Шістдесяті роковини за Провідником Степаном Бандерою

Вічна пам'ять!

ПРОВІДНИК ОУН(р) СТЕПАН БАНДЕРА ПОМЕР НЕСПОДІВАНО У МЮНХЕНІ
"Свобода", 17 жовтня 1959 року

З Мюнхену (Західна Німеччина) наспіло дня 16 жовтня повідомлення, що у четвер дня 15 жовтня ц. р. о год. 1-ій пополудні помер там несподівано провідник ОУН(р) Степан Бандера, відомий український революційний діяч і політик. Народжений 1909 року, був з 1927 року членом Української Військової Організації і потім з 1929 року членом Організації Українських Націоналістів, в якій займав становище крайового провідника. В процесі за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі був засуджений на смертну кару, замінену потім на довічну в'язницю. Звільнений з в'язниці з початком другої світової війни з розвалом Польщі очолив опозиційну фракцію ОУН, яка згодом оформилася в окрему організацію. За німецької окупації українських земель організував українські похідні групи і підготував акт проголошення відновлення української державности в дні 30 червня 1941 р. За відмову відкликати цей акт був ув'язнений ґестапом і перебував у німецьких концентраційних таборах до вересня 1944 р. На IV конференції Закордонних частин ОУН(р) в серпні 1953 р. був обраний їх провідником і на цьому становищі перебував до останнього часу. Покійний був автором низки ідеологічних і програмових статтей на теми українського націоналізму.

“Свобода”, 20 жовтня 1959
...Сл. п. Степан Баядера вийшов вполудне з Редакції „Шляху Перемоги" при Цеппелінштрассе, як звичайно виходив на обід, додому, віддаленого приблизно на чверть години ходу від бюра, в якому він працював. Цим разом при ньому не було чомусь його звичайної охорони, одного-двох членів його організації. Від будинку своєї праці сл. п. Степан Бандера поїхав автомобілем і десь по дорозі зупинився і купив овочів. Приїхавши додому, він сам вийшов з автомобіля і задзвонив до дверей, які відчиняються автоматично ізсередини. Двері були йому відчинені, мабуть його дружиною, яка за кілька хвилин почула крик одного німецького хлопця, що там живе. Вибігши на сходи, вона побачила свого чоловіка, що лежав на сходах першого поверху в дорозі до свого мешкання на третій поверх...

СУДОВО-МЕДИЧНА КОМІСІЯ СТВЕРДИЛА, ЩО ПРИЧИНОЮ СМЕРТИ СТЕПАНА БАНДЕРИ БУЛА ЦИЯНАТНА ОТРУТА. ПОЛІЦІЯ ПРОДОВЖУЄ СЛІДСТВО. ДАЛЬШІ ПОДРОБИЦІ СМЕРТИ.
“Свобода”, 21 жовтня 1959
Мюнхен. — Судово-медична комісія, яка на вимогу слідчих властей досліджувала причину наглої смерти українського націоналістично-революційного діяча сл. п. Степана Бандери, проголосила в понеділок, 19-го жовтня вполудне, своє офіціяльне ствердження, що смерть сл. п. Степана Бандерн наступила внаслідок циянатної кислоти. Енциклопедія подає, що циянатва кислота це найміцніша отрута, яку добувають із лаврово-вишневого листу та гіркого мигдалю, а також персикових кісточок. Навіть мала доза тієї отрути вистачає, щоб убити людину, впродовж кількох секунд. В офіціяльному комунікаті комісії не подано, як ця страшна отрута дісталася до організму Ст. Бандери. Повідомлення про ствердження судово-медичної комісії подала аґенція Associated Press, а за нею також американські радіовисильні та преса. "The New York Times" з 20-го жовтня подає цю вістку, датовану в Мюнхені 19-го жовтня та з відкликом на АР, і в ній сказано:
„Слідчі сьогодні встановили, що Степана Бандеру, шефа анти-комуністичних повстанців з України, вбила циянатна отрута. Таємничість, що оточувала його життя, продовжується і по смерти. Його співробітники обвинувачують, що він впав жертвою керованої Москвою скритовбивчої змови. Поліція каже, що їй здається, що він міг поповнити самогубство, але не знає мотивів. Тіло 50-літнього Бандери знайдено, тут y Мюнхені минулого четверга в його апартаменті. Це була одна з багатьох його криївок, а яких вiн керував українськими націоналістами. Юрій Леник, Бандерин заступник, сказав: „ми переконані, що його вбили большевики. Але залишається запит: як його змушено зажити отруту?" Лідери російської еміґрації, які були в опозиції до плянів Бандери щодо незалежности України, але поділяли його анти-комуністичні погляди, також висловлюють впевненість, що він був замордований, подібно як його попередник полковник Євген Коновалець в 1938-му році...

