Поминаючи Ярослава Дашкевича...

 

"...з 1949-го до 2005-го, тобто ВСЕ ЙОГО ЖИТТЯ в цій країні режим бавився з Дашкевичем – то прибере, то пустить. Остаточно йому не вибачили ніколи – ні його батьків, ані того, що він лишився живий."

ПАМ'ЯТІ ВЕЛИКОЇ ЛЮДИНИ

Ярослав Грицак

Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.

Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі – таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Вони мали світовий успіх, тому що були фахівцями в инших галузях – сходознавстві, візантології та ин. Оскільки була довіра до того, що вони робили у своїй ділянці, то їм вірили у тому, що вони писали про Україну. І навпаки: в Україні їм вірили і їх слухали тому, що вони знали і писали набагато більше, аніж про Україну. Одне слово, їхнє українство не було провінційне – воно було світове. Таке, як і має бути якісному українству.

Серед цього ряду імен Ярослав Дашкевич стоїть окремо. Більшість із перерахованих стали великими завдяки тому, що після війни їм вдалося еміґрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич ніколи не виїхав. Навіть у 1970-х, коли Омелян Пріцак робив активні спроби перетягнути його до Гарварду як світового класу сходознавця. Він залишився, і за це мусів платити ув’язненням на Сибіру і довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити – і який слугував предметом заздрощів тих численних инших, котрі робили таку-сяку кар’єру за совєтських умов, але ніколи не були вільними.

Мені до голови приходить инша низка імен: блискучих інтелектуалів центральноевропейського походження, але світового ранґу – Лєшека Колаковського, Яна Павла ІІ, Яна Паточки. Це була порода людей, замішаних з іншого тіста. У підстав їхньої ерудиції стоїть добра гімназійна освіта, яка давала знання кількох живих і мертвих мов, навчала европейству біля самих його корінь, античної Греції й Риму. Їх погляд на світ був ширшим, бо сягав своїм корінням набагато глибше – глибше, аніж це могла дати звичайна середня чи вища школа. Їм розум вигострювала та життєва небезпека, яку несли Центральній Европі нацизм і комунізм. І це був ще один університет – а навіть докторат, який їм доводилося здавати на пробу бути по-справжньому великими.

Цю породу називають центральноевропейськими джентльменами. І Ярослав Дашкевич був чи не єдиним її у нас представником. Титул джентльмена пасував йому якнайбільше. Завжди підкреслено акуратно вдягнутий, з аристократичними манерами та нешвидким способом мовлення, довгим волоссям – символом незалежности – та загостреним почуттям власної гідности. Таким я вперше побачив десь наприкінці 1970-х, коли стояв у черзі за ним у гардеробі Бібліотеки імені Стефаника – і, ще не знаючи хто це такий, захотів бути на нього схожим. Мені пощастило знати його ближче з кінця 1980-х, коли відновлювалося Наукове Товариство Шевченка, а до кінця 1990-х навіть досить близько з ним співпрацювати.

Той, хто знав його ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів – бідний був той, хто попадався на зуб його критики! - він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Дашкевич був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва і відповідальности щодо стану львівської історичної школи.

Особисто я дуже – майже безоглядно – його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував – думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерти та його власної величи за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний – як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини.

Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Европі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей не християнськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоевропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецький «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».

У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії, аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.

26.02.2010

.

Ярослав Дашкевич.

"Коли твориться держава, твориться і нація"

Інтерв'ю 2008 року

https://lesinadumka.blogspot.com/2023/02/2008.html

Ярослав Дашкевич. Зі спогадів

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/12/blog-post_14.html

ЯРОСЛАВ ДАШКЕВИЧ: ШЛЯХ У НАУЦІ

Штрихи біографії

Сергій Білокінь

Мені було б важко розпочати, обходячи особу Ярослава Романовича як людини. Загальновідомо, існує міт про Дашкевича як про жорстку некомунікабельну особу нордійського типу. Цей міт ходить за ним з повоєнних 1940-х років, народившись під час зачистки Галичини у погромницьких обговореннях його персональних справ. Але колись я вичитав із збірки індійських казок доволі цікаву річ, як сліпці вперше в житті вийшли на слона. Один доторкнувся до його живота й сказав, що слон це діжка. Другий охопив його ногу й вирішив, що слон як колона. Нарешті, третьому дістався хобот, і він упевнився, що слон схожий на змію. Мої життєві враження підказують, що Ярослав Дашкевич був – ніжною людиною. [...]

Цікаве свідчення дала мені фундаторка архіву-музею літератури й мистецтва у київському софійському подвір’ї так само нині покійна Людмила Андріївна Проценко. Готуючи каталог колекції документів*, вона стала співавторкою Ярослава Романовича, чим явно пишалась. Отже, вона запитала Крип’якевича, чи вважає він Дашкевича за свого учня. Крип’якевич відповів, що, на жаль, його учнем він не був: “Він сам”. Себто, він створив себе сам. Син знаменитих галицьких діячів, статті про яких увійшли до “Енциклопедії українознавства” з портретами, Ярослав Романович увійшов у совєцький період історії вже сформованою людиною. Він належав до львівської “сметанки”, як називали в Галичині горішній соціяльний прошарок. Залюбки згадував у «Постатях», де саме відпочивав з мамою того чи іншого літа і зблизька спостерігав Донцова й Маланюка.

У ті роки нікому не спало б на думку (як залюбки роблять тепер) назвати когось із маланчуків** політичною елітою, адже вони були, навпаки, контр-елітою. У повоєнні роки слова «еліта» ще якось навіть не було в обігу.

Тодішня еліта була справжня по суті, а не за посадою (за згодою, як формулюють тепер). Тож Дашкевичеві молодечі оцінки обростали новими враженнями, формуючи цілком певну органічну традицію. Про українську еліту у нас писали Наталя Геркен і, природно, Дмитро Донцов, [...] і, природно, Ярослав Дашкевич.

...Чи вживали у старому Львові слово вундеркінд? Ярослав Романович почав у 20 (двадцять) років: свою першу розвідку, і то цілком зрілу, про систему словника псевдонімів, криптонімів і криптограм, він надрукував 1946 року у київському бібліотечному збірнику, наклад якого було знищено***.

Варіянтів було принаймні два. Він зробив вибір – лишився з матір’ю (обох було ув’язнено; вона померла 11 липня 1963 року у Львові), а не з батьком (його не стало 12 січня 1975 року в Куфштайні), якого також любив. Навіть спеціяльно їздив, коли виникла можливість, на його могилу. Коли в мене з’явився дубль книжки «Артилерія січових стрільців»****, я припустив, що він її має, але вирішив, що й мій дублетний примірник йому знадобиться. Він цієї книжки, на диво, ще не мав і сказав із притиском, що відтепер вдячний мені довіку.

