Д-р Іван Подюк: Я був лікарем Василя Стефаника

 

Василь Стефаник

* 15 травня 1871 - † 7 грудня 1936

"Я був лікарем Василя Стефаника" - спогад д-ра Івана Подюка*, надрукований 1973 року в Едмонтоні у 5-му Збірнику Об'єднання українських письменників "Слово":

Д-р Іван Подюк,

четар Леґіону УСС, поручник УГА, лицар Воєнного Хреста,

особистий лікар письменника Василя Стефаника

* 31 травня, 1896, село Кобаки, повіт Косів - † 28 грудня 1979, м. Syracuse, шт. Нью-Йорк

* Юрій Клиновий (Стефаник)

80-РІЧЧЯ Д-РА ІВАНА ПОДЮКА

Минулого року 31 травня, якось без належної уваги з боку нашого, не завждн невдячного громадянства, пройшло 80-річчя з дня народження одного з видатних наших діячів-лікарів д-ра Івана Подюка. Оце недобачення й хочемо направити нашою запізнілою статтею.

Є лікарі-людн і є лікарі-професіоналісти, холодні машини-компютори медичних знань, мало, а то й зовсім незацікавлені людським аспектом свого високого знання, малі наслідники свого великого предтечі Гіпократа. Тут треба з приємністю ствердити, що українські лікарі, зокрема вихідці з України, у величезній більшості і гуманістн, і витримані члени нашої організованої спільноти, зокрема їх відношення до своїх пацієнтів ocoбисте, у найвищій мірі людяне.

Саме таким лікарем-людиною ціле своє життя був д-р Іван Подюк, непересічний український діяч, ще й до того обдарований багатьма талантами. В його довгій лікарській практиці велику ролю грало не лиш фізичне здоров'я його naцiєнтів, а й їх психічний стан, і що більше, навіть їх матеріяльне становище. Що саме так, а не інакше було, свідчить ціла велика громада його ше живих пацієнтів, свідчить теж з любов'ю написаний спогад-нарнс про одного з його видатних пацієнтів, українського письменника Василя Стефаника, лікарем якого він був від 1929 р. до смерти письменника в грудні 1936 р. Ось фраґмент із цього нарису, що п.з. „Я був лікарем Василя Стефаника" був надрукований у 5-му збірнику Об'єднання українських письменників „Слово":

“Письменник, мабуть, прочував свій недалекий кінець. Був гарний, соняшний, тихий день, початок грудня 1936 року. Письменник наказав одягнути себе в зимовий плащ, теплу шапку і вийшов у двір. Обійшов помалу став, раз і другий. Довго глядів у тиху воду. Потім пішов у сад, поміж яблінки, а звідти зайшов до стодоли, виніс маленьку лавочку і сів проти сонця. І простудився. Почалася інфекція горішніх віддихових доріг: гарячка, біль голови, кашель, дрож. Ослаблений організм не зміг перемогти інфекцію, розвинулося обостороннє запалення легенів. Ліки перестали діяти, всі інші заходи тільки мучили хворого, слабе серце приспішувало катастрофу. Я сказав родині, шо стан — безнадійний. Проте, стоячи на порозі їдальні, я, щоб хворого підбадьорити, голосно сказав, що це криза і що все буде добре. Хворий почув і спересердя заговорив:

- Брешеш! Дотепер ти казав правду, а тепер брешеш, небоже! Хіба ви всі подуріли і не бачите, що я вже по шию в гробі?!!!”

Цей нарис, а й багато інших ним написаних, свідчать і про літературний хист їх автора і про його людяне ставлення до хворих, страждання яких він намагався полегшити навіть у тяжку годину їх смерти. А втім д-р Подюк був широко відомий у Снятннському повіті, аж до підгірських сіл і свого рідного села Кобаки. Всюди, куди його не покликали, навіть у найбіднішу селянську хату, він їхав без вагання, і то не автом, але простим возом і частенько погано годованими кониками, не зважаючи на снігову заметіль, морози, дощі чи спеку. І в кожній хаті, де він оглядав хворого, розлягався його дзвінкий, оптнмістичний сміх, що наче цілющий бальсам падав на стривожені серця і його пацієнтів, і їх рідних. Бо д-р Бодюк був не лиш лікарем фізичних недуг, він був і психологом, що вливав у їх душі надію на видужання. А скільки разів він їхав до своїх убогих пацієнтів безкоштовно, додаючи ще й свої лікарства?

Народився д-р Іван Подюк у селі Кобаках, де народився і видатний співець Гуцульшини Марко Черемшина, — до речі, будинок цього письменника в Снятині купив д-р Подюк і в ньому вів свою лікарську практику аж до 1944 p., коли йому, як і сотням тисяч його земляків, довелося покидати рідну землю. Походив він із багатої селянської родини, його дід Нестор був війтом Кобак повних 40 років. Саме в родині найстаршого Hecторового сина Михайла й народився майбутній лікар Іван. Цей син уже з дитинства відзначався великими здібностями, тому батьки післали його до тімназії у Вижниці, яку він закінчив з відзначенням.

В 1914р. 18-літнім юнаком разом із групою 30 парубків зі свого рідного села, яку допоміг зорганізувати, Іван Подюк зголосився до Українських Січових Стрільців. Як стрілець, а потім як хорунжий і четар УСС і УГА, він перейшов цілу Україну, брав участь у боях під Маківкою і Лисонею, коло села Семиківець був важко поранений у груди. По двох тяжких операціях, він видужав і знову повернувся на фронт. Відбувши дворічний полон у польських концтаборах, він з допомогою сестри Гафії, — його батьки померли під час війни, а два брати загинули за цісаря, — виїхав до Австрії і там записався на медичний факультет у Грацу, який закінчив “сумма кум лявде" (summa cum laude - з найвищою похвалою (лат.)). Повернувшись додому. він нострифікував медицину у Львові та в 1929 р. замешкав з дружиною Іриною з Зарембів у Снятині, де відкрив свою лікарську канцелярію.

Крім лікарської практики д-р Іван Подюк брав живу участь у громадсько-політичному житті Снятинщини, став провідним членом Фронту Національної Єдности і разом з головою цього руху Дмитром Палієвим, їздив по селах Покуття. Саме за політичну діяльність арештувало його НКВД в 1939 р., але не змогло доказати йому ніякої вини і було примушене його звільнити. По втечі большевиків у 1941 р. д-р Подюк очолив Повітову Управу, допомагав селянам, як міг, пережити тяжкі часи воєнної окупації, за що його і його співробітників арештувало Ґестапо. Проте і тут не покинуло його щастя, він був звільнений.

