Василь Стефаник
* 15 травня 1871 - † 7 грудня 1936
"Я був лікарем Василя Стефаника" - спогад д-ра Івана Подюка*, надрукований 1973 року в Едмонтоні у 5-му Збірнику Об'єднання українських письменників "Слово":
Д-р Іван Подюк,
четар Леґіону УСС, поручник УГА, лицар Воєнного Хреста,
особистий лікар письменника Василя Стефаника
* 31 травня, 1896, село Кобаки, повіт Косів - † 28 грудня 1979, м. Syracuse, шт. Нью-Йорк
* Юрій Клиновий (Стефаник)
80-РІЧЧЯ Д-РА ІВАНА ПОДЮКА
Минулого року 31 травня, якось без належної уваги з боку нашого, не завждн невдячного громадянства, пройшло 80-річчя з дня народження одного з видатних наших діячів-лікарів д-ра Івана Подюка. Оце недобачення й хочемо направити нашою запізнілою статтею.
Є лікарі-людн і є лікарі-професіоналісти, холодні машини-компютори медичних знань, мало, а то й зовсім незацікавлені людським аспектом свого високого знання, малі наслідники свого великого предтечі Гіпократа. Тут треба з приємністю ствердити, що українські лікарі, зокрема вихідці з України, у величезній більшості і гуманістн, і витримані члени нашої організованої спільноти, зокрема їх відношення до своїх пацієнтів ocoбисте, у найвищій мірі людяне.
Саме таким лікарем-людиною ціле своє життя був д-р Іван Подюк, непересічний український діяч, ще й до того обдарований багатьма талантами. В його довгій лікарській практиці велику ролю грало не лиш фізичне здоров'я його naцiєнтів, а й їх психічний стан, і що більше, навіть їх матеріяльне становище. Що саме так, а не інакше було, свідчить ціла велика громада його ше живих пацієнтів, свідчить теж з любов'ю написаний спогад-нарнс про одного з його видатних пацієнтів, українського письменника Василя Стефаника, лікарем якого він був від 1929 р. до смерти письменника в грудні 1936 р. Ось фраґмент із цього нарису, що п.з. „Я був лікарем Василя Стефаника" був надрукований у 5-му збірнику Об'єднання українських письменників „Слово":
“Письменник, мабуть, прочував свій недалекий кінець. Був гарний, соняшний, тихий день, початок грудня 1936 року. Письменник наказав одягнути себе в зимовий плащ, теплу шапку і вийшов у двір. Обійшов помалу став, раз і другий. Довго глядів у тиху воду. Потім пішов у сад, поміж яблінки, а звідти зайшов до стодоли, виніс маленьку лавочку і сів проти сонця. І простудився. Почалася інфекція горішніх віддихових доріг: гарячка, біль голови, кашель, дрож. Ослаблений організм не зміг перемогти інфекцію, розвинулося обостороннє запалення легенів. Ліки перестали діяти, всі інші заходи тільки мучили хворого, слабе серце приспішувало катастрофу. Я сказав родині, шо стан — безнадійний. Проте, стоячи на порозі їдальні, я, щоб хворого підбадьорити, голосно сказав, що це криза і що все буде добре. Хворий почув і спересердя заговорив:
- Брешеш! Дотепер ти казав правду, а тепер брешеш, небоже! Хіба ви всі подуріли і не бачите, що я вже по шию в гробі?!!!”
Цей нарис, а й багато інших ним написаних, свідчать і про літературний хист їх автора і про його людяне ставлення до хворих, страждання яких він намагався полегшити навіть у тяжку годину їх смерти. А втім д-р Подюк був широко відомий у Снятннському повіті, аж до підгірських сіл і свого рідного села Кобаки. Всюди, куди його не покликали, навіть у найбіднішу селянську хату, він їхав без вагання, і то не автом, але простим возом і частенько погано годованими кониками, не зважаючи на снігову заметіль, морози, дощі чи спеку. І в кожній хаті, де він оглядав хворого, розлягався його дзвінкий, оптнмістичний сміх, що наче цілющий бальсам падав на стривожені серця і його пацієнтів, і їх рідних. Бо д-р Бодюк був не лиш лікарем фізичних недуг, він був і психологом, що вливав у їх душі надію на видужання. А скільки разів він їхав до своїх убогих пацієнтів безкоштовно, додаючи ще й свої лікарства?
Народився д-р Іван Подюк у селі Кобаках, де народився і видатний співець Гуцульшини Марко Черемшина, — до речі, будинок цього письменника в Снятині купив д-р Подюк і в ньому вів свою лікарську практику аж до 1944 p., коли йому, як і сотням тисяч його земляків, довелося покидати рідну землю. Походив він із багатої селянської родини, його дід Нестор був війтом Кобак повних 40 років. Саме в родині найстаршого Hecторового сина Михайла й народився майбутній лікар Іван. Цей син уже з дитинства відзначався великими здібностями, тому батьки післали його до тімназії у Вижниці, яку він закінчив з відзначенням.
