Про Василя Стефаника

 

Павло Гірник

СТЕФАНИК

Монолог

Більше описати не можу, бо руки

трясуться і кров мозок заливає.

                                 (З промови на своєму ювілеї 26 грудня 1926 року)

Дикий кінь у мого болю. Заговорений.

Дике поле під ногами. Перевіяне.

Ще й думками щонічними переоране.

Ще й волочене очима, слізьми сіяне.

Ой засіяне сльозами, ще й зарошене.

Воріженьки поговором перетішаться.

А на серці кожне слово запорошене

Перестогне, перетліє, перепишеться.

Заламають йому руки, мов калиночці.

Не вборониться, терпке і перекручене.

Заговорений від зради і кулиночки,

Дикий кінь у мого болю. Недомучений.

Ні впрягати, ні погнати, ні позичити,

Ні продати, ні віддати, ні позбутися.

От нам правда, на дрібниці пересмичена:

Хочу жити, а судилось перебутися.

Краю мій, укляклий над потічками,

Перебуду із тобою цю годину!

А прийдеться — відсвічу колись і свічкою

У руках твоїх отерплих, Україно.

І волочено, і сіяно на камені.

В кожнім слові помирав і помиратиму.

Дотліває наша мова нерозкаяна

Десь у горах… десь у світі…

десь за ґратами…

Перестогну, переплачу, пересмучуся —

І самому випадає до гробовища.

Заклямнуся на мовчання. Хай домучують.

Вже сховали Черемшину і Мартовича.

Чуєш, серце, перем’яте, перетицяне,

Не обтерте, не отерпле між підпанками, —

Заіржав над пересохлими криницями

Кониченько в дикім полі за Стефаником…

Василь Стефаник

* 14 травня 1871 - † 7 грудня 1936

З біографії: 1892 року Стефаник вступив на медичний факультет Яґеллонського Університету в Кракові. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття»...

Богдан Лепкий

Зі спогадів:

Мешкав Стефаник у Кракові при вулиці Аріанській, число 1, а докладніше сказати: там, де коротка Аріанська вулиця зу­стрічається з довгою і широкою вулицею Любіч.

Ця кам'яниця стоїть донині, але дещо перероблена і не той вхід тепер до неї через невеличкий городець. Все собі гадаю, що на тій кам'яниці повинна би бути таблиця з іменем, прізвищем і з роками, коли тут такий знаменитий локатор мешкав. Може, колись і буде.

Там я його застав, і звідтам він від'їхав до свого рідного Русова хазяйнувати. У тій самій кам'яниці мав пізніше лікарську канцелярію д-р Смолин, товариш Стефаника. Вчилися разом до першого ригорозу і здали його. Смолин казав, що коли би він не пішов був до війська, то Стефаник і решту ригорозів поздавав би. Можливо, бо Стефаник, чого ніхто не сподівався був дуже химерної вдачі.

Мешкали удвох із Шмігером. Наймали досить простору кімнату, з вікном на вулицю Любіч. Обстанова тієї кімнати не відзначалася нічим надзвичайним - от таке собі звичайне студентське мешкання. Праворуч ліжко Стефаника, ліворуч Шмігера, посередині вікно, а під вікном стіл. Під тою стіною, де Стефаникове ліжко, шафа на одяги, напроти неї - умивальник. При дверях ще один якийсь столик зі спиртовою машинкою до варення, два-три крісла, і кінець. Та ще дві валізки, Стефаникова навіть досить солідна, бо він не любив дрантя.

- Я забідний, - казав, - щоб дрантя купувати.

Тут-то, в тій студентській кімнатці, й написані такі архітвори, як "Камінний хрест" і "Кленові листки".

Стефаник не писав легко, ані скоро. Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх. Дея­ких і не доносив. Так було з повістю, так і з драмою. Погрожував, що їх напише, а навіть, що вже пише, але не думаю, щоб це була правда.

Драма в нього могла б була вийти незвичайна, бо його сповідання мають чимало дуже драматичних місць. Його монологи й діалоги просто незрівнянні. А в "Злодію" також і гуртова сцена просто б'є чоловіка по голові. Стефаник любив театр і часто ходив на вистави та дуже переймався грою артистів, таких, як Камінський, Сольський, Семашкова, Морозовська, Сосновський...

І було чим. Дирекція Павликовського і перші роки дирекції Котарбінського - це були вершки мистецьких осягів Краківського театру. Мав Стефаник вроджений хист представляти драматичні сцени, мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні дійсно великими акторами й не меншими акторками, то чому ж би й не міг був написати драми? Тем йому хіба не бракувало. Друга річ - повість. Я ніколи не вірив, щоб він міг написати повість.

- Грозиш, Василю, - казав я до нього.

- Бігме, що ні. Таки напишу.

- Напишеш, але ще не пишеш.

Усміхався і махав рукою:

- Ет!

У його повісті я не вірив тому, бо Стефаникові, так сказати, бракувало широкого віддиху. Він брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Лишався сам "мнєкуш". З того м'якуша він своїми жилавими пальцями формував постаті людські з таким виразом трагічного терпіння, що нагадувалася група Лаокоона.

