Дональд Трамп: американці, котрі полягли на війні, - "невдахи" й "дурні"

 

Битва в лісі Белльо (Belleau), 1 - 26 червня 1918 р., одна з найдраматичніших сторінок Першої Світової. Самих лише американських морпіхів тут полягло понад 1800...

Джеффрі Ґолдберґ

ТРАМП: АМЕРИКАНЦІ, КОТРІ ПОЛЯГЛИ НА ВІЙНІ, - «НЕВДАХИ» Й «ДУРНІ»

The Atlantic, США

3 вересня 2020

З багатьох джерел виданню The Atlantic стало відомо, що президент неодноразово зневажливо відгукувався про розумові здібності військовослужбовців і просив, щоб ветерани, які отримали серйозні поранення, не брали участі у військових парадах.

Коли у 2018 році президент Дональд Трамп скасував відвідини американського меморіяльного кладовища Ен-Марн під Парижем, він заявив, що причиною такого рішення, прийнятого в останню хвилину, був дощ. Він сказав тоді, що «гелікоптер не міг летіти» і що співробітники секретних служб його б не повезли. І те, й друге була брехня.

Трамп відмовився від відвідин меморіяльного кладовища, тому що боявся, що дощ зіпсує його зачіску й тому що він не вважав за важливе віддати данину поваги американцям, які загинули на війні, - про це повідомили четверо осіб, які особисто були присутні при розмові президента з високопоставленими чиновниками вранці того дня, коли мав відбутися візит на кладовище. Трамп тоді сказав: «Навіщо мені їхати на той цвинтар? Там лежать невдахи». В перебігу іншої розмови під час тієї ж поїздки Трамп назвав понад 1800 морських піхотинців, які загинули в бою в лісі Белльо, «бовдурами» - бо їх убили.

Кладовище Ен-Марн (Aisne-Marne) неподалік Парижа, де поховано вояків США та їхніх союзників, полеглих у битві в лісі Белльо в червні 1918-го. Американські морські піхотинці та французькі солдати під час панахиди на 92-у річницю битви

Битва в лісі Белльо* є важливою віхою в американській історії, і Корпус морської піхоти США трепетно ​​ставиться до місця, де вона розгорталася. Саме там, у тім лісі навесні 1918 року американські вояки та вояки союзників зупинили наступ німців на Париж. Але Трамп під час своєї поїздки до Франції спитав своїх помічників: «А хто в тій війні були "наші"?» Він також сказав, що не розуміє, чому Сполучені Штати втрутилися в ту війну на боці союзників.

Уявлення Трампа про такі поняття, як патріотизм, служба у війську та жертовність, цікавили мене, відколи президент висловив свою зневагу до військових заслуг покійного сенатора Джона МакКейна, який був понад п'ять років ув’язнений у тюрмі у Північному В'єтнамі. «Він - не герой війни, - сказав Трамп у 2015 році, під час своєї кампанії за висунення від Республіканської партії. - Мені подобаються люди, які не були в полоні».

В американській політиці не було прецедентів відкритого висловлення такого презирства, але ця аґресивна критика на адресу МакКейна ніяк не зашкодила виборчій кампанії Трампа, який хизувався своїм демонстративним патріотизмом. Його виборчій кампанії не зашкодила навіть різка критика з боку Трампа на адресу батьків Хумаюна Хана (Humayun Khan), капітана армії США, який загинув в Іраку в 2004 році.

Трамп зациклився на МакКейні - одному з небагатьох впливових республіканців, який продовжував критикувати Трампа навіть після того, як той домігся висунення своєї кандидатури на президентські вибори від Республіканської партії. Коли у серпні 2018 року МакКейн помер, Трамп, за словами трьох чиновників, сказав своїм старшим радникам: «Ми не надаватимемо підтримки у похоронах цього невдахи». І, за словами свідків, Трамп втратив самовладання, коли побачив приспущені прапори. “What the f*ck are we doing that for? Guy was a f*cking loser,” - "Якого біса ми це робимо? Цей чоловік був бісова невдаха», - сказав президент своїм помічникам. На похорон МакКейна Трампа не запросили.

Джерела, які погодилися дати інтерв'ю для цієї статті, попросили зберегти їхні імена в таємниці. Білий Дім не відреаґував на наше прохання прокоментувати, але одразу після публікації статті офіційна представниця Білого Дому Алісса Фара (Alyssa Farah) прислала мені електронного листа із заявою: «Ця інформація неправдива. Президент Трамп ставиться до військових з великою повагою. Він постійно демонструє свою прихильність до них - виконуючи свою обіцянку надати нашим військовослужбовцям довгоочікувану надбавку до зарплати, підвищуючи військові витрати, підписуючи важливі реформи, що стосуються ветеранів, і надаючи підтримку дружинам/чоловікам військовослужбовців. Ваша інформація нічим не обґрунтована».

Уявлення Трампа про героїзм не змінилися, відколи він став президентом. Як повідомляють джерела, котрі знайомі з поглядами президента, він, очевидно, й справді не розуміє, чому американці з повагою ставляться до колишніх військовополонених. Він не розуміє, чому військові з великою повагою ставляться до пілотів, чиї літаки збито в бою. За словами трьох джерел, знайомих із ситуацією, щонайменше двічі з моменту інавґурації Трамп назвав колишнього президента Джорджа Буша-старшого «невдахою» на тій підставі, що, коли той служив пілотом ВМС США під час Другої Світової війни, японці збили його літак. (Буш уникнув полону, але вісьмох інших американців, що брали участь у тій же операції, японські солдати схопили, піддали тортурам і стратили.)

Накидаючись на своїх критиків, Трамп часто опускається до нелогічних, принизливих, образливих висловлювань, і члени сім'ї Буша публічно заперечували йому. Але його цинізм щодо військової служби та героїзму поширюється навіть на солдатів, загиблих у Першій світовій війні й похованих під Парижем, - на людей, яких убили за чверть із гаком століття до того, як Трамп народився. Трампові важко зрозуміти сенс служби у збройних силах, а ідея добровільної військової служби взагалі недоступна його розумінню. (Президент Трамп не служив у війську. Під час війни у ​​В'єтнамі він отримав відстрочку від призову за медичними показаннями - нібито через кісткові шпори на ногах [медичну довідку про це надав йому приватний лікар, який, цілком випадково, 😉 винаймав житло в будинку, що належав Фредерікові Трампові, батькові Дональда. - L. P.-S.]. У 1990-і роки Трамп сказав, що його зусилля, спрямовані на те, щоб не підхопити венеричні хвороби, стали його «особистим В'єтнамом» [sic!!! - L. P.-S.].)

Дональд Трамп на Арлінґтонському національному кладовищі серед родичів і близьких полеглих солдат у День Поминання. 2017 рік

У 2017 році, в День Поминання Трамп відвідав Арлінґтонське національне кладовище, яке міститься недалеко Білого Дому. Його супроводжував Джон Келлі (John Kelly), який тоді обіймав посаду міністра внутрішньої безпеки і який трохи згодом очолив апарат Білого Дому. На цім кладовищі Трамп і Келлі мали відвідати Ділянку 60 – частину Кладовища площею 14 акрів, де поховано солдатів, вбитих у недавніх війнах, в яких брало участь американське військо. На Ділянці 60 спочив і син Джона Келлі, Роберт. Старшого лейтенанта Роберта Келлі (Robert Kelly) вбито в 2010 році в Афґаністані. Йому було всього 29 років. Передбачалося, що Трамп разом із Келлі віддасть данину поваги його синові біля його могили і звернеться зі словами розради до сімей полеглих вояків. Але, як розповіли очевидці, Трамп, стоячи біля могили Роберта Келлі, повернувся до його батька і сказав: “I don’t get it. What was in it for them?” («Я не розумію. Що вони з цього мали?») Келлі відмовився дати інтерв'ю для цієї статті, але, за словами людей, які знають його особисто, Келлі подумав був, що Трамп у такий незграбний спосіб натякав на самовідданість американських вояків, котрі всі вступають до лав збройних сил добровільно. Проте згодом йому стало ясно, що Трамп просто не розуміє, як люди можуть свідомо приймати рішення, що не принесуть їм відчутної матеріяльної вигоди.

