика ідея живе в народі і в діях його єрархії. Такою є психіка народу, яка створює небувалий вибух політичних стремлінь нації, утаєних часто від століть.
До єрархії нації належав і належить своїм життям згаданий молодий підполковник, а нині генерал Михайло Крат. Дорожив минувшиною свого роду, традицією боєвих чинів, прадідів, культурою нації, але жив і завтрішнім днем: коли прийшла нагода стати в обороні власного народу, не завагався ні хвилини.
Михайло Крат почав свою службу Україні у штабі київської військової округи. А коли почалися війни з московськими червоними і білими наїзниками, станув на командних постах наших полків і дивізій. Як командир полків і високий штабовий старшина плянував і брав вирішну участь у багатьох боях, які подаємо у хронологічному порядку:
1918 рік: Київ, Бахмач, Ромен,
1919 рік: Полтава, Крюків, Балта, Тираспіль, Вапнярка, Баланівка, Бершадь, Тульчин, Животів,
1920 рік: Арсенівка, Олексіївка, Голта, Наливайки, Долинська, Вознесенськ, Онапів, Вапнярка, Трушка, Снітково, Сарнів.
Вислід тих боїв і воєнні успіхи є заслугою генерала Крата і його побратимів на командних постах, старшин, підстаршин і його вояків. Це генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. І коли під кінець 1919 року армія УНР опинилася у трагічному трикутнику смерти, та ще в умовах епідемії тифу, без зброї, стрілива, харчів, одягу, перед урядом УНР стануло питання: — Що далі? Вирішено, що нездібні до боротьби можуть податися у польський полон, інші повинні боротися далі у запіллі ворога.
Це був стратегічний плян боротися у важких умовах партизанської війни, знесилити ворога і зберегти війська УНР, щоб з весною новими силами вести далі війну.
Так вирішено виступити у славний опісля Перший Зимовий Похід. Генерал — тоді полковник — Крат став начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, а опісля аж до закінчення Першого Зимового Походу начальником штабу Запорожської Дивізії.

Ген. Михайло Крат з дружиною Євдокією з Шевченків, фото 1946 року 
(надано для публікації Сергієм Білоконєм)

Зимовий Похід почався 6 грудня 1919 року. З військом вирушила теж на прохання командарма дружина генерала Крата пані Євдокія з Шевченків. Її завданням було податися у глибоке запілля ворога, та нав'язати зв'язок з нашими повстанцями отамана Тулого. Пані Крат, виконуючи обов'язки зв'язкової, попала два рази у большевицький полон, але щасливо повернулася до своїх. За участь у І. Зимовому Поході і за успішну діяльність була нагороджена орденом Залізного Хреста. Похід закінчився 6 травня 1920 року маючи за собою успішні бої, що було заслугою плянування, знання і досвіду генерала Крата, як начальника штабу Запорозької Дивізії.
Разом з інтернованою зрадливим союзником армії УНР генерал Крат перебував у Польщі аж до вибуху 2-гої світової війни. З причин трагічних подій 1920 року дружина генерала була примушена залишитися на окупованій большевиками Україні. Аж 1923 року у грудні перейшла організованими зв'язками Збруч з малою донькою до свого чоловіка.
Під кінець другої світової війни німці поступилися нашим вимогам створити Українську Національну Армію, зложену з І. Української Дивізії та інших військових з'єднань. Президент УНР Андрій Лівицький призначив на командира УНА генерала Павла Шандрука, а на командира І Української Дивізії генерала Михайла Крата. Проте німці не погодилися. Аж після капітуляції генерал Крат дістав на письмі наказ перебрати команду І Української Дивізії, а коли англійські війська перебрали дивізію, потвердили генерала Крата командиром табору полонених у Белярії. На цьому пості генерал перебував до часу, коли большевицька комісія зажадала відділення старшин від вояцтва. Після повороту вже до табору у Ріміні, віддався всеціло культурно-освітній праці в таборі. Його заслугою було теж нав'язання зв'язку з Архиєпископом Бучком у Римі, що врятувало дивізію від видачі большевикам.
Те, що генерал Крат вложив багато праці в освітну ділянку "Народнього Університету" — має своє значення. Вояки були молодими людьми і генерал, на багато старший від них, старався разом із своїми співробітниками передати їм те, чим він жив ціле своє життя. Передавав їм значення і вагу традиції, навчав, що одна програна битва чи війна, не означає повної поразки. Навіть, осягнувши найвищу нашу ціль — власну державу — ще не значить, що це остаточна перемога, бо завданням нації є бути постійно готовим боронити батьківщину, на полях битв у війнах і розбудовувати всі національні ділянки в час миру.
Ось так ми дуже побіжно переглянули життя визначної людини-вояка, нашого генерала Крата. Проходить наше життя, прийдуть нові ґенерації, діти, внуки і правнуки, але світлі постаті і сторінки нашої історії залишаться назавжди. Залишиться і пам'ять по тих, що посвятили життя для існування нації. І ці мої думки хочу закінчити словами нашої найбільшої поетеси наших років — Оксани Лятуринської:
І зрине кінь у височінь,
як є, в похідній збруї,
і дух твій вбраний в кармазин.
І запитає Юрій:
— Що мав ти над життя дорожче?
— Що на землі досяг?
— Я з роду воїн, Переможче!
Доніс свій золот-стяг!


