"Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Європі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей не християнськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоєвропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецький «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».
У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління."
Ярослав Грицак
У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління."
Ярослав Грицак
Ярослав-Іван-Ананія Дашкевич гербу Корибут
* 13 грудня 1926 — † 25 лютого 2010
ЗІ СПОГАДІВ
ЗІ СПОГАДІВ
У дитинстві я захоплювався пригодницькою літературою, описами подорожей по екзотичних країнах. Десь у десятирічному віці до моїх рук потрапила книжка, яку моя мати недавно купила, «Паломництво до Святої Землі. Вражіння з подорожі» (Львів, 1935). В яскравій червоній обкладинці багато ілюстрована, написана гарною простою мовою, її прочитав я на одному подиху. Такою була моя перша - заочна - зустріч з автором книжки отцем Йосифом Сліпим.
Десь два роки пізніше, 1937-го або 1938-го, я з матір’ю, Оленою Степанівною був у невеличкому парку, що прилягав до Богословської академії та церкви св. Духа (на вул. Коперника), коли перед літнім вівтарем у цьому ж парку відбувалося богослуження. «Ось отець Йосиф Сліпий, ректор академії, книжкою якого про Палестину ти захоплювався», - сказала мама, вказуючи на високого, кремезного священика, що стояв перед вівтарем. І вівтар, і церква св. Духа були знищені у вересні 1939 р. німецькою бомбою. Та перше моє очне знайомство з отцем ректором відбулося саме там.
Цілком несподівано воно переросло в особисте знайомство влітку 1942 p., коли мама і я «втекли» з дуже вже голодного піднімецького Львова до Криниці, відомої курортної місцевости на Лемківщині. Туди їздило відпочивати і, нічого приховувати, підхарчовуватися чимало інтеліґентів. Вони мешкали у двох відпочинкових будинках, які утримували - за дорученням місцевого Українського допомогового комітету, очолюваного сотником Української галицької армії Осипом Навроцьким, сестри василіянки. Серед тих, що відпочивали, був також отець ректор Йосиф Сліпий. Постійно в чорній сутані, з піднесеною головою (у бороді ще не було сивого волосся, яке є на пізніших фотографіях), з прямим поглядом, часто з привітною посмішкою, він поєднував у собі високу духовність з делікатною світськістю. Щонеділі відправляв Службу Божу перед вівтарем, розташованим у лівому крилі великої веранди «Нашого дому» (пансіонат був у тихій бічній вуличці, але недалеко від центру Криниці). Туди сходилася більшість мешканців обох відпочинкових будинків. Його проповіді були короткі, але змістовні і завжди пов’язані з актуальним моментом.
Йосиф Сліпий охоче зустрічався з тогочасними криничанами, серед яких було чимало українських політичних діячів. До нього приходили, зокрема, ті, хто бачили в Йосифові Сліпому наступника митрополита Андрея Шептицького. Серед тих діячів було чимало помітних постатей: Дмитро Паліїв, Осип Назарук, Дмитро Донцов, у недалекому Жеґестові Володимир Кубійович. Правда, не всі вони приходили на розмову з Й. Сліпим, хоча він, беручи приклад зі свого патрона митрополита Андрея, й не був якимсь завзятим клерикалом. Моя мати та Йосиф Сліпий були однолітками й при зустрічах у «Нашому домі» обмінювалися кількома фразами. Олену Степанів він ґалантно цілував у руку. З отцем Йосифом Сліпим ми їздили до Криниці-села, щоб оглянути стильову церкву та парафіяльний будинок, обладнаний різьбленими лемківськими меблями.
На похорон митрополита Андрея Шептицького у листопаді 1944 р. я дивився, стоячи біля будинку пізнішого Музею етнографії та художнього промислу. (Похорон там повертав на тодішні Першотравневу та Жовтневу, повертаючись до собору св. Юра). Кир Йосиф ішов за домовиною в траурному облаченні, зосереджений, сумний, аж сірий на обличчі.
Більше я його не бачив. Але сліди, пов’язані з його постаттю, не раз потрапляли до рук. Через деякий час після арешту митрополита Йосифа я побачив документ папської канцелярії, яким Й. Сліпого папа римський призначив наступником митрополита Андрея. Цей документ в атмосфері загрози арешту Й. Сліпого був переданий відомому львівському юристові Левові Павенцькому. Тепер, коли я користуюсь бібліотекою Центрального державного історичного архіву у Львові, мені часто потрапляють книжки з екслібрисами Святослава Гординського: святий Юрій з мечем на коні, дзвіниця церкви св. Духа, розгортається книжка і напис «Ех libris о. Йосифа Сліпого», наклеєними на книжках дуже широкого діяпазону знань.