«Йому навіть на думку не спадає, що можна зробити що-небудь для когось іншого, - сказав мені один з друзів Келлі, чотиризірковий генерал ЗС США. - Він просто вважає, що людина, яка робить щось і не отримує від цього жодної особистої вигоди, є бовдуром. Служачи своїй країні, грошей не заробиш... Трамп не може уявити біль іншої людини. Саме тому він сказав таке батькові полеглого морського піхотинця в День поминання на кладовищі, де той похований».

Я спитав багатьох вищих офіцерів, що вони думають про зневажливе ставлення Трампа до військової служби. Вони запропонували мені кілька пояснень. За їхніми словами, почасти його цинізм обумовлений досадою і розчаруванням. На відміну від попередніх президентів Трамп упевнений, що збройні сили, як і всі інші департаменти федерального уряду, підзвітні тільки йому, а не конституції США. Багато високопоставлених офіцерів не раз висловлювали своє занепокоєння з приводу того, як Трамп трактує правила застосування збройних сил. Це питання стало руба на початку червня, коли у Вашинґтоні почалися демонстрації проти жорстокості поліції щодо чорношкірих. Джеймс Меттіс (James Mattis), відставний генерал ВМС США і колишній міністр оборони США, різко розкритикував президента Трампа за те, що той наказав правоохоронним органам силою витіснити протестувальників з Лафайет-сквер і та ще й використав солдатів як декорації: «Коли я вступив на службу до війська 50 років тому, я присягнув захищати конституцію. Я ніколи не уявляв, що військовослужбовцям, котрі склали ту саму присягу, можна за будь-яких обставин дати наказ порушити конституційні права їхніх співгромадян і, більше того, забезпечити незрозумілу фотосесію обраному верховному головнокомандувачеві, що стоїть в оточенні військового керівництва».

Інше пояснення видається більш банальним, і воно добре вписується в канву світосприйняття Трампа, зосередженого головним чином на матеріяльній вигоді. Президент вважає, що робити щось, не чекаючи грошової винагороди, просто не варто і що талановиті люди, які не намагаються розбагатіти, - «невдахи». (За словами очевидців, після доповіді тодішнього голови Об'єднаного комітету начальників штабів генерала Джо Данфорда (Joe Dunford), Трамп повернувся до своїх помічників і сказав: «Цей хлопець розумний. Чому він пішов в армію?»)

Є ще одне пояснення, пов'язане з попередніми двома: Трамп патологічно боїться справити враження «йолопа» і «невдахи». До досить чисельної катеґорії «бовдурів», за версією Трампа, належать ті, хто втратив життя на службі своїй батьківщині, кого захопили в полон чи поранили в бою. «Він дуже сильно боїться, - сказав мені один офіцер, який знає погляди Трампа. - Він не бачить жодного героїзму в битвах». Кілька спостерігачів розповіли мені, що Трамп дуже боїться смерти й каліцтва, й ця тривога виливається у зневажливе ставлення до тих, хто загинув чи залишився інвалідом. Нещодавно Трамп заявив, що він був присутній на церемонії зустрічі останків загиблих вояків «багато, багато» разів, але насправді з моменту свого вступу на посаду президента він їздив на базу ВПС США в Довері - базу, на яку прибувають тіла загиблих солдат, - всього чотири рази. Іншим разом Трамп збрехав, ніби він телефонував родинам «практично всіх» військових, які загинули за період його президентства, а потім почав поспіхом розсилати листи з виразами співчуття, коли сім'ї загиблих солдатів викрили його у брехні.

З моменту свого вступу на посаду президента Трамп був зациклений на проведенні військових парадів, але парадів певного сорту. У 2018 році під час наради в Білому Домі, присвяченої плануванню одного з таких заходів, Трамп попросив не залучати до участи в параді ветеранів, які отримали поранення, на тій підставі, що глядачі почуватимуться некомфортно у присутності людей з ампутованими кінцівками. «Ніхто не хоче бачити такого», - сказав він.

Джеффрі Ґолдберґ - головний редактор журналу The Atlantic і лавреат національної премії в жанрі репортажу. Він – автор книги «Бранці: історія дружби й жаху» (Prisoners: A Story of Friendship and Terror).

Джерело:

Jeffrey Goldberg. "Trump: Americans Who Died in War Are ‘Losers’ and ‘Suckers’"

https://www.theatlantic.com/politics/archive/2020/09/trump-americans-who-died-at-war-are-losers-and-suckers/615997/

________________

* Battle of Belleau Wood https://en.wikipedia.org/wiki/Battle_of_Belleau_Wood

Ромко, Роман Купчинський - Cold Warrior, воїн Холодної війни. Не забуваймо його!

Ніколи його не забуду його голосу...

Радіо Свобода під його керівництвом - то була ціла епоха в житті багатьох - тих, хто мав честь працювати з ним, і тих, хто, як-от я, щовечора не відходив від радіоприймача. Як на мене, найпотужнішою й найпереконливішою висильня була саме за часів Романа Купчинського.
Пригадую свою розмову на десь початку 90-х з однією з керівничок російської служби БіБіСі, англійкою, яка тоді саме займалася організацією на БіБіСі української служби. Від моєї захопленої згадки про Романа Купчинського англійку аж пересмикнуло: “Він такі речі, такі неможливі речі каже про Росію!” Схоже, дехто його відверто побоювався. І це добре. Що російська БіБісі, що українська завше були порівняно зі Свободою Купчинського цілком веґетаріянськими...

Роман Купчинський, лейтенант Збройних Сил США, командир стрілецького загону під час війни у В'єтнамі. Член Пласту, курінь "Чорноморці". Журналіст. Розвідник. Директор Української служби Радіо Свобода (1991–2002).
Небіж усусуса, поета і журналіста Романа Купчинського.
Служба безпеки України посмертно нагородила Р. Купчинського Хрестом Доблести.

† 19 січня 2010, Вашинґтон

В'ЄТНАМСЬКИЙ ЩОДЕННИК
Роман Купчинський, поручник
1st Air Cavalry Division

9 лютого 1968. На поляні в джунглях 15 кілометрів від Джейн.
Нарешті я дістав призначення, як командант чоти в сотні Ц (кампані С) і, стоячи серед вояків, говорив:
— Перш за все хочу вам сказати, що називаюся Роман Купчинський з Ню Йорку. Я закінчив старшинську школу в травні 1967 р. і маю 23 роки. Від сьогодні я буду командантом вашої чоти. Маю надію, що за короткий час ми одні одних пізнаємо і будемо приятелями. Так само я хочу вас попросити, щоб ви мені представилися і сказали своє ім'я і прізвище та звідки хто походить. Сьогодні вечером в годині 2000 я разом із сержантом зробимо перевірку зброї. При цьому хочу звернути вам увагу, що тут у джунглях не треба формальностей і тому не бажаю собі, щоб хто із вас салютував тут. Моєю метою у цій чоті є, щоб кожний з вас вернувся назад живий і здоровий додому. Це можливе тільки тоді, коли буде між нами співпраця і взаємне довір'я. Якщо цього не буде — нам грозить смерть.
Коли я скінчив, усі хлопці представились мені, нав'язуючи теплі товариські відносини.

