„Ми пішли під Броди, щоб на визвольному шляху поставити ще один дороговказ, що веде до Волі."
Любомир Ортинський, Любко
член ОУН від молодих років, старшина Дружин Українських Націоналістів, а згодом поручник Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, відзначений Залізним Хрестом Другої Кляси, член-основоположник Братства кол. вояків Першої Української Дивізії УНА, довголітній голова його Головної Управи, головний редактор „Вістей Братства", а останньо „Вістей Комбатанта", улюбленець українських комбатантів
* 6 червня 1919, село Михалевичі, Дрогобиччина - † 22 липня 1961, містечко Гантер, графство Ґрін, шт. Нью-Йорк
Любомир Ортинський
МИ ПОВЕРНЕМОСЬ!
(з військового щоденника)
Я вернуся, моя мати, як калина заквіте.
Принесу я до твоєї хати сонце волі золоте...
12.7.1944. Завдяки тактовній інтервенції сотн. Палієва й холоднокровности курінного сотн. Бриґідера зліквідовано "коров'ячу аферу", що загрожувала першому куреневі неприємними наспідками - дехто говорив вже про польові суди. Йшло про худобу з Суходолів, що її хотіло зареквірувати селянам німецьке командування "Вермахту", спираючися на наказ про недопущення живого реманенту в руки большевиків і евакуйовання його з прифронтової смуги. Селяни пригнали худобу на відтинок І/29 (І-го куреня 29-го полку піхоти) і просили у стрільців допомоги. Худобу зігнано на одно місце, недалеко саме розбудованих становищ, і стрільці запевнили селян, що не віддадуть її німцям. На щастя, скінчилося гострою суперечкою між стрільцями і "вермахтівцями" - вчасно повідомлений курінний і сотник Паліїв полагодили справу.
15.7. Я супроводжую полковника при перегляді розбудованих становищ у другому курені (Гаї Дубецькі - став у Поникві). Становища солідно розбудовані, бункери виложені грубими балками, сотні працюють далі над уліпшенням і поглибленням ровів.
16.7. Кілька большевицьких літаків обкидали легкими бомбами й обстріляли лани збіжжя, яких 2 км. за головною бойовою лінією ІІ/29 (2-го куреня 29-го полку піхоти). Ніяких жертв. Німецькі частини відступають з Бродів і залишають становища на захід від шосе, цебто становища І/29,1 значить, наша 5 сотня ІІ/29 пор. Рудичева становитиме ліве крило Дивізії.
Вночі з 16. на 17.7. переходить І/29 на нові становища: ліс проти села Пониква. Вдень 30. полк зміняє становище тим, що переходить далі праворуч від 31. полку нашого правого сусіда. При зміні полк зазнає значних втрат. Нічого точного не знаємо. Є вістка, що згинув, влучений у серце, пор. Ігор Поспіловський. Він був клясичним втіленням козацької вдачі; якщо правда, що згинув, тоді мав смерть, про яку не раз мріяв і говорив:
- У полі - й просто в серце.
17.7. Довідуємось рано, що пор. Ігор Поспіловський вбитий, пор. Малецький важко ранений. І/29 обсадив призначені становища й розбудовує головну бойову лінію. Наступ большевиків на ліве крило 5/29 відбитий. Большевицька артилерія і "катюші" обстрілюють становища ІІ/29. О 20-тій год. повідомляє ІІ/29 про большевицький наступ в силі куреня на 5/29. Годі сполучитися телефоном з 5/29. Перервана сполука й до ІІ/29. З доручення полковника я їду на відтинок 5/29. Година 22.30. На перев'язочному пункті зустрічаю д-р Коцюбу (з Золочева), що саме перевозить ранених, від яких я довідуюся про большевицький прорив і протинаступ, що відкинув большевиків на вихідні позиції. Стрільці з захопленням оповідають про відвагу й неустрашимість пор. Рудичева, що, не зважаючи на поранення, серед граду куль і безперервних вибухів ґранат, пірвав стрільців до протинаступу й очистив поле бою з большевицького влому. Десь біля півночі приносять раненого пор. Рудичева й ще кількох стрільців. Вітаюся з ним. Він, як завжди, спокійний, старається усміхнутися, та якось не виходить. Саме дістав застрик і лежить на причі.
- Пройде, - каже. - Сотню передав хор. Г. Повідомте полк про очищення лінії.
Підстаршина зв'язку повідомляє про направу лінії. Я сполучаюся з полковником і повідомляю його про події в терені 5/29. Просить мене поздоровити пор. Р. й вертати. Вже світає, як ми наближаємося до Ясенева.
18.7. Вернувшись ранком на квартиру, я застаю гостя. Приїхала моя сестра. Найбільш невідповідний час на візити. До того ще я саме довідався в штабі від адьютанта, що далі на півночі від нас вдався большевикам великий прорив танкових частин, і треба рахуватися з оточенням - це, очевидно, строго таємно. Ніяк не можу зрозуміти тих нічних відвідин, щойно з розмови довідуюся про причини. Серед кола її знайомих студентів ґештапо провело арешти, дістало в руки багато компромітуючого матеріялу, що обтяжує і її, тому, не надумуючися, приїхала до мене. На жаль, я не можу, з огляду на ситуацію, довше її затримати й ще того самого полудня відсилаю фірманкою до Ожидова. Відправивши гостя, йду до штабу. В полковій квартирі саме телефонує полковник з курінним ІІ/29. Видно злі вістки, бо обличчя йому набігає кров'ю і повні рішучости сталеві очі блискають злістю.
