“І ми залишили по собі слід...” Пам'яті Олега Лишеги

 

Олег Лишега
* 30 жовтня 1949 - † 17 грудня 2014

* * *

Спи, моя люба, усе засинає,

Попивши на ніч з ріки молока..

Циферблат будильника

Поріс сухим очеретом, дрімає.....

Колиска твоя, всміхнувшись прощально

Білосніжним сміхом,

Загойдалась на вітрі,

Підвішена до неба снами..

Я заплету твої коси до завтра,

Ранком нахилюсь над тобою в інеї —

Стрічки яскраві, багряні..

Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,

Запалена мною, бездомним..

Крига над тобою, крига під тобою..

Полум’я відігріє пам’ять...

"Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись.. Мабуть, колись давно – дуже давно ненароком торкнувся вогню.. Уже й не пригадую той найперший дотик.. Аж раптом десь тепер – сниться мені сон: хтось, не знаю хто – а може, й сам вогонь – підійшов і пече мені руку – десь трохи вище зап'ястя.. Кажу "пече" – бо так би мало бути.. Насправді зовсім не відчуваю болю.. Лагідний дотик, і звідти приємна ніжна хвиля піднімається вгору рукою і по всьому тілу.. Те, що мало повторити мої знання, – насправді зовсім інакше, зовсім незнане мені.. Наче інший бік вогню.. Прихована суть вогню.. Лагідна, м'яка, зовсім не пекуча суть полум'я.. І на дотик, і на колір воно інакше.. Те, що знаємо про нього, – це одне – а насправді, безсторонньо – зовсім інакше.. Інший бік стихії.. А може, так само його відчув Прометей.. Але так я відчув його вві сні – і повірив.. Саме такий він є – у собі, поза нами, у світі чистої ідеї".

Олег Лишега

Віктор Морозов

Рівно рік тому відлетів у ті світи, де "так багато суперзірок", Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі "б'ються головою об лід". Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх...

“І ми залишили по собі слід...”

У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки. Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари), опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: “О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...”, і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.

Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом “Скриня”. Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням “генерал”, й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, “генеральського” в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його “генералісімусом” або “фельдмаршалом”), ну, але так цього й не дочекався.

Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш “богемній” квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читалі найновіші поеми і вірші, я виконував щойнонаписані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини... Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного “совдепівського” мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші “богемні” посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплену слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні).

Та невдовзі ця наша доволі безтурботна “богемність” зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах “Скриня”, і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу. Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-печерської лаври. Я тоді працював у ВІА “Смерічка” й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його “моцартіанський” сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні. Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): “Я чую, як ззаду проростає трава”, хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: “Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці”. Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.

Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: “Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...”. Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, “нормальних” людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння. Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук (“Ніколи більше не матиму справ з тими геніями”), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега). Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – “А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...”). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб).

Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.

Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні минулого року, а “замикав” води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: “Ну, от і ми залишили по собі слід...”, які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...

Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...

17 грудня 2015

Олег Лишега ПІСНЯ 2

Це містечко вночі по мені...

Заграє на губній гармоніці..

Мене тут не буде..

Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах

Мої слова, мою покручену ходу..

По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..

Ця застигла лава під ногами

Змушує тверезіше дивитись вперед,

Роздирає повіки..

Я відчуваю, десь під ногами

Вночі щось сталось, може, вчора..

Глибинний, неясний гул..

Щоб почути його,

Щоб розбудити в серці

Голос далекого пробудження,

Мусиш заснути,

Вдати глибоку втому..

Кінь з дощаною будкою

Вперто бореться з часом:

Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..

Колись і я змагався з часом..

Він підхоплював мене смерчем,

І крутив як хотів високо над дахами..

Тепер я знаю, він замкнутий, темний,

Тісний, як хліб у будці,

Дощанім серці..

КІНЬ

...Дійсно, я вдячний тому,

Хто колись на згадку

Обвів наші тіні

Червоною і чорною землею,

Підмішавши туди крові,

Щоб хоч трохи скрасити

Перед собою дикий камінь.

Але не лише вдячність тримає

Мене сьогодні коло стійла -

І зовсім не рана, що не гоїться

З того часу в горах,

Коли, вдоволено відступивши від стіни

З долонями в закривавленій глині, -

Він раптом зрозумів,

Що по горбатій стіні печери

Наш невеликий табун гнідої масті,

Легко перескакуючи з виступу на виступ,

Втікає від нього назовсім -

І саме тоді злякався, не витримав

І чимось гострим ударив -

Може, побачивши пораненого,

Інші впадуть на коліна?

Так воно й сталось..

Роз'ятрена рана ниє ночами,

Змушує плекати втечу..

Але як лишу його тут самого?..

З добірки "Снігові і вогню"

"Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до ...вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину.

