В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінґвея....
«Я сотворив собі свій світ...» Кілька рефлексій до портрета Василя Стефаника
Сергій Воловик, Університет Дюка, США
З легкої руки Українського «Мойсея», Вічного Революцйонера і «не-Каменяра», що однаково геніально вправно містифікувала «Зів’яле листя», «Коли ще звірі говорили», «лупала ту скалу» й ловила рибу під берегом у потоці біля Нагуєвичів (де вони вперше і зустрілися близько за наведенням Дрогобицької Тігерманової), він був «інтронізований» та «беатифікований» «малим наслідником своїм», «майстром психологічної новели», «абсолютним паном форми», «може, найбільшим артистом, що появився у нас від часу Шевченка із Божої ласки, яким вже нині можемо повеличатися перед світом», і яким особисто шляхетно опікувався до останньої свічки митрополит Андрій Шептицький.
... «Я пішов від мами у біленькій сорочці,
сам білий.
З білої сорочки сміялися. Кривдили мене
і ранили.
І я ходив тихенько, як біленький кіт.
Я чув свою підлість за тихий хід,
і кров моя діточа з серця капала...»
(«Моє слово»)
..По восьми роках медичних студій у Ягеллонському університеті, де він, завдяки батькові – заможному газді, «мужицькому аристократу» (що хотів дати «панську» освіту синові), ніколи не потерпав від нестач, одягався у найвідоміших кравців, визнавався одним із найелегантніших студентів Кракова, зустрічався з юною Катрею Банахівною (Гриневичевою), яку студенткою навчав української, та Соломією Крушельницькою, що саме співала тоді сезон у театрі ім. Ю. Словацького, і попри «королівську» публіку більш, ніж вирізняла високого українського сумного бороданя – красеня, закоханого в неї (проте, «Так, Соломія гарна, відома співачка, але мені не потрібна в майбутньому знаменита співачка, мені буде потрібна добра мама для наших дітей» – не відчув у ній спрямованого на самоофіру архетипу Великої Матері, і сам був би не спроможний відігравати в її Долі роль Чезаре Річчоні), він, нарешті, збагнув, подібно А. Конан Дойлю та С. Моему, що «з тією моєю медициною вийшло без пуття, бо ані тої науки не любив (окрім, можливо, психології – СВ), а вже ніяк не міг мордувати хворих своїм обстукуванням та обшукуванням», знову завдячуючи батькові (хоч і дійшовши прикрого кінця), який вкоротив йому підтримку, так і не второпавши, на відміну від сина, як можна, забираючи силу грошей з хати, маючи двох братів, так занедбати науку, займатися політикою, а перед тим вилетіти із знаної класичної Коломийської гімназії і навіть потрапити до в’язниці. Та любляча мати Оксана, що мусила тримати «три кути в хаті», ціною власного здоров’я, все досилала ринські своєму Василькові. «Донині у мене іншої любові нема, як до матері... Не раз, а сто разів на день я боюся своїх дверей, аби не розчинилися, та аби мені не подано телеграми...»
На порозі століття, 1 січня 1900 року, він зазнає найжорстокішого, найстрашнішого удару за усе життя: «Я не люблю ніякої зміни, не люблю, аби моє подвір’я стало спомином, не можу не плакати, як бачу, що рушники моєї мами друться...»
За якихось півроку батько одружився вдруге, з молодою дівчиною – заможне господарство потребує господині, та він у відчаї не може цього сприйняти, пориває з батьком і зостається без шеляга, фаху і навіть без contra spem spero (Франкову пораду щодо філософських студій у Львові після Краківської медицини відкинув, «бо не полюбляв ні Львова, ні тогочасної галицько-руської інтелігенції»). Проте виняткові родові і родинні архетипи Батька та Матері пересилили біль і синівську образу: «A я тата тепер аж полюбив, бо донині я єго не любив. Нагадав-єм собі, як він приїзжав до мене до школи. Спав зі мною і тримав мою голову цілу ніч на правій руці. То така рука, що до сегодня ніколи не змучилась. Я полюбив свого тата і тішуся». Конфлікт із батьком, проте, мав, безперечно, також іншу складову, пов’язану з одруженням самого В. Стефаника та народженням первістка.
…Він вирізьбив із пекельного «Каменя» свойого Світу із 16-річною перервою сім десятків «образків-новель» та есеїв, написаних, за Ольгою Кобилянською, «страшно сильно»...