По заломанні східнього фронту д-р Подюк з дружиною і дочкою Галиною, що пізніше теж стала лікарем, мандрує через Закарпаття, Словаччину і Aвстрію до Німеччини. Коли закінчилася війна, він працював лікарем у таборах Карльсфельду і Берхтесгадену і в шпиталі ІРО в Розенгаймі. Приїхавши з родиною до ЗСА, npaцював по різних шпиталях у Нюйоркському стейті, де й одержав дозвіл продовжати самостійно лікарську практику. Він поселився в місті Сиракюзах і тут і досі веде свою лікарську канцелярію.

В ЗСА, як і в Україні та в Німеччині, д-р І.Подюк бере живу участь у житті української спільноти. Тут він був головою Відділу УЛТ, головою УККА, став членом багатьох українських товариств. А декілька тижнів тому можна було побачити його на знімку у „Свободі" між украІнськими діячами Сиракюз з приводу вивішення українського прапору 22 січня на ратуші цього міста.

Реасумуючи коротке життя і плодотворну діяльність д-ра Подюка, скажемо, що він не тільки був лікарем з покликання, але й видатним і досі активним громадським діячем, одним з численних учнів і послідовників Івана Франка, для якого добро рідного народу було найвищим законом, провідною зіркою його лікарської і громадської діяльности. Бувши в багатьох ділянках дуже талановитою людиною, він напевно став би діячем всекрайового маштабу, як д-р Іван Куровець чи д-р Маріян Панчишин, якщо б поселився був не в Снятині, але у Львові, не в Сиракюзах, але в Ню Йорку. ,,Габент суа фата лібеллі" (Habent sua fata libelli. – Книжки мають свою долю (лат.)), таку ж свою долю мають і люди.

Накінець ще такий спогад про д-ра Івана Подюка. Він частенько, головно під час свят, був гостем Васнля Стефаника, був ним нерідко й підписаний. Головною атракцією тих гостин були не тільки спогади і гострі формою, але наповнені любов'ю до свого народу коментарі господаря, але й співи покійних Василя і Ганнусі Косташуків та д-ра Подюка. Він не тільки своїм теноровим сміхом розвеселяв своїх пацієнтів, він таки справді прегарно співав, надхненно інтерпретуючи наші і сербські народні пісні. Із захопленням і глибоким зворушенням, — сльози котилися по його старому обличчі, — слухав Василь Стефаник, коли його, тоді ще дуже молодий приятель і лікар співав сербську народну пісню, яку, як і інші, вивчив під час 1-ої світової війни в Cepбії:

Тамо далеко-далеко

край моря,

Там село, моє село,

Там моя люба, моя...

Можливо, що д-р Іван Подюк і досі співає цю пісню, але вона напевне має для нього інше, набагато глибше значення, ніж вона мала 50 років тому. Бо його вірна дружина в могилі, а Україна з різних причин таки дуже далеко від нього.

“Свобода”, 29 березня 1977

Жалобне оголошення, вміщене у "Свободі" 2 січня 1980 р.

З малознаних літературних імен: Василь Софронів-Левицький

 

Василь Софронів-Левицький,
письменник, перекладач, режисер-сценарист, журналіст, сатирик-богеміст, редактор. Син Софрона і Євгенії (з дому Шухевич) Левицьких.
* 14 грудня 1899, с. Стриганці, Стрийського повіту — † 1 листопада 1975, Торонто

Василь Софронів-Левицький (1899–1975) належав до когорти патріотичних галицьких літераторів із перших поколінь ХХ ст., які „свій літературний хист втопили в журналістичному чорнилі“. Відрізнявся він від інших, які поділили з ним цю сумнозвісну долю, лише рівнем таланту й нереалізованих надій, які у половині 1930-х, коли з’явилася найкраща його збірка оповідань „Липнева отрута“ https://diasporiana.org.ua/…/4035-safroniv-levitskiy-v-lip…/, на нього покладали провідні львівські літературні критики, включно із вимогливим Михайлом Рудницьким.
До „Липневої отрути“ Левицький видав три інші (правда, невеличкі) книжки новел та нарисів, і став помітним на галицькому літературному пантеоні автором, мовляв, „сюжетних, в найкращому того слова розумінні оповідань“. Проте більшість часу й енергії він уже тоді присвячував роботі в „журналістичному ярмі“ – від звітів про політичні процеси на Волині для „Нового часу“, через відділ „З господарсько-кооперативного життя“ в „Ділі“ до праці редактора „Господарсько-кооперативного часопису“ та „Літопису Червоної Калини“, – роботи, яка неодмінно приглушувала прояви „незаангажованого“ творчого натхнення. Бо ж, урештірешт, в міжвоєнному галицькому суспільстві, що своє глибоке розчарування від програних визвольних змагань 1918–19 рр. трансформувало на консервативний та ізоляціоністський опір зовнішнім впливам, а зокрема тим, які проникали б у її простір за посередництвом відкритої на Захід, проте „ворожої“ польської культури, тільки нечисленні поети й письменники, – як принциповий Богдан Ігор Антонич чи замозакоханий (та, тим не менш, вельми талановитий) Юрій Косач, – мали силу опертися всюдисущій пресії нео-народницької моделі літератора, який, у першу чергу, має служити народові.
Мабуть, із незаспокоєної потреби глибших естетичних переживань, від ранніх 1930-х Левицький перекладає з французької: Оноре де Бальзака, Проспера Меріме, Ґі де Мопассана, себто авторів, які (а зокрема останні два) мали визначальний вплив на стиль та композицію його власної прози. Однак, його прагнення творити літературу виявляється надто слабким. Наприкінці 1930-х ще з’являється горстка оповідань; під німецькою окупацією він ще пише кілька одноактівок для створеного Зеноном Тарнавським театру малих форм „Веселий Львів“, в якому працює літературним керівником; ще в 1971 році, вже в Торонто, де він працює редактором газети „Новий шлях“, виходить перевидання його „Липневої отрути“ з додатком жмутка новел, написаних в еміграції; ще пише пару сценічних творів для дітей... Але, в підсумку, як про це написав Юрій Кленовий (син Василя Стефаника): „Подаючи великі надії, Левицький розмінявся на дрібні, – він наперед пішов на переклади французьких класиків, потім на легші літературні жанри, зокрема на одноактівки, потім на твори для дітей і молоді, а врешті з головою втопився в журналістиці...“ Залишилося кількадесят новел та оповідань: свідчення химерності нереалізованого таланту.
Марко Робер Стех
Торонто

Василь Софронів-Левицький
НЕ ТА...

