Пам'яті Дмитра Донцова

 

"Наш національний ідеал може здійснитися тільки в безкомпромісовій боротьбі з Росією… Свідомі цього ідеалу, навіть повалені на землю, навіть під чоботом щасливого переможця — встанемо. Зрікаючись його — ніколи."

"Провід нації мусить бути з людей вибраних, людей, як казав Шевченко, окремої нерабської крови. То значить – людей патосу, глибокої віри, певности своєї одної Правди, а не мішанини її із чужою якоюсь «правдою» чи «кривдою», і невгнутою волею, а не компромісом її перевести в життя."

Дмитро ДОНЦОВ

* 29 серпня 1883, Мелітополь — † 30 березня 1973, Монреаль

Інтерв’ю Д. Донцова було взяте в нього Борисом Вітошинським* 25 лютого 1972 року під час перебування Донцова в Португалії з метою лікування. На той час, хоч Антоніу де Салазар помер, до 1974 року в Португалії продовжував існувати консервативно-націоналістичний режим, якому симпатизував український мислитель. Донцов навіть планував залишитися в Португалії, та стан здоров’я змусив його повернутися до Канади. Доктор Б. Вітошинський – один зі світочів Українського Вільного університету в Мюнхені, палкий шанувальник Донцова і науковець-юрист, котрий гаряче захищав право поневолених народів на збройну боротьбу, – записав розмову з Донцовим насамперед для того, щоб зберегти голос великого мислителя. Зараз, на жаль, місцезнаходження авдіо-запису залишається невідомим, але самий текст був опублікований у 1977 році в одному з націоналістичних видань. Міркування, висловлені Донцовим за рік до смерти, говорять про те, що він жодною мірою не зрікся власних ідей, якими надихав українських націоналістів. Слова видатного ідеолога не втратили своєї актуальности й донині.

 

Борис Вітошинський і Дмитро Донцов. Канада, 1972 рік (фото з сайту ukrnationalism.com)

 
Д-р Вітошинський: Пане Докторе! Ви написали Вашу книжку «Націоналізм» у 1926 році. Чи коли б Ви сьогодні писали цю книгу, чи Ви впровадили б до неї зміни, такі, які дехто називає «модернізацією», або «демократизацією»?

 
Д-р Донцов: Очевидно ні!

 
Д-р Вітошинський: Пане Докторе! Чи впровадження евентульних змін до ідеології українського націоналізму, під смак нинішніх керівників західних держав, могли б дати більші шанси українській визвольній боротьбі?

 
Д-р Донцов: Ні! До того, такі теперішні керівники держав не зовсім розуміють про націоналізм.

 
Д-р Вітошинський: Чи уважаєте пане Докторе, що може бути багато родів українського революційного націоналізму?

 
Д-Р Донцов: Я думаю, що може бути тільки одна форма українського революційного націоналізму. Хто говорить про різні форми, той тільки хоче знищити націоналізм, під певною маскою, що нічого спільного з націоналізмом не має.

 
Д-р Вітошинський: Дякую! Чи Національну Революцію повинні очолювати однодумці, чи люди різних переконань і світоглядів, але такі, які шукають між собою компромісів?

 
Д-р Донцов: Думаю, що всякий рух і всяка ідея, яка хоче перемогти, має складатися з людей одної ідеї, одної волі, а не з комплексу людей різно думаючих, котрі тягнуть в різні боки і тим самим ослаблюють усю ідею і волю і наслідки.

 
Д-р Вітошинський: Чи для популяризації української визвольної боротьби на Заході, її протимосковський характер повинен бути більше компромісовий?

 
Д-р Донцов: Ні! Популяризувати ідею українського націоналізму – серед кого? Серед тих, серед демократів, серед соціялістів, і так далі, нема ніякого сенсу, бо вони були, є і будуть проти незалежної України. Але популяризувати українську націоналістичну безкомпромісову ідею серед кіл сприяючих націоналізмові, котрі горять тою самою ідеєю, очевидно треба.

 
Д-р Вітошинський: Ви багато писали про те, яким повинен бути провід нації. Як це Ви зовсім коротко здефініювали б?

 
Д-р Донцов : Провід нації мусить бути з людей вибраних, людей, як казав Шевченко, окремої нерабської крови. То значить – людей патосу, глибокої віри, певности своєї одної Правди, а не мішанини її із чужою якоюсь «правдою» чи «кривдою», і невгнутою волею, а не компромісом її перевести в життя.

 
Д-р Вітошинський: Часто говориться, зокрема тепер, що наші національні керівники повинні уникати всяких емоцій. І навіть тоді, коли вам ворог чи його союзники завдають образи, розцінювати їх тільки з розумової точки бачення. Отже придушувати почування національного гніву. Як Ви ставитеся до того питання?

 
Д-р Донцов: що значить емотивність? Емотивністю вороги націоналізму називають той героїчний патос і страшну віру в свою Правду та її конечну перемогу. І від цего ми ніколи не можемо відступити і не сміємо відступати!

 
Д-р Вітошинський: Сердечно дякую! Вибачте, ще одне питання: Чи Ви думаєте, Пане Докторе, на підставі тих всіх вісток і голосів, які доходять з України, чи там поширюється і росте ідея націоналізму, чи може навпаки?

 
Д-р Донцов: Так! Я думаю, що там прокидається з великою силою ідея націоналізму, яку я зачав пропаґувати давно і яку неґують теперішні здеґенеровані елементи на еміграції. А саме: Та так звана емотивність, то значить страшно глибока віра в свою справу. Емотивність дальша – абсолютне признання тільки своєї Правди і неґації всякої «правди», всякої «рації», якою вона не була б. І третє – так зване неґаторами націоналізму «донкіхотство». То значить невблаганна боротьба на життя і на смерть з тою Росією і тим дияволом, якого вона репрезентує.

Дмитро Донцов
Рік 1918, Київ

Ця книга — не спогади. Це — щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру — чисто припадково збережені до цього часу (замітки неполітичного характеру знищено). Це доривочні фраґменти, написані, подекуди телеграфним стилем, бо на детальний опис не позволяв скажений темп тодішнього життя. Тим не менше автор думає, що ці замітки не позбавлені де-якої вартости, бодай як спостереження свідка, а іноді й учасника подій вікопомного бурхливого 1918 року; з його цікавими постатями, з його блискавичними змінами; з боротьбою на життя і смерть ріжних національних і політичних сил, з напружено-трівожним, повним несподіванок повітрям тодішнього Києва, столиці зненацька збудженої в вогні революції і війни до самодержавного життя зі свого столітнього сну, України. [...]

29 травня
О 7-ій год. у Гетьмана, у палаці. Нарікав на партійців наших, які "все саботують". Знову поясняв мені цілі своєї політики. Питався, яке я маю вражіння: чи йде до українізації, чи до русифікації? Я відповів, що, здається, не йде до того, що є заміром гетьмана. Це, мабуть, так і є. Нарікав на німців. Дав йому ще одну свою статтю в "Новій Раді" про справу Криму. (Який німці збираються відкраяти від України).
При виході перейняв мене Палтов (віцеміністер закордонних справ). Дуже мною опікується, Тим разом говорив зі мною не по-російськи, а по-польськи. Типовий виплід "Юго-западного края". Палтов робить все: орґанізує пресові бюра, призначає архиєреїв, видумує новий однострій для армії. Крім того, безнастанно в розмовах з німцями. Коли в передпокою над сходами, де сидять Крига і Кочубей, гетьманські адютанти, — дзвонить телефон, дуже часто людина, з якою жадають розмови, є "ексцеленц фон Пальтов". Ніхто б не припускав, що цей веселий, метушливий чоловік з округлим обличчям і з "цвікером" на носі, має стільки енергії.
Був у Дорошенка. О. Шульгин (був. міністр Центральної Ради). Хоче їхати з дипльоматичною місією до невтральних країн. Не знає, як на це подивляться німці.

30-го травня.
Перейняв У. Т. А. (українська телєґр. аґенція) від Дивіна. Вчора радився мене Міхновський. Йому робить Гетьман пропозицію вступити до нього на якусь досить неокреслену посаду дорадника. Вагається. Боїться, що це сінекура. Порадив йому, щоб сам усталив обсяг і зміст тої посади і щоб на це згодився Гетьман.
Святий Боже! Як всі мої земляки хочуть міністерських портфелів! Нині приходив до мене (від соц.-самостійників) Луценко. Просив переслати до Львова і Берліна їх меморандум про курс теперішньої політики уряду.
"Рабочая Жизнь" закидує "Новій Раді" зміну курсу "ес-ефського" Орґану, (соц.-федералісти), бо в ній видруковано мою статтю. Від Федорцева лист зі Львова. Тон мінорний. Пише: "про Вас також багато говорять, а іменно, що Ви є при Гетьмані; що Ви враз зі Скорописом брали участь в перевороті, що були на всіх тайних засіданнях; що Ви були на листі міністрів, але німці Вас скреслили", і т. п. Нісенітниці!
Увечері в льожі в Опері. "Прекрасна Олена" Оффен-баха. На долі сиділи (німецький посол) Мумм зі своїми. Глядячи на заллятий електрикою партер, слухаючи ординарних дотепів безжурних блазнів на сцені, і порівнюючи все це з трагічною дійсністю, згадував "Останні роки Речі Посполитої" Костомарова, або Реймонта — "Рік 1793".

31 травня.
Увечері, в Українському Клюбі на Пушкинській. Вітання Кубанської делєґації, що прибула до гетьмана. Промови і пр. С. Шелухін оповідав про свої мирні переговори з большевиками. Яких прекрасних дипломатів мали ми за старої гетьманщини! І яка мізерія тепер. Демократи! Шелухіна люблю за його темперамент та інтеліґентне обличчя. Як правник — він хаотичний.

1 червня.
Біганина і авдієнції. Досі не зовсім розумію, чим міг збудити довіря Скоропадського. Посту, який мені дав (пресова служба), не шукав.
Хочу дати до друку відозву про автокефалію православної церкви української. В Клюбі "Родина" стрінув Когута, Біляча, Біського, Лоського, Суровцеву. Остання повідомила, що курієр до Львова їде щойно завтра. Загальний песимізм. Страйк в міністерствахЗ). Хоч особисто всі, здається, почувають себе добре. Не слідно почуття свідомости великої трагедії, яка розіграється на Україні.
М. ин. був свідком одної комічної сцени в був. царськім палаці, де тепер були міністерства. До мого шефа, віцеміністра внутрішніх справ, Вишневського, прийшов Світозар Драгоманов, щоби зголосити свою димісію (був урядовцем в однім міністерстві Центральної Ради), бо не хотів лишатися при "антиукраїнськім уряді гетьмана". При цій сцені Вишневськии говорив по-українськи, а Драгоманов по-російськи. Аж я звернув йому увагу, що пан міністр говорить по-українськи.