Стефаник рахував писання, як і кохання, за самогубство (майже так само, як Мунк малювання – за хворобу і сп’яніння, яких не хочеш позбутися) – «Люди під гнітом своєї любови калічіють», «Кожна дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти» (його тесть – Кирило Гаморак – сказав: «Не пиши так, бо вмреш»). В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінгвея.
«Часом я думаю про Смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб – лиш спокій і гріб» (тут і далі – витяги з листів В. Стефаника до О. Кобилянської).
«Я дохожу до такої кам’яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся, і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чекаю того свого чуда, але такий сумний, сумний». «Mій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон богато. Я сиджу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не знайдуть».
«Хотів бим на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає – то... Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в’яне, і я скочуюся, як камінь, у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам. Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда».
«I так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема».
26 січня 1904 року у Св. Юра отець Іван Чапельський у вузькому колі освятив шлюб Василя Стефаника та Ольги Гаморак, весільними батьками молодих були Северин Данилович та Іван Франко, весілля святкували у «Ванді» за участю найближчих друзів – Марка Черемшини, Леся Мартовича, Миколи Шухевича, а також Михайла Грушевського; з родини молодої, зокрема, були: батько, греко-католицький священик Кирило Гаморак із села Стецеви, давній приятель нареченого, старший від нього на 40 років, Євгенія і Василь Калитовські, вдова Олена Плешкан (сестра Євгенії та Ольги); з родини Стефаника – батько Семен, брат Юрко (найперший син Семен, що народився 1 березня і був названий на честь діда, відбивав усю непересічність і драматизм ситуації для діда, молодої, її батька-священика, усіх доньок, нареченого й посвячених – за подвійною прикрою іронією Долі, звернення до сестер «Прошу Вас не розголошувати нічого, бо я хочу оженитись так, аби всі забули язик у роті» стало, можливо, найкоротшою, найпсихологічнішою «новелою» Стефаника). Іван Франко виголосив тост – закликав Василя Стефаника присвятитися літературі.
Пізніше І. Франко гірко-шляхетно згадував, що «талановитий Василь Стефаник замовк по виході з друку збірки «Моє слово», а М. Коцюбинський був більш відвертим, так і не змирившись з думкою, що той «проміняв перо письменника на парламентське крісло».
Три доньки Гаморакові (четверта, Ганна, була дружиною С. Даниловича) – як три іпостасі жіночої Долі у житті Стефаника. У поетичній мініатюрі-есе «Серце» «Євгенія Калитовська (в яку закохався, та вона була вже заміжня і мала двох дітей – В. Калитовський не вітав візитувань Стефаника та його довгих розмов з дружиною) – мій найвищий ідеал жінки, Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів, Олена Плешканова – моя вірна приятелька в біді на старі роки – вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка» (передсмертне прохання Ольги до Олени). Саме Євгенії та Ользі надіслав «Соnfiteor…» (написану для старшої сестри), якій присвятив «Моє Слово», – рідним сестрам, котрі знали його найбільш і могли зрозуміти все найтаємніше.
«...Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі...», «Вацлав Морачевський – моя дорога у Світ» (Стефаник мав навдивовижу близькі взаємини упродовж життя з сином Вацлава і Софії Юрком («Юрко Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість, або сховав би мене в своє серце, щоб мене світ не брукав…» – «Серце») – від народження – просить Вацлава надіслати фото – «буде малому докторкові ягід збирати і співанок за князівень співати», написав файну новелку із присвятою дитині – «Санчата» та казку «Про хлопчика, що його весна вбила» – до найважчої дороги на могилу Юрка на Личаківському цвинтарі за рік до своєї смерті; як ремствували деякі члени радикальної партії, «Стефаник постійно розпочинає і завершує свої агітації біля Софії Окуневської (Морачевської)...» – нічого особливого, окрім специфічної цікавості пересічних людців до видатних особистостей в усі часи, де відповідні порівняння цноти і пристрастей перебувають у різних вимірах.
Для Стефаника Софія була «єдина освічена жінка, що йому випало бачити в своєму житті», перша в Австро-Угорщині українська жінка-лікар з університетською освітою (здобутою в Цюріху, де навчалася разом з Вацлавом на доктора медицини), яка започаткувала використання радієвої методики Марії Склодовської-Кюрі для лікування жіночого канцеру (Вацлав до цього вже мав ступінь доктора хімії у Цюріхській Політехніці та медицини в Університеті Цюріха). Оскільки Імперія не визнавала закордонних дипломів, вони були нострифіковані на Сенаті у Ягеллонському університеті, де тоді перебував В. Стефаник («Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою – Софією – з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив». («Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла» – казала О. Кобилянська). Софія та Вацлав були також літературно і музично всебічно обдаровані, як і їхні діти. Вацлав, відомий літературо- та музикознавець, приятелював із Соломією Крушельницькою і переклав третину новел Стефаника польською. Єва Морачевська, юна талановита співачка, вчинила самогубство – можлива страшна розплата за непересічність та розлучення батьків. Софія, попри значний епістолярій, залишилася нерозгаданою для біографів.