Дальші подробиці смерти
Тим часом, з Мюнхену наспіли дальші подробиці трагічної смерти сл. п. Степана Бандери. Мюнхенський український тижневик „Шлях Перемоги", що вважається органом Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, яку очолював сл. п. Степан Баядера, видав з датою неділі 18-го жовтня надзвичайне 2-сторінкове число, в якому подано такі обставини смерти сл. п. Степана Бандери: „У четвер 15 жовтня 1959 року, після 13-ої год. дня, дружина Степана Бандери, зателефонувала в дім Організацій Визвольного Руху в Мюнхені при Цеппелінстр. 67, що з її чоловіком сталося велике нещастя: він упав облитий кров'ю на сходах будинку, в якому жив. Дружина просила негайно дати лікарську допомогу. Одержавши цю вістку, на місце випадку в Цеппелінштр. виїхали автом троє людей — Степан Ленкавський, Ярослав Бенцаль та Іван Кашуба, і через кільканадцять хвилин були в тимчасовому помешканні Степана Бандери на Крайтмаєрштрассе 7, на сходах і в коридорах будинку не було вже нікого. Коли прибулі зайшли до мешкання Ст. Бандери на третьому поверсі, вони застали там лише його найстаршу дочку. Вона сказала, що Батька уже відвезено до лікарні. Разом з ним поїхала його Дружина. Про самий випадок дочка Ст. Бандери не могла сказати нічого, бо щойно повернулася зі школи, але припускала думку, що в батька міг статися вибух крови.
Прибулі друзі зійшли вниз на перший поверх, на те місце, де стався трагічний випадок. Тут з помешкання вийшли чоловік та жінка, які оповіли про те, що вони бачили. Будучи в своїй кімнаті, де якраз обідали, вони почули на сходах коридору якийсь крик і зразу туди вийшли. На долівці першого поверху, якраз перед дверима вінди лежав у крові, обличчям до землі Степан Бандера. Згадані люди і викликали першу медичну допомогу. Тим часом друга сусідка, яка живе на тому самому поверсі, вибігла зі свого помешкання та, побачивши впалого, намагалася допомогти йому холодними обкладами. Дружина Ст. Бандери, що, почувши приїзд авта, чекала свого чоловіка при відкритих дверях, збігла вниз з третього поверху, де побачила страшний образ. Сусіди — рятівники з першого поверху, обернули тіло навзнаки. Степан Бандера ще жив і кілька разів відкрив та заплющив очі. З його уст і носа спливала кров. Через десять хвилин, приблизно о 13.10 год. приїхало авто швидкої допомоги і відвезло Ст. Банлеру під опікою його Дружини до лікарні на Льотштр. (Роткройцкранкенгавз ч. 2). віддаленої від місця трагічного випадку на п'ять хвилин ходу.
Особи з Цеппелінштр. негайно від помешкання Ст. Бандери поїхали до названої лікарні, де їx заведено до окремої кімнати, в якій лежав накритий білим полотном Ст. Бандера. Дружина його і медсестра сказали, що він уже не живе. Лікар відкрив полотно і прибулі побачили струмки крови біля уст, носа і вух. Жадних слідів побиття не було видно.
— Може б ще можна повернути життя іньєкціями або з допомогою операції чи штучного кисневого дихання, — питалися в лікаря прибулі. Але лікар відповів, що вже ніщо не поможе, бо смерть наступила в дорозі до лікарні. При цьому він пояснив, що на підставі дотеперішніх симптомів причиною смерти могло б бути зламання черепа, типовою ознакою чого є виплив крови з вух. На запит, чи не уважає він, що причиною смерти був атентат, лікар відповів, що звичайний упадок на сходах може також спричинити смерть.
Докладний огляд тіла відбувся з доручення відповідних німецьких чинників у п'ятницю 16 жовтня ц. р. в пообідні години. На домагання представників Проводу ЗЧ ОУН при огляді був присутній також український лікар. Слідча комісія заповіла пресі, що вислід медичної експертизи буде опублікований в п'ятницю 16 жовтня о год. 17 після обіду. Кореспонденти німецької преси, яка вже вранці того дня подала перші ширші і коротші повідомлення про смерть Ст. Бандери, висловлюючи припущення про злочин атентату, — нетерпляче чекали офіціяльного комунікату. О 17-ій годині, одначе, голова слідчої комісії заявив, що висліду він покищо подати не може, бо мусять бути зроблені ще хемічні аналізи. Ця заява навела німецьку пресу на думку, що причиною смерти Ст. Бандери є отруєння. В такому дусі появилися в суботу 17 жовтня ц. р. в західньо-німецькій пресі більші або менші описи смерти Ст. Бандери. Все вказує на те, що Ст. Бандеру підступно вбив московсько-большевицький ворог.
Небезпека можливости атентату на Ст. Бандеру повторювалася в різні періоди часу. Через те для його охорони постійно призначувано відповідних людей; останніми тижнями охорона була навіть зміцнена. Але в критичну годину Ст. Бандера сам відіслав свою охорону і з тієї причини зайшов до будинку, де мешкав, без супроводу". 

