Зі старих газет: Київ на весні 1942 року. Репортаж

 

Зруйнований большевиками Хрещатик. 1942

Зі старих газет

“Львівські вісті”, числа з 5 і 7 липня 1942

Іван Керницький

А ось він. Прекрасний, зеленою скатертю прикритий, на горбах розложений, колись золотоверхий... Вибачте, питаєтеся „Як їхалося?”

- Спасибі! Дорога цим разом вела з одного міста, положеного на Півдні України, що під сильними соняшними проміннями ціле потапає в зелені та купається в золотих Дніпрових хвилях, гонячи свої, завдані північними вандалями, рани -- через Ромодан та Гребенку. Прекрасне получення з Півдня. Прямо з поїзда в поїзд, а ще й ніччю, коли повний козацький місяць сумно споглядає на сповиту опікунчими крилами „старої мати" – скривавлену потом та сльозами обездолену українську землю.

Прекрасна українська земле! Ти вже чуть рік дишеш повною груддю! Вже не ступає по Тобі брудний чобіт жидівсько-большевицького наїздника. Вже не ранять Твої груди зненавиджені большевицькі колгоспні трактори. Твої діточки вже не стогнуть в ярмах жахливої колгоспної неволі. Вже не лічити заслиненому жидикові з райкомітету трудодні для Твоїх обездолених, шкірою та кістками покритих синів та дочок. Ти живеш і з кожним днем гоїш свої рани та гасиш спрагу Твоїх виснажених дітей.

Обабіч вагону прекрасні зелені килими так й чарують кожного глядача. -- „Хай газети пишуть, що хочуть, але ця Україна таки прекрасна країна” – говорить мій приятель-німець, воєнний кореспондент німецьких часописів в Райху та "Дойче Україне Цайтунг". Краєвид напереміну зміняється: безкраї рівнини переходять в горбки та губляться в степових балках. Денеде на горизонті вирине темінь зеленого гаю-діброви, тут й там, мов з під землі, виростають нові обновлені хатини українських хліборобів, що струснувши зі себе ярмо 24-літньої большевицької неволі благальним поглядом з піднятими руками глядять на небо, шукаючи там Всевишнього, й посилають йому свої молитви-подяки. Так й хочеться продекламувати на весь голос Шевченківське „Село, й серце одпочине...” або за Хвильовим насолоджуватись чаром та красою „чарівної, вишневоокої України". Поля зорані, засіяні, денеде озимина сходить – все покрите зеленню. Крізь вікно вагону глядиш на цю землю та даєш думкам волю. Скільки приходилось Тобі, українська земле, переживати на цьому світі! Скільки горя та наруги Ти мусіла терпіти від чужих та й часом таки від своїх яничарів. Скільки козацької крові випила Ти! Тут мірялись колись Твої сини з ордами, тут сковородили славні лицарі московські ребра, тут виростала потім рута... Сонце клониться за обрії, тихий вечірній вітер колише листям придорожніх дерев, землю сповиває сон, лише стукіт коліс вагону не дозволяє вслухатись в спів соловейка, що напевно десь там витіває свої веселі пісні, не почути також обновленої пісні української дівчини, що сумує за своїм хлопцем, братом, що ще не повернувся з поля додому, не почути плачу матері, що виглядає даремне свойого сина, хлипання жінки, що посилає прокльони тому, що його „ясним сонічком” доводилося величати, не вслухатися в ридання сиріток, яким розбишацька рука забрала батька -- матір... Поволі сутінок окутує українську землю, а там на горизонті повновидий, козацький блідий місяць глядить на землю за сумованим поглядом. Тихне й гомін розмови вояків в вагоні. Дехто починає вже хропіти. Вагон вистукує ритмічно улюблену пісню Петрусенко „Україно моя, Україно..."