2 квітня 1968. Лист додому.
Дорогі Батьки,
Дякую Вам за листи, за папір до писання і за «Кул-ейд». До-сьогодні я одержав від Вас один пакунок і багато листів, але відписати на них не мав часу. Не журіться, коли листи не приходять від мене на час. Тут, у джунґлях, немає поштових скриньок. Пишу, коли є на це можливість, а вона трапляється доволі рідко. Три тижні ми оперували в джунґлях, де нам доводилось перебувати страшну горяч, а також треба було носити всякі тягарі. Найгірше те, що людина тут живе нервами і нема часу писати листів. Минулого тижня нас обстрілювали мінометним вогнем, кожного вечора мусимо бути дуже обережні. Здебільшого перебуваємо у викопаних ямах, в яких доводиться і спати, а в таких «вигодах» не все можна писати листи.
Завтра вирушаємо до бази Кей Сан, де тепер знаходиться морська піхота. Думаю, що Ви про ту базу читали в пресі. Вчора ми слухали на радіо промову президента Джансона, в якій він казав, що американці перестануть бомбардувати Північний В'єтнам. Що в Америці про це говорять?
Пишіть, бо це одне піддержує мене на дусі.
Здоровлю всіх,
Роман.

3 квітня 1968. У вертолеті над базою Кей Сан.
Над нами вгорі безжурно світить круглолиций місяченько, а під нами, де не глянути, земля переорана бомбами великих американських літаків Б-52. Ніде немає ні одного оцілілого дерева. Все спалене, а саме село Кей Сан — цілковита руїна. На північ від нас видніє колишня база «зелених беретів» «Лонґ Вей», котру в січні знищили північні в'єтнамці з допомогою совєтських танків. Багато із них ще й сьогодні стоять там попалені, як свідки тих боїв. Сама база Кей Сан окружена ворожими військами, які встигли вже побудувати собі бункри і рови, що кручено підходять аж до самого колючого дроту, яким обведено цілу базу. Ми летимо формаціями по 20 вертолетів, а за нами ще 20, і так без кінця. Нашим завданням є опанувати ворожі рови, що перстенем окружають базу, і прочистити терен в сторону самого Кей Сану. Завдання не легке, бо тут скупчені найкращі дивізії північного В'єтнаму під проводом ген. Во Вин Хіяп (міністер оборони Північного В'єтнаму і головнокомандуючий їхніх збройних сил), які мають тяжку артилерію, танки і добре наладнану комунікацію.
В мене трясуться руки і відчуваю голод. Наша артилерія також не дармує. Вона безупину обстрілює гору, на якій маємо осісти. Два дні впоряд бомбовики Б-52 лупили ту саму гору, а сьогодні призначена нам брудна робота пішки ходити по тій горі і заложити там базу для дальших наших операцій. З вертолета видно, як з Лаосу ворожа артилерія бомбардує базу Кей Сан, що знаходиться тільки б кілометрів на схід від кордону Лаосу. Але на нас ніхто не стріляє і ми без перешкод летимо на захід.
Вертолети сідають на гору по три нараз. Ми вискакуємо, творимо на поспіх розстрільну і для певности стріляємо в кущі. Ми творимо коло довкруги поля, призначеного на осідок наступних вертолетів.

ПАМ'ЯТАЄМО РОМАНА

Кожного року, в День пам'яти загиблих у війнах*, друзі залишають американський прапор і маленькі пляшечки віскі Jack Daniel's на надгробку Романа Купчинського на Арліґтонському національному кладовищі.

Купчинський був воїном як на полі бою, так і поза ним. Людина пристрасти, яка боролася за свої ідеали з надзвичайною рішучістю, він присвятив своє життя тому, щоби побачити Україну вільною. Він досяг повноліття на полях битв В'єтнаму, але здебільшого його бої були ненасильницькими — вони були словесними.

Він народився 1 листопада 1944 року у Відні в родині біженців з України. Він втратив батька під час одного з бомбардувань, що їх місто зазнало наприкінці Другої світової війни. Із матір'ю він жив у таборі Ді-Пі до 1949 року, а відтак вони еміґрували до Сполучених Штатів. Мати Купчинського активно працювала в українсько-американській громаді в Нью-Йорку і прищепила йому любов до України та надію на те, що одного дня її буде звільнено від совєтів.

Життя Купчинського визначалося службою: спочатку у війську США у В'єтнамі, а потім у Центральному розвідувальному управлінні, де він боровся із совєтами. Коли він навчався в Лонг-Айлендському університеті, де вивчав політологію, вечорами він працював у Prolog Research Corporation - орієнтованому на Україну центрі пропаґанди “Пролог”, що його фінансувало ЦРУ, про що Купчинський тоді ще не знав. Війна перервала його навчання. Проте навіть у В'єтнамі його політична освіта продовжувалася, бо президент "Прологу" Микола Лебедь надсилав йому книжки та статті, що їх Роман читав, сидячи навпочіпки у вологих джунглях. У В'єтнамі він відслужив два терміни, був підвищений у ранзі до лейтенанта й був нагороджений медаллю "Пурпурове серце"**, двома медалями "Бронзова зірка"*** і Авіяційною медаллю****.

Коли він повернувся з війни, його причетність до діяльности “Прологу” поглибилася. Станом на 1976 рік він вже був важливим членом команди "Прологу", що займалася збиранням і розповсюдженням інформації про Україну і СССР. Будучи вже повноцінним офіцером ЦРУ, Купчинський мав за завдання підтримувати постійний потік публікацій та книжок про Україну, взаємодіяти з дисидентами та підтримувати зусилля для підриву совєтського режиму. Після того як 1981 року він став президентом "Прологу", організація розширилася, відкрилася її філія в Лондоні і розширилася її спрямованість: матеріяли "Прологу" почали висилатися до Росії та інших країн Східного блоку. Завдяки своїй праці у "Пролозі" і в щомісячному журналі "Сучасність", який видавався “Прологом” і розповсюджувався в СССР, Купчинський створив собі ім'я в діяспорі і в підсовєтській Україні.

1990-го року Купчинський залишив “Пролог” і приєднався до Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода (RFE/RL). Завдяки своїй репутації в Україні, 1994 року він створив у Києві бюро цієї радіостанції. Як голова її Української служби він виховав покоління українських журналістів, прищепивши їм раніше нечуваний в Україні публіцистичний метод. Ті, хто працював під керівництвом Купчинського, згадують про нього із побожністю й захопленням: «Він одноосібно був мозковим центром ... мав багато ідей ... і знав, як реалізувати ті ідеї», - сказала журналістка Радіо Вільна Европа/Радіо Свобода Богдана Костюк в інтерв'ю у Києві.

