"Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?" Святослав Гординський

Святослав Гординський. Париж 1931

ВЖЕ ГАДАЮТЬ.

Вже гадають: каміння мертве
Привалило Тебе навік,
І синів Твоїх марні жертви,
І не збудить руїни крик;

І бенкетують, у вірі,
Що загине й Твоє ім'я,
І дзвенить тріюмфом їх ліри
На побитих Твоїх полях.

Але Ти, як безсила бранка,
Не ридатимеш по ночах, —
Ні, Ти в вогневих світанках
Ще повстанеш з ножем у зубах.

І пізнають, яка розплата,
Смертний жах їм скує слова, —
Ти за кожного вбитого брата
Без пощади візьмеш — по два!
Грудень 1944

Святослав Гординський гербу Сас
  * 30 грудня 1906, Коломия — † 20 травня 1993, Верона, Нью-Джерсі

Поет, художник, мистецтво- і літературознавець, блискучий перекладач, впродовж довгих років відірваний від Батьківщини, він залишив її джерелом свого натхнення. Помер на вулиці, майже на ходу. Там, у себе в Вероні. Теплого весняного дня йшов на пошту. Перегорнулася остання сторінка його «трудів і днів». Але лишилася перед нашим визором висока духовна вершина з його найменням. (с)

ПРОЩАННЯ
І
З отав вечірніх пахне сіно,
Бодяччя на межі;
Це ти, забута Україно? —
Хоч слово прокажи.

Поглянь: у полі квіття хилить
Побитий вітром льон;
Невже ж ті дні, що пролетіли,
Для тебе тільки сон?

Невже тим дням, що пролетіли,
Вже не повіриш ти,
І серцем, додна прогорілим,
Не схочеш процвісти?
II
Поклонилоєь мені колосся
Уперше, удруге, втретє,
Колоски шепотливі просять:
Не відходь, не відходь, поете!

Глянь, до ніг ми тобі схиляєм
Повноквіття своє уклінно,
Ми слова тобі заквітчаєм
Рясно квіттям — червоно, синьо...

Кожне слово твоє запахне
Польовим запахущим жаром,
Кожна квітка тобі простягне
Меду чистого повну чару!..

— Колосочки! — нехай погода
Вас вітає й пташині співи,
І далеко хай вас обходять
Громогради і тучі-зливи:

А мені в далину буремну,
У сльоту шлях прослався, просто,
Там шукатиму, може, даремно,
Слід своїх і своїх волошок!
1943

In Memoriam
“Свобода”, 27 травня 1993

Старинна мудрість каже: „Життя коротке, мистецтво вічне". І щоб уникнути смерти, мистець зв'язує свою невмирущу душу зі своїми творами. Так і сталося із спадщиною Святослава Ѓординського, який залишив нам частину своєї душі у своїх творах.
Поет, перекладач, літературознавець, редактор, маляр, графік, знавець церковного й світського мистецтва, літературний і мистецький критик — ось творчий профіль енциклопедиста С. Гординського. Пригляньмось на мить до цього профілю. Один історик писав, що сучасна культура тоді тільки повноцінна для нації, коли вона міцно сцементоаана із культурою давнішою, вже перевіреною часом. Якщо так, то ріст національної культури буде здоровим і нерозривним ростом, подібним до слоїв здорового дуба.
Мистецтво слова й палітри нашого артиста тим повноцінне й потрібне нації, бо воно йшло з духом часу, але притому не зривало із минулим. Коли до того додати ще міцний зв'язок із кращими досягненнями мистецького Заходу, тонким знавцем якого, з першої руки, був наш митець, то у висліді маємо ярко-творчу синтезу, якій на ім'я Святослав Гординський.
Кажуть, наука дає нам правду — тоді, коли мистецтво дає переживання. Чи можливо поєднати ці два ідеали в одній людині? Так, і цією людиною був С. Гординський. Хоч би в епосі „Слово о полку"*. Тут він заразом і науковець-дослідник і мистець перекладу. У літературній чи мистецькій критиці С. Гординський теж давав нам правду доведену арґументом, як теж красу мови, добір слів, поезію в прозі. Його повість п. з. „Оксана" поєднує фабулу й фактаж оповідання із красою вірша. В поезії „Канів"* правда й переживання вибухають в одному гарячому сплаві натхніння. Там автор трактує слово Боже паралельно до ідей Т. Шевченка „що словом все почав також". Ця глибока істина прекрасно висловлена мистцем-поетом.
Він ішов завсіди в першому ряді колег і однодумців, мов чуючи Байронівський заклик „Вперед! Вперед!" із поеми „Мазепа". Ще у 1930 роках закинув він ратище свого мистецтва й слова далеко в будуччину. І нещодавно його ратище, його перо й пензель, віднайшли нових поклонників у вільному вже Києві і Львові.
Богдан Ігор Антонич схопив сутність мистецтва, сказавши, що воно повинно давати нам вражіння, яких не дає реальна дійсність. І треба тут додати, що слова й палітра Гординського дають нам такі своєрідні вражіння, які ледве чи може нам дати надто реальна сучасність. Він ішов завсіди в першому ряді і, тепер, він мабуть вже був сам, у світі барв, ліній і рядків. Далі схрещував минуле із прийдешнім, фундамент із вивершенням. Для мене було великою честю звертатись до нього першим іменем. Тому скажу востаннє:
— Дорогий наш Святославе, хай щасливою буде доля великої Ідеї, якій Ти так вповні посвятився.
Роман Савицький, мол.