2 червня.
Ввечері—в "Літературно-Артистичнім Клюбі". Трохи росіян, велика більшість жидів. І це має бути російська інтеліґенція у Києві! Моя душа втішилася. Коли так, то з нами ще не так зле. Росіяни замало мають власних сил, щоб тримати нас.

3 червня.
Австріяки, здається, добре провадять свою справу. Архикнязь Вільгельм єднає масу сторонників, має коло себе десять тисяч Болбочана і Натієва. Не думаю, щоб Австро-Угорщина зважилася чинно виступити з українськими плянами проти Німеччини, може єднає собі симпатії на всякий випадок... Архикнязя пізнав я так: вже після вибуху революції, коли я був у Льовві, я звернувся до січових стрільців, щоб уможливили мені передістатися на Україну до Києва. В наслідок цих заходів, дістав я власноручну картку від архикнязя з запросинами його відвідати. Він стояв тоді, з своєю, зложеною з галичан-українців, частиною в Кадлубинцях коло Тишків. З моєї подорожі до Києва тоді, вправді, нічого не вийшло. Але при тій нагоді я запізнався з Вільгемом — ерцгерцогом. Приняття було ласкаве, був у нього з нашим "фельдку-ратом", українцем Зофійовським. Довге тримбання степом вночі, під місяцем з нашим уланчиком, замість кучера. Потім — "унтерштанд зайнер Кайзерліхен Гогайт". Молодий чоловік, літ 24-ох. Типовий Габсбурґ. Уперта форма черепа. Елеґантні рухи. Страшна упертість, але, здається, слаба воля; яка дає впливати на себе. Щось з укрїнської вдачі. Не дурно його зацікавила наша нація. Це було в 1917 р. Тоді я йому привіз тайну постанову Берестейського миру про поділ Галичини — на українську і польську частину. Тішився, показував свої листи до і від ґр. Черніна (австр.-угор. міністра закордонних справ). Архикнязь провадив уже здавна свою проукраїнську політику. Застерігався, що про ніяку корону на Україні йому не сниться. Очевидно! Про такі речі говориться пост фактум, а перед тим —лиш думається. При вечері нам пригравала уланська орхестра — українські пісні — з кількох музик. Коли Архикнязь дав їм рукою знак відійти, відіграли ще на останок цісарський гимн "Ґотт ергальте". Цілі моєї подорожі мені тоді осягнути не удалося.
Про Вільгельма-архикнязя оповідали мені цікавий анекдот. Він дуже хотів познайомитися з Махном, але його — занадто льояльне — стрілецьке окруження відмовило його від того. Мовляв, чи ж випадає Габсбурґові бачитися і розмовляти з таким бандитом? Вільгельм відповів: "Шкода! остаточно, чи ж не були перші Габсбурґи такі самі, як ваш Махно"?
Лише діставшися знову до Києва, під час світової війни і революції, починаю розуміти ліпше історію давньої гетьманщини. Боротьба ґруп, партій, котерій, аґентур, держав, окремих особистостей і цілих концепцій історичних на цім маленькім куснику Божої землі, що зветься Україна. Те саме, що й тоді. Титанічні подриги, і...
О 8 год. на обіді у гетьмана. Наліво від нього сиділи майор Гаазе, один його лейтенант, Полтавець та инші. Направо — я, Палтов, ґен. Дашкевич-Горбацький та ін. Оповідав м. і. гетьман про те, що треба скорше провести закон про підданство. Незадоволений був з Ради Міністрів, яка заповолі йому працює: "Я б усе робив без неї, звичайними приказами". — "Або просто телефонічно" — вставив я. Палтов глянув на мене зляканими очима, мабуть перецінюючи загальне зрозуміння для мого дотепу. Зрештою, це не була іронія з моєї сторони: я відчував, що тепер, — нерішена ще війна, змора большевизму над нами, — треба ділати страшно скоро і рішуче, власне декретами. Гетьман оповів про сенсацію, яка мала наступити за кілька днів. З приводу свого визнання Центральними Державами, має видати універсал, в якім, за прикладом давніх гетьманів, уживатиме виразу — "Ми".
"Як Ви думаєте, — звернувся до мене, як це буде принято"?— "Цензори, пане гетьмане, матимуть багато роботи", — відповів я. Мав я на увазі обурення демократичної преси на таку нову формулу.
Майор Гаазе безцеремонно інтерпелював мене з приводу "тенденційности" УТА, яка інформувала (— навіть не про всі!) розрухи на провінції. Пан майор був незадоволений з того. Офіційно ці розрухи не існували. Говорив теж про намір німців видавати часопис для людности України в цілях німецько-українського зближення. Лише один клопіт мав — в якій мові цей часопис видавати? Відповів я, що коли Німеччині залежить на зєднанні українців, хай видає по-українськи; коли ж росіян — по-російськи... Відповідь, маю враження, його не задовольнила. Я умисне удавав наївного і не поміг пану майорові, коли він, даремно шукаючи на моїм обличчі хоч тінь зрозуміння для своїх плянів, старався виложити ціль і конечність такого орґану преси.
По цім обіді і розмовах при столі, приємно відітхнув на вулиці. Щойно перейшов дощ і повітря було чудове.

4 червня.
"Кієвськая Мисль" і "Рабочая Жизнь" починають нагінку на новозасноване пресове Бюро, і на мене. Не знати, чого вони виходять з себе — чи тому, що я промовляв на з'їзді преси по-українськи, чи тому, що промовляв проти федерації. Злі язики називали цей з'їзд преси — "всеєврейський сєзд русской печаті на Украйне". Сказати цьому зїздові кілька слів післали й мене.
Бачив Липинського. Вчора казав мені гетьман, що він призначений вже нашим послом до Відня. Проти цього плететься інтриґа, як кажуть, з російської сторони. Його противники висувають на пост віденського посла якогось ґен. Семенова, який був в царській контррозвідці і військовим аташе у Відні. Пости послів обсаджуються незавше як треба. В Берліні — барон Штайнгель, кадетський українець, в Софії українофіл Слівінський.
Архикнязь Вільгельм робить в Александровську Запорізьку Січ. Гетьман його не боїться. Був щирий, отверто мені сказав якось:
"Що тут довго говорити! Ясно, що як німці схочуть, щоб я був гетьманом, то буду. Як ні, — то ні".
І, подумавши, додав:
"Але мені здається, що вони хочуть".
Вчора при обіді гетьман знов позволив собі натяк в сторону Гаазе про Крим:
"Ось вони лиш з Кримом там хочуть щось зробити"! — кинув до мене, моргаючи на майора.
О 6 год. ввечері дістав запрошення на засідання політичної комісії при міністерстві заграничних справ. Доручили мені виробити реферат про політичні границі України.
О 8 год. ввечері на концерті Кошиця. Стрів полк. Коссака, був. командира Січових Стрільців. Оповідав про враження в Галичині від перевороту. Леґенди, про які писав Федорів в листі до мене, здається, досить там були поширені. Оповідав, що з уст митрополита Шептицького впало і моє назвисько, як арґумент проти ворогів гетьманства в Галичині.
Бачився з Петлюрою. Виглядав, ніби за щось ображений.
Міністерство Внутрішніх Справ бажає від мене кооперації з Союзом Земельних Власників. Тим самим, який в недавніх своїх постановах висловився за повну реставрацію земельних відносин без жадних уступок селянству. Кооперувати з Союзом не буду.
Був у мене болгарський посол, проф. Шішманов (оженений з донькою Драгоманова). Просив приїхати до себе.
В Міністерстві Закордонних Справ попризначувано людей, які не орієнтуються в справах. Многі не розуміють правничої мови.
Увечері — відчит одного бувшого міністра Центральної Ради. Говорив як ґімназист, його промова нагадувала статтю в глухім провінціяльнім часописі.

6 червня.
Нині працювати в бюрі не удалося. Якийсь склад з амуніцією вилетів в повітря (кажуть на Звіринці). Було з 15 сильних детонацій. Шиби в бюрі з вікон, що, виходили на Хрещатик, всі вилетіли. Мене і секретарів мало не збило з ніг, коли ми, підбігши до вікон, глянули вділ на вулицю, усіяну товченим шклом. Тут і там лежали, мабуть збиті з ніг повітрям, люди. Всі з бюра кинулися на діл, до сутеренів, де й просиділи коло півгодини. В ухах лящало від лоскоту, з деякими панями була гістерика.
Приїхав редактор Голубець зі Львова. Оповідав ті самі сплетні про Скоропадського, про вето німців на мене. Оповідав про чутку, що я перефорсував кандидатуру Д. Дорошенка на міністра. Це вигадка. Хоч Д. Дорошенко в цій справі й звертався до мене.

7 червня.
Мав реферат на Політичній Комісії нашої мирової делєґації — про політичні границі України. Головні напрямні: старатися відділити від Росії і визнати як самостійні держави — всі її "окраїни". Крим — інтегральна частина України, без політичного самовизначення. З Білою Руссю — добра стратегічна лінія, бо не знати, яку державність матимемо там. Проти Дону — забезпечитися. Жадної федерації. С. Шелухін погодився з цими точками. Обидва ми виступили проти О. Шульгина, який говорив про федерацію і хотів навязати нашу політику до "традицій Центральної Ради і Секретаріяту". Гарні традиції!

8 червня.
Галіп, тепер вже старший радник Міністерства Закордонних Справ, оповідав, що гетьман мав сказати Муммові, що Дорошенко є австрійської орієнтації. Мумм мав відповісти, що не може цього навіть приняти до відома, бо він знає лише орієнтацію Центральних Держав. Здається, бляґа зі сторони Мумма. Бо сам гетьман, ще перед номінацією Дорошенка, говорив мені, що німці робили тому перешкоди, власне підозріваючи його в австрофільстві. Не виключене, що те, що Галіп приписує гетьманові в розмові з Муммом, сказав останньому сам же Галіп.
Кампанія в пресі проти мене іде дальше. До т. зв. "русских" з "Києвської Мислі" прилучилася "Робітнича Ґазета", орґан українських соціялдемократів. Теж нападає на мій виступ на з'їзді в характері — страшно сказати! — "урядника Міністерства Внутрішніх Справ". Здається, як мене інформують, це, робота пана Скнара, ображеного, що я не виробив йому посади... урядника в Міністерстві Внутрішніх Справ.
Для характеристики соціялістичної преси: в тім самім числі "Роб. Ґазети", з випадом проти мене, друкується великий рекляма-анонс моєї брошури — "Міжнародне положення України і Росія", виданої — тою ж "Робітничою Ґазетою".
Одна колежанка, ще з петербурзьких часів, цебто 14 літ тому, казала — з приводу моїх відчитів в Києві: "Ви й тоді мали до Росії ту саму ненависть, що й тепер".