Були холодні мрячні дні пізнього грудня. Прага спеленалася густими, брудносірими туманами і обвилася стяжками чорного диму, як повивачами. Мов привид, виринав із мряк градчанський замок, а над ним костьол св. Віта висилав свої мережкові стріли в сіру порожнечу неба. На Карловому мості все однаково ясно блищало велике, золочене Розп’яття, і довгим рядом ішли кам’яні святці у чорну глибінь Старого Міста.
У малій кімнатці першого поверху приплюскло над столом нафтове світло і стомлено вгиналося під вагою густої ночі, що втискалася крізь вікна. В півсумерках сперлися об стіни три широкоплечі брунатні шафи і посміхалися до себе в’ялим блиском гладких животів. Три ліжка, дзеркало й умивальня щільно заповняли решту простору під стінами. Двері і дві чорні плями вікон визирали з-поміж тої обстанови, як три вузькі доріжки до надвірного світу. Двері вели через брудну хазяйчину кухню темними сходами у світ вуличного будня, а дві дороги вікон – до кусника неба, що вдень синьою латкою накривало подвір’я, неначе глибоку штольню.
Два студенти сиділи при столі, застеленім жовтим, пакувальним папером. На столі жужмом лежало кілька розхристаних книжок, приладдя до рисування і скирта зшитків та позаписуваних паперів. Студент архітектури Павло відкинувся на поруччя крісла і, диригуючи великим цирклем, співав півголосом якусь невиразну арію без слів.
– Це арія з „Кармен“, знаєш, Радо? Чудова річ! – Павло співав щораз голос ніше, переходив при високих тонах в нечисту фістулу, а рухами рук наслідував супровід музики. Арія з „Кармен“ розпливалася і не давала ніякого образу.
Студент філософії Радослав повільно зняв очі на свого співжильця і притьмом знову вліпив їх у книжку, легенько порушуючи устами, як при молитві. Руками підпер голову, а двома палюхами скрито затулив вуха. Але разючі, то пискливі, то басові витівки Павлового голосу далі добивалися до його слуху і нервували, як оси над головою. Рухом руки перервав архітектові спів і відклав свою книжку набік.
– Час вечеряти, Павле!
На лутці вікна стояли від ранку два білі порцелянові горнятка з молоком. З-під жовтавих кожушків, покритих порошинками чорної сажі, вони винувато гляділи на Радослава і, сколихнені його рукою, ніяково заморгали зеленаво-білим оком.
Студент архітектури Павло був високий ставний юнак, з міцно закресленими рисами від ніздрів до кутиків рота, з дуже тонкими устами і веселими, життєрадісними очима. Зате сухорляве Радославове обличчя належало до того роду облич, які кожному з пер шого погляду нагадують щось знайоме, але затерте в пам’яті, як сон. Воно було втомлене і приблідле.
Пoвoлі вливали в себе кoвтки хoлoднoгo мoлока, закусуючи хлібoм. Пo кімнаті скакав на одній нозі холод, а сумерк звисав зі стелі та обтулював стіни, як обшарпані декорації сцену провінціонального театру. Бі лим примарним кружком застиг у повітрі шапчук електричної лямпи з чорним видовбаним оком замість жарівки.
– Натяк на молоко, – сказав з притиском Радослав і підніс угору руку з горнятком. – Взагалі, у нас самі натяки, – додав тихіше.
Павло підніс на нього здивовані очі і декляративно йому заперечив:
– Кажи, що хочеш, – але все-таки, не живемо неповним життям! А знаєш чому? – Бо нестача чо гось заповнює собою таке саме, а може й більше місце у житті, як сама бажана річ!
Радослава часто огортали настрої, які він нази вав своєю „емігрантською хандрою“. Тоді він цілими годинами волочився по вулицях Праги і шукав чогось „радісно-гарного“. На думку про це радісно-гарне йому ставало ще сумніше. Він блукав по вузьких провулках Старого Міста, заходив до старовинних костьолів і ховався в їхніх присмерках. Або на ясних, світлом і багатством залитих вулицях допитливим поглядом задивлявся в очі молодих жінок.
– Слухай, Павле! – Радослав оживився. Він уже всоте ставив Павлові питання, на яке цей звичайно мовчав і добродушно посміхався.
– Чому, Павле, я ніяк не можу зустріти таку дівчину, яка б... мені відповідала?
– Слухай, Радо! – перервав йому Павло. – Чи ти вже раз перестанеш ставити мені ці дурні питання?
Спрятуючи окрушини хліба зі стола, Павло бур чав далі:
– Що я можу тобі порадити? Я ні філософ, ні поет. Я тільки звичайний студент архітектури, тим подібний до мистця-різьбяра, що визнаю жінок тільки голих. Одне можу порадити тобі: візьми собі проститутку!
– Ідіот! – муркнув під носом Радослав, а потім сказав уголос: – Чи ти не розумієш, що тут ідеться не про фізику, а про метафізику кохання?
Оба засміялися, і Радослав знову похилився над книжкою. Час-до-часу випростовувався, і його очі напружено вдивлялись кудись у глибину мізку, а уста, заучуючи якісь тексти, беззвучно шептали. Павло викінчував свої рисунки. Хвилини проходили, і довгий час було тихо на студентській квартирі, де відбувалася свята містерія науки.
Була восьма година, коли увійшов третій мешканець квартири, водій таксі, висока постать з худим, запалим обличчям. Жовтавого відтінку шкіра була пружно напнута на його вистаючих вилицях і гладко обтягала ніс та бороду, зате на тонкій шиї вона складалася у рядочки дрібних морщин. Довгі руки і ноги втомлено сновигали по кімнаті. Скинув зая лозену нагортку і сів за стіл писати листа. Не питаючи, взяв Радославове перо, відсунув трохи набік книжку і рішучим почерком написав по-чеському: „Моя жено!“
Було щось з віри неофіта в русі його руки, коли писав ті слова і з розмахом давав кличний знак. Цей лист повинен був передати багато магічної сили тій особі, до якої звертався. Хвилину дивився на написане, немов перечитував кілька разів ті два слова, потім кутики його уст широко розійшлися і піднеслися вгору, а між ними заблищали два ряди жовтавих зубів.
Це був його усміх. Нічого більше не змінялося в його обличчі, тільки він сам трохи нахилився вперед і, здавалося, втягав цей усміх у себе, всередину. Голосного сміху в нього не було ніколи, був тільки той один довгий, втягнутий в себе усміх маски. Усміхався завжди однаково, нерозгадано, чи коли вдивлявся в червоні цятки крови, які викашлював на хустину, чи коли писав ці довгі листи з рішучим, самовпевненим заголов ком: „Моя жено!“ Писав їх майже щодня, а одержував лиш вряди-годи кілька слів.
– Платите сьогодні за квартиру? – запитав його Павло.
– А хай їй чорт! Дайте мені спокій! – сказав зі злобою, потім безрадно поглянув на Павла і додав тихше:
– Чим заплачу?
Перебіг очима по заголовку листа і нахилився над столом низько. Потім його перо завзято, скоро за бігало по папері. На другий день вранці зібрав свої речі в клунок і вийшов з квартири.

