13 дня жовтня 1948 року в місті Blonay, Швайцарія, не перенісши другої операції на легенях, помер поет, прозаїк, вчений Леонід Мосендз. Йому йшов 52-й рік.
Пом'янімо...
* * *
У татарви шукали оборони,
бо ханські вже миліші були пута,
аніж свої, князівськії, закони.
Ставали в Посполитій Кисілями...
(В гостині більш подобалось, ніж вдома.)
Від справ чужих не відчувалась втома,
хоч душі й руки крились мозолями.
В Палаті Грановитій розбивали
собі лоби, чолом цареві б’ючи.
За ранги та за цяточки блискучі
і вольності, і звичаї міняли.
Імперіям були все вірні слуги
і ширили до безтяму простори...
Раби-Баярди, вірністію хворі,
за честь чужу — свою дали в наругу...
Все барвилось: у чорне, злотне, біле,
все мріяли про східного владику...
Від довголітнього, від вікового звику
й червона мла вам очі засліпила!
А ще кому знесете ви данину?
Яким варягам зложите присягу?
Яку чужу прикрасите ви сагу?
І перед ким ще схилите коліна?
Леонід Череватенко
„БЕЗОДНЯ СМЕРТИ І БЕЗОДНЯ ЖИТТЯ СПІТКАЛИСЬ НА МЕЖІ...”
З листа, писаного друзям незадовго перед відходом із життя: „Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом, і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом, і там стояли на чорних підставцях блискучі діаманти. Бачу їх! „Це народи світу”,— сказав ангел. „А де ж Україна?” — запитав я. „Ось!”— і показав на 7-й з ряду діамант. Не був він великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа... І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет”.
Вихопилися ці слова із серця Леоніда Мосендза. Видатний письменник, видатний науковець, видатна особистість української еміґрації, він фактично залишається невідомим в Україні, що є великою несправедливістю як щодо Леоніда Мосендза, так і щодо всієї української культури.
Народився він у місті Могилеві-Подільському 8 серпня 1897 року. Мосендзів родовід багатий і складний: серед його предків були українці, поляки, литвини (білоруси), навіть греки, в родині мирно співіснували православна і католицька віра. Втім, родина і середовище, в якому зростав Леонід, були російськомовні. Мати — дочка лісника з Волині Лясковця (пізніше це прізвище правитиме Мосендзові за псевдонім). Батько Марко Мосендз, як подають довідники, був службовцем, але служив він управителем маєтностей у польського поміщика. Маючи перед очима прикрий приклад (рідного брата за українство запроторили до Сибіру), він зробив для себе належні висновки, був законопослушний — далі нікуди, отож дітей своїх (окрім Леоніда, було ще двоє хлопців і дівчинка) виховувати намагався у тому ж дусі. Та їх, безперечно, виховувало ще й оточення, простий люд, а він на Вінниччині вперто не хотів зросійщуватися і розмовляв по-українському. Це западало в душу, відкладалося десь у підкірці, в серці чутливого дітвака. І, звичайно ж, величезне враження справив на нього Шевченків „Кобзар”.
Батько помер, коли Леонідові було сім років. Вони з матір'ю переїздять до Явтушкова, потім до Яришева (Могилівський повіт). У Яришеві Леонід 1911 року закінчив початкову школу, після чого вступив до учительської семінарії у Вінниці. Слідом за Олександром Довженком, який в той же час проходив курс наук у Глухівському учительському інституті, повторити міг би слово в слово: „Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів — обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць — за обрусіння краю”. Закінчивши навчання (1915 p.), Леонід Мосендз короткий час учителює, потім потрапляє до війська. На румунському фронті його й заскочила революція 1917 року. Мало сказати, що він зустрів політичні і соціальні катаклізми непідготовленим — Леонід Мосендз просто не розумів, що діється навколо. Наведемо красномовні його свідчення: „...до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом”; „...коли була 1913 р(оку) перепись — всі написали, що вони малороси, лише я й один ще — що ми „русскіе”. Був я російський патріот”. Але: „...за 1 місяць з мене був український націоналіст”. Відбулося це, поза сумнівом, не тільки внаслідок читання „Кобзаря” Тараса Шевченка та „Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Передовсім Мосендзову свідомість перевернули конкретні історичні події, те потужне піднесення українського духу, яке Володимир Винниченко назвав „відродженням нації”.
