Алла Горська. Життєпис мовою листів. Листування з Надією Світличною

 

Світлична Н. – Горській А.

(09.07.1965) 141

Аллочко, родинко!

Ми вже півдоби загоряємо. Погода сьогодні чудова, були на морі, це близько. Тільки я, мабуть, відвикла від безділля. Настрій сьогодні зовсім не відповідний і страшенно хочеться в Галинчину буцегарню.

Олесеві142 тут дуже подобається. Взагалі, в них обох настрій – бути тут довше. А я не можу взяти себе в руки. Скучила за тобою, за вутятками, за вусами. А взагалі, це я скиглю, що не до лиця старій туристці.

Море чудове.. І таке рівне, барви неможливо визначити. Повітря п'янке, аж млосно. Ми приїхали зранку (біля 6-ї години) і до 9-ї блукали по місту. Хороше.

Аллочка, напиши, де шукати твою маму на цвинтарі, і яке в неї прізвище. Я хочу її відвідати.

Дуже чекаю від тебе кількох слів про твоє здоров'я і школу143. Чому затримується?144 Що ви зараз робите? І т.д., і т.п., і пр., і др..

Вітання тобі від нашої тригади і поцілунки всім, всім, всім в лядській землі живущим.

Міцно цілую.

Надія

_____________

141 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

142 Олесь Сергієнко – чоловік (перший) Н. Світличної

143 Школа № 5 у Донецьку, на стінах якої група монументалістів повинна була виконувати комплекс мозаїчних панно.

144 Бригаді монументалістів не затвердили ескіз панно "Україна", з виконання якого вони збиралися починати роботи на школі

Горська А. – Світличній Н.

(24.07.1966) 145

Маленька!

Та, що світить іншим!

Ти не хочеш мені писати.

Чому? Я втомлена спекою, футболом, твоїм мовчанням.

Острів роботи.

"Соняшник" 146 гарний.

"Квітку" 147 Геннадій148 закінчив. Не можу надіслати тобі грошей, щоб ти приїхала подивитися. Бо "Птаха" 149 зажали, і ми, як завжди, на позичках.

І потім, я не знаю, чи є ти.

Були в Святогорську.

Церква-монастир. Пам'ятник Артему Кавалерідзе. Церква в скелях, вийшла з Землі. Пам'ятник на скелі. Поставлений зверху. Церква, скеля. Продовження. Органіка. Народження, життя. Вбивство. Руйнується. Почалася з печер - монахи. Потім фортеця - Ігор із "Слова". Схованка. Внизу, під нею монастир XVIII cт. Побудувала Катерина. Офіціоз, цукерка. Не смачна.

Артем на тлі неба панує над краєвидом. Не зв'язаний зі скелею, не вийшов з неї, "пришльопка".

Історична неправда. Бо він - народ, а враження: тимчасовий гість.

Мистецтво

і "мистецтво".

23/VІІ-66 p.

Цілую тебе.

Алла.

______________

145 Копія листа передана Н. Світличною. Лист у художньому конверті "Хмельницький. Водна станція ДСТ "Спартак", адресованому на:", Куренівка, Верболозна 16. Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, Нижня Семенівка, експ. шк. 5. АГ". Лист на 1 аркуші лінованого паперу, написаний з двох боків. Донецький штамп на конверті датований 24.07.66; київський - 25. 7 66

146 «Соняшник» –панно «Земля» на бічній стороні будинку школи № 5 у Донецьку.

147 «Квітка» - панно «Вогонь» на бічній стороні будинку школи № 5 у Донецьку.

148 Геннадій – художник Геннадій Марченко.

149 «Птах» – панно «Коштовність» («Жінка-птах») у ювелірній крамниці «Рубін» у Донецьку.

Горська А. – Світличній Н.

(24.08.1966) 150

Надійко, радість моя, сонечко, кохання моє!

Як я не прошу Тебе написати мені, Ти мовчиш.

Невже та "є-я", скерована Никитченком151, відіграла якусь роль?!

Тільки ж на Тебе це не схоже!

Чи не втручання сторонньої людини?

Ми бачимось з тобою в рідку стежку, а тут ще мовчанка твоя.

Проте, сонечко, хоч зігріваєш бандеролями. Від тебе приймаю й подачки. Може, все ж таки напишеш, як Іван, де він і як його здоров'я. Ой, і скучила. А Ти зі своїм туберкульозом чи довго ще збираєшся жити? Хочу хоч подивитися на тебе. Напиши мені, чи зможеш приїхати в суботу на неділю? Я надішлю тобі гроші на квиток і попередньо куплю квитка на вечір неділі. Подивишся, що ми зробили. Ранок зараз, ти ще спиш, побігла на стінку. Всіх вітаю, цілую. Тебе люблю.

Алла.

Грицько Домненко152 просить "Чернігів" Г.Логвина.

____________

150 Копія листа, переданого Н. Світличною. Коментар Н.С.: «Лист без дати у художньому конверті, адресованому на: " . Куренівка, Верболозна, 16. Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, АГ." Лист на 1 аркуші учнівського зошита в клітинку, написаний з обох боків. Донецький штамп із датою 24-8 66, київський - 25-8 66.»

151 Нікітченко (Никитченко) Віталій Федорович (1908-1992) очолював КГБ при РМ УРСР.

152 Грицько Домненко – художник з Донецька

Світлична Н. - Горській А.

(06.09.1966) 153

Горличко моя недомучена!

Чи то справді було. Чи бус сон це?

Здається, що це був –таки сон. І то давно вже.

Приїхавши додому, я застала там уже й Льолю, й вана. Петро Ілліч помер, коли я летіла в Донецьк. Помер, не доживши 49 років і не почекавши, поки дружина оговтається після смерті Олі. Я повернулася до Києва у вівторок 20. ІХ. Іван з Льолею ще залишилися там на кілька днів. Бачилась з Галиною Г., Олею К. Оля поїхала сьогодні додому, а Галина поїде завтра на суботу.

Бачила Льоню, вітання тобі від нього. У Миколи становище так само хистке, настрій невеселий.

Що ти ще подарувала донбасякам, крім гаманця і пальця154, до свого ювілею? Бувай, цілуй себе і хлопчиків.

Скучила.

Хочу індичого соку.

І дині.

І ванни. І рубінового птаха.

Цілую тебе.

Надія

____________

153 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

154 А.Горська, обточуючи на станку керамічну плитку, поранила палець.

Світлична Н. – Горській А.

(07.09.1966) 155

Аллочко - зірочко, вчора передала тобі Галинкою купу цілунків, а весь час маю відчуття, що забула переказати щось дуже важливе. І не знаю що. Про те, що Володя Прядко їде в Донецьк у якесь відрядження, ти сама довідаєшся, він же тебе знайде. Про те, що Гриць Міняйло передає тобі вітання з Талліна, Халимон – з Тбілісі, можна було й забути: це не суть історично важливо. Льоня (Череватенко – Л.О.) зробив гарні переклади Брехта. Частково скоро надрукують. Г. Севрук ілюструє їх.

Ні, не можу згадати, що я мала на увазі. Кланяйся тимчасовим донбасякам.

Цілую твої понівечені лапки.

Надія.

___________

155 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А.

(1966) 156

Горличко, люба! Я перед тобою дуже завинила. Все розумію і уявляю, як вам зараз важко, певно, за всіма законами людського притягання я повинна бути з вами зараз.

Але у мене завжди так виходить, що я воюю і приборкую своє серце. Ґвалтую себе нікому не потрібною і осоружною роботою, віддаю своє тепло людям, які мені байдужі, і з'їдаю себе тугою за вигаданим щастям, за радістю творчості. У мене не вистачає (зовсім небагато) рішучості: зробити перший крок у холодну воду. Було б нормально, якби я розважувалася роботою, взяла відпускні гроші і поїхала в Донецьк готувати вам розчин хоча б. Але я знаю, що я не зроблю цього і мучитиму своє сумління докорами.

Щодо листів, Нікітченко зіграв тут не останню ролю, але справа у тому, що я клюнула на цей гачок. Але Матвійов, приїдеш – порозуміємось.

Основне, чого я не наважаюсь приїхати до вас – то моя дохлість. Порівняно з минулим роком (Донецький період) я попаганіла вдвічі. Весь час лікуюсь кобилячими дозами. Користі з того, як з їжака пуху, проте…

Іванко157 зараз дома, їздив у Крим, засмаг, як чорт, а тьотя Льоля158 з Грунею – як негриці.

Кілька днів тому читала Панасового листа з-за колючого дроту. Він там малює, просить паперу й фарб, читає "Вітчизну", "Наше слово", "Літ(ературну) Україну". Читав Драча…

Його адреса: Мордовская АССР, ст. Потьма, п/о Явас, п/я 385/ ІІ – 8.

Писати йому (туди) можна всім без обмежень.

Лист ніжний, трохи з г ом, трохи сумний, трохи Панасівський (в смислі, не добереш, де кінчається правда, де починається навпаки). Та основна деталь: адресований він Тетяні, це вона давала мені читати. Вона вже в Києві, має підкиївську прописку, працює в лікарні на Леніна. Роботи П(анаса) привезла, шукала твого ключа, не знайшла і залишила їх у Задорожного.

Аллочко, білявинко моя, мені не вистачає тебе до щему. Буває так важко й нікчемно. Здається, почула б від тебе пару матюків – і все стало б на свої місця.

Плахотнявк159 після успішного захисту дисертації (один розділ якої звався "Сибирские пельмени – старший брат украинских вареников"), працює урологом. Бачимося досить часто. Льоня Ч(ереватенко) поклав маму в лікарню. Стан – невтішний. Потрібна операція.

Ну, сонячна, вітай своїх побратимів і напиши свій телефон: хочу твого голосу.

Напиши, чи дістала листівки і фото. Логвина160 днями вишлю.

Цілую міцно, міцно.

______________

156 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

157 Іванко – брат Н.Світличної

158 Тьотя Льоля – дружина Івана Світличного.

159 Плахотнявк – Микола Плахотнюк.

160 "Логвина днями вишлю" – див. у попередньому листі від А.Горської: " Грицько Домненко просить "Чернігів" Логвина".

Світлична Н. – Горській А.

(жовтень 1966) 161

Горличко, промінчику мій, здоров! Чи ти не сказилась, бува, нащо прислала гроші, відірвані від голодного свого пупа?