* * * У студентській бібліотечній читальні, де було повно похилених голов, шелесту часописних листків і притишених розмов, Радослав кожного дня переглядав пресу. У куті читальні, у глибокому фотелі, сиділа молода студентка. Приходила перед Радославом, брала часопис, якого не читала, і сиділа так довго, поки він не вийшов. Радослав не завважував її погляду, яким проводжала його, коли повільно і знуджено залишав читальню. У кожної людини є своя самота і своя туга за людиною. Але, мабуть, такий вже закон самоти, що кожний ховає її у найскритіший куток своєї істоти і треба вміти відчути її крик – рятуйте! Коли траплялося Радославові говорити з нею, вони обоє не виходили поза межі звичайних студентських жартів і діялогів, якими звичайно розважають жінок.
Аж прийшов якось Маланчин вечір у Студентському домі. Забава доходила до кінця. Яскріли світла великої залі, трусився в повітрі гострий ритм модерних танців, колисався „аркан“ і прибивав та ляскав безконечно підківками. А потім ще бадьоро й голосно в куті залі за столами упав „комар з високости“. Було весело декому.
До Радослава підійшла та сама студентка.
– Прошу вас, чи можете підвести мене додому?
Радослав склонився і неохоче пішов за нею до одягальні.
Двері ще раз війнули за ними теплим подихом музики й світла і зачинилися. Чорна вулиця всмоктала їх у себе. Студентка несміливо оперлася на Радославове рам’я. Вона вся тремтіла. Це почалося з нею ще у залі, коли постановила підійти до нього. Ледве втримувалася, щоб не сікти зубами.
Почали уривану розмову, у якій їх думки стикалися тільки своїми поверхнями. Він говорив байдуже, вона плутала слова. Кожна тема кінчилася по кількох фразах. Від того щораз більша ворожість почала бунтуватися в душі Радослава. Похилив голову і йшов далі мовчки.
Вулиця вела під гору, а з боку чорною стіною налягав на неї високий Петршин. Усміхнувся до наглого спомину. Гори, гори! Синяво-білими валами бігли один біля одного. Серед снігових безвістей Карпат їх два утікачі „на зелену границю“ і провідник.
Нараз дівчина ціла притулилася до нього і запитала:
– Чи ви любите кого, Радо?
Він пристанув.
– Ні. Нікого.
– А не хочеться вам любити когось? – прошепотіла силуваним, майже нечутним голосом.
Радослав стрепенувся. Вона так просто і щиро сказала те, про що він так часто думав! Але вона не була та! Чого ця дівчина нав’язується йому? Захотілося сказати їй щось образливе, жорстоке. Яке право вона має питати про його найскритіші думки і почування? І він засміявся грубо:
– Якщо ви маєте охоту... С
тояли напроти себе в полутемній пустій вулиці і гляділи одне на одного як вороги. По кам’яному бруку перекликалися здалеку кроки кількох прохожих. Студентка без слова, не подавши Радові руки, відійшла скоро, скоро.
Радослав довго стояв на тому самому місці під високим Петршином. Аж якісь каблуки процокали мимо нього, і він прокинувся. Добре знана хандра знову приссалася до його серця. Пішов крок за кроком униз. Перед очима мигнуло знайоме обличчя шофера із застиглим усміхом зубів. Порошив сніг.
Пішов на Старе Місто, у його вузькі, темні вулички. Був, як стара дерев’яна дзвіниця, в якій великим дзвоном розбивалася пустка. Від неї всі суглоби душі боляче скрипіли.

* * *
Перед ясно освітленою кав’ярнею, на безлюдній Вацлавській площі, стояла висока, в чорну довгу керею загорнена панночка. Випадково не було поблизу таксі, і її приятель пішов шукати за ним на стоянці в сусідній вулиці. Стояла сама і з нудьги плескала підошвою свого лякового черевичка по тонкій верстві півталого снігу. Молодий мужчина у сірому пальто і в сірому капелюсі надійшов хідником, завагався хвилину, а потім рвучко підійшов до панночки і сказав тихим голосом розпуки:
– Поцілуй мене, дівчино! Тільки поцілуй!
Панночка зжахнулася. Глянула на незнайомого переляканим поглядом, немовби побачила свою смерть. Тоді сталося щось з молодим мужчиною у сірому пальто і сірому капелюсі. Він зіщулився, забелькотів якісь незрозумілі їй слова, його рука піднялася вгору, потім розмахнулася і... поволі, безсило опустилася вниз. Дівчина крикнула несамовитим вереском. Молодий мужчина у сірому пальто і в сірому капелюсі, одним скоком зник за рогом кав’ярні.
Саме в туж мить, з другого боку заїхало перед кав’ярню таксі. Панночка підбігла до елегантного пана, що вийшов з авта, і заголосила, захлистуючись потоком власного крику:
– Напав на мене! Ловіть його! Побіг сюди за ріг! Ловіть його!
На кінці поперечної вулички розігралася сцена кримінального роману з банальним геппі-ендом. Таксі наздігнало молодого мужчину в сірому пальто і сірому капелюсі, водій таксі впізнав у ньому студента, з яким мешкав донедавна на одній квартирі і поручився за нього, що він порядна молода людина. Це могло бути хіба тільки через якесь непорозуміння. До речі, ласкава панночка не повинна була стояти сама одна у нічну пору під кав’ярнею.