За часів директорства Купчинського, Радіо Свобода озвучувало викривальні матеріяли про Кучму і безжально провадило розслідування, що їх інші ЗМІ боялися торкатися. Навіть після переходу до більш аналітичної ролі на RFE/RL, пишучи спочатку на теми боротьби з корупцією та злочинністю, а згодом зосередивши увагу на питаннях, пов'язаних із енергетикою, він продовжував крититично оцінювати те, в який спосіб демократія розвивалася в Україні, часто приходячи у відчай від зловживань, що їх, на його думку, чинили політики та оліґархи у політичній сфері, при укладенні енергетичних угод і в економіці. 2008 року він залишив свою посаду на RFE/RL і став консультантом AZEast Group і Jamestown Foundation*****. Проте він і далі писав про Україну, навіть протягом своєї короткотривалої, але мужньої ​​боротьби з раком, який спричинився до його смерти 19 січня 2010 року.

Купчинський був не лише воїн "холодної війни" й затятий дослідник. Він любив куховарити й не раз запрошував своїх колеґ до себе на шашлики; він часто казав, що якби він не пішов у журналістику, він би відкрив ресторан. Щовеликодня він готував паску з горіхами та родзинками.

В нього були і свої демони. В'єтнамський досвід давався взнаки: навіть через багато років він часто прокидався в жаху, молячись про прощення й забуття. Він забагато пив, але міг швидко протверезитися, якщо обставини того вимагали.

Купчинський мав добре серце. Він не дуже любив котів, але через кілька місяців після того, як його дружина Оксана Скуб'як****** померла, він підібрав на автобусній зупинці неподалік будинку в Києві, де він мешкав, безпритульну кішку. Він назвав її Маркізою, й вона залишалася з ним до кінця його життя. Часто він казав, що погано спить через те, що боїться уві сні повернутися й завдати Маркізі шкоди.

Над усе він любив Україну й покладав великі надії на її майбутнє, але він не мав ілюзій щодо масштабу її проблем. Ми можемо говорити про мертвих, але не за них. Проте, оглядаючись на боротьбу, що сформувала Купчинського, і на його битви, ми не помилимося, сказавши, що він хотів би бачити Україну зверненою на Захід і такою, що є частиною Европи.

Вічна Йому пам'ять!

Мелінда Гарінґ, редакторка UkraineAlert, Атлантична рада*******
Саймон Геллербавер, стажер Центру “Евразія” Атлантичної ради

https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/remembering-roman/?fbclid=IwAR0d4E0RyoeGFihYGIrGQdfD0syMf1Z-GzVYwjh0U0Kajj0_qZSRIqpqs-g

_______________

* Memorial Day, відзначається щороку 30 травня.

** Purple Heart, нагорода, якою відзначають від імені президента США вояків, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.

*** Bronze Service Star, нагорода за участь у військовій кампанії.

**** Air Medal, медаль за видатні досягнення в повітряних операціях.

***** Jamestown Foundation  https://en.wikipedia.org/wiki/Jamestown_Foundation

****** Оксана Скуб'як-Купчинська (1948-1995) Grave Site  https://billiongraves.com/grave/Оксана-Скубяк-Купчинська/32055198

******* Atlantic Council https://en.wikipedia.org/wiki/Atlantic_Council

Roman Kupchinsky – The Creation of a ‘Cold Warrior’
Dedicated to Roman’s son Markian

Роман Купчинський - творення воїна Холодної війни
Присвячується Романовому синові Маркіянові

Зен ЧМ* (Зенон Стахів)
(Спомини про пластову юність)

Commemoration
If deeds be in question, those who are here interred have received part of their honors already, and for the rest, their children will be brought up till manhood at the public expense: the state thus offers a valuable prize, as the garland of victory in this race of valor, for the reward both of those who have fallen and their survivors. And where the rewards for merit are greatest, there are found the best citizens. (Pericles’ Funeral Oration for Athenian Citizens., 430BC)

A single bugle sounded out the last solemn notes of taps as nine uniformed soldiers smartly escorted Roman’s cask to his final resting place at Arlington National Cemetery. There’s nothing more memorable than a military funeral. And military funerals at Arlington are special because of traditions accumulated over two centuries of combat that reflect the unique sacrifices that our soldiers have made for their country and the world. The military bearing and precision, alone, demands respect –for these are tributes to citizen soldiers and warriors alike. The solemnity of the ceremony evokes the core meaning of the ultimate sacrifice that a soldier offers for his country, to preserve those intangible principles of liberty. 

There were no orations on this day. None were needed–we were standing on hallowed ground, whose genesis could be found in the commemoration by Abraham Lincoln, in his Gettysburg Address. The funeral oration of Periclesto his fellow Athenians (430 BC) on the sacrifices of Athenian soldiers for their state and their countrymen was among the first, and still stands as the most eloquent exposition of what the ultimate sacrifice of a soldier means to all citizens. We exist and prosper because they sacrificed for us. This soldier, and all those buried under the white snows, fought for our freedom and our comfortable lifestyles. We owe them all a debt –for they secured everything we value in life. They defended our core principles. To understand that debt, oneneeds only to walk among the rows of graves and pause just at one. Slowly read the names, the dates and ponder when and where, and why it all came to an end. It is because his life came to an end that I stand and ponder our respective fates. Roman Kupchinsky was laid to rest among our nation’s most distinguished warriors and heroes, amongst privates and Presidents. He had the distinct honor of serving both his adopted country, America, and his native Ukraine - both in the ‘hot war’- Vietnam, and the long ‘cold war’ against the ‘evil empire’. 

The deep snows of successive record blizzards in Washington, DC blanketed the gravesites of America’s heroes under a panorama of blinding white purity. Alas, the snows also prevented us from having the traditional ceremony, with a horse-drawn caisson to the gravesite. Roman would have been proud and happy that everything worked out as well as it did. Near the end, he talked openly of his plans for burial at Arlington, and shared them with his 21-year old adopted son, Markian (shown receiving the ceremonial flag that draped Roman’s coffin). 

He didn’t plan on the two feet of snow, though, but even that worked in his favor, for it was a truly unique scene. Roman was proud of his service in Vietnam, even though he had second thoughts about the overall strategy, execution and purpose in his later years. A young soldier rarely asks ‘why’ in the heat of battle –the survival instinct takes over and obliterates any philosophizing. The philosophizing came later, with the maturity of many years –well after he came back. He had time to reflect and digest what happened behind the scenes; why and how all the noble hopes and dreams deteriorated into bitterness and cynicism. As a decorated soldier of the Vietnam War, and a frontline warrior in the subsequent cold war,Roman deserved to be laid to rest here, in the hallowed grounds of Arlington, alongside the Nation’s war heroes. Better to have his name inscribed here, on a gravestone in Arlington cemetery, than on the Vietnam War Memorial Wall. In Roman’s case, the difference between the two inscriptions was 40 years of additional service in the ‘cold war’, which he devoted to the ‘cause’ of Ukraine’s freedom. 