6-та година ранку. Поїзд зупиняється в Дарниці, останній станції під Києвом. Звідтіль можна вже легко проїхати до самого Києва, Користаю з першої вигідної можливості. Разом з моїм приятелем вантажимося на відкриту площадку вантажного поїзду. Тут перша зустріч зі справжнім киянином, що в Києві родився, в Києві виріс, в київській залізнодорожній службі 28 років служив... Це залізничник-українець, конвоєнт вагонів, що прямують на головну станцію в Києві. Дорогоцінна цигарка (3—5 карбованців) розв'язує мойому співбесідникові язик: „Кажеться, в деяких садках ще й досі лежать міни, бо ж бачите вчора розірвало на шматки одного старика, що порався в свойому городі, посіваю чи насіння ярини. А життя то в нас плохе но ми віримо, що воно буде краще, головне, що немає тієї за рази, що нам сон з очей зганяла...”

Київський двірець, осінь 1941

Нашу розмову перериває свисток машини. Ми в'їздимо на відбудований залізничий міст. Звідтіль Київ вже як на долоні. Ось на право дорога, святиня культури Печерська Лавра. Висока біла дзвіниця заспокоює кожного, що з биттям серця глядить в той бік. Невже ж большевики... Та ні, лише дзвінниця стоїть там, де колись стояла, бо там, де колись пишалась головна Печерська Церква Успенський Собор – там лише руїни кличуть пімсти з неба. З лівого боку Трапезна Печерська Церков, нижче Нижні та Вижні Печорські Церкви, далі Видубицький, Михайлівський та Троїцький Монастирі. Всі ненарушені. У підніжжя Печерська срібна лента Словути, що розлилася тут з берегів по полі, заливаючи своїми водами острови та прибережні оселі. Вода поволі уступає, життя наладнується знову. – Попід горою з правого боку та між зеленими садами з лівого боку виїздимо на головний залізничий двірець старої столиці України. З правого боку місто пробуджується зі сну. Нерв велиого міста зараз же можна доглянути. Вже перші кияни та киянки спішать до праці. Всі охайно одіті, гордо піднявши голови поспішають кожний своєю дорогою. Не чути нізвідкіль „пан, штік брот", як це біля Варшави чи Кракова. Перші розбиті доми, фабрики та спалені залізничні влаштування. А ось і головний двірець. Стиль великої стодоли з піднятими по середині воротами, щоб набиті сіном фіри могли безпечно проїхати. З великих вікон глибокі чорні діри з закінченими мурами нагадують на сліди недавнього панування „доблесних бойцов”, що відступаючи, не вспіли висадити двірець зовсім, то бодай його підпалили. Величезні об'ємом ждальні та залізничні приміщення сьогодні відновлюються та ремонтуються німецькою фірмою. Вже в короткому часі Київ матиме знову свій великий розмірами залізничий двірець. -- Тут же й перша зустріч зі знайомим п. А., управителем друкарень міста Києва, що саме виїздить на відпустку до Львова. Зараз на сусідньому пероні оркестра київських українських міліціянтів веселими маршами та українськими піснями пращає новий транспорт українських робітників до Німеччини. „Так кожного дня весело в нас” -- каже п. А. Тисячами виїздять кияни та дооколичні мешканці на роботи до Німеччини. Цією дорогою вони сплачують свій довг за визволення зпід большевицького жахливого ярма.

Остарбайтери: "транспорт українських робітників до Німеччини", 1942. До квітня 1942 то були переважно добровольці