* Святослав Гординський. ПОЕЗІЇ. Бібліотека "Прологу" і "Сучасности", 1989 http://diasporiana.org.ua/poeziya/554-gordinskiy-s-poeziyi/

АВТОПОРТРЕТ

Мабуть, не модний я. Що ж — я такий, як є.
Звичайно, не такий, щоб гостроту тематик
Міняти на легкий ліричний тріолет,
Проціджений немов чайок той ароматний.

Люблю я, признаюсь, чутливий, щирий вірш,
Та треба, — то впаду і в політичний нежит
І цензору тоді кров напсую незгірш
Від рідних мазунів, що шкварять марсельєзи.

Одного лиш боюсь: впадати в трафарет,
Аж надто в нас кому затуплювати пера!
Я хочу, щоб кохав однаково поет

І буревій доби, і квіти, й хмародера,
Та найважніше, щоб, зриваючись у лет,
Мав кришечку бодай фантазії Бодлера.

Початок 1930-х.

Святослав Гординський. "Я і безкінечність". Олія, 1960

Йому пощастило народитися в Коломиї, а не, скажімо, в Конотопі чи в Жмеринці. Тому його дитинство було серед українських книг та видатних українських людей. У Коломиї (сьогодні в це просто важко повірити) виходила тоді ціла низка газет і було кілька видавництв. Тодішня Коломия – маленька українська столиця на противагу нужденним малоросійським провінціям на взір Конотопа чи Жмеринки.
Його батько – Ярослав Гординський – був знаним літературознавцем і педагогом, і в їхньому домі збиралася галицька еліта. Звичайно ж, Гординський дав синові добру гімназіальну освіту. На той час родина вже переїхала до Львова, де Гординський-молодший паралельно з гімназією відвідував малярську школу Олекси Новаківського, що забезпечило йому і добру мистецьку освіту.
Далі був Берлін, де юнак мав студії у відомого візантолога В. Залозецького. По тому – Париж, навчання в Академії Жуліана, де за чотири десятиліття до нього опановувала секрети живопису Марія Башкирцева. Була в його біографії і академія всесвітньовідомого кубіста Фернана Леже. Все, що можна було взнати й вивчити в Парижі, який мав славу Мекки мистецтв, Гординський узнав і вивчив. ...

Так починається есей Михайла Слабошпицького "Львівський маестро". Читати далі:  http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv13.html

СОНЕТ 

І грюк махін, і тупіт важкостопий,
І клекіт сурм, і блиск і брязкіт лез, —
Мутніє сонця вогнеярий жезл,
Відбитий у кривавому розтопі.

А за тобою — звалища Европи;
В чадних фантасмагоріях пожеж
З твоїх скарбів, будинків, книг, одеж,
З речей земних — лиш недотлілий попіл.

Так догоряє в вирі завірюх
Матерія. Лишився тільки дух
У тілі впертім, ранами покритім.

Коли ж мине година чорних змор,
Ми вийдем знов на бойовищах з нор
Земне обличчя наново різьбити.

[Наші дні] 1.8.1943

Ерно Ерб. Вид з Високого Замку. 1930-ті

 Святослав Гординський

НА ГОРІ КНЯЗЯ ЛЬВА

Так відходять нестримно у безвість хвилини,
За хвилинами дні, а за днями роки,
І, як перше, гора осипається Львина
Золотавим піском, мов минуле, важким.

