Показ дописів із міткою Ігор Мельник. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Ігор Мельник. Показати всі дописи

понеділок, 1 червня 2020 р.

Галицький письменник, науковець, громадський й політичний діяч Ростислав-Роман Єндик





"Призначення українського народу, записане на світових таблицях, — боротися за свободу. ...Українці в першу чергу — войовники, народжені для боротьби."
"Перемога над мockaлями в наших серцях, опісля переможна війна – кривава, завзята, до кінця: всіх українців проти всіх мockaлів, бо немає ж між ними добрих і злих, шляхетних і нікчемних; вони всі для нас однакові, вони всі – наші історичні вороги і такими залишаться, щоб нас поневолювати поки світ і сонце...
Ні п'яді нашої землі не сміє залишитися в чужих руках, бо будемо недостойні предків, зрадимо їх заповіти і щойно тоді заслужили б ми на наругу цілого світу.
Всі українські області, вся українська людність під одним святим знаменем – тризубом – вільні і незалежні!"
Ростислав-Роман Єндик,
письменник і антрополог
* 28 травня 1905, Залуччя, Коломийщина - † 15 лютого 1974, Мюнхен

Сл. п. Ігор Мельник:
За совєтських часів мало хто в Україні чув цього письменника, науковця, громадського й політичного діяча. Жив на еміґрації, співпрацював з націоналістичними організаціями, досліджував расові особливості нації, у своїх текстах викривав злочини большевицького режиму і навіть написав книгу про Адольфа Гітлера http://exlibris.national.org.ua/text/hitler.html...
Лише зараз постать Р.Єндика потрохи відкривається для загалу. Дослідниця його творчости Оксана Залевська пише: "Навіть сьогодні ім’я Р.Єндика мало знане не тільки широкому читацькому загалу (нині передруковано лише оповідання „Регіт Арідника”), а й фахівцям-літературознавцям (не дивно, що в „Історії української літератури ХХ ст.” як першого (1994), так і другого видань (1998) про нього чи його твори немає жодної згадки)" ¹.
Ростислав Роман Єндик народився 28 травня 1906 року в селі Залуччя на правому березі Прута (тепер Коломийський район Івано-Франківщини), в родині вчителя Дмитра Єндика. За іншими даними, днем його народження вважають 28 квітня того ж року.
Навчався в місцевій школі, матуру здавав в Коломийській гімназії, студіював антропологію у Львівському університеті ім. Яна Казимира, продовжував вищі студії у Берлінському університеті.
У 1930-х, коли повернувся до Галичини, з’являються його перші літературні твори. У Львові окремими виданнями вийшли оповідання про Довбуша “Проклін крови” (1934), поезії у прозі “Білі ночі” (1936), оповідання з гуцульської міфології “Регіт Арідника” (1937), драма “Черник” (1938) про героя УСС Федя Черника, який загинув в бою під Мотовилівкою.
Велику популярність мала книжка Р.Єндика "Адольф Гітлєр", в якій він намагався подати читачеві своє бачення нової політичної сили, що прийшла до влади в Німеччині та її лідера. За два роки (1934 і 1935) книга вийшла у Львові трьома виданнями у різних видавництвах.
У "Вступному слові" автор намагався оцінити ідеологію націонал-соціялізму:
"Ріжно можна оцінювати рух національсоціялістичний і його вигляди. Лише не вільно підходити до них з точки погляду патріотів вчорашнього дня, які поза своїм ідеольоґічним загумінком, бачуть світла тільки в Росії. Для нас актуальність руху, про який говорить ця книжка, передусім в тім, що він:
1) стримав побідний похід комунізму в Европі, що задав смертельний удар доктрині марксизму,
2) що поставив на порядок дня дражливе для нас жuдівське питання,
3) що підніс велике значіння села, третього стану взагалі, який погноєм для себе хотів зробити соціялізм,
4) що замісць анархістичних ідеалів "людськости" і "суверенної одиниці" – поставив ідеал орґанічної спільноти, якої імя – нація,
5) що замісць змиршавілого партійництва – видвигнув стару – й таку нову – засаду Ордену з його символом віри, тактикою і чеснотами,
нарешті 6) що своїм успіхом довів несмертельну – а в матеріялістичнім XIX віці так нехтувану – силу ідеї, яка – надихана вірою – направду потрафить рухати, здавалося би, незрушимими перешкодами ..." ²
Єндик спробував розкрити в розділі XVI "Führer" таємницю політичного успіху Гітлера та його партії:
"В чому таємниця нечуваного поводження Гітлєра і його впливу на маси? З ріжних опіній подаємо погляд твердого Шахта, президента державного банку, що часто до діла має з цифрами, рідко з поетичними образами: "Гітлєр дає себе цілого в кожнім слові. Гітлєр вірить в себе і в те, що говорить. Гітлєр є це, що сьогодні так рідко можна знайти. Він є щирий. Народ чує, що він є щирий і тому так сильно і тісно звязується з ним". В погляді Шахта лежить тільки частина правди. Кожний з европейських диктаторів є щирий до останньої фібри своєї душі, бо фальшом не вдержався би на свойому становищі ні одної хвилини. Але таємниця Гітлєра лежить в експансійній силі, в експресії його духа, в невгнутій волі поборювати перешкоди. Серед загального упокорення та дипльоматичних викрутасів і штучок, Гітлєр найкраще втілив в собі психічні первні вікінґа, якого чини пробігають червоною стяжкою через ціле історичне життя Німеччини. Німці мали досить крутійства, хотіли врешті випростуватися та взяти всі небезпеки під ноги, а тому покликали до влади Гітлєра, що від кінця війни тільки про це говорив, і якого ґрупа з усіх національних партій мала найдовший віддих у прямуванні до своєї цілі та найкращий штаб провідників. Ґерінґ, Ґебельс чи Гесс – кожний з них міг би стати фірером, якщо забракло би Гітлєра. Бо він не лякався окружитися велитнями, вмів удержати їх в карбах, аби і самі не пережерлися і йому та справі не пошкодили. В вирішальних випадках кидає на вагу долі всі свої симпатії і твердо розправляється з противником. З Ремом був Гітлєр на "ти". Але в хвилині, коли переступив границі власної компетенції, Рем згинув" ³.
Політично Єндик був близький до Фронту Національної Єдности (ФНЄ) під проводом Дмитра Паліїва, який хотів створити леґальну українську націоналістичну політичну силу. Львівський історик Олександр Зайцев вважає: "Певний вплив на ідеологію ФНЄ мав і антрополог Ростислав Єндик, автор апологетичної біографії Гітлера. Він вважав, що українським націоналістам слід узяти на озброєння принципи «расової гігієни» за зразком гітлеризму. Все ж, хоч елементи расистського дискурсу присутні в публіцистиці ФНЄ, расизм не став важливим складником його ідеології" ⁴.
Антропологічні праці Р.Єндика позитивно оцінювали науковці. Володимир Кубійович включив до першого тому "Географії української та суміжних земель" окремим розділом його розвідку "Антропологія українців". В ній автор наголошує, що для України має вирішальне значення "континентальна боротьба рас". Єндик вважав, що "расова будова дає достатню основу відділити українське населення від московського й польського" ⁵.
Тут він подав таблицю поширення різних груп расових типів на території України.