Тепер, гадаємо, зрозуміло, чому Леонід Мосендз опинився в армії УНР, де й прослужив як старшина, тобто офіцер, майже рік. Після чого залишає свою частину й далі вчителює. І це — в самий розпал громадянської війни. Що сталося? Називають різні причини: смерть матері; загибель старшого брата, який воював у тій же петлюрівській армії; кепський стан здоров'я. Близькі йому люди говорили ще й про внутрішнє сум'яття, про неможливість примирити ідею з тими засобами, якими вона реалізувалася в житті. Мовиться, звісно, про національну ідею.
Хоч як би там було, але 1920 року вчитель Мосендз разом з розбитою армією УНР відступає до Польщі. Спершу працював у місті Ченстохові в українській бібліотеці, а 1922 року подався до Чехо-Словаччини, до Подєбрадів. Хотів здобути нову спеціальність в Українській господарській академії. Проте всі його дипломи не мали там чинности. Довелося вступати на матуральні курси реальної гімназії. Навчання хіба що тішило завжди Мосендза. 1923 року він, закінчивши матуру, вступає до академії на хіміко-технологічний факультет. А 1928 року його залишають асистентом при кафедрі професора В. Іваниса, згодом запрошують на кафедру чеського професора Вондрачка в політехнічний інститут міста Брно. Леонід Мосендз стає фахівцем з переробки нафти, захищає 1933 року докторську дисертацію на цю тему. Він друкує висліди своїх досліджень у спеціяльних журналах, наукова діяльність приносить йому европейську відомість. Додамо: цілком заслужену.
Той сам закон напрямно-точних ліній
обмежує обчислений кристал,
і снігові зірки, й волошки сині,
і мутно нашарований опал.
Спіраль стихій на скрайніх межах неба,
прудкий в орбітнім леті електрон...
Від сяйв зеніту до глибин Ереба
один у Необхідності закон.
Його пізнать від альфи до омеги.
Йому віддать напруженість турбот.
Від точки охопити аж до Веги
матерії незупинимий льот.
Невідомо, яких глибин наукових сягнув би проникливий розум Леоніда Мосендза: скрізь, за що б не брався, він щось відкривав нове. Кажуть, він одним з перших розгадав секрет „важкої води”. Але — чи в мистецтві, чи в науці — працювати неможливо, якщо за тобою не стоїть держава. Твоя держава з усіма її вагомими арґументами — технічною озброєністю, природними ресурсами, фінансами. З незалежних, мовляв, від неї обставин Українська господарська академія припинила своє існування. В пошуках хліба насущного Леонід Мосендз опиняється на Закарпатті. 1937 року він влаштовується вчителем комерційної школи в місті Хусті. Невдовзі угорські фашисти окуповують Закарпаття, нищать молоду Карпатоукраїнську державу, і Леонід Мосендз тікає до Братіслави, де знаходить постійну працю в Дослідному інституті виноробства — і таки досліджує, удосконалює технологію, друкується в спеціяльних виданнях. Відчувши себе і морально, і матеріяльно певніше, одружується з чешкою Маґдалиною Паланковою. У них знаходиться донечка Марійка.
Отже, виснажлива праця щоденна — задля шматка хліба насущного. Напружена діяльність наукова. Участь у боротьбі політичній: Леонід Мосендз увійшов був до так званої Леґії українських націоналістів, що стала однією із структурних основ широковідомої і широко розгалуженої ОУН. Та про це мова нижче... Навіть при шаленій Мосендзовій невтомності, цілеспрямованості, енергійності названого вистачило б на кілька життів. А додайте до цього ще й невиліковну хворобу (сухоти), що гризла Мосендза зі студентських років! Де й коли знаходив він час і сили на літературну творчість? А він же писав постійно, писав з цілковитою самовіддачею, писав натхненно. Писав по-своєму — творив.