...Твори Маланюка читав я ще на гімназійній лавці (незважаючи на війну - а може, якраз тому - ми все ж таки читали, а до невеличкої бібліотечки нашого класу, шостого-сьомого, Академічної гімназії у Львові, хтось пожертвував також томик Маланюка), але я тоді й не думав, що з поетом зустрінуся віч-на-віч.
Літо 1943 р. було у Львові важке і тривожне. Моїй мамі вдалося роздобути дві, кажучи пізнішою мовою, путівки до пансіонату «Аріядна» в Заліщиках. Ми, тобто Аня, дочка письменника Юліяна Опільського (Юрія Рудницького) і його дружини, приятельки мами з львівської учительської семінарії, Марусі, та я пробиралися туди не легко. Зважаючи на окупаційний режим, треба було роздобути офіційні відрядження (такі отримали від Українського краєвого комітету). Поїзд відходив рано, а зобов’язувала поліційна година, тому треба було ночувати десь поблизу головного вокзалу, щоб потрапити вчасно до поїзда. Документи перевіряв нахмурений польовий жандарм у сталевому шоломі; потім продавали квитки.
Так ми потрапили до Заліщиків, у трохи нібито інший, веселіший і безтурботний світ. Двоповерхова вілла Українського центрального комітету «Аріядна» стояла недалеко від низького лівого берега Дністра. Директорував у ній колишній офіцер Української галицької армії, якого всі титулували «пане сотнику». Чисто, просторо, великі вікна, велика їдальня і, відносно непогана, як на воєнний час, кухня. Кімнати на першому і другому поверхах. Несподівано опинився я в одній кімнаті разом з моїм двоюрідним братом, Борисом Сабатом, юристом, референтом - тоді - львівського УКК. Мешкали ми на другому поверсі справа; на цьому ж поверсі зліва був Евген Маланюк з дружиною та сином, що приїхали з Варшави.
Виявилося, що у віллі взагалі чимало цікавих людей. Письменник Юрій Косач з черговою секретаркою. Співачка Лідія Черниш, альт, співак Вільховий (Ольховий), що зранку виходив на берег ріки і співав. Акторка Зоня Стадник. Моя родичка (тітка) Ірина Лежогубська, тоді викладач торговельної школи (пізніше доцент Львівського медінституту). Студентка Наталка Павлюченко, що незабаром у Львові стала Ліфіною.
Час від часу до Заліщиків також доходили подихи війни. На пляжі я знайшов листівку з описом Ковпака і з сумою нагороди за його голову. Заліщики на німецькому («генерал-губернаторському») і румунському кордоні, що проходить по середині Дністра. Тому купатися можна лише біля лівого берега ріки. По ріці зрідка прошмигують німецькі прикордонники на моторному човні. Заходять до «Аріядни», беруть дівчат прогулятися в човні - зрештою, цілком коректно. На другому боці, на дорозі, часом з’являються румунські прикордонники. Гаряче, це липень, а, крім цього, шкода чобіт - і вони їх носять за плечима, прив’язаними до карабіна. Зранку і звечора з високого правого берега (буковинського) долітають звуки дзвона і побожні співи - там буквально причеплений до стрімкого схилу невеличкий монастир.
Гарний, з сірувато-білим піском, пляж. Недалеко високі дерева, що кидають обмежену тінь. Глибше - поле кукурудзи, в якому можна переодягатися. Містечко тут кінчається, трохи далі берег заріс високими лозами - для інтимнішого засмагання і для вечірніх розмов.
Маланюк - веселий, радісний, усміхнений - царює цілий день на пляжі. Високий, кремезний, смаглявий, волохатий, життєрадісний. Дружина маленька, кругленька блондинка з рудуватим відтінком; син - веснянкуватий хлопчик з таким же волоссям. На сонці їм погано, горять. Тому на пляжі далі царює Маланюк, йому 46 років, він повний чоловічої сили. Довкола нього в’ються жінки, бо він не лише відомий поет. Маланюк сміється, сипле анекдотами. Обурюється: жінки приховують на пляжі те, що мають найкращого. Серед пляжників висока, гарна, чорнява - і з полум’ям в очах - смаглява гуцулка, вільний чорний купальник якої більше показує, як приховує. Коли схрещуються їхні погляди, немов крешуться іскри.
Косач явно не здатний протистояти. Блідий, худий, тендітний, хирлявий інтеліґенток ховається з своєю секретаркою і з друкарською машинкою в тіні дерев. Він диктує, вітерець приносить цокотіння клавішів. Хоча він також чи не в апогеї слави. Недавно львівський театр ставив його «Облогу», і він має право на увагу публіки. Але не виходить. Обидва - поет і письменник-драматург - якось не дуже спілкуються між собою. Радше не добачають один одного.