З початком ІІ Світової війни та большевицької окупації Львова Р.Єндик перебрався до Кракова, де видав збірки новел “В кайданах раси” (1939), “Зов землі” (1940), “В зударі з життям” (1940). У 1944 році опинився у Відні, звідки "останнім поїздом" виїхав до Західної Німеччини, до залишився до кінця життя.
Жив переважно у Мюнхені, був журналістом різних видань: «Шлях перемоги», «Сучасна Україна» (ФРН), «Українські вісті» (Нью-Йорк, США). Написав і видав у Західній Німеччині збірку поем “Титан” (1948), афоризми “Бенкет” (1951), поетичну книжку “Тріолети” (1953).
Книгу новел “Жага”, видану в Мюнхені 1957 року, вважають найвизначнішим прозовим твором Р.Єндика. Тут він зобразив, зокрема, жорстокість большевицького режиму в Галичині.
Про масові вбивства в тюрмах Галичини в червні 1941 року написано вже багато. Але лише зараз дослідники починають розкривати нові факти жорстокого терору енкаведистів у Львові у 1940–1941 роках. В глибині поля 42 Личаківського цвинтаря нещодавно встановлені два стовпи з позначенням полів 87 та 88 і написами на табличках "Поховання жертв комуністичного режиму у 1941 р. (серед них багато дітей)". Це місця таємних поховань жертв сталінського режиму у 1940–1941 рр. У цвинтарних книгах можна знайти багато прізвищ людей, похованих взимку 1940–1941 рр. та навесні 1941 р. Багато вбитих поховано лише під номерами. Серед них багато дітей віком до 1 року. Про деяких новонароджених записано: "плід".
"Як тільки сонце гасне, моя бригада подається з рискалями на місце, яке вже я заздалегідь підмітив. Тут ми приготовляємо леговище для буржуазії та іншої націоналістичної зволочі. Ями, значить під могили. Але ці могили – не могили, але прямо прірви. Кілька метрів вширш, кілька метрів вздовж, а в глибину-у-у..." – так описав самохвальство директора Личаківського цвинтаря Богоявленського у своєму оповіданні "Цвинтарний упир" Ростислав Єндик ⁶. Хоча персонаж і вигаданий, але страшні факти роботи стаханівців-енкаведистів не надто перебільшені. І це ще було перед масовими масакрами у галицьких тюрмах в червні 1941 року.
"Ростислав Єндик свідомо став на службу потребам часу і своїм художнім словом намагався розбудити національні почуття в українському суспільстві. Як і більшість наших письменників, він ввійшов у творче і громадське життя під могутнім впливом Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, перейнявшись ідеєю служіння українському народові, якій присвятив своє свідоме життя і нелегку працю на громадській, культурній та літературній нивах", – оцінює його літературну творчість О.Залевська ⁷.
У 1930-х Єндик друкував свої тексти у "Вістнику", який редагував Дмитро Донцов. Тут, окрім публіцистики, виходили його художні твори. Зокрема у «Вістнику» (1935, №5) вийшло його "ґотичне" оповідання "Забава в Ойкенгавзі", яке Юрій Винничук включив до своєї антології "Потойбічне" (Львів, 2006).
Вважаючи Д.Донцова одним із своїх вчителів, Р.Єндик присвятив йому свою працю "Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму". В ній він намагається захистити свого наставника від нагінки його супротивників:
"На яких головних принципах, мов на стопах, опочиває світоглядова будівля Донцова?
1. На самобутности України як нації,
2. На її органічній єдності з західньоевропейським світом,
3. На її ворожому протиставленні Москві,
4. На майже повному запереченні укpaїнських духових течій ХІХ. сторіччя і їх продовження в ХХ. ст.,
5. На висуненні постуляту за новим психологічним типом українця,
6. На настирливому домаганні витворення серед нас нової провідної верстви.
Ці головні принципи, зібрані в кількох книгax, залишилися б, може, більше або менше академічними теоріями, якщо Донцов не розглядав би одиничних явищ з українського політичного життя в аспекті своїх пристрасних теорій і не розбивав би їх, як суперечних з ними, своїм полемічним молотом. Ця вірна служба своїм ідеям зробила з нього гіганта, який єдиний вийшов переможньою рукою з страхітливих звалищ останньої війни, підчас коли його противники – банкрутами або щонайменше каліками" ⁸.
Даниною пам’яті рідному Покуттю та Гуцульщині стала розвідка Р.Єндика "Станіслав Вінценз – співець Гуцульщини".
Останні десятиріччя Р.Єндик жив у ФРН, працював журналістом, був професором і ректором (1961–1974) Українського техніко-господарського інституту в Мюнхені, очолював Дім української науки (1963–1974), був головою Товариства сприяння українській науці, членом Української народної ради.
Помер Р.Єндик 15 лютого 1974 року в Мюнхені (ФРН).
Своєрідним заповітом Ростислава Єндика стала його праця "Слово до братів" з посвятою "Тіням предків наших, що чеснотливістю і чинами лицарськими приклад їх наслідувати синам і донькам залишили, собі ж невмирущий пам’ятник високий здвигнули".
Через 60 років після написання цієї праці актуальними залишаються послання Автора до нас – поколінь його дітей та внуків:
"Які ж завдання лежать безпосередньо перед нами?
Ми стоїмо тепер перед найважнішими рішеннями в нашій бувальщині: вийти переможцями або зовсім пропасти, як окрема народня порода...
Перед нами стоїть велика небезпека: по визволенні вітчизни можемо попасти в зарозумілість, понад усе і всіх виноситися, страшенно збагатитися і тоді ще більше бунтуватися. Тимто самі на себе мусимо наложити такі тверді закони, щоб усі маєтки були Божими і державними, ми ж самі – їх скромними керманичами. І хто укривав би свої доходи перед державою, той підпадав би найвищим карам...
Ми не сміємо прислуховуватися до ніяких історичних доказів на нашу неволю, яку союзом називають і ганебні рабські почуття шляхетністю прикрашують...
Перемога над мocкaлями в наших серцях, опісля переможна війна – кривава, завзята, до кінця: всіх українців проти всіх мocкaлів, бо немає ж між ними добрих і злих, шляхетних і нікчемних; вони всі для нас однакові, вони всі – наші історичні вороги і такими залишаться, щоб нас поневолювати поки світ і сонце...
Ні п'яді нашої землі не сміє залишитися в чужих руках, бо будемо недостойні предків, зрадимо їх заповіти і щойно тоді заслужили б ми на наругу цілого світу.
Всі українські області, вся українська людність під одним святим знаменем – тризубом – вільні і незалежні!
Не сміє ні один українець залишитися рабом.
Це все осягнемо, якщо будемо плекати в собі високі почуття. Бог передав любов, прощення, але і кару, покору, але й гнів, бо інакше не було б чеснот на світі, не згинули б злочини, не було б чести понад усе.
Вдержуймо в собі предвічні звичаї й перекази і дітей наших виховуймо в них, ш;об вони нашої прекрасної і дзвінкої мови не забували, шоб прив'язання до рідного не остуджувалося: хов доньок у чеснотливості, заправа синів у військовому ділі. всі разом у любові невгасаємій до святої вітчизни нашої, до України – в побожності і покорі.
Будьмо богобоязливі, але в погорді до чужих божків і богів, шоб не вкрадалися вони до душ наших, будьмо чуйні супроти них...
Наша доба показує, як непереможним стає народ, коли його зброю одушевляє ідея і дух. Немов орда розбігаються перед ним армії з найновітнішими зброями, маючи на гадці не перемогу, але залишені коханки і перепічки домашні.
Полум'я серця б'є сильніше ніж холодний вогонь машин...
Не сподіваймося перемоги, що прийшла б, як дарунок від світових торгівців.
Наша вітчизна відродиться з нашого труду, з наших сліз, з нашої крови, з пожарищ наших хат, з наших лицарських чеснот, з заповітів наших предків – боротися за свободу" ⁹.
ПРИМІТКИ:
¹ Залевська О. Проза Ростислава Єндика: особливості художнього мислення. – Автореферат дисертації. – Івано-Франківськ, 2009.
² Єндик Р. Адольф Гітлєр. – Львів, 1935 http://exlibris.national.org.ua/text/hitler.html.
³ Там само.
⁴ Зайцев О. Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки): ґенеза, еволюція, порівняльний аналіз. Автореферат дисертації. – Львів, 2014. – C. 23.
⁵ Єндик Р. Антропологія українців // Географія української та суміжних земель. – Т. 1. – Львів, 1938. – С. 327-334.
⁶ Єндик Р. Жага. – Мюнхен, 1957. – С. 185 http://diasporiana.org.ua/proza/1910-yendik-r-zhaga/.
⁷ Залевська О. Художнє втілення національної ідеї у творчості Ростислава Єндика // Українознавчі студії – 2012-2013. – № 13-14. – С. 237.
⁸ Єндик Р. Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму. – Мюнхен, 1955. – С. 9.
⁹ Єндик Р. Слово до братів. – Мюнхен, 1955. – С. 185–191 http://diasporiana.org.ua/ide…/2216-yendik-r-slovo-do-brata/ .
28 травня 2016 https://zbruc.eu/node/52015