Та робота коштувала його багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовний, скупчений у собі, робив вражіння хорого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість - ні. Гадаю, що й читачеві також.

Але, мій Боже, бувають всілякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творення також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка літературна спадщина - це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невже ж нам мало того?

Сказав я, що Стефаник довго носився зі своїми літературними задумами, і стою при тім. Добре пригадую собі, як часом по вечері, коли ми сиділи вчвірку (Стефаник, Шмігер, я і моя дружина) і коли Стефаник розбалакався за чаєм, то починав:

- Не гадайте, що хлоп - це така собі проста машина, як плуг або ціп. У нас у Русові був раз... - і по тім вступі йшла якась дантейська сценка, а низки тих сценок, що їм на ім'я "Кленові листки".

Або знов:

- Розповідала мені мама, що... - і Стефаник малював один із тих своїх високомистецьких малюнків, що зробили його ім'я безсмертним.

Відчувалося, що, оповідаючи, він оформлював тему.

- Оповідаєш, і буцім воно легко, - казав, - а зачнеш писати, не йде. Перо робиться таке тяжке, як довбня. Слова тікають від нього, бо воно їх торощить... Плугом легше орати.

Раз по вечері каже до мене:

- Вбирайся і ходи.

- Куди?

- Не питай, побачиш.

Не було ради. Треба було вбиратися і йти, бо Василь не любив, щоб йому відмовляли.

Йдемо. Минаємо пошту, проходимо коло театру Турлінського. "Куди він мене провадить? - гадаю собі. - Чи не до Юзефа на пиво? Але знає, що я до Юзефа не радо ходжу, а на пиво також не ласий, бо гірке. А може, до себе, до хати, щоб прочитати якесь нове оповідання? Але ж бо він читати не любить, хоч читає знаменито".

Аж і Турлінського минули ми, і скрутили на залізничний дворець. Ага! Мабуть, хтось зі знайомих приїжджає або тільки переїжджає через Краків, і Василь хоче мені несподіванку зробити.

І дійсно, були це наші спільні знайомі, селяни, що перед галицькою бідою втікали за велику воду. Сиділи з жінками й дітьми, з клунками і клуночками на кам'яних плитах, як ластівки перед відлетом на телеграфічних дротах, сиділи здовж перону попід студений мур. Змаргані бідою дома і невигодами в дорозі, помарніли й почорніли, як та земля, що з неї вийшли і від неї тепер утікали, куняли, немов попід плотами тіні. Діти зривалися зі сну, а мами їх зацитьку­вали.

- Цить! Як приїдемо там, то булку тобі куплю таку білу й солодку, як цукор. І дримбу зі щирого срібла, - обіцювала мама.

А батько тільки спльовував крізь зуби й цикав слова:

- Обіцяй, обіцяй, щоб те проклинало, єк віросте. Гадаєш, що втікнемо від нашої біди? Вона за нами, як пес, побіжить, як тінь, за чоловіком піде. Де хлоп, там і біда.

- А чого ж ми їдемо туди? - питалася жінка.

- Чого? Бо мус. Мус нас жене; тут вже довше витримати тяжко. Там, хоч не краще, то буде інакше.

- То на таке ти мене витягнув, чоловіче, з села, як тую вишню з землі, з корінням вирвав? Світоньку ти мій, матінко свята! - і жінка в плач.

А Стефаник до мене:

- Чуєш?

- Чую, - відповідаю коротко, і йдемо далі.

Аж побачили ми якось старшого ґазду, вдягненого "файно", буцім на празник їде.

- Ви зі Стецевої? - питає його Стефаник.

- Зі Стецевої, прошу пана, - або що?

- Що там єгомосць роблєт?

- Здорові, Богу дякувати.

- І пустили вас?

- Та відраджували, навіть читали якесь "в світ за очі", аж ціла церква ревіла.

- А ви таки поїхали.

Селянин став ближче приглядатися нам, буцім пізнавав Стефаника.

- Та їдемо, прошу пана, бо там, кажуть, землі є багато, а в нас трохи й будуть самі межі. Нарід множиться, а землі не прибуває. От взяти мене. Дві доньки мав, віддалися, зеті пристали до них, треба їм було врізати по кавалку тої земельки, бо з чого виплекають унуків. Я на малім ґаздувати не люблю. А трьох нас - то забагато рук, і розумів також.

- Але ж бо ви вже старі, - на те йому Стефаник.

- Прошу пана, то лиш пес старий, а чоловік, славити Бога, нє. Я ще і там дороблюся чогось, і до краю, може, ще трохи тих долярів пришлю.

- Може, й мені пришлете, - жартує собі Стефа­ник.

- Та ви либонь, чи не Стефаників син, - підсмішковувався хитро дядько. - Такому багацькому синові гамериканських долярів не треба.

- А хто його знає, як воно буде. Ну, щасливої вам дороги, батьку!

І ми пішли. Пройшли раз і другий перон. Стефаник буцім когось шукав - не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.

