Пам'яті Георгія Якутовича

 

Георгій Якутович

* 14 лютого 1930 - † 5 вересня 2000

"Аркан", 1960, ліногравюра

ЯКУТОВИЧІ

Це не просто сторінка – знамените явище в українському мистецтві. «У 1960-х графіка домінувала над живописом. Цей напрямок тримав на плечах батько, - писав Сергій Якутович, який покинув нас 27 дня минулого місяця, про геніального графіка Георгія Якутовича. – «Коли він пішов, я зрозумів: атланта не стало, балкон може впасти. Підперти його маю я, хоча б криво».

Підпер гідно. Його роботи в приватних збірка і музейних колекціях по всьому світу, навіть у Білому домі.

Ніхто з українських художників не зробив для кіно стільки, як Георгій і Сергій Якутовичі. Батько – насамперед у «Тінях забутих предків» Параджанов так оцінював внесок Георгія: «Він не просто художник, а художник, що мислить /…/. Він привів нас у Карпати, як гід. Вони йому знайомі. Він врятував нас від пейзанства, від фальші». Карпати були йому рідні, він придбав хатину в гуцульському селі Дземброня, що під самою Чорногорою, подовгу там працював. А мій біль – так і не здійснена екранізація мого сценарію «Олекса Довбуш». Знімати взявся Леонід Осика, оператор-постановник мав бути Юрій Гармаш, художник-постановник – Георгій Якутович. Потужна група! Не склалося. З банальної причини – кошти…

А згодом я на території довженківської кіностудії на місці порожнього басейну побачив макети і став, як заворожений: «пітерські» леви, що сприймалися як загадкові сфінкси, були ЖИВІ, ще й не зафільмовані. Співпраця Сергія Якутовича з Юрієм Ільєнком на фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу» спричинилася до дивовиж, коли живі образи перетікають у полотна, і навпаки – з полотен оживають, у акторському втіленні. А макети… Кінознавець Лариса Брюховецька писала: «Макети передають інтенсивність подій. Крім того, вони надають об’ємності батальним сценам і в незвичній, умовній атмосфері фільму масовка стає зайвою. Зрештою, вони посилюють емоційну напругу. Отже, Юрій Ільєнко разом з Сергієм Якутовичем зробили відкриття в кіномові, принаймні, порушивши стереотип батальних сцен історичного фільму. Про цю знахідку режисер сказав у своєму прес-релізі: «нехай комп’ютери відпочивають». Те, що зробив Сергій Якутович як художник, є поза сумнівом, нове слово в кіно. Його ще оцінять».

«Мої розписи до фільму «Молитва…», - писав не без гумору Якутович, -люди крали зі знімального майданчика. Обламували декорації й несли додому. Зрозумів, я – народний художник». А ще так: «У мене – своя Україна. Для неї живу й за неї вмру. І мені байдуже – потрібен я тут чи ні. Моя Україна не схожа на реальну. Я увесь час жив паралельгим життям. Мені постійно було тут некомфортно. Інші країни пропонували мені комфорт. Однак за тиждень він набридав».

Втрата дружини, також художника (та й мама була художник-ілюстратор, і молодший брат Дмитро живописець), потім сина, теж талановитого («Коли помер син, якраз почали стріляти на Майдані. Для мене все з’єдналося. 2014-й – найстрашніший у житті»).

«… часом хочеться вимовити одне слово й цим сказати все. Я втомився».

Мир душі Вашій, Майстре! І Ваших рідних, знаменитих і просто митців-трударів.

Св. п. Василь Портяк

9 липня 2017

Важко повірити, але перша персональна виставка Георгія Якутовича відбулася на його сімдесятиліття. Жити йому тоді залишалося неповних 7 місяців...

Двічі дістав Шевченківську премію: одну за “Тіні забутих предків”, другу — за “Повість минулих літ” у переказі Віктора Близнеця.

...Св. п. Сергій Якутович: "Бачте, говорити про батька, як про минуле... Нічого не подієш... Я не можу говорити про батька, як про батька, тому що він для мене був усім. Батько — це батько, це фізіологічне (посміхається). Він був вчителем, був вихователем, найкращим другом, найстрашнішим критиком. Знаєте, зараз пройшов час — я згадую дитинство, як ... я не можу сказати — щастя, це щось неймовірне. Це не схоже на звичайне дитинство, тому що я ріс серед батьківських друзів, перед батьком з його ідеями, його фантазіями, якимись авантюрами, його світом, який він будував. Він своїм прикладом, своєю жертовністю... він міг кидатися, знаєте, міг знімати окуляри і йти на амбразуру! Я розумів, що в цих моментах він прекрасний, як кожна людина прекрасна, коли вона відкрита всім вітрам, людина, яка живе без остраху. Потім він сидів у майстерні зачинившись, в нього були муки, але на людях і коли він відстоював якусь ідею, якогось свого друга, наприклад, як з Гавриленком було, він ішов на все.

“Є у мене топір. Топір!..”, ліногравюра.

