Перед присягою. Випуск курсантів старшинського складу офіцерської школи УПА «Олені» в Карпатах (липень 1944 року)
Вояки УПА обирали смерть заради свого народу, а не заради чужих імперій. Українська Повстанська Армія під час війни готувалася до повноцінного повстання всією Україною. Що ж зруйнувало їхні плани? Хто такий полковник УПА Василь Левкович-"Вороний", чиє століття ми щойно відзначили?
Гість програми CIVILIZATION, фахівець з історії українського націоналізму, професор, доктор історичних наук Ivan Patrylak відповів на ці запитання й позначив "реперні точки" історії УПА.
Ведучий програми та її автор - Євген Жеребецький, фахівець з питань міжнародної безпеки.
Гість програми CIVILIZATION, фахівець з історії українського націоналізму, професор, доктор історичних наук Ivan Patrylak відповів на ці запитання й позначив "реперні точки" історії УПА.
Ведучий програми та її автор - Євген Жеребецький, фахівець з питань міжнародної безпеки.
...Євген Жеребецький - Мені здається, що існує лінія на те, щоби будь-яким чином видавити зі свідомости, з національного дискурсу питання про УПА, бо їм, упівцям, мало що можна закинути з точки зору їхньої діяльности. Це була справді народна армія: там були добровольці, там ніхто не брав в армію, вони не мали заплеча, тобто тилу, їх годувало й підтримувало населення - його за це карали висилкою на Сибір. Західна Україна це розуміє, не треба нікому пояснювати. І зараз, завдяки Путінові - через розв’язану Росією війну проти нас - популярність УПА по всій Україні значно виросла. Але на державному рівні...
Іван Патриляк - На державному рівні воно все робиться значною мірою під тиском.
Є. Ж. - Чи ми можемо — це може зробити тільки фахівець — позначити якісь реперні точки про УПА?
І. П. - Це неймовірно складно зробити, але спробуймо бліц-картинку намалювати. Почати треба із кінця Першої світової війни. Він приніс революцію в Російську Імперію, руїну Російської Імперії, руїну Австрійської Імперії і спробу появи Української Держави — як на сході, так і на заході. Ці спроби після трагічної 4-річної збройної боротьби завершилися крахом. Українські землі - землі, заселені українським етносом, - були розділені між чотирма державами: Совєтським Союзом, Польською міжвоєнною республікою, Чехо-Словаччиною і Румунією. Кожна з цих держав розглядала і вирішувала “українську проблему” по-своєму. У Совєтському Союзі, врешті-решт, дійшло до “вирішення” “української проблеми” через Голодомор, через геноцид, знищення населення, знищення інтеліґенції, знищення церкви, вивезення людей, заміщення населення іншим етнонаціональним населенням і т.д., тобто через жахливий соціяльний експеримент, що його пережила ця частина — Центр і Схід — України. Територія Чехо-Словацької України, тобто закарпатської України, мала свій досвід, підрумунської Буковини і північної Бессарабії - свій досвід. Інший великий масив післясовєтської України — це була територія Польші, за різними оцінками, 5-6 мільйонів людей українського походження на території Польщі, тому, відповідно, в цьому великому масиві суспільство переживало свій досвід. Далі: велика група людей, понад 100 тисяч українських політичних і військових еміґрантів опинилася в Европі після закінчення боротьби за незалежність, понад 100 тисяч втікачів, які шукали відповіді на питання: чому так сталося? Чому фіни, естонці, латиші, литовці, поляки, et cetera здобули свою державність, а українці не змогли, понісши величезні жертви? Є така цифра, гуляє, що 100 тисяч загинуло в боротьбі за незалежність між 1917 і 1921 роками — це більше, ніж сукупно втратили всі вище-перераховані народи в боротьбі за свою незалежність, але вони її отримали, а ми — ні. Так склалося геополітично, але але люди шукали відповіді. Багато хто знаходив відповідь в тому, що, мовляв, не та була політична ідеологія, неправильно будували армію, неправильно будували державу... Особливо гостро втрату державности переживали дві катеґорії людей: це вояки, які вийшли з фронту, які бачили в політиках зрадників, які зрадили їхні інтереси: не було постачання, організації нормальної, не було тилу нормального і т.