Стаття, що так і не з'явилася у "Поступі"
Коментар Володимира Мартинюка до вміщеного нижче тексту Олега Однороженка "ЯК ВЛАШТОВАНО ПРАВИЙ РУХ В УКРАЇНІ"
Володимир Мартинюк
Все написано дуже правильно - але з одною і дуже важливою неточністю.
Це не було ніяким "переродженням" - а було від самих початків продуманим і професійно реалізовуваним процесом відбирання патріотичної і активної молоді та ізоляції її від українського суспільства. І в першу чергу ізоляції від реальної політиики та впливу на політичний процес,
Головними "інструментами" цього була і є досі підміна ідеології націоналізму ідеологією "націонал-соціалізму". І підміна реальних молодіжних націоналістичних лідерів фальшивими імітаторами "лідерів".
Наочними прикладами є ті ж Білецький і Тягнибок. Із "захисником білої раси" та ентузіастом союзу з "русскими патриотами" Білецьким все ясно, Аби люди позбулися ілюзій щодо Тягнибока просто нагадаю що його батько в часи СРСР був виїзним за кордон лікарем збірної СРСР по боротьбі.
В тій "системі" це означало не просто підписку і стукання в КГБ, але й навіть відповідні "погони" - якщо й не погони ГРУ.
Коротше - на чолі молодих львівських націоналістів поставили "парня из хорошей советской семьи".
Цьому передували дивні інциденти аж до "летальних" з можливими конкурентами на за це лідерство.
Коли я у 1994 році брав участь у виборах у Львові , то мав можливість зблизька , в студіях Львівського телебачення спостерігати всю тодішню СНПУ , і зокрема її "кураторів".
Так от - ними керував, казав що коли і як казати такий собі чоловік з військовою виправкою і шикарною "канарською" засмагою ( взимку) - Кокодиняк.
Я знав його по Києву - він приходив без запрошень на всякі наради і зібрання Руху та інших демократів . Казали що то гебешник чи навіть ще щось крутіше.
А щодо СНПУ то тут дуже чітко прослідковувався "німецький" вплив . Вірніше східно-німецький і навіть пахло "штазі" - тобто східнонімецьким аналогом КДБ.
А чому? - А тому що львівську молодь професійно штовхали на криву і згубну стежку "націонал-соціалізму" тобто фашизму.
Це зараз я чітко розумію що фашизм і комунізм це просто два боки однієї і тіє ж монети (чи "медалі") .
І навіть запустив "мем" - #комфашінтерн
Але тоді я був просто цим всім шокованим. Вважав що то якась тимчасова і скороминуща молодіжна примха-дурка , яка скоро мине.
Через пару літ я зрозумів що ц е не тимчасове - що це технологія знищення української молоді, української душі - і знищення української мрії та надії на краще.
Написав статтю для газети "Поступ" - "Українська молодь на столі різника",
Редактор Кривенко прочитав це, увійшов у захвати і сказав "все -друкуємо".
Але стаття не появлялася ...
Коли через місяць я з ним перестрівся на якомусь "фуршеті" у Києві , він потупивши очі сказав мені "Ти знаєш, Володя - тут такі сили проти цього ополчилися що ти просто собі уявити не можеш".
Сказав мені що нехай ця стаття в нього полежить, і як появиться зручний момент , то він її все таки запустить.
Але стаття такі не появилася, "Поступ" перестав бути газетою всеукраїнського рівня, а Кривенко загинув ( я вважаю - вбили) у дивній аварії на тій самій трасі, на якій вбили Чорновола...
Земля їм обом пухом...
Все написано дуже правильно - але з одною і дуже важливою неточністю.
Це не було ніяким "переродженням" - а було від самих початків продуманим і професійно реалізовуваним процесом відбирання патріотичної і активної молоді та ізоляції її від українського суспільства. І в першу чергу ізоляції від реальної політиики та впливу на політичний процес,
Головними "інструментами" цього була і є досі підміна ідеології націоналізму ідеологією "націонал-соціалізму". І підміна реальних молодіжних націоналістичних лідерів фальшивими імітаторами "лідерів".