- То таке тут, а що було там? - звернувся до мене.

- Де там? - питаю.

- А як від'їздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусить бути написане, але так, як воно було та ще буде.

І написав.

За якийсь час пішов я на Аріанську, ч. 1, щоб Василя запросити на мамунині пироги зі сметаною.

Був сам, навіть Шмігер кудись повіявся, як він казав. У хаті чисто, на столі також. Лиш білі листки паперу, чорнило й перо. А на підлозі, коло крісла, ціла купка порваного папір'я.

Стефаник писав свій "Камінний хрест".

Він не любив перечеркувати написаного, дописува­ти, справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає, і як воно йому не подобається, то передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть слова переставити не можна.

- Бачиш, кілько-то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів та й написав. Ая! Тяжкий хліб, і не дай Боже письменником бути.

І знов декілька днів минуло. Аж стрічаю Стефаника на Плянтах. Іде з Collegium Phisicum (фізична колегія (латин.), де чомусь-то листи до себе відбирав. Якусь коперту в руці тримає. Досить грубу.

- Куди ідеш, Василю?

- А. Несу на пошту трохи того "Камінного хреста". В Золочеві друкують. Яцків тим турбується. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере, як віл. А я не писар, ані не канцеліст якийсь.

І з тих буцімто численних посилок вийшла невеличка книжечка в жовтій обкладинці, під написом "Камінний хрест".

Невеличка, але яка!

Чи багато читав Стефаник?

Як там було в Русові, не знаю, але за краківських часів - ні. Арне Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив, і досить.

Про так звану "біжучу літературу" казав коротко: "Пусте! Лиш папір дурно збавлєют".

З наших - Франка високо ставив, за його широке знання і за поезії. Добру поезію любив.

Вона, - казав, - поезія, тим від прози сильніша, що ритм і строфа забезпечують її перед деформацією. З вірша слова не викинеш, каже народ. А в прозі повикидають тобі не то слова, а й цілі рядки, позмінюють, попереставляють і - роби що хоч!

- Тому-то ти так пишеш, що нічого не можна змінити.

- Не зміниш ти, і, може, ще дехто. Але пересічний читач? І не дивуюся. Бо спробуй вивчи який гарний вірш напам'ять і котресь із моїх оповідань. А тоді за місяць або за два декламуй одно і друге. Побачиш, що вірш вийде без зміни, а оповідання ні. На те нема ради. Я дуже жалую, що не пишу віршів. Написав один, і досить. Чогось у мене все прозою виходить. Може, тому, що люди не говорять віршем. А я, як пишу, то все людей перед собою виджу. Про людей пишу, а поети пишуть про себе.

Довгих дискусій на літературні теми не любив.

- Схоластика, - казав, - пусте! Переливають з пустого в порожнє.

Так само не цікавився розмовами на філософічні теми.

- У хмари залазять, - казав, - шукають чого не згубили. Головою муру не переб'єш. Перед "початком" і "кінцем", перед переверненою вісімкою (знак безко­нечності) станеш з виваленим язиком, як теля перед мальованими воротами, і - шлюс.

Але Ніцшого "Also sprach Zarathystra" (Так мовив Заратустра (нім.) позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст.

- Той, як тобі реченє збудує, то але!

Критиком був гострим, особливо для молодих. Умів підхопити смішне у тих "смаркачів" і пожартувати собі трохи. Як нарікали, що Франко молодих "нищить", то казав:

- Най нищить, добре робить, будуть з них колись люди. Дітей розпускати не треба. Що такий мамин синок буде колись робити? "Бо світ не батько, а доля не ненька", цитував старий вірш Миколи Устияновича.

Більше цікавився розмовами на політичні теми. Може, тому й на обіди до Юзефа ходив, бо там збиралися деякі соціалісти. Іноді й сам Дашинський заходив. Стефаник дуже любив слухати промов цього знаменитого соціалістичного бесідника.

Ходив до уїжджальні під Капуцинами й мене тягнув за собою. Не акустична саля, море голов, задуха, Дашинський промовляє - інструмент, він грає на нім по-мистецьки. Юрба хвилюється, кричить, і разом із тим росте сила слова ретора. Юрба, як буря, гуготить, Дашинського слова падуть, як громи.

- Але ж бо писок має, - казав, виходячи, Стефа­ник.

До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за ґаздівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква. Але не любив тодішнього краківського пароха, бо це старорусин і аристократ, хоч мав цілком неаристократичне прізви­ще. Це одно. А друге, що за моїх часів Стефаник, так сказати, відпочивав у Кракові після першого ригорозу.

Не зривався з ліжка; Шмігер робив снідання, а по сніданку курили папіроски і розмовляли або Шмігер читав щось, хоч би й літературу Огоновського, а Стефаник робив свої, бистрі, часом, і злобні замітки.

Так можна їх було і в 11-й годині застати. Заки зібралися - скінчилася в церкві відправа. Але прига­дую собі, що по смерті мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на гроби і святкував по всім приписам традицію, яку ми пильно зберігали.