д. Це з одного боку. А з другого боку — молодь, яка пережила появу і крах української державности в 10, 12, 14 років, які самі брати в цьому участи не могли, але які опинилися потім у чужих державах і опинилися під дуже сильним психологічним тиском. Їх висміювали, знаєте, серед дітей, у гімназіях. Це було у Польщі міжвоєнній — принижували: їхні батьки тут воювали один з одним щойно, українці і поляки, а тепер вони в одному класі у школі опинялися. Зрозуміло, що тепер у школі їм кричали: “Kto ty jesteś?”, ти ж мав повторювати “Polak mały. - Jaki znak twój? - Orzeł biały”, і так на кожному уроці їм вбивали в голови, хто вони такі, вони мають бути вірнопідданими громадянами Речи Посполитої. Галичина не отримала автономії, як це передбачалося відповідними умовами 23-го року, рішенням країн Антанти. Тобто міжвоєнна Річ Посполита проводила абсолютно безглузду національну політику щодо української меншини.
Є. Ж. - Так, полонізація, винищення українства, і робили це доволі брутально.
І. П. - Національна, державна асиміліція. Були періоди, коли це було дуже брутально. Були періоди, коли це було ліберальніше, були періоди, коли це було брутальніше, це було хвилеподібно. Не могла існувати, особливо тут, на Центральній і Східній Україні, якась структура підпільно-організаційна, якщо вона з’являлася, її одразу придушували, людей саджали, до кінця 1920-х усіх отаманів перебили, пересаджали, потім сплески опору під час колективізації, Голодомору, все це теж придушувалося брутально. Але політичного керівництва, політичної якоїсь організації чи структури тут не могло бути, бо ҐПУ і НКВД шалено все нищили. У Польщі, в Чехо-Словаччині, Румунії було трошки вільніше, я вже не кажу на еміґрації, там за українцями рідко хто слідкував, в них були свої проблеми, їм було не до українців, десь у Бельгії чи Франції. Відповідно, там розвивалася політична думка, і особливо ці молоді люди і військові сприйняли ідеологію модного у той час націоналізму, який активно поширювався перед Першою світовою і у міжвоєнний період в Европі, — радикальної ідеології, і бачили в ній відповідь на складні питання: що потрібно робити, щоби здобути свою державу. Потрібно перевиховати народ, працювати з молоддю, потрібно боротися, боротися, боротися...
Є. Ж. - Це ж правильно!
І. П. - Абсолютно! Це був типовий антиколоніяльний рух, який був і в 30-х роках, і в 50-х, і в 60-х...
Є. Ж. - В Австрійській Імперії те саме було, поляки те саме робили.
І. П. - Це нічим не відрізняється від якоїсь македонської революційної організації, від сербських організацій, від ірландських до здобуття незалежности, це як дві краплі води. Відповідно постає Українська Військова Організація з колишніх військових, ветеранів, а вже з 1929 року, об’єднавшись з різними молодіжними організаціями, які використовували у своїй назві слово “націоналізм”, утворюється 1929 року ОУН, яка є надзвичайно проактивною структурою. І до початку Другої світової, до 1939 року вона стає основною структурою в молодіжному середовищі Західно-Українських земель, Галичини і Волині, особливо в молодіжному середовищі, старше покоління більше трималося леґальних політичних партій. Але прийшов 1939-й...
Є. Ж. - Це було підпілля.