Перед фронтоном головного двірця гарна, велика заїздна асфальтова площа, по середині квітник, довкруги високі залізні стовпи, закінчені китицею білих абажурів електричних лямп. З правого боку будинок, що на свойому порталі має з лівого боку красноармейця. з правого боку постать робітниці – спалений, без даху вітає кожного приїжджого та нагадує, що тут пройшла воєнна заметіль та що тут були 23 роки „соціялістичні строїтелі" з півночі та сходу. Доїздною вулицею доходимо до Шевченківського будьвару. Йдемо пішки, бо трамваї хоч й від залізничного двірця курсують, то вони такі набиті та обліплені зі всіх боків, що ніяк не хочеться ризикувати своїм здоров'ям. Шевченківським бульваром, далі Коцюбинською (Тимофіївською) доходимо біля нових й старих будинків до Бульварно-Кудрявської, де в приміщенні концерну „Преса України” приміщуюся в кімнатах, де колись Корнійчуки. Панчі і Тичини виписували в „Комуністах", „Советських Українах”, ’’Комсомольцях України" й інших „республіканських і обласних газетах" дитирамби на честь кремлівських катів. Завдяки незвичайній ввічливості й гостинності співробітників „Дойче Україне Цайтунг" ввесь час мойого побуту в Києві я користувався комфортовим приміщенням та прекрасною кухнею, що під сучасну пору в Києві відограє чи ненайбільшу ролю в щоденному житті звичайного смертника.

Ще того самого ранку я вибрався пізнавати докладно Київ. Мої кількакратні попередні перебування в цьому місті були завжди обчислені на години, тому тепер я постановив собі використати час по „стахановськи”. Через Бульварно-Кудрявську йду на Сінний Базар. де всього подостатком: почавши від старого домашнього барахла, що його колись на пл. Краківській чи „Парижі” у Львові, на Керцеляку в Кракові чи на „Налєвках", або „За залізною брамою” в Варшаві було також подостатком, а на дорогоцінних іконах, самоварах, килимах й одягах скінчивши, кожний, хто має гроші й не потребує бідкатися за хліб на сущний, може обвантажитися, як верблюд. Цікавлять мене ціни на потреби широкого домашнього вжитку: в'язанка дров, яких штук 10, тонких і коротких патиків - 70 карб., маленьке відро кам'яного вугілля 75—80 карб., кг. сала (його немає, але він завжди є головним атрибутом очеркування інших цін) – 500 карб., масла стільки ж саме... Між продавцями бачиш всілякого роду й покрою людей. Знищені, старечі та інтеліґентні обличчя, ще дореволюційної інтеліґенції міста та молоді роками, але старі виглядом, трішки притуплені обличчя вже советської генерації. Майже самі жінки, Мужчин не видно. Коли де й якого потрапиш – це або інвалід, або старик... Всі незвичайно чисто одіті. На вулицях, що чисто заметені, з побіленими краями хідників та придорожник дерев, стовпів й ліхтарень зустрічається привітні й гарні обличчя киянок, що гарно одіті в біле вишиване українськими узорами жіноче плаття, могли б зовсім спокійно репрезентувати не одне західно-европейське місто та його мешканців. Мужчини в білих одягах й вишиваних сорочках, обриті й старанно причесані зовсім вже нагадують, що тут ще перед 7-місяцями володіла прославлена на ввесь світ „країна пролетарів". Місто відпролетаризовується в блискучому темпі. Сьогодні ледве чи можна помітити в Києві ці незугарні постаті жінок чи мужчин, завинених в лахміття, в вічно невідступних валянках й „халошах” поверх та брудних шапках чи хустах на головах. Вже в урядах скидають шапки та не кладуться на бюрка.

ІІ.

БУДИНОК „МУЗЕЙ Т. ШЕВЧЕНКА»

Житомирською вулицею спрямовую свої кроки в сторону Софійської площі. Як колись, з простягнутою в правій руці булавою, грізно глядячи в сторону Півночі, на розгуканому коні стоїть пам'ятник художника М. Микишина – славного Богдана, а там напроти славний на весь світ Софійський Собор, оснований ще в 1037 році. Яка радість поглянути на оці дві пам'ятки, дорогі серцю кожного нащадка славного гетьмана! Софійський Собор сьогодні відкритий для постороннього відвідувача. Вхід, як й до митрополичної палати, де сьогодні живе київський єпископ Ніканор та де приміщується єпископська канцелярія від вул. Короленка. Мала, пригорблена постать жінки, що говорить ламаною німецькою мовою, спроваджує завжди цікавих на Софію німецьких гостей. Я подався по Соборі, відвідуючи кожний куточок та відшифровуючи старинні написи, фрески, мозаїки, інструктації та надписи над образами святих. Ніде не подибуються знищення. І Митрополичий Дім, і давне приміщення софійського духовного училища, побудованого в 1763 р., і Церква Рождества Христового й дзвінниця з добудованим 4-им по верхом за часів Мазепи – все те стоїть в ненарушеному виді, надшарпане лише зубом часу.