Я, правда, їх ще не отримала, маю тільки повідомлення, то не знаю, що там на звороті написано, проте догадуюсь, що це на мій одноденний приїзд до вас у гості. Дурненька моя, я ж тобі писала, одержавши листовне запрошення, що це розкіш, якої ми зараз не можемо собі дозволяти. Аби я могла поїхати надовго, щоб допомогти вам. Але ж мене досі не вигнали з служби, як я не намагаюсь порушувати дисципліну (в смислі суворий режим ув’язнення на громадських засадах.

Тобі Галинка162 в основному розкаже, що тут діється.

Чи читали ви Драча? В "Літературній Україні" і в "Литературной газете"! дав він одну з відповідей на свою "відповідь". Це йому як напутствіє на дорогу: через кілька днів вони з Коротичем їдуть в ООН. Ростемо ж ми, гей! Учора в парку Ленінського комсомолу мав бути (та, мабуть, і був) вечір укр. класиків (Новиченко, Козаченко, Ваня Ткаченко, Збанацький і т.д., і т.п., і пр., і др.). Серед них Драч. Вечір платний, на користь В’єтнаму. А ти кажеш мозаїка, школа…

У мене зараз думки скачуть, як блохи.

Почну по пунктах.

а) Завтра судитимуть А.Шевчука163. Закрито, в тім числі і вирок.

б) Б.Горинь164 досі у Львові. Є чутка, що хворий дуже. Туберкульоз печінки. Хочуть брати на поруки, та не дають.

в) Повернувся Іван Русин165! Як бачиш, є ще й радісні новини. Живісінький. Гарний. Вусатенький. Трохи постарів, схуд. Я поки що одна з небагатьох щасливих, котрі його бачили. Привіз мені подарунок від хлопців, де я бачу почерк Панаса. Він же намалював портрет І. Рус(ина), але я ще не бачила. Тетяна дивилась. Подробиці Г(алина) розкаже.

г) Чи отримала ти фото Ярослава Г(еврича) 166, що я послала? Ти напиши йому листа. Він в одному таборі з Панасом (Мордовская АССР, ст.. Потьма, п/о Явас, п/я 385 /ІІ). Його дуже мучить за тебе сумління і взагалі там тяжко, особливо, кому більше двох.

д) Іванко167 зараз дома. Такий як завжди. Тільки негріший трохи після Криму. Ще не відмився. Бачимось рідко. Я засмикана, здається, більше, ніж завжди. Лікую печінку (холецистит, і ангеохоліт), нерви (вегето-судинна дистонія з явищами ангіоспазмів). Почуваю себе дедалі паскудніше. Але то все дурниці. "Главное, ребята, серцем не стареть."

Олесь (Сергієнко) одразу після Одеси поїхав у колгосп. Ми з ним уже давно пішли паралельно. Проте я живу ще там, бо зараз термінова робота, яку можу робити тільки там. О.Я. в Карпатах. <…>

х) Б.Тимошенка вигнали з університету за "ідейно-політичну незрілість" (за знайомство з Осадчим, Горинем і Світличним). Він одружується з Яриною Ант(оненка) –Давидовича.

у) М.Плахотнявк працює в Пущі в госпіталі, поки що без призначення, на пташиних правах. 

z) У наступному номері "Перцю" має бути відповідь І.Дзюбі на його лист у ЦК, під назвою "Жаба". Про те, що він їсть радянський хліб і та ін.

Горскенька, дуже буває тоскно, і хочу (чути) тебе. Не вистачає свободи слова168.

Завтра зі мною матиме бесіду кореспондент "Комс(омольської) правди", куди я зверталася з приводу арешту й голодівки хлопців-студентів. Оперативність, правда?

А сьогодні Олеся (Сергієнка) й Валерія (Марченка) чомусь викликали в суд. Правда, повістку прислали не додому. І Олесь у колгоспі. Проте цікаво, що це все значить.

Горсточко, лист у мене вийшов незугарний, розхристаний, як у мене вдача. Але що ж…

Та, Славка-кума (Чорновола) судили у Львові, на три місяці прим(усової) праці. Дуже цікава була комедія суду, гарне останнє слово, яке йому дали виголосити. Та це ж ти, мабуть, не читала й Мих(айла) Гориня ост(анні) слова?

З роботи вигнали також:

дружину Калинця,

Олю Горинь,

В.Стуса (вже з будівництва метра),

Ліду Сверстюкову.

Горсточко, в мене вже мабуть мозкове збочення в цей бік. Ні про що більше не знайду тобі писати. Словом – Галинка доповнить і нормалізує мої завихрені думки. Вітай своїх побратимів, Галину Г. 169

Як ваші справи, мистецькі, термінові (в смислі терміну закінчення роботи) і фінансові?

Цілую.

Скучаю.

Твоє Зайченя

_____________

161 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

162 Галинка – Галина Зубченко, або Галина Гордасевич

163 Анатолій Шевчук (1937) – письменник. Виготовляв літописні набори для самвидаву. У жовтні 1966 року засуджений за ч. 1 ст. 62 КК УРСР до 5 р. ув'язнення, яке відбував у таборах суворого режиму Дубравлагу (Мордовія). Ч.1 ст 62 КК УРСР – звинувачує у проведенні антирадянської пропаганди і агітації

164 Богдан Горинь (1936 р. н.) – мистецтвознавець. Організатор самвидаву у Львові.

165 Іван Русин – (1937 р. н.) – інженер - геодизист. Учасник руху шістдесятництва.

166 Ярослав Геврич – учасник руху шістдесятництва.

167 Іван Світличний – брат Надії Світличної.

168 А.Горська іноді могла дати гостру оцінку тій чи іншій особі, чи події.

169 Галина Г. – Галина Гордасевич.

Горська А. – Світличній

(06.10.1966) 170

Надійко, моя кохана!

Ластівка легка!

Весела і сумна!

І худюча улюблена стерво!

Як я тебе люблю!

Як хочу бачити!

Хвора печінка!

Кінчаємо, факт.

Гарно, факт!

Люблю тебе, факт, факт!

Мрію, що поїдемо удвох на тиждень в Чигирин.

А куди ти хочеш?

Веди себе гарно, щоб можна було взяти відпустку за свій рахунок. Обіцяєш?

Як тебе повідомити про день приїзду, коли ти - "до запитання"?

Готуй візок, ще візок і візок.

На одному повеземо Тебе, на другому речі, а на третьому квіти. От буде кавалькада! Фанфари!

Відчуваєш, що вже їду? Ластівко моя люба, єдина.

Єдина.

Ти для багатьох єдина.

Як тільки купую квитка, телеграфую.

Ти ж ходи на пошту.

Цілую тебе міцно.

Вибачай за них, за помилки, моя Вчителько.

Всіх вітаю.

Цілую Івана та Плахотнюка.

Алла

_____________

170 Копія листа, передана Надією Світличною Л.О. Коментар Н.С.: Лист у художньому конверті, адресованому на: Головпошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, АГ". Лист на 1 аркуші лінованого паперу, написаний з двох боків. Київський штамп на конверті датований 8 10 66.

Світлична Н. – Горській А. (22.05.1968) 171

Москва, Кремль,

Президиуму съезда советских писателей

Копия:

Жданов, Ресторан «Украина»

Горской А.А.

(фототелеграмма)

Уважаемые товарищи! По долгу своей совести хочу сообщить Вам о возмутительном событии, происшедшем в Киеве 22 мая, в день открытия съезда. По многолетней традиции киевляне собрались в этот день у памятника Т.Г. Шевченко, чтобы почтить память великого поэта. Как всегда, пели песни, читали его стихи. Вечер был прерван вмешательством милиции и дружинников, которые без всякого предупреждения и объяснения начали дикую расправу над собравшимися. Это позорно для юбилейного года событие только компрометирует советскую законность, но и заставляет вспомнить известное высказывание В.И.Ленина запрещения отмечать юбилей Шевченко в 1914 году. И уж, во всяком случае, это надолго останется в памяти мрачным воспоминанием у сотен очевидцев грязной сцены, которые скандировали: «Ганьба!» («Позор!»)

Н. Светличная, учитель. Киев. Главпочтамт. До востребования.

______________

171 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А. (1969) 172

Горличко, сервус!

(...) цивілізації легше в цьому відношенні, ніж вам на вашому дикому острові Робінзонії.

Виконуючи твої розпорядження, я бережу себе. Наскільки це можливо, звичайно. Почуваю себе, враховуючи, що працюю з напруженням, мабуть, не меншим, ніж ви, – відносно нормально. Тільки тиснення знижене – 90х60. А це знижує працездатність і спричинює сильні головні болі.

І ще одна біда: їм, як перед погибеллю. Аж лікарі радять стримати апетит, бо за два тижні поправилася на 2 кг., та за попередні – на півтора.

Зараз у мене таке враження, що я сама лишилася на всю столицю: всі пороз'їжджалися. Іван, Славко, Груня і пр. – на Кавказі, Віра – у Львові. Купила тобі "Писанки" і "Народну кераміку Наддніпрянщини" Лесі Данченко. "Писанки" послала Гуцулякові. І передала йому рушник – приїздила Катя Івасевич.

Лесика не бачила після від'їзду ні разу. А Віктора бачила в понеділок, а після того не можу додзвонитися: мабуть, стерво, не хоче підійти до телефону. А може, заткнув діюче вухо.

Горличко, ти що собі надумала – отак без відпочинку ішачити до "гробової доски"? Не вигадуй, і поїдь з Лесиком у Карпати хоч на два тижні. Зарецький не має совісті, а ти йому потураєш. Бійся Бога!

Панаса перевели в інший табір (п/с 385/19-3).

Цілую і з нетерпінням чекаю на твій приїзд.

Крім всього іншого, бракує твоїх консультацій.

Цьом-цьом.

Р.S. А я, між іншим, – Олексіївна.

______________

172 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Горська А. – Світличній Н.

(27.07.1969) 173

Світлична

Надія Олексіївна!

Їжачо-ластівко моя люба!

Слухай, що за скарження ж на апетит? Хіба так погано їсти? Та ще тобі! Органом вимагає. Ти поправилась? Прекрасно! Моцніше будеш. Головне, побільше їш городини, фруктів. Всі ці вітаміни дадуть в майбутньому добрі наслідки!