- Негайно провести протинаступ і повідомити про виконання наказу, - говорить піднесеним голосом.
Видно, що розмовець по другій стороні робить якісь критичні завваги, бо рукою починає заперечливо махати, кричить голосно - "без огляду на втрати" - й кидає слухавку.
- Отже, мої панове, - звертається до адьютанта й до мене, - большевикам удався прорив на відтинку І/29, вбили клин між І і ІІ куренями. Я саме дав наказ до протинаступу й дуже хотів би, щоб ви обоє зараз поїхали до сотн. Аллеркампфа (курінний ІІ/29). Дістаньтесь туди через І/29, бо дорога на Гаї Дубецькі під ворожим обстрілом, і вдень годі туди їхати.
Стук зап'ятків, зброя, амуніція, двоє підстаршин з нами, і ми вже мчимо автом по вибоях польової дороги в напрямі села Ожидів. Не доїжджаючи до села, залишаємо віз, замаскований у придорожних кущах, а самі ровом підсуваємося до загороди, де міститься командний пункт 2/29 пор. Германа (Орлика). На фронті чути звичайну перестрілку, десь у лісі виводять свої бадьорі мелодії скоростріли "42". Їм відповідають звільна "Максими". В половині дороги до командного пункту зривається сильний ґранатометний вогонь. Він усе сильнішає, і скоро перед нашими очима зникає хата й сад, а лишається тільки клуби диму від вибуху набоїв. Пролежавши добрих 10 хвилин, просуваємося далі й врешті досягаємо становища 2/29. Пор. Орлик вертає саме з лівого крила сотні в лісі. У "сусіда" (3/29) вдерлися большевики, є багато втрат. Пор. Ліщинський Михайло, мабуть, утратив руку. Большевиків, як саранчі, - здається нема кінця їхнім лавам, і хоч вони мають вдесятеро більші втрати, ніж ми, та нічого не вдієш. Вже є нові сили й нове "ура", - неначе великий валець, суне їхня армія. Без свіжих сил годі думати про успішний протинаступ. Тим більше, що тепер вже є два вломи - на лінії ІІ/29 і І/29, коло 3/29. В тій ситуації рішаємо, що адьютант верне до полковника й передасть йому точний звіт про становище, а я піду до штабу І/29 порозумітися з сотн. Бриґідером про можливий протинаступ. На висоті 3/29 стрічаю курінного сотн. Бриґідера. Він каже, що його вгнали большевики в лінію ІІ/29. Загрожує оточення І/29, а головно чоті тяжких протитанкових гармат у долині, праворуч від 2/29. Тому відступ на нову лінію, яких 3 км., конечний. Просить мене якнайскорше їхати до штабу й повідомити про це полковника. Телефонні сполуки попереривані. Сам іде допильнувати відступу й забрання ранених. Під несамовитий стогін "катюш" і артилерійського вогню я їду автом, на якім повно ранених, до штабу полку в Ясеневі.
В штабі саме кінчається нарада полкових командирів з генералом. Присутній і командир тяжкого відділу артилерії майор Палієнко. Полковник каже мені коротко переповісти про події в І/29. Атмосфера поважна, а то й гнітюча. Всі присутні вже знають, що навколо німецьких і нашої Дивізії кільце замкнене, й перспективи не надто рожеві. По виїзді генерала й командирів полків полковник з'ясовує нам становище. До шостої завтрішнього ранку маємо обсадити лінію Підгірці-Загірці. Адьютант пише наказ до куренів, я мрію про годину сну, але бачу, що тільки на мріях і скінчиться.
Більше ніж дві години нема ніякої сполуки з ІІ/29. Вже північ, а командир ІІ куреня ще не знає про нове призначення і про відступ на лінію Підгірці-Загірці. Мені не лишається нічого іншого, як сісти на машину й їхати в напрямі Гаїв Дубецьких.
19.7. Виїхав о 0.30 і тільки з трудом і завдяки вправності шофера Самбора (прізвище стрільця з Тернополя) протиснувся через завалений відступаючими частинами 31. полку Ясенів і опинився на шосе Дуб'є-Броди. Їдемо поволі, розглядаючися на боки. Властиво ще десь на висоті Гаїв Дубецьких повинні бути задні відділи сусідньої "вермахтівської" дивізії, але Бог його знає.