Ще в дитинстві Леоніда Мосендза відвідувала рима, але про ці його поетичні спроби ми не знаємо нічого. Крім одного: це були російські вірші. Знаємо також, що віршував Мосендз і перебуваючи в армії. На еміґрації його визнали одразу як поета.
І як поет, і як особистість Леонід Мосендз мав, зокрема, неабиякий вплив на формування Олени Теліги. До речі, це він був її вчителем, коли вона готувалась до матуральних іспитів у Подєбрадах. Щоправда, вони, залишаючись друзями, потім розійшлися ідейно.
Твоє життя — холодний тихий став,
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,—
писала йому колишня учениця у знаменитому вірші „Лист”. Але на літературному терені вони співпрацювали добре, мирно публікувалися в тих самих виданнях: входили (разом з Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, Юрієм Кленом) до, „вісниківської квадриги”, тобто групи літераторів, згуртованих довкола журналу „Літературно-Науковий Вісник”. Саме тут Леонід Мосендз видрукував рідкісний тоді цикл — вінок сонетів „Юнацька весна”, присвячений Праматері Роду.
Ти ллєш вже мого роду вічне море,
сама для нього вічне джерело.
О, знаю я: тобою це було
засіяно прапредківські простори!..
Та ще нові лани для роду зоре
твоїх нащадків міцнеє рало!
І буде: під єдинее берло
збереться рід в величному Соборі,
благословить побідницю віків,
благословить Праматір юнаків,
Праматір всього чину, жертви, віри...
І путь геройства, вічна і ясна,
почнеться Роду в життєвому вирі,
як зацвіте юнацькая весна.
Ні, щось не дуже воно скидається на холодний тиші став!
„Письменником бути — це покликання Боже”, — казав Леонід Мосендз і не зраджував цього переконання. Творчість і служіння літературі — то для нього тотожні поняття. Вільного часу практично не було, і Мосендз уривав нічні години для писання. Друкує в буковинському журналі цикл поезій на біблійні теми. Завершує поему „Вічний корабель”* — на матеріялі нідерландської історії XVI ст. Проблема — не лише нідерландська: як боротися з окупантами, еміґрувати чи не еміґрувати з рідної країни? Проблема хвилювала Мосендза особисто, й він, зрештою, дійшов висновку: „для України працювати можна і не в Україні”... Першою виданою книжкою Леоніда Мосендза стало есе „Штайн — ідея і характер” (Львів, 1935). Пояснимо: барон фон Штайн — герой визвольної боротьби німецького народу й організатор европейського спротиву Наполеонові.
1936 року з'являється у Чернівцях автобіографічна повість Леоніда Мосендза (потім, до речі, перевидана двічі) „Засів”***. Наступного року Іван Тиктор видав у Львові збірку Мосендзових оповідань „Людина покірна”****, в основу яких покладено безпосередні враження Мосендза від громадянської війни на Україні. 1939 року виходить (у того ж таки Івана, Тиктора) збірка новел „Відплата”, сюжети яких поспіль запозичено з європейського середньовіччя, й Відродження. І лише 1941 року в Празі („друкарня протекторату Чехії та Моравії”) з'являється збірка Мосендзових віршів „Зодіяк”**, до якої ввійшли поезії, написані 1921— 1936 років. Поява її пройшли майже непоміченою: книга явно запізнилась до читача, якому здебільша було не до поезії, такі настали часи. Довкола вирувала, світова війна, і це не могло не позначитись і на творчій, і на особистій долі Мосендза.
Було вже сказано: він слабував на сухоти, регулярно лікувався. Умови воєнного і повоєнного життя не сприяли зміцненню здоров'я. Та й політична ситуація,, що складалася в Чехо-Словаччині, Мосендза не дуже радувала. 1945 року він мусив залишити родину в Братіславі, а сам переїздить до Австрії. Спочатку проживає в Інсбруці, згодом у Зеефельді, сподіваючись на цілюще й чисте гірське повітря. В Інсбруці 1945 року виходить поема „Канітферштан, на українську мову перелицьований”, присвячена дружині Магдалині Паланковій. „Доньці Марійці на спомин і пригадку” він пише 1946 року поему „Волинський рік”, в якій змалював себе, свою родину, відкрив таємниці свого походження. Поема „Волинський рік” була надрукована 1948 року в Мюнхені.