9 червня.
О 12-ій — концерт Стеценкових творів у Міськім Театрі. Мав квиток у другому ряді. Бачив Шелухіна, Василенка, в льожі — гетьмана з почетом, Лизогуба.
Концерт мізерабільний. Квінтесенція нудоти і плаксивости української. Пісня на слова Лесі Українки — "То була тиха ніч чарівниця", була дійсно "кунстштюком", Бо так не зрозуміти суті цього душевного переживання поетки, та й її самої, як їх не зрозумів Стеценко в своїй музичній інтерпретації— то була дійсно штука! Замість болючого, розпачливого, непогамованого, ледви стриманого, пориву, вийшов звичайний, розливний солодкий малоросійський сентимент. Довкола — рев: браво, біс, ще раз!, розпромінені обличчя... Ні, я не є їх.
Шишманов просив прислати мої брошури. Обіцяв прийти на відчит. Наші соціялдемократи заявили моїй давній знайомій, пані В. Р., своє незадоволення за знайомство зі мною. Нема найбільших деспотів, як партійні соціялісти. Не можуть дарувати, що відійшов від них.

10 червня.
Безцеремонність німців іде задалеко. Сьогодні закликав мене до себе на нараду гетьман. В його кабінеті, в палаці, вже застав державного секретаря Ігоря Кістя-ківського, Палтова, начальника штабу ґен. Дашкевича-Горбацького, віцеміністра військових справ ґен. Лінґнау і віцеміністра Внутрішніх Справ Вишневського.
Ґенерал Ґренер прислав листа, в якім скаржився на УТА за те, що вона —- не робить належної реклями гетьманові і забагато пише про розрухи на провінції. Я відповів, що я є між молотом і ковалом в пресових справах. З одної сторони кампанія російсько-жидівської преси, а з другої — оцей лист Тренера. Щодо того, що є замало реклями для гетьмана, то ця справа обходить не ґен. Тренера, лише гетьмана і мене. Щодо інформацій про розрухи, — то я міг формально заслонитися тим, що ці вістки діставали ми від Воєнного Міністерства. Зачалась суперечка між Дашкевичем і Лінґнау.
На цій нараді, коли я почав говорити по-українськи, зараз же перейшли на цю мову і гетьман, і Вишневський, і Лінґнау.
В Бюрі довідався про правдиву причину німецького гніву. З властивою їм "плюмпгайт" присилають вони масу телеграм до УТА з широкою реклямою для німців. Багато з того матеріялу йшло до коша. Звідси їх гнів. Звідси їх кампанія проти УТА і мене, підтримувана Дівиним з його "чорною сотнею", і "русскими" журналістами з "Києвської Мислі".
[...]

Щоденник Д. Донцова цілком - тут: https://chtyvo.org.ua/authors/Dontsov/Rik_1918_Kyiv/

Про родину Дмитра Донцова

Дмитро ріс у доволі заможній родині. Батько Іван успішно провадив торгівлю сільгоспмашинами. Він заснував низку підприємств і був ініціятором буріння артезіянських свердловин, для чого з Харкова був запрошений шотландський фахівець. Літературознавець і журналіст Сергій Квіт у своїй книжці «Дмитро Донцов» розповідає, що родина іноземця жила на подвір'ї Донцових і його діти грали з маленьким Дмитром. Іван Донцов здавав в оренду кілька будинків у Мелітополі. Мати Єфросинья володіла 1165 десятинами землі у Мелітопольськім повіті. Іван Донцов сім разів обирався депутатом міської управи і повітових земських зборів, був членом міського благодійного товариства, а 1894 року став міським головою Мелітополя, але помер від серцевого нападу, не встигнувши обійняти посаду. Через рік п'ятеро дітей – Сергій, Володимир, Дмитро, Олена та Катерина – залишилися й без матері. Дмитрові тоді було 12 років.

Хоч як це парадоксально, українським націоналістом Дмитра Донцова, за його спогадами, зробив дід — німець за походженням. Ще підлітком Дмитро читав книжки українських письменників, а також Ніцше, Шопенгавера та Геґеля. Усі ці книжки були у сімейній бібліотеці. А по материнській лінії у предках були італійці.

У родині Донцових розмовляли російською, але пам'ятали і про українське коріння. «Українця з мене зробили: Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко, яких я знаю з того часу, як навчився читати, тобто від 6 років життя», — згадував Донцов у листі до Евгена Маланюка.

Вчилися брати Донцови у реальнім училищі. Дмитро закінчив училище у 1900 році. Відтак, простудіювавши курс гімназії у Царськосельському ліцеї і склавши додаткові іспити (після реального училища на гуманітарні спеціяльності не брали), він вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Чи бував згодом у Мелітополі — невідомо. Звідси він виїхав ще атеїстом та з вірою в соціялізм, як і його брати та сестри, що тоді було популярно у молодіжному середовищі. Як член РСДРП він зазнав арештів у 1905 та 1907 роках. Сім'ї вдалося його визволити. Донцов виїхав на Львівщину і згодом, уже як студент Віденського університету, 1913 року виступив з ідеєю націоналізму, сепаратизму — відокремлення від Росії, історичного ворога України та прилучення до европейського світу. Що виявилося актуальним і через століття.

"У Дмитра Донцова були старші брати Сергій та Володимир, – розповідає Олександр Донцов. – В Сергія Івановича народився син Єлисей, у Єлісея – Микола, мій батько. А Володимир, як і Дмитро Донцов, починав своє політичне життя з РСДРП, проте потім вирішив, що йому з ними не по дорозі, його сини Петро і Павло народилися в Женеві в 1917-1918 рр. Він спочатку працював у посольстві, потім викладав у Москві іноземні мови, у 30-ті роки був заарештований з одним з синів, і в 40-му (?) році обох розстріляли. Відтак заарештували другого сина, він пройшов у таборах Мордовії всі кола пекла і там же похований. Про долі Катерини та Ольги нічого невідомо."

Якось большевик Дмитро Мануїльський, звернувшись до Донцова, свого однокашника по Петербурзькому університету, сказав: «Ви така порядна людина, чому ви не в большевиках?». "Тому й не в большевиках", - відповів Донцов.

У 1922 році Дмитро Донцов повернувся з Европи до Львова. Майбутній голова Організації Українських Націоналістів Євген Коновалець допоміг Донцову стати головним редактором журналу «Літературно-науковий вістник», наклад якого завдяки Донцову стрімко зростав.

Епістолярна спадщина Донцова ще мало вивчена. Пояснення цьому банальне — він мав дуже нерозбірливий почерк. Траплялося, що редакції газет, куди він здавав рукописні тексти, за поганий почерк його навіть штрафували!

Довгий час чутки про можливого позашлюбного спадкоємця Донцова не мали підтверджень.

— Тепер ми знаємо, що сина Дмитро Іванович таки мав, — каже професор Олександр Ситник, керівник Науково-дослідного центру імені Дмитра Донцова при Мелітопольському університеті. — Хлопчик народився перед другим ув'язненням Донцова в Лук'янівську в'язницю в Києві. Назвали сина Валентином. Вважається, що Дмитро Донцов, будучи офіційно одруженим з Марією Бачинською, перебуваючи у 1918 році в Києві, з другою сім'єю спілкувався, але навмисне «обрубав усі кінці», бо боявся, що через нього, націоналіста, їх просто знищать. Валентин мав доньку Ларису, має правнука Ігоря та праправнучку Марію. Проблема для спадкоємців та істориків полягає в тому, що не існує жодних документів, які підтверджують споріднення.

shorturl.at/nzLW2

Олена Теліга
1933 - 1939

Д.Д.                           

Наближається спогадів повінь…    (В.Сосюра)                           

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну віру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалібний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум’яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Боже в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.

Так кроки — нами зв’язані навік
У Божих меж — назавжди розминулись.
Без теплих слів, без дрогнення повік
Ми попрощались десь на розі вулиць.

Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога

Вірша "1933-1939" вперше опубліковано в журналі "Вістник" (1939. - Т.2, кн.6. - С.402). 1933 - рік, коли Д. Донцов почав видавати "Вісник", після того як під ударами ворогів та через фінансові труднощі припинив існування "Літературно-Науковий Вістник", головним редактором якого він був з 1922 р. 1939 - останній рік існування "Вістника".

Марія Бачинська-Донцова стверджувала, що Олена Теліга не опублікувала жодного твору з присвятою Дмитрові Донцову.

Обкладинка ЛНВ, число 1, 1902 р.

Дмитро Донцов. Світлина початку 1970-х років

Могила Дмитра Донцова на цвинтарі св. Андрія в містечку Савт-Бавнд Брук шт. Нью-Йорк

____________

*  Вітошинський Борис Миронович (18.08.1914, м. Перемишль - 4(13). 12.1991, м. Олява, Польща). Псевдо: "Беріц". Закінчив Перемиську гімназію (1932), член Пласту - 6 курінь ім. І. Богуна, студіював право у Варшаві. Член ОУН, один із керівників ОУН в Перемишлі, суджений 08.1935 в Делягині за нелегальний перехід кордону в Чехословаччину, звільнений, відправлений до концтабору в Березі Картузькій (08.1935—05.1936). Заарештований польською поліцією 1.07.1937 в Перемишлі за протидержавну діяльність, знову заарештований восени 1938, ув'язнений в таборі в Березі Картузькій, вийшов на волю 09.1939. Учасник II ВЗ ОУН в Кракові (31.03-3.04.1941). Політв'язень німецьких концтаборів Аушвіц, Маутхаузен, Мельк та Ебензеє (1941-1945). У Аушвіці поляки обер-капо Юзеф Краль і капо Болек і Сташек Подкульські, що вбили Василя і Олексу Бандер, серед инших побили і Вітошинського. Після звільнення 6.05.1945 проживав у Німеччині, закінчив правничі студії та працював професором Українського Вільного Університету. Згодом мешкав у Франції, був тереновим провідником ОУН, головним редактором газет "Український Час" у Парижі, "Шлях Перемоги" у Мюнхені. Автор праці "Визвольна боротьба у світлі міжнародного права". Похований у Перемишлі. Мав брата Олега, теж члена ОУН і в'язня німецьких концтаборів.