Знимка з ФБ-сторінки Крат Михайло Миколайович, генерал

ГЕНЕРАЛА МИХАЙЛА КРАТА ПОХОВАНО В УКРАЇНСЬКОМУ ПАНТЕОНІ В БАВНД БРУКУ
“Свобода”, 18 серпня 1979
Бавнд Брук, Н.Дж.
Тут, в Українському Пантеоні, на цвинтарі св. Андрія УПЦеркви у Савт Бавнд Брук, Н.Дж. в понеділок, 13-го серпня 1979 р. довершено noxopoнні відправи й поховано на вічний спочинок тіло сл. п. генерал-поручника Михайла Крата, який помер у середу, 8-го серпня 1979 р. в Детройті, Міч., проживши 87 років.
„Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій" - це вже видно така була Божа воля, що в слід за Головнокомандуючим Української Національної Армії ген. штабу генерал-полковником Павлом Шандруком, який помер 15-го лютого 1979 p., через півроку відійшов у вічність також його близький співпрацівник в Українській Національній Армії - ген.-пор. Михайло Крат. 


Покійний сл.п. ген.-пор. Михайло Крат - колишній полковник Армії Української Народної Республіки, під час Першого Зимового Походу Армії УHP виконував обов'язки начальника штабу 3-ої Запорізької Залізної Дивізії. Після закінчення Визвольної боротьби перебував на еміґрації в Польщі, а під час Другої світової війни був штабовим старшиною Української Національної Армії під головним командуванням сл.п. ген. штабу ген.– полк. Павла Шандрука (при цьому слід спростувати помилково подану раніше інформацію - сл.п. ген.-пор. М. Крат був членом штабу Української Національної Армії, а не штабу 1-ої Української Дивізії УНА під час її воєнної дії), а під кінець Другої світової війни Покійний генерал Крат був призначений Головнокомандуючим Української Національної Армії ген. П. Шандруком перебрати функції Командира 1-ої Української Дивізії УНА. В англійському полоні в Беллярії біля Ріміні, Італія, ген. Крат був командантом табору полонених вояків 1-ої Української Дивізії УНА, з якими Покійний і відбув чотири роки полону. Після звільнення із полону переїхав із родиною до ЗСА й проживав у Детройті, Міч., де був дуже активним, головно в українському ветеранському житті.
Покійний генерал Михайло Крат за свої військові заслуги був відзначений високими військовими відзначеннями й медалями, украінськими й іншими. Він - Лицар Залізного Хреста, Кавалір Орденів: Симона Петлюри, св. Георгія, Сербської Звізди Караґеорґія та інших, був Почесним Членом Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії.
Похоронні відправи сл.п. ген.-пор. Михайла Крата почалися в п'ятницю 10 серпня в Детройті, Міч., двома Заупокійними Панахидами в похоронному заведенні Хр. Бугая в Гемтремку, в яких із Роднни Покійного взяли участь дочка Покійного Генерала п-і Ніна Черняк із мужем інж. Андріяном та дітьми, внуками Покійного Ганусею й Марком та племінником-кузеном інж. Василем Палієнком із Торонта. Панахиду за українським католицьким обрядом відслужив військовий капелян Американської армії й морської піхоти майор о. Бернард Панчук, ЧСВВ, який теж виголосив зворушливу прощальну проповідь, співав до Панахиди хор детройтської Станиці Дивізійників. А Панахиду за українським православним обрядом відслужив настоятель катедри УПЦеркви св. Покрови в Савтфілд, Міч. о. протопресвітер Нсстор Столярчук, який також виголосив прощальну проповідь. Співав хор під opудою Петра Івановича Китастого. Прощальне слово від вояцтва Української Національної Армії й 1-ої Української Дивізії УНА передав голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА д-р Роман Дражньовський. Почесну стійку при домовині Покійного держали з прапорами ветерани Українських Армій, а зокрема комбатанти Української Дивізії. Громадянство Детройту взяло дуже численну участь в Панахидах у п'ятницю та на другий день у Заупокійній Службі Божій.
В суботу, 11-го серпня, в катедрі УПЦеркви св. Покрови була відслужена Заупокійна Служба Божа, яку очолив парох катедри о. протопресв. Нестор Столярчук при співслуженні о. Мельника з Анн Арбор та інших і при духовій участі пароха УКЦеркви Heпорочного Зачаття в Гемтремку о. ігумена Іннокентія Лотоцького, ЧСВВ. Прощальні проповіді виголосили о. протопресвітер Н. Столярчук та о. ігумен І. Лотоцький, підкреслюючи заслуги Покійного як доброго християнина, заслуженою вояка, патріотичного державного мужа, вірного друга своїй дружині, взірцевого батька й улюбленого дідуся, а понад все чесного кристального характеру, скромної людини.