ТАЄМНИЧІ ОБСТАВИНИ СМЕРТИ сл. п. СТЕПАНА БАНДЕРИ ТЕМОЮ БЕЗУПИННИХ ЗДОГАДІВ НІМЕЦЬКОЇ ПОЛІЦІЇ

“Свобода”, 26 жовтня 1959
http://www.svoboda-news.com/arxiv/pdf/1959/Svoboda-1959-206.pdf

ЗЕМЛЯ З УКРАЇНИ ПРИСИПАЛА І ВОДА З ЧОРНОГО МОРЯ СКРОПИЛА ДОМОВИНУ ВБИТОГО ВОРОГОМ І ПОХОВАНОГО В ЧУЖІЙ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОГО РЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОВІДНИКА СТЕПАНА БАНДЕРИ

“Свобода”, 27 жовтня 1959
Понад 2,000 осіб, між ними чолові представники всіх українських угрупувань, взяли участь у похороні, що відбувся дід сильною поліційною охороною перед можливістю нового большевицького замаху. 250 вінків від українців і їх приятелів з усього світу вкрили могилу нової великої жертви української боротьби за волю.
Принесена з України урна української землі посипала та плящинка води з Чорного моря, разом з українськими сльозами, скропили домовину підступно вбитого большевицьким ворогом людства українського революційного провідника сл. п. Степана Бандери, спущену і поховану в чужій землі на цвинтарі Вальдфрідгоф в Мюнхені, Німеччина, минулого вівтірка 20-го жовтня 1959 року. Проф. і д-р Юрій Студинський у спеціяльній кореспонденції до „Свободи", так описує цю сумну подію.
Похорон сл. п. Степана Бандери

Мюнхен, Німеччина. — У вівторок, дня 20-го ц. м., в годині 9-ій рано в місцевій українській католицькій церкві була відправлена за спокій душі сл. п. Степана Бандери Служба Божа в приявності екзарха для українців католиків в Німеччині Преосв. Кир Платона Корниляка в сослуженні багатьох священиків. Церква була вщерть заповнена українським громадянством, яке з'їхалось зі всіх сторін Німеччини, Франції, Бельгії, Голляндії, Англії. Були теж представники із Америки й Канади. Єпископ Платон відправив, по Службі Божій, жалобну Панахиду. Між присутніми були теж вдова Покійного та троє його дітей — дві доньки і маленький син. Серед загальної тиші бачили ми заплакані очі не тільки серед жінок, але теж і в очах багатьох мужчин. 

На Вальдфрідгофі.
Точно о годині пів на четверту по полудні замкнено труну із тлінними останками провідника Українських Націоналістів та ввезено її до цвинтарної каплиці, де похоронний обряд відправив генеральний вікарій о. пралат Петро Голинський в сослуженні дванадцяти священиків та в приявності двох православних пан-отців. Під звуки пісні “Вічная пам'ять..." розпочався жалобний похід, в якому взяло участь поверх двох тисяч осіб. Понад двісті п'ятдесят вінків несли представники різних українських та чужинецьких організацій. На кладовищі була сильно сконцентрована німецька поліція в уніформах та безліч таємних аґентів. Побоювалися непередбачених випадків, але все відбулося в найбільшому і дуже спокійному порядку. Похорони затягнулися аж до шостої години вечора і останні промовці говорили вже при світлі ліхтарів над відкритою могилою.
...Ці величаві похорони зробили велике враження на німецьку і чужинецьку публіку, і німецька преса подала дуже обширні звіти із похоронів Степана Бандери ще цього самого дня у своїх нічних виданнях. На труну Покійника посипали його приятелі грудки української землі та полили її водою із Чорного моря. Вже зовсім пізно, з оповитого ніччю цвинтаря виходила жалобна громада, яка є потрясена вбивством Степана Бандери. ...

Унікальні кадри

ПОХОРОН ПРОВІДНИКА СТЕПАНА БАНДЕРИ. 1959 р.

https://www.youtube.com/watch?reload=9&v=YRsVANMKfoM

Бандера не в бронзі

Історик Микола Посівнич презентував науково-популярну книгу про провідника ОУН Степана Бандеру, що вийшла накладом 4 тисячі примірників у доступному для широкого загалу видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Учений вважає, що така книга є спробою зазирнути за історичні лаштунки й побачити реальну людину за політичною іконою провідника ОУН.

https://zbruc.eu/node/34176

Контррозвідка Польщі Людової проти оунівського підпілля

Степан Бандера з кур'єром ЗЧ-ОУН

ПОВІВИ З ЛІСІВ

“Свобода”, числа з 13 і 14 лютого 1998

Знищення українського підпілля залишилось в записах польського комуністичного уряду, після Другої світової війни, як „блискуче виконане" Урядом Безпеки (УБ), створеним на зразок НКВД, поліційним органом Польщі Людової. Зізнання польських бойових формацій, що поборювали український національний спротив: в 1948 році українське підпілля майже вже не існувало на теренах Польщі. Краєвий керівник ОУН-УПА, Ярослав Старух, псевдо „Стяг", вже рік не жив, інші провідники були засуджені і сиділи в тюрмах. Всупереч цим зізнанням, ОУН-УПА в Україні ставили завзятий опір. Не перестали й діяти українські еміґранти за межами України, і їхній провідник Степан Бандера.

Вміжчасі виникла холодна війна між Сходом і Заходом, і українське підпілля стало важливим в очах західніх держав. В короткому часі нав'язала співпрацю бритійська розвідка. Бритійці доставляли українцям зброю, радійові передавачі, запевняли вишкіл і перекинення за „залізну завісу". Очевидним стало, що С. Бандера, стараючись продовжити боротьбу за незалежність, докладе всіх зусиль, щоб відновити зв'язок з підпільним рухом в Україні. Зв'язок міг переходити тільки через Польщу, що стратегічно показувалось дещо легшим.