Донцов про москальську душу

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/03/blog-post_99.html

Пам'яті Марії Бачинської-Донцової

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/01/blog-post_1.html

"Безодня смерти і безодня життя спіткались на межі..." Останні листи Леоніда Мосендза

 

14 дня жовтня 1948 року в м. Blonay, Швайцарія помер Леонід Мосендз, не перенісши другої операції на легенях. Йому йшов 52-й рік...

Леонід Мосендз

МІЙ ШПИТАЛЬ

Abyssum abyssus invocat!

(Безодня кличе безодню!)

Ruysbroek Admirabillis*

Безодня смерти і безодня

життя спіткались на межі,

а на лезі її сьогодні

знова нап'ятий він лежить.

Лежить, мов жертовна офіра,

якій жерців байдужий спір

і тільки існування міра

вся зосередилася в зір.

Та у серпанку гарячковім

він нерухомістю повік

зорить на дні минулі знову

аж по грізний двадцятий рік.

Але нема жалю ні суму,

що все було, мов не було,

і стало тільки змістом думи,

лише луною прогуло…

Встає майбутнє. І могили

вчорашні — це його межа…

Яка ж це мука буть безсилим

під лезом смертного ножа!..

Яка ж це мука млосні сплети

і шепотливий тихий зов!..

Ні, чуть він мусить, як в багнетах

степовий вітер свище знов!

І знов пройти в геройській лаві

той шерег переможних днин

і дочекатись, як у Славі

з леґенди зродиться знов чин!

Знова вогонь в очах у жертви

і воля знов до вороття...

Це поглина безодню смерти

Безодня звитяжна життя.

1941

З листів Л. Мосендза до родини інж. Арсена Шумовського**

...Я був надзвичайно втішений, діставши Вашого ласкавого листа. Та й справді, теє грізне „миле минуле” залишилось в моїм серці разом з кавалком Гнівані, сучасткою якої були й Ви. Я часто згадував про Вас... Маю лише 2-х річну доньку Марійку, яка з дружиною залишилася в Празі. Тепер турбуюся про їхній приїзд сюди, але покищо безуспішно.

Я такий самий як і був: „тренірований на рєзвость”, як казали мені тоді, а тому сухий і „від віку” злющий, так, що всі бояться Мосендза. Був стільки разів хворий на легені, що ТБЦ немає вже чого гризти й з розпуки замінила мене, — принаймні я себе тим потішаю, але дійсно вона не любить старого м'яса (48 років), а шукає м’якенької „телятинки”.

Жию тепер в Інсбруці, працюю в Червоному Хресті, пишу...

27.IX. 1946.

...Я в Санаторії, пробую позбутися тепер своєї недуги.

На повернення до України я ще вірю. Лише, що я персонально туди вже не поїду. Я романтик, а все те, що було мені миле і любе, там — знищено й Україна тепер вже не та, що живе в моїй уяві. А працювати для України можна й не в Україні.

Моя дружина знаходиться в Братиславі й це, знаєте, краще поки. Бо вона там має дім, учиться (медицини), маленькій Марійці там добре, а тут лише б серце її боліло при мені і тіло страждало. Там їх не чіпакють, хоч радо хапнули б. Звичайно, не чехи й не словаки. Я пишу. Пишу охоче й багато. Мабуть, ще цього року пощастить видати закінчену поему „Волинський рік”, та кінчатиму роман „Останній пророк”, що його пишу вже шість років. Є в мене охота до праці. Може то як з рослиною, що спішиться чимскорше відцвісти, поки не засохла.

Я б радо переселився, але хто й де потребує мене з моїми бацилями?

Такої землі ще немає. Я вже так був урадувався, що Богомолець винайшов еліксир життя (бо не люблю смерти), а автор сам взяв та помер! От і еліксир!

...Моїй Марійці лише три роки й вона пише таткові та вірить, що він приїде. Боже, яке життя хороше!

14. VI. 47.

...Глюкозу при ТВС стосують не як лік, а як засіб для підтримання відживи, коли вже й шлунок нападений бацилями. Це не є лік, але мені впорскують усілякі інші, менше — більше сензаційні вакцини і сера, яких ще мої бацильки не коштували, але вони лише облизуються і нічого з того собі не роблять... В Америці тепер уживають проти ТВС стрептоміцин. Але від нього часто люди сліпнуть, а, подруге, його треба на 5000 швайцарських франків, себто 1300 дол. Ні, вмерти вже значно рентабельніше...

А знаєте, до мене сестра обізвалася з Кубані... Ах, нещасні вони там люди.

Боже! Дай здоров’я Труменові...

...Ваш старий підтоптаний (але ще не сивий)

Мосендз

27. VII. 47.

„Хто має матір — ще молодий”... кажуть. Молоді й Ви, якщо Ваші мати живуть! Дай їм Боже! А коли моя мати вмерла й її ховали, то пам’я таю, пані Ганна була на похороні. Був це січень, день вогкий, мрячний...

Відтоді я лише раз плакав...

Моя сестра на Кавказі. Була вислана (замість мене) до Казахстану, потім повернулася на Кавказ. Одружена 2-й раз. Чоловік дуже порядна людина, значно старша від неї, сам інженер. Після 11 років написала мені до Братислави. Запрошує приїхати. Я відповів, що лікарі мені не радять жити в полярному кліматі... Ох, наївні там люди.

... Я дістаю листи з Канади від свого колишнього приятеля М. Ф., що став методистом-проповідником. їхній часопис — чепуха! Я уявляв собі, що то річ більш поважна ті їхні методисти. Але підтримувати свій рух лайкою на православних і католиків — це ознака низькости природи. Та й сам часопис талаболить про всіляку акустичну любов, але... Ох, не люблю я конвертирів, хоч би то навіть жид був. Бо хто віру міняє — матір продасть... Більше з ними я в жадну переписку не входив. Та й що я їм буду писати? „Дайте, та не минайте?... Тфу!

Досі мені Док. К-т у Філядельфії позичив 400 дол. Я маю намір їх віддати. Бо міг би не віддати добре забезпеченому приятелеві, але бути об’єктом філянтропії дуже тяжко...

Гумор мене не покидає, тільки секреція бациль зробила його шорстким і жеручим. Та й є чого. Наше життя повне дуже вдячних цілей для мого їдкого гумору. Шкода лише, що з друком тепер тяжко.

...Чи побачимось з нашими близькими? Не знаю. У кожнім разі на Україну під жадним оглядом повертатися не збираюся. Для неї можна працювати і закордоном. А життя серед тих галічмено-східняків мене зжере. То невесела перспектива.

... Моя Бабійка старша вчиться. За рік буде лікарем, маючи 32 роки.

Я за пару місяців матиму 50. Але лише легені у мене „підтоптані”, а я сам ще готовий боротися.

...Боже мій, яка біда з тою ТВС! Як вона тяжко з людини лізе! Думаю, що це також проблема - психологічна: Хто дуже „жереться”, швидше хворіє.

Мій стан трохи покращав, але покищо тяжко щось сказати. Бо я важу 53 кг, цебто стільки, як в Гнівані (прим. Ред. 1919 p.).

... Дорогі мої приятелі! Я Вам найщиріше вдячний, що в таких тяжких умовах Ви маєте час, а також і серце ще турбуватися й про мене. Дякую Вам щиро!... Зараз неділя. Тут так гарно, так пречудово над Женевським озером, гарно, що й тяжко уявити щось кращого, нашого Поділля.

11-та 13. XI. 47.

...Я докінчую 3-ю частину свого роману „Останній пророк”. Перша і друга частина давно в Брюселі і ніби то мають до нового року вийти. Що в тому правди —не знаю. X — ксьондзович і я йому не вірю. Але де друкувати?...

... Ох, якби я був здоровий, я б, мабуть, подався до Англії. Пішов би працювати до лябораторії якої, до шпиталю... Жінка вже записала 9 симестр медицини і приправляє вже другий ригороз. Буде за 1 і пів року лікарем.

А моя каверна стоїть і ані взад, ані вперед! Були гарячки, стримані колойдним золотом. Стрептоміцин проти кавернозної tbc недійсний, операції не можна робити, бо маю 50 років і 53 і пів кг. Треба лежати і чекати! А пани бацилі продукують свої токсини, й я сам уже роблюся, як куслива, стара осіння муха.

Моя Марійка — Бабка є солодка й люба, як бувають у 4 роки дівчатка. Я їй пишу казки і оповідання. Тепер хочу написати для неї історію Старого Завіту. Чому там у Вас ніхто за це не візьметься? От колись Дікксеис не соромився написати таку, а наші маестра не хочуть, чи не вміють.

А І. пише дурні вірші про Марію Магдаліну.

о. І. вітайте. Він мені не пише, бо ... боїться мого язика. Він один із тих, що, вивівши його з Содоми — решту полив би асфальтом і запалив.

30. XI. 47.

Клена мені шкода! Осиротіла моя душечка! Відслужіть за нього, прошу Вас, панахиду. Мені легче буде. Про кленову смерть я, на жаль, довідався найскорше, як був і поінформований про його хворобу. Причиною — підвижива. Смерть — не витримало серце атаки коховських бациль і пневмококів. Три місяці Клен голодував і організм сам себе споживав...

Ми дійсно були дуже дружні. Я часто старого дуже лаяв по своїй природі сварливого Мосендза, і він тоді був Дуже мирний і тихий, як святий під бичами мучителів на старих образах. Якби я був у Зеефельді, — він би не пішов до Німеччини, бо я б видер йому десь гроша. У забезпечення його родини нашими установами не вірю. Радив Кленисі використати тимчасове „розм’якшення почуттів” і вистаратись дозвіл на виїзд до Канади, як їй обіцяв К.: Вона є безпомічно — прибита особа (зрештою такою була завжди, законсервувавшись у фаху „перманентної київської баришні”) і на виданні творів її обдурять наші спритуни.

Про смерть Клена писав мені і п. К. в „слезоточивих” виразах і питався, чи не потребую (котрий раз уже питається!) допомоги. Я відповів, що потребую, щоб мені позичили на лікування, поки дружина буде. Самостійна. Результати досі американські.