Ярослав Романович не пішов на Захід 1944 року не те що з батьком, а не пішов взагалі – інший варіянт, який, зрештою, теж цікаво тепер прорахувати. Очолював би котрусь еміґраційну структуру, редаґував журнал чи газету? Від такого шляху відмовився свого часу Михайло Грушевський і такого шляху не вибрав ніколи й Яр. Дашкевич. Він завжди намагався переконати інших і самого себе, що в цьому навіть не розкаювався. За кордоном Дашкевич таки друкувався – здебільшого французькою мовою, але все про вірмен – про жодного зі своїх тодішніх чи пізніших (у будь-якому випадку, нелеґальних) – героїв. Готувався до офіційної стезі за умов незалежности? Вірив у незалежність чи просто так сталося? Працював для незалежности, щойно відкривалась така можливість.

Легко тепер кожному історикові партії просторікувати, що він опирався котромусь із партійно-номенклатурних кланів (перебуваючи в іншому клані!). ...Дашкевич зробив свідомий політичний вибір, який став його вибором життєвим. Він ходив туди, де міг розраховувати на ефективну роботу в українській історіографії. За таке щастя міг заплатити дорого. Так минуло його життя. Що ж, визначивши свою мету, він її досягнув. Йому пощастило.

Вчений відбув в ув’язненні 6 років 5 місяців 24 дні: з 10 грудня 1949 року до 2 червня 1956 року.

Сумарно 21 рік він перебував без роботи: то його приймають, то звільнять. Вперше він став безробітним того самого 2 червня 1956 року, коли вийшов у «велику зону» (нижня рамка). Востаннє, вже остаточно, став на державну службу 1 листопада 1990 року (горішня рамка). Більше того, ще 15 липня 2005 року влада незалежної (?), точніше, постгеноцидної України вилучила приватні папери Дашкевича, ще не оформлені як державна власність. Як писав відомий історик Яр.Федорук,

«Внаслідок провокативного вилучення особистих документів доктора історичних наук, професора Ярослава Дашкевича, які належали його батькам Романові Дашкевичу і Олені Степанів, Ярослав Романович опинився в лікарні. Ці документи перебували в архіві у Г.Сварник на науковому опрацюванні згідно з плановою темою ЦДІАЛ з метою майбутньої передачі їх до окремого фонду архіву».

Инакше кажучи, з 1949-го до 2005-го, тобто ВСЕ ЙОГО ЖИТТЯ в цій країні режим бавився з Дашкевичем – то прибере, то пустить. Остаточно йому не вибачили ніколи – ні його батьків, ані того, що він лишився живий.

_____________________

* Каталог колекції документів Київської археографічної комісії. К.: Наукова думка, 1971.

** Йдеться про Валентина Юхимовича Маланчука (1928-1984), компартійного діяча часів УССР, одного з найзавзятіших українофобів – у стислому сенсі слова, ворога народу.

*** Дашкевич Яр. Словник псевдонімів, криптонімів, криптограм: (Спроба системи) // Науковий збірник Бібліотеки Академії наук УРСР. К., 1947. Ч. І. С. 26-50.

**** Дашкевич Роман. Артилерія січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота. Нью-Йорк, 1965.

ПАМ'ЯТІ ДРУГА І ПОБРАТИМА ЯРОСЛАВА ДАШКЕВИЧА

Іван Коршинський

Ми втратили велета духу і непохитного борця за долю України. Переглядаючи його публікації, листи, листівки, фотокарточки з люб’язними посвятами, мимоволі спадають на думку проведені з ним довгі роки в таборі ҐУЛАҐу, у відомій “Долині смерти”.

У пресі ледь згадується про його каторжанські поневіряння, тому ще за життя, понад два роки тому, я вирішив про це розповісти. І коли я спитав Ярослава Романовича, чи він не буде проти, з посмішкою на устах, властивою лише йому, мовив: “Я тобі лише вдячний буду”. Однак, не судилося. Спогади я таки написав, але кореспондент Я. Музиченко не знайшла можливим свого часу їх видрукувати в “Молоді України”, хоча, окремі місця з них і використала у своїй публікації, щоправда, покликаючись на автора... Отже, спогадів моїх про себе Ярослав Дашкевич не дочекався...

Ярослав Дашкевич належав до тих галичан, які надзвичайно прихильно ставились до нас, закарпатців, в ув’язненні, до тих, з якими ми розумілися. У поглядах нас об’єднувало усвідомлення, що лише спільними зусиллями, не ворогуючи, не з’ясовуючи стосунки безжалісною критикою одні одних, не згадуючи старих гріхів, непорозумінь, йдучи часом на розумний компроміс — можна здобути незалежну Україну, про яку ми мріяли в таборах ҐУЛАҐу, за яку століттями боролись, не жаліючи свого життя кращі представники багатостраждального народу.

Тож дозволю собі не вперше зупинитись на неординарній постаті одного з них — з яким ми не лише подружили, але який у значній мірі вплинув і на мою свідомість на все подальше життя. І не дивно, адже йдеться про одного з найвідоміших сьогодні не лише в Україні, але і поза її межами вченого-історика Ярослава Романовича Дашкевича.

Забігаючи вперед, додам — йому були орґанічно притаманні неприхована шляхетність, елеґантність, інтеліґентність, точність. Він був надзвичайно вимогливим, і, передовсім до самого себе. Видно, не лише ґени передали йому славні батьки — вони благородно вплинули і на його виховання, адже батько Роман Іванович — був генерал-хорунжим УНР, а мати — Олена Іванівна (Степанів), — науковцем, четарем Української Галицької Армії. Саме Ярослав посприяв, аби я познайомився і з його мамою ще в ув’язненні. Від неї я отримав у таборі дуже милого листа, а ближче познайомився з нею вже у Львові, після її повернення з неволі. Передовсім запам’яталося мені гарне її обличчя (визнаної в минулому красуні), ідеальний порядок у квартирі та надзвичайно мила, вишукана мова.

Нагадаю, що Ярослав Романович — один з найвідоміших істориків України. Він був керівником Львівського відділення і заступником директора Інституту української археоґрафії та державознавства ім. М. Грушевського, дійсним членом Української вільної академії наук /США/, співпрацівником з багатьма науково-освітніми закладами України. Він автор близько тисячі наукових праць. А про його багатолітні перебування в неволі в довідниках “Хто є хто в Україні” (1997, 2000) скромно записано: 1949-1956 рр. — політв’язень в’язниці Львова, Золочева, Караґандинського табору.