І. П. - Так, за причетність до ОУН одразу давали термін: якщо знайшли у вас брошуру, то два роки, без розмов. Але що сталося у 1939 році: як казав класик, “прийшла червона армія, “визволила” нас, і нема на то ради”. Совєти зайняли цю територію, окупували і всі леґальні організації були знищені. Хто поїхав у Сибірюшку зразу, хто забився десь у куток, щоб врятуватися. Єдина структура, яка вижила під совєтами, була ОУН, бо вони вже тєхніку етоґо дєла зналі, вони були у конспірації й вони знали, як у конспірації перебувати. Близько 20 тисяч членів і симпатиків ОУН з приходом совєтів вийшли на Захід, у німецьку зону окупації і осіли там вздовж українського етнографічного порубіжжя по новому совєтсько-німецькому кордоні. Це були ті люди, які вийшли з тюрем; ті люди, які вже арештовувалися раніше за Польщі, а архіви всі польські дісталися совєтам, і ці люди могли сподіватися, що їх одразу знайдуть, арештують і посдять. Ці люди вийшли, але мережа зуміла втриматися, відновитися, стабілізуватися і розбудуватися, поки совєти зорієнтувалися, що відбувається! Потім вони виявили, що, наприклад, на Станиславівщині 80 відсотків комсомолу складаються з активістів ОУН.
Є. Ж. - Ох, хорошо!
І. П. - А там же ж були всякі ДОСААФи, що їх совєти постворювали. А ті ж пішли й туди — це доступ до зброї, вишкіл військовий, леґальний збройний вишкіл! Всякими військовими інструкторами у школи повлаштовувалися — оружейная комната опять же, і т.д.
Є. Ж. - З Першої світової війни оті всі офіцери й вояки, то вони досвід свій зберегли, цього ж не проп’єш, а вони й не пили [сміється].
І. П. - Абсолютно. Що відбувалося далі: а далі пішли цікаві речі. Декілька разів ОУН спробувала підняти антисовєтські повстання до 1941 року, на весну 1941-го, на осінь 1940-го пробували, на літо 1941-го, і врешті-решт це повстання антисовєтське - перше масштабне - відбулося, захопило дві третини районів, 70 райцентрів захопило — у двох третинах районів зафіксоване було на території Західньої України і у 20 районах правобережної України, в сучасних Хмельницькій і Житомирській областях. Вони провели збройні виступи антисовєтські з моменту німецького вторгнення 22 червня. Як вони це задумували, як це собі планували? На той час на еміґрації ОУН вже розкололася на бандерівців і мельниківців, але більшість пішло за бандерівцями тут на території Галичини.
Є. Ж. - Молоді, аґресивніші.
І. П. - Як вони це бачили? Ось німці вступлять, а ми вже створимо адміністрацію свою, й так вони в інструкціях своїх писали: ми їх поставимо перед доконаним фактом. Ще й оголошують незалежність! І німці мають або визнати це, або знищити. Якщо німці неґативно поставляться до проголошення незалежности, то, як було записано в інструкціях, ми у правному відношення владу їм не передаємо, але опір не чинимо, бо вони ж знищать нас одразу (бо вони ж вийшли з конспірації), - “завішуємо себе у правному відношенні”, беремо статус-кво, ми не передаємо офіційно владу. І от у червні, липні, серпні територія Західньої України, правобережжя, аж до Києва проголошують незалежність: Васильків, Фастів — найсхідніші містечка, де Похідні Групи оголосили Акт проголошення незалежности. Вони йшли, оголошували цей Акт і формували адміністрації до німецького приходу. І спочатку німецька збройна сила, яка заходила, вони собі думали так: окей, якась адміністрація є, ну й слава Богу, порядок буде. Але з вересня вже все було інакше, бо вже була й і міліція там організована, й українські військові частини УНРА.
Є. Ж. - Ви мусите сказати, що німці йшли фронтом вперед, і в них не було ні сил, ні часу...
І. П. - Вони наступали дуже швидко — по 40-50 км на день.
Є. Ж. - Вони не сподівалися на такий успіх шалений. Батько мені розказував, що вивішували прапори українські, й німцям не було до цього діла, німці були тільки по великих містах.