...Лишега писав собою." Кость Москалець

З есею "Пам'яті Олег Лишеги"

Олег Лишега

ПІСНЯ 551

Поки не пізно – бийся головою об лід!

Поки не темно – бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся –

Ти побачиш прекрасний світ!

Короп – той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно –

Та короп і служить для того,

щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..

Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.

Коропи – ті не такі.

Цілі століття повільно осідають

Їхні зграї, полохливі і темні, –

Вони віддаляються в протилежний бік –

Бач, наше століття давно поспішає вслід? –

Торкається плавником як рукою їхніх плавників

І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –

Не відчаюйся – ти проб’єшся.

Поки не пізно – бийся головою об лід!

О прекрасний неозорий засніжений світ..

Микола Холодний у спогадах Юрія Винничука та Ірини Мадриги

 

"Є українців більш, ніж треба,

а України-то нема."

31 липня 1939 року на Ягідному хуторі біля села Краснопілля, що на Чернігівщині, народився Микола Холодний.

УКРАЇНА

Люблена-перелюблена,

синочками ґвалтована,

багнетом приголублена –

хто вона, що вона?

Пожежами закосичена,

в Сибірах замурована,

обдерта, як осичина, –

хто вона, що вона?

Вивчена до ниточки,

крізь догми профільтрована,

тихенька, наче літечко, –

хто вона, що вона?

Ворогом від ворога

звільнена-врятована

дорого, ой дорого –

хто вона, що вона?

Так що ж мовчите, герострати?

Можливо, ви скажете, хто вона,

ота, що в заклечаній хаті

руками своїх закатована?

Маскуйтеся в сяючий морок –

вона вас і відти дістане,

і вами підрубаний сволок

упоперек горла вам стане!

1960

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Ще Києва не існувало

і нашої тута ноги,

а ти вже кричиш, заснувало

ці пагорби й ці береги…

Росла собі мирно в Молдові

колись виноградна лоза,

а ти в її грона медові

впилося, немов дереза.

Думки тобі Кримом крутило,

Донбас у печінку засів.

І там, де тебе прокотило,

зелений чорніє посів.

Опівночі вітер голосить -

і спить неспокійно латиш.

Ніхто тебе в гості не просить,

а ти по землі торохтиш.

Та зникнеш у безвість одначе.

Не скаже людина: «Жило».

Вітчизна по тих-бо не плаче,

у кого її не було.

1991

ОБРИ
Відпливає від вас мій човен
без весла, проти течії.
Самоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та немов педерасти
Оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки,
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Хоч я від кобри
отієї, що й вас породила.
1970

Юрій Винничук

ПОЕТ, ЯКОГО ПЕРЕЇХАВ ТРАКТОР

У серпні 1971 року на Скнилові приземлився військовий літак. З літака вийшов середнього віку чоловік, приклав руку до очей і з задоволенням оглянув невеликий гурт молоді, який його зустрічав. Очолював делеґацію львівської богеми Грицько Чубай. А чоловік, який прилетів на військовому літаку, не був ані генералом, ані полковником. Це був поет Микола Холодний.

Справа в тім, що він щоліта сторожував колгоспний сад десь під Яготином. А неподалік було військове летовище. От він і домовився з летунами, що дасть їм назбирати скількимога яблук, а за те вони завезуть його до Львова і назад.

З летовища уся весела компанія поїхала на Погулянку, де жив Чубай, закупила вино на місцевому винзаводі й банячила до вечора в недалекому ліску. А ввечері провела поета на летовище.

Взагалі сторожування в колгоспних садах було популярним серед київських поетів-модерністів. Сторожували Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Іван Семененко, Микола Воробйов та інші.

Натомість львівські літератори і художники, яких не друкували і не виставляли, працювали художниками-оформлювачами на заводах, клали колію на залізниці, гарували кочегарами й вантажниками, приймали макулатуру на складі, а були й такі, що працювали навіть собачниками в собачому розпліднику.

Вперше про Миколу Холодного, якому 31 липня виповниться 80 років, я почув з американського радіо. Його вірші вразили мене своєю афористичністю, гостротою і сміливістю. А вдруге я почув про нього від Грицька Чубая. З'ясувалося, що Микола ще з 1968-го часто приїжджав до Львова, виступав зі своїми поезіями і навіть дав деякі для другого випуску часопису «Скриня». Для цього випуску я теж дав вірші й оповідання «Кіт Абель». Однак цей випуск пропав під час обшуків.

Від Грицька я почув вірші Холодного, які цнотливе українсько-американське радіо, звісно ж, не озвучувало:

***

На стрімкім териконі

віддалась ти мені

серед білого дня в суботу.

і дивився на нас

весь Донбас, весь Донбас,

припинивши роботу.

***

Бомба

О, якби стрястись такій біді,

щоб на нашу хату бомба впала,

ти без рук лишилася б тоді

і мене ногами обіймала!