Часом заходили до читальні "Просвіти", що була тоді на третьому поверсі, в кам'яниці на розі вулиці Братської і Ринку, там, де тепер банк, як і на місці Кіяка нині банк.

- Також їх висадило кудись аж на банти, - нарікав. - Сидять там, як кури на вишці. Дух чоловікові зіпре, заки видрапається туди.

Але брав по два сходи нараз, бо вмів ходити скоро.

Читальня мала три покої. У першім збиралися підурядники, возні, листоноші тощо. Читали, грали в шахи або в "айнундцванціг" (одинадцять (нім.).

Другий - найбільший - був призначений для еліти: парох, його сотрудник, москвофіл, директор пошти, начальник землемірного уряду та інші.

У третім - темнім покою - стояли шафи з книжка­ми. Була там також буцімто якась канцелярія товариства.

Стефаник сідав у першім покою, між возними і листоношами. Любив з ними побалакати й пожартува­ти.

- Це основи нашої суспільності, - казав. І вони його цінили й шанували.

"...що даси душі? Надію!" Богдан Лепкий

 

Знимка з 1938 року.

Богдан Лепкий

* * *

Зневажений наш храм,

Зруйнований наш дім,

Одно осталось нам,

Одно на світі цім —

це Віра!

Сторощені списи,

Пощерблені мечі,

Що серцю ти даси

І що даси душі?

Надію!

Посипався наш квіт,

В болото впав і в кров,

Де є цей лік, щоб світ

Він оздоровив знов?

Любов…

Богдан-Ігор Антонич

                                  Богданові Лепкому

* * *

Похилився поет над минулим,

Над життям, що піснями цвіло,

І думки, мов птахи, поринули

У закутане в казку село.

Похилився поет над рікою

Понад сонячним дзеркалом хвиль,

Лиховісною тінню важкою

В нім відбився гірський, синій шпиль.

І подумав поет: все минає,

Це відоме, звичайне таке,

А одначе ця думка страшна є.

В ній щось моторошне та гірке.

Похилився поет над минулим,

Доторкнувся до споминів струн.

Аж раптово над ним промайнуло

Старосвітське: «Не ввесь я умру».

1933

Микола Голубець

БОГДАН ЛЕПКИЙ

(1872— 1941)

Опубліковано у числах "Львівських вістей" з 22, 23 і 24 липня 1942 року

21 липня ц. р. минають перші роковини смерти великого українського поета і письменника Богдана Лепкого. З того приводу містимо про нього недруковану ще статтю пок. Миколи Голубця.

21 липня 1941 р., рівно чотири тижні з моменту, в якому почався визвольний похід Німецької Армії на українські землі, помер у Кракові — Богдан Лепкий. Прожив 69 років, працював рівно пів сторіччя і згас на самому порозі епохи, про яку мріяв, за якою тужив, до наближення якої приклав свою творчу руку. Мов біблійному Мойсеєві судилося Богданові Лепкому напоїти погасаючий погляд фатаморганою Обітованої Землі.

Небуденний письменницький талант, глибока ерудиція, муравлина працьовитість, вийняткова культура, повага та серіозність, що характеризували Богдана Лепкого, забезпечили його імені тривке місце в історії української культури й національно-громадського життя. Якась нещоденна гармонія між заміреним і досягнутим, якась ідеальна рівновага думки, слова і чину, такт і почуття міри, поклали нестерте тавро на все, що було ознаменоване іменем Богдана Лепкого. Завжди і всюди був Богдан Лепкий у нескаламученій злагоді зі собою, з вимогами хвилини та з найширшими колами українського громадянства.

Приблизно 50 років тому виступив Богдан Лепкий на літературному стадіоні, як зрілий, скристалізований тип творця й таким залишився до смерти. Оця постійна мужеськість його творчої фізіономії, це справді рідке й тим типовіше для Лепкого явище.

Богдан Лепкий — син о. Сильвестра, духовника і письменника, що писав під псевдонімом Марка Мурави, виніс з-під солом'яної стріхи крегулецької "плебанії" на Поділлі і своєрідний попівський аристократизм. Цей аристократизм згодом степенований і витончуваний вихованням та зв'язками з людьми подібної породи сплітався з типовим для українського духовенства "старшої дати" народницьким демократизмом у його особистому житті і літературній творчості.

Хоч талант до літератури одідичив Богдан уже по батькові, то не зразу найшов своє призначення в письменницькому пері. Перші свої поматуральні кроки звернув Богдан до пражської академії мистецтв. На жаль, обов'язуючий в тогочасному навчанні натуралізм відкинув цього поета-мрійника й рішучого лірика від образотворчої освіти, поштовхнувши його до літератури. З пражської академії мистецтв перейшов Лепкий на філософічний факультет віденського університету, де й оформилася його індивідуальність остаточно.

Пробувши два роки на посаді ґімназійного вчителя в Бережанах, перебрався Лепкий до Кракова, де прожив мало не все своє життя. Там працював спочатку як ґімназійний вчитель, відтак лєктором української мови, а вкінці професором української літератури в Ягайлонському університеті.