З Софійської Площі Софійського вулицею, що веде до Думського Майдану, переходжу до Хрещатицького переулка, де під ч. 8 а стоїть дорогий кожному українцю дім, бо в ньому жив в 1846 році Тарас Шевченко. Яке приємне розчаруванняі Малий, партеровий, з мансардом, мурований будиночок з дерев'яним парканом, дерев'яними віконницями та малим садочком так й заховався між високими бу дівлями, що зі всіх боків його два кроки від будинку, лежать поверхові звалища, побудованих вже большевиками мешкальних будинків; їх треба було висадити в воздух, щоб рятувати малий та дорогий будиночок-музей генія України. Стукаю до дерев'яних дверей. За хвилину являється висока постать молодого, рослого мужчини. Познайомлюємося. Це Андрій Андріевич Терещенко -- директор музею-будинку. Дещо збентежений просить мене в свою кімнату. „Дозвольте, пане директоре, поставити Вам деякі питання, які напевно будуть цікавити читачів української преси”. „Будь ласка, сідайте на моє місце, ось Вам папір та якщо цікаві, слухайте" • роз почав директор прекрасною, чистою українською мовою своє оповідання про музей, його завдання, про себе, про свою заступницю п. Любов Панфилівну Гвозд, про важке лихоліття за большевиків, про працю серед жахливих обставин, про рибу, яку довелось ловити ніччю, щоб не загинути з голоду, про графічні праці, за які большевицькі „директори” платили, як на глум по 50 карбованців, про генеалогічне дерево Т. Шевченка, в якому жиди-„знавці" доглянулися стилізовані тризуби та... свастики. Андрій Андрієвич -- молода людина, бо народжена в 1901 році на Полтавщині, та вигляд його похожий на 50—55 літнього. Гарне правильне обличчя, прекрасні білі зуби, блакитні очі, колись біляве волосся, високий, стрункий, так й нагадує цих колись славних своїх козаків-предків, з яких він виводиться. Вчився педагогії та археології. Свою науково-музейницьку діяльність розпочав ще в 1919 році в Золотоношському Музеї. Згодом: тюрма, переслідування, безробіття, жахливі важкі життєві обставини, серед яких приходилось пробиватись; це зрештою відбитка життєпису чи не кожного українського інтеліґента під „сонцем сталінської конституції”. В часі мобілізації скривався в підвалі, таким чином врятувався і працює для добра української культури. Його заступниця Любов Панфилівна — його ровесничка й землячка, по званні також археолог. Працю в музейництві розпочала в тому ж Золотоношському Історично-Мистецькому Музеї, згодом працювала в Київському Лаврському Музеї та наслідком чистки „небезпечних елементів" її позбавлено в 1933 році праці й з того часу тинялася як доривочна співробітниця по усіх музеях та бібліотеках. Займається Шевченкознавством та спеціяльно темою „Жінка у творах Шевченка". Разом з Андрієм Андрієвичем врятувала від неминучої заглади дім-музей та його прецінні експонати. Підчас нашої розмови в Музеї являється маляр п. Красницький, що, хоч має своїх 72 роки, тримається незвичайно бадьоро. „Біда лише – нарікає — що не можу добре бачити, а то неодно ще намалював би; в мене ще дотик не відмовляє по слуху і тому-то більше ліплю” (м. ін. відомий портрет Т. Шевченка та „Степовий гість" це робота п. Красицького).