Теплі, щирі відносини «літературних» батька і сина, що народилися між Франком і Стефаником після печеної риби «Франчихи», ночівлі на сіні у стодолі, «Маминого синка», який «франчата» знали напам’ять, Високого Замку, вечірньої кави у «Монополі», оборони Франка від поляків, агітації за нього на виборах до австрійського парламенту, тощо; перші Франкові неочікувані за їхньою «занадтістю» (навіть самим автором) відгуки різними мовами на найперші сім новел у «Праці», наступні збірки та переклад «Скону «німецькою (замарні сподівання навіть зрілих «штукарів») інтегрувались у загадкову тезу в «Серці» – «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм» (наймолодший син Стефаника – Юрко, знаний літературознавець – стверджував, що цей вислів батька ніде не був задокументований, окрім як самим Стефаником у «Серці», хоч для сучасників природно відповідав цим «спадковим» літературним взаєминам). Власне, саме Франкові Стефаник повинен завдячувати своєю іменною високою горою в історії української літератури, яку мав вже за життя і навіть з молодих літ, попри інші визнання, наприклад, його друга, письменника та очільника модерністського руху «Молода Польща» Станіслава Пшибишевського, що близько знав Е. Мунка та А. Стриндберга і разом з Морачевськими сприяв європейській системності знань Стефаника – «Те, що я прочитав, було для мене ревеляцією величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був зчудований відкриттям, яке я зробив... Полюбив я його надзвичайно».
Батько, мабуть, раніше від Івана Франка, що 1900 року у чеському журналі «Slovansky Prehled» назвав його сина «вельми талановитим та оригінальним письменником» (за першими сімома новелами!), і, певно, раніше за усіх причетних стихійно-інтуїтивно відчув без необхідності усілякої особливої термінології, що «образки» сина – то ніякий собі не «реалізм» «мужицької дитини» та «володаря дум селянських», але радше – «модерні штуки» (а саме за суттю – «екзистенційний експресіонізм») – «Я знаю, що тобі, любчику, конче потрібно обширної і спокійної кімнати, де міг бись, вільний від щоденних зносин зі світом, легко переливати на папір свої душевні образи, повні життя і крові». Може, саме тому пізніше подарував синові землю з горбами-краєвидами у Русові, де він збудував найбільшу у селі хату – свою психологічну захисну «Гражду» (як Юнгівська «Вежа»), в якій прожив із сім’єю усе життя, і куди поверталися його сини, а новела «Земля» була присвячена батькові. «Хлопці! Ніколи не користуйтесь моєю славою, доброю чи злою! Бо нема на світі нічого більш жалюгідного, ніж діти, що ціле своє життя чіпляються за поли своїх батьків». Найменший із його синів, Юрко, поїхав на заробітки до Канади, і батька ховали без нього – «До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу вислати в світ...» – обидва розуміли, що вже не побачаться (з навчанням Юрковим на Львівському юрфаці та подорожжю за океан допоміг А. Шептицький, як свого часу з митрополичою стипендією, ліками та дровами батькові).
«Посуха на гроші» переслідувала його (як і І. Франка) майже усе життя (окрім 10 парламентських років у Відні та 8 університетських у Кракові) – він був, мабуть, другим за І. Франком «професійним» українським письменником, проте не мав такої титанічної працездатності, жанрового та іншомовного розмаїття. Був часто змушений позичати, і його друг гімназичних років і Покутської Трійці Марко Черемшина (адвокат Іван Семанюк), а також старший син Семен, юрист, захищали і консультували його в судах за затримку боргів. Останніми роками звертався по допомогу, щоб просто вижити, навіть до Юрка Морачевського.