Щось з туги "шенґайста" за вищим рівнем духового життя і щось з пози запізненого романтика було в тому добровільному "вигнанні" Лепкого. Ніхто його не примушував іти на чужину, щоб відтак ..."в тиху ніч, як тільки чуже місто засне, відчиняти вікно й дивитися на схід"... Зрештою, Лепкий не зривав безпосередніх зв'язків з батьківщиною. У Крегульці чи у Львові з'являвся зчаста, мало котра з культурно-національних імпрез у краю відбувалася без його вступного слова чи рецитації віршів, не було святочного числа українських репрезентативних часописів чи журналів без принагідного вірша Богдана Лепкого. До Львова приїздив як неофіційний амбасадор західно-европейської культури з поведінкою й тонкими манерами дипльомата. В Кракові обертався в гурті "Молодої Польщі", у Львові під його впливом, повстав доволі екзотичний гурт "Молодої Музи". Діти сільських стріх та попівських плебаній, підпавши під вплив Кракова, пробували якийсь час вдавати з себе вроджених аристократів...

Та в тому, що гасло "мистецтво для мистецтва" й "оді профанум вульґус" попало в гурток помірковано талановитих і поверховно освічених еґоцентриків, Лепкий не винуватий. Зате його впливові треба завдячувати цю дрібку культурности й европейськости, що вряди-годи проховзувалася по молодомузівському "свічаді плеса".

Не винуватий Лепкий і в тому, що ніодин з молодомузців не запалав полум'яною жадобою служити українській культурі й національній справі, на зразок титана праці й обов'язку Івана Франка, чи хочби самого Лепкого, що може не так завзято й інтензивно, як Франко, все таки жертвенно й послідовно служив справі продовж цілого свого життя. В капличках молодомузців замість кумирів бовваніли їхні автопортрети, в храмі Лепкого здіймалася на престолі батьківщина з усім чаром і траґізмом свого многострадального обличчя.

Постійне життя на чужині настроїло Лепкову поетичну ліру тонами незаспокоєної туги за рідною землею; воно примусило його теж перемінити свою хату на оазу українського життя й культури на чужинному пустирищі. Все, що українське приїздило у Краків чи тільки гостювало в ньому, зосереджувалося в гостинному домі Лепких при вул. Зеленій. Тут велися палкі й запліднюючі розмови про українську літературу й образотворчість, тут зарисувалися найперші обрії української стрілецької орґанізації. Колискою Українського Стрілецтва, опроміненою романтикою непосильного збройного зриву, була хата Лепких при вулиці Зеленій в Кракові.

Своє становище університетського лектора, а відтак професора української літератури, використав Лепкий з усією відданістю справі, при чому лекції й виклади Лепкого належали до справжніх симпозіонів. Так гарно, так тепло та інтимно, як говорив Лепкий про літературу, не вмів говорити ніхто з його українських сучасників. Франко реєстрував літературні постаті і явища, як філолог, Єфремов, як публіцист, єдиний Лепкий підходив до питань історії літератури, як поет.

Перша світова війна вирвала Лепкого з Кракова. Якийсь час прожив у своєму університетському місті Відні, відтак працював як учитель в українському таборі полонених у Вецлярі. Рівночасно розвинув доволі живу видавничу діяльність в оренштайнівській "Українській Накладні". Праця в таборі й ота видавнича діяльність були тим довгом, що його сплачував Лепкий всякий раз, як тільки вимагала цього справа.

В 1923 р. відсвяткувало українське громадянство 30-літній ювілей літературної й громадської праці Лепкого, після чого він з запалом кинувся творити цикль історичних романів з доби Мазепи, що при доволі стриманому становищі фахової критики, зискав широку популярність. Крім цього опублікував Лепкий цілу низку прозових творів, повістей та оповідань, чимраз рідше повертаючись до вихідного становища своєї літературної творчости — поезії.

В 1933 р. відсвяткував Лепкий своє шістдесятиріччя, у слід за чим наспіло іменування його університетським професором. Почалася в житті Лепкого доба емеритури, спогадів. Війна й большевицька інвазія 1939 р. застали Лепкого в краю. Не бажаючи згинути в кігтях чрезвичайки, Лепкий переїхав на селянському возі до "свого" Кракова. Написав повість, що друкувалася у "Краківських Вістях" і, як більшість творів Лепкого, мала успіх. Згас несподівано на серцевий удар, у моменті, коли вже столиця Галичини була звільнена від жидо-большевицької інвазії, спочив на Раковицькому кладовищі, не вспівши навіть висловити побажання бути похованим на рідній землі...

У момент першого літературного виступу Богдана Лепкого в половині 90-их рр. мин. віку, на фірмаменті українського письменства й культурно-громадського життя горіла всіма своїми веселковими кольорами зоря Івана Франка. Опинитись другорядним зорям в її сусідстві, не було безпечно. Притьмарювала вона все довкола себе, навіть те, що оподалік від неї могло горіти власним блеском.