Сам будинок-музей займає сім кімнат в партері (по київському першому поверсі) та одну кімнату в мансарді. За даними, що зібрав Ф, Титаренко, будинок поставлений в 1830 р. протоєреєм Житницьким. Місце, де спершу побудовано будинок, звалося спершу „Козине Болото”, згодом Казеболотна вулиця, а тепер воно називається Хрещатицьким проулком. Дім перейшов згодом в руки сім'ї Петерсон. В 1927 році будинок відреставровано та вміщено на фронтовій стіні від вулиці пропам'ятну таблицю з написом: „В цьому будинкові жив Т. Шевченко 1846 року". В Музеї зберігаються біля 9.000 експонатів. їх можна поділити на такі відділи: 1) Ориґінальні малярські твори українських художників з життя й творчості Шевченка (Красицький, Іжакевич, Кричевський, Носко, Дядченко та інші. 2) Ориґінальні скульптурні твори українських мистців з життя і творчости Шевченка (бюсти-погруддя роботи Каменського, Балавенського та гіпсові пам'ятника Шевченкові в Києві. 3) Ориґінальні репродукції. 4) Ориґінальні архівні матеріяли. 5) Фотоархів. 6) Книжково-поліграфічна Шевченкіяна (бібліотека, якою користувався Шевченко, довідкова бібліотека, вирізки з газет, кобзарі з автографами Шевченка. 7) Шевченкові реліквії, які, нажаль, большевики таксамо як деякий інший матеріял вивезли, а залишили лише фотокопії, як н. пр. малярські знаряддя, речі особистого вжитку, кишеневий годинник, порцелянова ваза, люлька дарунок Костомарова, боклажка, з якої поет пив молоко, тощо та 7) „Варія", які обіймають килими-копії із зразків XIX століття та ориґінальні підручники з XIX століття. Оглянувши всі кімнати, я розпрощався з незвичайно ввічливим та симпатичним п. Терещенком та обіцяв зайти до нього ще колись. „А не забудьте зайти до мене в літі, коли Шевченкові груші зародять" каже Андрій Андрієвич на прощання, показуючи мені в чистої заметеному та в незвичайному порядку вдержаному садку на дві здорові груші, які походять з того часу, коли Шевченко жив в тому будинку.

І. К.

Новеля "Мати" Івана Керницького

Іван Керницький
МАТИ

"Львівські вісті", 13-14 червня 1942

Влодко, той, коли вийшов з польського гарешту, то бодай ще пів року дома побув, аж тоді його взяли, а Василя, то таки зараз: поляки випустили, а żиди замкнули.

...Гей, синки мої, синки, горе моє, щастя моє, мої ночі непроспані, мої сльози недоплакані, на те-ж я вас ховала, годувала, у барвінковім листі купала, в мережані сорочечки убирала, щоб ви літа свої буйні, свою молодість калинову в панських та żидівських криміналах скоротали?

..Гей, синки мої, синки, не добрі ви діти, не маєте серця для старої матері, — та з польських гарештів бодай по пам'ятці мені лишили, касетки на Святім Хресті із хліба виліпили, та коралинами і cоломками штудерно вирізьбили і тризубцем украсили та й до дому прислали, — з большевицької тюрми — нічо.

"Гей, синки мої, синки, якби сила моя та міць моя — я б світ широкий перейшла, здовж, впоперек і навхрест, я б в колючім терні босими ногами стежку таку протоптала, як битий гостинець, я б ріки перебрила, море переплила, щоб вісточку про вас розпитати!