Звертаємо з шосе на польову дорогу. Кругом тиша, немов би й війни не було. Тільки десь там далеко, від Бродів, чути безперервний шум моторів. Натрапляємо на чоту 5/29. Саме розвідалися, що о 4-ій год. відступ, значить, за цей час полк дістав повідомлення з ІІ/29, і наказ пішов уже по сотнях. Я вертаю до Ясенева світанком. Саме проїжджає батерія нашого 14. артилерійського полку. В штабі полку все спаковане й готове до виступу. Тільки чота зв'язку має ще своє шатро. Вони працюватимуть до останньої хвилини. Я заходжу до полковника, й ми зараз же від'їжджаємо в напрямі роздоріжжя Підгірці-Загірці. Я не мав навіть часу розпрощатися з моїми господарями. Понад 24 годин не був на квартирі. Речами й конем заопікувався чура. Перший місток за Ясеневом у напрямі Підгірець саме закінчили підміновувати - за півгодини він вилетів у повітр'я. Коло церкви в Загірцях чекає вже нас молоденький німецький підпоручник, так і видно, що йому спішно. Показує на карті становище, що їх він займав від вчорашнього вечора, як другу лінію, і віддаляється. Розглядаємося з полковником - ніяких становищ немає, коли не зважати на дві ями, що їх, мабуть, викопав ще господар на зимівлю бульби. Але годі й дивуватися, наші попередники були тут всього 12 годин, а люди їх теж виснажені й хотіли поспати. Приходить курінний І/29 сотн. Бриґідер, його курінь пройшов тут ще вночі. Студіюємо карту й полковник приділяє відтинок сотниковi Бриґідеровi з І-го куреня 29 полку. Ще не докінчив показувати на карті, коли нагло рознісся крик від шосе: танки! Голим оком дивимося в бік Ясенева. Большевицькі танки в'їхали в останні ряди маршуючої колони ІІ/29. На горбі коло Ясенева видно біля 10 танків, б'ють по шосе й по відступаючім другім курені. Мов рої бджіл, розсипається по горбах Ясенева большевицька піхота. Повітря наповнене розривами набоїв гарматок большевицьких танків і шумом моторів, що їдуть від Дуб'я і зникають за хатами Ясенева. В Ясеневі горить хата, а може й більше, все нові танки завертають з шосе в село. Стоїмо безрадні й обсервуємо, як ворог підтягає свої сили, щоб потім вдарити по нас. Бо що ж ми можемо зробити, наступати на танки з рушницями? Тут треба б летунства, а щонайбільше танків. За весь час нашого побуту під Б. я не бачив німецького танка, не говорячи вже про летунство. Обабіч дороги уставляє свої "офенрори" протитанкова сотня хор. Чучкевича - це наша єдина оборона проти цих десятків танків, що таки на наших очах маневрують коло Ясенева, а скільки їх ще гуде з напряму Бродів? Приносять тяжко раненого - прострілені легені сотенного 6/29, пор Вітошинського, затягає становища І/29, а радше його рештки.
За селом Загірці, в яру, схованому за горбком, тимчасова полкова квартира, тут же й збірний пункт для розбитків нашого ІІ/29 й інших частин Дивізії. Від Ясенева безпереривно чути шум моторів, большевики міняють становища, як на площі вправ, з криком сунеться за стіною танків довжелезна колона авт і підвод. Приймаю першу, свіжо спечену сотню - щось біля 80 стрільців. Чистий "інтернаціонал", всі роди зброї, всі фарби Дивізії, включно з фіялковою на обрамівці нараменників господарської сотні. Не всі мають рушниці - один скоростріл, "42" - дві чи три лопатки. Починає падати дощ. Виходжу перед стрілецьку лаву, перебираю команду й відводжу на призначені місця. Становища на схилі горба, яких 1000 м. від церкви Загірці. Небо затяглося оливом - падає густий дощ. Стрільці вкопуються. В Підгірцях чути жваву кулеметну перестрілку, наше передпілля покищо чисте від ворога, але скільки ще годин? Приспішую копання становищ, дощ заважає працювати.
Перед вечором ми вже приблизно окопані, вже навіть проведений телефонний дріт. Вечоріє, коли я йду до полку по накази. Дощ ллє, як з відра.
- Танкові частини Х корпусу йдуть на підмогу оточеним дивізіям, - говорить переконливо полковник, - мусимо витримати натиск ворога; прошу без прикрас з'ясувати становище сотням. Є дві можливості: кинути фронт і здатися большевикам; про цю можливість не будемо говорити, бо вона, головно для нашої Дивізії, виключена; друга можливість - тримати бойову лінію і вичекати, аж доки не прийде відсіч ззовні. Запаси амуніції й харчів доставлятимуться літаками, - закінчує полковник.
Майже ніяких запитів, всім аж надто ясно. Я добре знаю полковника, але нині ледве його пізнав, зовсім не той став. Розходимося майже без слова, бо що тут говорити, вірити, що літаками доставлятимуть амуніцію й харчі - це наївно. Якими літаками?
Дощ падає далі, правда, менший, як удень, але цяпає. На цілому нашому відтинку від шосе ген аж по замок у Підгірцях - тиша. Зате не вмовкає перестрілка в селах на північний захід від шосе.
На мойому командному пункті зібралися, крім хорунжого Іка Білинського й воєнного звітодавця Левицького ще кілька стрільців. Я переказую коротко, про що довідався на наказі, й доручаю довести про це до відома кожного стрільця.
20.7. Вчора звечора виглядало, що можна буде вночі трохи відпочити, коли вже не спати, але зараз таки, десь біля 22-ої години, почали большевики наступ на села з північного заходу від шосе, там дві сотні першого куреня і ще якісь німецькі частини. Спалахує рукопашний бій, чути вибухи ручних ґранат, рушничий і скорострільний вогонь. Частина села горить, хоч годі щонебудь більше, крім полум'я над селом, бачити, чується по частих вибухах ґранат, цокотанні скорострілів і голосах "ура", що бій іде за кожну загороду. Десь по півночі починається стрілянина на правому крилі моєї сотні. Спершу кілька серій скоростріла, а там ціла лінія, по всій довжині, починає стріляти. Я освітлюю ракетами передпілля - нічого помітного не бачу й висилаю розвідку в передпілля. Вертаюся, не зустрівши в крайніх хатах ворога.
На перестрілці, контролі лінії й розмові з Іком Білинським сходить ніч, що принесе день - про це не говоримо. Досвідком приходить сотенний скорострільної сотні пор. Роман Бойцун, мій сусіда зліва, розгріваємося "Арманьяком" і жартуємо. На день дістану ще один легкий скоростріл від пор. Б. З трьома таки інакше зустрічати наступ, що його поведуть напевно большевики, хай тільки розвидниться.