***

Троє в наметі

Мали Ви щось від мечеті.

Ах, тая магія віч!..

Літо. Нас троє в наметі.

Я, Ваші губи. І ніч.

Дата смерти поета розмита й непевна. За Вікіпедією вказано тільки рік: 2006. За даними експертизи смерть настала 1 лютого того ж року в Острі, а тіло в стані розкладу виявили щойно 23 березня.

У 1991-му Микола побував у Львові і провідав могилу Грицька Чубая, який на ту пору лежав ще на Сихові, хоча жив біля Личаківського цвинтаря. Чубая якраз посмертно прийняли до Спілки письменників, а Микола присвятив йому вірша:

РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ

Прийняли до Спілки у столиці,

коли виріс на могилі клен.

Бо дідам нема уже різниці,

чи живий, чи мертвий їхній член.

У морській воді принишкли мідії,

над водою квилить пізній птах.

Мертвий Гриць сидітиме в президії

на літературних вечорах.

Напис: «Для почетных погребений», –

зліва від алеї зарябів.

Тільки привілеї край алеї

не Грицько в начальства заробив.

Багатьох їх знаю я у пику.

І почоту знаю того суть.

Над співцем похованим опіку,

навіть скорчившись, вони несуть.

І коли заграють інструменти –

їм здається й зараз, мов колись,

що Грицько повз їхні монументи

погляда з надією на ліс.

Попрямує лісом він у луки.

Наляка на дереві дрозда.

І поета візьмуть попід руки,

бо, дивись, дістане й до гнізда.

Заспіває у Сибірі пилка,

і замовкне ще одне перо.

Нас з тобою поховає Спілка

краще поховального бюро.

Сихів, 23. 04. 91 р.

Миколу Холодного з Грицьком єднало те, що обоє походили з села і були фактично самородками, але дивним чином ще з дитячих літ запізналися з високою поезією – як українською, так і зарубіжною. Вони відразу стали писати досконалі вірші. Не дивно, що коли Микола у 1950 році надіслав свої вірші Павлові Тичині, той не лише їх похвалив, але й передплатив йому газету «Літературна Україна».

Серед тих віршів був, наприклад, такий:

Мати в льолю білу

Хату одяга.

Сонце стало біля

і допомага

Комусь здасться, що це зрілий Микола Вінграновський. Але це одинадцятилітній Микола Холодний. Та з часом його вірші набирають рис антисовєтської публіцистики і гуляють по руках:

Сьогодні у церкві коні

Ночують і воду п’ють,

Сьогодні новим іконам

Прочани поклони б’ють.

Рідше він писав верлібри:

коли йому пересадили серце

якоїсь померлої жінки

її чоловік приїжджав до нього

прикладав до грудей вухо

і слухав як б'ється у них

серце його дружини

Згодом його життя покотилося криво й косо. Микола ніколи не стримувався, коли хотів висловити свою думку. У 1961 році він вступив на філологічний факультет Київського університету, але у 1965-му його виключили. У лютому 1972 року його заарештували за «антирадянську пропаганду», яку недремне око чекістів побачило у його віршах. У 1969-му вони були опубліковані на Заході в книжці «Крик з могили. Захалявні вірші з України». Хоч там і не вказано було авторів, але більшість з них чекісти все ж вирахували.

Великим ударом для тодішньої інтелігенції стало те, що 7 липня того ж року газета «Літературна Україна» опублікувала поетове каяття, в якому він назвав відомих дисидентів, які його, бідолашного, збили з пуття, заманили на ідеологічні манівці і підбили на написання антирадянських віршів.

Після такої публікації Миколу випустили на волю, але заборонили жити в Києві.

Каяттям він себе порятував лише від тюрми, але друкуватися йому так і не дозволили.

На Миколу в органах дивилися як на дивака й напівбожевільного. Та він і сам залюбки грав таку роль, як то робили Тодось Осьмачка і Володимир Сосюра в 1930-х роках, час від часу лікуючись у психлікарні. Бо чи могли чекісти вважати Миколу нормальним чоловіком, якщо він посилав листи Мао Цзедунові чи Рональдові Рейґанові з проханням політичного притулку?

Але це буде пізніше, а в середині 1960-х років чекісти за ним ще пильно стежили:

Привид

«Привид бродить по Європі»

(Карл Маркс)

В добу, коли ракетні свисти

На Марсі мешканців збудили,

Хто б міг повірить, щоб у місті

За кимось привиди ходили?

В радянськім місті? Певна річ,

Про це не може й мови бути.

Воно-то так, та третю ніч

Спокійно як мені заснути?

Де не поїдь, де не піди,

Де не ступи у місті вільному,

Він вирина, мов із води, –

Знайомий привид у цивільному.