Але що-ж, синки мої, я тепер — пані велика, з постелі не зводжуся, на білих подушках лежу і пальцем не кивну. Та й не кивну я пальцем, та й не кивну рукою та й не кивну ногою, та й бік цілий мені відняло, цілий бік зимний, як лід, а все те, синки мої, і та з тих гульків попід Бриґідки, попід Генкаведе. А ліве плече мені впало доземлі, а на правому горб виріс, як гурман соли, а то, синки мої, від тих пакуночків, що я за вами надвигалася цілих десять років та до Львова, та до Кельців, та до Грудзьондза, та Св. Хреста, та Пан-Біг не знає де. А там, уві Львові, на тратуарах, куди пани ходє, — ями поробилися, а то їх не німецькі бомби повидирали, ні, то сліди, куди я ходила, вас, синки мої, шукаючи, шукаючи-побиваючись та по тюрмах, та по судах, та по прокурорах, та по бісах, та по чортах дивних, світ їх не знав би та земленька їх більше не носила б!

Ой, прийшли наші визволителі, прийшла до нас чума, прийшла ота голодна саранча та й нас визволила: визволила нас від наших дітей, наклала нашого квіту, мов трави-листу по тюрмах, по льохах, у підвалах.

Прийшли наші освободителі та й принесли нам свободу: за Польської був у Львові один гарешт битком набитий нашим народом українським, а ці душегуби напакували аж чотири, а решту вже не знали куди діти, тай повезли на край світу, в Сиберію, на каторгу.

А нас обоїх з татом також були втягнули на тоту чорну книжку та й записали на вивіз. Поле забрали, худібку розграбили, збіженько розкрякали, та й ще казали, що ми — куркулі. А наш тато заздалегідь зв'язав собі сірачину у клунок, назув теплі онучі і з дня-на-день вичікував тої години. Бувало, серед ночі, собака на подвірю злементить, а тато вже до вікна припадає. Ого! Ідуть по нас!

— Михайле, — кажу я нераз, — та куди ж нас, старих, оті гаспиди прокляті повезуть, яка там їм по нас користь буде?

— Га, що ж, небого, — відвічає тато. — Тебе, може, і не візьмуть, бо ти — неміч одна, з постелі не зводишся, а я таки помандрую в Красноярський край, де сосни шум'ять, а сосни там — май-май, до самого неба і морозець в п'ятдесят градусів, знаю я, знаю, бо у плену був за царя, у Пермской губернії... А я вже і сокиру собі вигострив і на точилі підточив і нового обуха набив, щоб зручніше було для батька-Сталіна сосни спускати. Отак, як лише котрий з них у хату, а я ізза вугла — тарах! — Сокирою по лобі, та в морду, та по носі горбатому — на! А тепер бери мене і веди, сучий сину!

Але був ще Господь на небі та й відняв від нас тоту кару, тоту заразу, тото нещастячко гіреньке; як надлетіли німецькі оропляни з хрестами божими на крилах та як згуркотіли, то могучі і непереможні не знали куди тікати, куди і як: лісом, чи полем, житом, чи пшеницею, днем, чи ніччю.

А як повиходили наші хлопці з лісів, та як повісили на школі шовковий прапор український, то ввесь народ слізми радости умився, мов світанок недільний — весняний вранішними росами. Та й пішли люди під стару церковцю, та й вдарили в усі дзвони, гей на Великдень та й впали навколішки під церквою, цілували її миршавий поріг, цілували кам'яні плити на могилах батьків і дякували Милосердному, що дозволив їм пережити той рай і залишив і їх живими на прадідній землі. А по підправі наш пан-отець скинули світлі ризи та й кажуть до тата:

— Ну, Михайле, тепер підемо до Львова шукати по криміналах наших дітей.

А тато каже:

— А вже ж, підемо, єгомость, підемо. Косарів-же мені треба, хоч гинь, сінокоси он почалися, луги зелені стоять, трави запашні перецвили, на людських — коси дзвенять, а на моїх — чайка квилить. Підемо, єгомосць, підемо.

Пішов наш тато до Львова, та й нема день, та й нема другий, а на третий день вранці прийшов тато — сам, а синів не привів.