Вже добре розвиднилося. В бік Загірець посувається валка щось з 8 танків "Т 34", на віддалі яких 1500 м. від нашої лінії повертають і їдуть напоперек горба, рівнолежно до наших становищ. Поволі сунуться, щораз пристають, видно, як один перехилився, довго триває, заки він знову виманеврує в нормальне становище. Приглядаємося бездільно, як робиться підготовка наступу на наші лінії. Врешті відгукується наша артилерія, пристрілюється і знову перериває, в них мало амуніції, і вони тримають її на наступ піхоти. Точно о сьомій починають бити по нашому відтинку большевицька артилерія і гарматки танків. Це досить довго триває, вони пристрілюються у наш горб, але ще й тепер перекидають далі, все падає в яр, де приміщений в єдиній хаті перев'язочний пункт, а далі місце постою полковника. Там тепер бути, не надто приємно.
Із-за горба, де уставлені большевицькі танки, показуються гурти людей. Складається враження, що це не військо, а гурти робітників чоловік по 20, що йдуть на працю. Проти всяких бойових правил ідуть збитими гуртами, ні трохи не використовуючи маскування. Одночасно відгукуються гарматки большевицьких танків: щораз видно димок пострілу, і наш горбок здригається від удару. На щастя, переносять на добрих 200 м. З відповіддю приходить їм наша артилерія. Вона пристрілювалася ще перед тим і вже по двох пострілах коректи шле набій за набоєм просто в чорну гущу наступаючих. Мов фонтани чорних пунктів розтріскуються на всі боки чорні скупища. Вже й танкам стає моторошно, і, випускаючи клуби синього диму, вони постійно відступають. "Куферки", як називають стрільці перелітаючі над їх головами набої нашої артилерії, підносять настрій стрілецтва. Хвилин на 20 мовкнуть большевицькі танки. Я використовую передишку й переглядаю частину становищ - тільки двоє легко ранених, всі на місцях. Гірше виглядає 7-ма сотня (ліворуч від нас, зараз при дорозі), там зносять убитих і важко ранених. Серія цільних пострілів нашої артилерії помітно покращила настрої стрілецтва. Почуття, що й перед їхніми гарматами стає ворогові ніяково й що вони, чи там їхні товариші з артилерії, вміють бити, додає відваги.
Знову починається концерт. Большевицька артилерія й танкові гармати починають послідовний обстріл гори. Зрушується кожний квадратовий метр землі, покищо в обробці вершок нашого горба, але вже переноситься ближче до наших становищ, вже чую зойки ранених в сусідніх ямах. Виглядаю з ями, щоб поглянути на становища, коли гострий біль здригає моєю правою ногою вище коліна - я ранений. Передаю сотню пор. В.К., стиск руки, й при допомозі військового звітодавця Левицького я сходжу, а радше зсовуюся зі становищ. Зі мною ще кілька ранених з сусідніх ям.
Військовий звітодавець Левицький малий ростом, і я йому ніяк не під силу, та все ж таки він коло мене й як може помагає волочитися. Слимаковою ходою долазимо до місця, де перед півгодиною був ще перев'язочний пункт - був, але вже нема. Два чергові артилерійські набої лишили руїну з хати, санітари й ранені вбиті. Кілька свіжих ранених лежить на мураві, коло них санітари. З їх допомогою накладаю перев'язку й при допомозі двох буків шкандибаю до постою полковника, але й тут зміни. Глибока яма вказує на артилерійський набій, ранені лежать і очікують, що приїде хтось їх забрати. Тільки вбиті вже ні на що не чекають, хіба на хрест у головах. Авто командира перевернене й погнуте, з одного боку виглядає з-під нього пошматоване тіло старшого стрільця шофера В.Самбора. Тільки голова й обличчя цілі - решта тіла розчавлена. Затримуюся коло нього, навіть нема кому наказати витягнути його тіло з-під авта й похоронити, а він дивиться на мене своїми великими синіми очима й немов каже: "Не забувайте..." Я шепочу молитву й відходжу. Але ми ще вернемося, дорогий Самборе, й залізним хрестом прикрасимо твою могилу там, у яру за Загірцями, на краю саду, коло шосе...
________________________
[1] Римські цифри перед рискою (/) означають курені (батальйони), а арабські - сотні. Цифри після риски означають полки. Напр.: І/29 = перший курінь 29. полка, 5/30 = пята сотня 30. полка.
Підняття прапора батальйону "Роланд" у Завберсдорфі. Зліва направо: чотар Іван Макаревич, Ріко Ярий, майор Євген Побігущий, чотарі Омелян Герман-«Орлик» та Любомир Ортинський.
Олег Лисяк,
звітодавець Дивізії
НА СМЕРТЬ ВОЇНА
“... Пишу до Тебе, померший Брате, і знаю, що слова мої в’януть, заки ще зродяться...”
Коли хоронять воїна — над його могилою почесний відділ віддає останній салют і сухий тріскіт пострілів прощає того, що відійшов... Коли вмирає державний муж, чужинні представники згідно дипломатичним протоколом складають на свіжій могилі вінки із чорними стрічками у формальному поклоні...
Не було ні почесної сальви вояків у шоломах, не було й чужинних представників над свіжою могилою Любомира Ортинського на цвинтарі „Ґейтс оф Гевен", серед зелених пагорбів нюйоркського передмістя Йонкерс 27-го липня 1961-го року.
Хто зна, чи навіть якби була змога прощати нашого Товариша, поручника Ортинського всіма засобами похоронного ритуалу, належного воякові й державному мужеві в службі свого народу — хто зна, чи було б це згідне з його волею.
