Гуляй, шалений, вий пургою,
Підземне царство мерзлоти.
Мій рідний краю, я з тобою
В снігах глибоких Воркути. *
Світлої пам'яти Михайло Сорока
* 27 березня 1911 - † 16 червня 1971
"Пружина його "я" ніколи не ржавіла."
Валентин Мороз
Валентин Мороз
"Коли згадуєш Михайла Сороку, мимоволі приходять на пам’ять такі його сучасники, як Йосип Сліпий, як Роман Шухевич. Це люди одного покоління, одного гарту, одної стихії. Діючи у різних обставинах, але насичені одним духом, вони творили сучасну історію."
Святослав Караванський
Святослав Караванський
Портрет Михайла Сороки, створений у концтаборі політв'язнем Опанасом Заливахою
Зі спогадів сл. п. Володимира Караташа:
"...Уперше зустрілись ми з Михайлом Сорокою на початку Кенґірського повстання, коли розбили закриту тюрму і звільнили звідти наших друзів.
Багато різних людей зустрічав я на своєму бурхливому життєвому шляху. Але Михайло був особистістю надзвичайною: глибоко ерудований в галузях науки і культури, тактовний співбесідник, який випромінював лише добро і надію, умів кожного зігріти щирим словом, порадою. В’язні різних національностей тягнулися до нього, як усе живе до сонця.
За 34 роки ув’язнення він пройшов десятки тюрем і концтаборів ҐУЛАҐу. Його як Патріярха знали і любили сотні тисяч знедолених.
В перші дні Кенґірського повстання Михайло написав гімн повсталих «У гарячих степах Казахстану». Цей гімн зразу ж став популярним.
Його співали українською мовою по всіх зонах і бараках. Під час останнього бою, коли танки розчавлювали гусеницями повсталих невільників, гриміли постріли гармат і кулеметів, строчили автомати і ручні кулемети, – Михайло Сорока з носилками в руках, одягнений у білий халат з червоним хрестом (де він це роздобув?), підбирав поранених на полі бою і переносив їх до лікарні.
Після розгрому повсталих усіх живих вивели за межі табору, в піщану пустелю. Нікому не дозволяли брати з собою одяг чи постіль. У мене ж був гарний офіцерський матрац, сукняний коц, пір’яна подушка.
Історія цього маєтку така: рік перед цими подіями до мене в камеру кинули засудженого офіцера-білоруса. Йому дозволили мати оту добру постіль. Справа, за яку його засудили, була побутова. Я спробував підбадьорити його, з’ясувавши все, я написав за нього касаційну скаргу. Через два тижні чоловіка повністю виправдали і звільнили. Виходячи з камери, офіцер подарував мені свою багату постіль. Отак я став заможним в’язнем. Кілька разів чекісти намагалися відібрати в мене оту «розкіш», але якось вдавалося захистити ті речі.
Отож, у групі роздягнених і обідраних в’язнів мене вивели за концтабір. Тут я відшукав Михайла Сороку, Володимира Порендовського і Миколу Костіва. Вони нічого не мали з собою і здивувалися, як мені вдалося пронести той скарб. Жартували, сміялися.
Три доби нас тримали в тих пісках. Вдень ми потерпали від спеки, а вночі мерзли. Четверо спали впоперек цього матраца і вкривались теплим коцом. Після так званого сортування наша четвірка в групі інших «полонених» опинилася у вагоні, де солдатів зі зброєю було більше, ніж повстанців.
Перед посадкою в поїзд нас роздягали, одяг ретельно перевіряли. Багато речей відбирали і складали на купу біля вагона. Настала й моя черга. Роздягнули, обшукали, залишили лише штани й сорочку, наказали одягатися і заходити у вагон. Я спокійно одягнувся, підійшов до купи відібраних речей, щоб забрати свої історичні матрац, коц і подушку. Проте два офіцери-чекісти – казах-лейтенант і mоskаль-капітан – стали тягти речі назад. Я ж учепився в них як реп’ях і кричу: «Це не табірні речі, їх мені мама привезла. Не віддам. Відчепіться! Мій батько полковник». Згодом у суперечку втрутився якийсь полковник і наказав їм віддати моє добро. Знову розстелили врятовану постіль упоперек і тряслись на ній цілий місяць аж до порта Ваніно. А ще через місяць, уже восени, нас повезли у трюмі корабля «Луначарський» до Маґадана, столиці Колими.