Наочними прикладами є ті ж Білецький і Тягнибок. Із "захисником білої раси" та ентузіастом союзу з "русскими патриотами" Білецьким все ясно, Аби люди позбулися ілюзій щодо Тягнибока просто нагадаю що його батько в часи СРСР був виїзним за кордон лікарем збірної СРСР по боротьбі.
В тій "системі" це означало не просто підписку і стукання в КГБ, але й навіть відповідні "погони" - якщо й не погони ГРУ.
Коротше - на чолі молодих львівських націоналістів поставили "парня из хорошей советской семьи".
Цьому передували дивні інциденти аж до "летальних" з можливими конкурентами на за це лідерство.
Коли я у 1994 році брав участь у виборах у Львові , то мав можливість зблизька , в студіях Львівського телебачення спостерігати всю тодішню СНПУ , і зокрема її "кураторів".
Так от - ними керував, казав що коли і як казати такий собі чоловік з військовою виправкою і шикарною "канарською" засмагою ( взимку) - Кокодиняк.
Я знав його по Києву - він приходив без запрошень на всякі наради і зібрання Руху та інших демократів . Казали що то гебешник чи навіть ще щось крутіше.
А щодо СНПУ то тут дуже чітко прослідковувався "німецький" вплив . Вірніше східно-німецький і навіть пахло "штазі" - тобто східнонімецьким аналогом КДБ.
А чому? - А тому що львівську молодь професійно штовхали на криву і згубну стежку "націонал-соціалізму" тобто фашизму.
Це зараз я чітко розумію що фашизм і комунізм це просто два боки однієї і тіє ж монети (чи "медалі") .
І навіть запустив "мем" - #комфашінтерн
Але тоді я був просто цим всім шокованим. Вважав що то якась тимчасова і скороминуща молодіжна примха-дурка , яка скоро мине.
Через пару літ я зрозумів що ц е не тимчасове - що це технологія знищення української молоді, української душі - і знищення української мрії та надії на краще.
Написав статтю для газети "Поступ" - "Українська молодь на столі різника",
Редактор Кривенко прочитав це, увійшов у захвати і сказав "все -друкуємо".
Але стаття не появлялася ...
Коли через місяць я з ним перестрівся на якомусь "фуршеті" у Києві , він потупивши очі сказав мені "Ти знаєш, Володя - тут такі сили проти цього ополчилися що ти просто собі уявити не можеш".
Сказав мені що нехай ця стаття в нього полежить, і як появиться зручний момент , то він її все таки запустить.
Але стаття такі не появилася, "Поступ" перестав бути газетою всеукраїнського рівня, а Кривенко загинув ( я вважаю - вбили) у дивній аварії на тій самій трасі, на якій вбили Чорновола...
Земля їм обом пухом...
Олег Однороженко
4 серпня о 15:34
ЯК ВЛАШТОВАНО ПРАВИЙ РУХ В УКРАЇНІ
У появі будь-якої націоналістичної організації в Україні головну роль завжди відігравав лише один чинник – рішуче несприйняття дійсності. Спочатку, на зламі 80–90-х, радянської, згодом – неорадянської (олігархічно-кримінальної). Це і зрозуміло – людині з вираженою національною ідентичністю, почуттям справедливості та здатністю до активних дій, важко (фактично неможливо) примиритися з існуючими реаліями, що виникли з симбіозу більшовицької системи влади та олігархічного визиску країни. Така особа неодмінно починає шукати однодумців, а знайшовши – витворювати локальну спільноту. Жодна права структура в Україні не виникла як загальноукраїнська (чи принаймні регіональна) організація. Всі помітні об’єднання – наслідок розростання структур, що успішно проявили себе в одному з більших міст країни (Київ, Львів, Харків та ін.).