Гнівне сонце встає і, завісу імлисту
Розірвавши, як рана палає згори,
Тіні крилами б'ють і каштанове листя
Розмітають і кидають люті вітри;

Важкотілі леви, підірвавшись на лапи,
Кам'яніють під луками хмурих будов,
І на мурах віків недокінчений напис
Снить про синяву днів, замережану в жовть.

Але серце не взад поглядає, а, всоте,
У майбутнє воно научається йти,
Упадати — і знов повставати напроти,
І свій захват, як стяг розпростертий, нести,

І назустріч вітрам, гураґановим добам,
Підіймати себе, наче кований щит,
Щоб у кігтях ніхто не роздер, не роздзьобав
Те, чим серце саме споконвіку горить.

1938

Мирослава і Святослав, 1930-ті

НЕЗНАНА МУЗА ГОРДИНСЬКОГО
Дзвінка Воробкало

Вродлива дівчина з гарною поставою і проникливим поглядом – такою її вперше побачив Святослав Гординський у Парижі і вже не зміг забути. Мирослава Чапельська стала його половинкою на довгі роки спільного подружнього життя. Разом вони змогли пройти крізь усі радощі і труднощі, які вготувала їм доля. Підтримувала чоловіка в усіх його починаннях і мистецьких ініціативах – часом навіть здавалося, що перебувала в тіні відомого митця, поета та мистецтвознавця.

Читати далі: https://zbruc.eu/node/65191 (Портрети доньок і групова знимка - звідси.) 

Святослав Гординський. Портрет доньки Лади, 1942

Святослав Гординський. Донька Лариса, 1954

Перед від'їздом зі Львова на чужину, 1943. Зліва направо: третій у першому ряді - Святослав Гординський, третя у другому ряді - Мирослава Гординська-Чапельська

САННОЮ
Ліс у снігу... Слова і маса тем
Тиснеться й рими самі лізуть на тямку;
Хай там клясики ставлять узори якихось систем,
Я впиваюся сам кожною сонця плямкою.

Сніг на смереках наліг мов виноград на гілках,
Раз у раз опадає пухкими лявінами
І на санях розкутався я та уста простяг
Скоштувати сніжинок тих морожені вина.

Шлях навпрямки у ліс, де що дерево — кипарис,
При віжках старий гуцул маячіє чугайстром
І таким нереальним здається далекий Париж,
Вежа Ейфеля, Лювр і ґорґони готичних майстрів!

Біле: все. Синє: все. Неокреслене не збагну ніяк;
Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?
Сніг скрипить, люлька курить і мчуся я так
Серед гір, що тумани їх димом блакитним обкутують...

Ворохта, 1932

Франсуа Війон
ЕПІТАФІЯ ВІЙОНА
у формі баляди
Переклад Святослава Гординського

Брати, що житимете після нас,
Сердець для нас не майте задубілих
І милостиві будьте, без ураз,
За те Господь вас ласкою наділить.
Дивіть - п'ять, шість нас разом почепили:
Коли по наших пещених тілах,
Об'їдених, облуплених, лиш прах
Залишиться і станем кістяками,
Хай не смішить вас наше горе й жах;
А кличте: Боже, змилуйся над нами !
Благаємо: втксніть на серця дно
Свою погорду, хоч були ми вбиті
Законним правом. Знане ж вам давно,
Що розум даний не усім на світі;
Щоб наше все харцизство окупити,
Нас синові Марії поручіть,
Хай ласку шле, незчерпну ні на мить,
Щоб не ввійшли ми у пекельні брами.
Ми мертві вже, душа нам не болить,
Та кличте: Боже, змилуйся над нами !
На мокнення ми віддані дощам,
Геть висохли на сонці, чорні стали;
Сороки очі видовбали нам,
Волосся з брів, з борід повисмикали.
Спочину ми ніколи не зазнали;
На примху вітру здані ми весь час,
Сюди-туди погойду& він нас,
Як той наперсток, здзьобаних птахами.
В це товариство хай не тягне вас,
А кличте: Боже, змилуйся над нами!
Ісусе-царю, пане над усім,
Не дай нам бути в пеклі огнянім:
Не хочем стати чорта жолдаками.
Ах, людоньки, тут насміх ні при чім,

А кличте: Боже, змилуйся над нами!

Мирон "Lev" Левицький, мистець, воєнний кореспондент дивізійної газети «До перемоги»

Знимка, ймовірно, 1930-их рр.

