З найбільшим заінтересуванням прочитав я статтю п. Анни Алиськевич: "Український вояк в очах Гайке, автора книжки "Українська Дивізія "Галичина" (ВК 1975), ч. 3-4, ст. 49-55). Це жива, воєнно-історична тема, що їх побільше треба друкувати в журналі типу «Вісті Комбатанта», якщо хочемо плекати українські військові традиції.
...Військове виховання треба плекати в кожній молодіжній організації. Українське військове виховання повинно спиратися на українські військові традиції. Чи ми, українці, маємо такі традиції? Повна розпуки авторка названої статті питається: «Де, коли і як мали постати в нас військові традиції?» І далі вона коментує: «Короткий зрив і героїка визвольних змагань, відроджена українська армія, — криваво знищена і розгромлена. Залишилася тільки романтика тих днів, а молоде покоління перебрало від батьків не меч, а тільки ідею (наше підкреслення — ЛШ) боротьби і помсти».
Не во гнів хай буде шановній авторці такої цікавої й корисної статті, але ні її розпука, ні її не менше розпачливий коментар не мають основ у фактах. Ми маємо військові традиції, а де і коли вони постали, про те тут скажемо. Ще скажемо, що наші військові традиції, які були навіть дуже живі напередодні II Світової війни (говоримо про західньо-українські землі), мали може найбільший вплив на відродження збройної боротьби українського народу в формі УПА і в формі І УД УНА. Мабуть цього відродження було б не було, якщо б не існували українські військові традиції, якщо б вони не витворили були «культу української зброї, який послав українську молодь на поля боїв, коли для цього настала «велика пора».
Як колишній вояк УГА й Армії УНР, пам'ятаю дуже добре ті дні, коли Европа знову спалахнула у великій війні. Добре пам'ятаю настанову тодішньої української молоді. Хіба тільки перед визвольною війною під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, українська молодь на західньо-українських землях була так готова спробувати своїх м'язів у боротьбі за українську державність, як тоді. Соціологи могли казати про «революційну свідомість» української молоді, яку пояснюється, як «здатність боротися за революційні цілі за всяких умов». А вершком цієї «свідомости» була мілітарна ментальність української молоді. Кожний юнак і багато дівчат уявляло себе вже в однострої українського війська. Коли цього війська й не було на овиді, молодь рвалася до кожної зброї, до кожного однострою, до кожного військового вишколу. На перших порах, популярними серед української молоді були, наприклад, всякі «веркшуци», «баншуци», поліція...
Звідкіля взялася ця мілітарна ментальність в української молоді? Вона була частиною «культу української зброї», що створився під впливом визвольної війни, під впливом відродження української армії в 1917-1920 роках. Авторка пише про «визвольні змагання», але я дуже не люблю цього терміну як синоніму визвольної війни. Ми не вели ніяких спортових чи цирковних змагань, хоча б навіть визвольних, бо ми були в жорстокій, кровопролитній війні проти наших зажерливих сусідів, які заперечували нам наше право на самостійність. І, що більше, ми були у війні проти держав Антанти, які підтримували наших сусідів, і не признавали наших прав. І ця війна не була короткотривалим «зривом», але таки довгою, два роки триваючою війною, в якій загинули десятки тисяч найкращих синів (і дочок) українського народу. Очевидно, ця війна не могла забутися легко молодим поколінням на західньо-українських землях, батьки якого брали участь у цій війні, а може й склали в ній свою найвищу жертву.
І ще одно твердження шановної атворки мусимо тут спростувати. Вона пише, що «відроджена українська армія була криваво знищена й розгромлена». Сміємо запитатися: де й коли? Де й коли відбулася ця «битва», в якій знищено й розгромлено українську армію? Наша відповідь: такої битви не було! УГА відступила перед тричі переважаючою польсько-французькою, модерно озброєною й вивінуваною армією ген. Галлера на Наддніпрянську Україну, не втрачаючи у відступі ні одної гармти, ні одного кулемета, навпаки, даючи сильного прочухана наступаючій польсько-французькій армії у трьох тижнях боїв, відомих під назвою «Чортківська офензива». Останньою воєнною операцією об'єднаних українських армій був наступ на Київ, який здобуто (30. VIII. 1919). Після нього не було таких операцій московсько-большевицької Червоної Армії чи московсько-білої Добрармії ген. Денікіна, в яких розгромлено б і знищено українську армію. Отже, що фактично з нею сталося?