... Плакати хочеться, коли подумаєш, що наші діти не мають ані Закону Божого, ані катехизису, ані молитовників, а старий цап вірші дурні пише. Почав я зі злости оповісти з Історії Старого Завіту, але хто видасть?

... Я тут дуже самітний. Але тримаюся. Жінка щось там продала, вислала мені 300 фр. — на 5 тижнів ще буде. Швайцарці погані для нас люди. Зрештою — „Pas d’argent, pas de Suisse" — старе гасло. Вони йому вірні й досі. Увесь той трам-тарарам коло їхнього гуманізму на 75 проц. трамтарарам лише. Зараз у Швайцарії йде процес проти фірм, що висилали пакети в т. зв. „Дарунковій акції”. Це. є прекрасний зарібок на гуманності. Тут за все треба платити, особливо таким безбатченкам, як ми. Всі допомогові установи обслуговують лише ізраеля. Дорогою цінею купив він цю прероґативу (зрештою я ніколи не „горнувся” до допомог). Чужинців тут дуже не люблять, а тих, що без грошей — два рази ні. Такий еміґрант, як я, тут знаходиться в становищі Gemeiner’a австрійської армії до капраля: „Ту суть пан капраль, ту купа г..., далі на милю нічого, знов купа г... і нарешті стрілець, чи то пак „пан емігрант”. Процес тзв. Інтернаціонального уряду був великим скандалом хабарництва і злодійства. Одне є тут для нас добре: безпека від „батюшки” і розгляд по світу. Молю Бога про видужання, щоб скорше звідси податись до світу, де менше нас „люблять”. Чи є таке місце?

Кашляю я менше, маю апетит, але страва зла. Продукти добрі, лише гірше варити вже не можна. Знавці одначе кажуть, що в Анґлії ще гірше приправляють. І пощо ці люди живуть? Грошей мають — навіть самі з себе сміються, що швайцарці все такі сумні, бо бояться, що з кожним роком їм буде вестися все краще і краще!...

„По-хранцузькому” вже читаю і розумію досить, але не люблю ані тої мови, ані літератури. Все якесь поверхове, гниле, як той їхній Нобель-прайстрегер А. Жід. Жах! І дурна „Арка” захлистуеться від інтервю з цим педерастом. Ну — „доста!”. Як кричить моя Марійка, коли дістає по „задку”.

12. І. 48.

...Лише здоров’я бажаю Вам в Новому Році. Решта — „приложиться”.

Якщо б мій стан був видужуванням — я б дуже радів. Але... А ще, як прийдеться передчасно покинути ІІЇвайцарію! Тоді побачимося з Кленом напевне швидко. Читаю про нього спомини й критичні замітки тих, що звали його за життя партачем, різних Косачів, Шерехів, та Державіних. Чи то доля людини, чи то доля хахла? А він же ж і не був чистим хахлом, а що то про мене скажуть?...

... Тепер про Клена пишуть, що то геній і то ті, що раніш рахували його партачем. Був це великий поет і велика людина, тим сумніше, що не українець. Але це все таки була сила українського духа і української правди, що його до нас приєднала. Мені без нього дуже тяжке. Трохи турбуюсь долею його родини.

7—8. II. 48.

... Приготовтеся. Маю охоту до герцю. У всіх отруєних відпадами tbc-бациль — настрої міняються, як марцева погода.

Посмертні панегірики на честь Клена — це, звичайно, нормальна річ. Але як їх співають ті, що вчора його прозивали партачем і графоманом, а сьогодні звуть генієм — то правда тут рішучо не посередині. А таким критикам ідіотським треба заїхати „раз”, бо це не критика, а деморалізація...

...А знаєте. Дорогий, чи властиво пам’ятаєте, як я в 1920 р., весною, після маминої смерти хотів попом бути? Я вже почав і студіювати, але, поїхавши до винницького єпископа Володимира, довідався, oо обов’язково треба женитися. А я не хотів. А потому прийшла Армія УНР... Перша світова війна, смерть мого брата, на моїх руках у дорозі, ті страшні смерти тифозних, що, пам’ятаєте, були у нас в Гнівані, смерть моєї матері і бабуні у мене на руках, все це обернуло мою душу до середини, „внутр”, почала вона ридати, як каже Сковорода...

Року 1922 мене з Чех запрошували до Риму, щоб я перейшов на католицтво і студіював теологію. Я б і зробив це дуже охоче, якби не те, що треба змінити віру. „Козак віри неї міняє” — за мене ручалися мої батьки, коли мене хрестили, й я б зрадив їх. Бо я зовсім не переконаний, що православ’я ліпше від католицизму, чи останній — гірший від православ’я. Я лише не люблю конвертирів, навіть жидів. Хто-зна, якби винницький єпископ був більшим психологом — може б я був вже давно єпископом?

Але, мабуть, ні. Мій професор Вондрачек на техніці в Брні казав, що, як людина не вірить, а має теологічну освіту, то з неї може бути чудовий біскуп. Мав, мабуть, рацію. Були на Волині такі діячі українсько-польські — Власовський і Богуславський. Обох я їх добре знав. Це вони, в 1913 р. одержали першу всеросійську нагороду за спільний твір „Трехсотлетие дома Романових”. Обидва вони з Духовної Академії. Не знаю, як Власовський, але Богуславський мені сам казав у 1922 р., що він у Бога не вірить, бо хто побував у Академії — стратив віру в Бога... Цього у мене немає, бо в Бога я вірю і ніколи не приходжу до колізій сумніву в його бутті. Лише стаю з Ним часом на прю: „чому і навіщо?”. Може піп з мене був би незлий. Року 1939 на Карпатській Україні пропонував мені Приходько висвятитись знову. Але я мав тоді наречену (моя жінка католичка) і не хо тів. Але все життя я мав нахил до цього шляхетного стану, який так легко можна зогидити і поплямити низьким душам...

Перед тижнем одвідав мене Др. К. Зробив на мене дуже добре враження. Але він не є політик. Мабуть, тому, що дуже чесний. Цікаво — він мені казав, що не любить галичан, хоч сам галичанин. Казав, що з ними не можна нічого творити...

... Мої бацилі щось не дуже мене турбують. Я знову важу 56 кг. Буде залежати від весни. Як тепер не матиму температури на весні — значить видужаю. Тепер спробую ще стрептоміцин — як не поможе — змушений буду дати КВ право горожанства в моїх легенях.

19. III. 48.

...Листи, книжки, думки — єдина моя втіха. Я один раз сумний, один раз веселий і все те від того, який маю настрій, тобто який мені настрій створять токсини. Звичайно, що й об’єктивні дані мені часом не роблять легче. А для того тепер маю досить причин. Отож „поплачу в жилетку” — може хоч легше буде. По-перше - мій роман X. стратив. Дав його до Парижу комусь переписувати. Того переїхало авто. Прізвища шофера і адреси, на жаль, не знаю, а то попросив би переїхати ще X. Ну, й прохвост! Жадна людина ще не зробила мені такої шкоди. І сів я писати наново першу і другу частину. Не маю потрібних історичних матеріялів, і мені до плачу, до реву, до ма,.. усіх „директорів” посилаю, at mamatam futurum, як казав Зеров. Пишу, а воно мені і фізично тяжко, 7—8 отаких сторінок від руки написати. Болить рука, а від неї і груди. Подруге — стан у ЧСР; боюся за жінку. Хоч писала мені, хоч поки ніхто не чіпав. Потретє — матеріяльний стан... На Бога надія... От перед вікном товчуться горобці і я пригадую, що про кожного з них теж турбується Той...

Тепер кінець части „вопіятельной”, прийде часть „ручательная” в помішку зі „славословієм”.

Мені подобається, що думаєте до Англії. Там знайдете працю і спокій. Але я цікавий, як будуть бріти нас сприймати? Мабуть, як ми себе самі — значить зле. Але всеж я згоден, що ми ростемо. Лише біда, що Д. не ростуть. Він робить дійсно приємне вражіння. Але правди він не шукає: і він приїхав з готовою політграмотою, лише пробує ґрунт, де можна її вчепити. Чи не думаєте Ви, що диявол теж випадає симпатично? Напевно! І так, як Д. правди не шукає. Лише справа в тім, що раніше, ніж шукати правди, треба відкинути стару „лжу”, а він нічого не відкинув, лише як „великий діалектик” шукає щілини, кудою б міг пролізти до еміґрантської душі. Пішлю Вам одну річ під псевдонімом. Не зраджуйте автором — мене. Проти тої брудної „злочинної” постаті— „Хвильового”...

Ах, Дорогий Приятелю! Не буде з мене католика. Я так само, як і Ви, рахую себе приналежним до всіх християнських конфесій. А я ще й містик трохи — за мене присягалися мої хрещені батьки — може знаєте Паламарських — й я їх не смію зрадити. Таїнство для мене — це таїнство. До Шептицького маю пошану. Але, коли почну читати випадкові галицькі панегірики — блювати хочеться. Від тих суперлятивів нічого вже від Христа не залишається. І попом уже не буду. Залишуся християнином, дуже грішним, але все ж християнином. І православним. От постать такого Вишенського на мене величезне вражіння робить... Православ’є всетаки чудова річ! Лише наше православ’є! Тільки православні нічого не варті! А наші муфтії — ще менше ніж турецькі для нас. На еміґрації дійсно варто бути лише християнином.

... Не люблю віршів Осьмачки — взагалі віршів не люблю і пишу їх з великим болем — а проза — те, що знаю, — гарне по формі і дрібне по духу. Дрібне!

Ох, хахол! Навіть у націоналізмі не можуть піднеслися над Просвітою! Україна! А далі! В якому концерті і який інструмент гратиме? Все у нас співи, хори, а опери немає, немає синтези, а як є — синтеза спільного котьолка, синтеза політграмоти, Дивничів, Багряних, слв’янства... Один Клен розумів це, коли писав свій „попіл”. Був великий поет! Скільки ми з ним доброго говорили. А я лаявся. А він дивився на мене сумирно, наче хотів сказати: „Говори до гори!”...

Питаєтеся, чому я не публікую. Де? Я спробував і мені так почеркали, що не варто. Ті імпотентні „ліценціянти” хотять і інших оскопити так, як це з ними вже зроби Господь...