І. П. - Почитав спогади німецьких солдатів: в них найбільше бажання було поспати і зняти чоботи. За коротку оцю ніч літню в них по 50, іноді по 70 км перехід пішки треба було зробити, вони бігли практично. Вони ці таблетки їли, “цукерки для танкістів”, амфетаміни всякі, щоб не засинати, щоб можна було витримати. Це було шалене змагання. Територія залишилася порожньою, й українці вирішили встановити тут українську владу й незалежність. Нацисти у Львові це дуже швидко все придушили, протягом декількох днів, Бандеру і Стецька під домашній арешт, потім у концтабір, всіх вичистили, але на місцях ця структура залишилася! І у вересні нацисти встановлюють фактично власну цивільну адміністрацію повсюдно, власну поліцію, під силою зброї розганяють, розпускають українську міліцію, фільтрують її. Є їхні інструкції: якщо там є активісти груби Бандери, то їх треба вичищати, не можна їх до поліції брати, але окремі законспіровані збройні організації проникнули в німецьку поліцію, як наш герой Левкович, отримали завдання. Так само робило польське підпілля, так само робило совєтське підпілля: у Харкові німці виявили, що більш як на 50% вся поліція складалася з комсомольців, аґентури совєтської, їх потім розстріляли. Кожне підпілля це робило, тому що поліція — це доступ до зброї. до печаток, до інформації - кого хочуть арештувати, що має відбуватися. І от: частину членів ОУН розстріляли - тих, що засвітилися, частину по концтаборах розпихали, по тюрмах, інші перейшли в тінь і, фактично, фактично з літа-осени 1941-го попереходили назад у підпілля. Хтось за завданням підпілля залишився в органах адміністрації або в поліції — ті, хто не був розконспірований і про кого німці не знали й не могли виявити швидко. Отака от ситуація. І ОУН в кінці 1941-го року готувалася до тривалої німецької окупації і боротьби. Яка в них була концепція: на сході німці переможуть, так вони вважали, — бо німці перли на Москву, усі так вважали! Усі аналітики у світі вважали, що німці переможуть на сході, але програють на війну заході, після того як США вступили у війну у грудні. І Німеччина, Гітлер оголосив США війну! Хоча міг цього не робити, але він, через свою дурість, підтримав японців і оголосив США війну, хоча японці його не підтримали і совєтів не атакували зі сходу свого часу, коли він їх просив. Він без будь-якої нагальної необхідности оголосив Штатам війну, й тоді стало зрозуміло, що на заході вони програють. Усі думали, що картина буде така, як після Першої світової: на сході німці переможуть, на заході програють, а коли вони програють на заході, відбудеться дезінтеґрація цього всього східного простору, й тоді треба бути знову готовим, щоби повстати, і оголосити знову незалежність, і закріпити українську державу, як було, власне, 1989 року після розвалу Російської і Австрійської імперій. Люди нічого нового не вигадували, бо люди виходять зі свого досвіду, з досвіду історичного, бо ми не можемо знати, що буде потім, ми тільки можемо знати, що було колись, й намагаємося екстраполювати цей досвід на майбутнє. Але 100-процентного повторення ніколи не буває, завжди є свої особливості, й так сталося й цього часу. І коли фронт на сході застряг і почав туди-сюди коливатися - злам 1941-1942, літо 1942-го, потім великий німецький наступ, зупинка на Волзі, - оунівське керівництво бачить іншу концепцію, вони вважають, що фронт стабілізується десь на етнічній межі України і Росії, поступово війна перейде у позиційну, як було у Першу світову, й тоді поступово все це дезінтеґрується, теж розваляться німецька й совєтська імперії, і знову треба бути готовим до повстання і зайняття влади. Як повстання провести? Вони оцінювали приблизно так: потрібно десь 60 тисяч озброєних людей, щоби взяти під контроль країну, тому, відповідно, вони через своїх аґентів і свою аґітацію намагалися впливати на шуцманшафт - шуцманшафту було по Україні 50 тисяч. Він не тільки з українців складався, але