ПОМЕР ПРОФ. д-р РОСТИСЛАВ ЄНДИК, ВИДАТНИЙ АНТРОПОЛОГ, РЕКТОР УТГІ

“Свобода”, 21 лютого 1974
Мюнхен. - В суботу 16-го лютого ц. p. тут помер на 68-му році життя видатний український науковий і громадський діяч, учений антрополог та письменник проф., д-р Ростислав Єндик, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка з 1938 р., ректор Українського Технічно-Господарського Інституту і член Української Національної Ради. Народжений 1906 року на Гуцульщині, сл. п. Ростислав Єндик закінчив університетські студії у Львові в ділянці антропології як учень проф. Яна Чекановського. Як письменник був у 1930-их роках близьким співробітником журналу „Вістник". Він автор збірок оповідань „Регіт Арідника" (1937) і „Зов землі" (1940), поеми “Титан" (1948) http://diasporiana.org.ua/poeziya/15951-yendik-r-titan/; збірок поезій, збірки статтей „Слово до братів", книжки про Д. Донцова http://diasporiana.org.ua/…/224-yendik-r-dmitro-dontsov-id…/ та інших. Між важливішими науковими працями проф. д-ра Р. Єндика були: “Антропологічні прикмети українського народу" (1934), і „Вступ до расової будови України" (1949). Після Другої світової війни жив постійно в Західній Німеччині, головно в Мюнхені.

вівторок, 3 грудня 2019 р.

Ігор Мельник, невід'ємна частинка Львова, столичного королівського міста, яке він так любив



Знаний журналіст, письменник, краєзнавець, рухівець, унікальний енциклопедист та інтелектуал. 
"Цей чоловік до останньої днини не втомлювався дивуватися цьому світові, відкривати й розуміти його глибоко – так, як це вмів тільки він." 

Пом'янімо...
2 грудня 2017 року тому пішов за горизонт Ігор Мельник... Але його аватарка - ще на «фейсбучній» стрічці, він ще з нами...

Він був невід'ємною частинкою Львова, столичного королівського міста, яке він так любив.
Ігор Мельник народився в 1952 році, мешкав на Академічній, ходив в 28-му школу. Потім поступив у "Політехніку", працював інженером-конструктором. І був активним учасником зовні невидимого, бо неофіційного, культурного і громадського життя Львова.
Навесні 1988 року з легкої руки Юрка Винничука зайнявся організацією Товариства рідної мови, що потім стало всеукраїнським товариством "Просвіта". 13 червня 1988 року, коли мали відбутися установчі збори, але брама заздалегідь орендованого приміщення (Палац культури будівельників, знаний як "Газ") виявилася зачиненою, він запропонував провести збори на площі біля пам'ятника Іванові Франку. Він і провадив цей перший в Україні масовий політичний мітинґ, який, власне, започаткував історичний каскад львівських мітинґів 1988 року. Був одним з організаторів Народного руху України.
На перших демократичних виборах його вибрали депутатом Львівської обласної і Львівської міської рад, потім він був депутатом Львівської міської ради третього скликання.
В 2012 був засновником Української Галицької партії, після реєстрації став першим її головою (2014–2016).
Любив історію, багато писав. Опублікував 10 книг з історії львівських вулиць.
У щоденному "Поступі" був від початків, спочатку як редактор відділу, потім – заступник головного редактора. Працював у "Галицькій брамі". Був заступником головного редактора журналу "Річ".
З 2013 року постійно публікувався на Zbruči.
В січні пережив інсульт. Нині не зумів. 65 років.
Так писав цього дня, два роки тому Збруч...