Roman had some remarkable accomplishments that we were not fully aware of, since his return from Vietnam on New Years day, 1969. Over 80 of his close friends and professional colleagues showed up to pay their last respects and to let the rest of us know how much Roman meant to each one of them. Markian was able to see, perhaps for the first time, the great esteem in which his father was held by his numerous old Plast friends from New York and New Jersey, and his larger professional circle of colleagues from Radio Free Europe/Radio Liberty and Voice of America –some of whom flew in from Europe to be at the service. While he was growing up in Prague, Markian probably saw Roman simply in his role as a single parent, a jovial, disheveled, grizzled and somewhat eccentric dad who was always traveling somewhere and cursing whomever was in the news that day. For Roman, being a father was outside the norms of his colorful and carefree personality –so, he had to work extra hard to bring up a son as an only parent. By all accounts, Roman did a terrific job, and his adopted son Markian, is a thoughtful, dutiful and polite son. As is generally the norm for young people, though, they typically think that their parents are out of touch with much of contemporary life. Roman’s nature was such that he was always modest about his work and accomplishments, and in fact mostly minimized his activities and role in the long unfolding history of Ukraine’s independence by joking and belittling just about every aspect of his work. In fact, few of us knew of his substantial accomplishments –though a few suspected what he was up to in his secretive ways.

* ЧМ - пластовий курінь "Чорноморці"

Читати далі  https://docplayer.net/68665667-Roman-kupchinsky-the-creation-of-a-cold-warrior.html

19 січня у Вашинґтоні після тяжкої хвороби відійшов у вічність на 66-му році життя колишній довголітній директор української служби Радіо Свобода Роман Купчинський.
Роман народився у Відні. 1949 року п’ятилітнім хлопчиком він потрапив до Америки, його родина поселилася в Нью-Йорку. Активний в українській громаді та Пласті, Роман студіював політологію, закінчив університет Лонґ Айленд. Він служив у збройних силах США, був командиром стрілецького загону у В’єтнамі. За участь у боях під час В’єтнамської війни Роман отримав різні нагороди, в тому числі й відоме Пурпурове серце (Purple heart) – нагороду, яку надають від імені президента США воякам, що були поранені, або нагороджують посмертно загиблих у воєнних діях.
У 1978-88 роках Роман був президентом «Прологу», відомого українського видавництва та дослідницького центру в Сполучених Штатах. «Пролог» опублікував численні матеріяли самвидаву українських дисидентів. Упродовж довгих років найпрестижніший український науково-публіцистичний журнал «Сучасність» виходив саме у видавництві «Пролог». Роман був редактором двох вагомих книг самвидавних матеріялів: «Проблема національности в СССР» та «Погром в Україні».
1991 року Роман став директором української редакції Радіо Свобода, коли ця радіокомпанія ще містилась у Мюнхені. Під його керівництвом українська «Свобода» розбудувала широку мережу журналістів на Заході й в Україні. 1992 року, за ініціятиви Романа, в Києві був відкритий корпункт Радіо Свобода, згодом, завдяки його зусиллям, «Свобода» встановила партнерські стосунки з радіокомпанією «Довіра», і Радіо Свобода почало промовляти до свого українського слухача в ФМ-діапазоні.
2002 року Роман перейшов на аналітично-дослідницьку роботу в Радіо Свобода і став головним редактором «Звіту про організовану злочинність і корупцію». Його статті про українсько-російські відносини, російську енергетику й корупцію в енергетичній царині постсовєтського простору були опубліковані в цілій низці наукових видань.
Останнім часом Купчинський працював в американському фонді «Джеймстаун», де зокрема досліджував діяльність російського Газпрому. Купчинський є автором звіту «Російський зріджений газ – майбутнє поле геополітичної битви».
Як експерт, Купчинський неодноразово брав участь у слуханнях в Конґресі США.
Роман мав чудове почуття гумору, його пародії та «підпільні писання» про радійні внутрішні справи користувалися величезною популярністю і передавалися з рук у руки, як колись це було з самвидавом в Україні. Він любив пожартувати й добре поїсти. Був неперевершеним кухарем. В нього завжди гарно росли кімнатні квіти, а його орхідеї ніколи не переставали цвісти.
Коли Роман довідався про свою хворобу, він передав нам, що не відомо, чи там, куди він прямує, існують ФМ-приймачі чи інтернет, але обіцяв дізнатися і одразу нам повідомити. Будемо чекати від нього повідомлень.
Його синові Маркіянові шлемо свої молитви, щиру любов і співчуття. У наших серцях Роман залишиться вічно живим, завзятим, дотепним і великодушним, із цигаркою в руці й чаркою на столі. Вічна йому пам’ять.
Радіо Свобода, 19 лютого 2010



Похорон Романа Купчинського

Roman Kupchinsky's Funeral 2010

https://www.youtube.com/watch?v=UI2UJqK8wAU&list=PLDA690B99F9D94920

Герой, патріот, джентльмен. Світлій пам'яті Джона МакКейна

John Sidney McCain III

* 29 серпня 1936, авіабаза Коко-Соло, Панамський канал - † 25 серпня 2018, Корнвілль, Аризона

Лейтенант Джон МакКейн, пілоти його ескадрильї і тренувальний реактивний літак T-2 Buckeye, 1965 рік

У тюремному шпиталі в Ханої як військовополонений, 1967 р.

У тюремному шпиталі в Ханої, 1967 р. Джон МакКейн перебував у полоні п'ять з половиною років. Зазнав жорстоких тортур...

Визволення з полону, 14 березня 1973 р.

Героя вітає президент Річард Ніксон

Після повернення з полону, 1973 рік

Джон МакКейн з батьками, Робертою Райт МакКейн і Джоном С. МакКейном Молодшим, біля меморіяльної дошки його дідові, адміралові Джонові Сіднеєві МакКейнові Старшому, патріярхові військової родини. Фото 1961 року. Мама Джона МакКейна, Роберта, пережила сина. Їй 107 років. 

PS. Пані Роберта МакКейн померла 12 жовтня 2020 р. у Вашинґтоні.

https://en.wikipedia.org/wiki/Roberta_McCain

Весілля із Сінді. 1980 рік.

В Джона і Сінді МакКейнів - четверо дітей: Меґан і Джек (на знимці) і наймолодший Джеймс, а також прийомна дочка Бріджет, з Банґладешу, яку вони взяли немовлям із тяжкою фізичною вадою.
Від першого шлюбу - першу дружину МакКейна, з якою він розійшовся, звали Керол, уроджена Шепп https://en.wikipedia.org/wiki/Carol_McCain - в нього залишилася дочка Сідні; він також всиновив двох синів Керол від її першого шлюбу, Ендрю та Даґласа.

МакКейни. Зліва праворуч: Ендрю, Джеймс, Джон, Джек, Сінді, Бріджет, Меґан, Даґлас і Сідні

Джон і Сінді МакКейни

Світлої пам'яти Джон МакКейн з донькою Меґан. Остання опублікована знимка сенатора.

Широкіне, 31 грудня 2016 року

Символічна знимка, як на мене:
маленький Джон Сідней МакКейн між своїми дідом, Джоном Сіднеєм МакКейном Старшим, і батьком, Джоном Сіднеєм МакКейном Молодшим. Обидва, й дід, і батько були чотиризірковими адміралами ВМФ США.

З некролоґа на Whatsnew2day: https://whatsnew2day.com/john-mccain-dies-at-81/

Rest your oars, we now have the watch.
Суши весла, тепер наша черга гребти.

З тягарем на серці ми кажемо сьогодні “Прощавай!” американському героєві - військово-морському льотчикові, незламному бойовому офіцерові й ветеранові, військовополоненому і людині, яка служила державі протягом усього свого життя, - сенаторові Джонові Маккейнові. Він був уособленням слів, викарбуваних на стіні Каплиці при його улюбленій Військово-морській академії: "Non Sibi Sed Patriae" - “Не для себе, а для країни”.