Маланюк був душею товариства. Заліщики він знав. Він був там у серпні 1936 p., залишив поетичний слід - невеликий триптих «Над Дністром» («Дністер тече прудкий, Яри стрімкіш, ніж наші»). Тепер він водить - до недалеких Добрівлян, де ми фотографувалися на дерев’яній дзвіниці; до містечка, над висаджений у повітря міст, що проваллям розрізав шосе Галичина - Буковина. Ще фотографувалися, і ще, і ще. Може, десь збереглися ці світлини? Ті, що були у мене, пропали після арешту.
Десь під кінець перебування в Заліщиках був вечір поета в «Аріядні», в їдальні на першому поверсі. Маланюк читав свої вірші, також написану там «Присвяту» («Пам’ятаєш, як певно, як владно/ Ти вела лабіринтом любові/ Аріядно моя, Аріядно,/ Сонця й літа нестримана повінь»). Ніхто не шукав очима цю справжню, незаміфологізовану Аріядну, але дехто, здається, знав, хто вона... (До речі, в збірці «Проща», 1954, та в передруках з цієї збірки, наприклад, «Поезії», Львів, 1992 - вірш «Присвята» датовано «1944. Вілла Аріядна», «Заліщики». Ця дата неправильна, по-перше, бо Ковпак здійснював свій карпатський рейд у липні - на початку серпня 1943 р. - 16 липня він перейшов Дністер; по-друге, совєтські війська захопили Заліщики 24 березня 1944 p., так що влітку 1944 р. Маланюка у Заліщиках не могло бути).
Від’їзд із Заліщиків був сумним - це було прощання з безжурним все ж таки літом. Львів’яни зайняли кілька купе вагона, але Маланюків між нами не було. 1951 року, лежачи на нарах у київській пересильній в’язниці, я розговорився з сусідом. Він був із Заліщиків. Сотника з «Аріядни» заарештували весною 1944 p., і він пропав; мого сусіда, що колись працював робітником у «Аріядні», забрали в 1950 р. і дали двадцять п’ять років за підпілля.
Мабуть, у 1961 р. я знову поїхав до Заліщиків. Був на тому самому пляжі, входив у цю саму ріку, тепер вже не поділену навпіл. У маленькому монастирі не дзвонили, бо його вже не було. «Аріядна» стояла обдряпана, занедбана і сумна. Сонячні й погідні дні липня 1943 р. відійшли кудись далеко в минуле.
Ярослав Дашкевич
МІРКО
МІРКО
Мені важко сказати, коли ми зустрілися вперше. І не просто зустрілися, а відчули якусь внутрішню симпатію. У кожному випадкові, в другій половині 1941 р. ми вже були добрими знайомими - у мене це був VI клас Першої академічної гімназії у Львові. Гімназія спершу була на давньому місці біля Політехнічного інституту (тепер там вона знову є), але скоро німці забрали будинок на шпиталь. Ми опинилися на вул. Волоській, 1, - невеликий будиночок біля Стрийського базару з мініятюрним подвір’ям для прогулянок під час перерви.
Мірко ходив рік нижче, але завжди шукав товариства старших хлопців. Тим більше, що різниця була формальною: він був рівно три місяці молодший від мене - народився 13 березня, але вже 1927 p., що рахувалося. Він горнувся до нас, бо ціла конспірація по лінії СУМ концентрувалася саме в нас, у VI класі. Усі ми знали Міркового батька, який викладав латинську мову. Був дуже м’яким і добрим, незважаючи на звання професора. Ми його любили й шанували як вояка Української галицької армії - моя мати, Олена Степанів, ставилася до нього як до товариша по зброї, у нас у класі була бібліотечка, яка складалася з книжок, які ми позносили - і Мірко часто заглядав до неї. На перерві він переважно був біля нас, старших, і був на рівних.
Гімназія (її звали гімназією П. Мечника) мандрувала далі. З Волоської вулиці її викинули також, і ми, вже як VIII клас, опинилися на Ринку, в будинку «Просвіти». Микола Панчук далі викладав латину. Мірко часто приходив до мене додому на вул. Піскову, 5 а. Я заглядав до його темної хати, типового міщанського помешкання з перелому ХІХ-ХХ ст. Матура була воєнною, приспішеною, щоб забрати хлопців до війська. Та більшість пішла до лісу, кілька з них загинуло в Українській повстанській армії. Ті, що лишилися в місті, тинялися по місті, уникаючи німецьких облав. Був десь квітень 1944 р. - я побачив Мірка, трохи розгубленого, на вул. Курковій (вона вела від Театинської до Піскової). - Що робиш? - Піду, мабуть, до протиповітряної оборони в Німеччині.
Пройшло польське «пшедвйоснє» львівського АК, коли стріляли українців - бо вони були основними ворогами, а не німці. Мірко «перескочив» один рік і у серпні 1944 р. ми зустрілися в 4 середній школі (директором був Жук, якого незабаром забрали, бо був католицьким діячем) на іспиті зрілости. Потім у Мірка було навчання у вузах. Часом ми зустрічалися на розі Личаківської і Солодової, біля базарчику (вул. Солодова виходила на Піскову) або там же біля костелу св. Антонія - біля будинку парафії. Розмови були невеселі.