* * *
Тихо скрипнули двері студентської квартири. Радослав засвітив світло, кинув своє сіре пальто і сірого капелюха на поручні крісла і стомлено оглянувся по кімнаті. Шафи дрімали під стінами і навіть не блищали, як звичайно. На одному ліжку безвладно розіллялося під накривалом огрядне тіло Павла, а віддуті уста прошептали крізь сон якесь незрозуміле слово. На другому ліжку лежав горілиць новий квартирант, пош товий листоноша. З-під перини неясно зарисовувався його живіт, крізь відкриті уста виривалися храпливі звуки, непомильний знак блаженного сну. Радослав поглянув на розклад завтрашніх лекцій, що лежали на столі, скинув одяг і ліг з думкою, що за чотири години треба встати і йти слухати університетських викладів.

Перше кохання Василя Стефаника

У грудні, 7-го, були 83 роковини за Василем Стефаником...

Його син-письменник Юрій, який підписувався псевдонімами Юрій Клиновий і Юрій Гаморак, написав вельми цікаву книжку про батька під назвою "Моїм синам, моїм приятелям". Книжка вийшла 1981 року в Едмонтоні. З неї Василь Стефаник постає часом у цілком несподіваному, принаймні для мене, світлі. Ось один з її розділів. Уперше текст друкувався 1942 року в львівському часописі "Наші дні". 

ПЕРШЕ КОХАННЯ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

В травні 1897 р. Стефаник послав в листі своєму приятелеві Вацлавові Морачевському сім “образків”. Це в більшості модні в тому часі поезії в прозі, а між ними одна, що з уваги на свій зміст може викликати здивування. Тут вона в цілості:

(ВАЦЛАВОВІ)
Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся, як срібні тоненькі ниточки з золотої брили.
Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило та й крісло.
Спадало, як водопад золотих хвиль спадає. Спадаючи, вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
- Ось осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або приносиш його мислі, що я старіюся та не можна мене любити? Скажи, сажи, горішку, що ти шепчеш?
Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
- Скажи бо, горішку, скажи, коханий!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водопаду.
А за вікном шепотів горіх широким листям: “Чешися, дурна, він тебе любить”.

Ця поезія в прозі, присвячена Вацлавові Морачевському, з мистецького боку не дуже то й цікава, хоча своїми порівняннями, внутрішнім ритмом і певним настроєм вже зраджує руку майбутнього новеліста. Зате цікава вона іншим. Це ж бо перший і останній твір Стефаника присвячений великому і дивному людському почуванню: любові.
Вацлав Морачевський, одержавши цитований вгорі нарис, здивувався:

“Я думаю про Ваші образки і про той, що Ви для мене його написали. Не для мене він, хоча ім’я моє має. Здається мені, що я занадто звичайна людина на героя, а занадто сильна на ледащо. Жаль мені горіха, що бідній жінці брехав, і жінки, що йому вірила, і трохи жаль самого себе.”

Стефаник у свою чергу написав листа Морачевському, в якому розкрив тайну переживань, що лягли в основу нарису:

“Я би вам хотів сказати, що той горіх збрехав, але він не міг правду вповісти. Тота правда страшна, та не під пару вона срібному лучеві, аби її горіх пускав із ним укупі. Сонце лише потіху дає людям. А той образок правдивий, але за мене він написаний. Давно я сповідався, а за мою найсердечнішу біль таки нікому не казав. Написав лиш образок та й Вам дав, бо лиш Вам міг дати.
То давня історія. Я ще був у школі. Висока білява панна мене полюбила. Я перший раз дізнався, що дівчина мене любить. Ой, то була радість, але я не любив панни.
Тому не любив, що вона мені лист написала відразу. Як я той лист читав, та й та любов пропала, як коли би її стрічки листу спивали. То лиш була хвилина одна та й перша.
Тепер та панна нещаслива.
Раз вона чесалася, і я був при тім. Та вона питалася горіха, чи прийде її милий. Я відповів за горіха, що прийде, але додав, що горіх так мусить їй сказати, бо інакше він не годен, як сонце дивиться на нього. А якби він правду сказав, то би всох на другу весну. А той милий ходить собі, та й не треба за нього у образку писати, бо він мав лиш мінутку одну, а та пропала, як камінь у воду.”

І здавалося б, що по тій незначній події не повинно б залишитися більше слідів, як у серці поета, що вже замовкло. Але призначення хотіло інакше, бо на героїню цієї любовної історії вибрало сестру найбільшого його приятеля Льва Бачинського.
З Львом Бачинським, пізніше широко відомим українським діячем, Стефаник ближче зійшовся в коломийській гімназії, десь коло 1988 р., і вони вкупі з Лесем Мартовичем, заприязнилися на ціле життя. Розказуючи про цих приятелів у нарису “Людміла”, він пише:
“Найрадше ми перебували в Серафинцях, бо мати Бачинського провадила дім вже на інтеліґентську стопу.”
Здається, щ не лише це було причиною частих відвідин Стефаника в Серафинцях, козацькому селі коло Городенки, здається, що тут не остання роля припала також сестрі Бачинського Євгенії.*
Євгенія народился в 1975 р. Стефаник знав її від дитячих років, бавився з нею і любив золотоволосе дівча, аж доки любов не переродилася в кохання. Трапилося це, як він “ще був в школі”, отже в гімназії, десь коло 1891 р., коли Євгенія була 16-літньою дівчиною. Та його кохання було лише короткотривалим захопленням, а для Євгенії вона стало трагедією, що коштувала їй життя.
Прикрі перипетії, які Стефаник пережив у зв’язку з цим коханням, досить яскраво показує його листування з Бачинським, дуже цікаве також з інших причин. З цього листування збереглося 23 листи з часу від 5 листопада 1893 р. до 24 червня 1896 р., всі писані з Кракова, де Стефаник студіював тоді медицину. В кожному листі він, так чи інакше, згадує про Ґеню, а щонайменше передає їй привіт. В першій половині 1896 р. Бачинський, як добрий брат, хотів остаточно вияснити неясне становище між сестрою і приятелем. Тому написав йому листа, де вимагав розв’язки і то тим більше, що Євгенія мала тоді 21 рік, як на ті часи для дівчини поважний вік, що їй траплялися женихи і треба було думати про те, щоб її видати заміж. Стефаник відповів довгим листом, де подав не тільки широку аналізу свого відношення до Євгенії, але й цікаві думки про освіту тодішніх жінок і сій психологічний автопортрет, треба сказати, чорний, місцями, здається, невірний. Цей лист, датований 14 травнем 1896 р., цитуємо повністю: ....