Як його співполітв’язень, вважаю своїм обов’язком трохи підняти завісу над тим табірним життям, яке поглинуло майже сім (!) років його молодого життя.

Почав Ярослав Романович (а для нас, близьких з ним, Славко) працювати в таборі фельдшером. До ув’язнення закінчив два курси медичного інституту у Львові; опісля перевівся на філологічний факультет Львівського держуніверситету, який закінчив у 1949 році. У таборі влаштувався працювати у нейропсихіятричному відділенні, де швидко оволодів новою спеціяльністю, та настільки, що коли заввідділенням відправили в інший табір, його призначили на це місце. Невдовзі набув такого авторитету, що йому довірили навіть комісувати психічно хворих, тобто, звільняти їх на волю як невиліковних і таких, що не являють загрози для суспільства. Завдячуючи тій своїй табірній посаді, доктор Дашкевич “комісував” чимало політв’язнів, які і не страждали від психічних розладів; серед них і кілька закарпатців у такий спосіб повернулись з таборів додому. Певна річ, відбувалось все це вже після смерти Сталіна.

Приємно згадати, наскільки наші з Ярославом-Славком погляди на різні події та ситуації були тотожними. Особливо боляче було нам спостерігати, як навіть у таборах дехто з супротивних оунівських крил — бандерівців і мельниківців — продовжував ворогувати. Ми доклали чимало зусиль для їх порозуміння та зближення. Відрадно, що не без успіху.

У розмовах Ярослав Романович часто порушував питання історії Закарпаття, зокрема Карпатської України, за долю якої уболівав у 1938-1939 роках, будучи студентом гімназії у Львові. Та хто міг йому більше розказати про трагічні події молодої держави, ніж Василь Климпуш, наш співв’язень, один з керівників Гуцульської Республіки, сенатор Сойму Карпатської України, рідний брат команданта “Карпатської Січі” Дмитра Климпуша. Саме Василь, старший з братів Климпушів, перебував разом з нами в горезвісному таборі “Спаськ” Караґандинської области Казахстану, названого О. Солженіциним “долиною смерти”. Василь Климпуш зміг задовільнити цікавість майбутнього історика. У подальшому Ярослав Романович багато глибоких досліджень присвятить цій проблемі, свідченням цього є одна з останніх його праць про Карпатську Україну, опублікована в журналі “Універсам” (№ 3-4, 2009) під назвою “Світло з-за Карпат”. Тут теплим словом згадав Славко і своїх побратимів із Закарпаття, з якими коротав свій строк у неволі.

Відрадно, що взаємини наші і після таборів залишились незміннио товариськими, дружними, теплими. Гріє мене ще й те, що був він головним свідком на нашому з дружиною весіллі.

Якось під час одного з приїздів Ярослава Романовича на Закарпаття, коли я вже працював хірургом в Ужгороді, ми дозволили собі проїхатися по області, не оминувши і моїх рідних на Тячівщині. Дивувала мене його обізнаність з історією та етноґрафією нашого краю. Я із захопленням слухав його розповідь про замок у Горянах, неподалік Ужгорода, а особливо, як один із високопоставлених військових чинів чехословацької армії роздобув в архівах Києва план цього замку та його таємних сховищ, і, перебуваючи на військовій службі на Закарпатті за Чехословацької республіки, вночі на возах вивіз скарби з цих сховищ … Мені було соромно, що і про славну Горянську ротонду, з її безцінними фресками ХІІ століття він знав більше ніж я. Поверталися ми з тої подорожі сповнені незабутніми враженнями, і це нас ще більше зблизило.

Я дякую долі, що посприяла зустрічі на моїх життєвих шляхах з такими людьми, як Ярослав Дашкевич.

Такими залишились у моїй пам’яті спогади про славного патріота, друга і побратима Ярослава-Славка. Молю Всевишнього, щоб послав йому Царство Небесне, уготоване і таким, як він, що присвятили своє життя служінню рідному народові до останнього подиху.

Джерело: http://zakarpattya.net.ua/Blogs/93856-Pam’iati-druha-i-pobratyma-IAroslava-Dashkevycha

Незабутній Ярослав Дашкевич. "Він був український – і то до мозку костей, щиро і твердо."

 

НЕЗАБУТНІЙ...

Дня 25 лютого 2010 року відлетіла нескорена душа Ярослава Дашкевича.

"Все його життя в цій країні режим бавився з Дашкевичем – то прибере, то пустить. Остаточно йому не вибачили ніколи – ні його батьків, ані того, що він лишився живий."

Сергій Білокінь

ЯРОСЛАВ ДАШКЕВИЧ ПРО ДРУГА І ПРО СЕБЕ

Мені важко сказати, коли ми зустрілися вперше. І не просто зустрілися, а відчули якусь внутрішню симпатію. У кожному випадкові, в другій половині 1941 р. ми вже були добрими знайомими - у мене це був VI клас Першої академічної гімназії у Львові. Гімназія спершу була на давньому місці біля Політехнічного інституту (тепер там вона знову є), але скоро німці забрали будинок на шпиталь. Ми опинилися на вул. Волоській, 1, - невеликий будиночок біля Стрийського базару з мініятюрним подвір’ям для прогулянок під час перерви.

Мірко [член Головного проводу Конґресу Українських Націоналістів Мирослав Панчук] ходив рік нижче, але завжди шукав товариства старших хлопців. Тим більше, що різниця була формальною: він був рівно три місяці молодший від мене - народився 13 березня, але вже 1927 p., що рахувалося. Він горнувся до нас, бо ціла конспірація по лінії СУМ концентрувалася саме в нас, у VI класі. Усі ми знали Міркового батька, який викладав латинську мову. Був дуже м’яким і добрим, незважаючи на звання професора. Ми його любили й шанували як вояка Української галицької армії - моя мати, Олена Степанів, ставилася до нього як до товариша по зброї, у нас у класі була бібліотечка, яка складалася з книжок, які ми позносили - і Мірко часто заглядав до неї. На перерві він переважно був біля нас, старших, і був на рівних.

Гімназія (її звали гімназією П. Мечника) мандрувала далі. З Волоської вулиці її викинули також, і ми, вже як VIII клас, опинилися на Ринку, в будинку «Просвіти». Микола Панчук далі викладав латину. Мірко часто приходив до мене додому на вул. Піскову, 5 а. Я заглядав до його темної хати, типового міщанського помешкання з перелому ХІХ-ХХ ст. Матура була воєнною, приспішеною, щоб забрати хлопців до війська. Та більшість пішла до лісу, кілька з них загинуло в Українській повстанській армії. Ті, що лишилися в місті, тинялися по місті, уникаючи німецьких облав. Був десь квітень 1944 р. - я побачив Мірка, трохи розгубленого, на вул. Курковій (вона вела від Театинської до Піскової). - Що робиш? - Піду, мабуть, до протиповітряної оборони в Німеччині.