й і з поляків, з донців, але українців там було приблизно 50 тисяч. Було оунівське підпілля — декілька десятків тисяч людей. І от вони на зламі 1942-43 року ухвалюють таке рішення: потрібно поступово людей-підпільників і тих, кого німці намагаються вивезти на роботи і які ховаються від вивезення, треба їх акумулювати у важкодоступних лісистих місцевостях Волині і Полісся, в болотистих місцевостях, щоб коли німецько-совєтський фронт рухне на сході, почнуться внутрішні революції, - повстати! Й тому Армія — Повстанська. Повстати, блокувати міста, блокувати залізниці, не дати можливости самоорганізуватися — писалося: Росії, для того щоб самоорганізуватися, потрібно буде два місяці, й ці два місяці будуть вирішальними, поки Росія поновить наступ на Україну. Вони казали “Білоґвардійська Росія”, вони думали, що там буде революція, відновиться царський режим чи демократичний, і ця “Білоґвардійська Росія” почне наступ, і в нас буде два місяці, щоб зайняти фронт і обсадити ці всі речі і організувати свою державу. Але знов-таки й так не сталося, німці почали відступати на захід, совєтські партизани почали все більше просуватися з Білорусії на південь, на територію українського Полісся, поляки почали все більше активізувати своє підпілля в тих реґіонах, що їх вони вважали своїми після війни, тобто довоєнними територіями до 1939 року. І тому керівництво ОУН на Волині і в Поліссі поставило фактично ультиматум Головному Проводу, що ми переходимо вже зараз до постання, до партизанських методів боротьби, ми не будемо чекати, поки буде можливість повстати і взяти владу на всій території, бо інакше нас розчавить тут польська і совєтська партизанка. І вони починають повстання українське на Волині, фактично воно починається з зими 42-43 року, його кульмінація — це весна-літо 43 року, до осени, коли повстанці беруть величезні території й цю назву беруть офіційну — УПА, це квітень 43-го, бо до того вони називалися Бойові підрозділи ОУН, вони відповідно опановують великі території, заводять свою адміністрацію. Восени 1943 знову ситуація змінюється — туди, на Волинь, відходить до півмільйона німецької армії, яка відступає, й на Правобережжя починає відходити велетенська кількість тилових частин, і це ускладнює рух повстанцям, бо вже з тиловими частинами треба мати справу, це надзвичайно великі, болючі бої...
Є. Ж. - Вони не мали важкої зброї, авіяції.
І. П. - Німці й авіацію застосовували, і артилерію - то ж були ліси, німці гатили з артилерії і з авіяції бомбардували це все діло, бо це ж були лісові масиви. Тобто це було складно. А потім ще совєтська підходить армія, фронт стабілізується на початку 44-го року, січень - і лютий — фронт тягнеться від Ковеля на півночі до Коломиї на півдні, зупиняється на півроку, і з обох боків по декілька мільйонів солдатів стоїть.
Є Ж. - Плюс поляки.
І. П. - Плюс поляки й оці всі проблеми, й відбувається отака велика, масштабна війна всіх проти всіх. Проходить фронт, і УПА повністю опиняється у совєтському тилу. Війна продовжується й тягнеться до 49-го року — з совєтською адміністрацією і з польською комуністичною державою умовах партизанських методів, у 49-му остання сотня розформовується й переводиться у збройне підпілля, і вже методами збройного підпілля ця боротьба тягнеться до середини 50-х років — до 54-го як організована боротьба й до 60-го фактично останні придушують вогнища спротиву на зламі 60-61 років. Це якщо дуже схематично.
Є. Ж. - Блискуча доповідь, я захоплений. Компатно і зрозуміло. Я тільки хочу додати один момент: у 1957 році арештували дівчину, Євгенію Романи́ну, в селі Нестаничах, причому здали її родичі. У 57 році вже поверталися з ув'язнення упівці, які були арештовані у 47 році. А вона — ще з пістолетом, одна дівчина! 10 років, коли вже не було ні душі, вона ходила з пістолетом, і щоб вона не застрілилася, її здали родичі. 1957 рік. Є такі випадки, що вже Україна появилася, й повиходили з підпілля.