Він бо не любив, не переносив ніякої, за його власними словами, „бляхи", гучних фанфар, декоративности і церемоніялу. Це не був його світ — його світом була праця для вибраної ним ідеї, було переводження на практиці того, що було „теорією" його життя.
Якраз шістнадцять років тому, у кінцеві дні липня 1944-го року, в річницю яких пересталось бити його серце на чужій землі, здалека від побоєвищ Бродів, — стояв у бою молодий поручник 29-го полку І. УД Любомир Ортинський і якраз дня 22-го липня був він поранений під час артилерійського обстрілу. Про цей час він сам так висловлювався у журналі Братства кол. Вояків І. УД „Вісті" у липні 1951-го року у статті “Дороговказ Волі", десять років тому:
„Ми пішли під Броди, щоб на визвольному шляху поставити ще один дороговказ, що веде до Волі. Там, у стіп Маркіянової гори, принесли ми кровну жертву молодого українського покоління, що, зроджене в бурі революції, виховане на традиціях Маківки, Крутів, Чортківської офензиви і львівських „Бриґідок", зміст і ціль свого життя вбачало у здійсненні заповіту великого Коновальця: „Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за Неї".
Ми вірили і віримо, що кров і тільки кров виведе нас з неволі. Ми щасливі, що могли скропити нею українські подільські лани і закарбувати на сторінках визвольного змагу українського народу ще одну дату чинної дії на полі бою. Ми, ті, що творили цю дію, наші друзі, що там лягли й ми, кому Боже Провидіння дозволило вирватися з окруження і жити, вважаємо брідську битву ще одним випробуванням сил, ще одним етапом на шляху до Волі".
Багато етапів перейшов на шляху до Волі Любомир Ортинський, і ні одного з тих етапів він не намагався обминути. Він виконував те, у що вірив, він був не лише теоретиком, але й практиком своїх переконань, і це — одна з головних прикмет цієї небуденної людини. Він перейшов польську тюрму після Студентського Конґресу у Львові, перейшов ґестапівську тюрму у Відні після розвязання Дружин Українських Націоналістів, перейшов перед тим шлях леґіону „Ролянд", перейшов дорогу Першої Української Дивізії від початкового вишколу, через бої під Бродами, і гіркі дні після закінчення війни, аж до темних бараків і шатер Авербаху в полоні, в якому перебував з товаришами, старшинами й стрільцями, до останнього дня, не зважаючи на всі небезпеки „репатріяції" — мало того, діючи активно в справі регабілітації Дивізії в очах західніх альянтів.
Нічого не ощадив йому Господь на цій землі: важкої хвороби легенів, набутої в полоні, перебування по шпиталях, спізненого на роки виїзду за океан — усе було у важкому житті цієї людини.
Але він зумів, не зважаючи на всі ці перешкоди, закінчити успішно університетські політичні студії, займатися організаційною працею в Братстві, в якому був початково організаційним референтом, а опісля головою, стати відомим журналістом, добитися акредитування як журналіст в Об'єднаних Націях, вести політичну роботу, знаходити й використовувати контакти з чужинними делеґаціями в ООН і бути зразковим чоловіком і батьком так дуже любленої ним донечки Анни. При всіх важких переживаннях не раз можна було заламатися, не раз можна було відступити від засад, що їх як християнин, визнавав Любомир. І знову запитуймо його слова із споминів про ви лім з брідського кітла: „Молюся, голосно повторюю, такі звичні, а зараз такі цілющі й величні слова молитви “Да будет воля Твоя"... Які інші слова, які земські кличі й закляття всилі прошепотіти в годині смерти уста вояка? Його тільки, Його Святе Ім'я вимовляють в обличчі смерти тисячі і мільйони, байдуже вірні визнавці Його Євангелії, чи перед хвилиною ще зарозумілі безвірники. Щасливий той, хто ввесь час носить Бога у своєму серці і завжди повний віри може звернутися до Його мило сердя".
Так, той, що ми його попрощали 27-го липня цього року иа цвинтарі в Йонкерсі — був віруючий і справжній християнин, це була людина з характером і з відвагою християнина, людина, яка не вагалася робити речей навіть непопулярних, якщо вона була переконана, що те, що вона робить — правильне. А при цьому Любомир Ортинський був тим, з яким можна було жити так, як з близьким приятелем, випробуваним у десятках ситуацій, — навіть тоді, коли його погляди були зовсім інакші, ніж ваші. Печать великої особистої культури, печать великого роду давала йому можливість переборювати всі особисті перешкоди.
„Ортинські не живуть довго, — але лишають по собі слід", — сказав хтось після похорону. І як же прикро слушними були ці слова! „Усе треба сперти иа солідній студії. — говорив не раз Любомир, — а потім щойно вдарити, але так, щоб яму вирвало!" Як гірка іронія звучать ці слова, бо ями, яку вирвала смерть нашого Любка, не швидко вдасться заповнити.
Важко писати спогад про когось, з ким перша зустріч відбулася на полі бою і з ким пережилось усяке — фронт, гіркі дні полону, працю над створенням нових вартостей, з ким велося палкі дискусії, з ким не раз не погоджувалось і з ким ие вривалась ні раз лучба, дармащо не раз розлучали кордони і широкий океан. Лежить ще переді мною його останній лист, писаний за два дні перед відходом у вічність, — читаю слова: „Я маю той прикрий обов'язок, що доки очолюю щось — я несу за це відповідальність"... Таким був він.
Стоїмо над могилою, чую: „Заки море перелечу..." Але я не можу співати, і не можу плакати — очі сухі. Ось там лежить мій друг, друг нас усіх — наш Любко, і його нема вже між вами. Не можу писати трафаретів про „невблаганну смерть", про „невіджаловану втрату" — це ж наш Любко, а він так не любив трафаретів...