Аґент польських і совєтських спецслужб Леон Лапінський - "Зенон". Знимка 1948 року, зроблена чехословацькими "чекістами"

Офіцери НКВД і польського УБ рішили „виручити" ОУН і створити контрольовану ними організацію. Вони сподівалися, що через їхні руки переходитимуть таємні дії ОУН-УПА. Створення цієї мережі мусіло виглядати настільки доцільним, щоб С. Бандера не міг без неї обійтись. Ця операція названа була S-1, очолював її Леон Лапинський, псевдо „Зенон". Походив цей аґент УБ з Любельщини, перед війною скінчив польську військову школу підхорунжого в Луцьку, на Волині. До 1942 року працював як учитель математики в Замості. Потім з'явився у Львові під псевдом „Вороняк", в 1944 році. В 1945-47 роках „Зенон" керував діями Служби Безпеки ОУН в околицях Грубешова. Коли почав „Зенон" Лапинський співпрацю з УБ? Дехто з польських повоєнних письменників, описуючи дії ОУН-УПА, з'ясовує, що „Зенон" спричинив арештування провідника УПА полк. Мирослава Онишкевича-„Ореста" в березні 1948 року. Інші твердять, що „Зенон" почав співпрацю з УБ пізніше. Працю „Зенона" контролював польський майор УБ Станіслав Врублевський, начальник відділу міністерства безпеки Польщі. Над цілістю операції нагляд мало НКВД.

На межі 1948-49 років „Зенон" завзято пробує сконтактуватися із вцілілими членами ОУН-УПА, і провокативно заохочує їх до продовження боротьби. Одиниці з них погоджуються, не знаючи про створення „нової мережі", і потрапляють у пастку. „Зенон" доставляє українським повстанцям гроші та „викрадені" посвідки на звільнення з тюрем. Гірша доля чекала тих, котрі, як Лапинському здавалось, могли викрити його справжнє лице. Їх було таємно арештовано та вивезено в Сибір. Недавно померлий Євген Мартинюк, псевдо „Граб", по довгих роках згадував: „Я ховався під прибраним прізвищем у Варшаві. Стрінувся з „Зеноном" випадково. Коли він мені запропонував співпрацю з ним, я відмовив. Незабаром мене з дружиною заарештувало НКВД і вивезло в Сибір. З Сибіру я вернувся в 1956 році"

Степан Бандера з кур'єрами ЗЧ-ОУН

„Зенон" зв'язався із С. Бандерою в Мюнхені. Інформації про нову мережу контактів передав Богданові Підгайному, псевдо „Аскольд", шефові військових справ і зв'язків. „Аскольд" вислав в Польщу, через Чехо-Словаччину, трьох зв'язкових: „Богдана" (Михайла Титуса), „Пімсту" (Івана Смаржа) і „Смирного" (Михайла Федака). Вони переказали Лапинському таємний шифр, а також адреси в Західній Европі, куди слід було висилати звіти про діяльність УПА. За формою це мали бути листи, писані до родини, де справжній зміст вписувалося таємним письмом. В цей самий спосіб мюнхенська „централя" мала висилати інструкції на адреси, надані „Зеноном" в Польщі. Узгіднено, що довші звідомлення будуть передавані зв'язковими. „Пімста", котрому „Зенон" приділив до „помочі" агента УБ, псевдо „Славко", весною 1950 року перейшов в Україну. Там мав зв'язатися з керівництвом ОУН-УПА. Післанці „Богдан" і „Смирний" вернулися до Німеччини. Після переслухання їхніх звітів, „Аскольд" вислав, знову через Чехо-Словаччину, наступну групу зв'язкових. Керівник цієї групи Григорій Кисілевський-„Чабан" переказав „Зенонові" наказ відновити мережу зв'язків. Головною ціллю мало бути організування контактів з Україною і збирання розвідувальних даних для англійців. „Чабан" мав перейти в Україну, одначе лишився в Польщі та почав енергійну „діяльність". УБ порахувало його за небезпечного для цілої операції і передало його НКВД. Все відбулось так справно, що члени мережі не знали, чи він був схоплений чи вбитий. Вміло спрямовані відомості з УБ вказували, що він убитий, і це мало заспокоїти українське підпілля: мовляв, „зістав вбитий і не міг зізнавати в суді і видати організацію". 

Під час парашутного вишколу: пор. Іван Паньків, хор. Микола Мельничин. Весна 1949 

У 1950 році до Польщі прибули ще дві українські боївки. Принесли вони зброю, фотографічні апарати і пошту. В Мюнхен було відправлено дві групи із зізнаннями, переданими „Зеноном". В Німеччину вернулися з України „Пімста" і „Славко". В наступному році англійці вирішили перекинути українських підпільників летунською дорогою. УБ, боячись зміцнення мережі, знищив англійську групу українців. В травні 1951 року чотири парашутисти приземлилися в синявських лісах, недалеко Любачева на Лемківщині. Як згодом засвідчили польські органи безпеки, всі парашутисти згинули, крім одного, його псевдо „Сокіл", котрому вдалось видертись з оточення. Пізніше він згинув в ЧехоСловаччині.

Один з польських генералів приписав заслугу аґентові УБ „Славкові". Фактично ж тут „вмочив пальці" один з найкращих англійських шпигунів для совєтів, Кім Філбі. Про це згадував у споминах зв'язковий SIS [Secret Intelligence Service, британська Таємна розвідувальна служба, нині МІ6] з ОУН-УПА. 