Мирон "Lev" Левицький,
письменник, живописець, графік, воєнний кореспондент газети «До перемоги» - тижневика Військової Управи "Галичина" для добровольців Стрілецької дивізії "Галичина". Член Об'єднання українських письменників «Слово»
* 14 жовтня 1913, Львів — † 17 липня 1993, Торонто

ТРИ НОЧІ
Мирон Левицький, SS-воєнний звітодавець  

“До перемоги”, число 38 з 12 жовтня 1944

От собі звичайна, погана ніч. Темна як большевицька душа. Дарма що замрячений місяць намагається вирвати своє набрякле, брудне обличчя з заклублених хмар, що бовтаються довкруги нього, мов несамовиті вершники смерти на широкоплечих рубенсівських конях.
Брудні, погані хмари.
Так на горі.
А на долині — чорні силюети дерев і порізана окопами земля. Не можна це назвати картиною. Хіба ж це картина, де самі залишки брудносиніх барв, грубими мазками наляпані?
Це погана ніч на східному фронті.
В ровах сперті на вогку землю стоять ґренадири у вичікуванні большевицької атаки. Так хочеться закурити, і є що, але не можна; не можна, щоб світло їх зрадило.
Один із гренадирів гладить рукою траву.
- Дощ буде. - На траві ні сліду роси.
- Чи не однаково тобі?
- Буря буде.
Хай уже приходить, бо ждати на неї, час довжиться. Години немилосердно протягуються. Так довго й нудно. Як колись на шкільній лавці.
Джжжінь, джжжінь, джжжінь! Большевицькі ґранати. Лискають вогкі й розприскуються скалки. Ґренадири пригнулися в рові. Сипляться ґранати одна за одною.
— Ти цілий, Марку?
- Цілий, „хвала Богу". Зараз будемо мати гостей. А тепер уже можеш курити, і так світла маєш доволі, - жартує Марко.
Рівно за десять хвилин товкла по окопах большевицька „Катюша". Втихла на хвилю вона, а з-за хмари виглянув, мов з-за куліс обличчя режисера, захмарений кружок місяця. В цей мент розкрився рисунок краєвиду, і цього досить, щоб угледіти маси большевицької піхоти.
- Вогонь вільний! - прошила повітря гостра команда старшини.
Спробу проломитися в наші становища здержано.
От, брудні погані хмари. Місяць блідне, сіріє ніч, скоро день прийде.

Марта сидить біля столика. Крізь вікно виглядає чистий срібножовтий місяць. Верхами дахів котиться він спокійно до дрібних, мов баранчики, хмаринок.
Ніч погідна й ясна. Марта вдивляється в хмаринку й думає про свого чоловіка, що саме тепер бореться на східному фронті.
- Ууу-іііііі......... - Сирена.
- Чорт забери! Передалярм.
Біля шафки куферок, в нього вкладає свої підручні речі. Другий такий у шафі. Вона бере їх і спокійно сходить східцями в сховище.
- Ельзо?! Тримайся мами.
Мала Ельза йде заспана, поволі східцями вниз, а на руках її кукла.
Тут знову: „Петрусю, дай ручку!"...
Знову почала ревіти сирена.
- І знову ніч без сну, каже бабуся.
Брруу-ммм, брруу-ммм, брруу-ммм!
Трясуться стіни льоху.
- Десь близько.
- Близько.
- Чого вони на нас кидають бомби? - питається мала Ельза. - Ми ж не військо.
Мати усміхнулася, погладила дитину по голівці.
- Бачиш, ми також вояки.
- Ми військо, - повторила, мов відгомін маминих слів, задумана Ельза.
- …………….
- Як вам іде праця на фабриці? - питає бабуся Марту. - Не страшно вам, що при зброї?
- Тим краще. Ми ж вояки, - відповіла Марта й поглянула на Ельзу.
Мала привітно усміхнулася й примкнула сині, невиспані вічка.
А місяць ходив верхами дахів і просмикувався крізь стовпи диму пожарів.
Сіріє ніч, скоро прийде день.

Невеличка кімната, густо закладена старими стилевими меблями. Вікна щільно закриті заслоною. На столику нічна лямпа і розкинуті різноманітні пачечки листів і світлин. На м'якому фотелі сидить 65-літня жінка. Вона поволі з повагою викладає їх, читає і часом поглядає на світлини.
Листи від її дітей.
Її два сини в війську. Ще недавно були тут біля неї, а тепер - тепер прийшли большевики і відгородили її від синів.
Вона з побожністю переглядає світлини.
А за вікном ніч. Може, місячна?! Не знати. Життя бабусі - це кімната. Привітна кімната, де кожна річ переховує спогади про її дітей.
- Вони прийдуть, - думає бабуся. - Вони прийдуть, і відійде ніч.
Скоро прийде день.