“Ми повернемось! — писав Любомир Ортинський у збірнику „Броди”, і слова, якими він закінчив свій нарис, були такі: — „ ...лежить пошматоване тіло стрільця Самбора. Затримуюся коло нього, навіть нема кому наказати витягнути його тіло з-під авта й похоронити, а він дивиться на мене своїми великими, синіми очима й немов каже: „Не забувайте..." Я шепочу молитву й відходжу. Але ми ще вернемося, дорогий Самборе, і залізним ·хрестом прикрасимо твою могилу там, у яру за Загірцями, на краю саду, коло шосе..."
Поручник 29-го полку І. УД Любомир Ортинський вже не повернеться на побойовище до Загірець. Але коли на брідських полях поставить колись народ могутній монумент - мавзолей своїм вірніш синам — там буде місце для Любомира Ортинського, для вояка, що шматок прапора Дивізії поклав на своє серце і носив цей шматок аж до дня, коли його серце, серце воїна перестало битись навіки — в річницю битви під Бродами.
“Свобода”, 2 серпня 1961
Дивізійники. Поручник Любомир Ортинський стоїть ліворуч.
Орест Корчак Городиський
В п'ятнадцяту річницю смерти приятеля, громадського діяча, політика, журналіста і революціонера, колишнього голови Головної Управи Братства, редактора "Вістей" і "Вістей Комбатанта".
Коли відійде із цього світу людина, яка була активною на громадському чи політичному відтинку нашого еміґраційного життя, то крім стандартного некрологу появляться більші чи менші згадки про його діяльність у пресі. Роки пливуть і дуже часто образ втраченої особи затирається в пам'яті. Відходять від нас люди, яких важко заступити в нашому житті. Такою особою був пок. пор. д-р Любомир Ортинський.
Хай отся коротка згадка про Нього пригадає всім нам, що мали приємність з ним співпрацювати, про доброго друга Любка.
Травень 1945. Кінець війні й беззастережна капітуляція Німеччини була тільки питанням днів. Для кожного вояка по німецькому боці насувалося питання: "Що далі?" Хоч в моменті закінчення війни є це дуже важне питання, всі вояки на Східньому фронті ставили собі інше питання: "Як найскоріше відв'язатись від большевиків і не попасти до них в полон?"
Цим питанням найбільше турбувались вояки Дивізії "Галичина", яка в той час перебувала на фронті в Австрії, головно старшини, які несли, з повним розумінням проблеми, опіку над своїми відділами.
Проблема не була легка, бо ті, які крім старшинського ступеня, мали також громадсько-політичний життєвий досвід, знали добре, що в таких важких життєвих моментах не важко попасти в паніку.
Триматись разом, творити до останку "силу", заховати дисципліну й послух, вдержати довір'я до проводу, отеє була конечність в час капітуляції. Ясно, не кожний із старшин хотів брати на себе ту велику моральну відповідальність перед вояками заставити їх слухати, хоч війна скінчена. Далеко легше в таких випадках дбати виключно про себе, чим думати про інших (до речі часом дуже химерних).
З приємністю треба ствердити, що українські старшини станули на висоті завдання. Одною із позитивних причин було те, що великий відсоток старшин, підстаршин і стрільців прийшли до Дивізії "Галичина" з рядів ОУН, де засвоїли собі прикмети карности, послуху й братерства в боротьбі. ОУН — обох відламків — мала до капітуляції і в полоні виключний вплив на вояцтво. Ніякого іншого авторитету в Дивізії не було.
Одним із тих молодих старшин, хоч вже з поважним громадсько-політичним і життєвим досвідом, які в тих важких часах хотіли зберегти вояцтво перед панікою був покійний пор. д-р Любомир Ортинський. Ніхто не знав, як і не знав пор. Ортинський, що жде їх всіх в майбутньому; найголовніше — відійти якнайскоріше з загрозливої зони від большевиків. Капітуляція застала Дивізію "Галичина" на фронті. Дехто виписує неповажні фантазії про стягнення Дивізії з фронту на 48 годин перед капітуляцією, що цілковито не відповідає правді, бо до останнього моменту повне військове командування Дивізією було в руках німців, які ніколи не виконали б наказу, який не прийшов від вищої команди.
Багато близьких товаришів, добрих знайомих, земляків, а то й рідних не знали, що, відходячи з фронту пам'ятного дня капітуляції, розійдуться в різні сторони, часом вже й не побачаться.
Велика частина Дивізії попала до англійського полону і згодом опинилась в Італії в Ріміні, менші частини попали до американців, а ще менше до французів. Скільки попало до большевиків ніколи не довідаємось.
Покійний д-р Любомир Ортинський, чи як його близькі друзі називали "героєм" за його цивільну відвагу, попав до американського полону, в якому побідники не найкраще поводились з нашими полоненими. Невідповідні житлові умовини, недостача харчів, як рівно ж і психічні переживання впливали негативно на його здоров'я, тим більше, що покійний Любомир мав деякі клопоти з своїми легенями. Застаріла й залікована вже хвороба легенів була опісля також причиною труднощів у його виїзді до США.
Як виглядали умови побуту в американ. полоні дуже гарно й плястично описав пор. д-р Олекса Горбач у "Вістях Комбатанта" ч. 4 за 1961 р. З "медом" там не було.