Франко, цей титан праці й раб національного обов'язку, людина, що не жаліла своїх рук ніде, де їх тільки було потрібно, ерудит і філософ, розумів так багато, а не хотів розуміти модного в ті часи клича "мистецтво для мистецтва". Література, наука, мистецтво, були в уявленні Франка тільки засобами, тільки знаряддям у боротьбі за визволення нації. Франко не залишав письменникові ні вченому права засклепитися в тісному колі своєї спеціяльності, сам не вважаючи себе ні священослужителем "чистої" поезії, ні лябораторійним сподвижником наукових абстракцій. Дивився на себе, як на каменяра поступу, раба волі й обов'язку й такого само окреслення вимагав від своїх сучасників.

Трудно сказати, щоб Франко і Лепкий, зустрівшись при українському літературно-громадському варстаті, запалали до себе особливими симпатіями. Для цього було забагато різниць в їхньому характері, вихованні, вихідних становищах. Франко маніфестувався як "мужик", Лепкий був "панич" і тому оба обходили себе, як тільки могли. А все ж не обійшлося без наявного впливу Франка на Лепкого. Щонайменше поза межами "чистого мистецтва", в ділянці праці для нації Лепкий наслідував Франка. Для того, щоб на зразок молодомузців засклепитися в свому егоцентризмі, Лепкий був надто відзивчивою людиною, надто великим громадянином, а перш за все — українцем.

Ніжні й інтимні тони поезії, тонкість лінії й вишуканість форми умів Лепкий завжди зберегти для себе й для горстки естетичних смакунів. Свої громадські й національні обов'язки виконував Лепкий не тільки акуратно і совісно, але з запалом. В ролі письменника і громадського працівника почував себе Лепкий добре. Підчас одного з ювілейних свят висловився: "Якби мені вернув хто молодість і запитав, чим я хочу бути, я без вагання сказав би — українським письменником".

Плодовитість Лепкого покривається з його талановитістю й працездатністю. Ліричні поезії, поеми, оповідання, повісті, романи, побутові та історичні, популярні літературно-історичні нариси та компендії — оце форми, в які вилився його п'ятдесятилітній творчий дорібок. Сучасне покоління не пам'ятає уже перших збірок поезій та оповідань Лепкого. Самі їх наголовки, як "Стрічки", "Листки падуть", "Осінь", "Над рікою", "З глибини душі", "З села", "З життя", "Щаслива година", "По дорозі життя", "Кара", "Кидаю слова" і т. п., перейшли вже у сферу історії літератури й бібліографії, хоч так іще недавно зачитувалися цими, здебільша невеличкими, книжками не тільки молоді адепти літератури, але й широкі читацькі маси. Сучасне читацьке покоління пам'ятає Лепкого вже тільки, як автора мазепинської епопеї, який, відчувши палючу вимогу хвилини, вийшов назустріч тугам і бажанням громадянства, вбираючи в крилате й барвисте слово все те, що тремтіло в глибині збірного серця. Археологи, історики і філологи, знавці звичаїв і обичаїв кінця XVII. ст. на Україні можуть з успіхом квестіонувати наявність т. зв. духа епохи в Лепковій мазепинській епопеї. Багато анахронізмів у способі й у висловлюванні своїх думок далось би закинути лепківському персонажеві. Та одного не можна відмовити лепківським історичним картинам: полум'яної любови батьківщини і непохитної віри в її світле майбутнє. Це було те, що примушувало громадянство зачитуватися "Полтавою" чи "Мотрею", що заставляло людські груди глибше віддихати, а очі повертало від злиднів і буднів у майбутнє свято нації. Це залишиться успіхом і досягненням Лепкого навіть тоді, коли не стане серед українського громадянства рисканта для перевидання його історичних повістей. Це є та великодушна жертва поета на вівтарі нації, яка навіть тоді, коли забуде його твори, то не забуде того, що ними для нації досягнено.

70 років життя й пів століття творчої, а при тому муравлиної праці — це велетенський шмат часу. Лепкий, вроджений лірик, вмів огріти його теплом свого серця, освітити сонцем своєї промінної, справді, аристократичної душі. Любив мистецтво й для себе вважав його самоціллю, але коли цього вимагала справа, вмів схилити шию в ярмо громадського й національного обов'язку і, як сам казав, "орати скибу за скибою і класти під них свої сили, свою молодість, своє все".

У слушну годину вмів набрати в груди повітря, випрямитися на ввесь ріст і крикнути:

"Бийте в дзвін! Бийте в дзвін на тривогу! Щоб не було на рятунок запізно. Щоб унуки батьків не прокляли, що не вміли краю боронити".

https://zbruc.eu/node/68820

На гостину до "Богданівки", до Богдана Лепкого. Орест Корчак-Городиський згадує...