МИ ВІДІЙШЛИ І ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕМО, І ЛЬВІВ САМОТНІЙ БУДЕ!

“Свобода”, 27 липня 1993

Мій Львів самотній буде
Ах скільки він самотній був
На ринку в чотирьох криницях
вода тече
Над ними сонце нахиляється
відходить і приходить
Над ними місяць нахиляється
відходить і приходить
Ах, скільки ми самотніми були!
Ми нахилялися,
відходили й приходили.
Богдан Нижанківський

Чому так діється, що невблаганний час збирає крок за кроком своє трагічне жниво? Так ніби вчора пішли у засвіти ЕКО, Мороз, Гординський. Нині знову у скорботі схилім чола над домовиною Мирона Левицького, що усупокоївся в Бозі 17-го липня.
Дивний збіг обставин, перший трагічний рахунок львівських мистців цього покоління відкрив у Львові Леопольд Левицький, а останнім відійшов Мирон Левицький. Вдумаймося — то прецінь дефінітивно останній з буйного грона львівських малярів міжвоєнного періоду. Вже немає нікого з них ні вдома, ні на уходах. Смерть Миронця, як його по-доброму звали друзі і близькі шанувальники, перегорнула останню сторінку дивної книги, що писалася всіми барвами, стилями, жанрами, напрямками, світилася талановитими спалахами від кінця XIX сторіччя до кінця 17-го липня 1993 року. Цим днем, ясна річ, не закінчиться історія українського мистецтва, лиш цей день стане віхою, що завершить дуже важливий том літопису многобарвної і многостраждальної історії культури нашого народу, яка нарешті дістала змогу розглядатися виключно єдиною і неподільною монолітною брилою. Як можна тут щось ділити, скажімо Мирона Левицького з передвоенного Львова і Мирона повоєнного з Канади. Він не двоїться, він був один неповторний у своїй консеквентності від початку до кінця. Дуже сумно, що пішов на „вічну мистецьку раду", аби зайняти належне йому мicце в ареопагу, у гроні друзів альбатросів.
Пішов непересічний маляр і останній расовий львів'янин з крови і кості. Знавці твердять, що не штука вродитися у тому місті і бути його статечним повним усіляких цнот громадянином. Львів'янин то щось як добре витримане і викляруване славне вино, то щось кунштовне і до того треба мати талан від колиски. Треба мати „шнит" аби пасувати до неповторної атмосфери артистичного життя передвоєнного Львова. До скону як купальський цвіт папороті, нести у душі лункий відгомін львівського бруку і „спів трамваю" на скруті. Ніколи не забути тремтливе мариво вогнів газових ліхтарень у чарівних сутінках пересичених запахом весни. Мати шалене почуття гумору „львівського кіндера" і висублімоване почуття краси жіночого тіла. Знати на вильот своє місто і кохатися до нестями у красі його вулиць і парків. Ніколи не забути де Личаків, а де Вулька, де Вали, а де Погулянка. По півсторіччі без поводиря ходити по рідних вуличках і завулках, що все одно виведуть до Успенки і на Ринок аби віддати честь ратушевим левам. Спогадами линути завжди туди, куди на мистецьке „рандеву'` зліталися молоді і повні сил „альбатроси", до гурту, що вперто творив мистецтво українського Львова. Той цвіт згодом на Заході і вдома дав таки високогатунковий овоч, яким маємо нагоду пишатися.
Альбатроси з гнізда кипучого генія Олекси Новаківського ніколи не підвели свого метра. Іскорки-дзиндри з ватри космацьких пленарів засипав він у душі спудеїв, щоб ніколи і ніде не згасли. Свідоцтвом цього стала зворушлива виставка у залях на партері дому-музею Новаківського, де маестро Левицький здавав свій тут перший і на жаль, останній звіт перед пам'яттю метра і нечисельним гроном тих, що його знали і пам'ятали, і хмарою нових шанувальників, які відтоді пізнали мистця і будуть пам'ятати його і ту виставку і до сліз зворушеного сина свого міста, який на часинку повернувся додому, у свій Львів. Нехай у вдячній пам'яті нашій продовжить свою життєву подорож маляр з Личакова, а ті, кому тут на вигнанні оздобив своїми творами виплекані і гордо збудовані храми, хай зронять тиху молитву за душу усопшого маляра іконописця.
Згадуймо у молитвах і не забудьмо, бо славою нашою не тільки є ті, що поклали за нас своє тіло, а воздаймо по заслугах тим, що віддали своєму народові всю душу, без решти.
Нехай слова поета Богдана Нижанківського, що був побратимом мистця, стануть реквіємом їм усім: Без решти львівським мистцям, що пішли...