Котрогось дня вересня 1945 р. рознеслась вістка по таборі в Беллярії, в Італії, що під брамою є кол. старшина нашої Дивізії хор. Цимбалістий, який в товаристві ще кількох громадян був в дорозі з Інсбруку до Риму і "по дорозі" зупинився в Беллярії. Від нього прийшли перші певні вістки про декого з рідних, а також про тих наших товаришів, що попали до американського полону. Тоді ми довідались, що пор. Л. Ортинський живий в американському полоні. Хор. Цимбалістий привіз і сумні вістки про нераз неприхильну поставу до кол. вояків Дивізії деяких наших громадян, що стали членами таборових адміністрацій УНРА, про опіку СХС (Санітарно-Харитативної Служби) над нашими полоненими в таборах в Німеччині.
Багато з нас, які здавали собі справу з того, що англійський король не буде нами вічно піклуватись, втікали з табору головно до Австрії та Німеччини чи до рідних, чи продовжувати студії.
Не було дуже важко втікти з американ. полону, але старшини без потреби не покидали мужви. Американці пустили на волю молодших ранґою підстаршин та стрільців, а старшин відпустили щойно в січні 1947 р.
У столиці Баварії, Мюнхені, існував студентський гуртожиток при Фюріхштрассе, що був приміщений в школі і популярно знаний як "Фіріхшулє".
Тому, що практичну контролю над гуртожитком мали ЗЧ ОУН (популярно — бандерівці) треба було мати знайомство й протекцію, щоб одержати приміщення в гуртожитку. Гуртожиток приміщувався на 2-му й 3-му поверсі школи, і крім приміщень для мешканців були також верстати шевський і кравецький як рівно ж деякі спеціяльні організаційні кімнати.
З бігом часу вдалось кол. "дивізійникам" змайоризувати 1-шу кімнату на 2-му поверсі. Була вона приміщенням не тільки для сталих мешканців, але й для "гостей", які по справам мусіли задержатись кілька днів в Мюнхені. На "1-ці" товариське життя і самодопомога була неписаними законами.
В січні 1947 р. мешканці — кол. "дивізійники" — фюріхшулівської "одинки" вітали своїх товаришів, головно старшин, що вийшли з американського полону. Не багато з них мали свої родини, не багато могли приміститись по приватних мешканнях, не багато мали змогу дістатись до таборів "ДП", тож лишились на Фюріхшулє.
Скромне товариське прийняття, чорний хліб і чорна кава, клуби тютюнового диму, розмови, спогади, пляни на майбутнє.
Хоч про Любка Ортинського знав я давніше, на тій товариській зустрічі я познайомився з ним особисто. У відміну до інших, мало говорив про минуле, не любив вдаватись до "серцещипательних" мотивів у розмовах. Як сьогодні пригадую собі, як він снував пляни про майбутнє. "Треба братися до книжки, треба робити старання "очистити" нашу Дивізію перед теперішніми західніми побідниками".
Любко активно включився в політичне життя. Його не манили "сходини", вічні наради й переливання з пустого в порожнє, так характеристичне для тогочасних "великих політиків"; він вже тоді почав активізувати себе на зовнішньому відтинку, а при тому продовжував перервані студії політичних наук на німецькому університеті в Мюнхені, який і закінчив титулом доктора політичних наук.
Любко знав свою вартість. Коли бачив, що хтось своїм говоренням (щоб тільки говорити) забирає йому час, скоро кінчав розмову. Противників умів дуже скоро "посадити" своїми влучними аргументами. Завжди старався чогось нового навчитись, не терпів людей, які "стояли на місці", які не прогресували, які не вчилися, бо, як говорив, "чужинців не можна переконати в слушності наших змагань чуттєвими аргументами, а тільки річевими, опертими на правдивих фактах і документах, твердженнями". Здавав собі справу, що шлях, який вибрав, шлях свідомого, українського, еміґраційного політичного діяча важкий, не було (й далі немає) багато таких, з якими знаходив би спільну мову у своїй праці. Мусів бути піонером, пробоєвиком, таким лишився до останньої хвилини свого життя. Він хотів бачити при праці добре підготовану еліту, а не малих людей, що викрикують неповажні гасла й дивуються, що не знаходять зрозуміння серед чужинецького світу.
Коли 19 березня 1947 р. ініціятивна група членів корпорації "Листопад", заснованої ще в таборі полонених в Ріміні, скликала основуючі загальні збори в таборі "Ґанґгоферзідлюнґ" в Реґенсбурзі, не бракувало там і пок. Ортинського. Корпорація "Листопад" була подумана як елітарна організація членів Дивізії "Галичина" з точно означеними рамками діяльности Головою обрано д-ра Мирослава Малецького, Ортинського вибрано головою контрольної комісії, а автора цих рядків — секретарем. Виглядало, що Управа вив'яжеться з поставлених собі завдань, однак як побутові причини (брак матеріяльного забезпечення), так інтенсивні продовжування студій, не дали змоги вповні осягнути намічені цілі.
Відновлена корпорація добилась тих моральних успіхів, що згуртувала в своїх рядах дійсний дивізійний актив, який в кілька літ пізніше дав ініціятиву до зорганізування Братства кол. вояків Дивізії "Галичина". Товариські з'їзди корпорації стояли на високому рівні як по формі корпораційній (опрацював д-р 0. Горбач), так і по змісті виголошених доповідей і дискусій.
Покійний Любомир не любив половинчастости в праці, висловлював невдоволення отверто відносно того чи іншого члена управи корпорації, який занедбував свої обов'язки. Взятий на себе обов'язок старався виконати задовільно, не вдоволявся "півуспіхами", не любив ховатись за високопарні фрази і відмовлятись від важких, краще сказати, мало популярних завдань. Якраз у таких справах ставав у проводі, згадати хоч би важку працю щодо регабілітації нашої Дивізії перед унрівсько-ірівськими чинниками і право кол. вояків Дивізії на еміґрацію до США чи Канади.