Зник я з львівського обрію у грудні 1949 p., в період терору після провокаційного вбивства Ярослава Галана. Тоді мені інкримінували не лише, що син своїх батьків - військових і громадських діячів, зберігання «ворожої» літератури та участь у леґалізації підпільників при допомозі фальшивих документів нібито переселенців з Польщі (що було правдою). Мірка забрали в 1950 р. Ми були в різних спецтаборах. Один час відносно недалеко - в Східному Казахстані. До «долини смерти» у Спаську біля Караганди (9 табірне відділення Піщаного табору - колишня англійська мідна концесія та монастир для засланих монахів), де я був № СРР-120 (раніше И-Д-281), лише один раз дійшла вістка про Мірка. Коли після кривавого придушення Кенґірського повстання почали розкидати в’язнів по інших таборах, кілька з них потрапило до Спаська. Так я довідався про Мирослава, його участь у повстанні: Тоді він - це вже з його розповідей пізніше - близько зійшовся з Михайлом Сорокою, а після придушення повстання його кинули в Джезказґан, на марганцеві руди. Згодом Мирослав виступав на тему табірних повстань на Першому організаційному великому зборі КУН у 1992 р.
Повернулися з таборів до Львова 1956 р. Після Угорського повстання частину з нас виселили зі Львова, дехто (також я з майже 65-річною матір’ю) залишився. Мирослав на два роки опинився в Літині. Про нього доходили глухі чутки - він працював у якійсь майстерні чи на заводі. Після Літина Мирослав знову поринув у навчання. Ми бачилися рідко - бо про що було й говорити. Більше треба було думати - як далі?
Якось несподівано і не змовляючись ми зустрілися у 1959 р. в Литві, у Тракаї, оглядаючи руїни великокняжого замку на острові. І Мірко, і я приїхали до Литви, щоб зустрітися з приятелями часів ув’язнення.
Якось несподівано і не змовляючись ми зустрілися у 1959 р. в Литві, у Тракаї, оглядаючи руїни великокняжого замку на острові. І Мірко, і я приїхали до Литви, щоб зустрітися з приятелями часів ув’язнення.
Сколихнув 1991 р. Збори політв’язнів, з’їзди та зустрічі національно спрямованих організацій (Державна самостійність України, Українська національна асамблея), наради зі Славою Стецько. У наступному році 28-29 березня ми зустрілися в будинку Центральної Ради в Києві на Конференції українських націоналістів. Я говорив про перспективи націоналістичного руху, готував політичні резолюції конференції. (Все це опубліковано в збірці «Конференція українських націоналістів. Матеріяли і документи ». - К., 1992). Велике враження на нас справила не лише велика кількість присутніх - стояли в проходах, в кулуарах, але й програмна доповідь С. Стецько, революційна, з закликом не допускати до розвитку великого капіталу в Україні (про що в опублікованому тексті - з тактичних міркувань - виразно не говорилося). Мирослав виступав на Першому зборі Конґресу українських націоналістів з доповіддю про повстання політичних в’язнів у таборах, скромно замовчуючи свою роль у Кенґірі (його виступ надрукований у збірці «Матеріяли першого збору КУН». - К., 1995).
Після багатьох років вимушеного безробіття мені доручили організувати Львівське відділення Археографічної комісії Академії наук (первісна назва, пізніше Інституту української археографії, тепер Інститут української археографії та джерелознавства Національної академії наук України). Місцем осідку став будинок Центрального державного історичного архіву України у Львові, в центрі міста на пл. Соборній, 3а (в наш час це приміщення здобуло фатальну славу через колосальні крадежі документів з історії та культури України, які відбулися в 2003-2005 pp.). Туди Мирослав заходив часто. З ляскотом та скреготом відчинялися середньовічні ковані двері до Societas S. Аnnае, підходив Мірко і ми виходили надвір або в сіни, щоб обмінятися думками. Говорили відверто, прямо про організаційні та пропаґандистські справи, часто іронічно, а навіть цинічно - бо не все складалося як слід. Тоді в Мирослава на обличчі з’являлася тонка скривлена усмішка, опущена вниз справа. Але такі були будні 90-х років.
Мешкав Мирослав на окраїні, на Пасіках, десь біля водокачки. Телефону вдома не було, тому при необхідності доводилося дзвонити до сусідів, щоб його викликали.
Завжди підтягнений, часом сутулий, деколи похнюплений, глибоко задуманий. Постійно скромний, небагатослівний, ніколи не підкреслював, що займає керівне становище (а був він головою Етичної комісії Головного проводу КУН, членом Головного проводу).