Одна з кур'єрських груп, можливо, Степана Якиміва-"Бурлаки", у Польщі, 1950 р.

Ще перед війною англійська SIS навзязала контакти з С. Бандерою. Після війни співпраця тривала. Перша група українців, котру англійці забезпечили таємним приладдям і відіслали в Україну в 1949 році, згинула без вістки. В наступному році англійці вислали ще дві групи в Україну, але й вони згинули без сліду.

Тим часом американці почали сумніватись відносно використання С. Бандери Заходом. Сі-Ай-Ей висувало поважні закиди відносно С. Бандери як союзника: мовляв, його „крайній" націоналізм з „фашистською" закраскою ставлять Заходові труднощі в контактах з іншими народами СССР, головно з росіянами (?). А також те, нібито С. Бандера не має популярности серед старої еміґрації на Заході. Вкінці С. Бандеру оскаржили в протиамериканському наставленні. Сі-Ай-Ей порозумілося з SIS в Лондоні в 1951 році, в напрямі зірвання співпраці з С. Бандерою. Англійська сторона наполягала на вдержанні цієї співпраці. Після тримісячної перерви англійці скинули три групи. Літаки вилітали з Кипру на Середземному морі. Одну групу скинули між Львовом і Тернополем, другу недалеко Коломиї, третю — на терені Польщі. Про долю цих груп легко можна здогадатись. 

Зброя і документи, захоплені в кур'єра ЗЧ ОУН Мирослава Борсука - "Сокола"

Летунські висадки закінчились трагічними вислідами, але дві групи, котрі ішли протоптаним шляхом, дійшли до цілі без поважних перешкод. В одній з них був досвідчений конспіратор Збіґнєв Камінський, псевдо „Дон". Приніс він Лапінському призначення на крайового провідника, підписане С. Бандерою. Однак „Зенона" непокоїло, що „Дон" зістав провідником СБ. Камінський одержав в Мюнхені завдання перевірити обставини смерти двох членів мережі — „Явора" і „Хмари". Інформації, що надходили до „Централі", викликали сумніви відносно цього. Фактично, їх обидвох Лапинський усунув під закидом співпраці з УБ. Чи вони дійсно були аґентами, котрих УБ хотіло використати для перевірки самого „Зенона"? Чи то вони відкрили його подвійну гру? Вірогідно, що зусилля „Дона" „розкусити" Камінського не дали відповіді. „Боївка без ніяких перешкод, — оповідає один з генералів УБ, — перейшла чехо-словацьку границю. Тоді аж на чехо-словацькій залізничній станції в Танвальд була затримана. Боївку розпізнав і видав її чехо-словацьким службам безпеки польський працівник УБ, приділений до цього завдання за границею". „Зенон" не був відповідальний за висилку групи. Був це суперник „Зенона", „Дон".

Кур'єри ЗЧ ОУН "Чорноморець" і "Орест" проходять підготовку перед завданням

У 1952 році Secret Intelligence Service зважилася на висадку українських аґентів підводним човном. Група з чотирьох осіб вийшла з підводного човна на берег в гумових понтонах. Винищувальна акція морських сил Польщі тривала три дні. Аґентів було знищено, одного схоплено живим, його псевдо — „Павло" (Ілько Гриньків) і передано НКВД. По невдалих перекидах з літаків і підводного човна, англійці рішили вжити повітряні бальони. Випущено їх із швидких кораблів недалеко польського узбережжя. Кораблі обслуговували німецькі моряки — отже, це теж доказ, що ОУН мала зв'язки з німецькою розвідкою. Кораблі, здогадливо, перебували під командою Ганса Кльосе, котрий співпрацював з англійською розвідкою, яка перекидала аґентів до Латвії і Естонії. В 1953 році здійснено дві успішні висадки повітряними бальонами. Завдячуючи тим висадкам, мережа нав'язала зв'язки з Централею ОУН в Мюнхені через радіо. „Зенон" мав повну контролю над передаваними інформаціями. Вони не мали великої вартости, бо члени ОУН-УПА не були затруднені на високих становищах і не мали доступу до більших урядових таємниць Польщі. Одначе, з Україною Централя в Мюнхені тримала зв'язки через зв'язкових, скинених бальонами, і вони 1952-53 роках переходили кордон три рази.

„Дон" почав підозрівати „Зенона" у зраді. В грудні 1953 року він доносить Централі, що 12-го листопада УБ затримав на 24 години одного з членів мережі. „Дон"-Камінський довідався про це через місяць. „Зенон" знав про це далеко раніше і унеможливив допит затриманого, хоч справа належала до компетенції „Дона" як шефа СБ. „Дон" довідався, що „Чабан" та інші члени ОУН-УПА, котрих вважали вбитими, перебувають в совєтських концентраках. В березні 1954 року „Дон" зажадав від Централі, щоб там перевірили життєпис „Зенона". Офіцери УБ рішили покінчити з операцією S-1. На початку квітня в цілій Польщі проведено арешти членів ОУН-УПА. 14-го квітня „Зенон" з'явився в сховищі телеграфіста Василя Климаша-„Любомира" в Чорнувце, Ольштинського воєвідства. „Зенон" сказав „Любомирові", що веде його на зустріч з „Доном". В дорозі до залізничної станції натрапили на авто, при котрому стояло кілька осіб, ніби зайнятих направою цього авта. Коли „Зенон" і „Любомир" минали їх — фактично, офіцерів УБ в цивільній одежі, — ті кинулись на „Любомира". Лапинський-„Зенон", немов користаючи з „неуваги" аґентів УБ, відскочив убік, витягнув пістолю і „поповнив самогубство".