Андрій Чебикін, художник: Уявіть собі 63-й рік, зробити таку гравюру, він був уже на межі з дисидентами, буквально (про гравюру “Є у мене топір. Топір!..”). Він співчував їм, він спілкувався з письменниками, поетами.

Микола Стороженко, художник: Юрій Якутович добився звучання чорного по білому через дерево.

Андрій Чебикін: Найбільше він влюбився в Карпати [він жив у Дземброні. - Василь Портяк], робив вільну графіку. Але потім несподівано для себе ви́різав на торці, на дереві гравюри до “Тіней забутих предків”. Це настільки блискучі були речі, коли їх виставили на Червоноармійській, 12, - ми, студенти, були в захопленні від тих творів. Яка майстерність, яка проникливість у твір, які образи!

"Дитячі радощі", ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Микола Рапай, скульптор: Уся наша дружба, вся наша компанія будувалася на тому, щоб якнайглибше осягли професію, кожному свою, своє бачення - орієнтуючись на дуже високі зразки відкривати своє бачення. То була установка така, з якої ми виходили, то був гімн нашої республіки: в нас була республіка на Кудрявській, вона звалася Кудрявська республіка, а вулиця звалася Віа дель Корво, вулиця бідних закоханих, ми тоді зачитувалися італійцями. Основна ідея була служіння мистецтву, не робота в мистецтві, а служіння. Критерій ставився дуже високий. Юра був у нас мовби носієм високої ідеї, він теоретизував, багато розмірковував на цю тему.

Андрій Чебикін: Це наш вчитель, безумовно, це ціла школа української графіки, я б сказав, пророк у графіці. Будучи дуже висококультурною людиною, знаючи світове мистецтво, знаючи гравюри всієї Европи, знайшов такий хід - він її узагальнив і вивів на такі обшири, дуже різноманітні, і підходи. До кожного нового твору Якутович знаходив якийсь хід, новий ряд, бо він вважав: форма — це є зміст.

Сергій Якутович: “Якщо робити, то абсолютно.” І ця абсолютність передалася. Я — легковажна людина, в мене абсолютів немає, плигаю, плигаю, досі скачу, як воша на гребінці, і батько через це, навіть коли я вже був досить відомим художником, лавреатом, - батько страшенно переживав: “Ти не можеш зосередитися на якійсь темі і в цю тему так увійти, щоб розкритись до кінця, щоб робота була символом”. Як його “Топір”, як “Аркан” - це символи, це абсолютна концентрація ідеї, таланту, здібностей, виражених в образі.

Ми з ним були в Італії; зайшли у Венеції на виставку “Венеція у гравюрах”. Батько каже: “Чого ми туди підем? Це не графічне.” Вона кольорова, живописна така. Я кажу: “Ну, пішли, подивимося гравюри.” Прийшли туди і стоїмо, один одному посміхаємося: побачили шляхетність гравюри, символи, що сконцентровані в чорному й білому, але це не тільки чорне й біле, але й колір, це концептуально виражено. Вийшли, і батько каже: “Так ми з тобою аристократи!” Напевно, аристократи, бо художники, графіки — таки аристократи. Сама природа творчости нашої графічної, тім більше творчости гравера — це абсолютна дисципліна, самообмеження, ти переборюєш супротив матеріялу. Жити в постійній напрузі, весь час шукати в собі такого, якого ти любиш, найкращого себе, ідеал... Батько скрипів зубами: “У мене не вистачає СИЛ розповісти про себе, що я хочу розповісти як художник!” З іншого боку, для мене це безумна дисципліна - робити книжку десять років! Я за два місяці зробив усього Гоголя в тому році. Батько одного "Вія" робив п'ять років!

Через величезний діапазон його пристрастей, він ввесь час сам себе обмежував. От йому кажуть: “Ну, что ты, Юрочка, - московські друзі кажуть, - какого-то Стефаника делаешь, ты же в состоянии Шекспира поднять, Бог ты мой!” А він каже: “Я в Стефанике вижу Шекспира.” Він у Карпатах бачив Біблію. Він не бачив у Карпатах етнографічність: гоп-гоп-ту-ту-ту, він бачив Біблію!*

Георгій Якутович народився 14 лютого 1930 року в Києві. Сергій Якутович: "Самі Якутовичі з Білорусі: село Воронове Го­мельської губернії. А тут вони поєдналися з Синчил­ло. Був такий Синчилло–Стефановський, друг Тараса Шевченка, який мав художню школу на Подолі і розписував церви. Якутовичі були підрядниками, будували церкви: на цьому вийшов мезальянс родів. Це по батьківській лінії. А по маминій — мій дід вчився в одному класі з Булгаковим, у Першій київській гімназії, прадід — професор Київського університету святого Володимира, засновник Інституту мікробіології." (З інтерв'ю 2009 року).