Не піду до неба, не піду!
Не піду до пекла, не піду!
блукати я буду, ой буду.
І буду невпинно питати
Навколо, навколо, навколо:
— Кудою дійти до Підвалля,
Кудою дійти на подвір'я,
Кудою на поверх, на третій,
Кудою до хати?
А вже, як дійду, відшукаю,
Набудусь, щоб мати на вічність.
А потім — я піду до неба,
А може до пекла. Не знаю.
Направду, не знаю.

Любарт Ліщинський,
Львів 

Світлина 1960-х років

Мирон Левицький, або довга дорога додому

Упродовж свого довгого життя йому випало ходити паризькими вулицями, насолоджуватися краєвидами сонячної Іспанії, молитися в українських храмах далекої Австралії, поринати в магічну екзотику Індії та індіанських поселень Мексики, зрештою проводити час, пересуваючись просторами Канади, котра упродовж кількох десятиліть була другою батьківщиною митця-вигнанця…
Втім, навіть перебуваючи у різних куточках світу, за багато кілометрів від рідної домівки, душею і серцем він ціле життя залишався там, де прийшов на світ Божий. Вже на схилі літ старенькому художникові судилося сповнити давню мрію і бодай на коротко побувати в Україні, уперше за понад сорок років побачити рідний Львів…

Мирон Левицький народився святкового дня 14 жовтня 1913 року у столиці Галичини (на той момент коронного краю в складі Габсбурзької монархії) місті Львові. Батьки: Микола та Антоніна з дому Рущицька. Малювання полонило юного Мирона ще в часі навчання у Академічній ґімназії. По закінченні ґімназійних студій у 1931-му хлопець вступив до відомої на цілу Західну Україну Мистецької школи Олекси Новаківського – фактично першого в регіоні українського мистецького вишу, започаткованого спільними зусиллями Маестро й великого мецената української культури митрополита Андрея графа Шептицького. У стінах школи, прихистком якій слугувала майстерня Новаківського в помешканні художника на вулиці Земялковського (тепер Новаківського) поблизу Святоюрської гори, молодий митець провів два роки.

Далі, упродовж 1933 – 1934 років Мирон Левицький був студентом Краківської академії мистецтв (керівник – професор Владислав Скочиляс). Активну творчу діяльність розпочав 1935 року ілюстратором книжок у львівському видавництві «Батьківщина». Заразом оформляв видання концерну Івана Тиктора «Українська преса»: плідна співпраця із Тиктором тривала пізніше й на еміґрації. Протягом п’яти місяців, з грудня 1938 по квітень 1939-го виконував обов’язки видавця та ілюстратора літературно-мистецького журналу «Ми і світ». Окрім оформлення друкованих видань, спробував себе й у сакральному малярстві: зокрема, розписав бані та віконні арки храму св. Миколая у Серафинцях на Городенківщині (1937 – 1938). У 1938 році Мирон Левицький став членом Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ).

Краєвид із мостом, 1938 рік

Світова війна і прихід нової влади внесли корективи у життєвий шлях майстра: за «перших совітів» (1939 – 1941) він працював художником Археологічного відділу Академії наук Української ССР та львівського Історичного музею. Після зміни одного окупаційного режиму іншим обіймав посаду мистецького редактора «Українського видавництва», а також викладав у Художньо-промисловій школі. У відділі графіки разом із ним працювали, зокрема, Микола Бутович, Яків Гніздовський, Володимир Баляс та товариші по Мистецькій школі Едвард Козак (Еко) і Григорій Смольський. У Львові Мирон Левицький взяв участь у виставці ініційованій Спілкою українських образотворчих мистців (СУОМ).