У першій виборчій кампанії до цісарського парламенту на основі загального виборчого права в травні 1907 р. В. Стефаника, що став одним із натхненників вічового руху, було призначено заступником депутата В. Охримовича від націонал-демократів, який набрав найбільшу кількість голосів з усіх послів до австрійського парламенту. Із зреченням останнім посольського мандату 5 квітня 1908 р. з особистих причин після зради однопартійців на виборах до Галицького Сейму у лютому 1908 р. на користь польського кандидата, В. Стефаник обійняв місце В. Охримовича і залишався послом аж до розпаду Австро-Угорської імперії (з листа до В. Охримовича 3.04.1908 р. – «…Коби лиш так склалося, аби я міг бути добрим послом, буду старатися…»).
Реальна і «романтична» версії, імовірно, – комплементарні (сестри Крушельницькі – Соломія (згадка про «Стефаникові» Краків і Коломию) та Олена (дружина В. Охримовича) умовили Володимира допомогти талановитому «своєму» творити без «посухи», відмовившись від мандату на його користь). У парламенті він майже не виступав, переконаний, що усе в імперії робиться через дорогу у цісарському палаці, а місцеві справи – за коньяком у парламентському буфеті, проте мав приймальню у Снятині. Віденський доробок не був надто вражаючим – державна «служба» в усіх імперіях та їхніх друзках є «найпрестижнішим» заняттям, що зупиняє творчий Час і руйнує» самодисципліну Флобера» та «Паризьке» «метр-еталонне» сумління Гемінгвея.
Світова Примадонна з абсолютним сопрано у зеніті слави існувала в іншому вимірі, на рівні кола «Саломе», де усі мрії справджуються, як миттєві пересічні бажання...
За власною літературно-психологічною письменницькою класифікацією І. Франко зараховував себе до «письменників-робітників», у той час як у В. Стефаникові за рівного з ним таланту відчував більш вищий тип – «обранця Долі».
Поціловані Богом у голову мають спокутувати свій талант нещадною щоденною каторгою.
В. Стефаника завжди тортурувала непевність, чи може він бути письменником через пекельні муки зі словом та малу кількість створеного і виданого – «класичним» письменником, зоряним ідеалом, що вміє писати від сонця до місяця, для нього був І. Франко (для порівняння, ПЗТ складали відповідно 3 та 50 т.(враховуючи лише третину написаного Франком) у совітську добу). Йому, напевно, так і не вдалося позбутися відчуття комплексу цієї меншовартості («маленькості») перед ним до кінця життя, попри хрестоматійні перехресні жарти на цю тему з Г. Хоткевичем. Стефаник також недарма підкреслював, що більша частина його творчості – у листах (окремі психологічно цікаві підводні частини «айсбергів» наведені зі «Спомину» О. Кобилянської та листування В. Стефаника з нею). «Дорогий Стефанику! Давно було се, як були ми ще молоді, як одного року перебувала я під час ферій у селі Белелуї, а ти прийшов відвідати мене... З зільника подала я тобі перед прощанням якусь білу цвіточку, що пахла оп’яняючим запахом. Прощаючись, ти обіцяв, що відвідаєш мене вскорі. Одна наша спільна товаришка над’їхала. І ти мусив її відвідати». «Але ти не заходив вже ані раз, ані другий, ані третій…» (як 30 років по тому Гемінгвей, що не сів ні на перший, ні на другий, ні на третій поїзд з Парижу до Блуденця – CB). «... Відтоді ми не бачилися».
«Ти посивів, я подалася. І не дуже-то так далеко від себе живемо». «В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її і не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин – то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі».
– «...Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як як малу дитину... Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися – а шовк буде плакати – тихонько, ніжно – як шовк знає».
– «... Мені здається, що межи нами струна урвалася, і що біла лілія вже зів’яла. Тогди мені жаль стає, і я питаюсь: «Чому?» Ви повинні завжди моїм товаришем остатися. Дуже жаліла-м, що не застались-те мене тогди, як відвідували мене. Я хтіла Вам руку стиснути і сказати: «Пане Стефаник...» і більше нічого... Чуєте, пане Стефаник?»
– «... Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту – він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали, спливає червоність і по світі розходиться – ріки грубі і масні. Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. Хоть ти їх тілько годуй, – каже – тих людий своїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися! Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть».
– «...Я Вашого листа не спалю, бо нема єго за що, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю».
Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен – відвик. Писати я до Вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.
– «Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапу, дав яблок їсти і молока напитися і говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м».
Попри обопільну психологічну гру за межею туску і гостре передчуття наступної втрати, будь-який «психоаналіз» зайвий… – Не ломи, ребро, моє серце, я вже скінчив…»
«..Мовчав довгі, довгі роки. Мої слова не вимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний. Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зломаного хреста на могилу в чужині...». «Я сотворив собі свій Світ...» («Моє слово»).