Арештованих членів операції S-1 передано капітанові Романовському на допити. У 1955 році відбувся суд оскаржених. „Дона" і ще трьох засуджено на кару смерти, відтак її замінено на ціложиттєве ув'язнення. Інших засуджено на багато років тюрми. Під час допитів члени мережі здогадувались, яку ролю відіграв „Зенон", хоч УБ старався за всяку ціну це втаїти. У висліді кількалітньої операції S-1 ув'язнено або знищено кільканадцять членів ОУН-УПА. Перехоплено контролю зв'язків між Мюнхеном і Україною, забрано деяку частину грошей та розвідувальної техніки, і скромпромітовано діячів ОУН в очах англійців.

Степан Бандера серед кур'єрів ЗЧ-ОУН. Сидить перший ліворуч - Степан Кшик

Мережа „Зенона" на терені Польщі була відтинком широкої акції, веденої через НКВД в Україні. В 1954 році рух опору в Україні зазнав поголовного знищення. По судових розправах запала повна тиша довкруги операції S-1. Перервано тишу в 1984 році. Наказом польського міністерства внутрішніх справ в одному з польських тижневиків появилась стаття про розмову з „Зеноном"-Лапинським, та цим разом уже як „Степаном" — його колишнє псевдо. Може, йшлося про спробу злагіднення польсько-українських відносин, організовану через одного з польських священиків.

Щодо дальшої долі учасників польської розвідки. „Зенон"-Лапинський виїхав в Україну і там далі живе під зміненим прізвищем. Декотрі з них вже неживі, про інших нічого невідомо. Члени мережі ОУН-УПА починали виходити з тюрем після жовтневої відлиги в 1956 році. Найдовше просидів „Дон"-Камінський у польських в'язницях. Він вийшов на волю при кінці 60- их років і пізніше помер у Вроцлаві.

Стає все менше живих учасників тодішніх подій. Все менше залишається можливостей висвітлити кінцеві таємниці операції S-1.

Подана стаття насвітлює найбільш правдоподібний розвиток дій ОУН-УПА на терені Польщі і України у повоєнні роки. Це дослідження базоване на документах, оприлюднених вже після розвалу Совєтського Союзу і комуністичної Польщі, Польські письменники, одначе, продовжують насвітлювати дії ОУН-УПА як політичну поразку, оправдуючи при цьому способи боротьби Польщі з українським підпіллям. Навіть тепер, у демократичній державі, поляки неспроможні об'єктивно оцінити війну ОУН-УПА з большевизмом, хоч самі зазнали доволі лиха від сталінського режиму.

Едвард Кухар

Знимка Леона Лапінського - зі статті Осипа Зінкевича "Контррозвідка ПНР проти ОУН"  https://www.istpravda.com.ua/articles/2016/03/1/148975/view_print/

Джерело решти знимок: https://reibert.info/threads/kurjeri-zch-oun-upa.195381/page-4

Пам'яті видатного українського політичного мислителя

ПОМЕР Д-Р ДМИТРО ДОНЦОВ, ІДЕОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
“Свобода”, 3 квітня 1973

Монтреаль - 30 березня, у передполудневих годинах у місцевому шпиталі ненадійно на 90-ому році життя, помер д-р Дмитро Донцов, видатний український політичний мислитель, публіцист та ідеолог українського націоналізму. Д-р Дмитро Донцов проживав у місцевості Равдон, Квебекської провінції в Канаді. Кілька місяців тому він захворів і якийсь час перебував у шпиталі в Жолієт, звідки три тижні тому перевезено його до шпиталю у Монтреалі, де ним опікувався д-р Ігор Луговий. Здоров'я д-ра Дмитра Донцова вже почало кращати, але такий стан був тільки тимчасовий
Похорон д-ра Дмитра Донцова відбудеться в середу, 4-го квітня, о год. 10-ій ранку на цвинтарі у Савт Вавнд Бруку, Н.Дж.
Тлінні останки вже перевезено з Монтреалю до похоронного заведення Конрой, 31 East Street, South Bound Brook, N.J.

Михайло Сосновський*
ДМИТРО ДОНЦОВ
“Свобода”, 5 квітня 1973

[…] Вибух першої світової війни застав Донцова у Львові, де він разом з групою еміґрантів з Наддніпрянської України заклав у 1914 р. Союз Визволення України. Коли ж з незалежних від Донцова причин він мусів незабаром цей Союз покинути, тоді він розгорнув широку політично-інформаційну діяльність з рамени Української Парламентарної Репрезентації на терені Німеччини, Швеції і Швайцарії, публікуючи періодичні бюлетені та видаючи інформаційні брошури німецькою мовою про Україну і „українську державну ідею".