Сумнівно, що ти "бережеш себе". При такій перевантаженості! Не жартуй з своїм органомом. Може помститися. Зважай на низький тиск.

Більше спи. Твої головні болі нікому не потрібні. Що за егоїзм з твого боку? Чому не візьмеш собі хоча б двотижневої відпустки?

Я залишаюсь на два тижні тут, поки приїде з відпустки Сашко. Вітько має везти Лесика у Покуття. Чому б і Тобі не поїхати з ними?

До того як одержала твоє повідомлення про нову адресу Опанаса, встигла надіслати йому дві бандеролі та листа за старою адресою. Що порадиш зробити?

Сонечко моє маленьке, хочу тебе бачити. Ти права про "острів" і т. і. Коли прочитала в переказі "Писанки", не зрозуміла. Ти так пишеш, ніби я складаю плани видавництва "Мистецтво".

Спасибі за книжки, за Гуцалюка, за все.

Скучила.

Цілую міцно.

Алла.

27/VII-69 р.

Скучила. Скучила. Скучила.

Дописка на окремому аркушику:

P. S. Написала неймовірно брудно. Вибач.

Вранці, до роботи, ходи на базар по фрукти. Жуй їх цілий день.

Цілую.

А.

____________

173 Копія листа передана Надією Світличною. Коментар Н.С.: «Лист у художньому конверті, адресованому на: " -1, головна пошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "м. Краснодон Луганської, готель "Україна" Горська А. О. N 41". Краснодонський штамп 28-7 69; київський - 30-7 69. Лист на одному аркуші з учнівського зошита в лінійку, списаному з обох боків. Плюс - маленька дописка на окремому аркушику».

Світлична Н.– Горській А.

(04.08.1969) 174

Аллочко, горличко, сервус!

Дякую за лист і всі твої моральні підтримки телепатичним шляхом (часто бачуся з тобою уві сні, звідси роблю висновки).

Тільки чом ж ти підла ні словом не згадала про свій відпочинок? Чи ти усвідомлюєш, що для тебе, для твоїх колег, для твоєї роботи, для сучасного і прийдешнього, для мене і всього людства в додаток це просто необхідно? Хоча б на два тижні. Закликаю до серйозності!

У мене це зараз не вийде, але ти не мусиш на мене орієнтуватись: я не працюю творчо, я роблю гроші – гидкі, важкі і гидкі, але необхідні мені зараз гроші – потрібна перед усім нора, хижа, куток, курінь, землянка. По-друге, в мене в недалекому майбутньому має бути довгий відпочинок – кілька місяців175. Та й то я жду – не дождуся, коли зможу зробити перерву.

Почуваю у себе загалом, мабуть, нормально. Сильно тільки голова болить, хочеться спати, і не спиться, коли можна – тобто вночі. Їм весь час – особливо фрукти. Не вибувають, без них не можна. Важкого, по можливості, уникаю. Навіть не здавала досі білизни до пральні ні вашої, ні Іванової, ні Груні. На Рєпіна не заходила вже відколи був Віктор176: квіти у Ади. Отже, я й ледарюю.

Турбує мене одне питання, на яке не можу придумати відповіді: з ким буде Лесик у вересні. Мені вже незручно буде з ним.

Приїдь, Горличко!

Чи знаєш ти, що Борису Дмитровичу Антоновичу-Давидовичу 5/VІІІ – 70 років (Леніна, 68, кв. 54)?

Від Панаса бандеролі мусять повернутися тобі.

Цьом, цьом, цьом.

______________

174 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

175 "довгий відпочинок – кілька місяців" – відпустка по вагітності.

176 Віктор Зарецький – чоловік А.Горської.

Світлична Н. – Горській А.

(18.09.1969)177

ТЕЛЕГРАМА

Краснодон Луганської

готель »Україна» Горській Аллі Олександрівні

18/9 12 год. 31 хв.

ДОРОГА АЛЛОЧКО ЛЮБА ГОРЛИЧКО БУДЬ ЗДОРОВА ЯК ВОДА І БАГАТА ЯК ЗЕМЛЯ МНОГАЯ ЛІТА ПІД АКОМПАНІМЕНТ ПОЦІЛУНКІВ ВИКОНУЄ ТРІО СВІТЛИЧНИХ

_____________

177 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н.– Горській А.

(22.09.1969)178

Люба Горличко!

Я геть чисто розледачіла і то не лише в плані епістолярії. Можливо, це пояснюється як погіршенням мого здоров'я. (Дуже доводять головні болі, аж втрачається до всього інтерес). Зараз маю антракт у плані болячок і можу хоч кілька слів написати. Писати, власне, нема чогось особливого. 18/ІХ заходила до Ваших. Лесик179 уже має 7 п'ятірок, 4, здається, четвірки і одну двійку (з фізики) – це крім першої оцінки – крапки. Був саме Вікторів брат у гостях. Я від сьогодні на курсах підвищення кваліфікації (на місяць) з відривом від виробництва, але понеже я не замінима, то "треба" часом навідувати своїх читачів. Позавчора святкували Іванове – 40-річчя. Люди180 не бачу, але її виставочні справи йдуть на добре. Сьогодні о 5-й год. йду дивитися Лізин фільм в академію. От я й відзвітувала.

Сподіваюсь невдовзі побачити тебе живцем.

Цілую.

Надія

_______________

178 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

179 Лесик – син Алли Горської.

180 Людмила Семикіна.

Горська А. – Світличній Н.

(27.09.1969) 181

Субота ранок 27 вересня 1969р.

Любо моя

маленьке дівча!

Надійко, ластівко, ти забуваєш про свого Ярему182. Знов перевтома, нервування, а звідти головні болі. Спробуй все ж таки, їжаченко, обмежити себе працею. Твої читачі перепочинуть від твого інтелектуального впливу. Ні, серйозно, маленька, розкріпости себе, хоч наполо вину. Тобі зовсім не потрібна виснажена дитина. Коли дитина народжується здоровою, з нею набагато легше знайти спільну мову. Пам'ятай про це. Правда, її майбутня впертість безперечна, проте й тобі її не позичати.

Ластівко, пам'ятай про здоров'ячко.

Як добре, що ти зайшла до Лесика. Він, ледацюга, видно нічого не вчить. Дзвони йому інколи.

Вдячна тобі серцем за поздоровлення. Ох, і стара я вже. (Без знаку оклику.)

Сонечко, працюємо по-звірячому, аж у голові паморочиться від втоми. Плигала вчора цілий день по риштуваннях - голова, скоріше губи "Того, що падає"183 не виходили. Проте витрусила - губи і собі печінки.

Скучила за тобою катастрофічно. Відшмагала би тебе за нехтування здоров'ячком з насолодою. Вибач мені за менторський тон, але що ж з тобою робити? Бідна дитина твоя, як вона там викручується?

Надіє Олексіївно, будьте серйозні, краще перебдєть, ніж недобдєть (ніби так?).

Надійко, як там Валентин184, як його справи? Міцний хлопець. Чи у них стара адреса? Хочу написати.

Всім хлопцям (маються на увазі і дівчата) мої побажання і надалі бути живими.

Іванові185 сорок разів відірви вуха і сорок разів (доручи кому-небудь, бо знаю, ти пас) поцілуй у медові вуста.

Стуса Василя поцілуй тричі сама, без передоручень. Виявляється, він пам'ятає про мене. Я йому дуже вдячна. Це так важливо, коли ти на чужині і про тебе хтось пам'ятає (хтось - друзі).

Цілую тебе.

Алла.

____________

181 Копія листа передана Н. Світличною. Коментар Н.С.: «Лист у конверті, адресованому на: Київ-1, головпошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні, зі зворотною адресою: Краснодон Луганської, готель "Україна", № 41 Горська А. О. Лист на двох окремих аркушах учнівського зошита в клітинку.»

182 Ярема – майбутній син Надії Світличної.

183 «Того, хто падає» – мова йде про фрагмент мозаїчного панно «Прапор Перемоги» в музеї «Молодогвардійців» у Краснодоні.

184 Валентин – Валентин Мороз.

185 Іванові – Іван Світличний – брат Надії Світличної.

Світлична Н. – Горській А.

(початок жовтня 1969)186

Люба Горличко!

Маю від тебе лист. Коли пробую уявити, як Ти почуваєш себе після тих мавпячих вправ (цілоденного викручування на риштованнях) – мені аж трохи почервоніти хочеться за свій егоїзм. Я останнім часом розледачіла і при цьому навіть листів не пишу – все відкладаю "на завтра". А відкладений же тільки сир добрий.

Маю Твій лист від Панаса187. Враховуючи, що він уже пройшов цензурну перевірку, я його теж про цензурувала і побоялася посилати до Краснодона. Боюся, щоб він, подолавши відстань від Мордовії, не спіткнувся об якийсь шматок антрациту вже тут, удома. Тому я посилаю тобі копію цього листа (автентичну), а оригінал дістанеш, повернувшись додому. Сподіваюся, що це буде тобі стимулом у роботі.

Крім того, повернувся в лист, який В.Смирнов188 посилав до Москви, на центральний телеграф, до запитання, на ім'я Сєрікова Бориса Григоровича. Цей лист лежить у вас дома..

Адреса Валентина189 ще, мабуть, не змінилася, а може, й перебралися вже кудись, бо з старої квартири (з гуртожитку) їх виганяють. Можна писати на Раїне ім'я (Мороз Раїса Василівна190) – Ів. – Фр.-14, до запитання.

"Иностранную літературу" я Тобі передплатила. Ще днями передплачу Лесикові "Przeględ historyczny". І не пригадую – що Ти ще просила передплатити. За мене Ти даремно турбуєшся. Я зовсім зараз не перепрацьовую. Вчуся на курсах підвищення кваліфікації. В принципі – нудно. Часом – нестерпно гидко. Скажімо, вчора в програмі було дві лекції:

1. Про міжнародне становище. В мене було таке враження, що я опинилася в Німеччині 1933 року. Такого відвертого цинізму я з трибуни ще не чула (на ваших же спілчанських зборах я, на щастя, не була).

2. "Письменник і сучасність".

Доповідав якийсь наш критик (прізвища я не чула). Половину доповіді цитував себе, а в другій половині – топтався по Солженицину, Кузнєцову, Гончарові і Дзюбі. Хай їм грець.