_______________

* Відомості про Євгенію дала вдова по пок. Левові Наталія Бачинська.

Знимки з книжки “Твори” Василя Стефаника, виданої його сином Юрієм у Реґенсбурзі 1948 року.

Лист-відповідь 25-літнього Стефаника мене здивував своєю, сказати б, занудливістю, :-) перепрошую. Ч

итаємо:

Юрій Стефаник, наймолодший син і біограф "Поета твердої душі"

Юрій Стефаник - молодший син Василя Стефаника, правник, письменник, журналіст, редактор, літературний критик, мемуарист, педагог, член ОУН, учасник Похідних Груп ОУН. Публікувався під псевдонімами Юрій Клиновий, Юрій Гаморак та ін.
Він народився 24 липня 1909 року в селі Стецевій Снятинського повіту на Станіславівщині.

Помер в Едмонтоні 25 квітня 1985 року.

Богдан Кравців

ЮРІЙ СТЕФАНИК - БІОГРАФ „ПОЕТА ТВЕРДОЇ ДУШІ"

"Свобода", 15 лютого 1969

Про Юрія Васильовича Стефаника я дізнався вперше весною 1928 року, в час мого головування в Союзі Української Націоналістичної Молоді й у львівській Студентській Громаді. Одного вечора в каварні Народної Гостинниці мене представили леґендарному в той час для молоді авторові „Дороги" і „Кленових листків" Василеві Стефаникові. Зразу ж після привітання, не стримуючи твердих слів і свого болю, мало що не з прокльонами, почав мені В. Стефаник докоряти: — „Ви мені синів забрали! Забрали мені синів...” Уже засівши поруч за столом, провадив далі примирливо, як дід Максим із його ж „Синів": „Молоді ви, дурні! Але я люблю вас, бо у вас ще бодай трохи крови!" При іншій зустрічі, в цій же Нар. Гостинниці Стефаник дорікав мені, як авторові виданої 1929 року збірки „Дорога", що я вкрав йому назву книжки, але ж потім, прочитавши мою збірку пластових мандрівних віршів, заявляв, що я мав право назвати так мою книжку.

Тільки згодом, уже після першої зустрічі з Василем Стефаником, я дізнався, що синами, яких забрали йому націоналісти, були Кирило і наймолодший Юрко. Арештовані 20 вересня 1927 року за приналежність до націоналістичного гурта (тепер совєтські біографи Стефаника пишуть, що метою цієї „таємної організації" було ,,воз'єднати неподільну частину держави — Східню Малопольщу — до Совєтського Союзу") обидва вони просиділи в тюрмі до травня 1928 року, коли відбувся їх судовий процес і коли їх звільнено за недостачею доказів. В час, коли Юрій Васильович був студентом у львівському університеті, я відсиджував з черги свій трирічний вирок у польських в'язницях й особисто познайомився з ним, вже після мого виходу з тюрми в 1933-му поці, перед його виїздом до Канади в травні 1936 року. Знайомість наша була коротка, ближче я товаришував із найстаршим із синів Василя Стефаника Семеном. Познайомитися з середущим Кирилом мені не довелося. Не зустрічався я з Юрієм Васильовичом і під час війни, коли він перебував у Кракові й у Львові редаґуючи видавані Українським Видавництвом твори свого батька. Було відомо мені тільки, що редактор цього видання й автор вдумливої й багатої на фактаж спроби біографії Василя Стефаника в цьому виданні Юрій Гаморак — це Юрій Стефаник, рідний син письменника,

Василь Стефаник та його сини Кирило і Юрій*

Було у Василя Стефаника, як вже згадано, трьох синів: Семен, названий так, здається, на честь діда Семена, Кирило, що унаслідував ім'я батька матері Ольги, і Юрій, що його мабуть так назвали для підкреслення дружніх взаємин із Софією й Вацлавом Морачевськими, у яких був теж син Юрій, що його Василь Стефаник любив, як рідного. У зв'язку з цим варто підкреслити. що в совєтських біографіях Василя Стефаника, виданих до 1967 року, ім'я наймолодшого улюбленого сина Стефаникового Юрія не зустрічалося — так, ніби у Василя Стефаника було тільки двох синів: Семен і Кирило. Не згадувався тим більше і Юрій Гаморак, автор біографії Василя Стефаника, надрукованої 1943 р. у львівському виданні творів Стефаника і передрукованої згодом 1948 року у реґенсбурзькому виданні, в якій насвітлено правдиво постать письменника і зокрема з'ясовано правильно і по-справжньому його взаємини з літературними колами в УССР. Не згадані обидва ці видання зокрема у складеному О. П. Кущем і виданому 1961 року у Києві бібліографічному покажчику „Василь Стефаник". В реєстрі імен до цього покажчика ім'я Юрія Стефаника відсутнє.

Почали згадувати Юрія Стефаника щойно мин. року, але, мабуть, тільки випадково чи й винятково, і то про його юнацькі роки, без подання, де він і що з ним. У виданій 1938 року в-вом „Карпати" в Ужгороді книжці Василя Костащука, колишнього приятеля Василя Стефаника, „Володар дум селянських" згадується про арешт синів Стефаника в 1927 році, але ж без зазначення, котрі сини були заарештовані. Тільки далі, Василь Костащук, до речі автор добрих статтей і спогадів про Василя Стефаника, друкованих 1937 року у львівському “Вістнику" Д. Донцова та „Новому часі", присвячує Юрієві Васильовичові сторінку тексту, що її варто зацитувати в цілості для підкреслення того, чим був Юрій для батька:

„Під кінець життьового шляху — пише В. Костащук — Стефаникові довелося пережити ще одне горе, його син Юрко, не маючи надії одержати працю в Польщі, вирішив поїхати до Канади, щоб допомогти батькові в його скруті.
„В листі до Миколи Шухевича Стефаник повідомив:: „Мій Юрко за який місяць виїде до Канади, і тоді я буду годен поплатити мої довги...”
„Виїзд до Канади був призначений на 5 травня 1936 року. Перед від'їздом у домі Стефаника відбувся прощальний вечір. Була найближча рідня, а з чужих — „Іван з поля".
„Стефаник був пригнічений. Його промова до гостей була навіяна великим сумом:
— „До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу висилати в світ!
„Щоб не бачити прощання сина з рідною хатою, Стефаник з Кирилом поїхали раніше поїздом до Львова. Тут у сина Семена і брата Лукина чекав на Юрка, щоб побути з ним ще два дні у Львові.
„Батько і син добре усвідомлювали, що більше не побачаться.
„Сили Стефаника вичерпуються, він ледве говорить. Семен і Лукин ідуть з ним до лікаря. Лікар після короткого огляду розводить руками і радить негайно відвезти хворого додому, бо кожної хвилини загрожує йому катастрофа.
— „Я сам не знаю, чим він ще живе, — сказав до Лукина лікар.
„Стефаник, помітивши занадто велику опіку коло себе, питає Лукина:
— „Чого ви всі хочете від мене?
— „Лікар казав, що ви поважно хворі й повинні їхати до Русова.
- „Бреше! — гнівно відповів Стефаник. — Не бійтеся, я тепер ще не вмру.
„Та до Русова треба було повертатися, не ждучи від'їзду Юрка в далеку дорогу.
„Додому прибув ніби врівноважений, оповідав, з ким бачився у Львові, але про Юрка не згадував".