Ба, скрізь нові життєві форми,

Що й він, мабуть, ма’ службу нести.

В колгоспі привид цей три норми

За день давав би, слово честі.

Відсвітить сонце, чорним вороном

На землю вечір упаде,

Поснуть собаки злі наморено,

А він іде, а він іде.

А я радію, піт утерши

Пополотнілою рукою –

Це у житті моєму перший,

Кого повів я за собою.

Однак вони дали йому змогу вчителювати на селі, так що він провчителював цілих 20 років, хоч і постійно перебував під кадебістським ковпаком. Щоб чекісти не мали приводу для чергових викликів у КГБ, він порвав стосунки з більшістю літераторів, рідко з'являвся у Києві, а ще рідше у Львові. А проте не перестав бути однією з найепатажніших персон в літературі, про кого розповідали різні веселі історії. Одна з них була про чобітки, які Микола подарував коханці. Незабаром він з нею посварився, бо довго його витерпіти жодна жінка не могла, вона пішла від нього, а Микола став вимагати назад ті чобітки. При чому це робив неприховано, всім розповідав про невдячну стерву, ба навіть написав цілого вірша про ті чобітки й читав усім підряд.

Микола Холодний був людиною дуже важкою в спілкуванні. Ні з ким по-справжньому не товаришував, витерпіти його можна було не більше кількох годин. Він полюбляв писати різні скарги й наклепи на людей, з якими зближувався. Міг залюбки оббрехати когось, вигадавши несусвітні речі. Це був нестримний демонічний характер. Демонічності йому додавав і зовнішній вигляд: одна половина обличчя була вся в шрамах. На запитання, звідки ці шрами, лунала не менш демонічна відповідь: «В дитинстві мене переїхав трактор». Насправді він постраждав від вибуху викопаного з землі стрільна.

По смерті ніхто про нього доброго слова не сказав. Авторитет він мав лише в остерських п’яниць, яким не раз ставив випивку і складав компанію. Між іншим, згадав про нього Василь Стус у своєму вірші:

Коли Холодний свині пас

і пах від смороду і поту,

цей поетичний ловелас

вкраїнську оббрехав Голготу.

Сміявся з мук (прокрустів глузд?)

І глузував з святого німбу,

коли провадили на дибу,

на смертний німб позводив кпини.

Він в геніальності загруз,

топився в крові України,

а світ не той і ти не той,

блукає українська муза,

зубило взявши й долото,

політкатівнями Союзу.

Її покажуть з-під поли,

а заховають аж за ґрати.

Вона вже звична до хули,

прокльони в узголів'я брати.

Коли випивав, ставав брутальним, вигукував якісь дурниці в людних місцях. Я таких людей остерігався, бо вже раніше у Франківську потрапив на гачок КГБ саме через одного такого вар'ята, який любив голосно обурюватися совєтською дійсністю. Відсидівши, він, ясна річ, став народним депутатом.

Якось ми з Чубаєм, проводжаючи Миколу на потяг до Києва, зайшли втрьох до «Старого Львова» на Валовій. Микола вже був добре п’яненький. В кнайпі було людно. Нам вдалося притулитися за довгим столом, де вже сиділа компанія. Ми посадили Миколу, а самі пішли до бару, щоб взяти шкалики, бо пляшка була з собою. Раптом за нашими спинами залунало:

Пахне небо ліками Коротича.

Пахнуть перса пальцями Драча.

Пахне Сингаївському у родича

самогоном дідова сеча.

Пахнуть вірші маками та вербами,

а на вербах пахнуть асигнації.

У непосидющого трудящого

пахнуть димом з печі облігації.

Пахне Вінграновський сивим бардом.

Всі пісні пропахли буряками.

Пахне Д.Васильович* більярдом.

А в повітрі пахне Соловками….

________________

(*Д. Васильович – Дмитро Васильович Павличко)

Читав він голосно, на весь зал. Потім ми довідалися, що він відразу ж і заявив незнайомим чоловікам, серед яких могли бути й кагебісти, бо вони завше чергували по кнайпах, що він поет. А ті сказали, що не вірять. Ну, і пішло-поїхало. Вірші лунали щораз гостріші:

***

Відпливає від вас мій човен

без весла проти течії.

Хлібоїди ви, спини чиї

приросли назавжди до жорен.

Вас під шкло б у музей покласти,

де нам радісно смерть козиря.

Та натомість, немов педерасти,

оточили ви Кобзаря.

З Катерин приміряєте коси.

А живи він у ці роки —

ви б на нього писали доноси

і боялись подати б руки.

Ви загинете, аки обри.

І не буде до вас мені діла.

Я чужий вам. Бо я від кобри.

Від тієї, що й вас породила

***

Ми вам робили революцію,

в війну звільняли від ярма.

А ви розвели проституцію

біля державного керма.