70-річчя Мирослава ми відзначали в приміщенні КУН на вул. Нечуя-Левицького. Скромний стіл, невелика кількість гостей, усміхнений Мирослав. Слухав, спустивши очі, що говорили про нього. Для більшости він був друг «Побратим», для мене він залишався побратимом з гімназійних років.
У червні 2000 p., вже хворий, він зайшов до мене, щоб порадитися про свою подорож до Америки. Я трохи знав це середовище з особистих вражень. Мирослав був худий, але повний наснаги. Ми обнялися і попрощалися. Вже назавжди. 23 вересня у Соммерсвіллі (Нью Джерсі, США) його не стало. Ще було прощання з домовиною 6 жовтня у Львові - прощання на вічність.
Ярослав Дашкевич
МОЯ ПРАЦЯ В КАБІНЕТІ ІВАНА ФРАНКА (1944-1946 рр.)
Оглядаючись назад з дистанції понад шестидесяти років, я помітив: що якось моя біографія досить щільно перепліталася з дослідженням творчости Великого Каменяра, порядкуванням його особистого архіву, не згадуючи вже мої стосунки з синами і внуками Івана Франка. Ось кілька штрихів.
Ще в дуже молоді роки я почав захоплюватися поезією Франка. Ряд віршів (мені було тоді 12-13 років) я вивчив напам’ять - очевидно, не лише «Не пора, не пора», яку співали в довоєнний період на різних урочистостях, зібраннях, замість національного гімну. І співали, незважаючи на гнівні погляди польського поліцая, до обов’язків якого входило наглядати за «порядком», коли збиралося разом понад сто учасників.
Тоді я зрозумів, якою дієвою може бути Франкова поезія, покладена на музику. Коли до Львова з Харкова повернувся Петро Франко з дружиною та дітьми, він часто заходив до мого батька Романа на «Луговий город», розташований за т. зв. Булькою (тепер цей парк і спортивний стадіон зруйнований, на цій території ще від 1940-х pp. почали з’являтися будинки й будиночки для комуністичної еліти; в першу чергу знищили там пам’ятник Симонові Петлюрі - пам’ятну таблицю на насипаній символічній могилі). Батько і Петро Франко були знайомі ще з часів Першої світової війни - Петро цікавився парамілітарними «Лугами», керівником яких був мій батько, Роман Дашкевич - умовами життя на тогочасній совєтській Україні, про що Петро розповідав дуже скупо.
Петро Франко промайнув неначе фантом. Після вибуху німецько-совєтської війни у 1941 р. знали, що він опинився на Східній Україні, але вісток від нього з тамтого боку фронту не було жодних. Дочка Петра Іванна (Ася) стала моєю товаришкою в гімназії, VI, VII, VIII класи. Вона була дуже гарною і в неї закохувалися багато моїх гімназійних співтоваришів - та вибрала вона на кілька років старшого Мирона Галущака. Часто я бував тоді в Асі й бриніла тоді майже завжди недоспівана нота: що з батьком?
У 1944 р. ця нота бриніла не лише в помешканні на вул. Снопківській, де Ася мешкала разом з матір’ю (старшої сестри Віри там уже не було - вона вже давніше розпочала свій авантюрний спосіб життя і зникла зі Львова). Моїм першим коротким місцем праці у липні 1944 р. був Інститут радянської торгівлі, що заліковував рани боїв у Львові - на парапетах вікон ще були відкриті скриньки з німецькими ручними гранатами.
Петро Франко завідував кафедрою в цьому інституті до червня 1941 р. - і тепер влаштували для нього кабінет, чекаючи на його повернення до Львова. Не дочекалися... Поволі проникла чутка, що його ще у 1941 р. вбили енкаведисти.
Від 1 серпня 1944 р. я почав працювати у Львівській філії бібліотеки Академії наук УССР, у відділі рукописів колишньої бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка (тепер це вул. Винниченка, 24), в складі якого (відділу) був утворений Кабінет Івана Франка. Формально я став старшим бібліотекарем кабінету 23 травня 1945 р. У 1946 p., на запрошення директора академічної бібліотеки у Києві Юра Меженка, я мав доповідь на бібліотечному семінарі про стан архіву Івана Франка, тобто найціннішої частини збірки кабінету. Ця доповідь у вигляді статті була опублікована в «Журналі Бібліотеки Академії наук УССР» (про це видання розповім трохи нижче). В Кабінеті Івана Франка я працював під керівництвом відомого літературознавця, дослідниці життя і творчости Лесі Українки та Івана Франка Марії Деркач; користувався також вказівками найкращого франкознавця академіка Михайла Возняка.