... П. Г. духом чує, що є за хиба в Осьмачці. Я з нею. Бо я теж трохи „баба”, цебто дуже стабільний. Мабуть, з мене був би добрий викладач карт і снів... А коли вже ми при снах — перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставках блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу”, — сказав ангел. „А де ж Україна?” — запитав я. „Ось”— і показав на сьомий з ряду діямант. Не був він такий великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа... і досі пам’ятаю, досі відчуваю я той трепет. Я дуже люблю сни. Літаю в них — ще й досі — високо! Сьогодні напр., літав над військом якимось.

...У нас не криза письменства, а криза письменників — дрібних продажних людців. Конрад був поляк, але Велс відомий своєю філянтропією. і Шов бере не гонорари, а лише проценти зі зиску. Ні, порівнювати наших з ними не можна. Ні, ні! Ні, ні!

Мені передавали, що Державин боїться, щоб я не почав писати критичні статті. Мені наплювать. Але не міг би писати про нулю стільки, як Шерех. Справа в тім, що наші критики значно освіченіші за сучасних письменників, тому і пишуть так, що навіть, коли вилають, то автор гордий, як той москаль: „сам” изволили в рило заехать!...

... Шкода мені Академії (Духовної — ред.). В р. 1945 пропонував я нашим духовним кастратам від політики закладення однієї школи. Виробив програму, напрямні... Не зробили... Страх конкуренції!... А ну ж Мосендза на вожді „бросить!”.

Я тут зустрічався з англійцями. Знаєте, що вони всі такі, як К. Всі на наш характер малопродуктивні, всі чесні. Але нам чужі. Хоч К. найменше. Бодай не паскар.

... Дай Боже Вам до Англії! Я б радо виїхав туди. Але мене нікуди не приймуть. Чи розумієте Ви — н-і-к-у-д-и!...

У свого „пророка” вкладав я так багато. Думав — буде епопея. Вийшов пшик, бо дався я себе злапати такій останній погані, як той „директор”.

Пишу новелю про ченця, що ціле життя молився за чорта, щоб над ним змилувався Господь. Бо все зло від чорта, а як ум’якшиться серце диявольське, не буде спокуси, не буде і зла на світі. Молився за диявола. Його гонять від усюди, а він умирає, й нарешті його приймає сам Христос у Хвилину смерти.

8. IV. 48.

...Тішить мене, що мої листи дають Вам трохи розваги. Боюся одначе, що вони не для дам, бо їхня термінологія заставляє бажати всього кращого... Та постараюся відповідати hoffähig. Звичайно, одержавши Вашого листа, я хапаюся за перо і папір, бо сверблять пальці і язик.

Так і тепер. Надзвичайно мене зацікавили квакери. Не тепер лише. Я вже тут випитував про їхню доктрину, але не маю жадного поняття, бо ось я переписуюся з таким Ф., що став евангеликом, а lа К. у Канаді. Ми з ним в гострій переписці. Справа в тім, що в своєму органі „Євангельська Правда” вони нападають на інші конфесії. Й це мене вразило. Бо, на мою думку, жодна конфесія не може поборювати іншу, якщо вона вважає себе за євангельську. Притча про Митаря і Фарисея — моральне уґрунтовання мого твердження. Ф. боронить цього права „поборювати”. І я вже до їхньої церкви байдужий. Така це сама секта, як інша, що присвоює собі право на ключі від царства небесного. Їх є в Америці тисячі. Це вони посилали до Трумена ганебну петицію, щоб перервав зносини з Папою. Чого від них учитися?... Хоч я вірю, що серед них є справжні християни. Але мені це знову доказ, що жодна конфесія не є перешкодою для духа Христового. Жодна не є краща. От тут, напр., бабтисти у Швайцарії. У такому готелі власник бабтист. Удень він виставляє рахунки, збирає „трінкгельди”, свариться за мідяки, а ввечорі виступає, як проповідник бабтистичний і, закочуючи кліпки, взиває духа, щоб „накатіл”... Був я в Братиславі на такому духовному бабтистичному накачуванні. Сидів, дивився, слухав. і серце моє ані хвилинку не веселилося; після я довідався ще, що проповідник, спець од благодати, жив, як півень серед стада вірних куріпок (з усіма привилєями такого султана) й був нарешті „бит по ланитамь”, — й „изиде сь позоромь” на друге поприще. Знаю я секту тзв. свідків Єгови. Це люди! Ніхто так мужньо не тримався в концентраках, як вони. Ні один з них не заломився. Але почитайте їхню літературу (суддя Рутефорд) і Вам волосся дубом стає від жаху, глибини неуцтва, темноти й ненависти, з якою вони, напр., поборюють католицтво. Тому мені дуже й дуже прийшовся вітер од квакерів, щеб міг пізнати їхню доктрину. Якщо вони не хотять бути добрими на рахунок інших — це велика, величезна християнська заслуга.

... Пам’ятаєте Ви „Моцарта і Сальєрі” Пушкіна? Найбільша річ того пустомелі. Є там вираз Моцарта до самооскарження Сальєрі: „Ти геній Сальєрі! А геній і злодейство — две вєщі несовмєстниє”...

Ото ж і я скажу: „сутенерство і письменниство — „двє вєщі несовмєстниє”. Письменником бути, та ще в наші часи — це щось більше, ніж пером водити по папері. Це — покликання Боже. Як колись Джьотто перед початкем картини молилися і постилися — так і тепер дух письменника мусить бути чистий і вартий тих високих слів, що комбінує на папері його вправлена рука.

...Доктора Серафікуса не читав, але критику читав і розумнішим від того не став, але з того, як Шерех намагається — мені здається, що там щось теє.... Москвой плюс А. Жід смердить.

... Нарешті вийшов мій „Волинський рік” https://diasporiana.org.ua/.../762-mosendz-l-volinskiy-rik/. Прислали мені 25 примірників. Обгортка Гніздовського гарна. Але в середині повно помилок. Неохайне видання. ...

От хотять мої статті до ЛHB. Але пощо? Писати, як маслосоюзний директор, я не вмію. А вони „гострих” статтей не вміщатимуть. Щоб усе було тихо, сумирно, чесно.... „Друг дружку — а деньки в кружку”. От є моя стаття про Хвильового. Гостра. Я не чиновник „особих порученій”, що „с одной сторони не согласітса, а с другой не признатса” — тому краще не писати. А не помістять вони тої статті, бо то треба потім відгризатися, боротися, вміти сказати „ні!” — і не всупитися. Бо треба мати характери, хребти, а не бути „моральной вязигой”.

Тому Донцов був чимось, що мав сміливість не бути об’єктивним (тобто літеплим Mist’oм). Тому його ще й тепер бояться, шанують навіть „коли спить — без палиці повз не ходять”... А хто шанує X, У, З. (від політики), чи XX — цю бабу Палажку від публіцистики. Хто має пошану до УУ? (від письменства). Тому із ЛНВ не буде нічого — хіба еміґраційна „Ніва”.

Я б дуже хотів видати свій роман. Потім би і помер. Їй богу молюся часом, щоб Мати Божа випросила мені сили для докінчення цієї праці й друку (от бачите, як козакові Мати Божої зречися? Та ж він тоді пропав, бо за його свиняче життя Христос навіть і говорити з ним на останньому суді не схоче). Ох, якби Ви якось вплинули на X. („директора”), щоб повернув мені рукопис!...

Був у мене навідвідинах... православний священик з Волині. Зробив прегарне враження. Лише, чи матиме силу казати ні? Цього чекаємо тепер від владик і попів. Знаєте, православ’я все було інертне," духовно близьке до Христа, але практично... Потребуємо брацтва, сестрицтва, освічених ченців. От я бачив на фотографії в „The spere” грецького митрополита: йде по Парижу, в простому одязі й нема в нім нічого з муфтієвської монументальности. Що ми знаємо про інші православні церкви?...

... А от ... Д. це цікавий тип. Клен його любив. Писав мені (Клен), що Д. страждає на захвати меншевартости й плаче й кається. Як та свиня, що ціле життя каялася і зрікалася золота не їсти, а досі споживає... То є все типи одного сорту... це Москва. Це наші туми духовні, над якими плакати треба, але, мабуть, треба знищити. (Говорю тут як політик, не як християнин).,.

... Я весь час перестерігаю о. І. — те саме — шукайте людей. А хто буде співпрацювати з ними? Я маю такі жорстокі розчарування і сумніви за цих три роки! Бо „галічмен” за дешеву славу, за „пропечатання” тата продасть і стриєчного брата на „паход” прибавить! От де перекривилося „іщучи собі чти, а князю слави!”...

... Політикою з чортом — лише буком по голові. Але в найвищому аспекті — я з Оріґеном — мусить прийти час, коли Бог простить диявола. Думаєте, що Бог сотворив зло? Звідки воно взялося? Мабуть, було поза його істотністю, як істотність хаосу. Але тоді виходить, що хаос майже як Бог, тобто Зло й Добро, Ормузд і Аріман, Ад і Рай. І, нарешті, Христова перемога. Хто про це думає? Для католицтва Папа потрібен. Щоб було з Ватиканом, якщо б в 1922 Мусоліні не скрутив червоним карк?...

... Мені зле. Шлункова нервоза, грошеві труднощі, біда. Світ остогид часом. Але помолюся — й легче стає.

21. IV. 48.

...Перед кількома днями по дорозі до Канади був у мене пан о. М. Дуже приємна людина. При цій нагоді я висповідався і причастився, чого не робив 28 років. І стало мені по тому так легко „как после доброй порки”. Добра річ сповідь. Отці церкви, давно ще перед Фройдом знали і не без підстави завели психоаналізу. Дійсно, мудрі були!

... Питаєтеся про ґенезу „Волинського року”? Не знаю що й відповісти. Мабуть, ґенеза така, як у тій анекдоті: „Добре тому письменникові! Коли сумно — сів, написав щось, прочитав, ось і розвеселився”... Писав зі споминів про свого діда, про Костопільщину, про бабу, про перекази... Все до купи для доньки, яка вже того всього не зазнає. А хто прочитає тепер — може відпічне тому на хвильку душа.

... Читаю Талмуд — в німецькому перекладі, звичайно. Моя вчителька староґебрайської мови — жидівка з Палестини — померла, навчивши мене лише трохи читати і писати „їдіш”. Стара ґебрайська затяжка для мене. Страшна і темна це мова, як і Талмуд темний, — темний, аж боязко читати часом. Потребую дещо для свого роману.