І. П. У грудні 1991-го року Ілля Оберишин вийшов!
Василь Левкович-"Вороний"
* 6 лютого 1920 — † 13 грудня 2012
Є. Ж. - Полковник Вороний народився на території нинішньої Польщі у 1920 році. З чотирьох років повмирали батьки, а з семи років — бабуся, й він виховувався в свого хресного батька, а далі, відповідно, стандартний шлях : Пласт, потім, коли розпочалася організація УПА, він був в УПА. У 1946 році він був заарештований непритомним - вкинули ґранату у бункер, він був отруєний газом. Він тоді мав звання майора, всі думали, що він помер, і посмертно йому дали полковника. Це була одна з найбільш трагічних і знакових постатей. Це був солдат у найкращому розумінні цього слова. Коли я читав його спогади — він повністю дає свою біографію і повністю друкує вирок суду, де написано, що він засуджений до 25 років “бєз пораженія прав і бєз конфіскаціі імущєства за отсутствієм оноґо у подсудімоґо”. Тобто він взагалі нічого не мав, крім зброї. 25 років! Спогади страшні: наприклад, він пише, що у 1953 році була амністія. Їх випустили на поселення, тобто вони жили не в бараках, він одружився там, народилася дитина, а потім товаріщі енкавєдісти передумали й забрали в тюрму назад, і дружину теж, і 8-місячну дитину взимку (!) перевезли з Воркути до інших родичів, які були на поселенні в Сибіру. Це неможливо собі уявити!
Чому я цю тему хочу зачепити. Справа в тому, що 2019 року Верховна Рада прийняла Постанову про відзначення пам’ятних дат, і, оскільки “Вороному” 6 лютого буде 100 років, ця дата теж є у Постанові. Міська рада організує урочистості на гробі полковника на Личаківському цвинтарі, де він похований разом зі своєю дружиною. Буде також невелика академія в університетській бібліотеці, де прочитають доповіді історики. До чого я це веду: депутати ВР Шевченко і Бужанський до цієї Постанови внесли поправки, які пропонують цього полковника вилучити з цього списку, оскільки, мовляв, він був організатор єврейського геноциду й за його участю знищено 5000 євреїв у дубнівському ґетті і в інших ґеттах рівненської області він так само приклався до цього. Мене це дуже зачепило, бо я у 89 році брав інтерв’ю в полковника разом із відомим у львівських колах революціонером, учасником всіх демонстрацій і майданів Петром Мавком ми зробили величезне інтерв’ю, декілька днів записували, інтерв’ювали на відео- і магнітофонну плівку, й це передали до Канади. У спогадах цього немає. Ми його питали, як події відбувалися у Львіській області, бо, скажімо, на Волині робилися страшні речі, а як було тут? Він сказав: “В мене такого не було.” Він був командуючий Тактичного відтинку “Буг”, Воєнної округи “Буг”. “В мене такого не було. Я пригадую таке: в нас у Статуті було записано, що стрілець, боєць УПА, якщо він ховається від облави і його побачила дитина, чи жінка, чи старший чоловік, він не може їх вбити, щоб вони його не видали, бо в цьому випадку він підлягає трибуналу, розстрілу без права реабілітації. За інструкцією, він повинен узяти з собою цю дитину чи жінку, сховатися у схроні і відпустити потім без усякої шкоди для них.” Це потім було сформовано на рівні Центрального Проводу, що під час акцій проти поляків вбивати дітей, жінок чи старших людей забороняється катеґорично, і цього, він каже, не робили.