Кораблем кидало наче тріскою. Нас було в трюмі 305 чоловік. Зморені важкою дорогою, в’язні важко переносили морську хворобу.
Через тиждень нас вивантажили на берег у Маґадані, і ми відчули неприязнь і суворість нових опікунів і охоронців. Очевидно, їх добре проінформували, кого і як мають зустрічати. Але через деякий час вони переконалися, що ми звичайні люди-раби.
Таких рабів привозили на цю землю сотнями тисяч. І мало хто звідти повертався. Після двотижневого карантину з нас сформували робочі бригади по сорок чоловік кожна. Українці стали обирати бригадира. І цей важкий жереб випав на мене. Я протестував, відмовлявся, але марно. Вивели новачків на будівельний майданчик, оточений колючим дротом і баштами, з яких стирчали кулемети. Треба було звести три житлові будинки. Фундаменти вже були готові.
Виконробом з вільних був енергійний молодий чоловік. Я вирішив ближче з ним познайомитися. Виявився, що начальник з Кіровоградщини, прізвище – Товстоган. Гадаю собі: земляк. Я йому розповів, хто ми і за що караємось. Сказав, що прізвище його козацьке, а козаки боролися за волю України. Отож він повинен краще опікуватися нашою українською бригадою. Домовилися з ним, що Володю Порендовського візьме в контору на посаду економіста-рахівника. Михайло працюватиме геодезистом, а Микола Костів йому допомагатиме – носитиме довгу дошку з цифрами. Трохи вдалося розсунути своїх «підлеглих» на «тепліші» місця. А приблизно 30 чоловік повинні були будувати будинок. Попрацювали ми зо два місяці. Наші сусіди – латиші і власівці – “погнали” вже третій поверх, а наш фундамент стоїть без змін. Хлопці ходять один поза одним. Працювати не хочуть. За таку «активність» нашу бригаду розформували, розкидали по інших цехах і бригадах.
Минув приблизно рік. Багатьох в’язнів етапували з Колими на «материк» (так тоді називали «велику землю») за станом здоров’я. Від’їхали тоді Михайло Михайлович, Володимир Порендовський, Микола Костів, Петро Дужий і багато інших.
А ще приблизно через рік, у квітні 1956 р., мене несподівано звільнили. Через 12 років поневірянь добрався я у своє рідне село Розділ, що на Кіровоградщині. Подивився, як і чим там живуть люди. Трохи відпочив. Мама наварила вишневого варення, взяв сала, інших харчів і поїхав у Тайшетські концтабори на побачення з Михайлом. Важко було добиратися з вантажем до Ново-Чунки, де утримували тоді мого побратима, правдами і неправдами просити про побачення з названим братом, з ким багато довгих важких років неволі ділилися крихтою хліба. Тепер усіх звільняють, і Сорока скоро буде на волі, переконував я начальника. І він дозволив нам побачення на три години.
Михайло цікавився всім, що я бачив на батьківщині. Як і чим живуть люди. Чи розуміють, що вони українці і повинні мати свою державу. Чи вже змирилися зі своїм рабським колгоспним життям під кирзовим чоботом комуно-московського гнобителя. Я про все розповів, що бачив і чув, показав йому багато фотографій з рідними краєвидами.
Мій дорогий побратим і учитель залишився в таборі, а я поїхав до Якутська влаштовуватися на роботу. Потім я скомпонував велике послання Л. Брежнєву, щоб звільнили багаторічного політв’язня з концтаборів ҐУЛАҐу. Прийшла відповідь, що моя скарга надіслана в Головну Прокуратуру СССР. А головний прокурор відповів: «Пусть Міхаіл Сорока сам напішет прошеніє о помілованії».
Моя дружина Анна Людкевич-Караташ також добре знала пана Сороку ще з часу Кенґірського повстання. Ми листувалися з Михайлом. Зберігаємо його листи і табірні знімки. Михайло писав листи рідним своїх тюремних друзів, підтримував їх духовно.