Богдан Лепкий із родиною перед віллою "Богданівкою"

Орест Корчак-Городиський*
ВАКАЦІЙНІ МАНДРИ
На гостину до "Богданівки", до Богдана Лепкого
Пам'яті Всеволода Лемехи, Євгена і Мирона Смиків

“Свобода”, 19 серпня 1982

Після закінчення гімназійної науки в станиславівській гімназії багато з нас втримували поміж собою кореспонденційний зв'язок і вже було своєрідною традицією, що добрі приятелі із шкільної лавки відвідували себе взаємно під час літніх вакацій. Найчастіше запрошували своїх товаришів діти священиків.
Такі вакаційні прогулянки на наші галицькі приходства були все дуже приємні і веселі; з'їжджалося багато товаришів і товаришок і ще до сьогодні приємно згадувати ті часи.
Десь при кінці червня 1938 року запросив нас обох - покійного вже Всеволода Лемеху й мене, наш шкільний товариш Ромко Смик, який студіював медицину в Кракові, приїхати на „Петра" до Жовчева біля Рогатина. 12-го липня ціла велика родина о. Петра Смика величаво відсвятковувала день його Ангела.
На стацію в Жовчеві приїхав по нас брат Ромка - св. п. Мирон — він загинув пізніше під Бродами . Ми не були першими. Знайомимось. Дві сестри зятя о. Петра - о. Тарнавського, кузинки Лонгевичівні; студент теології Теодор Олійник з поблизького села Уїзд - розстріляний німцями в 1942 році під Кременчугом; брат Ромка Євген - застрілений вже після закінчення війни в большевицькій засідці в Рогатинщині. Знайомимось із найстаршим братом Ромка о. Богданом, з дружиною Володимирою, як і з шваґром о. Володимиром Тарнавським.
Приходство велике. Зобов'язує тут певна етикета, і хоч було дуже гаряче - бож „Петрівка" — ми не скидаємо блюзок. Тільки на прохання Ромка його тета, яка завжди сиділа на почесному місці, сестра матері пані професор перемиського дівочого інституту Гривнакова, великодушно дозволила нам, молодим, бути в сорочках. Для молоді був осібний стіл. Було весело. Після святочного обіду з відповідними промовами-побажаннями гості групками продовжували розмови чи розпочинали традиційного преферанса. Отець Володимир Тарнавський з дружиною Стефою збивали в саді круглі, вони чемпіони. Дружина о. Богдана Дьодя за фортепіяном, вона грає, а ми, молоді, підспівуємо. Найбільш популярними серед нас таки були стрілецькі пісні.
Увечорі молодь танцює допізна; старші згадують минуле, говорять про важке життя під польською окупацією, про політичну ситуацію в світі, про можливість війни у зв'язку з домаганнями' Гітлера відносно Данцігу й „Коридору" з Райху до Східніх Прус. Переважає опінія, що погрози Гітлера треба брати поважно.
Ми, молоді, спимо в саді в альтанці. Хоч ми змучені, будить нас час до часу щось, що падає на бляшаний дах. Думали, що то парубки нам перешкоджають. Рано побачили ми, що ми спали під яблунею і яблука падали і нас будили. Полягавши на запашному сіні, ми довго ще оповідали собі всякого роду жарти, час до часу сальва сміху будила й полошила заспаних птахів, дразнила сільських псів, що гавканням давали про себе знати; а й бувало, що хтось із старших радив нам таки йти спати.
Сусіди-священики пороз'їздились „усвояси" Лишилась родина. Мабуть слідуючого дня після „Петра" родина о. Петра Смика вибралась до Черча відвідати на Боцанівці Богдана Лепкого, а також і Льоня Лепкого, який був управителем курорту „Черче". Бричкою їхали їмость Ростислава з сестрою панею Гривнаковою та о. Петро Смик; може ще дехто - та не затямив.
На великому драбинястому возі зайняла свої місця на веретами позастелюваних сидженнях молодь. Скільки всіх нас було — не пригадую. Було багато. Хор створили ми гарний: співи, жарти. Віз підскакує на вибоїнах пільних доріг. Минаємо Данильче, ідемо біля Чортової гори, Пуків; зачіпаємо трішки Рогатин, і вже скоро Черче. 