Пройшло польське «пшедвйоснє» львівського АК, коли стріляли українців - бо вони були основними ворогами, а не німці. Мірко «перескочив» один рік і у серпні 1944 р. ми зустрілися в 4 середній школі (директором був Жук, якого незабаром забрали, бо був католицьким діячем) на іспиті зрілости. Потім у Мірка було навчання у вузах. Часом ми зустрічалися на розі Личаківської і Солодової, біля базарчику (вул. Солодова виходила на Піскову) або там же біля костелу св. Антонія - біля будинку парафії. Розмови були невеселі.

Зник я з львівського обрію у грудні 1949 p., в період терору після провокаційного вбивства Ярослава Галана. Тоді мені інкримінували не лише, що син своїх батьків - військових і громадських діячів, зберігання «ворожої» літератури та участь у легалізації підпільників при допомозі фальшивих документів нібито переселенців з Польщі (що було правдою). Мірка забрали в 1950 р. Ми були в різних спецтаборах. Один час відносно недалеко - в Східному Казахстані. До «долини смерти» у Спаську біля Караганди (9 табірне відділення Піщаного табору - колишня англійська мідна концесія та монастир для засланих монахів), де я був № СРР-120 (раніше И-Д-281), лише один раз дійшла вістка про Мірка. Коли після кривавого придушення Кенґірського повстання почали розкидати в’язнів по інших таборах, кілька з них потрапило до Спаська. Так я довідався про Мирослава, його участь у повстанні: Тоді він - це вже з його розповідей пізніше - близько зійшовся з Михайлом Сорокою, а після придушення повстання його кинули в Джезказґан, на марганцеві руди. Згодом Мирослав виступав на тему табірних повстань на Першому організаційному великому зборі КУН у 1992 р.

Повернулися з таборів до Львова 1956 р. Після Угорського повстання частину з нас виселили зі Львова, дехто (також я з майже 65-річною матір’ю) залишився. Мирослав на два роки опинився в Літині. Про нього доходили глухі чутки - він працював у якійсь майстерні чи на заводі. Після Літина Мирослав знову поринув у навчання. Ми бачилися рідко - бо про що було й говорити. Більше треба було думати - як далі?

Якось несподівано і не змовляючись ми зустрілися у 1959 р. в Литві, у Тракаї, оглядаючи руїни великокняжого замку на острові. І Мірко, і я приїхали до Литви, щоб зустрітися з приятелями часів ув’язнення. Сколихнув 1991 р. Збори політв’язнів, з’їзди та зустрічі національно спрямованих організацій (Державна самостійність України, Українська національна асамблея), наради зі Славою Стецько. У наступному році 28-29 березня ми зустрілися в будинку Центральної Ради в Києві на Конференції українських націоналістів. Я говорив про перспективи націоналістичного руху, готував політичні резолюції конференції. (Все це опубліковано в збірці «Конференція українських націоналістів. Матеріяли і документи ». - К., 1992). Велике враження на нас справила не лише велика кількість присутніх - стояли в проходах, в кулуарах, але й програмна доповідь С. Стецько, революційна, з закликом не допускати до розвитку великого капіталу в Україні (про що в опублікованому тексті - з тактичних міркувань - виразно не говорилося). Мирослав виступав на Першому зборі Конґресу українських націоналістів з доповіддю про повстання політичних в’язнів у таборах, скромно замовчуючи свою роль у Кенґірі (його виступ надрукований у збірці «Матеріяли першого збору КУН». - К., 1995).

Після багатьох років вимушеного безробіття мені доручили організувати Львівське відділення Археографічної комісії Академії наук (первісна назва, пізніше Інституту української археографії, тепер Інститут української археографії та джерелознавства Національної академії наук України). Місцем осідку став будинок Центрального державного історичного архіву України у Львові, в центрі міста на пл. Соборній, 3а (в наш час це приміщення здобуло фатальну славу через колосальні крадежі документів з історії та культури України, які відбулися в 2003-2005 pp.). Туди Мирослав заходив часто. З ляскотом та скреготом відчинялися середньовічні ковані двері до Societas S. Аппае, підходив Мірко і ми виходили надвір або в сіни, щоб обмінятися думками. Говорили відверто, прямо про організаційні та пропагандистські справи, часто іронічно, а навіть цинічно - бо не все складалося як слід. Тоді в Мирослава на обличчі з’являлася тонка скривлена усмішка, опущена вниз справа. Але такі були будні 90-х років.

Мешкав Мирослав на окраїні, на Пасіках, десь біля водокачки. Телефону вдома не було, тому при необхідності доводилося дзвонити до сусідів, щоб його викликали.

Завжди підтягнений, часом сутулий, деколи похнюплений, глибоко задуманий. Постійно скромний, небагатослівний, ніколи не підкреслював, що займає керівне становище (а був він головою Етичної комісії Головного проводу КУН, членом Головного проводу).

70-річчя Мирослава ми відзначали в приміщенні КУН на вул. Нечуя-Левицького. Скромний стіл, невелика кількість гостей, усміхнений Мирослав. Слухав, спустивши очі, що говорили про нього. Для більшости він був друг «Побратим», для мене він залишався побратимом з гімназійних років.

У червні 2000 p., вже хворий, він зайшов до мене, щоб порадитися про свою подорож до Америки. Я трохи знав це середовище з особистих вражень. Мирослав був худий, але повний наснаги. Ми обнялися і попрощалися. Вже назавжди. 23 вересня у Соммерсвіллі (Нью Джерсі, США) його не стало. Ще було прощання з домовиною 6 жовтня у Львові - прощання на вічність.

ПАМ’ЯТІ ВЕЛИКОЇ ЛЮДИНИ

Ярослав Грицак

Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був український – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.

Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі – таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Вони мали світовий успіх, тому що були фахівцями в інших галузях – сходознавстві, візантології та ін. Оскільки була довіра до того, що вони робили у своїй ділянці, то їм вірили у тому, що вони писали про Україну. І навпаки: в Україні їм вірили і їх слухали тому, що вони знали і писали набагато більше, аніж про Україну. Одне слово, їхнє українство не було провінційне – воно було світове. Таке, як і має бути якісному українству.

Серед цього ряду імен Ярослав Дашкевич стоїть окремо. Більшість із перерахованих стали великими завдяки тому, що після війни їм вдалося емігрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич ніколи не виїхав. Навіть у 1970-х, коли Омелян Пріцак робив активні спроби перетягнути його до Гарварду як світового класу сходознавця. Він залишився, і за це мусів платити ув’язненням на Сибіру і довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити – і який слугував предметом заздрощів тих численних інших, котрі робили таку-сяку кар’єру за радянських умов, але ніколи не були вільними.