В Інсбруці Леонід Мосендз познайомився з Освальдом Бурггардтом (Юрієм Кленом). Вони сподобались один одному і заприязнились. У цьому немає нічого дивного: це були споріднені, що називається, душі. Обидва невсипущо, до виснаження трудилися, обидва потребували розрядки. Юрій Клен запропонував Мосендзові співавторство у творенні образу „вічного українця” і нестримного графомана Порфирія Горотака. До них приєднавсь художник і літератор Мирон Левицький. Ось ці троє і народили на світ „Дияболічні параболи”, що вийшли 1947 року в Зальцбурзі. Передмову „Про автора” написав Леонід Мосендз: „Читаючи його плинні, звучні вірші, читач не раз спиняється перед питанням, чи має перед собою першу бурхливу поезію, перший Strum und Drang молодої душі, що з півсвіту назбирала вражінь і знаннів, та не встигла ще їх упорядкувати, чи, може, тонку гайнівську іронію досвідченого мандрами поета, намножену на барвистість образів і несподіваність стилістичних зворотів. У кожному окремому випадку читачеві самому доведеться рішати це питання.
Ця ж збірка являє собою цікаву появу, що їй досі немає прикладу в нашій літературі. Вона містить у собі вірші з різних років, отож є між ними незрілі юнацькі, є й цілком досконалі формою, які свідчить, що поет на шляху остаточно значити себе і самовизначитися.
Крізь глузи й іронію проривається „гострої розпуки гострий біль” (Микола Зеров), адже й сам Леонід Мосендз перебував „на шляху остаточно зшити себе і самовизначитися”. Втім, доля не була до нього прихильна, скоріше навпаки.
Туберкульоз відновився і спалював Мосендза живцем. Грошей на лікування не було звідки взяти. Геть виснажений, позбавлений засобів прожиття, він погоджується на пропозицію земляків, бо іншого виходу не знаходив, і в грудні 1946 року переїздить з Австрії до Швайцарії, де його на кошти американської допомогової організації влаштовують у санаторій Мотекс (містечко Бльонав). Добрий медичний догляд, чудовий клімат — все це затримало перебіг нещадної хвороби. Леонід Мосендз, як ніколи, багато працює: листується, вивчає чужі мови, читає, читає — і пише. Пише дитячі казочки для своєї донечки Марійки, зоставленої в Братіславі. Пише оповідання. Пише поему „Дні життя і смерті козака Мамая”, надихану міфом про Сізіфа і власними спостереженнями над реальністю.
Що мучило його, над чим він болісно розмірковував, чому не знаходив спокою? Він був приречений долею на пошуки істини і до кінця своїх днів дошукувався правди. Він шукав сили, наснаги, спроможної втримати людину від злочину, від протиприродних, хибних ' рішень і вчинків. Хоча історичні, суспільні, політичні обставини зовсім цьому не сприяють. Двадцяте століття свіжіші явило могутню субстанцію, що загрожувала не лише нормальному, а й просто існуванню вільної, свободомислячої людини: тоталітаризм. Леоніда Мосендза лякав тоталітаризм як комуністичний, так і антикомуністичний: небезпеку він почував, чув, бачив і з того, і з іншого боку. З-під його пера виходить памфлет, спрямований проти... Миколи Хвильового — „Знесвячування храму”. Леонід Мосендз піддає їдкому аналізові ідеологію націоналізму. Так, нація — те, що дає людині ґрунт під ногами, опертя в просторі і часі. Без підтримки нації не виживе, не зуміє проіснувати людина, більше того — без нації людина не має права на життя. І все-таки: де та межа, до якої людина може дійти, але яку переступити — сором, гріх, табу? Є вона чи її немає — ця межа, цей кордон людської моральности? Про це Мосендз думав, над розв'язанням цих „проклятих питань” бився. Ось уривок з листа до Шумовських, давніх і близьких приятелів: „Ви говорите про недоговореність Донцова. Маєте рацію. Мабуть, у мойому романі знайдете відповідь. Бо мірилом речей є людина. І ніколи не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи не освячує засобів, і коли наші наці(оналісти) про це забудуть — буде з ними великий капут... Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКВД, як вже смакують фітільовщики, то чи варто мати Україну?”