... Чому Ви жалуєтесь на своє інженерство? Хоч це справді не ,.духовостний” фах, але чи нам треба бути обов’язково всім Бердяєвими? Ми — аматори, — філарети, а це значить, що дійсно щиро відчуваємо ті речі, за які ломимо списи. Хто має всі теології — мало вартий, не вірить ані в Бога, ані в чорта. Я ж теж хемік-інженер. Чим хемія вища за проектування передач і зубових коліс, чи пальників? ”Составлєніє кіслих щей і вакси”...

... Пишете про книжку, що займається особами Пасій (Страстей Христових). Я читав життя Христа Папіні, Мережковського. Прекрасні речі. Де там до Ренана, або таких протестантських вправ, а’lа Bulovex Sytton. Живі речі. Особливо Папіні добрий.

... Ні, я не всіх лаю. Принаймні декого, не лаю лише тому, що нічого про нього не знаю. Бачите! А по тому люди сходяться лише на неґативних оцінках: майже ніколи на позитивних. Особливо в родині. Клена я теж лаяв; за те, що він український поет, говорить в родині по-московськи, за те, що діти його не знають української мови, за те, що, говорячи про німців, він часто говорив „ми”. І моя лайка помогла. Діти навчилися по-українськи, бодай трохи, бодай у моїй присутнесті соромились говорити по-московськи. Що не кажіть, а „в родині мусить бути вовк”, як казала моя бабуня.

... Мою статтю, що мала бути в ЛНВ, вже видрукували. Її спотворили. Але не видавайте мого псевдоніма нікому. Хай полають мене трохи... смердючі. Гострої статті писати не варто — пощо писати літеплі? На це мають своїх маслосоюзників.

Ах, Дорогий Приятелю! Коли Ви пишете мені про „іскру Божу в кожній людині” — мене шляк трафляє. То правда! Але висновки які з того? Що „вєдь ми люді, вєдь ми человєки?” „Понять, — простить”! Ні, я не хочу обмежитися лише тим, щоб „понять”. Цього мало. Я хочу „зайняти становище”. Може пристрасне, гостре, терпке — але становище. Хочу хоч злої долі, але долі, лише не „простить”. Бо простити всіх — лише Христос це зробить колись. А нам Він наказав не лише любити, але й ненавидіти. „Блажен, хто душу свою покладе за други своя”... Чому ту душу треба покладати? Бо Треба, як Микола Святош з мечем втинатися в вороже військо. І ось він був святий. А чи знаєте, хто є патрон нашої землі? Сам св. Михайло, що ненавидить сатану! Що не хоче прощати його! Сам Архистратиг, небесний Маршал! Мені колись казав знайомий чех: „Страшного маєте патрона! Будете великим народом”. Одним із сьоми діямантів.

... Моя стара „Мосендзка” вчиться, а молода теж учиться... шкоду робити. Казала мамі, що любить її „на 30”, тата „на 70”, — а діда „на 1”, бо той їй по траві забороняє бігати. А тато далеко!

11. V. 48.

... Шкода дуже, що моя брошура пропала. Хоч цензури вже й немає, але мене тут цензурують, бо я одержую забагато пошти... Найкраще тепер бути „свинопасом”. До того ніхто претензій не матиме...

... Книга Мережковського, про котру я думав, це „Іисус Неизвестний”. Вийшла вона була закордоном. Велика людина був цей Мережковський. Тільки дійсно українець міг написати такі глибокі речі, як він.

... Про союз християнських партій в Лондоні я не чув. Але боюсь, що з того буде щось, як тут у нас у Швайцарії „Оксфордський рух”. Гарні слова, годовані сери і леді, а за всім тим лише стремління „примилитися” до Бога і до світу... Внизу, 1 кілометр під горбком, де стоїть Mottex, лежить Clarens, містечко, де жив Руссо — великий словоблудник і обманець душ. Його був раз одвідав наш Сковорода, довго розмовляв про вихову і нарешті запитав: „А де ж його, Руссові, діти?”. Руссо відповів, що віддав їх до притулку. Сковорода перервав розмову і залишив дім. От це був справді квекер. Христовий квекер, що не дав себе обманути порожніми словами. Тому то світ і не спіймав його, як ловить усіх наших хахлів.

...Я кінчив перший том Талмуду в німецькім перекладі „Дер Бабільоніше Тальмуд” (бо є ще єрусалимський). Трактати про благословення, десятину й суботу. Величезний томище. Звичайно, всього не прочитав, але я маю властивість вибирати одним зором зі сторінки все головне. Багато дрібниць, полови, дурниць. Але ядро здорове: Не лише знати закон, але просякти ним кожну клітинку жидівського буття. Тому жидівство вічне, не зважаючи на Селевкідів, Гітлєра і майбутніх ще Гітлєрів. У органі жидівства у Швайцарії „Israelitische Wochenblatt“ на цей Песах була стаття, в якій згадується всі переслідування żидівства в Европі і стояло, між іншим, і про „Chmelnitzkys Horden“. Залив їм, мабуть, старий Хмель сала за шкуру! Але чому ці „Горден” так робили — звичайно, не сказано. Тепер дістану собі Дубнова „Історію жидівського народу”. Мусить бути в університетській бібліотеці.

... Чекаю з дня на день стрептоміцини. Єдина надія. Бо інакше одчай зашпарується в моє серце. Я по природі прудкий, швидкий, ще й тепер бігаю по сходах. А тут мушу лежати, втомляюся, кашляю й ... гризуся.

24. V. 48.

... Пишете, що жінки не люблять „безгрошев’я”, безробіття і бездіяльних чоловіків. Егеж! Це вже було й у печерної леді: хто більшу медвежу шинку приніс — той і найбільший успіх мав. А за що Ксантипа не любила Сократа? Балакун був, позер, а в хаті порожньо. Це в природі самиці лежить: гнати самця, щоб робив, ловив, заробляв, бо треба жити, треба втримувати рід. А вони, ці самці мізерні, вигадали всякі куншти, від яких лише шкода їм, і нащадкам. Ні? От я тут привчив кількох синичок. Беруть горішки в мене з руки і залітають до кімнати. І тепер „стара” десь на гнізді сидить, а він ввесь розтріпаний метушиться цілий день, залітаючи часом на терасу, щоб вхопити трішки горішків і мчить в кущі. Проблем він з цього не робить, залишаючи це вже нам, людям...

... Писати більше на цю тему (Хвильового) не буду. Бо маю іншої праці багато. Треба закінчувати роман, що його, нарешті, мені переслали... (я загрозив поліцією...). Виправили на 60 сторінок (якийсь Д...). Добре, але хіба на це треба аж 13 місяців! Почав писати нову поему: „Дві житті й смерті Козака Мамая” — на тему леґенди Сизифа. Але роман, передусім роман. Він жере мене!

Що ми всі до більшої, або меншої міри, „малороси” — це так. Пам’ятаєте, чим уґрунтував Господь свій присуд, щоб жиди блукали 40 років по пустині? „Щоб вимерли ті, які пам’ятають, мовляв — ситість єгипетських горнят”... Так мусить бути й з нами! Якщо я доживу, напр., до повороту, то я сам добровільно вже в Україну не поверну. І звідси можна їй служити. Ви згадуєте про недоговореність Донцова. Маєте рацію! Мабуть, у моєму романі знайдете і відповідь. Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомити навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКВД, яке вже смакують Фітільовщики, то чи варто мати Україну?...

...Я познайомився тут з Оксфордським рухом. Це щось прекрасного. Але про це я писатиму Вам окремого листа на кількох сторінках. Скажу лише, що він мені багато додав духу й відваги людської і християнської. А головне, що він неконфесійний...

Сердечно вітаю Вас і п. Ганну. Знаєте, чому мій підпис з таким гаком вгорі? Це 1919 р. я підписувався так: Леонід Мосендз (гак до низу), а п. Г. якось сказала, що це підпис зарозумілої людини і відтоді я підписуюся: Леонід Мосендз (гак до гори).

17. VI. 48.

... З того ЛНВ не буде нічого. Бо галичани здібні лише на „Світ і Знання” — чи як то було. Або на рабінські статті а lа П. — Відносно браку легеня воно не так страшно. Бо це би мало значити, що має каверну й не одну. А хто має каверну, той не ходить, а мусить лежати, хоч би і не хотів. Мабуть, поверхова туберкульоза. А з нею можна жити до 100 років. Жив я і працював з нею до 50 років майже...

... Ах, Горотак! Як можете — пришліть мені два примірники. Я один з них виправлю, доповню і Вам перешлю. Так, це ми з покійником Кленом написали за два дні. Деякі речі в двох писані, дещо не ввійшло. Навмисне дали туди і чепуху останню, щоб ніхто не пізнав. Але старий все розказав (слаб був на язик покійний), а потому помер, а з ним і „Горотак II”.

... Загальноосвітній бік едукації лежить завше по боці замилування. Якщо людина немає охоти — ніщо не поможе. А головне, треба вміти читати. Я читаю не окремі слова, а зразу цілий рядок, цілі речення. Тому, напр., у слов’янських мовах — читаю по 60—80 сторінок на годину. Наукові речі 30—40; по-німецьки 30 сторінок. Ця спеціяльна техніка читання дала мені можливість прочитати стільки книжок, що я тут англійцям розказую про їхню літературу. Правда, таке читання не є глибоке. Але глибоко читати я потребую лише щось для праці. Як почати з олівцем і записувати, нічого не прочитається. Тому я не читаю, а ковтаю. На всі ці речі маю досі незлу пам’ять, але перед гніванським тифом була ще краща. Лежачи тоді в гарячці, я читав пам’ятаю, „Оправданіє дорба” Соловйова Досі навіть дещо пам’ятаю. Й тепер читаю безліч, від жидівських часописів до лікарських журналів. Між іншими, знаєте, що Вяч. Іванов чудові вірші мав: „Ища забав, бить может сатана является порой у нас в столице”... страшна річ! "Сменовехнулся” із Шангаю повернувся до Сталіна р. 1946.

Не шкодуйте, що не пішли на філософію! Одна філософія (з теологією) безплідні речі. От так зробити, як Швайцер: раніше теологію, потім медицину, або Гаспер — медицина і філософія. Бо ті дивні філософи: мелють, мелють, а часом навіть не уявляють, як діти родяться. Теж і теологія.