Мені вдалося познайомитися з архівами, які зберігаються в нашій Службі безпеки. Інформація щодо шуцманшафту, яким керував у свій час Левкович, така: вони у березні 1943 року забрали всю зброю й пішли у підпілля, тобто кинули німецьку службу. Потім Левкович опинився у Карпатах і керував вишкільною школою “Олені”, тобто у шуцманшафті його вже не було. Натомість на території міста Дубна, в урочищі “Палестині” було організовано єврейське ґетто. Їх було там повно. Коли читаєш ті списки, як їх розстрілювали, закопували живцем, це жахлива річ, і що це відбувалося у ХХ столітті, неприпустимо. Але це ґетто було організоване восени 43 року, коли ані Левковича, ані шуцманів вже не було. Це перше. Друге: там не було 5000 чоловік, там було 1750 чоловік, і їх розстріляли у березні 44 року. Тобто відношення до Левковича це ніякого не має. Ба більше, як згадує полковник “Вороний”, свого часу змушували Бульбу супроводжувати [арештованих євреїв] чи проводити арешти, й вони відмовлялися це робити. Про те, що в боївках УПА, у підрозділах було доволі багато лікарів, медиків, фельдшерів-євреїв, у “Літописі УПА” є навіть цілий розділ про це. І нарешті, остаточна річ, така дуже цікава: полковник “Вороний” у своїх спогадах згадує всі ці події і дає повністю текст вироку, де перелічені всі його “злочини”: про те, що він вступив до Пласту, що був в ОУН, що пропаґанду проводив, що воював і т.д.. Але там ані слова нема про те, що він брав участь у знищення євреїв. До чого я веду: він був дуже скромною людиною, не користувався ніякими пільгами, як прийшов, він не прийняв совєтське громадянство й дочекався, поки появилася Україна, і взяв громадянство. Про Манделу, який сидів 25 років, цілий світ розказує. Про чоловіка, який був солдат, який не порушував звичаїв війни — УПА виступала катеґорично проти того; якщо, скажімо, якісь солдати захоплювали совєтський конвой, й ті не оборонялися й не були енкаведисти, то вони їх просто годували й відпускали, - про Левковича ніхто не знає, і таких же безіменних героїв десятки тисяч. Ви можете пояснити цей феномен? Дивіться, французи і країни Бенелюксу провоювали з німцями рівно два тижні, поляки — місяць і 7 днів, інші країни — Болгарія, Румунія Угорщина взагалі не воювали. А тут - бездержавна нація, і раптом з’явилася така величезна маса людей, які готові були йти на смерть ні за що.
Мені вдалося познайомитися з архівами, які зберігаються в нашій Службі безпеки. Інформація щодо шуцманшафту, яким керував у свій час Левкович, така: вони у березні 1943 року забрали всю зброю й пішли у підпілля, тобто кинули німецьку службу. Потім Левкович опинився у Карпатах і керував вишкільною школою “Олені”, тобто у шуцманшафті його вже не було. Натомість на території міста Дубна, в урочищі “Палестині” було організовано єврейське ґетто. Їх було там повно. Коли читаєш ті списки, як їх розстрілювали, закопували живцем, це жахлива річ, і що це відбувалося у ХХ столітті, неприпустимо. Але це ґетто було організоване восени 43 року, коли ані Левковича, ані шуцманів вже не було. Це перше. Друге: там не було 5000 чоловік, там було 1750 чоловік, і їх розстріляли у березні 44 року. Тобто відношення до Левковича це ніякого не має. Ба більше, як згадує полковник “Вороний”, свого часу змушували Бульбу супроводжувати [арештованих євреїв] чи проводити арешти, й вони відмовлялися це робити. Про те, що в боївках УПА, у підрозділах було доволі багато лікарів, медиків, фельдшерів-євреїв, у “Літописі УПА” є навіть цілий розділ про це. І нарешті, остаточна річ, така дуже цікава: полковник “Вороний” у своїх спогадах згадує всі ці події і дає повністю текст вироку, де перелічені всі його “злочини”: про те, що він вступив до Пласту, що був в ОУН, що пропаґанду проводив, що воював і т.д.. Але там ані слова нема про те, що він брав участь у знищення євреїв. До чого я веду: він був дуже скромною людиною, не користувався ніякими пільгами, як прийшов, він не прийняв совєтське громадянство й дочекався, поки появилася Україна, і взяв громадянство. Про Манделу, який сидів 25 років, цілий світ розказує. Про чоловіка, який був солдат, який не порушував звичаїв війни — УПА виступала катеґорично проти того; якщо, скажімо, якісь солдати захоплювали совєтський конвой, й ті не оборонялися й не були енкаведисти, то вони їх просто годували й відпускали, - про Левковича ніхто не знає, і таких же безіменних героїв десятки тисяч. Ви можете пояснити цей феномен? Дивіться, французи і країни Бенелюксу провоювали з німцями рівно два тижні, поляки — місяць і 7 днів, інші країни — Болгарія, Румунія Угорщина взагалі не воювали. А тут - бездержавна нація, і раптом з’явилася така величезна маса людей, які готові були йти на смерть ні за що.