У Києві зараз чимало всіляких виставок: Котляревському присвячена, комсомольська, "Народна освіта США", кілька чеських і словацьких – у зв'язку з їхніми днями. Але я, крім американської, не бачила жодної. Якось виходить – ні діла, ні роботи.

Вже пахне осінню. Кілька днів було бабине літо, а сьогодні знову дощ. Осінь… Оповита смутком і журою… Невидима пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку…

Ярема, чи Дарина, товчеться, як Марко в пеклі.

Отже, сонечко, будьмо.

Казав учора Лесик, що ви збираєтеся ще тижнів 3-4 трудитися в Краснодоні. Зовсім від рук відіб'єтесь! І мову забудете…

Передають тобі поцілунки Іван, Іван Гель (по телефону), Роман, Груня.

Цілую. <…>

______________

186 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

187 Панас Заливаха у той час відбував покарання.

188 Володимир Смирнов – архітектор музею молодогвардійцям у Краснодоні.

189 Валентин Мороз у той час відбував покарання.

190 Раїса Мороз – дружина Валентина Мороза.

Горська А. – Світличній Н.

(05.11.1969) 191

"Аби душа не сивіла."

Любесеньке малесеньке дівчисько!

Ось день Твого народження. Не бачу Тебе й не чую.

Здається, десь Ти далеко, в глибині якихось світів. Знаєш, як форма у формі. Як шар у шарі (не коло, а шар - об'єм), і так безкінечно, а в безкінечності Ти. А шар - земля - твоє тіло - вагітна жінка. І Ти мовчиш, і тільки дивишся і бачиш те, що можеш побачити тільки Ти. І відчуваєш те, що можеш відчути тільки Ти.

Далеко Ти. Зарецький каже, що Ти мовчазна й дуже зосереджена. Думаю, що Тобі важко. Ні про що не питаю, бо головне зараз - побачити Тебе. Сподіваюсь 16-20. Залишається тільки уточнити якого місяця, якого року.

Два тижні сиджу у хаті. Робимо другий варіант ескізів фриза, пов'язаний з експозицією. Безмежно скучила за київською колонією українців.

Цілую Тебе, сонечко, здоров'ячка Тобі, ластівко.

Твоя Алла.

_____________

191 Копія листа передана Н.Світличною. Коментар Н.С.: « Лист у білому конверті, адресований на: -1, Головпошта. До запитання Світличній Надії Олексіївні, зі зворотною ад ою рес : "від Г рської о А. О. Краснодон Луганської, готель "Україна". Лист на 1 аркуші учнівського зошита в лінійку, написаний з двох боків».

Світлична Н. – Горській А.

(січень 1970) 192

Любі Кумо,

сонечко невтомне!

Учора в мене був день аж перенасичений враженнями. вперше вставала, вчилася красиво ходити (стегна разом, а ступнями кренделі виписуєш). Вперше годувала Ярему, якому не зашкодило б повчити маму. Діловий хлопець. Сьогодні сказали, що крикливий, всю ніч кричав без видимої причини, але я знаю, скільки зараз розплодилося наклепників, і не спішу вірити. В кожнім разі в палаті він мене цілком задовольняє своєю поведінкою. (Тьху, тьху, тьху!)

Жінки кажуть, що в профіль він дуже схожий на мене, а я не знаю, чи то знов таки наклеп. Підборіддя – то Зарецького, волосся – кумове Миколи, вуса Іванові – татові, очі лукаві, як у Русина, а зуби – Корогодського. Що зробиш? Їх багато, а Ярема – один.

Почуваю я себе добре, тобто так, як належиться. Єдине, що мене трохи непокоїть – це те, що не можна сидіти. Але й тут є свої вигоди: чорта з два посадять, коли не можна. Аргумент якнайсерйозніший – розійдуться шви. Молозиво вже біліє, роботи доста: масажую, видоюю, загартовую, тобто заготовлюю запас харчів синові на зиму. Він допомагає, часом аж занадто. Співати його ще не вчила: невідповідне оточення, а дуже хочу співати для нього. Тим часом тільки розмовляю з ним після трапези, а він при цьому часом спить, а часом кліпає своїми щілинками-оченятами і усміхається. А кажу я, щоб йому снилося все добре: дерева, зайчики, їжачки –колючки, а з людьми познайомиться згодом – і з добрими, і з лихими.

Вечір – найгарячіший час, хоч, зрештою, і вдень конвеєр безперервний. Увечері до постійних вражень малої зони (вечірні процедури одна за одною) додається ще торба радості з великої зони, і то майже завжди з несподіванками.

Перший сюрприз дістала від Сверстюка через кілька годин після пологового залу, ще в коридорі – раптом квіти і червона кролевецька торбинка з фруктами. Потім – Петіни, Іван – Льоля, Ти з калиною і посланіями від Зарецьких, учора знов твої каштани, телеграми, Дзюба, Зеня Ф., Рита, кум… і кутя в кошику! Здуріти можна. Мої палатні сусідки й дуріють: від калини, від каштанів, від листів, телеграм, від хрестика, від укр(аїнської) мови, від Яреми (замість – Юри, Жені, Серьожі, чи від найпочеснішого зараз – Володі).

Словом якби швидше звідси. Але ж, як подумати – люди в такому оточенні приречені бути роками – і витримують.

От маєш докладний опис. Що мені треба? З харчів і питва – нічого!!! Що я хочу?

Новин: що там у Львові, Дніпропетровську, Москві, в Києві, зрештою. Як там Марія Андріївна? Як ваша робота? …

Аллочко, я пишу в надії передати Іваном і серйозно, без піжонства, прошу не приходити сюди без потреби: ти ж мусиш цінувати час, навчилася вже мовби, а тут розтринькуєш. Мені аж не по собі, що стільки гармидеру навколо цієї події. <…>

______________

192 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А.

(10.04.1970) 193

Дівчино моя, ковзанярочко,

Дівчино моя, ковзанярочко.

Потанцюймо удвох, –

Просить Ярочко.

Якщо дівчинка – ковзанярочка повисне на брязкальцях над візочком, Ярочко й справді так гецає по візку ніжками, що на п'ятах скоро мозолі будуть.

Твій приїзд, люба мамо Алло, ми згадуємо як свято. Після тебе таким святом для нас є сонечко. Ти привезла нам весну. Сонечко так вигріває, що на смородині перед нашими вікнами листячко вже зовсім зелене, і Ярик скоро показуватиме, як гудуть бджілки: дз-з-з-з.

Відправивши тебе на машину 56-03 ЛУВ, ми довго ще порпалися надворі: я згрібала в пасиці торішнє листя, а Ярема допомагав мені, ковтав свіже весняне повітрячко.

А ввечері, коли він ліг спати після всіх процедур, я дзвонила до Івана. Думала, що й тебе застану. але сказали, що Ти вже перепилася й пішла додому.

Скучила дуже за Лесиком, Віктором194, Києвом. (Про Тебе мовчу).

Цьом-цьом.

________________

193 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

194 Лесик і Віктор – син і чоловік Алли Горської.

Джерело: http://torba.etnoua.info/files/60nyky/Zhyttjepys-movoju-lystiv_Alla-Horska_LOgneva_2013.pdf

"Людина флюгер. Так. Людина флюгер..." Нецензурний Стус

Василь Стус
† 4 вересня 1985

* * *
Людина флюгер. Так. Людина флюгер.
пiдвладний вiтровi, а не собi.
Я знаю? Може, бог чуттями править.
чуттями править, може, дика товч
ще не оговтаних бажань людських.
А ти живеш навпомацки — i тiльки.
Самопiзнання — самозагасання.
Триматися у власному сiдлi —
такi химери юностi, що шкода
i часу i себе i бога — теж.
I вже. Вкипiла пiд ногами магма,
й ствердiла товщ i магма почувань,
i прагнення ствердiлостi — повтори.
…А змучений повторами, натрудиш
з’ятрiлу душу. I нема тобi
рятунку: прохромити твердь змертвiлу
I в море неспокiйно увiйти,
щоб борсатися i, немов вiтрило
порожне, виповнитись шалом дня
i вже покореному, порiднитись
з безумством свiту бiлого. Пливи
i погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як — цуратися душi
i навертати й повнитись. I вiчно
летiти в сонмi самопочезань.

Портрет пензля Володимира Слєпченка

Юрій Журавель. Василь Стус

Євген Сверстюк

Врізаючись ґранітним профілем
він йшов на повний зріст
вразливий і беззахисний
під градом націлених
очей об’єктивів магнітофонів
знав це автомати затриманої дії
але йтиме поки судилося богом
Здавалось він остерігався шептати
щоб не впасти у фальш
він остерігався кривити й обминати
бо це початок блудної дороги
він остерігався тихо говорити правду
а голосно говорити пусте і дрібне
бо це початок великого злочину
перед Істиною перед Богом перед собою
початок духовного самогубства
Слухати його незвично і страшно
був у голосі якийсь виклик
читати листи було щемно
вручали їх з якоюсь ціллю
і важко було узгодити акцептовану прямоту
з делікатністю і лагідністю його серця
У тюремному дворі
де слугувались підлим шепотом і фіглями
Стус не прийняв правил тихого шепоту
у таборах де залишилось відсиджувати
Стус стояв або закривавлений падав
Було клопітно всім з його непримиренністю
І лоскотала тиха радість за цілість Особи
Стус пробивав головою
ватяну стіну опущену на наші голови
що зжились з нею
навіть навчились робити
міну самоповаги
Стус пробивається головою вище
І здивованими очима поета
вітає рідне вічне небо
і тихо усміхається
Слово поета-страдника
стає тихим-прозорим
як осінній птах у відльоті
І жодна нотка надриву
не порушує чистоти храму
де читав свої молитви-думи Шевченко
де яснів високим духом Ґете
Де Рільке і Пастернак
ловили промінь світла
і відтворювали узори життя
на тлі синього куполу
Слово Василя Стуса
тихе як любов до рідного краю
де він знаходив зерня
з якого виріс

7 вересня 1985 р.