Одночасно міцніли мої зв’язки з нащадками Івана Франка. У 1944 р. я вступив до Львівського державного університету, на заочне, пізніше стаціонарне навчання, на філологічний факультет (відділення української філології) і там моєю товаришкою на всі п’ять курсів стала Зиновія Франко, дочка другого сина Івана - Тараса. Тарас з родиною (Зена, Люба, Роланд - його діти) незабаром перебралися з Станиславова - теперішнього Івано-Франківська - до Львова, де їх розмістили в будиночку, що належав колись Михайлові Грушевському, на теперішній вул. І. Франка, поряд із музеєм Каменяра. Тарас з родиною був під невсипущим наглядом негласних співробітників НКДБ-МДБ. У цьому ж будиночку мешкала працівниця спецфонду Львівської бібліотеки Академії наук Войцешко, а через дротяну огорожу заглядав майже постійно директор музею Кияшко. Незважаючи на це, Зеня і я провели чимало приємних годин у садку перед будиночком, а на коротку розмову до нас часто підходив Тарас Франко зї своїми словесними парадоксами, переважно у білому вбранні, коли він з ракеткою в руках ішов на тенісний корт.
У 1946 р. я став фактично завідуючим бібліографічного відділу Львівської бібліотеки АН, хоча формально рахувався бібліографом Кабінету Івана Франка. Поступово я закінчив університетське навчання і нічого дивного, що обрав темою своєї дипломної праці «Іван Франко як театральний критик». Вона мала друкуватися в т. 1 збірника «Іван Франко» (видання Львівського державного університету), заснованого академіком Михайлом Возняком. Та мнима ідилія закінчилася в грудні 1949 p., коли були арештовані я та моя мати Олена Степанів. Дипломну включив пізніше як розділ у монографії «Іван Франко і театр» інший автор, який, зрештою, виявився чесною людиною і в 1956 p., після мого повернення до Львова, вибачився переді мною - і це вибачення було цілком щирим.
* * *
До цього спогаду приєдную статтю «Архів Івана Франка», надруковану в «Журналі Бібліотеки Академії наук УССР» (К., 1947. - № 1 (3). - С. 83-86). Справа в тому, що цей періодичний збірник став справді унікальним. Текст його друкувався на машинці, а тиражувався на шапірографі мінімальним тиражем, як здається, 30 примірників. У Львові в 1949 р. було три примірники журналу. Один - у бібліотеці видатного книгознавця Федора Максименка, другий - у моїй бібліотеці, третій - у Львівській бібліотеці АН. Після арешту моєї мами і мого бібліотеку викинули на вулицю через вікна, тоді цей примірник пропав. Куди подівся примірник Ф. Максименка після його смерти - невідомо. Примірник Львівської бібліотеки АН УССР, що зберігався (згідно з генеральним каталогом) у бібліографічному відділі бібліотеки, в якому я колись працював і бібліотеку якого почав комплектувати - зник. Зберігся примірник у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського у Києві, де для мене виготовили ксерокопію статті.
Історія архіву Івана Франка неприваблива. Іван Франко заповів свою бібліотеку, збірку рукописів, архів Бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Саме у Львові. В плані політичних репресій (нічого займатися у Львові Іваном Франком) у 1950 р. всі ці матеріяли було перевезено до Києва, де вони опинилися у рукописному відділі Інституту літератури АН УССР. Незабаром до Києва - в почесну депортацію - перевезли також Тараса Франка з родиною. Т. Франка призначили завідуючим новоствореного Кабінету Івана Франка. У недавно виданому путівнику по рукописному відділі Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (у цьому відділі є тепер збірка колишнього кабінету) про перипетії архіву Івана Франка не сказано нічого. З цих мотивів я вирішив републікувати статтю 1947 p., до якої внесено лише стилістичні виправлення. Може, хтось зіставить сучасний фонд у Києві з тими даними, що були актуальними в 1946-1947 pp. А таке зіставлення дуже потрібне.
Архів Івана Франка
У філії Бібліотеки Академії наук УССР у Львові зберігається архів, рукописна колекція та бібліотека Івана Франка. Спершу «Архів Івана Франка» (така його найпоширеніша назва) входив до складу фондів рукописного відділу Бібліотеки; тепер він зберігається в Кабінеті Івана Франка Львівської філії бібліотеки АН УССР.
У своїй початковій структурі (ще в руках власника) «Архів» був рукописною збіркою самого Франка; письменник віддавав рукописи до оправи, нумерував та порядкував їх. Після смерті Франка до «Архіву» було включено ряд автографів самого Франка (головно з останніх років життя), його обширне листування, різні чужі рукописи, що були власністю поета. Останніми роками «Архів» доповнився новорозшуканими, частково ще й недрукованими, автографами творів та листів Франка, споминами про письменника, різними документальними матеріялами.