Навкруг міста ростуть лісами —

до комунізму ідемо.

Тим часом податі ті самі,

в тюрмі тій самій сидимо.

Є мова піль, озер і неба —

та ходить мова та німа.

Є українців більш, ніж треба,

а України-то нема.

В кнайпі панував гамір, хтось слухав, хтось не слухав, та Микола уваги не звертав. Барменша цьоця Люба, почувши «антисовєтчину», заметушилася й стала гукати чоловікам, які сиділи біля поета, щоб втихомирили його. Але ті навпаки під’юджували. Ми з Грицьком стояли в черзі до бару і не знали, що нам робити. Підсідати до Миколи вже розхотілося. Та, зрештою, ми й так збиралися його чимдуж спекатися, бо під газом він був дуже прикрий.

Врешті ми вирішили тихенько ушитися. Тим більше, що Микола знайшов уже собі тонких цінителів свого таланту. Ми забрели в сад позаду церкви святого Михаїла на Лисенка, сіли на траву й тихо та мирно спожили пляшку вина, насолоджуючись тишею і щебетом птахів.

17.07.2019

https://zbruc.eu/node/90852

Ірина Мадрига (Андрійчук):

Мені хотілось би пригадати всі подробиці оказії, за якої уперше зустрілася з Миколою Холодним. Та час вивітрює з пам'яти деталі, залишаючи на видноті тільки пасмо туману, з розривів якого прозирають якісь не зовсім виразні кольори й штрихи. Це немов викладати картинку з пазлів, яких уже погубилося чимало, і доводиться уявою створювати цілісність того, що повинно постати перед глядачем.

Микола Холодний і Тереза з Голубиного

Знайомство з Холодним відбулося в кабінеті редакції районної газети "Вісті Свалявщини" ще в 1990 році, куди його до мене привів наш редактор Федір Тидір. Тоді Микола Костьович запропонував нам надрукувати замальовку про уродженця й мешканця села Голубиного Михайла Івановича Молнара – заслуженого вчителя УРСР. Вони заприятелювали ще далекого 1963 року, коли Холодний вперше побував на Закарпатті.

В першій половині квітня 1991 року, коли Холодний відпочивав у санаторії "Карпати", ми з ним вже спілкувалися як давні знайомі. На той час з ним заприязнилося чимало моїх колег по літературно-мистецьких зацікавленнях. Залюбки він спілкувався з адвокатом і краєзнавцем Станіславом Галушканичем, тодішнім завідувачем районного відділу культури Георгій Лявинцем, братами-вчителями Молнарами, адвокатом і поетом Михайлом Турком, акторкою самодіяльного театру, що діяв при районному палаці культури, талановитою майстринею-вишивальницею Ганною Медвідь. Тоді, навесні 1991-го, Костьович, як ми всі його називали, відвідував засідання районної літстудії, які ми зазвичай проводили в районній бібліотеці, оцінював творчі доробки пишучих, пропонував допомогу в розміщенні наших поетичних чи прозових проб в спеціалізованих літературних виданнях.

З-поміж усіх, з ким він спілкувався на Свалявщині на ґрунті інтересів літературних, історико-краєзнавчих, вирізнив для себе кількох людей, серед них і мене. Тож коли приїжджав у всі наступні роки, аж до 2005-го включно, обов'язково навідувався до мене і на роботу, відшукував удома, телефонував, призначаючи здибанки у спільних знайомих. Не бувала я з ним лишень у тієї, про котру він мене розпитував ще за нашої першої зустрічі. Не тому, що не пропонував, а тому, що мені гадалося: встигнеться, Голубине ж поряд зі Свалявою.

Вперше, на початку 90-х, приїхав він, маючи трохи вільного часу під час літніх шкільних вакацій, і, як розумію нині, навмисне, з єдиною метою – розшукати своє юнацьке кохання. Те кохання було взаємним, але нещасливим, зґвалтованим, заґратованим, режимним.

Наприкінці 80-их – початку 90-их режим конав. Холодний це бачив, розумів і сприймав цю невідворотність, сказала б, ейфорійно. Втім, як і більшість з нас. Йому здавалося, що ось, нарешті, настануть свобода думки, творчого пориву, які в нього було відібрано в попередні роки, відбудеться визнання його як непересічного поета в літературному середовищі України, яке забарилися для нього особисто на тридцять літ. Безперечно, він припускав, що жінка, яку він кохав на початку 60-х, живе в законному шлюбі, має дітей і чоловіка і не має вже нічого спільного з таким перекотиполем, яким себе вважав. Але... завжди залишається "але" – не як перешкода, а як сполучник.