— Михайле, — питаю, — а де ж наші косарики, де ж наші легіники, де вони забарились? Скажи? Може котрий по-дорозі до своєї любки вступив і там засидівся... Ой, не красно воно, не красно, що старою ненькою понехтували.

А тато — звалився грудьми на одвірок та й хлипає, та й стогне, аж сум бере.

— Михайле, — питаю, — а чого ти плачеш?

А він каже:

— Не плачу я, мамо, не плачу, бо як мені плакати, коли в мої очі хтось грані насипав, а потім їх цементом засклепив?... Бо мої очі дивилися на таке, чого світ не бачив і до суду-віку не побачить. Як би, мамо, у ці льохи, в ці казамати заглянуло сонце, то воно з жаху счорніло б на попіл; як би звір лютий туди попав, то завив би, заплакав би з тривоги; а як би сам найстарший люципер сюди заблукав, то не знав би де він, він метався б по тих кервавих келіях, по тих страшних коридорах і кричав би: Гей, а — гей, а де ж поділися тоті славні майстри, тоті спеціялісти, що такі муки людям повигадували? Та най я їх зобачу, та най прийдуть до мене, до пекла, та я їм перша кляса посаду обсталюю, та я їм велику пенсію назначу, щоб тільки прийшли, бо в мене таких нема!

... — Прийшли ми, мамо в одну салію, а там люде на стінах хрестом розп'яті, а з очей їм кров тече. А наші єгомость як стояли, так і впали ниць та й обімліли. А я мамо таки твердший був, бо далі пішов. А прийшов я в другу салію, а там люде зварені. А прийшов я в трету салію, а там люде згорені. А прийшов я в четверту салію, а там малі діти на дрібен мак посічені. А хто тільки сюди ввійде, тому волос дубіє, і з чорного робиться як сніг білий. А вийшов я, мамо, на такий гоф широкий, на подвір'я, а там, під плотом людей помучених, як снопів лежить один на одному. Ходжу я, мамо по тому подвір'ю, спацерую та й кожному верхному в лице зазираю. Га, може то ти, Василю?... Може то ти, Влодку?... Ходив я, мамо, ходив та й синів твоїх, соколів, ніде не найшов. Прости мене, мамо, та й гніву на мене не май. Я і кликав їх, справді так, гукав за ними; став, врешті, серед того лячного подвір'я, та й кличу на весь голос: Василю!! Влодку!! Сини мої, де ви?... Де ви?... І ніхто мені, мамо, не подивувався. Ніхто. А де ж би!... А хто ж тобі подивується, коли ти — батько, коли ти шукаєш своїх дітей поміж людськими, а людських — лежать цілі гори?...

Вислухала я його бесіду, та й кажу:

— Цить, тату, цить, не гомони. Вже то я бачу, що мені синів моїх не женити та й невісток їм не сватати. Вже то я бачу, що сини мої найшли собі іншу матір, що їх до шлюбу поблагословила, та й не таку стару і немічну, як я. А та їх друга Матінка, як зірниця ясна, як весна красна, уся в перлах, та в квітах, та в намисті дорогому. А куда вона ступить ніжкою — там сніги-леди, мов віск тануть, а куди вона гляне — там солов'ї щебечуть, світ божий і людей радують, а куди вона майне вишитим рукавом — там найкращі квітки цвітуть, а то не квітки, а гарячі серця цвітуть великою любов’ю до неї, до Матінки єдиної. Вона, ця Матінка — Україна. Для неї людські діти кидають все — і своїх батьків, і своє життя молоденьке та йдуть на люті муки так радо і охітно, якби в танець ішли.

...Цить, тату, цить, не бий сивою головою до одвірка, гамору не роби. Синки наші сплять на колінах тої Матінки ясної, а їм сни золоті сняться. Цить, тату, не буди їх.

Липень, 1941 р.

Львів, в'язниця Бриґідки, початок липня 1941