Сенатор МакКейн присвятив своє життя служінню нашому Флотові й нашій державі і у найбезкорисливіший спосіб невтомно працював задля посилення як оборони нашої держави, так і інституцій, які піклуються про ветеранів Збройних Сил. Відомий як "the Maverick " - “людина, що ні на кого не схожа”, він, працюючи в уряді, прагнув поліпшити життя всіх американців; аби досягти результатів, йому часто доводилося долати бюрократичні виклики й негаразди - багато в чому це є самою суттю й духом того, що ми цінуємо у кают-компанії головних старшин.

Попутних вітрів і хвиль, товаришу в плаванні. Суши весла, тепер наша черга гребти.

It is with a heavy heart that we say goodbye to an American hero - a Naval Aviator, hardened combat veteran, prisoner of war and lifelong civil servant - Senator John McCain. He exemplified the words inscribed on the Chapel at his beloved Naval Academy, "Non Sibi Sed Patriae" - Not For Self, But For Country.

Senator McCain dedicated his life to serving our Navy and our nation, and in the most selfless ways worked tirelessly to strengthen both our national defense and the institutions that care for those who have served. Known as "the Maverick," he sought to better the lives of all Americans through his work in government, often by overcoming bureaucratic challenges and adversity to achieve results - in many ways, the very essence and spirit of what we value in the Chief's Mess.

Fair winds and following seas, shipmate. Rest your oars, we now have the watch.

Зі сторінки Office of the Master Chief Petty Officer of the Navy  https://www.facebook.com/NavyMCPON/photos/a.472199076202607/1881675238588310/?type=3

Урочисте прощання з Джоном МакКейном у Капітолії: “Ми втратили добру людину. Ніхто не є ідеальним, але він був близький до ідеалу.”

У п'ятницю, 30 серпня 2018, труна з прахом сенатора Джона МакКейна була виставлена для урочистого прощання у Капітолії США, до зал якого він приходив протягом десятиліть - коли його вітали як героя війни, а відтак - як принциповий законодавець і невтомний борець за свої переконання; нині його тут ушановано церемонією, якою відзначають найповажаніших людей країни.

Сьогодні, коли президент Трамп був помітно відсутній — за власним бажанням пана МакКейна, сенатор покоївся під куполом Капітолію у накритій американським прапором труні, тим часом як віце-президент, лідери Конґресу і визначні законодавці від обох партій, як минулих років, так і чинні, а також військовики, члени кабінету і просто громадяни по черзі брали участь у двопартійному вияві поваги.

Трамп, який під час церемонії залишався в Білому домі, був одначе присутній як постійна метафора.

Спогади про пана МакКейна, чия смерть знаменує собою кінець праґматичної політики й політики захисту громадянських і політичних прав – політики його, МакКейнового, особливого ґатунку, вирізнялися на тлі дискурсу навколо поточного президента і нагадували про місце сенатора від Аризони в американській історії.

"На відстані половини світу, у нашому національному однострої, Джон МакКейн відстоював усі цінності, що їх репрезентує Капітолій", - сказав Мітч МакКоннелл, сенатор-республіканець від штату Кентаккі і лідер більшости. "Відтак він приніс той самий патріотизм у ці стіни, виступаючи на захист наших військовослужбовців, наших ветеранів і нашого морального лідерства у світі. Тож правильно, що нині, в кінці свого довгого шляху, Джон лежить тут".

Урочисті події цього дня ознаменували лише початок відзначення життя пана МакКейна офіційним Вашинґтоном: у суботу відбудеться поминальна служба в Національній Катедрі, де надгробне слово про нього скажуть два президенти, яким він програв власні змагання за Білий Дім, - Барак Обама і Джордж Буш. Джон МакКейн ретельно спланував завтрашні події, бажаючи намалювати повний контраст із п. Трампом.

Пан МакКейн був 31-ою особою і лише 13-м сенатором, з яким урочисто попрощалися у Капітолії; його труна стояла на задрапірованім чорним крепом катафалкові, побудованім для Авраама Лінкольна у 1865 році. Говорячи про сенатора, який недобув свою шосту каденцію і який виграв номінацію республіканців на посаду президента у 2008 році, його колишні колеґи ділилися своїми роздумами про значення його життя і про те, чим він був для американців.

“Хоча найвища посада і оминула його”, сказав спікер, конґресмен від Вісконсину Пол Раян, “те, чого він набув, існуватиме значно довше: він викликав незмінну любов своїх співгромадян і став прикладом для майбутніх поколінь.".

..."В Джона незгода ніколи не була удаваною", сказав віце-президент Пенс. "Цей чоловік нічого не удавав - він просто тішився боротьбою".

Мітч МакКоннелл, за його словами, часто жартував, що тюремники МакКейна у В'єтнамі, де як військовополонений той був ув'язнений п'ять із гаком років, мабуть, відчули потребу у "груповій терапії", щойно МакКейн вийшов із тюрми - і що сенатори іноді теж мали відчуття, що їм вона потрібна.

"У будь-який момент він був готовий запропонувати переконливий роздум про свободу людини або сказати нищівний жарт, який супроводжувався його характерним смішком і тим неповторним, МакКейновим блиском в очах", - пригадав Мітч МакКоннелл. "Він уособлював бойовий дух Америки - наш шляхетний ідеалізм, наш щирий патріотизм і притаманну нам дещицю зневаги — усе в одній особі".

Серед учасників п'ятничної церемонії у Ротонді була Роберта МакКейн, 106-річна мати Джона МакКейна, яка сиділа, стоїчно дивлячись на задрапірований прапором гріб із прахом сина, якого вона знала як "Джонні".

Роберта Маккейн, у чорних штанах і білій блузі, що гармоніювала з її сніжно-білим ідеально зачесаним волоссям, здавалася врівноваженою і спокійною під час служби. Одного разу вона узяла за руку свою внучку Меґан, що сиділа ридаючи поруч із нею.

[Звертаючись де неї, хтось із присутніх вельми ґречно сказав: "Roberta McCain who is 106 years young" замість "...who is 106 years old". Така-от гра слів...]

В інвалідній колясці мати сенатора дісталася до центру Ротонди і мовчки перехрестилася біля його труни.

Після церемонії дружина пана МакКейна Сінді і Ліндсі Ґрем, сенатор-республіканець від Південної Кароліни і один з його найближчих друзів, пройшли до палати Сенату, щоби провести кілька хвилин біля письмового стола пана МакКейна, на якому стоїть ваза з білими трояндами на знак відходу людини, котра за ним працювала.

Джона МакКейна поховають у неділю, 2 вересня на цвинтарі при Військово-морській академії Сполучених Штатів в Аннаполісі, штат Меріленд.

Джерело: John McCain Lies in State in the Capitol: ‘We Lost a Good One’

https://www.nytimes.com/2018/08/31/us/politics/john-mccain-lies-in-state-capitol.html?imp_id=840476081

Джон МакКейн і його друг Чак Ларсон

На плакаті, що його тримає хтось із тих, що вийшли попрощати сенатора, написано:

"A Hero, a Patriot,
a Gentleman.
RIP Sen. John McCain."

У неділю, 2 вересня 2018, після скромної приватної церемонії, сл. п. Джона МакКейна поховали в Аннаполісі, штат Меріленд, на цвинтарі при Військово-морській академії США, яку він закінчив 1958 року.

Син і онук адміралів ВМС США, він упокоївся поруч зі своїм однокурсником і великим другом адміралом Чаком Ларсоном.