ПРОСТІР СТАЄ ТІСНІШИМ

Відколи тато переїхав зі Станіславова до мене у Винники, мене весь час хвилювало, чи йому тут не нудно, чи йому чогось не бракує. Коли я його про це запитував, він незмінно відповідав:
- Та нє, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.
- Але ти буваєш сумний.
- Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.
Тоді я ще не усвідомлював, що означає, коли довкола тебе утворюється пустеля самоти. Спочатку вона не так уже й кидається в очі, коли помирають перші родичі, друзі чи знайомі, але з часом утрат стає більше, пустеля захоплює все ширші терени.
Відходять друзі, близькі й не дуже близькі, але ті, яких я міг завше бачити на різних імпрезах чи просто на вулиці, і мій простір був мовби ними захищений. Я знав, що там і там побачу того або того. В науковій бібліотеці – одного, в кнайпі – другого, в книгарні – третього, з четвертим міг випити і помовчати, на якомусь прийнятті обов’язково зустріти п’ятого, бо він бував на всіх прийняттях.
І от цим п’ятим був Ігор Мельник. Він завше бував там, де щось відбувалося. З незмінною богемною хустинкою на шиї. Незмінною в тому розумінні, що мусила бути хустинка, а вже барви її могли мінятися.
Так склалося, що я безпосередньо був причетний до того, ким він згодом став – істориком, краєзнавцем і журналістом.
Спочатку я зазнайомився з одним із найближчих моїх друзів Влодком Вербенцем у 1983-му. З видження ми зналися й раніше, відвідуючи щонедільні підпільні книжкові базари, які часом відбувалися навіть у лісі, бо мєнти любили робити облави. А то якось, перестрівшись біля книгарень на Театральній, розбалакалися, і Влодко запросив до себе на Сербську. Він робив прекрасні вина. Так що ми біля вина з аґресту просиділи увесь вечір. Була пізня година, і він запропонував мені переночувати в нього.
Вранці я прокинувся в порожньому помешканні, бо Влодко пішов на роботу. Тут можна оцінити високе довір'я до мене. Лише вчора ближче познайомилися, а вже він не боїться мене самого залишити в хаті.
З тих пір ми заприятелювали. Влодко був моїм ровесником. Був кимось, кого мені бракує ось уже сім років. Власне він і познайомив мене з Ігорем, розповівши про свого товариша, який захоплюється історією, робить якісь дослідження, щось пише. Ігор показав мені свої дослідження, я завів його в редакцію «Жовтня», і він почав там друкуватися.
Звідтоді ми бачилися часто знову ж таки на різних імпрезах – днях народження, Нових роках, святкуванні Різдва і Великодня. В другій половині 80-х ми разом з ним долучилися до Товариства Лева. Я захопився творенням театру «Не журись!».
Тим часом на початку 1988-го в «Літературній Україні» з'явилась велика стаття на захист української мови. А тут мої уродини, за столом Ігор і каже мені: «Треба нам створити Товариство української мови. Ти не порадиш, хто би міг його організувати?». – «Та ти ініціатор, от і організовуй. Тільки назви Товариство рідної мови, щоб їм не муляло».
Він мав певні сумніви, бо навіть і не думав брати на себе таку поважну функцію, думаючи, що буде лише комусь помагати, але я переконав його братися самому і надиктував контакти, з якими можна співпрацювати. І він пішов збирати підписи.
Як відбувалися подальші події, можна довідатися зі спогадів самого Ігоря «Перший мітинґ у Львові. Спогади очевидця». https://zbruc.eu/node/8766
Там він пише, як без проблем знайшли голову Товариства, але насправді проблеми були, бо я спочатку Ігоря звів з Романом Лубківським, вважаючи, що на цьому місці такий досвідчений функціонер придався б. Але той відмовився і всіляко переконував, що ще «не на часі», що треба зачекати. Далі Ігор уже вийшов на Романа Іваничука, хоча він не відразу погодився.
Відтак вся діяльність Ігоря зосередилася на праці в Товаристві, яке незабаром переросло в «Просвіту», а «Просвіта» – у великий пшик і дерибан приміщень.
Коли Роман Іваничук у своїх спогадах дорікнув Ростиславові Братуню, що той публікував статті проти українських буржуазних націоналістів, я розкритикував ці спогади в «Post-Поступі», доводячи, що читачами цих статей власне й були націоналісти. Бо звідки ми могли довідатися про ту чи іншу нову книжку Донцова або Самчука, як не з таких статей та з радіо? Тоді ж відбулося дивне і таємниче пограбування «Просвіти». Бухгалтер невідомо чому сидів там пізно ввечері, і коли пролунав стукіт у двері, відчинив. А відтак дістав по голові, з сейфу пропало шість тисяч доларів. Я відразу написав, що тут справа нечиста та що бухгалтера треба перевірити в першу чергу. Стаття називалася «А в Просвіті справи темні». Був скандал. Розпочато нове розслідування, але скінчилося нічим.
Роман Іваничук за ці статті дуже на мене образився, і більше ми не віталися. В своїх інтерв’ю він донедавна стверджував, що начебто я звинувачував у пограбуванні його. Хоча це не так. Мені не раз хотілося підійти до нього і порозумітися, може, й вибачитися, але й тут не встиг.
Ігор на мої випади проти Іваничука й Просвіти відповів гнівною статтею в газеті «За Вільну Україну». Однак це нас ані трішки не розсварило. Ми й далі бачилися на різних імпрезах і цілком мило розмовляли. «Ну, я ж мусив відповісти, ти ж розумієш», – казав він мені добродушно. «Авжеж, – кивав я. – В свіжому числі "Post-Поступу" почитаєш і мою відповідь на твою відповідь».
Наступною значною заслугою Ігоря стала співпраця з видавництвом «Центр Європи», яке очолював Сергій Фрухт. Між іншим, дуже колоритна особистість. Йому вдалося зібрати цікаву команду, що складалася з переважно львівських істориків та краєзнавців, завдяки чому було видано чимало важливих досліджень. Усі ці люди переважно, як і Ігор, фахівцями не були, але були перейняті Львовом, хоч і, на відміну від Ігоря, не народилися тут.
Згадуючи Ігоря, не можу оминути Сергія. До революційних подій 1987–1989 років Сергій керував літературною студією в РОКСі і згуртував довкола себе російськомовних інтелектуалів. Розмовляв Сергій винятково російською, був і сам неабияким інтелектуалом, нарівні з ним міг дискутувати хіба Роман Кісь, бо я настільки філософією і новітніми течіями в літературознавстві та лінгвістиці не переймався. Коли ці двоє починали діалог, я лише кліпав очима, бо половини термінів не тямив.
Там, у РОКСі, в 1970-х роках ми мали з Грицьком Чубаєм та Олегом Лишегою кілька презентацій, а потім просто вчащали «на баби», цікавлячись винятково юними поетесами.
Тоді ж Гриць написав у 1978 році жартівливого вірша про Фрукта, якого пізніше Victor Morozov поклав на музику і частенько виконував у нашому товаристві.
Сергій, між іншим, не ображався і навіть запросив нас із Олегом на своє весілля. А в середині 1990-х під час Форуму видавців я чую грубий бас чистою українською: «Юрко! А чого то ти не вітаєшся?» Переді мною Сергій з козацькими вусами. Я був немало здивований.
А тепер уже й Сергія нема. ба навіть нема інформації про нього. Був чоловік, зробив стільки корисного, а в інтернеті порожньо. Навіть Ігор, коли я йому зателефонував, не міг нічого мені повідомити про смерть Сергія.
Але завдяки саме Сергєві Ігор нарешті міг зайнятися улюбленою дослідницькою справою. Його книжки про вулиці Львова – це те, що залишиться назавжди в користуванні краєзнавців та істориків. Він тихою сапою обробляв свою скромну ділянку, зосередившись на одній темі, але демонструючи енциклопедичні знання. Він носив у голові безліч всілякої інформації, пов’язаної зі Львовом і Галичиною, з ним можна було радитися, щось уточнювати. Коли я повідомляв йому, що знайшов в інтернеті ту чи іншу стару польську книжку з історії Львова або й цілий сайт, де можна стягнути стару пресу і книжки, він уже знав про них. Його важко було чимось здивувати.
3 грудня 2017
https://zbruc.eu/node/73840