В Черчу ми з Всеволодом вперше.
Бачимо курортників біля цілющих вод. Старші панове попивають собі мінеральну водичку, приговорюють, жартують. І ми напились „Льоні"; на що вона помагала в тому часі, ми не довідались, проте бути в Черчі і „не напитись цілющої води" — таки не випадало. Алеями проходжуються якісь визначні громадяни, які здоровкаються, зупиняються, погуторять і продовжують свій прохід.
На вечерю ціле товариство запрошене на Богданівку до Богдана Лепкого. Ми з “Льоком" Лемехою вперше матимемо змогу зустрітись і пізнати визначного нашого поета й письменника, — тож і не дивниця - ідемо в дещо піднесеному настрої.
Ромка мама, Ростислава, тіточна сестра Богдана й Льоня Лепких, а Ромко, студіюючи в Кракові, жив у Лепких. Марія Гривнах, їмость Ростислава, о. Петро й старші за нас попереду, і ми, молоді, замикаючи похід, входимо на сходи Богданівки, де вже зібране товариство. Стисьо Лепкий, син Богдана, вітає гостей на сходах віллі, а проф. Богдан Лепкий сердечно вітається з рідними. Ромко представляє нас — своїх шкільних товаришів.
Молодь має свій стіл. Знайомимось із дочкою сенатора Остапа Луцького, який сидить між старшими, з Христиною Назаревич, з якою ми з Льоком були познайомилися кілька років тому під час нашої гімназійної прогулянки у Львові.
Старші зайняті актуальними політичними розмовами, Богдан Лепкий в більшості прислухається розмовам. Обговорюють питання евентуальної війни; яке буде наступне потягнення Гітлера; українська проблема, — оце головні теми підслуханих розмов. Хоч Гітлер загрожував Польщі, то в розмовах, що вдалось мені зачути і затямити, не відчувалось якогось захоплення політикою Гітлера. Хтось покликався на якусь статтю у „Фолькішер Беобахтер", хтось інший оповідав про розмову з кимось, хто недавно приїхав з Берліну до Львова.
Ми старались забавляти панночок при нашому столі. Дочка Богдана Софія принесла на стіл паруючий банячок кулеші, другий глечик був з густим і холодним квасним молоком, і була мисочка з розтопленим смальцем з шкварками. До сьогодні мені здається, що такої смачної кулеші я не їв, а ті шкварки...
Нас не затримували. Старші виявили велике вирозуміння до нас, молодих. Подякувавши професорові за гостину, ми оглянули ще дуже гарну збірку ікон, що їх зібрав і ними опікувався син Богдана Стисьо. Визбирав він по дооколишніх селах багато цікавих, а за його словами, й цінних стародавніх ікон. Що сталось з ними? Чи збереглись?
Проходжуємось і ми алеями парку; досить багато курортників. Смеркає — всі ми, молодь, заходимо до палатки, де „Ябцьо" - Яблонський з своєю оркестрою приграє до танцю. Опікункою нашого молодого столу є пані професор М. Гривнакова.
Професор Лепкий має свій сталий стіл. Зібралося тут велике товариство. Зауважую редактора Дмитра Палієва, є сенатор Луцький, є голова УНДО Дмитро Левицький, є ще хтось із кооператорів. Є невідомі мені священики. Та чи затямити всіх! Розмова спокійна, хоч сидять „противники", сказавши сьогоднішньою термінологією.
Типовим для себе жвавим тоном висказує свої погляди редактор Д. Паліїв. Хоч ми й не чули всього, про що йшла розмова, то з уривків можна було знати, що темою розмови була Чехо–Словаччнна, Карпатська Україна, німецькі домагання до Польщі і яке місце в тих подіях є для української справи.
Ябцьо виграє найновіші „шляґери"; старше громадянство обсервує молодих, що кружляють під звуки танґо чи вальса. Чудовий настрій.
Біля півночі Льоньо Лепкий бере скрипку, ще хтось із курортників перебирає інший інструмент, і починають грати настроєві стрілецькі пісні. Молодь не перестає танцювати, а заля підхоплює відомі мелодії і розпочинається чудовий імпровізований концерт. Заля і оркестра створили одну велику родину.
Світло починає меркнути. Звуки із скрипки Льоня виходять тихіші, удари бубна ледве чутні, вже тільки маленьке жевріюче світельце... Льоньо грає ще тихіше, і вже при повному безсвітлі прощає гостей — бажає доброї ночі.
Як святоіванські огники, так блимають світла ручних лямпок по алеях курорту. Ми прощаємось із нашими партнерками, бо нам стелиться ще дальша нічна дорога до села Дички, де парохом був шваґер Ромка — о. Володимир Тарнавський. Роман, Євген і Мирон Смики, Всеволод Лемеха і я ідемо по півночі пішки. Ґенко мав знати дорогу. Як пригадую собі - ніч була темна, навіть на „головній" дорозі нікого не було. Перелякали ми фірманів валки возів, які мабуть їхали по товар для кооператив до рогатинського Союзу.
По кількох кілометрах прийшлось ,,підкачати" штани аж до колін і зняти черевики, бо була сильна роса. Не було то дуже вигідно іти „босаком", та кожний з нас дещо був привик ходити босоніж.
Десь по третій годині вночі — вже був майже світанок - ми добились до Дичок. Отець В.Тарнавський з дружиною Стефою були здивовані такими ранніми гостями, але багато не розпитували. В короткому часі наша п'ятка спала міцним сном, бо то були часи безжурної молодости.

Джерело знимкок: https://galinfo.com.ua/…/mistse_na_galychyni_kudy_pryizdyly…

_______________________

* Орест-Іван Корчак-Городиський,

пластун, курінь “Лісові чорти”; перекладач при 17-й армії Вермахту, десятник Волинського леґіону самооборони (Українського шуцманшафт-батальйону число 204), в його складі 1945 року перейшов до 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії - як писав про себе згодом, “колишній бунчужний 1 УД УНА”; історик, публіцист, дійсний член НТШ, співзасновник і перший голова Братства колишніх вояків диві­­зії "Галичина", лицар Воєнного Хреста.
* 15 липня 1918 - † 30 березня 2014