І. П. - Такі люди й таке покоління не з'являються за один день. Очевидно, що появи такого покоління, яке пожертвувало собою, - фактично, це ціле покоління людей, народжених від 1920 до 1930 року, воно пожертвувало собою тому, що за його спиною були десятки років, якщо не сотні, копіткої національної праці - у родинах, коли виховувався патріотизм, виховувалася нація. А період другої світової війни став тим періодом, коли це покоління змогла вийти із тіні на передову, на перший план. В тих людей був невеликий вибір: або піти й загинути в боротьбі, сказавши “ні” своїм гнобителям, або бути мобілізованими до совєтської армії, до німецької армії, на роботи і т.д. і загинути за інтереси чужих імперій. Це було надзвичайно трагічне покоління, й ці люди зробили свій відомий вибір: якщо доля і історія не дає мені шансу жити через війну, через окупації і т.д., то я зроблю тоді вибір на користь того, щоби загинути, щоб пожертвувати своїм життям заради свого народу, а не заради інтересів чужих імперій. І доля, біографія полковника “Вороного” є, значною мірою, показовою, типовою для того покоління: молодий хлопець, який осиротів, який приєднався до підпілля ОУН, який вийшов, коли приходили совєти, на захід, який проходив військові вишколи, ще оунівські, за Лінією Керзона, який повернувся з Похідними групами назад, який за завданням підпілля пішов у цей шуцманшафт у Дубному, який дезертирував за завданням підпілля і ввесь свій підрозділ перевів у ліс зі зброєю, який навчав військовій справі інших людей, який став командиром високого масштабу — керівником Воєнної округи, а йому тоді було десь 24-25 років, але він вже прожив до 25 років стільки, що на три життя вистачить; людина, яка потрапляє в полон, якій інкримінують, що його підрозділи, його підопічні знищили майже три з половиною тисячі совєтських військових, офіцерів і солдатів НКВД, внутрішніх військ і т.д.
Є. Ж. - Він сказав, що це — занижена цифра.
І. П. - Але йому інкримінували це, не розстріли цивільного населення. У Совєтському Союзі були суди навіть, є документи й опубліковані, що учасники поліції, яка була сформована на півдні України з місцевих німців, з фольксдойч, їх спочатку арештовували й давали якийсь термін на спецпосленні, за те що вони були в поліції, але коли дізнавалися, що вони брали участь у розстрілах, або конвоювали, або особисто розстрілювали євреїв, їх у кінці 40-х, у 50-х роках провозили поновно на місця злочинів, судили й давали їм смертні вироки або відправляли назад у лаґєря з більшими строками. А тут — якби совєтська влада мала подібні факти щодо Левковича, а вона мала достатньо фактів, тобто ці речі вони розслідували нормально, то вони могли би у лаґєрі його взяти, привезти, судити знову, дати розстріл у 50-х роках чи після війни.
Є. Ж. - У 50-х роках до нього поставилися, як до військовополоненого, навіть випустили на поселення.
І. П. - Але на поселенні його могли би знову взяти й судити, але не судили, не було за що, й це ставить під великий сумнів твердження Бужанського й Шевченка.
Є. Ж. Дуже вам дякую! Це була прекрасна лекція.
Транскрипт уривку відеозапису програми з 18:53 хв.