З початком формування 14-ї гренадерської дивізії зброї СС «Галичина» навесні 1943 року молодий митець став військовим кореспондентом дивізійної газети «До перемоги». Після реорганізації дивізії «Галичина» у Першу Українську дивізію Української національної армії (1УД УНА) на початку 1945-го деякий час перебував у штабі її командувача генерала Павла Шандрука. Приналежність до дивізійників унеможливлювала повернення Левицького на рідну землю, котра вдруге опинилася під владою совєтської імперії. Кінець війни художник разом із першою дружиною Марією зустріли у польському Кракові, однак невдовзі перемістилися до австрійського Інсбрука. На новому місці Мирон Левицький не полишав творчої праці, бувши активним учасником виставок митців-еміґрантів і паралельно викладаючи рисунок у місцевій українській ґімназії.

Автопортрет, 1947 року

Новий етап у біографії Левицького розпочався із переїздом до Канади 1949 року. У Вінніпезі, котрий на деякий час став рідним для подружжя, митець влаштувався працювати художнім редактором у видавництві давнього знайомого Івана Тиктора. Редагував й ілюстрував видання зорганізованого Тиктором «Клубу приятелів української книжки», був редактором гумористичного журналу «Комар» (1949 – 1950). Переїхавши до Торонто в 1954-му, посів посаду художнього керівника кіностудії «Орбіт», що займалася документуванням історії української діаспори у різних частинах світу.

Единбурґ, 1956 рік

Визначальними для формування самобутнього мистецького стилю Мирона Левицького стали два роки проведені в Парижі (1956 – 1958). У французькій столиці талановитого українського художника взяв під свою опіку один з найвідоміших аванґардистів першої половини ХХ століття Жан Кокто. Саме у паризькій ґалереї Ror Volmar 1958 року відбулася перша персональна виставка Мирона Левицького, назагал позитивно оцінена критиками й поціновувачами мистецтва. Персональні виставки митця відбулися згодом також у Торонто (шість виставок протягом 1961 – 1985), Нью-Йорку (1964, 1974), Детройті (1972), Оттаві (1975), Едмонтоні (1977), Чикаґо (1984), Вінніпезі (1985).

Голова апостола, 1957 рік

Повернувшись до Торонто, Мирон Левицький, за словами дослідниці Дзвінки Воробкало, «став своєрідним відкриттям 1960-х років». Серед найвідоміших творів художника канадійського періоду: картини «Єва» (1954), «Голова апостола» (1957), «Пієта» (1960), «Пробудження» (1961), «Рута» (1963), «Гуцульські музики» (1963), «Мадонна з Дитям» (1964), «Автопортрет» (1968), «Зіслання Святого Духа» (1968), «Ярмарок» (1970), «Святий Юр» (1971), «Великдень в Україні» (1974), «До купелі» (1982), «Зима в Онтаріо» (1983), «Портрет дружини Галини» (1985), «Несподіваний дощ» (1988), «Лінивий ранок» (1989); графічні роботи «Вечір» (1967), «Плач Ярославни» (1975), «Три грації» (1978), «Половецький танець» (1978); ілюстрації до літературних творів на кшталт «Енеїди» Івана Котляревського (1963), «Думи про трьох братів азовських» (1967), «Лісової пісні» Лесі Українки (1977) тощо. Активно проявив себе й на ниві українського церковного малярства Канади та Австралії: храми Царя Христа у Вінніпезі, свв. Петра й Павла у Манітобі (обидва – 1953), Святого Духа (1955) і св. Андрія (1967) у Сіднеї, св. Євхаристії у Торонто (1974 – 1975), Серця Христового у Ватерфорді (Онтаріо, 1982), св. Володимира в Аделаїді (1983) та Канберрі (1985 – 1987).

Рибальський порт. Іспанія, 1963 рік

Після повернення до Канади понад двадцять років викладав історію українського мистецтва на Курсах українознавства (1961 – 1986), більше десяти років – очолював Українську спілку образотворчих мистців (УСОМ) Канади (1974 – 1985). Входив до Об’єднання українських письменників «Слово», публікував мистецтвознавчі статті, видав збірку оповідань «Ліхтарі» (Торонто, 1982), присвячену міжвоєнному Львову – місту, в якому минули дитинство і юність.