Ідеологічні засади таких організацій можуть бути різними, спільне – радикально виражений нонконформізм, зверхність та презирство до «системних» політичних сил, прагнення перевернути політичну шахівницю. Одним словом – «Все і негайно». В тому, що Україна повільно, але неухильно, виповзає на Світ Божий з радянського болота, якщо й ненайбільша, то однозначно – дуже вагома, заслуга саме націоналістів. Є цілі періоди в нашій новітній історії, в яких по-за «чинами славними і кривавими» націоналістів Україні нічого пред’явити світові. Деякі з цих чинів за своєю відчайдушною жертовністю та непохитністю Духа без перебільшення можна порівняти зі звершеннями античних героїв та середньовічних рицарів, коли Європа ще не розгубила свого молодечого запалу…
Старіє не лише Європа. Старіють люди, які прийшли до націоналізму в 90-і та на початку 2000-х. Старіють створені ними організації. Дух одвічної стихії поступово згасає в їх серцях. Озирнувшись на своє життя вони крім героїчних вчинків та славних звершень, бачать страждання та злидні, ментовські преса та ув’язнення, смерть побратимів та панування довкола все тієї ж неорадянської дійсності. І задаються «резонним» питанням – доколє?
А дійсність пропонує навзамін «безпрограшні» варіанти – покинути валити УРСР-івські мури, підставляючи себе під удари, а увійти в двері, як усі «нормальні» люди. Почати грати за правилами, домовитися з сильними світу цього. Ну трохи там підкорегувати риторику, зробитися «рукоподаваємими» та прогнозованими. Навзамін – доступ до годівниці та прощання з перманентними злиднями. Особливо «успішним» – політична кар’єра та імунітет від переслідувань.
Рано чи пізно така дилема стає перед усіма. І якщо для рядового учасника це більше абстракція (хіба що убезпечення від ментовського безпредєлу та трохи грошенят), то для лідерів – це більш ніж реальний вибір. Між важкими випробуваннями, втратою свободи або й життя, і все лише в ім’я нездійсненної мрії у велике та вільне майбутнє країни – з одного боку. Та життєвим «успіхом» прямо тут і зараз, статусом і матеріальним благополуччям – з іншого. Класична угода з дияволом.
«Слаб человек и в грехопадении немощен». У мене практично немає прикладів, щоб очільники правих структур рано чи пізно не піддалися спокусі. А далі все розвивається за одним і тим же сценарієм. Лунають дивні заяви, спливає інформація про темні оборудки та угоди з вчорашніми ворогами та опонентами, політична діяльність стає імітацією, а громадський «активізм» починає приносити твердий прибуток. Більшість членства до часу всього цього не помічає. А як помічає, то теж стає перед дилемою – доєднатися до нової генеральної лінії, тихо піти чи чинити спротив.
Перший варіант – не найбільш масовий, але нажаль досить помітний. Вчорашні борці з системою стають її сумлінними охоронцями за «долю малую», і з захватом неофіта та зголоднілого жебрака впадають у всі види гедоністичного задоволення. Другий – найбільш чисельний, пов’язаний з жорстоким розчаруванням, що триває роками. А навіть як проходить – на виході маємо людей зневірених, часто цинічних і підозрілих до всіх і всього. Третій – практично неможливий до реалізації. Людям ідейним важко стати на протиборство зі своїми колишніми соратниками. Сантименти та неможливість до кінця повірити у зраду «побратимів». Зовсім не те у останніх. Ці «реалполітики» без жодних комплексів розберуться з наївними ідеалістами, які не «розуміють» нових можливостей, й іншим заважають «жити по справжньому». Тут можна як «Свобода» домовитися з репресивними структурами Януковича і пересаджати опонентів, зачистивши під себе «праве поле». Або як НК – вбити найбільш небезпечних потенційних конкурентів, які не погоджуються дивитися на світ «реально».
На фініші теж все досить передбачувано – з організації йдуть поступово всі притомні люди, лишаються заробітчани та пристосуванці, з’являються мутні персонажі, які здатні «рішати» питання (Боцман, Ківа і Пупс це лише найпоказовіші приклади). Рейтинги провисають. Репутація не те що падає, а взагалі зникає. Позиції у владі тануть як сніг на сонці. Структура перетворюється на класичну ОПГ, яку певний час люди при владі «підписують» на різні підробітки. Але фінансів з часом стає все менше, теми все «стрьомнішими», заробітчани поступово розбрідаються. Лишається лише розповідати довірливому обивателю байки про колись дійсно славне минуле. І так собі поступово конати до повного розпаду.