Вона згинула від тифу плямистого, черевного, поворотного і від інших хвороб, у тому теж азійської холери. Ця епідемія прийшла нагло й несподівано і від неї не можна було рятуватися, бо не було ліків. Ліки можна було спровадити з-закордону, але Антанта наклала бльокаду на територію, зайняту українськими арміями й не перепускала туди нічого, навіть таблеток аспірини. Тиф в українській армії прийшов на руку Антанті, яка відкинула була співпрацю з українською армією, бо поставила була на ген. Денікіна й на Польщу, й бажала їхньої перемоги над українськими арміями. І тому не подала Антанта допомоги українським арміям навіть з гуманітарних причин.
Ось як розгромлено й знищено українську армію. Знищено не боєм, але тифом. Розміри катастрофи були страшні. Коли в дні 15 серпня 1919 року в обидвох арміях на фронті було ще 75,400 старшин і вояків, то два й пів місяці пізніше, 1 листопада 1919 року, було вже на фронті здорових тільки 7,000 старшин і вояків. Це тільки 9.3% попередньої кількости. Решта, це є понад 90% ефективів української армії, пропали: одні вмерли від тифу, другі були хворі на тиф, треті були реконвалесцентами після тифу, четверті розбіглися, щоб рятуватись від пошесті. Після цієї трагедії, українська армія була здатна ще на видатні збройні чини (1 Зимовий похід Армії УНР), але вже війни, на свою користь, з огляду на малочисельність, вирішити не могла. І нема за що робити викиди цій армії: війни з червоною й білою Росією, з Польщею і Румунією, війни з Антантою, отже майже з цілим тодішнім світом (в складі Антанти: Франція, Великобрітанія, Італія, ЗСА) виграти не могла!
Факт, що українська армія не була переможена в боях, а зокрема факт, що в цих боях вона могла була здобути визначні перемоги (Вовчухівська офензива, Чортківська офензива, наступ на Київ-Одесу, І Зимовий похід) були причиною, що визвольна війна й відроджена українська армія поклали були незатерту печать на душу, характер, думки й почування молодого українського покоління західньо-українських земель. І не можна дивуватись, що в таких умовах, провідною ідеєю повоєнної української молоді, джерелом усіх її починів, стало незламне рішення — підготовити й перевести новий збройний зрив українського народу, повести нову визвольну війну з метою здобути й закріпити українську державність. Найбільше почитною лектурою цієї молоді стали видання «Червоної Калини», її календарі й журнал «Літопис Червоної Калини», які цією молоддю прочитувалися до останнього рядка. Була загальна туга молоді до зброї, великий пієтизм, і щирий патос у відношенні до української армії, віра в потребу збройного чину, які були причиною, що УПА й І УД УНА заповнилися тисячами добровільців, які прагнули завершити воєнну історію, що її почало попереднє українське покоління. Від попереднього покоління перейнято не тільки ідею боротьби і помсти, але й конкретний збройний чин, засвідчений військовими традиціями. Процес цей був закономірний і він мусів завершитися, і не було такої сили, щоб його спинити або спрямувати його в іншу колію. Роля конкретних військових традицій у ньому була безсумнівна!