Коли мене викликали у відповідні органи і вдруге «попросили» не допомагати Михайлові, ми вирішили діяти через матір Катрусі Зарицької і його сина Богдана, які жили у Львові. Крім цього, передавали їм дещо через нашу побужанку Любу Гіз, студентку Львівського поліграфічного інституту. А вона часто курсувала з Кіровоградщини до Львова. Вкінці 60-их років Сороку забрали з мордовського концтабору до Москви. Переодягнули в гарний цивільний одяг. Влаштували екскурсію по Москві. Потім повезли до Києва, Тернополя, Львова. Показували, що «совєтскіє люді жівут хорошо і нє нуждаются в нєзавісімості Украіни».
У Львові ввечері підвезли Михайла на вул. Воровського (тепер Зарицьких) під будинок, на першому поверсі якого жив син Богдан з дружиною Любою і двома донечками та з бабусею Володимирою Іванівною – мамою Катрусі Зарицької. Через ажурні фіранки на вікнах Михайло бачив своїх рідних. Треба було мати надзвичайну силу волі, щоб витримати ці нелюдські душевні тортури. Щоправда, наступного дня в управлінні КДБ дозволили побачення з сином Богданом, після чого запропонували написати лише одне речення: «Відмовляюся від своїх націоналістичних переконань». Михайло на це відповів, що український народ повинен мати свою, ні від кого незалежну державу! Його відвезли назад у мордовський концтабір. А 16 червня 1971 року Михайло Михайлович Сорока помер від чергового сердечного нападу.
"...Уперше зустрілись ми з Михайлом Сорокою на початку Кенґірського повстання, коли розбили закриту тюрму і звільнили звідти наших друзів.
Багато різних людей зустрічав я на своєму бурхливому життєвому шляху. Але Михайло був особистістю надзвичайною: глибоко ерудований в галузях науки і культури, тактовний співбесідник, який випромінював лише добро і надію, умів кожного зігріти щирим словом, порадою. В’язні різних національностей тягнулися до нього, як усе живе до сонця.
За 34 роки ув’язнення він пройшов десятки тюрем і концтаборів ҐУЛАҐу. Його як Патріярха знали і любили сотні тисяч знедолених.
В перші дні Кенґірського повстання Михайло написав гімн повсталих «У гарячих степах Казахстану». Цей гімн зразу ж став популярним.
Його співали українською мовою по всіх зонах і бараках. Під час останнього бою, коли танки розчавлювали гусеницями повсталих невільників, гриміли постріли гармат і кулеметів, строчили автомати і ручні кулемети, – Михайло Сорока з носилками в руках, одягнений у білий халат з червоним хрестом (де він це роздобув?), підбирав поранених на полі бою і переносив їх до лікарні.
Після розгрому повсталих усіх живих вивели за межі табору, в піщану пустелю. Нікому не дозволяли брати з собою одяг чи постіль. У мене ж був гарний офіцерський матрац, сукняний коц, пір’яна подушка.
Історія цього маєтку така: рік перед цими подіями до мене в камеру кинули засудженого офіцера-білоруса. Йому дозволили мати оту добру постіль. Справа, за яку його засудили, була побутова. Я спробував підбадьорити його, з’ясувавши все, я написав за нього касаційну скаргу. Через два тижні чоловіка повністю виправдали і звільнили. Виходячи з камери, офіцер подарував мені свою багату постіль. Отак я став заможним в’язнем. Кілька разів чекісти намагалися відібрати в мене оту «розкіш», але якось вдавалося захистити ті речі.
Отож, у групі роздягнених і обідраних в’язнів мене вивели за концтабір. Тут я відшукав Михайла Сороку, Володимира Порендовського і Миколу Костіва. Вони нічого не мали з собою і здивувалися, як мені вдалося пронести той скарб. Жартували, сміялися.
Три доби нас тримали в тих пісках. Вдень ми потерпали від спеки, а вночі мерзли. Четверо спали впоперек цього матраца і вкривались теплим коцом. Після так званого сортування наша четвірка в групі інших «полонених» опинилася у вагоні, де солдатів зі зброєю було більше, ніж повстанців.