Не візьмусь оцінювати в усіх деталях історію інших організацій. Наскільки можу судити – загалом там відбувалося те ж саме. Але шлях, який пройшли СНПУ-«Свобода» і Азов-НК від справді ідейних, революційних та нонконформіських об’єднань патріотів до потворних злочинних груп, що заради прибутку готові йти на пряму співпрацю з ворогом, вражає своєю незмінністю навіть у деталях.
Це ніщо інше як системна помилка, що закладена від початку в такі структури. В кризові моменти вони не здатні опиратися спокусам і тим лідерам, що вирішили звернути на криву стежку. Це були різні люди, зі своїм набором чеснот і недоліків, ніхто з них від початку не був кінченим покидьком (щодо Білецького не впевнений). Тим більше не були блеючим стадом і меркантильними пристосуванцями ті люди, які від початку, на голому ентузіазмі та вірі, творили організації, що покликані були докорінно змінити країну. Мене бентежить і не дає спокою той факт, що у підсумку ми отримуємо один і той же результат. Результат не просто поганий, а потворний і жахливий в усіх своїх проявах. В цих структурах не лишається не те що нічого ідейного та героїчного, а навіть звичайного людського – лише безмежна безпринципність, жадібність та цинізм.
У мене немає рецепту, як цьому протидіяти. Але в чому я абсолютно переконаний – без усунення цієї системної помилки наші зусилля щось змінити будуть ні чим іншим як Сізіфовою працею.
ЯК ВЛАШТОВАНО ПРАВИЙ РУХ В УКРАЇНІ
У появі будь-якої націоналістичної організації в Україні головну роль завжди відігравав лише один чинник – рішуче несприйняття дійсності. Спочатку, на зламі 80–90-х, радянської, згодом – неорадянської (олігархічно-кримінальної). Це і зрозуміло – людині з вираженою національною ідентичністю, почуттям справедливості та здатністю до активних дій, важко (фактично неможливо) примиритися з існуючими реаліями, що виникли з симбіозу більшовицької системи влади та олігархічного визиску країни. Така особа неодмінно починає шукати однодумців, а знайшовши – витворювати локальну спільноту. Жодна права структура в Україні не виникла як загальноукраїнська (чи принаймні регіональна) організація. Всі помітні об’єднання – наслідок розростання структур, що успішно проявили себе в одному з більших міст країни (Київ, Львів, Харків та ін.).
Ідеологічні засади таких організацій можуть бути різними, спільне – радикально виражений нонконформізм, зверхність та презирство до «системних» політичних сил, прагнення перевернути політичну шахівницю. Одним словом – «Все і негайно». В тому, що Україна повільно, але неухильно, виповзає на Світ Божий з радянського болота, якщо й ненайбільша, то однозначно – дуже вагома, заслуга саме націоналістів. Є цілі періоди в нашій новітній історії, в яких по-за «чинами славними і кривавими» націоналістів Україні нічого пред’явити світові. Деякі з цих чинів за своєю відчайдушною жертовністю та непохитністю Духа без перебільшення можна порівняти зі звершеннями античних героїв та середньовічних рицарів, коли Європа ще не розгубила свого молодечого запалу…
Старіє не лише Європа. Старіють люди, які прийшли до націоналізму в 90-і та на початку 2000-х. Старіють створені ними організації. Дух одвічної стихії поступово згасає в їх серцях. Озирнувшись на своє життя вони крім героїчних вчинків та славних звершень, бачать страждання та злидні, ментовські преса та ув’язнення, смерть побратимів та панування довкола все тієї ж неорадянської дійсності. І задаються «резонним» питанням – доколє?
А дійсність пропонує навзамін «безпрограшні» варіанти – покинути валити УРСР-івські мури, підставляючи себе під удари, а увійти в двері, як усі «нормальні» люди. Почати грати за правилами, домовитися з сильними світу цього. Ну трохи там підкорегувати риторику, зробитися «рукоподаваємими» та прогнозованими. Навзамін – доступ до годівниці та прощання з перманентними злиднями. Особливо «успішним» – політична кар’єра та імунітет від переслідувань.