1975
Ілюстрація до оповідання Ярослава Берези "Тиф", вміщеного у 21-му з 1922 року числі "Українського скитальця"
...Незважаючи на чисельну і технічну перевагу польського війська, Галицька армія під час українсько-польської війни 1918-19 провела ряд блискучих наступальних операцій і тільки втручання міжнародних чинників або брак матеріяльно-технічного забезпечення рятував противника від воєнної поразки. У лютому 1919 командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію. Внаслідок наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин ГА зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з ген. Бертелемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир'я, бойові дії продовжились. Але час був втрачений, і польське командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило наступ українських підрозділів. Безрезультатно завершилася і місія ген. П.Боти, яка виїхала у зону конфлікту в середині травня 1919. Саме у цей час поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій ген. Ю.Галлера і 15.5.1919 розпочали наступ по всім фронті. Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА змушені відступати на схід. На додаток, 24.5.1919 румунське військо спільно з дивізією польського генерала Л.Желіговського вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини. У цей критичний момент 9.6.1919 уряд ЗУНР – Державний Секретаріят - склав свої повноваження, а УНРада призначила Є.Петрушевича диктатором ЗУНР. 9.6.1919 командувачем 25-тисячної Галицької армії був призначений ген. О.Греков, який разом з групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків, Львів. 7-28.6.1919 з метою розгрому угруповань противника у р-ні м. Чорткова і визволення всієї території ЗУНР Галицька армія провела Чортківський наступ. Прорвавши польську оборону і розвиваючи успішний наступ III корпусу, частини УГА 15.6. заволоділи Тернополем, а 25.6. Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, УГА перейшла до оборони. Польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю.Пілсудського. 28.6.1919 було прорвано фронт І i ІІ корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С.Ляйнберга. 6.7.1919 начальним вождем УГА замість ген. О.Грекова призначено ген. М.Тарнавського. 16-17.7 УГА переправилася на лівий берег Збруча, де незабаром з'єдналася з Армією УНР. На територію УНР перейшло 12 піших і одна кінна бригади загальною чисельністю 49 800 старшин і вояків (при 603 кулеметах і 187 гарматах), що разом з етапними і запільними частинами становило 85 000.
До кінця липня 1919 частини Галицької армії зайняли позиції на українсько-большевицькому фронті. На початку серпня 1919 об'єднані українські армії, керівництво якими здійснював Штаб головного отамана (очолив ген. М.Юнаків, ген.квартирмейстер – В.Курманович), розпочали наступ на Київ і Одесу. 30.8.1919 передові частини УГА під командуванням ген. А.Кравса вступили у столицю України. 31.8. галицькі бригади зустрілись у Києві з кінними відділами Добровольчої армії під командуванням ген. М.Бредова. Щоб уникнути збройних сутичок (командування плекало надії створити з денікінцями спільний фронт проти большевиків), ген. А.Кравс віддав наказ про відступ на лінію Ігнатівка-Васильків. Бої на одеському напрямку в р-ні Вапнярки тривали 23-30.8. Наприкінці серпня 1919 дивізії О.Удовиченка і Волинської групи розгромили 45-ту большевицьку дивізію і продовжили наступ на Одесу, куди одночасно просувалися частини Добрармії. У вересні-жовтні 1919 українські армії опинилися між трьома силами: большевицькими військами, денікінцями та польською армією і під їхнім натиском змушені відступити в “чотирикутник смерти” на Поділлі в р-н Вінниці. Відсутність боєприпасів і медикаментів, епідемія плямистого тифу (на думку деяких дослідників, епідемія була викликана штучно і стала першим в історії людства прикладом застосування бактеріологічної зброї) поставили УГА перед катастрофою (у листопаді 1919 тільки 7% особового складу армії були боєздатними). У цих умовах командування Галицької армії 6.11 уклало перемир'я і союзний договір з Добровольчою армією. Уряди УНР і ЗУНР визнали цей договір недійсним, але захоплення денікінцями Жмеринки (10.11) та Могилева-Подільського (14.11) змусило Начальну команду УГА поновити угоду з А.Денікіним. Військовий союз галичан з денікінцями не тривав довго. Наприкінці грудня 1919 білогвардійські війська під ударами большевиків відступили на південь. На початку січня 1920 большевицьке військо підійшло в район розташування галицьких частин. Єдиним виходом для УГА стала військова угода з большевиками, внаслідок якої галицькі частини були реформовані і під назвою Червона українська галицька армія у березні 1920 увійшли до складу Червоної армії. У кін. квітня 1920 друга і третя бригади ЧУГА, дізнавшись, що поляки обіцяють широку автономію Галичині, залишили фронт і перейшли в р-ні Летичева і Ялтушкова на бік Армії УНР і польських військ. 30.4.1920 у бою з польськими військами поблизу Козятина була розсіяна і бригада УСС. Галицькі формації, що потрапили у полон до поляків, були роззброєні, стрільці відпущені, а старшини інтерновані у таборі Тухолі на Помор'ї. Більшість старшин і стрільців УГА, які перебували у той час у Києві та Одесі, большевики заарештували і відвезли в табори у глиб Росії, де практично всіх знищили. Українська Галицька Армія перестала існувати...