Роман, про який згадує Мосендз,— це „Останній пророк” ******. Роман про предтечу Ісуса Христа Іоанна Хрестителя. Роман про виникнення, розвиток і суперечності християнської ідеології. Тобто (це всі розуміли) ідеології націоналізму. Насамперед українського, але й не тільки українського — всякого. Над „Останнім пророком” Леонід Мосендз працював до останнього віддиху, цьому творові подаровано було весь життєвий і мислительний набуток письменника. Роман, що увібрав у себе гіркий досвід цілого покоління, не міг усім сподобатись. Власне, він і писався з розрахунку на безкомпромісну полеміку. І цим пояснюється, чому „Останній пророк” вийшов (з глибокою і щирою передмовою Богдана Кравціва) тільки через дванадцять років після смерти його автора. І то — лише три частини. Четверту, найголовнішу, підсумкову, ідейні супротивники Леоніда Мосендза приховали так ретельно, що й досі навряд чи хто (крім утаємничених осіб) скаже з певністю: збереглася вона, ця частина, чи ні? Про неї ані слуху, ані вісти.
Як і належить стоїкові, Леонід Мосендз розлучався з життям мужньо. Те, що недуга невиліковна, для нього не становило таємниці. Прагнув одного: якомога більше встигнути. У вересні 1948 року йому зробили операцію: вирізали ззаду п'ять ребер, щоб якось стиснути зогнилі легені й уповільнити туберкульозний процес. 12 жовтня Мосендзові зробили другу операцію, ще важчу й небезпечнішу. Він ще встиг написати листа: „Настрій у мене мінорний. Хоч і докучило вже бути довше хворим. На видужання є добра надія. Але... серце моє отруїли бацили, воно слабне”.
Серце його, змучене надмірними навантаженнями, не витримало. Наступного дня Леонід Мосендз помер. В останню путь провели його двоє земляків, лікарі й санітарки, які полюбили незвичайного хворого. А молитву над могилою прочитав протестантський пастор: від послуг священика Російської православної церкви Леонід Мосендз відмовився ще за життя.
Спадщину його не зібрано й не видано понині. Дослідники не оминають Мосендза увагою, проте в оцінках їхніх лунає подеколи недоречна зверхність. Ось що, наприклад, написали в „Координатах” Богдан Бойчук і Богдан Рубчак: „Мосендза можна назвати „культурним поетом” — з усіма позитивними та негативними значеннями цього терміна. В нього був талант не дуже широкого діапазону; але він культивував його з наполегливістю вченого”. Ця зверхня інтонація бере початок у не менш поблажливій характеристиці Євгена Маланюка: „...справжнім покликанням Л. Мосендза була наука, в нім-бо корінився вчений в найточнішім значенні цього, на жаль, так стертого за останній час слова”.
Маланюкова оцінка, яку охоче розтиражували різні видання, є принаймні суб'єктивною. Поета слід оцінювати передусім за найвищими його досягненнями. А Леонід Мосендз і в ділянці поетичній створив помітні цінності. Що це так, не інакше, читач переконається легко. Навіть переглянувши пропоновану добірку.
"Вітчизна" №3-4, 2004 р.
Леонід Мосендз
БАЛАДА ПРО ПОБРАТИМА
Разом зі мною виріс він,
друг щирий, більш ніж брат,
син чорнобровий злотних піль,
стрункий син білих хат...
Носив багато він імен:
Петро, Данило, Гнат...
Замерзле плесо, житній лан,
таємно-темний бір,—
усюди були з другом ми!..
Дитячий бачив зір,
як жаром папороть цвіте
і де блука опир...
На шкільній лаві пліч-о-пліч
сиділи ми роки
і разом мріяли в садку
над закрутом ріки,
нас той сам дотик хвилював
дівочої руки.
А потім розлучились ми
на кілька довгих літ,
та знали все, куди життя
скеровує наш хід,
не загубились у юрбі,
не стратили свій слід.