До Львова Донцов повернувся в 1917 р. по відступі з Галичини російських військ. Кориcтаючи з побуту у Львові, Донцов вписався на Львівський університет, де завершив свої студії, одержавши науковий ступінь доктора юридичних наук. Незабаром після того він поробив заходи, щоб переїхати до Києва, куди прибув під кінець березня 1918 р. В Києві Донцов продовжував публіцистичну діяльність, і на книжковому ринку появилися його нові брошури. Одночасно він активізувався на форумі Української Хліборобської Демократичної Партії разом з Сергієм Шеметом, Вячеславом Липинським і Миколою Міхновським.

Після гетьманського перевороту під кінець квітня 1918 р. Донцов прийняв пропозицію гетьмана Скоропадського очолити Українську Телеграфічну Аґенцію. Не цій роботі Донцов працював до часу проголошення гетьманом Скоропадським федерації з Росією, але після повалення гетьманського режиму Донцов не міг оставатися в Києві, бо він опинився на списках „ворогів Української Народної Республіки" і йому загрожувала смерть. З допомогою С. Петлюри та Є. Коновальця йому пощастило уникнути такої долі і він дістав спрямування на працю при українському посольстві в Швайцарії, де вів інформаційну службу аж до упадку української держави і ліквідації посольства.

В 1921 році, після короткого побуту у Відні він повернувся до Львова, де проживав до 1939 року і де мав змогу розвинути незвичайно активну публіцистично-видавничу діяльність, користаючи з активної допомоги Євгена Коновальця та УВО. У Відні появилася перша більша праця Донцова „Підстави нашої політики", межовий твір між творчістю Донцова до часу 1-ої світової війни і 20-х та 30-х років.

Роки 1921-1939 - це роки найбільшого розквіту публіцистичного таланту Донцова і роки найбільшого його впливу на формування української політичної думки. Розійшовшися з УСДРП і українським соціялістичним рухом та не знайшовши місця в рядах гетьманської організації, яка продовжувала на еміґрації традиції Української Хліборобської Демократичної Партії, Донцов остаточно став на позиціях українського націоналізму і в скорому часі вибився на передового українського націоналістичного ідеолога.

Маючи до своєї диспозиції такі періодичні видання як „Заграва" (1923-24), „Літературно - Науковий Вістник'' (1922-32), та “Вістник" (1933-39), Донцов на їх сторінках розвинув ідеологію т. зв. чинного (інтегрального) націоналізму і свою теорію соціяльної та політичної організації нації. Редаґовані ним видання (Книгозбірня „Вістника") стали виразниками й речниками „чинного націоналізму" і вирішально причинилися до розриву з традиціями й світоглядом періоду українського відродження кінця XIX і початку XX ст. та доби визвольних змагань. У той же час Донцов опублікував ряд своїх менших та більших творів, в яких центральне місце зайняв „Націоналізм", що появився 1926 року. Ідеологія „чинного націоналізму" у свою чергу чимало заважила на формуванні ідейно-програмових позицій українського націоналістичного руху, що оформився 1929 року в Організації Українських Націоналістів (ОУН).

З вибухом війни в 1939 році Донцов мусів припинити свою видавничу діяльність. Під кінець серпня 1939 р. появилося останнє (9-те) число „Вістника", а вже 2 вересня Донцова арештувала польська поліція і перевезла до концтабору у Березі Картузькій, звідки він вийшов по падінні польської держави. В 1940-41 роках Донцов поновив спробу видавничої діяльности в Букарешті, де появилося декілька чисел „Батави". але це вже була остання публікація, з ініціятивою якої він самостійно вийшов.

В роки Другої світової війни Донцов не брав активної участи в українському житті, обмежившися написанням чергової книжки „Дух нашої давнини", у якій дав вислів своєму „традиціоналізмові", що мав би бути своєрідним завершенням ідеології „чинного націоналізму". Напередодні ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН в 1943 році Провід ОУН звертався до Донцова з пропозицією подати завваги до проєкту нової програми ОУН, але цих завваг Великий Збір не взяв до уваги, схвалюючи програму, яка була запереченням ідейних засад „чинного націоналізму". Цим треба, правдоподібно, пояснити неґативне наставлення Донцова до крайової ОУН та її найвидатніших публіцистів 40-х і 50-х років, що особливо сильно виявилося у його статтях повоєнного періоду, які неґативно оцінив Провід ОУН в Україні в 1949 р.

Під кінець Другої світової війни Донцов перебував в Празі, а по захопленні Чехії совєтськими військами переїхав до Німеччини. По короткому побуті в Німеччині, а відтак у Парижі та Лондоні, де якийсь час був редактором „Українського Клича", Донцов переїхав в 1947 році до ЗСА, а рік пізніше до Канади, де прожив до кінця свою життя.

У повоєнних роках роблено спроби зорганізувати для Донцова журнал чи заанґажувати його редактором для запланованого під кінець 1948 року періодика в Торонті, але всі ці заходи не увінчалися успіхом, враховуючи настанову і вимоги Донцова. Остаточно він обмежився співпрацею у газетах і журналах, які ідейно найбільше йому відповідали. За роки 1947-72 він написав декілька праць і чимало статтей та перередаґував і видав частину своїх передвоєнних книжок, зокрема “Підстави нашої політики" та „Націоналізм". Довший час він співпрацював у газетах і журналах, які заступали позиції ОУН(б) („Українська Трибуна", „Шлях Перемоги", „Визвольний Шлях", “Гомін України", „Вісник ООЧСУ" та ін.), а коли між ним і цим середовищем зайшли розходження, втримував у другій половині 50-х років короткочасний контакт з Спілкою Визволення України в Канаді, яка опублікувала деякі його брошури, а навіть влаштовувала „семінарі", присвячені ідеології „чинного націоналізму". Упродовж останніх двох років Донцов був постійним співробітником журналу „Клич нації", видавці якого деклярують себе визнанцями ідеології „чинного націоналізму", що, треба припускати, спонукало Донцова до співпраці з цим журналом.