В описі аґонії письменника сказано ще у Василя Костащука, що „згадував (Василь Стефаник) свого сина Юрка й потрісканими від гарячки губами шептав: „Синку, мій! Синку!”, то збирався в далеку дорогу, просив принести його убрання: — Я йду до своєї хати, це не моя...”

У зв'язку з цим треба пригадати й спогади Стефаникового лікаря, д-ра Івана Подюка, друковані вже тут на еміґрації:

„На початку грудня 1936 року Стефаник другий раз простудився, і в нього швидко розвинулося обостороннє запалення легенів. Великі Стефаникові коні привезли мене знов до Русова.
— „Добре, що ти, хлопче, приїхав! А то мало-мало не здох! Рятуй, як ще можеш. Мабуть скоро Юрко вернеться…
„Хвилину мовчав, а далі спокійно вже показав рукою , щоб я приступив ближче до нього... Всі вже бачили, що це не Стефаник говорить до мене, а його тінь тільки. Не дні його, а години були пораховані.
— „Я умру — то аби ніхто не брехав наді мною. Я хочу, щоб з вас молодих моїх приятелів, хтось кинув грудку землі, як винесуть з хати. Юркові скажи, що я на нього ждав...”

Юрко не приїхав — не міг приїхати, не був на батькових похоронах у Русові. Але ж не забув батькового заповіту, як дорогий скарб зберігає батькову спадщину, тверде й велике слово Василя Стефаника, оберігаючи його не від забуття, бо воно вічне-незнищиме, але від усієї тої злободенної піни, „порікування дрібних камінців", що ними хочуть “прибрати" Стефаникову творчість соцреалістичні специ від літератури.

Першим пам'ятником — честнем, як казав Куліш — що його поставив Юрій Стефаник-Гаморак на батькову
могилу було здійснене його ж заходами, за його редакцією і з його ж цінними своїм безпосереднім автентизмом сторінками і примітками видання Стефаникових творів — у Львові-Кракові 1943 року і згодом в Реґенсбурґу 1948 року. Те, що дав Юрій Стефаник в цьому виданні, залишиться основою стефаникознавства: правда про його слово, про його творчість, про його життя. І саме цього не можуть забути й дарувати Юрієві Стефаникові совєтські цензори й комісари від літератури.

Зразком одного з розділів майбутньої монографії про Василя Стефаника може бути літературний есей про “Камінний хрест", що його надрукував Юрій Стефаник під псевдонімом Юрій Клиновий. Безпосередність й автентичність свідчень, пов'язані в цьому есеї з широким тлом історії українського села й української еміґрації першої четвертини 20-го віку.

Ще треба сказати, що Юрій Стефаник-Гаморак-Клиновий не обмежується, як літературознавець. до вивчення й дослідження біографії і творчости Василя Стефаника і його послідовників у новій українській літературі: Леся Мартовича, Григорія Косинки, Миколи Понеділка з його „Говорить лише поле".

Протеж першочерговим завданням у літературознавчій діяльності Юрія Стефаника була й залишається біографія і творчість Василя Стефаника. Не тільки тому що вона батькова. Цього вимагає і загально-українська вага Стефаникової творчости, зумовлена актуальною ситуацією в Україні, де життя і твори цього письменника, як і інших українських клясиків, перебувають під безупинним тиском намагань представити його постать і творчість в односторонньому, тенденційному насвітленні, як „великого друга" совєтського режиму з перших уже років його існування.

Цілі книжки вже можна писати про ці намагання. Щоб не забирати часу й уваги читачам, варто пригадати хочби такі приклади, крім згаданого вище промовчування всього того, що пишеться українськими літературознавцями поза Україною про Василя Стефаника, в тому ж і писань Стефаникового сина Юрія. Друкуються, правда, в київських виданнях творів Стефаника вже всі його твори, не виключаючи „Синів" і „Марії". Але ж такі важливі речі, як наприклад, присвяту новелі „Роса" Товариству „Просвіта", присвяту новелі „Межа" Миколі Хвильовому чи “Морітурі" Володимирові Дорошенкові, консеквентно викреслюється і навіть не згадується в примітках. З великими рестрикціями і пропусками друкуються або й тільки цитуються листи Василя Стефаника. Так, наприклад, сливе чи не в усіх совєтських виданнях про Василя Стефаника і навіть в акад. „Іст. укр. літ." 1957 р. цитується відомий його лист совєтським письменникам з 1927 року. В найновішій такій публікації “Літературно-меморіяльний Музей В. С. Стефаника", Київ, 1965, авторів-упорядників цього путівника - в тому й письменникового сина Кирила, який є тепер директором названого музею в Русові, - примушено друкувати наступну версію цього Стефаникового листа:

„Всім організаціям і товаришам з Радянської України... кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки... Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас… Стою ж на вуглі і з любов'ю чекаю на вас, і ноги мені не болять. Тяжко вас розсаджувати коло великого дубового стола у моїй хаті. Ех, якби я міг мрію перевести в порядок, вітав би вас усіх, як бідні люди вітають сонце...”

Насправді ж інкримінований лист Стефаника звучав багато повніше й виразніше і звучить сьогодні як важке обвинувачення на адресу совєтського режиму:

„ „Плугові", Григорієві Косинці, Іванові Лизанівському кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки. Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас і привітайте Олену Пчілку та тіні Лесі Українки і Михайла Коцюбинського. Ви молоді передайте мій найнижчий поклін Михайлові Грушевському, Сергієві Єфремову і Аґафангелу Кримському...”