А пригадаю, як і де
зустрілися ми знов.
Над нами маяла тоді
по-перше коругов
та, на якій стоїть девіз:
завзяття і любов!
Під нею з другом ми пройшли
увесь той довгий шлях...
через Гетьманщини піски,
по Таврії ланах,
під тьмяним вітром степовим
по балках і ярах...
Він завжди був, той щирий друг!
Був друг! Це більш ніж брат!
Внук побратимів січових,
син українських хат...
Імен багато він носив:
Петро, Данило, Гнат...
II
Де Збруч гадюкою крутнув
і звив сріблястий хід,
де здаля дзеркало Дністра
сталевий шле привіт —
там Медобори ми в імлі
прощали напослід...
Ще раз, ще раз. Піддать набій!
Хай це останній стріл...
Та кинуть зброю ворогам
ніхто не має сил.
І ще набій, і знов шрапнель,
і знов луна до сіл,
до лук, до гаю, до ріллі
грімке: «Не забувай!
До тебе, рідний краю наш,
ми вернемо! Чекай!
А ти оці останні дні,
Вкраїно, пам'ятай!»
Кінець... Замок з гармати геть...
Чекає чужина...
Та побратима мойого
не вгледіла вона.
Він випив келих завзяття
від вінця аж до дна.
Ще здаля бачили його,
за ним замкнувся бір,
і ще востаннє зброї блиск
побачив дружній зір...
І поглинула чужина
нас у шумливий вир...
* * *
Осіння ніч... Коротка, як і влітку...
- Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!
- Я буду ждать. Повернешся ти швидко?
Я буду вірною!.. Не забувай!..
Був ясний ранок. Злотом старовинним
прозорився напроти сходу ліс.
Усе здавалось довіку незмінним,
як ти сама в спижевій рямці кіс.
Та я через далеке і прадавнє
минув межу твоїх здогадних меж!
Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно,
снуєш безплідність килимних мереж?
1941
Є. Маланюкові
Мені здається: це когорти,
ряди твоїх метальних слів.
Здіймаєш тризубий прапор ти
над військом предківських степів.
Знова торують легіони
шляхи задернілих доріг...
О, хто поставить перепони
оцій розмірності каліг!
А вождь глядить звитяжним оком
на міць не зірваних ще пут,
здіймає вгору меч високо
і заслухається в салют...
Та тільки ніч над містом шатер
почне зміняти черги чат, -
зникає вождь і імператор
і днини відгуки мовчать.
МІЙ ШПИТАЛЬ
Безодня смерти і безодня
життя спіткались на межі,
а на лезі її сьогодні
знова нап'ятий він лежить.
Лежить, мов жертовна офіра,
якій жерців байдужий спір,
і тільки існування міра
вся зосередилася в зір.
Та у серпанку гарячковім
він нерухомістю повік
зорить на дні минулі знову
аж по грізний двадцятий рік.
Але нема жалю, ні суму,
що все було, мов не було,
і стало тільки змістом думи,
лише луною прогуло...
Встає майбутнє. І могили
вчорашні - це його межа...
Яка ж це мука - буть безсилим
під лезом смертного ножа!..
1941
_________________
* Л. Мосендз. "Вічний корабель". Прага, 1940
https://diasporiana.org.ua/poeziya/mosendz-l-vichnyj-korabel/
**Л. Мосендз. "Зодіяк". Вірші (1921-1936). Прага, 1941
https://diasporiana.org.ua/poeziya/mosendz-l-zodiyak-virshi-1921-1936/
***Л. Мосендз. "Засів". Прага, 1941
https://diasporiana.org.ua/proza/mosendz-l-zasiv/
**** Л. Мосендз. "Людина покірна". Вінніпеґ, 1951
https://diasporiana.org.ua/proza/2127-mosendz-l-lyudina-pokirna/
***** Л. Мосендз. "Помста". Прага, 1941
https://diasporiana.org.ua/proza/mosendz-l-pomsta/
****** Л. Мосендз. "Останній пророк". Торонто, 1960
https://diasporiana.org.ua/proza/1899-mosendz-l-ostanniy-prorok/