«Архів» складається з 606 компактів, з яких майже кожний творить «збірку в збірці». Про обсяг зібраного матеріялу свідчать такі цифри: «Архів» охоплює 13 580 текстово-рукописних одиниць, які вміщаються на 158 500 сторінках. Такі багатства явно доводять надзвичайну цінність, а заразом також і велику трудність всестороннього опрацювання «Архіву». На великі перешкоди натрапляє опрацювання також через різноманітність складових частин: поряд із церковнослов’янськими рукописами з часів раніше XIX ст. - писані останніми роками спомини про Франка, середньовічні пергаментні
уривки - поряд із записними книжками поета, власні автографи письменника (найдавніші - з 1871 p., останні - з кінцевих днів житія), чужі рукописи, копії рукописів, листи до Франка, цілком чужі листи, особисті документи, фольклорні записи і таке інше.
В основному «Архів» поділяється на такі розділи: 1. Писання Франкові з його ж листами; 2. Писання не Франкові, включаючи в останню групу збірку церковнослов’янських та латинських рукописів з часів раніше XIX ст., чужі твори та листи (головно передані Франкові для його наукових студій та призначені ним до друку) з XIX ст., листи кореспондентів Франка XIX та XX ст.
Основу опрацювання «Архіву» творить «Тимчасовий інвентар Архіву І. Франка», який на 125 сторінках охоплює 606 номерів. Підготований матеріял для докладнішого інвентарю «Архіву». Крім цього, є картковий каталог рукописної збірки І. Франка і картковий каталог старих рукописів раніше XIX ст. Кабінет Франка має також докладніші карткові каталоги творів Франка в «Архіві» (каталог автографів поезій, прози, перекладів); особливо детально опрацьовані та готові до друку каталоги автографів поезій, прози І. Франка. Складені: картковий каталог листів Івана Франка (за адресатами), хронологічний покажчик автографів (важливий для графологічних дослідів), каталог документів. Другу групу каталогів творять каталоги чужих рукописів в «Архіві».
Із схедографічних опрацювань чужих рукописів треба відзначити повний каталог листів до Івана Франка, складений за кореспондентами (картковий та надрукований на машинці на 134 сторінках), каталог листів різних осіб в «Архіві» - не адресованих Франкові, каталог рукописів Уляни Кравченко. Свого роду проміжну групу творять: список етнографічних матеріялів в «Архіві» та каталог дрібних друків.
Крім каталогів та покажчиків, які тісно пов’язані з «Архівом», є каталогографічні опрацювання загальнішого, франкознавчого характеру, створені саме на основі «Архіву Івана Франка». До них треба зачислити хронологічний покажчик поетичних творів І. Франка, каталог першодруків поезій, хронологічний та топографічний покажчики листів до І. Франка, такі ж самі - листів Франка тощо.
«Архів Івана Франка» в жодному випадку не є мертвим капіталом. Досліди над ним відкрили та відкриватимуть не одну незнану сторінку з життя Івана Франка. Дальші основні дослідження неможливі без вивчення «Архіву», причому вирішальну роль відіграє його опрацювання.
Із посиленням франкознавчих досліджень, важливих для історії української літератури, науки, журналістики в Україні, опрацювання «Архіву» набирає виняткового значення. Кабінет Івана Франка старається якнайшвидше перейти з підготовчих праць до дослідних та спеціяльних. Шляхом наукових публікацій з ділянки опрацювання фондів «Архіву» та бібліографічними монографіями кабінет намагатиметься розширити горизонти дослідників над спадщиною Івана Франка.
До цього спогаду приєдную статтю «Архів Івана Франка», надруковану в «Журналі Бібліотеки Академії наук УССР» (К., 1947. - № 1 (3). - С. 83-86). Справа в тому, що цей періодичний збірник став справді унікальним. Текст його друкувався на машинці, а тиражувався на шапірографі мінімальним тиражем, як здається, 30 примірників. У Львові в 1949 р. було три примірники журналу. Один - у бібліотеці видатного книгознавця Федора Максименка, другий - у моїй бібліотеці, третій - у Львівській бібліотеці АН. Після арешту моєї мами і мого бібліотеку викинули на вулицю через вікна, тоді цей примірник пропав. Куди подівся примірник Ф. Максименка після його смерти - невідомо. Примірник Львівської бібліотеки АН УССР, що зберігався (згідно з генеральним каталогом) у бібліографічному відділі бібліотеки, в якому я колись працював і бібліотеку якого почав комплектувати - зник. Зберігся примірник у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського у Києві, де для мене виготовили ксерокопію статті.
Історія архіву Івана Франка неприваблива. Іван Франко заповів свою бібліотеку, збірку рукописів, архів Бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Саме у Львові. В плані політичних репресій (нічого займатися у Львові Іваном Франком) у 1950 р. всі ці матеріяли було перевезено до Києва, де вони опинилися у рукописному відділі Інституту літератури АН УССР. Незабаром до Києва - в почесну депортацію - перевезли також Тараса Франка з родиною. Т. Франка призначили завідуючим новоствореного Кабінету Івана Франка. У недавно виданому путівнику по рукописному відділі Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (у цьому відділі є тепер збірка колишнього кабінету) про перипетії архіву Івана Франка не сказано нічого. З цих мотивів я вирішив републікувати статтю 1947 p., до якої внесено лише стилістичні виправлення. Може, хтось зіставить сучасний фонд у Києві з тими даними, що були актуальними в 1946-1947 pp. А таке зіставлення дуже потрібне.