Мені до голови приходить інша низка імен: блискучих інтелектуалів центральноєвропейського походження але світового рангу – Лєшека Колаковського, Яна Павла ІІ, Яна Паточки. Це була порода людей, замішаних з іншого тіста. У підстав їхньої ерудиції стоїть добра гімназійна освіта, яка давала знання кількох живих і мертвих мов, навчала європейству біля самих його корінь, античної Греції й Риму. Їх погляд на світ був ширшим, бо сягав своїм корінням набагато глибше – глибше, аніж це могла дати звичайна середня чи вища школа. Їм розум вигострювала та життєва небезпека, яку несли Центральній Європі нацизм і комунізм. І це був ще один університет – а навіть докторат, який їм доводилося здавати на пробу бути по-справжньому великими.

Цю породу називають центральноєвропейськими джентльменами. І Ярослав Дашкевич був чи не єдиним її у нас представником. Титул джентльмена пасував йому якнайбільше. Завжди підкреслено акуратно вдягнутий, з аристократичними манерами та нешвидким способом мовлення, довгим волоссям – символом незалежности – та загостреним почуттям власної гідности. Таким я вперше побачив десь наприкінці 1970-х, коли стояв у черзі за ним у гардеробі Бібліотеки імені Стефаника – і, ще не знаючи хто це такий, захотів бути на нього схожим. Мені пощастило знати його ближче з кінця 1980-х, коли відновлювалося Наукове Товариство Шевченка, а до кінця 1990-х навіть досить близько з ним співпрацювати.

Той, хто знав його ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів – бідний був той, хто попадався на зуб його критики! - він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Дашкевич був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва і відповідальности щодо стану львівської історичної школи.

Особисто я дуже – майже безоглядно – його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував – думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерти та його власної величі за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний – як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини.

Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Європі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей не християнськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоєвропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецьким «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».

У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.

26.02.2010

Сергій Білокінь. ЯРОСЛАВ ДАШКЕВИЧ: ШЛЯХ У НАУЦІ

http://www.s-bilokin.name/Personalia/Dashkevych2.html

Могила світлої пам'яти Ярослава Дашкевича на Личаківському цвинтарі. Знимкував Ігор Мончук.

"Vida brevis." Десять років без Ярослава Дашкевича

Світлина з архіву Оксани Лукомської

"Vida brevis." - "Життя коротке."
Напис на надгробкові Ярослава та Людмили Дашкевичів

"Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.
Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі."
Ярослав Грицак
26.2.2010

Світлої пам'яти Ярослав Іван Ананія де Корибут Дашкевич

* 13 грудня 1926 - † 25 лютого 2010

Зліва праворуч: Ярослав Дашкевич, Валерій Гнатенко, Людмила Шереметєва, невідома, невідома, Ірина Калинець

Історик, громадський діяч, почесний громадянин м. Львова (1997). Син знаменитих батьків – Романа-Миколи де Корибут Дашкевича та Олени Степанів, він і сам став яскравою особистістю львівського культурного середовища. Пан Ярослав отримав освіту у Львові в нелегкі роки – 1944-1949, навчався у Львівському медичному інституті, на філологічному факультеті Львівського університету; працював у Львівській бібліотеці АН УССР. 1949 р. пана Ярослава заарештовано як сина буржуазної націоналістки Олени Степанів за звинуваченням у переховуванні та розповсюдженні контрреволюційної літератури. Його засудили на 10 років таборів, він вийшов на свободу після смерти Сталіна. З того часу до 1990 р. чергувалися періоди недовгого працевлаштування та повного безробіття, зазнавав утисків та був звинувачений у некомпетентності. А проте за цей час пан Ярослав захистив дисертацію, займався науковою роботою і став визначним спеціялістом у вірменознавстві, історії, археографії.
1972 р. Я. Дашкевич одружився з Людмилою Шереметєвою (1946-2005) https://lesinadumka.blogspot.com/2019/10/blog-post_4.html, правозахисницею, журналісткою, родом з Кіровограда. Навчаючись в Одеському та Київському університетах, Л. Шереметєва увійшла в дисидентське середовище, була активною розповсюджувачкою самвидаву, брала участь у дисидентському русі. Від 1967 року вона мешкала у Львові, у 1990-1997 рр. працювала літературним редактором газети «Ратуша». (с)

Надгробок Ярослава та Людмили Дашкевичів на Личаківському цвинтарі. Знимкував Ігор Мончук

Ось одна з розвідок Ярослава Дашкевича:
ДОВКОЛА «ХРОНІКИ МІСТА ЛЬВОВА» ДЕНИСА ЗУБРИЦЬКОГО

В українській історичній науці є дуже мало праць, які витримали б понад півторастолітню пробу часу, зберігаючи свою вартість та актуальність до сьогоднішнього дня. До таких, справді вже класичних праць належить «Хроніка міста Львова», що побачила світ у цьому ж місті 1844 р.* та вийшла з-під пера видатного українського історика Діойісія (одночасно вживалася українська форма: Денис) Зубрицького (1777-1862). Слово «Хроніка» цілком відповідає жанрові книжки. Це - справді літопис, складений рік за роком у хронологічній послідовності, докладний та до педантизму джерельний: кожна вістка документована покликанням на архівне джерело, рідко - на щось друковане. Автор, який залишив після себе ряд історичних праць, вважав «Хроніку» немов вступом до «нормальної» історії міста, написаної в розповідній манері, згідно з канонами тогочасної, нібито, романтизованої (перша половина XIX ст.) історіографії. Та таку «нормальну» історію Львова Д. Зубрицький ніколи не написав; романтичній течії він данину не віддав. Його «Хроніка» фактографічна, лише частково фактологічна (Д. Зубрицький рідко інтерпретував факти, події - він вважав, що вони самі промовляють за себе). До джерел, яких переглянув справжні гори, підходив критично, навіть гіперкритично, з оправданим або й неоправданим підозрінням, що вони можуть бути сфальшованими. Деколи дозволяв собі іронічні, а навіть саркастичні ремарки. І все.