Оцей нарис пана Ігоря надруковано в газеті "Поступ", заступником редактора якої він був, 11 червня 2005-го:

Коротка історія однієї львівської вулиці
Сонячна -- Ботвіна -- Куліша
Тепер ця вулиця названа на честь Пантелеймона Куліша. Можливо, гість із Наддніпрянщини колись і спацерував цією вулицею під час своїх приїздів до Галицької столиці.
Назва
Коли ж вулиця вперше з'явилася на планах львівського маґістрату, а це було приблизно 1820 року, то називали її Сонячною. Можливо, тому, що вулиця майже збігається з меридіяном північ-південь і у безхмарний день вікна її будинків освітлені сонячними променями.
Таку назву вулиця зберігала аж до 1950 року. За совєтських часів її перейменували на честь Нафталі Ботвіна, члена Комуністичної партії Західної України, страченого 1925 року за вбивство аґента поліції. А з 1992 року ця вулиця носить назву Пантелеймона Куліша.
Колись тут їздили трамваї
Тягнеться вона тепер від вулиці Шпитальної до колишньої площі Місіонерів, яка за совєтських часів називалася площею 700-річчя Львова, а зараз не має жодної назви. Біля початку вулиці Куліша стоїть споруджений на початку ХХ ст. торговий дім "Маґнус", а на колишній Місіонерській площі незабаром мають збудувати великий супермаркет з багатоповерховою автостоянкою.
На Куліша панує досить жвавий рух, хоча вона не є магістральною вулицею. Ще у 1960-х роках нею їздили трамваї -- від Городоцької, рейки пролягали через усю вулицю Сонячну (Ботвіна) і повертали на її кінці праворуч до вулиці Замарстинівської.
Театральні духи
Між будинками №№ 23 і 25 був пасаж Абрама і Якуба Германів, який вів до театру "Колізей". Сецесійний театр Colosseum (Міський театр Nowosci) було збудовано у 1898-1900 роках за проєктом знаних архітекторів Фехтера і Шлеєна. У міжвоєнний період Королівське столичне місто Львів утримувало два театри. У Великому (тепер Оперний) ставили драми, комедії та опери, а в "Колізеї" -- фарси, водевілі й оперети. Деякий час функціонував і Малий міський театр у Католицькому домі на вулиці Городоцькій (тепер Театр ЗахОК), де ставили камерні п'єси-штуки. Після ІІ Світової війни залишки "Колізею" перебудували на заводське приміщення, яким бродять ночами привиди колишніх акторів.
Більшість будівель вулиці Куліша була споруджена ще у ХІХ сторіччі. До них додали кілька сецесійних споруд. На місці колишньої площі Зернового ринку, де ще у 1950-х вирувала торговиця, збудували готель "Львів", задвірки якого виходять на Куліша.
Найгарнішою будівлею на вулиці до недавньої перебудови був будинок № 6А. Його споруджували одночасно з Великим міським театром за проектом Зиґмунда Ґорґолевського. Тут були театральні майстерні та склади декорацій. Однак таке утилітарне приміщення було гарно оздоблене барельєфами та скульптурами, присвяченими театральному мистецтву. Перебудова цього будинку у 1980-х роках зіпсувала його стиль і пропорції.
Колишні фірми та кнайпи
Сонячна вулиця перетинала колишню жидівську дільницю у Львові і була разом з вулицею Казимира Великого (тепер Городоцька між "Маґнусом" та початком вул. Шевченка) її діловим центром.
У старих довідниках можна дізнатися, що на вулиці Сонячній було кілька десятків торгових та промислових фірм. Зокрема під № 5 Соломон Дізендорф торгував фарбами, а під № 26 була фабрика фарб та ультрамарини Хаїма Перлмуттера. Меблева майстерня Альтбаха і Береза працювала під № 27, а фірма "Бондиш", власниками якої були Якимович, Кой і Черський, -- на Сонячній, 18. Під № 30 торгували залізними виробами Бардах і Пілінгер, а під №7 -- брати Братубар... Донині у наріжному будинку № 1 збереглася колишня аптека Каєтановича "Під білим орлом". А на Сонячній, 23 фірма "Ландау і Форнзіргер" займалася "купівлею та продажем старих і нових мішків". Поряд була друкарня Ебвера, яка друкувала різні часописи також мовами ідіш та іврит.
Однак найбільшим підприємством в околиці була Міська газівня, де з вугілля виробляли газ для освітлення львівських вулиць та будинків. Це підприємство, до якого від Сонячної пролягла Газова вулиця, запрацювало ще 1858 року. У будівництві цехів газового заводу наприкінці ХІХ сторіччя брав участь відомий архітектор Альфред Каменобродський. Донині стоять серед куп сміття та розвалених будівель збанкрутілого заводу газової апаратури добротні неготичні споруди, збудовані за проєктами цього архітектора. А в них би можна було створити неперевершений виставковий чи мистецький центр.
Не бракувало на вулиці Сонячній і ресторацій, більшість яких була звичайними кнайпами. У будинку № 7 була ресторація Кребса, № 11 -- Хаї Штейнах, № 17 -- Флігельмана, № 25 -- Шпігеля, № 37 -- Ісака Гольдберга, № 39 -- Хаїма Вільфа, № 41 -- Гандверкера, № 46 -- Сари Брюмер. А під № 48 власником кнайпи був Арон Журавель.
Неподалік, ще в совєтські часи зберігся останній заїзд у Львові. Ще на початку 1960-х сюди заїжджали селянські вози. Тоді він називався "Будинок колгоспника", а згодом, до початку 1990-х, -- готель "Комунальний".
Страшний погром пережила Сонячна вулиця 22 та 23 листопада 1918 року, після того як Львів залишили українські війська. Польське військо та міське шумовиння громили жидівські столиці міста. Сотні жертв цієї масакри звозили до театру "Колізей". Однак справжня катастрофа для єврейського населення настала у роки ІІ Світової війни. Відтоді і вулиця Сонячна втратила свій первісний вигляд, щоб перетворитися на вулицю Ботвіна, а потім Куліша.