Коментувати фальсифікацію цього листа зайво. Вистачить ствердити, що „Плуг" і його провід розгромлено, що загинули Григорій Косинка й Іван Лизанівський, що помер у тюрмі Сергій Єфремов, що були знищені без сумніву й Михайло Грушевський і Аґатангел Кримський, що помирала в злиднях і за совєтського режиму в жовтні 1930 року Олена Пчілка — мати Лесі Українки.

Ще для зілюстрування совєтських літературознавців методів треба пригадати справу автобіографії Василі Стефаника. Написана ним для совєтського видання творів 1926 року й переслана І. Лизанівському, ця автобіографія виявилася невистачальною і в 1956 році сфабриковано нову, подиктовану нібито Василем Стефаником 1929 і 1931 року троюрідному братові Іванові Матвійовичу Степаникові, русівському вчителеві. Для однієї тільки мети — щоб показати Василя Стефаника ще „більшим другом" російського народу й атеїстом вставлено в нову фіктивну, мабуть, автобіографію речення про те, що він з товаришами читав у гімназії “соціялістичну літературу, українську і польську з Жечеви, Герцена, Чернишевського", що особливо цікавився атеїстичними висловлюваннями різних осіб тощо.

Приведені приклади показують, як багато сьогодні треба зробити для відчищення Стефаникової біографії з цього роду „матеріялів" і причинків", для встановлення правдивого й вірного образу Василя Стефаника - „поета твердої душі". як назвав добре Д. Донцов. „володаря дум селянських", як його називає тепер Василь Костащук. Дещо для цього на еміґрації зроблено: згадати б тільки писання д-ра Луки Луцева http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/6600-lutsiv-l-vasil-stefanik-spivets-ukrayinskoyi-zemli/, чи спогади д-ра І. Подюка, Мих. Бажанського, видану востаннє Томою Кобзеєм в Канаді книжку матеріялів про Стефаника. Але ж головне ще перед нами: треба дати велику й добру монографію про Василя Стефаника. Покликаний виконати це завдання тільки єдиний – Юрій Васильович - той, що унаслідував батькову любов до слова і прізвище матері Гаморак. Цього чекаємо і ми тут і сподіваються на здійснення цього великого почину наші земляки в Україні, для яких Василь Стефаник завжди, не зважаючи на все, живий, великий і могутній, як його герої селяни — Іван Дідух з „Камінного хреста" чи старий Максим зі Стефаникових „Синів". 

…У Русові, у своїй садибі, Василь Стефаник прожив 26 літ. Тут минуло дитинство трьох його синів — Семена, Кирила і Юрія. Все життя прожив у селі його Кирило, хоча скінчив Торговельну школу у Львові. Він допомагав по господарству батькові, який останніми роками тяжко хворів. А згодом, коли 1941 року в батьківській садибі було створено Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, безкоштовно віддав половину хати під експозицію. І був директором музею впродовж 46 років.
Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом — правники. Після війни Семен Стефаник співпрацював із совєтами: його неодноразово обирали до Верховної Ради СССР, певний час він обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УССР, багато років очолював Львівський облвиконком, а в останні роки працював директором Львівського меморіяльного музею Івана Франка.
Юрко Стефаник — єдиний із синів Стефаника, котрий успадкував від батька літературний хист. Народився в селі Стецевій біля Снятина на Покутті, а виховувався в рідному селі батька, сусідньому Русові. Навчався у школі села Русова, у Коломийській гімназії. 1935 закінчив юридичний факультет Львівського університету маґістром права (1935). У пошуках роботи у травні 1936 виїхав до Канади, де працював журналістом у газеті "Українські вісті". Не зміг провести в останню путь батька.
Повернувся до Львова 1938; став співробітником часопису "Життя і знання", редактором часопису "Новітній ремісник".
Став членом Організації українських націоналістів, через що був заарештований у вересні 1940, але звільнений у травні 1941 завдяки втручанню К.Студинського і П.Франка. 1939—41 був науковим співробітником Інституту літератури АН УССР у Львові, підготував повне видання творів батька з ґрунтовною вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері), передав АН УССР його архів; викладав українську мову у Львівському ветеринарному інституті. 1941—44 — редактор "Українського видавництва" у Львові; як учасник Похідних груп ОУН у Східну Україну був заарештований ґестапо, із лабет якого вдалося вирватися. 1944 еміґрував до Німеччини, 1948 — до Канади. Працював до пенсії юристом у "Рublіс Тrust", займався видавничою, редакторською і дослідницькою працею. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійськими мовами. Видав ґрунтовну працю «Моїм синам, моїм приятелям»  http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/2371-klinoviy-yu-moyim-sinam-moyim-priyatelyam/ — про творчість батька та українських письменників 30-х років ХХ ст. Боровся за впровадження української мови в сепаратних школах Едмонтона. З 1971 очолював письменницьку організацію "Слово", був редактором однойменного збірника (зб. 4—9). Видав твори Л. Мартовича. Один із засновників курсів українознавства, де викладав українську мову (1956—70). Численними науковими працями про творчість батька заклав основи "стефаникознавства"; автор літературно-критичних праць про письменників України та діяспори (Г. Косинку, Л. Мартовича, У. Самчука та ін.), передмов, некрологів і спогадів. Організатор наукових конференцій і літературних вечорів (Т. Осьмачки, Д. Нитченка та ін.).
Нагороджений Комітетом українців Канади медаллю 100-річчя поселення українців у Канаді.
Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова й поховала поруч із могилою батька. У Канаді залишилися сини Юрія Василь і Корнелій.

Юрій Клиновий (Стефаник). 80-РІЧЧЯ Д-РА ІВАНА ПОДЮКА

в публікації "Д-р Іван Подюк: Я був лікарем Василя Стефаника"

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/12/15-1871-7-1936-1973-5-31-1896-28-1979.html

Юрій Клиновий. Перше кохання Василя Стефаника

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/01/blog-post_28.html

Юрій Стефаник. Свідомий своєї великости

в публікації "Нескорений Тодось Осьмачка" 

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/05/blog-post_18.html

Василь Стефаник. СИНИ  https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=341

Авдіозапис. Новелю читає Галина Стефанова  https://www.youtube.com/watch?v=CdeL_xdzTFI

___________________

* Знимка зі статті Галини Терещук "150-літній ювілей Василя Стефаника. Совєтській владі не вдалося «приручити» письменника – дослідники" https://www.radiosvoboda.org/a/stefanyk-modernist-tsenzura-holodomor/31253883.html