Парадокс «Хроніки» полягає в тому, що, якби Д. Зубрицький написав просто звичайну історію міста, вона, треба думати, не на дуже багато років пережила б свого автора - а «Хроніка», фактографічний літопис, залишилася живою, цікавою, актуальною досі, незважаючи на те, що за понад півтора століття про Львів було написано десятки книжок і сотні статей. Серйозний історик Львова, та не лише Львова, але й дослідник феномена міста в Україні в пізньому середньовіччі та в ранніх новочасних сторіччях - завжди сягатиме до «Хроніки» Д. Зубрицького, яка сьогодні стоїть вже десь на межі між історичною літературою та історичним джерелом. Завдяки, часом, великим цитатам і посиланням на архівні документи, які зусиллями архівістки Валентини Сіверської (1918-1997; до речі, дружини відомого українського історика Богдана Кентржинського - він працював на еміґрації у Швеції), що склала своєрідну перевідну таблицю з двома графами «у Зубрицького» та «тепер», - сьогодні можна легко розшукати ці документи в Центральному державному історичному архіві України у Львові, так як 150 років тому. Правда, чимало з них пропало назавжди.

У чому ще секрет цінности «Хроніки»? У відсутності в ній надуманої, привнесеної ззовні, концепції - хіба що концепцією треба вважати погоню автора за справжньою, об’єктивною, правдивою історією міста. «Хроніка» Д. Зубрицького - переконливий приклад того, наскільки безпретензійна фактографічна і фактологічна дослідницька праця виявилася вищою і тривалішою від десятків концепційних (тому й необ’єктивних) історій Львова. Д. Зубрицький виявився таким собі передвісником українського позитивізму в історіографії, який насправді розквітнув лише півстоліття пізніше.

Є ще другий секрет «Хроніки». Її універсалізм. Місто в Д. Зубрицького, незважаючи на сухуватість викладу, це живий організм, постійно мінливий, багатосторонній, з періодами піднесення і занепаду. Бо «Хроніка» Д. Зубрицького - це справжня копальня відомостей: у ній переплітаються події дуже різнопланові, що, до речі, цілком відповідає вимогам сучасної урбаністичної історіографії. Тому тут відбита політична історія поряд з етнічною; адміністративно-правова, церковна, військова історія; демографія є близькою до соціотопографії; історична географія - до топоніміки, а всі ці ділянки пронизує історія «буденного дня» міста. Д. Зубрицький рідко досліджував окремі проблеми в їх тяглості (хоча не відмовлявся аналізувати причини і наслідки). Тому його «Хроніка» - немов калейдоскоп, у якому кольорові скельця творять цілісний образ міста.

Таку «Хроніку міста Львова», мабуть, вже ніхто ніколи не напише.

Портрет Дениса Зубрицький пензля Алоїзія Рехмана. До 1860 року

Наукові редактори Ярослав Дашкевич і Роман Шуст. Переклад з польської І. Сварника. коментарі М. Капраля. – Львів, 2002

Як дійшов Д. Зубрицький до такого способу писання? Д. Зубрицький походив з давньої, але бідної української аристократії герба Сас або, за іншими джерелами, Вінява (народився в селі Батятичах). Не мав вищої, а тим більше фахової освіти. Закінчив гімназію у Львові 1795 р. Після закінчення гімназії став службовцем маґістрату в містечку Березові на окраїнах української національної території (тому його боліли справи розмежування Галичини на українську і польську частини), пізніше, там же - міським синдиком. Деякий час господарював на селі - і вже на підставі власного досвіду пропагував передові методи рільництва. Наполеонівські війни втягнули його у вир політичного життя - у 1809 р. у Перемишлі був секретарем тимчасового військового уряду; у 1809-1812 pp. - перекладачем у Краєвому суді у Львові. Дані його біографії не завжди ясні й перевірені. Почав робити кар’єру як юрист, хоча і в цій ділянці був - зрештою, також талановитим, - самоуком. Юстиціярій - тобто суддя патримоніяльного суду - на селі. Мабуть, тоді почав збирати українські народні пісні. 1820 р. переїхав остаточно до Львова. 1830 р. став директором Ставропігійської друкарні. Це була його українська лінія в такому староруському варіянті. Її він підтвердив як член-засновник Головної руської ради, що виникла у Львові в революційному 1848 р. Як працівник суду (судовий слідчий 1836-1844 pp.), він міг розраховувати на підтримку директора поліції Леопольда фон Сахер-Масоха лицаря де Кроненталь (згодом прізвище перекрутили на Захер-Мазох; директор у 1832-1848 pp.), батька відомого австрійського письменника, також Леопольда фон Захер-Мазоха, дитинство якого пройшло в українському оточенні. Леопольд-старший зненавиджений поляками за те, що він боровся з польською антиавстрійською конспіративною діяльністю, а також за те, що був українофілом. Це була друга лінія австрійської лояльности Д. Зубрицького, що не суперечила українській-староруській, а також у цих часах (30-60-ті pp. XIX ст.) не суперечила російським науковим зв’язкам історика.

У мене склалося враження, що на характер творчости Д. Зубрицького дуже вплинула його юридична практика (цілком не вивчена його пізнішими біографами). Відтіля стислість і джерельність викладу, логічна послідовність, критичний погляд. Юристом мусив бути Д. Зубрицький непоганим, а істориком, зокрема археографом (склав «Codex diplomaticus Galiciensis» з грамотами до 1606 p., надрукований у Петербурзі в одному-єдиному примірнику; крім цього, публікував багато документів у різних наукових виданнях), очевидно, набагато кращим.

Як історик Д. Зубрицький сформувався - знову шляхом самоосвіти - у 30-х рр. XIX ст. Історик широких горизонтів (бо писав навіть історію Великої французької революції) і високо ерудований. Працьовитий і плідний. Дуже скромний і послужливий. Використовували його польські й російські історики.

«Хроніка міста Львова» побачила світло денне 1844 р. Він прийшов до неї вже з певними науковими здобутками. У 20-х рр. захоплювався агротехнікою, якій присвятив кілька брошур, а потім були: історія українського друкарства в Галичині (1836 р.) та популярний нарис християнізації Русі (1837 p.), обидва по-польськи. Ще було активне газетярство у львівській і віденській пресі.

Лише праця над впорядкуванням стародавнього львівського міського архіву, який був у хаотичному стані, розбудила в ньому в кінці 30-х рр. пристрасть до джерельних історичних досліджень. За львівським міським архівом пішли інші архівні збірки: Ставропігійського інституту (яку він також впорядковував), капітулів - українського греко-католицького та польського римо-католицького (з яких користав), ще інші. Можна думати, що протекція директора поліції розкривала перед ним навіть міцно зачинені двері. Ось як писав Д. Зубрицький про підготовку «Хроніки» до відомого російського історика Михайла Погодіна, з яким інтенсивно листувався, 26 лютого (10 березня) 1841 p.: «Сей недели окончил я “Хронику города Львова” з 80 листов моего почерку мелкого и подал в цензуру. Стоила она мне много, много труду. Через три года собирал материальї, а цельїй год занимался почти ежедневно обработьіванием, основьівая всякое положенное factum на архивньїх документах. Содержит она не только городские произшествия, но и многие приключения народов рускаго (Д. Зубрицький пише це слово через одне «с», щоб відрізнити русинів від росіян. - Я. Д ), армянского, ж..довского, здесь обитающих, касающихся. До обработки зтого творення ободрял меня шеф нашей полиции Захер-Мазох, и я согласился, но с условием, чтоб цензура не измарала ничего, в противном случае я не дам печатать».