Визвольний шлях
Суспільно-політичний і науково-літературний місячник
Квітень 1989
Лондон

Віктор Жмак. Сосни

Василь Стус

* * *
Учора, як між сосон догоряв
мій день домашніх клопотів, я думав:
життя – занадто довге задля нас.
Червоні коні пристрасті давно
відцокотіли брест-литовським трактом.
Ось вийди в ніч – ніде тобі нікого,
лише й живого – шлюбна служба псів.
Вже сни, мої заблукані телята,
не знають за собою чабана,
обпалених бажань зчорніле поле
безмірне, як голодний спокій мій.
Лише кипить у ключ пораннє небо,
усипане пітьмою гайвороння,
і крику пересохлі фіолети
нагадують про тисячі смертей.
Вже тлін протяв мою охлялу душу,
не висвітлену спалахами років,
а сто ще ненароджених нащадків
мені й дихнути вільно не дають.
Відшумувало вічне верховіття,
де прозелень наївна, де суцвіття
довірливо-немудре. Все. Задоста.
Тепер, сердешний, догоряй на пнях.
Добутися б до п’ятниці, на тиждень
бодай хоч раз пірнути в самоти
невистояний алкоголь. Спинитись
обличчям до пітьми. Хай буде сніг
і хай на лиця падає схололі.
Ти тут. Ти тільки тут. Ти тут. Ти тут –
на цілий світ! І поєдинчим болем
обперся об натужні крони сосон.
А стогін їхній, вічністю пропахлий,
вивищує покари до покор.

Х. 1968

Віктор Зарецький. Василь Стус

Богдан Підгірний
НЕЦЕНЗУРНИЙ СТУС
У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів.
Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю. Натомість літературні критики не схильні з цим погоджуватися. Вони намагаються витлумачити принаймні важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння, нездатності знайти ключик до Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою обра­зною системою, тематичною обмеженістю, незвичною лексикою. Рятівну ду­мку Юрія Шевельова, що «героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на пере шкоді розумінню його як поета», підхопили усі стусознавці. Дослідники вбачають в його творчості «великий світопояснювальний міт про кінець світу», знаходять у його світогляді низку суперечностей (між «кшталтуванням» своєї душі і покірністю долі, у ставленні до християнства, у розумінні ролі поета), пояснюють його бунт дитячими психічними травмами, проекцією особистих проблем на соціум тощо.
Стусові вірші здавалися мені зовсім незрозумілими. Спочатку я вважав їх адресованими не розумові, а почуванням. Пізніше, зіставивши події його життя з поетичними образами, помітив, що він, як азійський акин, співає те, що бачить. Кидається в очі і вражає «безперечна біографічна цінність раннього рукописного доробку. За словом — поетично перевтілені життєві фак­ти. [...] Та головне — біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, до­ зрівання — емоційне, світоглядне, мистецьке, етичне» (М. Коцюбинська «Поет»).
Вкотре перечитуючи спогади про В. Стуса, я звернув увагу на його поведінку, коли він з якоїсь причини втрачав самовладання, і те, що було у ньо­го на душі, вихлюпувалось назовні. Таких свідчень дуже мало.
І. Дзюба згадав єдиний випадок, коли Стус не контролював себе. «Була якась цікава виставка в Музеї українського мистецтва. Якесь нове явище від­кривалося. Дмитро Горбачов запросив мене і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п’яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення. Я не пригадую, як це конкретно було, але пригадую, що трошки чіплявся, трохи так різко реагував. І навіть трохи, що мене здивувало, з мов­ним моментом це було пов’язане. Хтось по-російському відповідав, і він різ­ко реагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерант­но до цього ставився».
Очевидно, десь глибоко в душі у Стуса відбувалися якісь потужні нурти, пов’язані з «мовним моментом».
Якщо простежити за поведінкою Стуса, пов’язаною з «мовним момен­том», який так здивував Дзюбу, то виявиться інший цікавий «момент» — світоглядний.
У родині Стуси послуговувались українською мовою, яку вони привез­ли в Донецьк з вінницького села. Цю подільську говірку зберегла його мама їлина Яківна. Вона знала багато українських народних пісень. Батьки Василя не проводили жодної спеціальної «мовної політики», на відміну від інших, які, опинившись у такому ж становищі, наполягали на зросійщенні своїх ді­тей. Наприклад, батько Олега Орача (Комара), директор сільської школи, на­полягав, щоб його син навіть удома намагався розмовляти російською. Мати іншого Василевого товариша, Івана Калиниченка, постійно вихваляла радян­ську владу, бо дуже любила свого сина і боялася, щоб та влада його не зни­щила, як усю її родину.
Василь Стус пішов до школи в шість років. Школа була російською. Про те, що можуть існувати українські школи, він, мабуть, не здогадувався, хоча недалеко ще животіла українська школа, але вона вважалася гіршою і непрестижною. Василь з охотою ходив до школи, гарно вчився, був улюбленим учнем усіх вчителів, його посилали на літературні та математичні олім­піади. На канікулах їздив у піонерський табір.
Його старша сестра Марія згадує, що Василь «любив виступати на зльо­тах юних піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх придумував. Ще й ру­чку піднімав і кричав: «За Леніна! За Сталіна!» Люди дивувалися:
— Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?
— Да нет, — відповідала вчителька, — отец у него простой слесарь, а мать — домохозяйка».
Грав у футбол. Любив історію. Багато читав. Грав на гітарі.
Разом з однокласником Ніколаєм Галкіним випускав шкільну стінну га­зету. Той хлопчик гарно малював, а Василь придумував віршовані підписи. Не побоявся написати віршик навіть про сина директора школи:
У нашего Лени неприятность — опять двойку получил,
потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.
Василь Стус закінчив школу зі срібною медаллю. Він ішов на золоту, але комісії видалося, що у творі з російської літератури Василь замість літери «о» написав «а».
Медаль дозволила йому вступити без іспитів до Сталінського педінсти­туту на українську філологію. Чому він поступив саме на українську філоло­гію? Раціональної відповіді на це запитання нема. Пояснень треба шукати в тих самих підсвідомих нуртах. Очевидно, цей «мовний момент» уже давався взнаки. Слід зауважити, що мовна стихія мала міцні корені в родині Стусів.
Це можна проілюструвати конкретними випадками. Наприклад, сестра Стуса Марія розповіла, що вона живе в російськомовному оточенні і українською мовою розмовляє лише з найріднішими людьми — своєю матір’ю їлиною Яківною та дочкою Тетяною. «З Танею я ніяк не можу російською розмовля­ти. Хоч вона з чоловіком і дітьми російською розмовляє. Колись вона в ліка­рні лежала. Я думаю, в лікарні буду російською розмовляти. А треба було по телефону говорити, бо в неї була інфекційна хвороба. Я з нею розмовляю ро­сійською по телефону, а вона каже: «Мамо, чому ти зі мною так говориш, що, ти мені не рідна?» І ми почали українською. А всі ж дивляться, коли україн­ською говорити».
Стус закінчив інститут з відзнакою і тому мав можливість отримати роботу в рідному місті, але він за власним бажанням поїхав на роботу в село. Чому? А тому, що в Сталіне він почував себе чужим, не міг там «прижитися», не знаходив «ґрунту». Саме життя його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і — може — як безнадійного романтика» (з листа до В. Дідківського, вересень 1959).
Може, йому був потрібен «мовний ґрунт»?
Вчителював Стус у селі Таужні Гайворонського району на Кіровоградщині. Там він також «ґрунту» для себе не знайшов. Ось рядки з листів (до В. Дідківського та А. Лазоренка за серпень-вересень 1959):
«Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, сло­вом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Мова, як на Вінниччині, бага­та і співочо-яскрава. Рай і ад».
«Прогулянки з першими знайомими не рятують од нудьги, бо вони дуже тупі і дуже доброчесні».
«Часто нападає «хандра», як говорить М. Рильський. Від того, що я да­леко од дому, більше — од того, що умови для праці несприятливі, ще більше — од того, що я, зробивши вилазку в село, якимось бар’єром а чи відгороджуюсь од людей, а чи вони від мене».
«Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту — не шукали. Не шукаю його і зараз, бо наперед знаю — даремно».
Стус не пропрацював там навіть одного навчального року, але колеги- вчителі до сьогодні згадують його з теплотою. Спогади самого Василя трохи інші. Ось, наприклад, які враження залишились у нього від шкільного турис­тичного походу до околиць Гайворона, на берег Південного Бугу:

Аж і Гайворон!
Темніє поруч синього,
пахне меливом, олією, селом.
Спали табором,
співали про Росію
і міщанський берегли апломб.
Дітлахи, тугі, як головастики,
піонервожаті, як кроти,
а в наметах — червонясті ластівки
і пухкі вгодовані коти.
Тут пожий, коли й земля не крутиться.
У патріархальнім барлозі,
все тут спить!

Такий «патріархальний барліг» з «тупими й доброчесними» «кротами», «котами», «червонястими ластівками», що співають про Росію, не є тим ґрун­том, якого шукав Стус.
Навесні Василь отримав повістку до армії. Колектив школи влаштував гарні проводи і подарував книжку з написом: «В день проводу в армію...».
Стус не мав великого бажання служити в Радянській армії. Щоб уник­нути служби, він намагався влаштуватися інструктором в Гайворонський райком комсомолу. «Одержав я повістку у військкомат, у райкомі ж захотіли взяти до себе інструктором. Приїхав я пізно в Гайворон. Якби на 2-3 дні ра­ніше, то, можливо б, і не служив. А так — в райкомі пройшло бюро, а в військкоматі теж якась єрунда: коли ви, мовляв, уже розрахувались, то йдіть служити» (з листа до В. Дідківського, 19. 11. 1959).
В армії Стус зайнятий переживанням свого першого кохання. Ось вірш з фрейдівськими еротичними образами, в якому ліричний герой

самотній — на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
коли ти така далека-далека.
Та як тільки його кохана скаже «люблю»,
Одне-єдине, кругле, вологе,
соковите, як плід біля вишневої кісточки.
червоне слово,
холодна зброя відреагує ерекцією,
і він розглядатиме набряклу колодочку
караульного ножа.

Але це кохання виявилось нещасливим. В армії наприкінці 1960 року Стус пережив дві втрати: після нещасного випадку йому ампутували дві фаланги на лівій руці і від нього пішла його ко­хана дівчина.
«Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить за­між. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:

Будь самой горькой из моих потерь,
Но только не последней каплей горя.
(в листі до В. Дідківського від 5. 10. 1960).