четвер, 7 листопада 2019 р.

Про нащадків Маркіяна Шашкевича


Портрет Маркіяна Шашкевича пензля Євгена Безніска


Цього дня 208 років тому народився Маркіян Шашкевич.

Про його родину
Син
...Перед своїм висвяченням Маркіян Шашкевич одружився в лютому 1838 року з Юлією, донькою о. Теодора Крушинського (1785–1866), пароха церкви Різдва Пресвятої Богородиці у селі Деревні на Жовківщині. Мати Юлії – Катерина походила з шляхетської та священичої родини Янкевичів.
Тодішні випускники семінарій їздили по галицьких селах і містечках на балі, весілля й інші забави, щоби знайти собі достойну дружину. Восени І837 року в містечку Холоєві, що на Радехівщині, на весіллі доньки місцевого пароха Мрозовського Маркіянові Шашкевичу впала в око гарна струнка дівчина з блакитними очима. Так він познайомився з Юлією Крушинською.
Після весілля молоді жили на парохії у Деревні, а 18 жовтня 1838 року отця Маркіяна призначають адміністратором церкви Різдва Пресвятої Богородиці у селі Нестаничах Радехівського деканату. До парафії належало тоді до 500 греко-католиків. За плебанію була стара хата зі солом’яною стріхою. Тож отцеві було вельми сутужно. У Нестаничах у подружжя народився син Володимир.
У грудні 1842 року Юлія народила сина Святослава, який помер, не проживши й року. Це вже було у селі Новосілки Ліські Кам’янко-Струмилівського деканату, куди перевели о. Маркіяна парохом дерев’яної церкви Св. Миколая у 1841 року. Тут хворий на сухоти поет-священик помер 7 червня 1843 року.
Після смерти о. Маркіяна його дружина з сином перебралася до о. Теодора Крушинського у Деревню. Тут Володимир навчався читати і писати по-польськи й по-руськи.
...У 1851–1859 рр. Володимир Шашкевич навчався у Львові в гімназії, а 1861 року вступив на правничий відділ Львівського університету ім. Франца І. Ще гімназистом почав писати й публікувати вірші. ...На початку 1860-х років він став знаковою постаттю покоління "Молодої Русі", інакше відомого як угруповання ранніх народовців. З лютого 1863 року редаґував літературно-науковий тижневик "Вечерниці".

Володимир Шашкевич

На початку 1866 року В.Шашкевич створив власний часопис "Русалка", який вже в квітні того року припинив існування через брак коштів. Не маючи засобів для життя та праці, В.Шашкевич переїхав до Деревні. Жив деякий час у Великих Мостах.
...У червні 1869 року Шашкевич повернувся до Львова, де розпочав службу практикантом при Краєвому суді у Львові. Наступного року він став співпрацівником політичної газети "Основа", яку заснував віце-маршалок Галицького сейму, лідер народовців Юліян Лаврівський.
В.Шашкевич став також членом заснованого 1868 року товариства "Просвіта", для якого він редаґував читанки для народу. З вересня 1872 р. став Шашкевич фінансовим урядником у Тернополі, а з лютого 1874 р. – в Коломиї. Відтак його перевели до Тарнова в західній частині Королівства Ґаліції та Володимирії. Разом з ним їздила його мати.
Після переходу на пенсію В.Шашкевич повернувся 1883 року до Львова, де й помер 16 лютого 1885 року. Мати пережила свого сина на 11 років. Померла Юлія Шашкевич з Крушинських 4 жовтня 1896 року. Її поховали біля Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові. До цієї могили перепоховали 1908 року прах Володимира Шашкевича.
Світлина Володимира Шашкевича стала художникам моделлю для створення образу його батька – Маркіяна Шашкевича.
З нарису св. п. Ігоря Мельника "Володимир Шашкевич – син Маркіяна" 