Як і будь-якій правдивій творчій особистості, Миронові Левицькому були притаманні жага до пізнання довколишнього світу, потяг до мандрів. Подорожував маестро залюбки й чимало. Європа, Азія, Австралія, країни Африки, Північної та Південної Америки. Географія згаданих мандрівок знайшла відображення у назвах картин митця: «Единбург» (1956), «Шартр» (1963), «Рифенки» (1963), «Еспанське місто» (1965), «Собор Святої Родини в Барселоні» (1967), «Аєрс-Рок, Австралія» (1971), «Ушмаль, Юкатан» (1972), «Село на Юкатані» (1973), «Передмістя Бомбею» (1974) і т. д. «Мандрівки до Австралії (де він працював над розписом кількох українських церков), Мексики, Північної Африки, Індії і на Далекий Схід принесли інші враження й інші мистецькі впливи». – зауважив письменник Марко-Роберт Стех, додаючи при цьому, що маестро насамперед «всуціль полонили українські міські пейзажі дитинства».

Гуцульські музики, 1963 рік

Мирон Левицький прожив достатньо довго аби стати свідком падіння тоталітарної совєцької імперії й відновлення незалежности України. 1991 року майстер, разом із другою дружиною Галиною Горюн-Левицькою, відвідав батьківщину по багатьох роках вигнання. Поціновувачі новітнього українського мистецтва, котрим випало жити в умовах совєтської дійсности й насаджуваного згори соцреалізму, чи не вперше побачили на власні очі роботи одного з найцікавіших українських митців ХХ століття, експоновані на персональних виставках у Львові й Києві.

Пробудження число 2, 1969 рік

Про те, якою саме людиною був Мирон Левицький (творче псевдо Lev), можна довідатися, зокрема, зі спогадів письменниці Світлани Кузьменко: «Ми з чоловіком познайомилися з Мироном Левицьким у Торонто на початку 50-их років. Відтоді ми провели з ним, а пізніше і з його дружиною Галиною, окремо, чи в більшому або меншому товаристві, немало цікавого й, можна сказати, веселого часу. Бо де б не з’являвся Мирон Левицький, він завжди приносив з собою добрий настрій. Він був переважно добродушно усміхнений, з приємним словом кожному, а особливо жіноцтву, з тонким влучним дотепом на устах на адресу всього навкруги, на ближчій і дальшій відстані. Витончений мистець. Естет. Вічний шукач у житті краси, знаходячи її навіть там, де, здавалося б, її зовсім не було. Добре розумів людей. […] Людина зичлива і некористолюбна. Волів завжди дати більше, ніж взяти, а часто й взагалі належне йому подарувати. Немало Мирон Левицький подарував свого чудового мистецтва на різні справи для українського суспільства, а також і своїм приятелям, хоч із нього ж він тільки й жив».

Несподіваний дощ, 1988 рік

Навіть на схилі літ маестро вирізнявся енергійністю, мав чимало планів на майбутнє, прагнув працювати на благо української культури. На жаль, цим задумам перешкодила смерть художника 17 липня 1993 року. «Так ясно бачу нашу останню зустріч у моїй хаті три тижні перед смертю мистця. – згадувала пізніше Світлана Кузьменко. – Левицький з дружиною Галиною зайшли до мене. Ми просиділи в розмовах, при чайному й до чайному частуванні, добрих кілька годин. Тем до розмов нам ніколи не бракувало. Бачу, як Мирон з Галиною відходили додому, як зійшли з доріжки від моєї хати на дорогу, взялися за руки й пішли до підземки, щоб їхати додому. І так ішли, осяяні підвечірнім сонцем, часто обоє повертаючися і махаючи мені руками, а я – їм, доки не стало їх видно».

Портрет дружини Галини, 1985 рік

У березні 2009-го вдова художника Галина Горюн-Левицька подарувала Національному музею у Львові колекцію з понад сотні творів митців української діаспори. Більшість належать пензлю покійного чоловіка, решта – доробок інших знаних майстрів на кшталт Якова Гніздовського, Едварда Козака, Любослава Гуцалюка, Михайла Кміта, Василя Хмелюка, Олекси Грищенка та інших. Це стало важливим кроком у відкритті творчости Мирона Левицького ширшими колами українських поціновувачів мистецтва.

Олександр Шейко

https://photo-lviv.in.ua/myron-levyczkyj-abo-dovga-doroga-dodomu/

Збірка новель Мирона Левицького з його ж ілюстраціями: “Ліхтарі” , Торонто, 1982 

http://diasporiana.org.ua/proza/2403-levitskiy-m-lihtar/

"На початку грудня 1938 року у Львові зусиллями українського художника й письменника Мирона Левицького побачило світ перше число ілюстрованого літературно-мистецького місячника «Ми і Світ»."

Нарис Дзвінки Воробкало: “«Ми і Світ» Мирона Левицького” https://zbruc.eu/node/59658