В наступному листі (до В. Дідківського, 4. 11. 1960):
«...палець мені був зіпсував настрій тільки при перев’язках... (...) Інший удар був трохи сильнішим, і він вирвав мене з тихої гавані, куди я приходив частенько стомленим, покірним і люблячим, усе забуваючи і так само усе прощаючи. Тої гавані нині нема, згадок нема, але це не розпач і не крик, про­сто стало трохи важче там, де так хотілося мати щось полегше».
В армії Стус пише менше віршів, зате більше спостерігає і думає.
Погортаємо його армійські листи до В. Дідківського за I960 рік.
«Зі мною кілька литовців. [...] Для 3 млн литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно — за цей інтересний і свідомий народ».
«Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені у «Правді» за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі — сама цифра — 37 млн — мене ввела в розпач. А які ми малі, їй-богу! Продивившись проценти для різних народів — білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням. Це, звичайно, робить нам честь.
Але це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи».
Після служби в армії Василь Стус влаштувався викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 міста Горлівка. Зайве казати, що й там його любили учні і поважали вчителі. Учні — за те, що він ніколи їх не ображав і не ставив двійок, а колегам по роботі імпонувала його незалежна постава стосовно начальства та офіційної ідеології.
У Горлівці Стус пережив ще одне велике кохання. Він зустрічався там з дівчиною, яка працювала на Новогорлівському азотно-туковому заводі. Василь написав про неї вірш і помістив його у збірці «Зимові дерева».

Я знаю —
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотно-тукового заводу,
чути постріли па мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям —
вечірньою школою, чергами, перукарнею,
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене, самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам’яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все — до найменшого паніггя,
щоб, затиснена в себе, як в кулачок,
ти ставала цільною і неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо —
відчути визубрені
твої підбори самотні.

Поезія стверджує, що Василева дівчина була комсомолкою, навчалась у вечірній школі, жила у гуртожитку, мала 160 см зросту. Змовчав Василь про те, що звали її Ольгою і на заводі вона працювала старшою лаборанткою. Жодне мило не могло знищити стійкого запаху хімреактивів, який ішов від її тіла. Вона грала на гітарі й гарно співала. У неї було російське прізвище і бу­ла вона людиною російськомовною, може, росіянкою. Мабуть, вона справді кохала Василя, бо дуже непокоїлась його незрозумілою прив’язаністю до українства.

Рідну мову мою
Ти мені пробачала, немов дивацтво...
Ти, напевно, мене любила,
Бо тільки морщилась,
Коли я говорив про любов,
Яку мої предки назвали коханням.
А я вірив — Серцю не треба слів,
Серце ж саме
Навчає нас розмовляти...
Так, ти, напевне, любила мене,
Коли якось промовила:
— Навіть мову твою.
Здається, змогла б полюбити...
Усім подобалось,
Коли ти доплітала вкраїнський гумор,
Жертвеннице!
...А потім
Ти сказала, що жертви були
Зовсім даремні.
Я ж не бачив, сліпий, доброти
І не бачив пожертви твоєї.
Ти пробачиш мені сліпоту?
Мені важко за неї, важко,
Я не можу забути про неї,
хоч ти
мені вже
пробач.

Здавалося, В. Стус повністю інтегрувався в радянське суспільство, став звичайним його членом. Та несподівано в Горлівці з ним трапилась подія, та­кож пов’язана з «мовним моментом», яка його дослівно шокувала, поставила на межу вибору, примусила його сумління працювати і реагувати на виклик. Восьмого грудня 1962 Василь Стус із вчителем тієї ж школи Василем Шиманським після уроків зайшли пообідати до робітничої їдальні № 20, яка містилася на території шахти недалеко від школи. Стали в чергу. Стус був високого зросту, а Шиманський — невисокий. У школі з них по-дружньому кепкували, прозиваючи Штепселем і Тарапунькою. Коли підійшла їхня черга до віконця роздачі, Шиманський замовив:
— Будь ласка, на перше борщ, на друге — шніцель з картопляним пюре.
За ними в черзі стояли шахтарі, не зовсім тверезі, бо якраз в той день їм видали аванс. Раптом один з них зробив дуже нечемне зауваження:
— Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Ты почему говоришь «на першэ»? Ты что, не можешь по-человечески сказать «дайте нам на пер­вое»? А ты говоришь «на першэ, на друге»!
Власне, те ж саме говорила Василеві його кохана дівчина Ольга, але, звісна річ, в набагато приязнішій формі.
Жінка, яка видавала страви, спробувала отямити шахтарів:
— Как вам не стыдно, это ж учителя нашей школы.
— А нам плевать, что они учителя. Это бандеровцы. Мы их в сорок пя­том не добили, мы их сейчас добьем.
Мало сказати, що ці слова Стуса обурили. Він втратив над собою контроль, нестямився, на якийсь час скинув із себе «кольчугу». (Василь Стус об­ мовився якось, що йому дуже заважає те, що він завжди повинен перебувати в кольчузі.) Він взяв того нещасного шахтаря за барки і почав ним трясти. Тут підскочили інші шахтарі і відборонили свого товариша-«інтернаціоналіста».
Василь спочатку списав усе на нетверезий стан шахтарів і вирішив не відвідувати шахтарську їдальню восьмого та двадцять четвертого числа, в дні, коли шахтарям виплачували гроші.
Та це його не заспокоїло. Прийшовши додому, Стус почав писати лист до свого хрещеного літературного батька Андрія Малишка. Народжувався текст у великих муках. Завершивши роботу, Василь відіслав лист 12 грудня 1962 року.
Процитуємо кілька цікавих моментів:
«У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянсь­ким» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про ар­мію, про всі інші канали русифікації».
«Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який мо­же призвести до згуби цілої духовної одиниці людства?»
Андрій Самійлович отримав цей зойк враженої душі, але відповіді не дав.
Стус не розумів, що з ним діється. Якщо подумати, то ця затія з листом до Малишка була абсурдним вчинком і в ньому виявилась не сила і мужність, а слабкість і розгубленість, бо шукав він розради і захисту. Чому він звертав­ся до Малишка, зрозуміло — більше не було до кого. Нам зараз ясно, що Ма­лишко нічого відповісти не міг, та й запитання були риторичні. Через два мі­сяці це розумів і Стус, бо 16.02.1963 написав Малишкові таке: «Шановний Андрію Самійловичу! Зо два місяці тому я надіслав вам лист, в якому, вили­вши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких «чому», я прохав Вас зара­дити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сувору відповідь. Пробачте». Можна стверджувати, що у грудні 1962 року закінчився перший етап творчості, чи період «щедрого белькотання душі» (В. Стус «Феномен доби»), і розпочався новий, коли автор віч-на-віч при повній притомності зіткнувся з твердим реальним фізичним світом. І він виявився аж ніяк не матеріальною копією того духовного, що був у його душі. «Поет увіходить у незбагненний для себе світ» (В. Стус «Феномен доби»).

Неначе в сні було моє дитинство,
неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.

Викладати українську мову в горлівській школі на тлі загину «цілої одиниці людства» було «недоумством». Василь Стус аж ніяк не був «недоум­ком», він добре розумів ситуацію і почувався зобов’язаним її виправити. Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Він уже облишив пошуки «ґрунту», бо впевни­вся, що його нема. Поселився в аспірантському гуртожитку в Академмістеч­ку і відчув себе дуже самотнім в цьому світі:

Емігрантом. Їй-Богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон грати.

Він відчував себе елементом українського етнічного організму, клітин­кою «духовної одиниці людства» (з листа А. Малишкові). Але він був сам.

О кара земле, окрай гри,
бери мене, бери.
Або в іншому вірші:
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду — вибуду із гри.

Показовим є часте вживання слова «гра». Гра є винятково людським ви­дом діяльності. Вважають, що тільки у процесі гри відбувається творення соціальних структур.
До того ж відбувся розрив з коханою людиною:

Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?
Не можеш вибачити? Клянеш?
Не можеш вивіритись розлуці?
Серцю — довіритися?
Мовчиш, як покинута вагітна?

Поетичним чуттям, інтуїтивно Стус відчув, що він інший, що він не мо­же стати гвинтиком радянського суспільства, елементом чужої, протиприродної йому структури.
Стус шукає виходу за допомогою розуму, логіки:
Погляньмо, що він пише в дослідженні «Дещо з думок наших попере­дників про національне питання на Україні та про її сьогоднішнє буття»:
«...за переписом населення 1959 року маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації».
«Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично до­ступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову».
«...міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян».
«...видно при простих арифметичних підрахунках, що (...) тільки через росіян 4 227 769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються ро­сійською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31% неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів укра­їнців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користу­ватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті порівняно з помешкан­ням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п’яти мільйонів гине щодня, що­ години безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!»
«...понад одна чверть [...] співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Гудзя, тобто «живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною», аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх «генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства». Про це ж Стус пише і до першого секретаря компартії України П. Ю. Шелеста вже після першого арешту:
«Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного хара­ктеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає не­ потрібним тягарем, більше того — гріхом і мало не тавром. [...] ...населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовля­ється від своєї мови» (лист до Шелеста 1972).
Василя Стуса добре розумів, як не дивно, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль, який виступав на його захист. На запитання кореспондента ра­діо Західної Німеччини, у чому полягає злочин Стуса, пан Белль відповів:
«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по- українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність. Існують давні суперечності між українцями і росіянами, що виявляються також у питаннях мови. Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також дуже легко застосовують, а виклю­чно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяль­ність».
Та це було уже в 1985 році, за кілька місяців до загибелі поета. А в дру­гій половині 1960-х років, як вважають упорядники багатотомного видання творів В. Стуса, в його зошиті з’явився цікавий документ під назвою «Пам’я­тка для українського борця за волю». Це поради борцям за вільну Українську національну державу:
«Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам’ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога — за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі — вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту».
Далі Стус радить, як переховувати підпільну літературу, добирати но­вих людей, як поводитись при арештах тощо.
Цей документ зберігався в архівах КДБ і був повернений родині Стуса в 1991 році. Він, здається, не фігурував у матеріалах обвинувачення на жодно­му суді над Стусом.
Якось у розмові Стуса з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим зайш­ла мова про письменника Миколу Лескова з приводу того, що Лесков — українізований російський письменник. Новиною було те, що не тільки укра­їнці стають росіянами, а й росіяни можуть стати українцями. Стус тоді силувався українізувати свого сусіда по аспірантському гуртожитку Владислава Табєлєва, який приїхав зі Свердловської області. Владислав Дмитрович зга­дує: «На меня лично произвело впечатление, что он говорил всегда только по-украински. Мне было неудобно не пытаться разговаривать с ним по-украински. Он меня часто поправлял, заставлял повторять несколько раз оп­ределённые трудные для меня украинские слова. Но я на него нисколько не обижался, хотя я был в те времена несколько гордый. [...] Он пытался сделать так, чтобы я тоже говорил по-украински. Другие смеялись надо мной, потому что я не всё мог выговорить. Но Василь никогда надо мной не смеялся. Он всегда меня поправлял. Я уже тогда читал по-украински. Много слов не по­нимал и спрашивал, не стесняясь. Но стеснялся говорить. Не стеснялся гово­рить с Василем по-украински, зная, что он надо мной никогда не посмеётся». Дружина В. Табєлєва Вікторія Казимирівна, українка, вдячна В. Стусові за виховання чоловіка: «Мені на початках нашого знайомства доводилось на політичні теми воювати зі своїм чоловіком. Перше моє відвідання його кімнати почалось з того, що я зірвала портрет Петра Першого, який висів у ньо­го на стіні, і сказала, що якщо він буде висіти, то я до тебе не прийду. Він спершу образився, але потім зрозумів мене. В плані навіть не політичного становлення чи дозрівання, а хоча б розуміння української проблеми, Василь зробив дуже багато для мого чоловіка. І зараз він розуміє наші події, наші бі­ди, наші проблеми більше, ніж багато хто з українців».
Про те, що Стус бачив принципову різницю між українським і російсь­ким етносами, свідчить, наприклад, присутність в його блокноті вірша, запис якого датують 1970-1972 роками.

