Зореслав,
о. Севастіян Сабол, священик-василіянин, капелан Карпатської Січі, поет, вчений
* 7 грудня 1909, Пряшів — † 20 лютого 2003, Воррен, шт. Мічиґан
С М У Т О К
"Любіть її во время люте."
Т. Шевченко
І.Т. Шевченко
3 давніх давен вже там було
(Історія про це не знає,
Мабуть, ніколи й не згадає),
Старе українське село.
Жило воно життям нудним:
Крамничок кілька, церква, школа…
Воно не бачило ніколи
Іншого світу поза ним.
Що піп сказав - те люди знали,
А мали те, що жud продав.
Ніхто нікого не питав,
Чи кращі дні в життю бували.
Убогість явно скрізь гуляла,
Нарід лиш знав: коса та ціп.
Та а ні пан, ні жud, ні піп
На це уваги не звертали.
Не всі, мовляв, богові вірні:
Хтось має тут, хтось інший там.
Хоч ліку не було латкам -
Люди були всьому покірні.
Не знало це старе село
Ні втіхи, радощів ні волі.
Буг-річка повз текла поволі,
А з нею безліч літ текло.
І біля цього ось села
На хуторі поміж горбами
Багата злиднями й латками
Сім"я відома всім жила.
Відома тим, що віддавна,
Від часів гетьмана Богдана,
В тім хуторі козак незнаний
Поставив дивного млина.
І хоч млинські колеса дивні
В тім хуторі вже не крутились,
Нащадки ж козака лишились,
А з ними й пісні старовинні.
І як убогість не давила -
Нащадки козака не гнулись,
Пісні і мова не забулись,
В тім хуторі давнина жила.
Текли роки з водами Бугу,
Сім"я ця дивна розросталась,
Сини і дочки добавлялись
До дивного сімейства кругу.
Чи то вже доля так хотіла,
Чи так трапляється на диво,
Щоб всіх талантами до співу
Матуся щедро наділила.
Ніде, мабуть, на Україні
В часи ті пісні не лунали,
А в хуторі завжди витали
Пісні чудові старовинні.
Прохожі часто між горбами,
Над кручею, спустивши ноги,
Відпочивали край дороги
І милувалися піснями.
А часто і з села знайомі
Приходили немов у сnраві,
Приходили й люди лукаві
Пісень послухать по крийому.
Одним із членів в цій сім"ї
Довелось бути і мені.
Сnівав старинні я nісні
Ще в ранні-ранні дні мої.
ІІ.
Нас було шестеро, нівроку,
Обідраних, як Україна.
Ми на Бугу-ріці щоднини
Проводили три чверті року.
Зимою всі ми полювали,
Літом рибальчили зразково,
3 відгомоном вели розмови,
3 водами Бугу розмовляли.
Красою хутір відріжнявся
Від хуторів у всьому світі,
3имою, восени чи в літі
Він Пугач-скелею пишався.
Ця скеля-велетень грудьми
На острів Клепаний нависла,
Немов на ній злоба повисла
Між старовинними людьми.
Колись тут жили nугачі -
Нарід робочий, чесний, бравий, -
На острові ж нарід лукавий
Клепав кайдани і мечі.
Молодший Пугач на коні
3 цієї скелі славно скочив,
Нарід лихий конем зтолочив,
А кузні знищив у вогні.
На цьому ж острові колись
Князь невідомий ближче нам
Чудовий невеличкий храм
Викув у скелі і моливсь.
А коли князь-чернець помер -
Його нащадки християни
Храм берегли від орд поганих.
Він там красується й тепер.
На протипежнім березі
Між скелями, неприступима,
До Пугача стоїть дверима
Старезна Школа в рогозі.
Її прадавні силачі
Зі скель масивних збудували,
В ній молодь розуму навчали
І стерегли вдень і в ночі.
А вже найкращою з красот
Пишається скеля Складна.
На виступі стоїть вона
Мов сторож схованих давнот.
Її силач прадавній склав
Полеглим воїнам на славу,
Що берегли свою державу
Від хижих сусідніх держав.
І тут дитячими ногами
Посеред пам"яток величних
Слідами подій історичних
Ходили ми цілими днями.
А в довгі вечори зимові
При світлі каганця чи свічки
Всідалися ми на припічку
І слухали казки чудові.
Ми з церквою тоді не знались,
До шкіл високих не ходили,
З ученими не говорили,
Від батька грамоти навчались.
Завжди по денному труді
Сідав він з нами на порозі,
Навчав нас розуму по змозі,
Вчив бути мужніми в біді.
Чудово вмів оповідати
Наш втомлений старенький тато.
Він знав усього так багато,
А ми про все хотіли знати.
Які то були дні приємні!
Ми чули про простори дикі,
Моря, народи, rори, ріки,
Ліси, звірів стежки таємні.
Тоді омріяні дороги
В чужі неходжені краї
Полонили думки мої
І рвалися в мандрівку ноrи.
А часом, з"ївши галушок,
Ми слухали щось про Богдана,
Або як похід на султана
Робив козацький ватажок.
Про княжу славу з сумом в серці
Нам батько говорив частенько,
Про вбоrу Україну-неньку,
Про ляхів, про козацькі герці.
Про хижі орди з москівщини,
Про мужній голос Тараса…
Навіть казкові чудеса
Ми забували в ті хвилини.
Завжди такими вечорами
Пісні співали ми сумні,
А, часом, такі жалібні,
Що й обливалися сльозами.
Так ми росли над берегами
Старого Бyry. Хто ж мir знати,
Що незабаром батько й мати
Гірко ридатимуть за нами?