Меморіяли, в писанні яких Пок. Ортинський все брав участь, мусіли бути не довгі, без зайвої пустої фразеології чи "серцещипательних" зворотів, щоб як найбільше переконували "власть імущих". На основі своїх особистих студій американської влади в Німеччині він прийшов до переконання, що можна у них добитись зрозуміння проблеми і симпатії.
На апльодименти маси не чекав, очікував скоріше чогось противного, чим однак не зражувався. Кожний його співрозмовник вже по короткій дискусії мусів набирати респекту й поваги. Розмовляв спокійно, переконував силою своєї культурної аргументації, за що шанували його навіть його опоненти.
Абстрагуючи, чи всі з його близького окруження (в товариствах чи місцях праці) його любили, у всіх він втішався повагою. Його атворитет держав Головну Управу Братства від всяких непередбачених внутрішніх потрясень, його авторитет заставляв призадумуватись над проблемами, а не над несуттєвими справами.
Ми мусимо подивляти його пильність і систематичність в праці. Багато з нас ще дуже добре пригадує собі його блискучі репортажі з заль засідань Об'єднаних Націй з дуже цікавими коментарями.
Два дні перед своєю передчасною смертю сказав покійний Любко, як ми його популярно звали, авторові цих рядків, під час оглядання Об'єднаних Націй в Нью-Йорку: "Сьогодні я можу бути помічним неодному з журналістів на паркетах ООН, в час коли я розпочинав мою працю тут, я був перший, все мусів здобувати сам, нікого не було, щоб мене впровадити".
Не судилось йому впровадити нікого молодшого, воєнні переживання зробили своє. Хоч особисто не впровадив нікого до так важної праці журналістично політичної на терені ООН, все ж таки добре ім'я, яке він залишив серед товаришів по фаху — неукраїнців — таки допоможе майбутньому його наслідникові.
Завдяки наполегливій праці й тактові покійний д-р Ортинський допровадив до дуже тісної співпраці поміж Братством і ОбВУА. В 15-ту річницю створення "Вістей Комбатанта" та також річниці смерти д-ра Любомира Ортинського складаємо йому запевнення, що його праця — головно на відтинку консолідації наших комбатантських організацій не пішла надармо, а журнал "Вісті Комбатанта", якого він був редактором з рамені "дивізійників", сповняють своє завдання.
В НЮ ЙОРКУ ВІДБУЛИСЯ БАГАТОЛЮДНІ ПОХОРОНИ СЛ. П. Д·РА ЛЮБОМИРА ОРТИНСЬКОГО
"Свобода", 29 липня 1961
Ню Йорк. - В четвер дня 27 липня відбулися тут з похоронного заведення П. Яреми до церкви св. Юра і звідтам на цвинтар нюйоркської католицької дієцезії “Ворота до неба” похорони передчасно сгаслого українського політичного діяча і публіциста, секретаря Дослідно-виробничого Об'єднання “Пролог”, довоголітнього кореспондента “Свободи” і її акредитованого кореспондента до ООН сл. п. д-ра Любомира Ортинського. У похоронах взяли участь крім родини, співробітників Покійного і представників центральних українських організацій УККА, УНСоюзу та інших, товариші зброї Покійного, члени Братств Першої Дивізії УНА із ЗДА і Канади, які прибули численно, не зважаючи на звичайний робітний день, щоб віддати останній салют своєму побратимові і голові Головної Управи Братств Дивізії УНА в усьому світі. Після панахиди, що її відправив Всч. о. Бенедикт Сютик, в сослуженні Всч. отців Михайла Кулинича з Ню Йорку і Володимира Андрушкова з Бруклину і де зворушливу проповідь виголосив Всч. о. Ізидор Нагаєвський з Кемдену, Н. Дж. Після Служби Божої довга колона авт похоронного походу переїхала на кладовище в Йонкерсі, Н. Й. Останній молебен над домовиною Покійного відправили Всч. оо. Сютик і Нагаєвський, після чого від Управи Братств І-ої Дивізії УНА в ЗДА промовив її голова Іван Скіра і пісню “Видиш, брате мій” відспівали товариші зброї і численні учасники похоронів.
О год. третій по пол. цього ж дня з ресторанів Йонкерсу відбулися поминки по Покійному, що ними проводив д-р Мирослав Прокоп. Під час поминок промовляли, підкреслюючи заслуги Покійного і насвітлюючи окремі періоди і моменти його життя й активности — ред. Василь Мудрий від УКК, ред. Іван Кедрин від ОбВУА і Союзу Українських Журналістів Америки, д-р Богдан Левицький від Братства “Лев-Броди”, ред. В. Кравців від “Свободи”, Валентин Новицький від друзів з центральних українських земель, ред. М. Галів від ОУН та проф. Лев Шанковський від співробітників “Прологу”. Товариші зброї Покійного деклярували через д-ра Б. Левицького створення фонду в сумі 10,000 дол. для доньки Покійного Анни, зголошуючи зараз же суму 300 дол. на цей фонд від Братства “Броди-Лев” і 300 дол. через Б. Бігуса від станиці Дивізії в Канаді.
Любко, Любомир Ортинський, улюбленець українських комбатантів. Зі спогадів друзів-дивізійників
"Вилім з Брідського кітла". Зі спогадів поручника Любомира Ортинського
"Молоді вояки не вмирають — вони можуть тільки впасти на стійці". Про Любка Ортинського