... Моя хемія була добра. Лише я з неї покористав мало. Коли р. 1931 працював над дисертацією на техніці чеській у Брні, малося на меті, ще опісля поїду до Англії спеціялізуватися на газовому ділі... Докторат зробив, але Академія луснула. Потім я працював як інженер — будівник — простував дороги, на кампанію їздив на цукроварні. Варто було для того робити докторат? З 1939 до 1945 був хеміком, при державному словацькому винарському Інституті. Канцелярщина і рутина. У Брні без мене були люди. Знаєте Ви, що таке „тяжка вода?” За її відкриття Урей дістав Ноблеву премію. Я про неї знав перед Уреєм. А де було робити? Було ще декілька речей, от, напр., тепер модерні силікони. Я пропонував професорові ще р. 1930 над ними попрацювати, але ці речі робляться лише в лябораторії. Добра це річ, чиста, прецизна! Одна така мікровага чого варта (а я вже й забув на ній важити!). От тепер з мене „він і хемік і поет — одним словом, вінігрет!”.

... Галічмени цупкі на московську отрую. Звичайно лише факультативно. Бо в них не виробилися ще відповідні сторони спільні з Москвою. Але, як побуде Галичина під Москвою 25 років, стануть і з них східняки...

... Про Оксфордський рух Ви вже довідаєтеся в Англії. Це б треба цілу дисертацію. Але це чудова річ.

... Стрептоміцин я одержав і досі мені впорскнули 22 грами. Нема гарячки, дуже мало кашлю, мало випльовую, добрий апетит, прибавився 2 кг. Але каверна стоїть, як і була. Без операції не обійдеться, але, як буду сильніший.

P. S. Важу знов 58 кг., а важив торік 52!

10.VII. 48.

Перед тижнем одержав я Вашого листа від 1.VII., але не зібрався зараз відповісти, бо находжуся в „піднесеному стані”: Чекаю на теракоплястику. 9 — 10 ребер мають мені виняти, щоб стулити каверну, бо стрептоміцин не помагає, тобто поміг тим, що приправив мене до операції. Без нього б вона була неможлива. Отож у мене настрій всілякий. Не добили німці і москалі, доріжуть швайцарці, бо при цій операції дуже часто стається, що вона вдається, але пацієнт ґеґає. Моя дружина підтримує мене в добрій надії. Але я маю всетаки „Kleine Seele”. Знаєте, як той кінь, що побував у вогні, не хоче вже до нього йти. Але без стрептоміцину неможлива б була операція, без операції — видужання. Дай Боже!...

...Мій псевдонім — це призвіще мого діда — лісничого в Костополі — Осип Лясковець. Його перші дві жінки — це були, здається, сестри Боруцькі. Знаєте таких попів з Волині? Третьою була моя баба — полька — Семожицька — Корзонь, значно молодша від нього, що в нього закохалася (натяк на це в „Волинський рік”). Мати цього Лясковця була ще грекокатоличка, що десь у 30 роках минулого століття мусіла „навернутися”. Це також у „В. Р.”

Прикладаю Вам два переклади Клена. Віддайте їх до Вісника.

...Ах, як я сміявся, коли я почув, що „Мосендза бояться”. Зрештою, трошки можуть, бо їхню гнилу східняцько-малоросійську душу бачу наскрізь, читаю в ній, як у своїй (бо ж і сам східняк, хоч ніколи в житті не був малоросом!)... Справді я тепер хворий. Але, якби був здоровий — написав би я про Хвильового таке, що їм би раком душа стала...

...Так, філософія, як фах, дуже дорога річ. Цікаво, хто у нас студіює ці дві нерентабельні речі: філософію і астрономію? Ніхто, здається!

...Паротяги я дуже люблю! Ще з дитячих років. Запах диму з паротяга мене ще й досі зворушує й нетерплю цих електровозів!... Скажіть мені, пощо вагони й льокомотиви роблять такі „цибаті”. Якби я був інженером, я б сконструював такий потяг, як плаз: низький, широкий, щось ніби танк. А то все вгору лізе... Зло в не в техніці, а тільки в людині. Та і хлібом можна вбити людину. Чи буде винен хліб? Дурень і молитвою носа розквасить. Техніка не має вини! Лише моральний поступ (якщо взагалі таке є) не поспіває за матеріяльним. Або, як казав Salda: „Наші ноги досягають річей скорше, ніж наше серце”. Чи можна відсунути техніку? Для Мірчука, як для особи, можна. Для людства — ні. І не потрібно. Треба лише не забувати про Христа. Та християнином можна бути й, будуючи радари та циклотони. Лише справжній християнин не мав би приймати участи у будові Vn. Та коли до цього дійде? Одначе мусить об’явитися така особа. Це буде початок... Ну, бувайте здорові! Обіймаю Вас міцно! Якби що зі мною сталося, то напишіть листа моїй дружині: (адреса). Хай Вас Бог і далі при здоров’ї тримає.

Ваш відданий Л. М.

26.VІІ. 48.

...Ще не було операції, але Ваша згадка щира і сердечна не минеться з учинком напевно. Прошу Вас поцікавтеся Оксфордським рухом, не будете шкодувати! І може ще більше відчуваєте вагу і силу молитви, як її часом відчуваю й я. Якщо будете в Англії — поможіть, чи поглибте зв’язки наших автокефалістів з англіканцями. Знаю, що в Англії за ними питаються. Я ввесь час у стані очікування. Пишу, читаю (догризаю Талмуд) й думаю. Останнє найгірше: „когда бедний еврейский мальчик начинает думать”...

Моя дружина доробляє останні іспити і я чекаю на її приїзд. Тепер — здається — наш приїзд знов відкладається...

І сміх і гріх, читаючи оці всі гандлі з „кризами”... Та, передусім, тепер операція. За океани я б не радо їхав. Мама Европа є найліпша з усіх „мам”. До Франції б шкурнув, хоч цей нарід йде мені на нерви. Щоб лише подивитися на Верзаль, де колись жили люди, а не „сітоєни”. Більше мене нічого не цікавить. Бувайте здорові. Обнімаю Вас — Л. М.

21.ІХ. 48.

Пробачте, що на Вашого великого паризького листа відповідаю лише тепер і то в такій формі. Справа в тім, що мені в міжчасі зробили одну операцію. Вирізали ззаду п’ять ребер на довжину 58 см. і трохи стиснули каверну. Ще мають вирізати спереду 2 — 3 ребра. Операція була тяжка і я ледь-ледь вирвався з костей Тітки. Але вона ще шанси має при другій операції. Тепер я в Mottex знов, бо робили мені операцію в Leysin. Пишіть мені! Як буду мати більше сил, напишу Вам цілий роман про Лазаря Мосендза й його ребра. А тепер досить і цього, бо я стратив після операції більше 5 кг. і мушу знов приправитися до другої. Де Ви? Ще у Франції, чи в Англії? Чи не став із Вас уже заступник deari,a Кентерберійського? Бо я, що далі, тим більше люблю нашу нещасну православну церкву. Чи варті ми кращої? Пишіть мені на стару адресу, а якби я вже не був на цім світі, то листа Вам повернуть. І згадайте в своїх молитвах „безребренника Леоніда”.

3.Х. 48.

...Чекаю на другу операцію і обмацую решту ребер, які прийдеться офірувати бациляному богові. Ага! Дуже прошу Вас, якщо це недорого, прислати мені роман Н. Wells’a „Машина часу”. Чи в англійському ориґіналі, чи у французькому перекладі. Може бути антикварне видання, не конче нове. Зрештою зі Швайцарії можна посилати гроші й я пришлю Вам купони міжнародні в конверті. Дякую. Нарешті післав до Німеччини першу частину свого роману. Буде ґевалт коло нього. Або й не буде нічого. Бо лише б мені трохи здоров’я і буду воювати. Читаючи гру „батюшки” з Альбіоном і Янки, мав я велику сатисфакцію. Нарешті і вони пізнають школу хамства і підлоти. Але, вони, як той маркіз De la Rue у А. Толстого: „Вонзил кінджал убийца щетупленний у грудь de la rue, a тот сказал з улибкой благосклонной: „благодарю!” etc.

Знаете? Цікаво, як довго будуть дякувати. Але я думаю, що хитрий грузин дасть Янці якусь концесію в Азії і прощай свобода Европи...

12.Х. 48.

Дорогі приятелі!

Горять костри горючие

Кипат котли кипучие,

Блестят ножи булатние —

— Хотят козла зарезати...

цебто завтра мае бути друга операція... Саме вчора прочитай я ще не знані мені новелі Garlworthy. Що за краса! Що за майстерство! Тож соромно після нього писати. Це звичайно не Huxleg’ї теперішні, і Mangham’oвi далеко до „великого Джона”, а Н. Walpole просто партач!... Між „бе” стався якийсь скандал родинний. Знаете, Коломия. З націоналізму зробили Маслосоюз.

Ах, як добре бути здоровим і працювати! Як добре. А зарабляєте Ви дуже мало. Це 30 фунтів на місяць. Але Ви за те вільна людина, серед вільних людей, а це варто не фунтів, а кіло. Коли я буду? І чи буду? Настрій у мене мінорний, хоч і докучило вже довше бути хворим. На видужання є добра надія, але... серце моє отруїли бацилі і воно слабне...

Обнімаю Вас обох, бажаю багато здоров’я. Пишіть.

Вам щиро відданий Мосендз.

Джерело:

"Літературно-науковий вістник", 1949 р.

______________________

* "Безодня кличе безодню!"

Ян (Йоганн) ван Руйсбрук (Ruysbroek, Ruusbroec) (нар. 1293 або 1294, поблизу Брюсселя - пом. 2.12.1381 у монастирі Ґрунендал поблизу Ватерлоо). Августинський канонік і письменник-містик.

** Арсен Шумовський (25 червня 1887, с. Мирогоща — 26 березня 1967, Торонто, Канада) — інженер-механік, спеціяліст у ділянці будови локомотивів і зварювання, науковець і громадський діяч.

Містечко Blonay, Швайцарія

Шпиталь Mottex, де лікувався Леонід Мосендз

Могила Леоніда Мосендза станом на 2016 рік

4 травня 2016 року на сайті "Українці Швайцарії" вміщено знимку могили і таке оголошення:

Чи є хтось з українців у м. Blonay або поблизу?

У місті Blonay у Швайцарії є могила відомого письменника, хорунжого Армії УНР Леоніда Мосендза. В останні роки могила була понівечена (збитий хрест).

Чи міг би хтось піти подивитися, у якому стані могила є зараз та повідомити. Було би добре пару фото зробити.

Цю інформацію просить керівник Благодійного фонду "Героїка".