Утро серое в тумане — я раскрыл окно,
баба серет за дровами, серет уж давно,
полупьяненький солдатик девку еть ведёт,
прислонившись у забора, мужичек блюёт,
вижу лужу, в луже тёлка тихо-тихо ссьгг,
вот вам русская сторонка, деревенский быт.
(В. Стус. Твори у чотирьох томах. — Том 3. — Книга друга. — С. 448.)

Тоді ж Стус написав у передмові до збірки «Зимові дерева»: «Ненави­джу слово «поет». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі, як на мене, путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Та­кою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насампе­ред добродій».
Чому Стус не вважає себе поетом? Він же пише вірші і, навіть, «путя­щі». Чому йому навіть слово «поет» ненависне? Відповідь міститься у вищенаведеному уривку. Тому, що поет — «це насамперед добродій», який звільнюється від «почуття зненависті». Стус відмежовується від таких поетів-добродіїв. Він не може відмовитися від «природного почуття зненависті». Його самоцензура не дозволяє виповісти це прямо. Та й, крім того, Сту­са ніхто не зрозумів би, бо тоді найрадикальніші інтелігенти мали смертель­них ворогів свого етносу за найщиріших братів. Тому після вбивства Алли Горської Стус дозволить собі тільки сказати:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.

Лише в період заслання, «убивши цензора в собі» і, не зважаючи на те, як його зрозуміють (бо розуміти вже не було кому), він напише:

Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученої
нам на всечас відпусти.

У відсутності «гніву пречистого» Стус звинувачував православ’я, «пасеїстичний дух» якого «тяжким каменем упав на молоду невизрілу душу наро­ду [...]. Може, це одна з причин нашої національної трагедії».
Либонь, Стус до своєї боротьби не зміг зрекрутувати жодного бійця. Таких людей в Україні вже не було. Побутував лише «патріотизм», про який Стус був дуже невисокої думки: «чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм».

Горде тіло моє нецензурне!
Що мені з тобою робити?
Куди податися?
Як узаконити тебе?
Щоб узвичаєне предками,
круглим моїм дитинством,
гострою молодістю моєю
назвати своїм!
Тіло моє!
Четвертоване ерою.
Заборонене, та моє,
що мені з тобою робити?
Відпадають руки мої.
Відпадають ноги мої,
голова моя відпадає.
Як багряний кавалок —
моє серце диміюче.
Горде тіло моє нецензурне! Я
тебе, як молитву беріг,
а ти якесь дивне:
не пристосоване до життя.

В цьому вірші Стус говорить одночасно і про свою власну духовну структуру, і про тіло свого народу.
Говорячи про дитинство і юність, Стус має на увазі ранні періоди етногенезу. «Кругле дитинство» асоціюється з давньою керамікою, солярними знаками чи із круглолицими камінними бабами. «Гостра молодість» — це пе­ріод княжої доби і козацької держави. «Гостра» вона тому, що зіткнулася з жорстоким зовнішнім світом. Австралійський дослідник Марко Павлишин розтлумачив нам, що у Стуса коло завжди символізує природність, органіч­ність, святість,

бо надто кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати дивиться свята,
(«Посоловів од співу сад»),

а «гострота» означає страждання, насильство, зло:

Квадратура
таємних бід і ромби самоти,
і прямокутники старих напастей,
і лінії спадні усепокори.

Пізніше розвиток етнічного організму було жорстоко припинено, і він, не досягши зрілості, почав розкладатися.
Тепер стають зрозумілими інші Стусові образи. Прочитаймо наприклад, такий вірш зі збірки «Веселий цвинтар»:

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є жити,
і що є світ, і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
А ти ще довго сатаній,
а ти ще сатаній, допоки
помреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.

В. Стус «пригадав», що є життя, що є світ і що є він. Він увійшов у тіло власного народу, як жива клітина входить у тіло біологічного організму. Василевим тілом є тіло його народу. І він з жахом усвідомлює, що його людське тіло зможе проіснувати довше, ніж тіло його народу. Такий результат його не влаштовує, і він має намір померти, коли відчує, що він живий, а народне ті­ло уже скінчило тернистий шлях («помреш, відчувши власні кроки на сивій голові своїй»).
Таке його світобачення підтверджується спогадом його друга зі студентських часів Віктора Дідківського: «Ставлення Стуса до національного пи­тання випливало з його філософії життя. Своє філософсько-національне кре­до Василь обґрунтував мені у 1978 році, коли приїздив на похорон батька у Донецьк. Нація — це спосіб існування людства. Інакше, як у формі нації, людство існувати не може. І тому порушення прав нації, а тим більше полі­тика знищення націй (лінгвоцид, етноцид, екоцид) є брутальне порушення прав людини, злочин проти людства. Тому збереження прав нації на існуван­ня, захист і боротьба за її нормальне буття (збереження культури, мови, зви­чаїв) — це є боротьба за збереження людства» (Василь Стус у своїх листах // Вітчизна. — 1995. — № 7-8).
Невідомо, чи Стус захоплювався ідеями Освальда Шпенглера, Арнольда Тойнбі чи Льва Гумільова, але образи поета відчутно перегукуються з їхніми уявленнями.
У 1965 році Василь Стус познайомився з поетом старшого покоління Миколою Омеляновичем Самійленком, який тоді працював майстром будіве­льної бригади дослідного господарства Українського науково-дослідного ін­ституту садівництва. Знайомі попросили Миколу Самійловича взяти на робо­ту Василя Стуса, який після звільнення з аспірантури не міг працевлаштуватися. Стус працював спочатку в будівельній бригаді, а потім — у котельні. Іноді Василь залишався у Миколи Омеляновича на ніч, і між ними відбували­ся довгі розмови. Самійленко згадує: «Настрій у нього був розбитий. Це я зразу помітив. Він більше скаржився. Я його, в перші дні особливо, спиняв. Кажу: «Василю, відімкнися! Не закаламучуй розум усяким злом чи ненавис­тю». М. Самійленко ділився зі Стусом своїм невільницьким досвідом. Він провів десять років у таборах за участь в УПА. У Карлазі Микола Омеляно­вич чотири з половиною місяці спав на одних нарах з Львом Гумільовим. Во­ни багато розмовляли сам на сам. «То була справді Божа милість наді мною. Я забув, що находжусь в концтаборі». М. Самійленко розповідав Стусові про те, що Гумільов порівнював етноси з живими організмами.
Пізніше М. Самійленко через свого колишнього однокурсника, заступ­ника міністра будматеріалів, влаштував В. Стуса на роботу у відділ реклами та інформації, де він працював до першого арешту.
З уявленням про національний організм пов’язані образи, взяті Стусом зі статевої сфери. У листі до Б. Гориня, характеризуючи українську інтелігенцію, Стус пише: «Нічні полюції замість діянь — це наше», а трохи нижче: «Всякий (навіть український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків».
Ці ж образи присутні в розмові, яка відбулася між В. Стусом і Р. Корогодським у день, коли стало відомо про трагічну загибель сина В. Коротича. (Син Віталія Коротича Андрійко впав у трансформаторну будку і згорів.)
Стус і Корогодський сиділи на лавці і журились з приводу цього жахли­вого трагічного випадку. Мимо них пройшов молодий поет Григорій Кири­ченко, який продався більшовикам — пішов служити в їхню пресу.
— Це великий поет, — сказав Стус. — Але зараз він мрець, і ніякий це вже не поет. [...] Зрозумій, що від кожного з нас хочуть, щоб ми відмовилися від себе, від нашого спілкування між собою і від того, що ми робимо. — Це ти дуже складно, — відповів Корогодський, — Я думаю, що все простіше. Ми, напевно, робимо не те, що в цьому суспільстві прийнято. Вони цього не хочуть. Це їм вороже.
— Ну, може, так. Ти надто спокійно про це говориш.
— Так. А чого нервувати?
— Та нервувати тому, — заводився Стус, — що нам варто тільки збочитись, тільки від себе відмовитись — і все! Тут от вирви! — він показав на свій пах. — Отут вирви! — він зробив жест, ніби відривав собі геніталії. — І вся чоловіча сила... Вже нема поета, вже нема людини, вже нічого немає! Вирви!
«Вирви» він повторив три чи чотири рази. На весь голос. І ще й показу­вав. Ще він казав, що вся історія працює на те, щоб ми зникали. Що ми практично позбулися своєї історії, і нам накинули іншу історію. І ми продукти не своєї історії. І люди наші не свої, не наші люди. І Гриць не наш.
— Я інакше сприймаю все це, — сказав Корогодський. — Ти якось як особисту образу. — Так! Ти шо, не вважаєш, що він нас зрадив?
— Ні, — відповів Корогодський, — я не вважаю. Він зробив свій вибір. Ти ж уже стільки начитався тої екзистенціальної філософії. Чому ти не хочеш визнати, що всі мають право на вибір. [...] Кого він зрадив? Я думаю, що найбільше він зрадив самого себе. А ти вважаєш, що він нас зрадив. Я не вважаю, що він мене зрадив. Він мені сьогодні чужий.
— Ну, я не знаю. Може, ти й правий. Але я все одно відчуваю велику прикрість, велику втрату.
Стус порівнював чоловічу потенцію зі здатністю бути повноцінною творчою людиною. Адже живий організм творять окремі клітини, які несуть однаковий генетичний код, певну інформацію. І якщо цю інформацію спотворити, то клітини уже не зможуть збудувати досконалий організм. А почи­нається організм зі статевих клітин, які містять спадкову інформацію.