Внук
†. Інж. Михайло Шашкевич
1860—1940.
"Дан", сербський щоденник у Новому Салі (Югославія), приніс посмертну вістку про внука нашого славного Маркіяна Шашкевича. — "В ночі 12. VI. ц. р. [1940] — пише "Дан" — віддав Богові свою родолюбиву й шляхетну душу інж. Михайло Шашкевич, емер. інспектор, б. голова Інжинірського Товариства, секції Новий Сад. Інж. Михайло Шашкевич є нащадком старої української родини Шашкевичів, яка дала багато старшин та письменників. Дід його — це славний український поет Маркіян, а батько його прийшов підчас повстання 1849 р., як старшина україн. війська на Мадярщину. Після повстання батько його залишився в Будапешті й одружився з Юлією, милою та інтеліґентною донькою славного тоді сербського письменника й професора Йована Беріча, матірю покійного Михайла. Брат Михайла — це відомий конструктор військової понтоно-мостової системи, ще вживало її б. австро-угорське військо. А й сам інж. Михайло, покінчивши політехніку в Будапешті, став знаменитим спеціялістом і працював на витичуванні й будові залізниць у Хорватії, Слявонії й Сербії. Опісля перейшов на службу хорватсько-славонської краєвої влади, працюючи над багатьома дорогами, мостами та меліораціями. По світовій війні перейшов інспектором до будівельної дирекції в Новий Сад, де скоро здобув симпатії не лише своїх молодших товаришів, але й усього громадянства. Ще з молодих літ слідкував за політичним рухом сербів у Хорватії і Слявонії та вдержував особисті звязки з усіми нашими провідниками з тих країв. Своїх дітей виховував до праці й сини його сьогодні представляють еліту югословянських вищих старшин маринарки та інженерії. Пок. Михайло заховав багато листів та книг свого діда Йована Беріча, великого приятеля Вука (Караджіча).
Панахиду відслужено 13. VI. цр. пoпoлудні на Успенському цвинтарі, а тіло його буде перенесене до Слявонського Броду, до родинної гробниці. Хай буде слава й вічна память родолюбові й працівникові інж. Михайлові Шашкевичеві."

За "Даном" подав: Іван Будз.
17.11.1940


понеділок, 12 серпня 2019 р.

Народження УСС


Сотня УСС Андрія Мельника над Золотою Липою. Село Пановичі, Підгаєччина, 1915 рік



105 років тому, 6 серпня 1914-го, коли Австро-Угорщина оголосила війну Росії, Головна Українська Рада створила Боєву Управу, яка мала займатися організацією власних збройних формувань – Українських Січових Стрільців.
Св. п. Ігор Мельник
НАРОДЖЕННЯ УСС-ІВ

Бойовий Прапор Українських Січових Стрільців: з одного боку зображений Архистратиг Михаїл, з іншого – емблема УСС

ТВОРЧИЙ ДУХ СІЧОВОГО СТРІЛЕЦТВА
У серпні 1914-го до Українських Січових Стрільців записалося 28 тис. юнаків, але військове командування імперії Габсбурґів погодилося тільки на 2.5 тис. Відібрали найкращих – чи не кожен мав за плечима освіту. По суті, це був цвіт молодої української інтеліґенції. Російські війська наступали на Галичину, і Січові Стрільці, яких зібрали на перший збір у Стрию, відійшли на Закарпаття, аби тут вчитися військовому ремеслу.
Українське стрілецтво отаборилося у селах Страбичево та Горонда‚ неподалік Мукачева. Корчма у Горонді стала місцем стрілецьких сходин та дискусій. Говорилося тоді багато про УСС. Одні вважали, що „усусуси“ мають своєю звитягою принести славу українському народові. Інші – що не треба квапитися іти в бій. Краще берегти сили для майбутньої боротьби за українську державу.
Рацію з історичної перспективи мали і перші, і другі. Січові Стрільці прославилися і в боях під час Першої світової війни, і взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях в Україні у 1917-1921 роках.
Освічені і дисципліновані юнаки завоювали на Закарпатті прихильність не тільки місцевих українців, але й навіть угорців. Хоча на початках їхній вигляд був далеко не парадний. Стрільці носили подертий військовий одяг мадярського крою, старе взуття та були озброєнні рушницями давньої системи Верндля на один набій, зі шнурком замість ременя. З тими крісами хлопці робили вправи і з ними пішли у перші бої.
Цікавим документом тої доби є стрілецька пісня:
„Машерують добровольці
Через Мезтеребеш*
Чи то військо, чи то банда
Ти ніяк не розбереш…“.
Але на військовий вишкіл випало небагато часу. Російські війська захопили Галичину і впритул наблизилися до Закарпаття. Австрійське командування кинулося по останні резерви. Прийшла черга й на УСС. Першою рушила на Верецький перевал сотня Василя Дідушка 10 вересня 1914 року. 17 вересня виїхала на Ужок друга сотня Ореста Семенюка. До кінця вересня на фронт пішли всі відділи УСС. На закарпатській землі полягли перші українські стрільці. Творилася нова сторінка нашої історії.
В другій половині листопада 1914 року російські війська перейшли в наступ і на карпатських хребтах знову стало гаряче. На українських стрільців була покладене завдання стати „оком фронту“, вони весь час ходили в розвідку, часом глибоко у ворожий тил. Їхня відважна поведінка та здобуті вістки про ворога викликали захоплення у вищого командування.