На знак шани, над цвинтарем пролетіла ескадрилья винищувачів Boeing F-18 Super Hornet, в якій бракувало одного літака, що символізував покійного сенатора.

Пролітаючи на цвинтарем, головний літак формації з чотирьох F-18, що утворили літеру "V", злетів вертикально вгору, сиґналізуючи про відхід спочилого авіятора і державного діяча. Така формація є традиційною, коли хоронять або поминають льотчиків і військових инших родів військ.

Відтак у каплиці при Академії відслужено панахиду за Джоном МакКейном, де, крім його родини та друзів, були присутні його однокурсники та нинішні курсанти Академії.

"Chuck has his wingman back now" - "До Чака повернувся тепер його ведений", - сказала кореспондентові CNN удова покійного адмірала Сара Ларсон.

Надгробок над могилою сл. п. Джона МакКейна встановлено 11 жовтня 2018 року.

Джерела:
Sen. John McCain burial marked with missing man flyover above U.S. Naval Academy

https://eu.azcentral.com/story/news/politics/arizona/2018/09/02/john-mccain-buried-sunday-us-naval-academy-annapolis/1176843002/

John McCain funeral: Senator laid to rest at US Naval Academy 

https://www.bbc.com/news/world-us-canada-45389738

Меґан МакКейн, дочка Джона МакКейна, виступила з потужною емоційною промовою на панахиді за своїм батьком у Національній Катедрі у Вашинґтоні й кинула докір президентові Трампові, сказавши: “Америці Джона МакКейна не потрібно знову ставати великою, бо вона завжди була великою.”

Меґан Маккейн протиставила духовну спадщину, залишену її батьком, "опортуністичному привласненню" і "дешевій риториці з боку людей, які ніколи й малою мірою не будуть здатні на жертви, що їх він з такою готовністю приносив."

"Він був вогнем, що яскраво палав", - сказала Меґан. "Деякі люди — їх було небагато - зневажали цей вогонь за те світло, що його він кидав на них, за правду про їхній характер, яка ставала очевидною в тому світлі, але мій батько ніколи не переймався тим, що вони думали. І навіть ці декілька людей усе ще мають змогу, поки вони дихають, жити за прикладом Джона МакКейна".

"Америка Джона Маккейна - щедра, гостинна і смілива. Вона винахідлива, впевнена, безпечна. Вона виконує свої обов'язки. Вона говорить спокійно, тому що вона сильна. Америка не хвастається, тому що їй це не потрібне. Америці Джона МакКейна не потрібно знову ставати великою, бо вона завжди була великою. Ця полум’яна віра, ця доведена відданість, ця незмінна любов — ось що вело мого батька від вогняного неба над дельтою Червоної річки до номінації на пост президента."

Коли Меґан МакКейн усе це говорила, й цілком очевидно, що її докори були адресовані Трампові, останній у костюмі для ґольфа, у білій сорочці і в капелюсі з написом “Make America Great Again” - "Зробіть Америку великою знову", вирушив з Білого дому до свого ґольф-клубу Trump National Golf Club у Стерлінґу, штат Вірджинія. Трамп, якого не запросили на похорони Джона МакКейна, здавна висміював і засуджував сенатора.

Виступаючи, Меґан Маккейн намагалася стримати сльози, але, схоже, їй вдалося виконати волю свого батька, котрий, за її словами, хотів, щоб вона у надгробному слові продемонструвала світові свою твердість.

Меґан розповіла, як батько прищепив їй цю твердість – примусивши її знову сісти верхи на коня, який був скинув її, і, впавши, вона зламала ключицю.

Але вона також описала людину, яку сформували виклики В'єтнамської війни й життя якій врешті відібрав рак мозку.

Вона сказала: "Мій батько був великою людиною. Він був великим воїном. Він був великим американцем. Я захоплювалась усім цим, але я люблю його, бо він був чудовим батьком".

Вона сказала, що визначальною рисою Джона МакКейна була любов, особливо любов до своєї країни і ще сильніша любов до дружини та дітей.

"Найкращим Джон МакКейн був у своїй іпостасі як батько, це були його найвищий титул й найважливіша роль”, - сказала Меґан МакКейн.

Джерело: Meghan McCain Rebukes Trump in Powerful Eulogy for Her Father
https://www.nytimes.com/…/meghan-mccain-funeral-eulogy-trum…

Відеозапис промови Меґан МакКейн: https://www.youtube.com/watch?v=WDTYQfJ6wVI

Повний текст її промови: https://www.townandcountrymag.com/society/politics/a22892378/meghan-mccain-eulogy-for-john-mccain-full-transcript/

:

Надгробне слово, виголошене Бараком Обамою у Національній Катедрі у Вашинґтоні 1 вересня під час панахиди за сл. п. Джоном МакКейном.
(Скорочено)

"...Ми прийшли сюди, щоби вшанувати надзвичайну людину. Державного діяча, патріота, який втілював у собі так багато з того, що є найкращим в Америці.

Президент Буш і я належимо до тих небагатьох, хто суперничав із Джоном за найвищу політичну посаду. Він зробив нас кращими президентами так само, як він зробив Сенат кращим, як він робить кращою цю країну.

Коли такий чоловік, як Джон, ще живий, просить тебе встати і сказати про нього надгробне слово, то є дорогоцінна річ і унікальна честь. Коли Джон, раніше цього року, зателефонував мені і попросив про це, признаюся, мені було сумно і я був дещо здивований. Коли розмова закінчилася, я подумав, що це прохання відбиває певну дуже важливу рису характеру Джона.

Почну з того, що він любив бути непередбачуваним і навіть суперечити громадській думці. Він побував у пеклі і повернувся з нього, тож рак його не лякав. До самого кінця він зберігав бадьорий дух, був надто впертий, аби сидіти спокійно, і, як завжди, був несамовито відданий друзям і родині. Проявами його духу були зневага, почуття гумору і бешкетність — чи є кращий привід востаннє посміятися, ніж зробити так, аби ми з Джорджем промовляли перед усією країною добрі слова про нього? І це показує велич його духу. Здатність піднятися над розбіжностями у пошуках того, на чому ми можемо зійтися.

...Вже говорилося цього тижня і сьогодні вранці про глибину його муки і глибину його мужности там, у застінках Ханоя, коли день за днем, рік за роком оте молоде залізо гартувалося і ставало сталлю. І це нагадує про написане Гемінґвеєм - про книгу, що її згадувала Меґан, його улюблену книгу. "Сьогодні - лиш один з багатьох, багатьох днів, які ще попереду. Але, можливо, те, що трапиться в усі ці майбутні дні, залежить від того, що ти зробиш сьогодні.”

У полоні Джон зрозумів, як мало хто з нас будь-коли зрозуміє, значення цих слів: кожен момент життя, кожен його день, кожен вибір є випробуванням. І Джон МакКейн витримував ці випробування знову, і знову, і знову. І тому, коли Джон говорив про чесноти, як-от служіння та доблесть, вони були не просто словами для нього, то була правда, якою він жив і за яку він готовий був вмерти. І це примушувало навіть найбільших циніків задумуватись: що ми зробили для нашої країни? За що ми можемо ризикнути усім?

Багато було сказано про те, що Джон був “білою вороною”, політиком, який був не схожий ні на кого. Направді Джон був достатньою мірою консерватор. Повірте мені, я не забув ті ініціятиви демократів, що їх провалювали Джон та инші його однопартійці, які голосували проти. Але він розумів, що є принципи вищі за партію. Є цінності вищі за партію. Він вважав своїм обов'язком утверджувати ці принципи і цінності.