Моя пам'ять чіпляється за щось, про що хотілося б згадати світло, а не виходить – потонуло в намулі часу. І хотілось би споминів легких, серпанкових, але усе, що пов'язано з Костьовичем, для мене асоціюється з надривом, жалями, якоюсь навіть безпросвітністю. Киянин Георгій Бурсов Холодного порівняв з побитим, скаліченим собакою, завваживши, що поету не до вподоби було таке порівняння. Та я пригадую, як востаннє, коли Костьович гостював у нас вдома і я за щось там на нього насварилася, він, сміючись, пообіцяв: "Ти мене не позбудешся ніколи. Я й по смерті своїй приходитиму до тебе чорним собакою по скоринку хліба". Містика – коли Миколи Костьовича не стало, мої сусіди придбали цуценя спанієля чорно-сивого окрасу. Згодом перебралися в новий дім, а пса покинули в нашому дворі. Той собака і справді завше просить собі скоринку - то його повсякденний харч, він охочіше гризе кірку, аніж рештки смаколиків з кістками та м'ясивом, які йому час від часу перепадають.

У квітні 2006-го, після повідомлення про смерть Костьовича, я написала невелику статтю-некролог, що була надрукована спочатку в районці, а трохи згодом в допрацьованому варіанті - в обласному "Паланку". Хотілося б їх зараз прочитати. Може, допомогли б зосередитися ті старі записи, намацати ниточку плавної розповіді про Холодного. Але вдома ті тексти не збереглися. Не набула за всі роки в журналістиці звички педантично вести архів власних публікацій. Не було тоді можливости і в Інтернеті їх розмістити. Можна було б навідатися в районну бібліотеку, пошукати в старих підшивках. І я це зробила б, якщо б потрібно було працювати над розлогими деталізованими спогадами про цього, винятково талановитого й нещасного в своєму войовничому романтизмі поета.

Але зараз у мене інше завдання: Георгій Бурсов попрохав написати невелику новелу про любов Холодного до моєї землячки. Доводиться згадувати все заново і користуватися тими джерелами, які є у мене вдома. Це десяток його листів, датованих 1963 - 2005 роками. Їх дала згоду оприлюднити саме та жінка, яку Микола Холодний кохав. Знайшлася пара-трійка згадок про нього в моєму особистому щоденнику. Є ще подаровані ним книги - віршів "101-й кілометр" і літературознавче дослідження про творчість Яр-Славутича.

З того, що нині гостро й раптом згадалося мені про Костьовича, - це його вірш КАРАМБОЛЬ*. Та поезія увійшла й до останньої збірки поезій, яку подарував мені з посвятою на Великдень 2005 року. Тоголітня Пасха виявилася для Холодного останньою в цьому житті. А вірш феєрично дотепний і самоіронічний - аж до серцевих спазм. В ньому його еротика, його кохання - грубувато-шорстке, як тюремні нари.

Його кохану вінчатися з майбутнім в'язнем не відпустили в 1965-му її люблячі прагматичні батьки, довідавшись від оперативника місцевого відділу КҐБ про те, що за їхньою донькою упадає "ідейний ворог". Та про це – нижче. А зараз бодай штрихами – про збірку "101-ий кілометр", надруковану в дрогобицькому видавництві "Коло" у 2004 році. До неї увійшли вірші, датовані 1957 – 2002 роками. В кількох Микола Холодний торкається теми Карпат, Закарпаття. Йому близький образ легендарного опришка Олекси Довбуша. З сучасних закарпатських постатей він називає ім'я Петра Скунця – як однодумця, близької по духовним устремлінням й творчому самовираженню людини, з якою йому хочеться спілкуватися. Є ще один вірш, написаний безпосередньо в Голубиному – селі, де й живе та, яку він кохав. Однак у тій поезії про неї – ані слова. Вірші Холодного суціль алегоричні, метафори в нього фіксують не так образи, як події. У поезії "Метання ікри", скоріше, вгадується відгук Миколи Холодного на русинську проблематику, аніж на нюанси особистого життя. Але загальна настроєність твору така, що не виникає сумнівів: у Голубиному Холодний почував себе затишно, перебування там було йому за свято:

З неба теплом повіяло у світі,

І радість зміни викликали ці.

Плечистий вуйко у русинській свиті

Блука по річці з дошкою в руці.

Великдень віддзеркалює росина,

Мажорний півень пробує лади.

Горять святково очі у русина,

Прикуті геть до бистрої води.

А може, Костьович приміряв до себе оту русинську свиту? Клопотався, чи не буде вона затісною для нього?

Знаючи вдачу Миколи Костьовича, переконана, що на обійсті гостинної Терезії Банік (у дівоцтві – Цімболинець, відкриваю, нарешті, ім'я героїні цього нарису) він просто радів життю, тішився теплу й затишку, який створювали для нього ґаздиня та її діти.