Перед посадкою в поїзд нас роздягали, одяг ретельно перевіряли. Багато речей відбирали і складали на купу біля вагона. Настала й моя черга. Роздягнули, обшукали, залишили лише штани й сорочку, наказали одягатися і заходити у вагон. Я спокійно одягнувся, підійшов до купи відібраних речей, щоб забрати свої історичні матрац, коц і подушку. Проте два офіцери-чекісти – казах-лейтенант і mоskаль-капітан – стали тягти речі назад. Я ж учепився в них як реп’ях і кричу: «Це не табірні речі, їх мені мама привезла. Не віддам. Відчепіться! Мій батько полковник». Згодом у суперечку втрутився якийсь полковник і наказав їм віддати моє добро. Знову розстелили врятовану постіль упоперек і тряслись на ній цілий місяць аж до порта Ваніно. А ще через місяць, уже восени, нас повезли у трюмі корабля «Луначарський» до Маґадана, столиці Колими.
Кораблем кидало наче тріскою. Нас було в трюмі 305 чоловік. Зморені важкою дорогою, в’язні важко переносили морську хворобу.
Через тиждень нас вивантажили на берег у Маґадані, і ми відчули неприязнь і суворість нових опікунів і охоронців. Очевидно, їх добре проінформували, кого і як мають зустрічати. Але через деякий час вони переконалися, що ми звичайні люди-раби.
Таких рабів привозили на цю землю сотнями тисяч. І мало хто звідти повертався. Після двотижневого карантину з нас сформували робочі бригади по сорок чоловік кожна. Українці стали обирати бригадира. І цей важкий жереб випав на мене. Я протестував, відмовлявся, але марно. Вивели новачків на будівельний майданчик, оточений колючим дротом і баштами, з яких стирчали кулемети. Треба було звести три житлові будинки. Фундаменти вже були готові.
Виконробом з вільних був енергійний молодий чоловік. Я вирішив ближче з ним познайомитися. Виявився, що начальник з Кіровоградщини, прізвище – Товстоган. Гадаю собі: земляк. Я йому розповів, хто ми і за що караємось. Сказав, що прізвище його козацьке, а козаки боролися за волю України. Отож він повинен краще опікуватися нашою українською бригадою. Домовилися з ним, що Володю Порендовського візьме в контору на посаду економіста-рахівника. Михайло працюватиме геодезистом, а Микола Костів йому допомагатиме – носитиме довгу дошку з цифрами. Трохи вдалося розсунути своїх «підлеглих» на «тепліші» місця. А приблизно 30 чоловік повинні були будувати будинок. Попрацювали ми зо два місяці. Наші сусіди – латиші і власівці – “погнали” вже третій поверх, а наш фундамент стоїть без змін. Хлопці ходять один поза одним. Працювати не хочуть. За таку «активність» нашу бригаду розформували, розкидали по інших цехах і бригадах.
Минув приблизно рік. Багатьох в’язнів етапували з Колими на «материк» (так тоді називали «велику землю») за станом здоров’я. Від’їхали тоді Михайло Михайлович, Володимир Порендовський, Микола Костів, Петро Дужий і багато інших.
А ще приблизно через рік, у квітні 1956 р., мене несподівано звільнили. Через 12 років поневірянь добрався я у своє рідне село Розділ, що на Кіровоградщині. Подивився, як і чим там живуть люди. Трохи відпочив. Мама наварила вишневого варення, взяв сала, інших харчів і поїхав у Тайшетські концтабори на побачення з Михайлом. Важко було добиратися з вантажем до Ново-Чунки, де утримували тоді мого побратима, правдами і неправдами просити про побачення з названим братом, з ким багато довгих важких років неволі ділилися крихтою хліба. Тепер усіх звільняють, і Сорока скоро буде на волі, переконував я начальника. І він дозволив нам побачення на три години.
Михайло цікавився всім, що я бачив на батьківщині. Як і чим живуть люди. Чи розуміють, що вони українці і повинні мати свою державу. Чи вже змирилися зі своїм рабським колгоспним життям під кирзовим чоботом комуно-московського гнобителя. Я про все розповів, що бачив і чув, показав йому багато фотографій з рідними краєвидами.
Мій дорогий побратим і учитель залишився в таборі, а я поїхав до Якутська влаштовуватися на роботу. Потім я скомпонував велике послання Л. Брежнєву, щоб звільнили багаторічного політв’язня з концтаборів ҐУЛАҐу. Прийшла відповідь, що моя скарга надіслана в Головну Прокуратуру СССР. А головний прокурор відповів: «Пусть Міхаіл Сорока сам напішет прошеніє о помілованії».