Не зважаючи на великий вклад Донцова у розвиток української націоналістичної ідеології, взаємини між ним; і Організацією Українських Націоналістів, як виразником і носієм української націоналістичної ідеології, були завжди особливого порядку: ні на якому етапі це не були афіліяція, а тільки ідейна близькість. Дмитро Донцов ніколи не належав до ОУН і не брав активної участи в діяльности українського націоналістичного руху, не зважаючи на заходи голови Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця. Оформлена Донцовим ідеологія „чинного націоналізму", хоч упродовж 30-х років глибоко позначилася на ідеології ОУН, ніколи не була прийнята офіційно як ідеологія ОУН. У 40-х роках ОУН ідеологічно відійшла від ідейних засад „чинного націоналізму", що було фактичною причиною тривалих непогоджень між Донцовим і ОУН у всіх її відгалуженнях, зокрема після Другої світової війни. На відвинку відносин між Донцовим та ОУН не заіснували зміни й тоді, коли вперше 5-та Конференція ЗЧ ОУН визнала його формально „ідеологом українського націоналізму" і коли це повторила 6-та Конференція ЗЧ ОУН. Трудність полягала в тому, що, як писав С. Бандера, не можна було поєднати засад „теоретичного націоналізму” з вимогами поточної політики націоналістичного руху, для вимог якої в Донцова не було зрозуміння. Це, очевидно, ні в якій мірі не применшує ваги і значення творчости та діяльности Донцова та його часто вирішальної ролі у 20-х і 30-х роках на шляху ідеологічної поляризації українського суспільства та прищепленні йому прикмет повноцінної державницької нації, а в першій мірі на формування духовости українського молодого покоління на західніх українських землях, яке він зумів з'єднати майже всеціло для своїх ідей, та яке справедливо вважало тоді Донцова за свого трибуна та ідеолога.

В історії української політичної думки та українського національного відродження Дмитро Донцов назавжди останеться трибуном та ідеологом нової української людини, непохитним речником української державної ідеї і нації' на своїй землі, традиціоналізму, героїзму і вольовости у противагу провансальству, сантименталізмові, політичної та ідейної невиразности. Але в першій мірі він останеться в історії як невтомний оборонець засади про необхідність повної політичної і культурної сепарації України від усякої Москви, як найважливішої передумови української політичної і духової незалежности.
_____________
* Михайло Сосновський (1919, село Великі Гаї, Тернопільщина — 1975, Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі) журналіст, публіцист і суспільно-політичний діяч.

ДЕЛЕҐАЦІЇ І ГРОМАДА ВЗЯЛИ УЧАСТЬ У ПОХОРОНАХ СВ. П. Д-РА ДМИТРА ДОНЦОВА В УКРАЇНСЬКОМУ ПАНТЕОНІ В БАВНД БРУКУ

“Свобода”, 6 квітня 1973

Савт Бавнд Брук, Н.Дж. - У передполудневих годинах 4 квітня тут відбувся похорон св.п. д-ра Дмитра Донцова, який помер 30 березня у Монтреалі. Ранком о год. 10-ій тлінні останки Покійного перевезено з місцевого похоронного заведення Конрой до української православної Церкви-Пам'ятника, де були відправлені заупокійна Богослужба і похоронні обряди з панахидою та звідки перенесено домовину на місце вічного спочинку на цвинтарі недалеко церкви. Заупокійну Богослужбу та похоронні обряди відправили отці А. Селепина, А. Двораківський, Ф. ІІІпаченко та Ф. Істочин. Слово про Покійного сказав митрофорний протоієрей П. Фалько, а від імени митрополита Української Православної Церкви в ЗСА Мстислава та Консисторії УПЦ промовляв голова Консисторії о. протопресвітер А. Селепина. Коло домовини Покійного втримували почесну сторожу представники українських ветеранських організацій УПА та 1-ї Дивізії УНА. Після закінчення похоронних відправ та „посліднього цілування" тлінні останки бл. п. Дмитра Донцова перенесено на цвинтар, де відбулося закінчення похорону. Слово над могилою сказав Ярослав Стецько, голова Проводу Організації Українських Націоналістів. На закінченні Похорону y приміщенні місцевої парафії Української Православної Церкви відбулася за старим українським звичаєм тризна з участю понад 200 представників наших Церков та громадських і політичних організацій. Тризну відкрив ред. Вячеслав Давиденко, який у своєму слові з'ясував величину втрати, що її поніс український народ зі смертю ідеолога українського націоналізму. По молитві, що її провів о. А. Селепина і трапезі, представники організацій у коротких промовах вшановували пам'ять Великого Сина української землі, який ввесь труд свого життя віддав українському народові та справі його визволення. [...]