Архів Івана Франка
У філії Бібліотеки Академії наук УССР у Львові зберігається архів, рукописна колекція та бібліотека Івана Франка. Спершу «Архів Івана Франка» (така його найпоширеніша назва) входив до складу фондів рукописного відділу Бібліотеки; тепер він зберігається в Кабінеті Івана Франка Львівської філії бібліотеки АН УССР.
У своїй початковій структурі (ще в руках власника) «Архів» був рукописною збіркою самого Франка; письменник віддавав рукописи до оправи, нумерував та порядкував їх. Після смерті Франка до «Архіву» було включено ряд автографів самого Франка (головно з останніх років життя), його обширне листування, різні чужі рукописи, що були власністю поета. Останніми роками «Архів» доповнився новорозшуканими, частково ще й недрукованими, автографами творів та листів Франка, споминами про письменника, різними документальними матеріялами.
«Архів» складається з 606 компактів, з яких майже кожний творить «збірку в збірці». Про обсяг зібраного матеріялу свідчать такі цифри: «Архів» охоплює 13 580 текстово-рукописних одиниць, які вміщаються на 158 500 сторінках. Такі багатства явно доводять надзвичайну цінність, а заразом також і велику трудність всестороннього опрацювання «Архіву». На великі перешкоди натрапляє опрацювання також через різноманітність складових частин: поряд із церковнослов’янськими рукописами з часів раніше XIX ст. - писані останніми роками спомини про Франка, середньовічні пергаментні
уривки - поряд із записними книжками поета, власні автографи письменника (найдавніші - з 1871 p., останні - з кінцевих днів житія), чужі рукописи, копії рукописів, листи до Франка, цілком чужі листи, особисті документи, фольклорні записи і таке інше.
В основному «Архів» поділяється на такі розділи: 1. Писання Франкові з його ж листами; 2. Писання не Франкові, включаючи в останню групу збірку церковнослов’янських та латинських рукописів з часів раніше XIX ст., чужі твори та листи (головно передані Франкові для його наукових студій та призначені ним до друку) з XIX ст., листи кореспондентів Франка XIX та XX ст.
Основу опрацювання «Архіву» творить «Тимчасовий інвентар Архіву І. Франка», який на 125 сторінках охоплює 606 номерів. Підготований матеріял для докладнішого інвентарю «Архіву». Крім цього, є картковий каталог рукописної збірки І. Франка і картковий каталог старих рукописів раніше XIX ст. Кабінет Франка має також докладніші карткові каталоги творів Франка в «Архіві» (каталог автографів поезій, прози, перекладів); особливо детально опрацьовані та готові до друку каталоги автографів поезій, прози І. Франка. Складені: картковий каталог листів Івана Франка (за адресатами), хронологічний покажчик автографів (важливий для графологічних дослідів), каталог документів. Другу групу каталогів творять каталоги чужих рукописів в «Архіві».
Із схедографічних опрацювань чужих рукописів треба відзначити повний каталог листів до Івана Франка, складений за кореспондентами (картковий та надрукований на машинці на 134 сторінках), каталог листів різних осіб в «Архіві» - не адресованих Франкові, каталог рукописів Уляни Кравченко. Свого роду проміжну групу творять: список етнографічних матеріялів в «Архіві» та каталог дрібних друків.
Крім каталогів та покажчиків, які тісно пов’язані з «Архівом», є каталогографічні опрацювання загальнішого, франкознавчого характеру, створені саме на основі «Архіву Івана Франка». До них треба зачислити хронологічний покажчик поетичних творів І. Франка, каталог першодруків поезій, хронологічний та топографічний покажчики листів до І. Франка, такі ж самі - листів Франка тощо.
«Архів Івана Франка» в жодному випадку не є мертвим капіталом. Досліди над ним відкрили та відкриватимуть не одну незнану сторінку з життя Івана Франка. Дальші основні дослідження неможливі без вивчення «Архіву», причому вирішальну роль відіграє його опрацювання.
Із посиленням франкознавчих досліджень, важливих для історії української літератури, науки, журналістики в Україні, опрацювання «Архіву» набирає виняткового значення. Кабінет Івана Франка старається якнайшвидше перейти з підготовчих праць до дослідних та спеціяльних. Шляхом наукових публікацій з ділянки опрацювання фондів «Архіву» та бібліографічними монографіями кабінет намагатиметься розширити горизонти дослідників над спадщиною Івана Франка.
Світлина Ярослава Дашкевича в молодості - з архіву Оксани Лукомської.