ІІІ.
Десь пролунала дивна вістка.
- Війна,- сказав похмуро тато.
Побожно руки склала мати,
В сінях заплакала невістка.
Війна... походи в невідоме
З відомими нам ватажками…
В душі з неясними думками
Ми розбрелись з рідноrо дому.
Та не довелось нам зробитись
Героями і ватажками,
Пішли ми ріжними стежками,
Щоб більш ніколи не зустрітись.
Я наймолодшим був з шести,
Не встиг ще шлях в життю обрати.
Казала, ридаючи, мати:
- Зостався б дома хоч би ти...
Та хтось бажання інші мав:
Текла десь кров, ревли гармати…
Туди, де смерть почала жати,
Я з хутора помандрував.
Та юности не взяв з собою,
Лишив над Бугом між горбами,
Хутір, що дребежжів піснями,
Принишк пригноблений журбою.
Я йшов хвилястими стежками,
І з багатьох річок пив воду,
Шляхи невільника-народу
Міряв своїми я ногами.
На цих шляхах я надто зрана
Попав в полон святих ідей:
"Рівність і воля для людей,"
"Держава без хлопа і пана."
Захоплений виром борні,
Ставши для багатьох зразком,
Я передвчасно стариком
Зробився в ті кріваві дні.
Майбутність в мене все забрала,
Я нею жив, я служив їй.
Тимчасом доля вирок свій
В бою останнім прочитала.
IV.
І ось я тут, на чужині,
П"ятидесятку доrаняю.
Тепер я, правда, не співаю,
Мені чужі тепер пісні.
Чужі, бо там, над береrами
Буг-річки в хуторі старому
Вже не потрібна більш нікому
Лишилась юність між rорбами.
Чужі тому, що в світ незнаний
Я добровільно без вагання
На поклик власноrо бажання
Прийшов святим майбутнім гнаний.
Чужі, бо зrасло багаття
Між юністю і між майбутнім,
Ніщо вузлом живим могутнім
Не в"яже вже моrо життя.
Ох, ти, безжурна вбога юність!
Чи вміє хтось тебе цінити
Вперед ніж з чаші долі пити
Почне rірку свою безумність?
О, молодість безповоротна
Піснями ввінчана прекрасно!
Тебе змінила передвчасно
Старість нікчемна і скорботна.
Тут, на далекій чужині,
Вже з пасмом сивини над чолом
Я зrадую зі смутком, з болем
Безповоротні твої дні.
Я втратив всі зв"язки з тобою,
Майбутність погляд мій затьмила,
А чужина мій дух зломила.
Не став я Пугачем-скалою.
Не бережу я пісні зброю,
Як хутір наш її беріг,
Бо помиритись я не зміг
З своїм сучасним і з бідою.
V.
Роки пройшли. Вже чужина
Зробила спогад не цікавим.
Дітям моїм, сумним і млявим,
Не апелює давнина.
Вони не знають, що це латка,
Про злидні навіть і не чули,
Про хутір, про пісні, що були,
Не хотять слухати від татка.
Я знаю: похід вже скінчивсь…
Над Бугом хутір зруйнували,
Батьків стареньких десь прогнали,
А я тут не осиновивсь.
Я втратив віру в змаг доби,
Я загубився в штучних днях,
Що здобував колись в боях -
Здаю тепер без боротьби.
Я на колінах жить не вмію,
Тут стоячи не можна жити.
Щоб якось горе облегшити
Я молюся, бажаю, мрію,
Хоч би ще раз, на мить одну
Назад вернутись в Україну,
Побачить хутора руїну,
На мить забути чужину;
3гадать безжурні дні діточі,
Що скарб народний зберігали,
Місця, де жили і співали,
Побачити на власні очі;
Пройтися берегом прекрасним,
У водах Бугу покулатись,
3 відгомоном посперечатись,
На мить порвать зв"язки з сучасним.
Чому з дитинства я не знав,
Що квітка без води зів"яне,
А без землі рости не стане
Хоч би як її поливав?
Чому не знала дітвора,
Що в світі окрім батьківщини
"Нема другої України,
Нема і другого Дніпра?"
Чому хтось не сказав: "Юначе,
Свекруха злюща - це чужина.
В біді завжди своя людина
Хоч скривиться, як не заплаче."
Чому хтось не повчив: "Дитино,
Як виростеш - то пам"ятай:
Батьківщину не покидай
Ні в злу, ні в добрую годину?
Чому не знав я, що до хліба
Ніколи знову не пристане
І цілістю його не стане
Відрізана один раз скиба?
Коли б я знав це все здавна -
То я найглибшу мудрість знав би,
Я слів гірких цих не писав би,
Мене не знала б чужина.
Може, я згнив би десь в Сибірі,
Чи впав би у бою в Карпатах,
Але днів молодих крилатих
Не змарнував би в дикім мирі.
Якщо й не був би я зразком -
То хоч по-правді міг би жити,
Ніхто б не смів мене ганьбити,
Ніхто не звав би східняком.
Ніхто б безбожником не став
Мене на старість величати,
Ніхто б не став мене топтати,
Бо я щось бачив, чув і знав.
***
Сім"я велика вільна нова
3 таких, як я, встає на ноги,
Прийде на батьківські пороги
Безсмертна мрія Тарасова.
Та я не прийду. Все скінчилось.
Я впав незнаним в чужім полі...
А Буг тече, як тік, по волі,
Ніби нічого й не змінилось.
СЕВАСТІЯН САБОЛ – ЗОРЕСЛАВ: ЧЕРНЕЦЬ, ПОЕТ, ДОСЛІДНИК