Сотник Клим Гутковський
Після 10 січня вийшла на фронт і сотня Клима Гутковського, що досі стояла залогою в Хусті. Вона потрапила на дуже важкий бойовий терен і займалася розвідкою. За успіхи її навіть було згадано у звіті головного командування армії. Однак‚ в безупинних боях за два місяці сотня К. Гутковського зазнала таких втрат, що її в березні відіслано до Мукачева для поповнення особового складу. Важкі обставини відбилися на здоров’ї славного сотника К. Гутковського, який помер після Великодня у Будапешті.
Саме у Мукачівському замку перебувала додаткова сотня УСС, якою командував сотник Никифор Гірняк. На її основі і постав Кіш Українських Січових Стрільців, так звана „кадра“ (чи по-теперішньому – „база“), що з того часу перебував у старовинному замку – збірний пункт для тих, що поверталися зі своїх сотень з відпустки, лікування чи залишків частин з фронту. Тут із них під проводом старшин формували нові відділи і відсилали назад до бойових сотень. Набирати новобранців „кадра“ не мала права.
У Мукачівському замку у Коші була зформована Пресова Кватира, для чого підхорунжий Іван Іванець купив у Мукачеві фотоапарат. Тут було організовано стрілецьку читальню та бібліотеку, лекційний гурток.
Була ще в УСС і „гуцульська сотня“. 27 жовтня 1916 року вона була розквартирована у Великому Бичкові. А після кривавих боїв у Карпатах 18 червня відправлена на відпочинок у село Петрово на Закарпатті, звідки 27 червня подалася знову на лінію фронту під Бережани.
Оскільки серед Січових Стрільців переважали молоді інтеліґенти та студенти, стрілецтво породило справжній культурний феномен – художню творчість у військових мундирах. Січові пісні стали загальнонародними. Серед стрільців нині такі відомі літературні постаті, як підхорунжий Роман Купчинський, автор першого роману про усусусів „Заметіль“, та підхорунжий Осип Назарук, автор роману „Роксоляна“, який нині вивчається в школах. Поети, піснярі, художники, театрали, журналісти.
Ба, навіть драматург, про якого хочеться згадати окремо, бо він має безпосередній стосунок до Закарпаття. Ярослав Барнич народився 1896 року на Івано-Франківщині в родині директора школи. З дитинства захопився музикою. У 1914 році вступив добровольцем до Українських Січових Стрільців, між якими навіть організував смичковий квартет. У 1924 році закінчив Вищий музичний інститут у Львові і на запрошення закарпатського товариства „Просвіта“ переїхав до Ужгороду керувати оркестрою місцевого театру. Тут він з успіхом пропрацював кілька років, після чого поїхав до Берліну підвищувати кваліфікацію.
У 1930-их роках Я. Барнич написав кілька оперет, які з успіхом і нині йдуть на українських театральних сценах. Він є автором загальновідомої популярної пісні „Гуцулка Ксеня“. Після Другої світової війни виїхав за океан, що й спричинило накладання табу на його ім’я в совєтський час.
Серед найвідоміших оперет Я. Барнича – „Шаріка“ та „Гуцулка Ксеня“. От „Шаріка“ якраз розповідає про те, як Січові Стрільці стояли на Закарпатті. Друга дія п’єси відбувається в Хусті, де між українським сотником та місцевою мадярською дівчиною на ім’я Шаріка народжується кохання, яке триває впродовж життя, незважаючи на перешкоди. Цілком можливо, що сам Я. Барнич був у сотні К. Гутковського, яка базувалася в Хусті наприкінці 1914 року. Принаймні, рідкісне ім’я Клим носить один з центральних персонажів твору.
„Шаріка“ з успіхом іде на сцені львівського, тернопільського, івано-франківського театрів. І дуже приємно, що в рік 120-річчя з дня народження відомого драматурга, композитора, дириґента оперету про кохання січового стрільця поставлять у Закарпатському музично-драматичному театрі ім. братів Шерегіїв. Це буде акт історичної справедливости і стосовно Я. Барнича, який працював в ужгородському театрі, і до Січових Стрільців, чиї могили, часто нині безіменні, розгубилися на просторах Срібної Землі – від карпатських перевалів і до Ужгороду, де був величезний військовий шпиталь, та Мукачева, де розташувався Кіш усусусів.
Як згадував у мемуарах відомий закарпатський просвітянин та політичний діяч Августин Штефан, на пробудження національної свідомости закарпатців значний вплив мало перебування Українських Січових Стрільців на Закарпатті. „Більші або менші формації, деколи кількасот стрільців, побували від кількох днів і навіть кілька місяців в кільканадцяти селах і містечках від 4 вересня 1914 року аж до квітня 1917-го. Стрільці часто ночували в селянських хатах, розмовляли з селянами, бавилися з дітьми, учили молодь народних і патріотичних пісень, в неділю і в свята ходили до церкви‚ і часто стрілецький хор співав там на Богослужінні. Люди слухали, що пани офіцери говорять так, як вони, а не по-мадярськи“.
Ця пам’ять живе в народі донині.
____________
* Угорська назва Страбичева.
Автор: Олександер Гаврош, Ужгород
Джерело: https://svoboda-news.com/svwp/%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D0%B8%D0%B9-%D0%B4%D1%83%D1%85-%D1%81%D1%96%D1%87%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%BB%D0%B5%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%B0/

середа, 24 квітня 2019 р.

Варшавська угода Пілсудського з Петлюрою

С.Петлюра та Ю.Пілсудський приймають парад. 1920 р.

Варшавська угода Пілсудського з Петлюрою
Св. п. Ігор Мельник

99 років тому, вночі проти 22 квітня, у Варшаві міністр закордонних справ Української Народної Республіки Андрій Лівицький та віце-міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали Угоду про співпрацю обох урядів.
У першому розділі угоди польський уряд визнав "право України до незалежного державного життя", а Директорію УНР на чолі з Симоном Петлюрою – верховною владою УНР.
Наступний розділ Угоди визначав перебіг кордону між Польщею й УНР, який мав проходити "на північ від Дністра вздовж ріки Збруч, а далі вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кременецькі гори, і далі на схід від Здолбунова, далі вздовж східної адміністративної границі Рівненського повіту, далі на північ вздовж кордону колишньої Мінської губернії до перетину його річки Прип’ять, а далі Прип’яттю до її гирла" ¹.
Таким чином Директорія УНР на чолі з Симоном Петлюрою остаточно денонсувала Акт злуки між УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 року, і відмовилася на користь Польщі не лише від Галичини, але й від Західної Волині, Холмщини, Берестейщини, Підляшшя й частини Полісся.
Варшавський договір 1920 року був негативно сприйнятий у Галичині. Зокрема, галицький історик і член делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції Степан Томашівський (1875–1930) писав, критикуючи С.Петлюру: "Загалом панує погляд, що польська орієнтація "головного отамана" почалася щотілько в зимі 1919–1920. Нічого більше фальшивого! В дійсности посередні звязки з Поляками сягають ще часів Гетьманщини, а прямі навязалися вже в січні 1919 р. Вже в травні 1919 р. прийшло до першого варшавського порозуміння, і вже тоді мировій конференції в Парижі була знана нова лєґенда про те, що Польща буцім-то стала чемпіоном ідеї самоозначення українського народу. Варшавське порозуміння відновлювано правильно що четвертину року (останній раз 22 квітня 1920) і за кожним разом підписувано його розпаленим залізом на спині західного відлому української нації, а відносним копіям давано хід у дипломатичних колах Антанти.
В кожному з цих документів зречення "УНР" і набутки Річипосполитої були означені дуже докладно і ясно; натомість надії першої й обіцянки другої дуже загально і мрачно. Та воно й не могло бути инакше. Щож уявляв із себе Петлюра з осени 1919 р.? З утікача-комірника став політичним наймитом. Про моральний і національно-політичний бік цеї служби нема що й казати; з дипломатичного і міжнародно-правного становища беручи, були всі варшавські акти найдурніші у світі. Та Петлюра не бачив і не розумів цього; він навіть не відчував усеї смішности свойого становища – смішности, яка убиває...
Коли сьогодні Польща приневолена – за ціну великих здобутків у Ризі – виповісти найми Петлюрі, то – віримо дуже – робить це із щирим жалем. Не ізза вдячности для "союзника", а тому, що з остаточним упадком "головного отамана" Польща тратить політичне і моральне placet: на володіння західно-українськими землями, – одиноке, яке досі встигла здобути у небольшевиків. У хвилі упадку совєтського режіму на сході це може мати не аби-яке політичне значіння. Значить – Петлюра справді дорогий Польщі" ².
Читати далі: https://zbruc.eu/node/35275