Рано чи пізно така дилема стає перед усіма. І якщо для рядового учасника це більше абстракція (хіба що убезпечення від ментовського безпредєлу та трохи грошенят), то для лідерів – це більш ніж реальний вибір. Між важкими випробуваннями, втратою свободи або й життя, і все лише в ім’я нездійсненної мрії у велике та вільне майбутнє країни – з одного боку. Та життєвим «успіхом» прямо тут і зараз, статусом і матеріальним благополуччям – з іншого. Класична угода з дияволом.
«Слаб человек и в грехопадении немощен». У мене практично немає прикладів, щоб очільники правих структур рано чи пізно не піддалися спокусі. А далі все розвивається за одним і тим же сценарієм. Лунають дивні заяви, спливає інформація про темні оборудки та угоди з вчорашніми ворогами та опонентами, політична діяльність стає імітацією, а громадський «активізм» починає приносити твердий прибуток. Більшість членства до часу всього цього не помічає. А як помічає, то теж стає перед дилемою – доєднатися до нової генеральної лінії, тихо піти чи чинити спротив.
Перший варіант – не найбільш масовий, але нажаль досить помітний. Вчорашні борці з системою стають її сумлінними охоронцями за «долю малую», і з захватом неофіта та зголоднілого жебрака впадають у всі види гедоністичного задоволення. Другий – найбільш чисельний, пов’язаний з жорстоким розчаруванням, що триває роками. А навіть як проходить – на виході маємо людей зневірених, часто цинічних і підозрілих до всіх і всього. Третій – практично неможливий до реалізації. Людям ідейним важко стати на протиборство зі своїми колишніми соратниками. Сантименти та неможливість до кінця повірити у зраду «побратимів». Зовсім не те у останніх. Ці «реалполітики» без жодних комплексів розберуться з наївними ідеалістами, які не «розуміють» нових можливостей, й іншим заважають «жити по справжньому». Тут можна як «Свобода» домовитися з репресивними структурами Януковича і пересаджати опонентів, зачистивши під себе «праве поле». Або як НК – вбити найбільш небезпечних потенційних конкурентів, які не погоджуються дивитися на світ «реально».
На фініші теж все досить передбачувано – з організації йдуть поступово всі притомні люди, лишаються заробітчани та пристосуванці, з’являються мутні персонажі, які здатні «рішати» питання (Боцман, Ківа і Пупс це лише найпоказовіші приклади). Рейтинги провисають. Репутація не те що падає, а взагалі зникає. Позиції у владі тануть як сніг на сонці. Структура перетворюється на класичну ОПГ, яку певний час люди при владі «підписують» на різні підробітки. Але фінансів з часом стає все менше, теми все «стрьомнішими», заробітчани поступово розбрідаються. Лишається лише розповідати довірливому обивателю байки про колись дійсно славне минуле. І так собі поступово конати до повного розпаду.
Не візьмусь оцінювати в усіх деталях історію інших організацій. Наскільки можу судити – загалом там відбувалося те ж саме. Але шлях, який пройшли СНПУ-«Свобода» і Азов-НК від справді ідейних, революційних та нонконформіських об’єднань патріотів до потворних злочинних груп, що заради прибутку готові йти на пряму співпрацю з ворогом, вражає своєю незмінністю навіть у деталях.
Це ніщо інше як системна помилка, що закладена від початку в такі структури. В кризові моменти вони не здатні опиратися спокусам і тим лідерам, що вирішили звернути на криву стежку. Це були різні люди, зі своїм набором чеснот і недоліків, ніхто з них від початку не був кінченим покидьком (щодо Білецького не впевнений). Тим більше не були блеючим стадом і меркантильними пристосуванцями ті люди, які від початку, на голому ентузіазмі та вірі, творили організації, що покликані були докорінно змінити країну. Мене бентежить і не дає спокою той факт, що у підсумку ми отримуємо один і той же результат. Результат не просто поганий, а потворний і жахливий в усіх своїх проявах. В цих структурах не лишається не те що нічого ідейного та героїчного, а навіть звичайного людського – лише безмежна безпринципність, жадібність та цинізм.
У мене немає рецепту, як цьому протидіяти. Але в чому я абсолютно переконаний – без усунення цієї системної помилки наші зусилля щось змінити будуть ні чим іншим як Сізіфовою працею.