З цього фрагмента листа виходить, що Д. Зубрицький почав працювати над «Хронікою» десь у 1837 р. Дрібні уривки з «Хроніки» він публікував у львівському журналі «Rozmaitosci» у 1841 та 1844 рр. Цензурна історія «Хроніки» почалася 1841 р. і тривала до 1843 р. Львівська цензура не пропускала книжки. Цензором був І. Канкоффер, який раніше від імені Kaiserlicher und Koniglicher Biicher-Revisions Amt (Цісарсько-королівський уряд для перегляду книжок - так тоді називалася цензура) у Львові 1 травня 1840 р. відкинув другий випуск книжки «Нарис історії руського народу в Галичині та церковної єрархії в цьому ж королівстві» (польською мовою; випуск перший вийшов 1837 р. та був присвячений запровадженню християнства на Русі - його я згадував вище) під приводом образи польських королів3. Як писав Антін Петрушевич, «Хроніку» «долгоє время удержованою современною (тобто тогочасною. - Я. Д.) цензурою прежняго австрійського правительства, котороє, кажется, опасалось єще тогда печатанієм [...] “Kroniki” пробудить Галицькую Русь к народной жизні»4. Відомо, що інтригу проти Д. Зубрицького вела польська магнатська верхівка, звинувачуючи автора в «антипольських тенденціях». Автор не погодився з вимогами львівської цензури і послав свій рукопис до Відня, де цензор був ліберальнішим, а, в кожному випадку, не дуже потурав польському шовінізмові. «Г[осподи]на Зубрицкого “Летопись города Львова” по півтретьї года вийшла из цензури, - писав 22 жовтня (4 листопада) 1843 р. Яків Головацький до українського славіста, також (як і панславіст М. Погодін) професора Московського університету, Осипа Бодянського - й, що дивно, же все, що львівськая цензура помазала, то у віденськой зовсім пропущено на злость панам ляхам»5.

Ім’я віденського цензора (може, лише поки що) невідоме, але, якщо виходити з тих викинених цензурою місць, які Д. Зубрицький вклеїв до примірника «Хроніки», подарованого ним же перемишльському, сяніцькому й самбірському єпископові Іванові Снігурському, цензор був слов’янином, що знав польську мову, можливо, був духовною особою, а викреслив він п’ять місць, які стосувалися, перш за все, релігійних переслідувань польською владою та єзуїтами у 1595-1664 pp. українських мешканців Львова6. Не дуже певно, що це якраз всі місця, викреслені віденською цензурою. Повну ясність міг би, можливо, внести примірник «Хроніки», надісланий після смерти автора його донькою Станіславою до М. Погодіна, також з вклеєними сторінками. М. Погодін мав видати по-російськи переклад «Хроніки», але цей намір не був здійснений. Йому Станіслава переслала книжку в 1870 р. або пізніше. Після смерти М. Погодіна 1875 р. даний примірник купила Імператорська публічна бібліотека в Санкт-Петербурзі7 (згодом Державна публічна бібліотека ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді). Там він повинен зберігатися й сьогодні. Не підлягає сумніву, що пробити цензуру вдалося лише завдяки Л. фон Сахер-Масохові8.

Існує ще інший, текстологічний, шлях відновлення повного первісного тексту, що, очевидно, важливо для історії української історичної науки, бо Д. Зубрицький був - поруч з Антоном Петрушевичем - найвидатнішим її представником у Галичині середини XIX ст. У рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника досі зберігся чорновий автограф «Хроніки» та матеріали до неї. Вони ще чекають аналізу, який може дати справді цікаві результати, бо Д. Зубрицький писав до М. Погодіна 1841 р. (як подано вище) про 80 аркушів «Хроніки» дрібним почерком, а рукопис «Хроніки» та матеріалів до неї - понад 420 аркушів9.

1844 р. Д. Зубрицький видав «Хроніку» у Львові власним коштом. До тиражу - 300 примірників - додав присвяту Л. фон Сахер-Масохові. Книжку, незважаючи на деколи просто вбивчі рецензії з польської сторони, - а, може, саме й тому - розкупили швидко. Вона незабаром (як на тамті часи) стала рідкістю, а в 70-х pp. XIX ст. її важко було здобути навіть у букіністів. Про необхідність перевидати «Хроніку» невеликим тиражем українською або російською писав у 1870 р. А. Петрушевич10. З очікуваного повного видання російською мовою, як знаємо, нічого не вийшло. Раритетність видання зростала. Воно - як дуже цінне - поступово почало зникати з львівських публічних бібліотек. Не врятувало ситуації й фототипічне видання, реалізоване в Польщі кілька років тому. Український переклад разом з великим додатковим науковим апаратом недавно читач тримав у руках. Він вийшов у серії «Львівські історичні пам’ятки», як її том З (переклад Івана Сварника). Це видання було цілком на часі не лише через унікальність «Хроніки», але й з методологічного погляду; український предвісник позитивізму може довести прихильникам найновіших концептуальних (тобто апріорно сконструйованих), а, тим більше, постмодерністських течій все багатство фактологічної історичної науки. Є ще одне свідчення, що видання було на часі - книжка розійшлася швидко. Виникла необхідність перевидання, яке ось тепер доходить до читача.

Польська історіографія незлюбила «Хроніку» та її автора зразу ж після виходу книжки в світ. Немає рації наводити десятки т. зв. критичних закидів Д. Зубрицькому, але в усіх них є один-єдиний рефрен: його уявна антипольськість. Характерно, що цей закид робили (і роблять досі) без наведення, без спростування фактів, поданих у «Хроніці». Вони залишалися і залишаються, по суті, непорушними. На антипольськість скаржилися перші рецензенти: М. Балінський (1846 p.), Т. Кульчицький (1848 p.), М. Дзєдушицький (1858 p.), особливо С. Кунасєвич (1874 р.)11. Як на курйоз можна вказати, що більшість цих та інших критиків відзначала одночасно велику наукову вартість та достовірність «Хроніки»... Польський історик Лукія Харевич (до речі, внучка українського греко-католицького священика) підвела (1938 р.) своєрідну риску під ксенофобною критикою Д. Зубрицького: «Помітною є нехіть, навіть ненависть до польськости, Зубрицький сумнівається в історичних істинах, навіть доведених ґрунтовно»12.