Моя дружина Анна Людкевич-Караташ також добре знала пана Сороку ще з часу Кенґірського повстання. Ми листувалися з Михайлом. Зберігаємо його листи і табірні знімки. Михайло писав листи рідним своїх тюремних друзів, підтримував їх духовно.
Коли мене викликали у відповідні органи і вдруге «попросили» не допомагати Михайлові, ми вирішили діяти через матір Катрусі Зарицької і його сина Богдана, які жили у Львові. Крім цього, передавали їм дещо через нашу побужанку Любу Гіз, студентку Львівського поліграфічного інституту. А вона часто курсувала з Кіровоградщини до Львова. Вкінці 60-их років Сороку забрали з мордовського концтабору до Москви. Переодягнули в гарний цивільний одяг. Влаштували екскурсію по Москві. Потім повезли до Києва, Тернополя, Львова. Показували, що «совєтскіє люді жівут хорошо і нє нуждаются в нєзавісімості Украіни».
У Львові ввечері підвезли Михайла на вул. Воровського (тепер Зарицьких) під будинок, на першому поверсі якого жив син Богдан з дружиною Любою і двома донечками та з бабусею Володимирою Іванівною – мамою Катрусі Зарицької. Через ажурні фіранки на вікнах Михайло бачив своїх рідних. Треба було мати надзвичайну силу волі, щоб витримати ці нелюдські душевні тортури. Щоправда, наступного дня в управлінні КДБ дозволили побачення з сином Богданом, після чого запропонували написати лише одне речення: «Відмовляюся від своїх націоналістичних переконань». Михайло на це відповів, що український народ повинен мати свою, ні від кого незалежну державу! Його відвезли назад у мордовський концтабір. А 16 червня 1971 року Михайло Михайлович Сорока помер від чергового сердечного нападу.
________________
* З віршів М. Сороки, записаних, спеціяльно для монографії Л. Бондарук “Михайло Сорока”, від Ольги Безруки, вдови чотового УПА, яка знала особисто М. Сороку зі спільної участи у Кенґірському повстанні.
“Доки буде панувати несправедливість, брехня, утиски – доти мені буде погано жити, бо я буду з тим боротися. А тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, значить завжди будуть держати в заперті тих, хто виступає проти. Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже прийшлося багато страждати особисто – називається правдою. Почуття справедливости у власних вчинках завжди буде джерелом рівноваги та спокою душі.
...Може, і горе наше в тому, що наші предки передали нам в крові непокірність і почуття справедливости. Але не було б того, напевно б не існувало сьогодні УССР, бо ще так недавно твердили, що “Украіни нє било, нєт і нє будєт!”, а тепер ви самі є свідками того, що Україна є, та ще й не одна, а дві: офіційна і та, що бореться за свої законні права.
Наша “провина” лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту. Мимо того, що в нас забрали волю, але гідність ми зберегли, і якщо на нас не будуть нападати – безперечно нам не потрібно боронитись.”
З виступу Михайла Сороки на останньому суді, де йому винесено смертний вирок.
...Може, і горе наше в тому, що наші предки передали нам в крові непокірність і почуття справедливости. Але не було б того, напевно б не існувало сьогодні УССР, бо ще так недавно твердили, що “Украіни нє било, нєт і нє будєт!”, а тепер ви самі є свідками того, що Україна є, та ще й не одна, а дві: офіційна і та, що бореться за свої законні права.
Наша “провина” лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту. Мимо того, що в нас забрали волю, але гідність ми зберегли, і якщо на нас не будуть нападати – безперечно нам не потрібно боронитись.”
З виступу Михайла Сороки на останньому суді, де йому винесено смертний вирок.
Читати далі: "Він міг би прикрасити будь-яку державу."
https://lesinadumka.blogspot.com/2019/06/blog-post_0.html...З 60-ти прожитих літ він був ув’язнений – 34 роки.
Колись у Красноярському краї Михайло Сорока написав: “Від того часу як український народ бореться за свою державу, вона (Катруся), власне ми обоє, завжди переживали великі події... Ми з нею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали і знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову ми падали. Нестримний подих волі нас рвав уперед. Дивились ми спільно крізь ґрати, коли кості цинга роз’їдала і знову нас любов до України волочить по битих , знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: “Не хочемо ні слави, ні заплати...”
Читати цілком: Нескорений