В 1914р. 18-літнім юнаком разом із групою 30 парубків зі свого рідного села, яку допоміг зорганізувати, Іван Подюк зголосився до Українських Січових Стрільців. Як стрілець, а потім як хорунжий і четар УСС і УГА, він перейшов цілу Україну, брав участь у боях під Маківкою і Лисонею, коло села Семиківець був важко поранений у груди. По двох тяжких операціях, він видужав і знову повернувся на фронт. Відбувши дворічний полон у польських концтаборах, він з допомогою сестри Гафії, — його батьки померли під час війни, а два брати загинули за цісаря, — виїхав до Австрії і там записався на медичний факультет у Грацу, який закінчив “сумма кум лявде" (summa cum laude - з найвищою похвалою (лат.)). Повернувшись додому. він нострифікував медицину у Львові та в 1929 р. замешкав з дружиною Іриною з Зарембів у Снятині, де відкрив свою лікарську канцелярію.
Крім лікарської практики д-р Іван Подюк брав живу участь у громадсько-політичному житті Снятинщини, став провідним членом Фронту Національної Єдности і разом з головою цього руху Дмитром Палієвим, їздив по селах Покуття. Саме за політичну діяльність арештувало його НКВД в 1939 р., але не змогло доказати йому ніякої вини і було примушене його звільнити. По втечі большевиків у 1941 р. д-р Подюк очолив Повітову Управу, допомагав селянам, як міг, пережити тяжкі часи воєнної окупації, за що його і його співробітників арештувало Ґестапо. Проте і тут не покинуло його щастя, він був звільнений.
По заломанні східнього фронту д-р Подюк з дружиною і дочкою Галиною, що пізніше теж стала лікарем, мандрує через Закарпаття, Словаччину і Aвстрію до Німеччини. Коли закінчилася війна, він працював лікарем у таборах Карльсфельду і Берхтесгадену і в шпиталі ІРО в Розенгаймі. Приїхавши з родиною до ЗСА, npaцював по різних шпиталях у Нюйоркському стейті, де й одержав дозвіл продовжати самостійно лікарську практику. Він поселився в місті Сиракюзах і тут і досі веде свою лікарську канцелярію.
В ЗСА, як і в Україні та в Німеччині, д-р І.Подюк бере живу участь у житті української спільноти. Тут він був головою Відділу УЛТ, головою УККА, став членом багатьох українських товариств. А декілька тижнів тому можна було побачити його на знімку у „Свободі" між украІнськими діячами Сиракюз з приводу вивішення українського прапору 22 січня на ратуші цього міста.
Реасумуючи коротке життя і плодотворну діяльність д-ра Подюка, скажемо, що він не тільки був лікарем з покликання, але й видатним і досі активним громадським діячем, одним з численних учнів і послідовників Івана Франка, для якого добро рідного народу було найвищим законом, провідною зіркою його лікарської і громадської діяльности. Бувши в багатьох ділянках дуже талановитою людиною, він напевно став би діячем всекрайового маштабу, як д-р Іван Куровець чи д-р Маріян Панчишин, якщо б поселився був не в Снятині, але у Львові, не в Сиракюзах, але в Ню Йорку. ,,Габент суа фата лібеллі" (Habent sua fata libelli. – Книжки мають свою долю (лат.)), таку ж свою долю мають і люди.
Накінець ще такий спогад про д-ра Івана Подюка. Він частенько, головно під час свят, був гостем Васнля Стефаника, був ним нерідко й підписаний. Головною атракцією тих гостин були не тільки спогади і гострі формою, але наповнені любов'ю до свого народу коментарі господаря, але й співи покійних Василя і Ганнусі Косташуків та д-ра Подюка. Він не тільки своїм теноровим сміхом розвеселяв своїх пацієнтів, він таки справді прегарно співав, надхненно інтерпретуючи наші і сербські народні пісні. Із захопленням і глибоким зворушенням, — сльози котилися по його старому обличчі, — слухав Василь Стефаник, коли його, тоді ще дуже молодий приятель і лікар співав сербську народну пісню, яку, як і інші, вивчив під час 1-ої світової війни в Cepбії:
Тамо далеко-далеко
край моря,
Там село, моє село,
Там моя люба, моя...
Можливо, що д-р Іван Подюк і досі співає цю пісню, але вона напевне має для нього інше, набагато глибше значення, ніж вона мала 50 років тому. Бо його вірна дружина в могилі, а Україна з різних причин таки дуже далеко від нього.
“Свобода”, 29 березня 1977
Жалобне оголошення, вміщене у "Свободі" 2 січня 1980 р.