Джон вірив у чесні дебати і в потребу дослухатися до наших думок. Він розумів, що якщо ми звикнемо викривляти правду заради політичної доцільности або партійної ортодоксії, наша демократія більше не працюватиме. Ось чому він часом був готовий виступити проти своєї партії, “перейти на інший бік зали”. Саме тому він виступав за вільну і незалежну пресу як запоруку демократичних дебатів. А що це, до того ж, забезпечувало йому широке висвітлення у ЗМІ, то воно теж йому не шкодило.

Джон розумів, як розумів Дж.Ф.К., як Рональд Рейґан розумів, що нашу країну робить великою зокрема те, що наше громадянство базується не на тому, якої ми крови, які ми є на вигляд, яке маємо прізвище, звідки прибули наші батьки чи бабуся з дідом або як давно вони прибули, а на переконанні кожного з нас, що всіх нас створено рівними. Наділено нашим Творцем певними невід'ємними правами.

...І останнє: хоча Джон і я розходилися в багатьох питаннях зовнішньої політики, ми поділяли погляд на роль Америки як єдиної нації, вірячи, що разом із великою силою і великими благословеннями приходить велика відповідальність. Цей тягар найбільшою мірою лягає на наших чоловіків та жінок в одностроях. На військовослужбовців, таких як Даґ, Джиммі, Джек [сини Джона МакКейна], які пішли слідами свого батька, а також на родини, котрі служать поряд із нашими військовими частинами. Але Джон розумів, що безпеку нашої країни і її вплив у світі завойовано не тільки нашою військовою потугою, не тільки нашим багатством, не лише нашою здатністю змушувати инших коритися нашій волі, але теж нашою здатністю надихати инших своєю відданістю низці універсальних цінностей. Як-от верховенство права і прав людини і наполегливе утвердження Богом даної гідности кожної людини.

Звісно, Джон перший визнавав, що він не був ідеальним. Як і всі ми, хто приходить на державну службу, він мав еґо. Як і в усіх нас, в нього, без сумніву, були ситуації, коли він шкодував за відданий за щось свій голос, за певні компроміси, на які він пішов, за деякі свої рішення, і хотів би повернути час назад.

Не секрет, і про це говорилося, що він мав різку вдачу, і коли він спалахував, це було наче явище природи, це було диво, яке варто було бачити. Він скреготав зубами, його обличчя червоніло, його очі свердлили в тобі дірку. Завважте, мені не доводилося відчувати цього на собі. Але ті, хто знав Джона, знають, що так само швидко, як він спалахував, він пробачав і просив вибачення. Він знав краще, ніж будь-хто, свої недоліки, свої “сліпі плями”, і він умів сміятися із самого себе. І це його самоусвідомлення робило його ще привабливішим.

Ми не розголошували того, але дуже часто у часі мого президентства Джон приходив до Білого дому, і ми просто сиділи і розмовляли в Овальному кабінеті, лише нас двоє. Ми говорили про політику і про сім'ю, й ми обговорювали стан нашої політики. І наші розбіжності не зникали під час цих приватних розмов. Вони були реальні, і вони часто були глибокі. Але ми тішилися з того, що на нас не світять юпітери, і ми сміялися один з одного, і ми вчилися один в одного, й ми ніколи не сумнівалися у щирості або в патріотизмі один одного і в тому, що коли все сказано і зроблено, ми в одній команді. Ми ніколи не сумнівалися, що ми були в одній команді.

Незважаючи на всі наші відмінності, ми поділяли вірність ідеалам, за які покоління американців йшли, воювали і приносили жертви і віддавали своє життя. Ми вважали наші політичні баталії привілеєм, можливістю бути провідниками цих ідеалів вдома і робити все можливе, щоби просувати їх по всім світі. Для нас ця країна була місцем, де немає нічого неможливого, і громадянство ми розглядали як обов'язок забезпечити, аби так воно назавжди й залишалося.

Джона неодноразово за роки його кар'єри порівнювали з Тедді Рузвельтом. Помічено, я певен, що Рузвельтові люди на арені *, схоже, скроєні, як Джон. Більшість із вас це знає. Рузвельт [у своїй знаменитій промові] говорить про тих, хто бореться, хто наважується робити великі справи, хто иноді виграє, а иноді і програє, але завжди втішається добрим боєм. На противагу тим холодним, боязким душам, які не знають ні перемоги, ні поразки. Чи не саме такий дух ми вшановуємо цього тижня? Що прагне бути кращим, чинити краще, щоби бути гідним великого спадку, залишеного нам нашими засновниками. Так багато чого в нашій політиці, в нашому суспільному житті, в нашому публічному дискурсі може здаватися малим, підлим і дріб’язковим. Бундючність, необґрунтовані образи - це політика, що прикидається сміливою та жорсткою, але насправді вона народжена страхом. Джон закликав нас бути вищими за це. Він закликав нас бути кращими за це.

Сьогодні - лиш один з багатьох, багатьох днів, які ще попереду. Але, можливо, те, що трапиться в усі ці майбутні дні, залежить від того, що ти зробиш сьогодні. Чи є кращий спосіб вшанувати життя-служіння Джона МакКейна, ніж наслідувати його приклад, щоб довести, що готовність вийти на арену й боротися за цю країну не є властивою лише небагатьом, усі ми можемо бути до того готовими і, фактично, це вимагається від усіх нас, громадян цієї великої республіки. Мабуть, найкращий спосіб ушанувати його - визнати, що є речі більші, ніж партія, амбіції чи гроші, чи слава, чи влада, речі, за які варто ризикувати всім, - то є вічні принципи і незмінні істини. У ситуаціях, де виявилося найкраще у Джоні, він показав нам, що́ це означає. За це ми всі перед ним у величезному боргу.

Боже, благослови Джона МакКейна. Боже, благослови цю країну, якій він служив так добре.

________________________
* Б. Обама посилається на уривок з 35-ти сторінкової промови Теодора Рузвельта у Сорбонні в Парижі 23 квітня 1910 року (стор. 1); цей уривок отримав назву "The Man in the Arena" - “Людина на арені”. Ось він:
It is not the critic who counts; not the man who points out how the strong man stumbles, or where the doer of deeds could have done them better. The credit belongs to the man who is actually in the arena, whose face is marred by dust and sweat and blood; who strives valiantly; who errs, who comes short again and again, because there is no effort without error and shortcoming; but who does actually strive to do the deeds; who knows great enthusiasms, the great devotions; who spends himself in a worthy cause; who at the best knows in the end the triumph of high achievement, and who at the worst, if he fails, at least fails while daring greatly, so that his place shall never be with those cold and timid souls who neither know victory nor defeat.
Відтак людину, втягнуту в ситуацію, що потребує мужности, майстерности або наполегливости (на відміну від того, хто сидить на узбіччі і спостерігає) іноді називають "людиною на арені". https://en.wikipedia.org/wiki/Citizenship_in_a_Republic

Транскрипт промови:
Read the Full Transcript of Barack Obama's Speech at John McCain's Funeral 

https://www.townandcountrymag.com/society/politics/a22865504/barack-obama-john-mccain-funeral-speech-full-transcript/

Відео: https://www.politico.com/video/2018/09/01/180901-mccain-newman-obama1-067249

Прощальний лист сенатора МакКейна до співвітчизників

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/08/blog-post_68.html