Все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки значу
і якою барвиться сльоза.

Стус вважає вітчизну втраченою. Процес розпаду зайшов надто далеко. У листі до Богдана Гориня він писав: «...уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам’ять про предмет і туга предмета, грудний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому нас?»
— Вы знаете, кто такой Стус? — казали друзям на співбесідах кагебісти. — Он же эк-зи-стен-циалист!
Життя і творчість Стуса дають багато підстав для того, щоб після втра­ти ним Вітчизни зарахувати його до табору екзистенціалістів. Може навіть видатися, що він був найпослідовнішим практикуючим екзистенціалістом. Можна багато сперечатися про те, до якої з течій він належав, чи був екзистенціалістом у «вужчому» чи в «ширшому» розумінні.
Якщо екзистенційною вважати кожну вихідну ситуацію, коли людина починає мислити самостійно від початків, «самасобоюнаповнюватись», «прямостояти», то в цьому сенсі Стус, безперечно, найпослідовніший екзис­тенціаліст.
У моменти найбільших душевних потрясінь до його віршів з максима­льною прямотою прориваються незвично яскраві образи, навіяні такою настановою. Наприклад у вірші, присвяченому пам’яті Алли Горської, дорогої для нього людини, по-звірячому вбитої:
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Щоб ці рядки стали зрозумілішими, випадає «взятися за вкрай невдячне завдання перекладати поезію прозою». Якщо наважитись здійснити таке «блюзнірство супроти поезії» (Ю. Шевельов), то ці поетичні образи прозовою мовою можна перекласти так:
«Якщо ти самотній в цьому чужому світі, намагайся знайти острівець, який є лише тінню твоєї далекої невідомої ідеальної батьківщини (образ М. Пруста, який пізніше підхопив М. Мамардашвілі). Червона тінь калини на чорних водах — це тінь вічності на плині часу. Ми, громадяни далекої невідомої батьківщини, зібралися тут, але нас дуже мало і можливості наші дуже обмежені.

Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка. як кров у наших жилах.

Ми — громадяни далекої невідомої батьківщини, у наших жилах тече її кров. «Калинова кров» — ознака, образ спорідненості (як група крові, генетичний код, побратимство). Ми не зможемо довго прикидатись іншими, жити за чужими законами,
вічно потерпаючи, що світ тебе помітить і уб’є.
(«Між світом і душею виріс мур»)
Нас викриють і знищать».
Одних вбивали. Інші зрікалися своєї недавно віднайденої далекої неві­домої батьківщини під тиском обставин. Комусь ціннішим здавалося власне життя і здоров’я, комусь — дорожчою любов до дружини, дехто не зміг залишити напризволяще дітей, а інші просто втомилися жити поза суспільст­вом.
[...]
Настав січень 1972 року. Почались арешти. Прийшов момент найвищо­го вибору: «Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи», як зробив Тичина, чи залишитись собою. Піти служити більшовикам означає зрадити далеку неві­дому батьківщину. Тичина зрадив. Стус — ні. Можливо, що й завдяки Тичи­ні, на прикладі якого він зміг змоделювати свою ситуацію і підготуватися до моменту вибору.
Цікаво, що на момент арештів можна було передбачити, яку долю обе­руть собі люди. Генріх Дворко розповів такий епізод.
Після арештів 1972 року у професора Генріха Дворка зібралися дружи­ни заарештованих Івана Світличного та Євгена Сверстюка, а також Михай­лина Коцюбинська. Щоб поговорити, вийшли на вулицю. Обговорювали пи­тання про те, хто з заарештованих може зламатися, піти на співпрацю з режимом. Всі стали на тому, що першим може зламатися Дзюба. Другим назвали Івана Світличного. Цікаво, що це сказала Леоніда, його дружина. Вона по­яснила, що він учений, і тому може піти на розумний компроміс. Якщо буде розумний компроміс, то чому не піти на нього? Третій, кого вони назвали — Євген Сверстюк. А четвертий, і навряд чи це колись станеться, на їхню дум­ку, був Василь Стус.
Для того щоб стати повноцінним громадянином СРСР і уникнути переслідувань, заарештованим треба було лише підписати документ про те, що вони зрікаються громадянства далекої невідомої батьківщини, і зробити від­повідні зміни на пергаменті своєї душі.
Стус дуже гостро і боляче переживав кожну втрату і обов’язково на ко­жну реагував або листом, або телеграмою, наприклад, такою: «Фе, як негарно».
«...той, кого я знав, — помер, — писав В. Стус до І. Дзюби. — Чому ти не хочеш глянути в вічі своїй найбільшій трагедії? Перед тобою стояв вибір: або податися з нами на схід, або врятуватися страшною ціною самознищення. Ти обрав останнє».
Не пішовши на співпрацю з режимом, Стус зберіг себе (на відміну від тих, хто «самознищився»), і після арешту в слідчому ізоляторі на нього зійш­ло осяяння:

а все ж буття твоє — у леті,
і в ньому — порятунок твій.
Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь.
(«Блажен, хто тратити уміє»)

Воно було нагородою за те, що він зберіг здатність до «лету», не обтяживши себе звичним житейським непотребом.
Стус набув здатності прямо контактувати з незримою «найвищою духівною сферою» буття. Поетичну збірку «Час творчості», написану тоді в ізо­ляторі КДБ, дослідники вважають вершиною Стусової творчості.
Михайлина Коцюбинська так згадує спілкування зі слідчими: «Стра­шенно примітивні люди розмовляли з нами. Іноді навіть не злі, але примітив­ні неймовірно. Ми проходили під рубрикою «націоналісти». Це значить — ріж москаля, ні слова по-російськи — тільки по-українськи. Я пригадую, як страшенно здивувався один з тих, що зі мною вів бесіду. Він вийшов, а зі мною розмовляв слідчий у справі Леоніда Плюща. В нього на столі знайшли мою книжку про поетику Шевченка. Справа Плюща велася російською мо­вою. І той слідчий так обережно мені каже, що оскільки у нас російською мо­вою ведеться справа, то може б ви... Я кажу, ну давайте, щоб швидше. І я по­чала з ним говорити. А цей мій слідчий заходить — і остовпів, вражений тим, що я сиджу і спокійно розмовляю по-російському. От на такому зоологічно­му рівні!»
Роман Корогодський розповів, що в приміщенні КДБ один працівник запитав щось у нього російською, а той відповів по-українськи.
— Вот вы и попались! — закричав кагебіст, — я к вам обращаюсь по- русски, а вы мне как отвечаете?!!
При тому він так верещав, як різаний, ніби я йому не знати що зробив (мабуть, від радості, що нарешті побачив справжнього націоналіста. Б.П.). Я весь сполотнів, напевно. Але я сказав, що я в українському КДБ українською мовою розмовляю, це нормально».
Здається, кадебісти краще знали, якими мають бути захисники України, ніж самі борці.
В очах кадебістів недолугими виглядали представники національної інтелігенції, які в ситуації смертельної загрози, коли їхній етнос пожирається чужим, протиставляють цьому якусь безпорадну писанину, а коли їх затри­мують, то вони, в більшості випадків, негайно зрікаються своєї боротьби і дбають лише про власні інтереси. А найбільше такі борці обурюються, коли кадебісти їм натякають, що оскільки вони борються за існування своєї нації, то, очевидно, є націоналістами.
Насамкінець останній епізод з «мовним моментом».
Останнє побачення з рідними В. Стус мав навесні 1981 року. Наступне побачення дозволили в 1984-ому. До воріт Кучинського табору приїхали його дружина Валентина та сестра Марія. Побачення мало бути не «особисте», а «загальне». При такому побаченні розмовляють по телефону крізь скло або через стіл, якщо телефон не працює. Розмовляти треба російською мовою.
Стус не вийшов побачитись із дружиною та сестрою. Він відмовився від побачення. Дружині та сестрі сказали, що Стус не захотів виконати звиклу формальність при виході з зони (назвати свої прізвище, ім’я, по батькові, строк та статтю) та відмовився розмовляти з рідними російською мовою.
У вересні наступного року Василь Стус помер. Ми знаємо, що сталось далі. Він прочинив двері і ввійшов у «вертикальний склеп, куди живущим заказано ходити», рушив вгору — «аж до зірок у найпевнішу ніч, в ту геть за­литу чорнотою вічність» і став перед Богом. Та зовсім не для того, щоб

Упасти Господові в ноги
і відмолити всі гріхи,
і попалити всі дороги,
і загубити всі шляхи.

Не діжде, - проклятий, не діжде.
Я стану з Господом на прю!
Перечекаю ніч і вижду
чи вирву з посмерку зорю
і почеплю її на небо:
хай світить, бісова, як слід!
Бо тільки так, бо так і треба
людський виховувати рід.
Я на зорю не обернуся.
Я, може, завтра пропаду,
та, може, з правнуків діждуся —
хтось піде й піде по сліду,
і розпізнає серед снігу
серед глибокого мій хрест,
і, може, зіб’є з нього кригу,
аби, померлий, я воскрес
і пробудився жити знову,
щоб стати з Господом на прю,
і не поранню — вечорову
чіпляв над обрієм зорю.

Зрозуміло, про яку зорю йдеться в цьому вірші і чому вона має бути не «поранньою», а неодмінно «вечоровою». Вранішня зоря уже не раз сходила над нашою «ембріонною Україною», а «зорю вечорову», яка світить націям, що дійшли свого розвитку, Господь не поспішає почепити над нами.

2002

Джерело: http://chtyvo.org.ua/authors/Pidhirnyi_Bohdan/Netsenzurnyi_Stus_Chastyna_2/