Чим, все ж таки, пояснюється таке вороже ставлення до «Хроніки», яку, з іншого боку, всі польські історики докладно використовували, правда, цілком по-споживацькому, замовчуючи те, що не підходило під концепцію «польського Львова». Основний гріх Д. Зубрицького полягав саме в тому, що він намагався змалювати правдиву, об’єктивну історію міста, розподіляючи його населення - згідно з документальними даними - на панівну польську і взагалі католицьку верхівку та на дискриміновану українську, вірменську, єврейську неверхівку. Такий був справжній розклад сил у середньовічному (від другої половини XIV ст.) та новочасному (до 80-х pp. XVIII ст.) місті, в якому різні утиски падали на голову, в першу чергу, корінного українського населення. Та, як відомо, згідно з приказкою, «правда в очі коле».

Дотримуючись критичного, а навіть деколи гіперкритичного ставлення до історичних джерел (що, мабуть, не завжди є великою вадою історика), Д. Зубрицький поставив під сумнів зміст ряду королівських грамот, оригінали яких не збереглися або оригінали яких він в архіві розшукати не міг. Фальсифікація привілеїв була досить поширеним явищем у середньовіччі. Д. Зубрицький вважав фальшивими: привілей короля Казимира для мешканців Львова з 17 червня 1356 p., серію привілеїв для львівських вірменів або зі згадкою про них - королеви Єлизавети з 23 серпня 1379 p., короля Людовика з 31 березня 1380 p., короля Володислава з 17 лютого 1434 p.; вважав підозрілим привілей Володислава Варненчика з 2 березня 1440 р. та ін. В усіх випадках свої підозріння він викладав у книжці. Необхідно тут підкреслити, що дипломатика, як спеціальна історична дисципліна, вважає фальсифікатом у юридичному розумінні (а Д. Зубрицький був юристом) не лише повністю придуманий текст грамоти, але також такі тексти, до яких у копіях внесено вставки, зміни, кон’єктури, що підривають автентичність документів так само, як і викреслення, підчищення в оригіналах. Очевидно, що такі сумніви не могли подобатися історикам з польського табору, які для полеміки з вже померлим Д. Зубрицьким обрали також українця Івана Вагилевича, непоганого історика, але й непоправного романтика, здатного захищати справжні та несправжні старожитності або міфи на їхню тему, саме тому, що вони старовинні або виглядають як старовинні. І. Вагилевич в «Aktach Grodzkich і Ziemskich» обороняв автентичність грамот, деяких справді слушно. Незважаючи на це, грамоти, до яких Д. Зубрицький ставився з недовір’ям, вимагають сьогодні нової експертизи із застосуванням повного арсеналу засобів сучасної дипломатики і для викриття раціонального ядра з відомостями, що витримують історичну критику (це також трапляється в грамотах, які з юридичного погляду справді є фальсифікатами).

До таких звинувачень Д. Зубрицького і його «Хроніки» (антипольськість, гіперкритичне ставлення до джерел) ворожі йому та його спадщині сили викотили ще справжню важку артилерію: звинувачення в крадежі документів з львівського міського архіву та передачі їх російським вченим, зокрема своєму приятелеві М. Погодіну. Про те, в якому стані опинилися львівський міський архів та архів Ставропігійського інституту після Д. Зубрицького, сучасники (А. Петрушевич) писали так: «...тепер же, за недостатком соответственного надзирательства розстроєнниє так, что делая зноски в тих же архівах по цитатам Д. Зубрицького в єго “Кгопісе” Львова, не только до ізследуємого предмета не доберется, но єще, к общему сожаленію, увідаєт, что много драгоценних писемних памятников, которими єще покойний труженик пользовался, нине совсем уже не находятся. Таким способом “Кгопіка” города Львова, созданная Д. Зубрицьким, в многих случаях останется единственним істочником, частью для утрати самих подлинников, частью для недоступносте упомянутих архивов»13. Ситуація, здається, ясна. Справді, Д. Зубрицький мав досить велику бібліотеку, яку пожертвував Ставропігійському інститутові та Університетській бібліотеці у Львові14. Справді мав також колекцію документів, яку у 1842-1851 рр. передав до Імператорської Археографічної комісії у Санкт-Петербурзі. Це було 270 документів, оригіналів та копій, більшість яких було опубліковано в «Актах Западной Руси», «Дополнениях к Актам Западной Руси», «Полном собрании русских летописей» та в інших збірниках. Невидана частина колекції, згаданий вже вище «Галицький дипломатичний кодекс» залишилися в архіві Імператорської Археографічної комісії - опис колекції опубліковано15. Треба дуже сумніватися, чи Д. Зубрицький наважився б відверто публікувати крадені документи. А підбирати документи в час винищення різних архівів було тоді досить просто... Польський історик Кароль Бадецький у 30-х pp. XX ст. неодноразово звинувачував Д. Зубрицького навіть у крадежі великих за обсягом львівських судових книг. К. Бадецький твердив, наприклад (не наводячи жодних конкретних доказів), що Д. Зубрицький викрав судову книгу і т. зв. продукти цього ж лавничого суду за 1667-1672 pp. Насправді їх викрав, як мені вдалося встановити, якийсь польський історик чи колекціонер, і вони опинилися у бібліотеці Оссолінських у Львові під номерами 3794 III та 3795 III (це «Львівські судові акти 1667-1676 рр.» у двох частинах та «Королівські декрети, що стосуються львівських справ 1661- 1676 pp.») і є тепер у рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Та міф, створений ксенофобією, кочує далі по працях польських істориків. Решту власної колекції документів Д. Зубрицький - разом зі своїми рукописами, листуванням тощо - продав під кінець життя, опинившись у важкому матеріальному становищі, Бібліотеці Баворовських у Львові - тепер вони у згаданій вище бібліотеці ім. В. Стефаника.

«Хроніка міста Львова» стала переломним пунктом у науковому житті Д. Зубрицького. За нею пішли дальші праці, публікації численних документів, які він, за переконанням сучасників, буквально врятував від знищення. Пішли титули і почесті: ще 1842 р. став членом-кореспондентом імператорської Археографічної комісії в СанктПетербурзі; від 1844 р. почесний член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, 1846 р. почесний член імператорського Товариства російської історії та старожитностей, врешті 1856 р. член-кореспондент імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі16 та, як не дивно (зважаючи на всі польські напади на нього), від 1861 р. член Наукового товариства в Кракові.

А його «Хроніка», незалежно від усіх цих звань, лише за високу наукову вартість, увійшла в золотий фонд української історичної науки.
_________________________

* Zubrzycki D. Kronika miasta Lwowa. - Lwów, 1844. - 492 s., 1 ark.