Після Заупокійної Служби Божої відбулись традиційні Поминки зорганізовані детройтською Станицею Дивізійників, якими проводив голова Станиці Мирослав Трешневський. У Поминках взяло участь дуже велике число громадян, ветерани Українських Армїй УHP, УГА й інших, а зокрема чисельна участь кол. вояків Української Дивізії з Детройту, Клівленду, Чікаґо та Торонта й Гамільтону з Канади. Прощальні слова під час Поминок у Детройті виголосили голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА д-р Роман Дражньовський, голова Крайової Управи Братства Дивізійників в Канаді ред. Василь Верига, д-р Антін Жуковський від Відділу УККА, д-р Микола Климишин, д-р Осип Бойчук від Пласту, два представники від Білоруської Громади: д-р мед. генерал Йосип Сазич та мґр Василь Плескач, сот. Ковальський від вояків Армії УНР та Мирослав Трешневський від Станиці Дивізійників у Детройті.
В понеділок, 13-го серпня 1979 p., закінчились noxoронні відправи сл.п. генерала Михайла Крата в Церкві-Пам'ятнику УПЦеркви св. Андрія в Бавнд Бруку. Н. Дж., при участі численного духовенства на чолі із Архиєпископом Марком, найближчої Родини Покійного та другою молодшого племінника інж. Павла Палієнка із Шарльот, Північна Каролайна, побратимів по зброї з Армії УНР, колишніх вояків 1-ої Української Дивізії УНА, представників Головної та Крайових Управ Братства Днвізійників у ЗСА й Каналі та Станиць Дивізійників у Філяледьфії, Ню Йорку й Нюарку та громадянства.
Панахиду за спокій душі Покійного та кінцеві похоронні відправи очолив Архиєпископ УПЦ Владика Марко. Співслужили о. митроф. протопресвітер Артемій Селепина, о. Протопресвітер Феодот Шпаченко, о. митрат Петро Мелех, о. Франк Істочин та о. Василій Покотило. Співучастував кол. військовий капелян Української Дивізії о. Богдан Левицький. Співав хор під орудою п. Анатоля Гончарова. Домовину з тілом Покійного несли колишні вояки Української Дивізії, які теж тримали почесну стійку з прапорами разом із побратимами Покійного по зброї - ветеранами Армії УНР.
Останню Литію над гpoбом очолив о. npoтопресвітер Артемій Селепина, який, як також й о. капелян Богдан Левицький, виголосили останнє духовне пpoщальне слово. Від Головної Управи Братства Дивізійників, Крайових Управ Братства в ЗСА й Канаді та всього членства попрощав Покійного Генерала голова Крайової Управи Братства в ЗСА мґр Богдан Артимишин, а від вояків Армії УНР Його побратим по зброї із 3-ої Залізної Дивізії полк. Олександер Черкасевич.
Похилились в діл прапори. Ще раз останній військовий салют під звуки вояцької сурми (сурмач - дивізійник Осип Головацький з Нюарку) й під спів стрілецької пісні “Видиш брате мій" та останнього стрілецького “Вічная пам'ять" - тіло Покійного Генерала Крата спочило в Українському Пантеоні в Бавнд Бруку.
Після закінчення церковних похоронних відправ, відбулися у прицерковній залі заходами Крайової Управи Братства Дивізійників у ЗСА традиційні Поминки, що ними проводили спільно полк. Іван Лютий-Лютенко від кол. вояків Армії УHP та мґр Олександер Луцький від Братства Дивізійників.
Після початкової молитви, що її провів о. митрат Петро Мелех, під час Тризни виголосили прощальні слова віцепрезидент СКВУ й екзекутивний директор УККА мґр Іван Базарко від СКВУ й Централі УККА, побратим по зброї із 3-ої Залізної Дивізії Армії УНР й кол. начальник штабу Української Національної Армії полк. Дмитро Бакум, полк. Іван Лютий-Лютенко, інж. Микола Тарасюк, секретар Головної Управи Братства Дивізійників Роман Гаєцький, д-р Остап Сокольський від Крайової Управи Братства Дивізійників в Канаді та мґр Олександер Луцький, член Kpaйової Управи Братства в ЗСА.
Під кінець Поминок дочка Покійного Генерала пані Ніна Черняк висловила cepдечну подяку за вшанування пам'яти Покійного Блаженнішому Митрополитові Мстиславові, Архиєпископові Маркові, духовенству, побратимам по зброї з Армії УНР, Української Національної Армії та 1-ої Української Дивізії та всьому громадянству. При тому вона поділилася спогадами із останніх кількох тижнів життя Батька перед смертю, який прийнявши Святі Дари, помер 8-го серпня 1979 року.
На закінчення Поминок о. капелян Богдан Левицький ще раз попрощав Покійного та провів кінцеву молитву й останнє “Вічная Пам'ять".
Слід згадати, що з приводу Поминок по сл.п. генералові М. Кратові в Бавнд Бруку присутні зложили пожертву близько 400 (чотириста) дол. на Пресовий Фонд “Вістей комбатанта", одинокого українського військового журналу у вільному світі, яким Покійний Генерал так дуже дорожив. Також і на Поминках в Детройті присутні склали поважну пожертву на “Вісті комбатанта" у пошану пам'яти Покійного Генерала.