Та в комфорті й ситому достатку він не вмів писати. Десятиліття, які провів на своєму життєвому розп'ятті в Острі, призвичаїли його до занять творчістю в умовах, коли горілку, привезену кадебістами, що не полишали його без "нагляду", треба було вимінювати на відро бульб, коли їсти не моглося, бо не було чого, коли на самоті можна було викричати, виплакати душу в щемкі поетичні рядки. Так, у тих рядках прірва сарказму, іронії, сатири. Та в них і Голгофа болючої любові. Поєднання полярного – це те упізнаване письмо Холодного, яке він здатен був творити лише поза радощами сімейного переситу та обивательського буття. Якщо знову повернутися до "Карамболю", то його вже ніяк не сприймеш як звичайнісіньке поетичне хуліганство, яким вірш мені видавався в 1993-му, коли був написаний. Мимоволі замислишся над тим, що "кара" в східних мовах – каміння, а що таке "кара" та "біль" в українській, - і без тлумачень зрозуміло.

Але мати родину Холодному хотілося. Микола Костьович якось розповідав нам з чоловіком про своїх двоюрідного брата та троюрідного племінника, про те, що його спроби підтримувати з ними родинні стосунки наштовхувалися щоразу на їхнє відсторонення, відчуження, ба, навіть, на неприкриту знущальницьку зневагу, якою ті двоє наділяли поета.

Мабуть, тому Холодний і шукав тепла родини в сімейному колі Терези, до якої зміг повернутися через три десятиліття, вбачаючи в ній не так кохану, як матір. Мені здається, він її в останнє десятиліття свого життя і сприймав як заміну втраченій власній матері, яку любив і за якою по її відходу в інші світи тужив. Матір завжди здатна чекати довше, аніж любка. А Миколу всякчас треба було чекати з мандрів, у яких він "вигулював" свою самоту.

Вчителюючи, Костьович навчився поважати дітей і їхні потреби. Не маючи власних, уміло віднаходив ту тональність, у якій слід було спілкуватися, наприклад, з нашими. Терезиним дітям Микола Костьович почасти замінив померлого батька. Він переймався їх навчанням, допомагав Терезії виводити дітей у світ шляхом якихось протекцій, траплялося, писав для них контрольні чи курсові для вишів, де вони навчалися, або ж шукав їм необхідну літературу. І мав задоволення, що бодай таким чином підсобляє Терезії у виконанні нею материнських обов'язків щодо сина та доньки.

Утім, мої спогади й припущення про стосунки Холодного з голубинською жінкою менш цікаві, аніж безпристрасні свідчення Терезії, які вона дала вже по його смерті:

"З Миколою ми познайомилися в 1963 році, коли він приїздив на Закарпаття в творче відрядження. На творчій ниві він співпрацював з моїм славним земляком Михайлом Молнаром, їхнє знайомство в наступні роки продовжилося листуванням, а наше з Миколою переросло у взаємне бажання поєднати долі в шлюбі. В 1965 році Микола приїхав у Голубине разом з Богданом Горинем. Горинь був за сватача. Мої батьки погодилися віддати мене за Миколу, і в липні того ж року ми подали з ним заяву до виконкому Голубинської сільради про реєстрацію шлюбу. Готувалися до весілля.

Так сталося, що наприкінці липня він як працівник ЦК ЛКСМУ та поет був відряджений в село Шишори Івано-Франківської области на відкриття пам'ятника Тараса Шевченка. З Києва він приїхав до нас додому і взяв з собою до Шишорів мене. Вже там я помітила, що Микола чимось знервовани, збуджений, щохвилини оглядається на гурт людей, що стояли осторонь. Маючи квитки до Сваляви і повертаючись з Франківщини, ми чомусь зійшли в Берегові. Там він раптом мені повідомив, що мусить терміново їхати до Виноградова, а мене пересадив на інший рейсовий автобус до Сваляви. За два-три дні мене викликали у районний відділ КДБ, розпитували про Миколу, подробиці наших з ним розмов, його вподобаннями. Ще трохи згодом в КДБ викликали й мою сестру Маргарету. Про ці виклики стало відомо моїм батькам. А мені на той час ледь виповнилося 19 років. Батько ж знав ціну таким викликам і знав, чим мої з Миколою стосунки загрожують сім'ї. Щоб вберегти моє майбутнє, так само як і моїх братів та сестер (у родині Цімболинців було одинадцятеро дітей – І.М.), негайно і категорично заборонив мені зустрічатися з Миколою, писати йому листи. Весілля відмінили. (Насправді листувалися молоді люди й потому, про що свідчать штемпелі на конвертах листів від Холодного, датованих 1968 роком. І, мабуть, не всі листи Терезії вдалося зберегти – І.М.).

14 травня 1970 року я вийшла заміж за Пітера Баніка. В нашому шлюбі народилося двоє дітей.

21 березня 1994 року чоловік помер. І чи то збіг обставин, чи так було до вподоби долі, але в цьому ж році до санаторію "Карпати" приїхав відпочивати Микола Холодний. Він з допомогою вже згадуваного мною Михайла Молнара запросив мене до сільради, і ми знову через 20 років зустрілися (ці цифри й свідчать на користь мого припущення, що Холодний та Терезія підтримували стосунки й після батьківської заборони – І.М.). між нами знову поновилися листування, телефонні розмови. Двічі Микола пропонував мені взяти з ним шлюб. Я відмовляла, мотивуючи тим, що на Закарпатті вважається непорядністю з боку вдови виходити заміж до року по смерті чоловіка. Не хотілося відчути й спротив дітей.

Однак, попри все, в 1997 році, наприкінці весни, Микола приїхав і вже оселився у мене. З цього часу ми жили сім'єю без реєстрації шлюбу.

Звісно, Микола часто виїжджав, у нього була квартира в Острі, були творчі інтереси, якими він не міг нехтувати. Він шукав натхнення там, де звик за багато років життя.

У жовтні 2005 року він знову поїхав до себе в Остер, де, за його словами, йому треба було за три-чотири місяці виконати поетичний переклад чи завершити якусь іншу літературну роботу. Щотижня ми спілкувалися по телефону. На Різдв'яні свята привітали одне одного. А з 20-х чисел січня його телефон перестав відповідати. Я подумала, що він виїхав у чергове творче відрядження і з якихось причин не має можливости мені повідомити. Не надавала цьому значення, адже Микола в 90-х роках виїжджав на Кавказ і від нього також довго не було звісток.

На початку квітня 2006 року я зустріла місцеву журналістку Ірину Мадригу, яка й повідомила мені, що Миколи вже немає".

Додам, що в травні 2006 року ми з Терезією відвідали Остер. Пішли на могилу Костьовича, розшукали людей, які його добре знали, жили з ним поруч багато років. Надто близьких друзів у містечку в нього не було. Та деякі з них усе ж знали, хто й що приваблювало Миколу Холодного на Закарпаття. Нині Терезія за рішенням суду є спадкоємцем та охоронницею пограбованого родичами житла Миколи Холодного.

Однак, тим часом, за словами Терезії, справа повернута на новий розгляд і знаходиться в Козелецькому суді. Вона туди не їздить, тому й не знає, що там і як. Каже, що втомилася. Чекає нового офіційного рішення суду. А справа продовжується через нововиявлені обставини (одна зі сторін, здається, племінник Костьовича, стверджує, що не могла відвідувати судові засідання через хворобу). Тому усе повернуто на самий початок - зараз знову встановлюється факт проживання сім"єю Миколи та Терези.

Пригадую, що в середині 90-х Микола Костьович якось по телефону просив Терезію виплести для нього шарфа - смугастого, чорно-білого. Усе його життя й навіть посмертне буття – чорно-біла смуга.

...

29 березня 2011р.

https://zakarpattya.net.ua/Blogs/81018-Mykola-KHolodnyi-i-Tereza-z-Holubynoho

______________

* КАРАМБОЛЬ

І мертвим, і живим, і ненародженим...

Щось багато балакаю я.

Ну, кінчаю. Ти чуєш, кінчаю.

І на тебе в кущі солов'я

Доручаю.

Бив по кулях більярдних без промаху я,

По дірках у куточках скучаю.

Покажу тобі, мила, кия -

І кінчаю, кінчаю, кінчаю...

Скільки в космосі Сонць і Земель -

Поступово цікавість втрачаю.

Посмокчи, посмокчи карамель,

І - кінчаю.

У затоці мій човен, але ж

Глибину в ній раз-по-раз вивчаю.

Ще секунду на ґумі полеж -

І, їй Богу, кінчаю.

КПУ, КПК, КПЧ,

Ревматизм і листок молочаю.

Та не там мене зовсім пече.

Я, нарешті, кінчаю.

Не дави, це тобі не мопед.

Не кривися, що руку вмочаю,

Наче лапу ведмежу у мед.

Вже кінчаю.

Не бере мене кава, ні чай.

Твої перса солодші за чаю.

.............

Хлюпнув кип'ятком? Ох, вибачай.

Це вже, мабуть, кінчаю.

1993

⚡️

2010 року "Українська літературна газета" надрукувала статтю Івана Малюти "Контужений страхом", де згадується розшукана в архівах КҐБ справа Холодного, з якою автор ознайомився, наведено номер справи і цитати з документів.

Іван Малюта. Контужений страхом // Українська літературна газета, ч. 8 (14), 9 (15). – 2010. – 16 квітня; 23 квітня.

"Та ще я, ще не народився - / я народжусь, коли помру." Микола Холодний

https://lesinadumka.blogspot.com/2023/08/blog-post_3.html