Сергій Якутович

Майбутній український митець-графік Георгій Якутович студіював мистецтво в Київському художньому Інституті. Перебував під впливом творчости Георгія Нарбута та школи "бойчукістів", а також надихався фольклорним монументалізмом і простотою творчости Дієго Рівери. Народний художник України, професор Академії мистецтв України Георгій Якутович працював у техніках книжної і станкової графіки, у сфері кіномистецтва. Відомий майстерними гравюрами, переважно дереворитами, до творів "Фата моргана" Михайла Коцюбинського (1957), "Ярослав Мудрий" і "Свіччине весілля" Івана Кочерги (1962), "Козак Голота" Марії Пригари (1966), "Захар Беркут" Івана Франка (1972), "Кленові листки" Василя Стефаника, до "Слова про Ігорів похід" (1977). Крім книжної графіки, Георгій Якутович створив окремі гравюри на історичні теми: "Іван Вишенський", "Олег Гориславич", а також цикли на теми українських народних казок, старовинної української музики; листівки на мотиви українських народних пісень. Автор спогадів про Сергія Параджанова "Незакінчена сповідь" у книзі "Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність". (К., 1994). Георгій Якутович - художник-постановник знакових кінострічок "Тіні забутих предків" (1964, режисер Сергій Параджанов) та "Захар Беркут" (1971, режисер Леонід Осика). Був консультантом стрічки "Камінний хрест" (1968). Член Національної спілки художників України. Помер у Києві 5 вересня 2000 року, похований на Байковому цвинтарі.

Іван і Марічка. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Вечір на полонині. Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Під Різдво. Іван та Палагна на молитві. Ілюстрація “Тіні забутих предків”

Ілюстрація до "Тіней забутих предків", 1966, дереворит

Іл. до драми "Свіччине весілля" І. Кочерги. 1960, папір

Іл. до повісти "Перехресні стежки" І. Франка. 1955

Могила Георгія Якутовича на Байковому цвинтарі.

Гравюри Г. Якутовича:

http://ljublju-marusju.livejournal.com/107736.html

http://yagallery.com/exhibit.../georgij-yakutovich-i-karpati

http://super-kup2011.narod.ru/v2/ukr100/Yak/Yak.html

Кадри і гравюри:

http://styleinsider.com.ua/.../kadri-i-gravyury-teni.../

__________________

* З фільму 2014 року "Визначні українці. Георгій Якутович: Графіка"

ГЕОРГІЙ ЯКУТОВИЧ    https://www.youtube.com/watch?v=NwBgTA_tLns

Автор і режисер Тамара Бойко. 2021

"Промоклий Львів, проплаканий дощем..." Розкішна поезія Зоряни Ель

Віктор Жмак. "Ніч", 2013

Зоряна Ель

* * *
Промоклий Львів, проплаканий дощем
Заснув у ночі затишній кишені,
Накритий темряви полатаним плащем,
З ключем від міста, схованим у жмені.

Відлуння буднів на бруківці спить,
Вицокує годинник колискову,
той, що на Ратуші. А лев шепоче : "Цить!
Сьогодні сон найкращий сниться Львову."

Чарівний, трішки імлистий Львів на картині Віктора Жмака

ранкове

ішла по бруківці весна здоганяла дощем
лопотіла крильми із балкону на вулиці Руській
десь далеко за містом у гнізда верталися бузьки
та у смузі контрастів зима не забулася ще

білим криком здіймався із сонного Ринку туман
ще душа не зігрілася цокали лунко підбори
брунькувались туристи із густо засіяних спорів
щоб поцупити лева якого на карті нема

а на Руській тим часом хитнувся весняний балкон
відірвався й поплив аж до сонця що снідало в Замку
залишилась від нього світлина оправлена в рамку
і бляшанка в яку наливали коту молоко

Часи

я ніч виглядатиму день виглядатиму жити
клячатиму довго над яром наляканих снів
позаду кривава трава і опалене жито
і брех у шовках та гріхах юродивих синів

насіння зійшло уродило начорно насіння
не вистачить вод щоб залити згасити вогонь
від борозен ярих до крайньої лінії тління
комонних не стане а коням жалобних попон

із яру підходить пітьма ситі півні помовкли
туман підіймає вітри - не барися лети
мені ще не важко не терпне рука від коновки
та важко воді - надто крихітний лан з висоти

львів. відлуння сорокових

немає снігу. сниться пізній сніг
розкиданим засохлим хризантемам,
старим хрестам, понівеченим, темним.
свинцевий сніг, короткий і тюремний,
на їхні чола спокоєм поліг.

довкола холод лінію провів
тремтячою прозорою рукою.
пов’язки мли в огні реальних воєн
крізь неї проступають і не гоять
вкарбований у плити справжній вік.

гуде на вітрі Святоюрський дзвін,
вкривається опаленим пелюстям.
і молиться Йоан Золотоустий.
а сніг паде із неба густо-густо
у жорна механічних поколінь.

криниця

під нижнім небом попід самою його корою
десь біля пекла відкрили віко живій воді
ніхто не бачив але казали: було їх троє
якісь чужинці – ні то вигнанці ні то герої
які шукали чи то вертали у рідний дім

а ще казали: вони зронили насіння з раю
на дно криниці у невимовно тонкій ясі
за ними ловчі післали слідом хортячу зграю
коли дізнались що те насіння сліпі збирають
і прозрівають щоб зняти камінь із терезів

біжать хортове чекають ловчі на вірну здобич
міняють догми земного часу формат послань
криничну воду беруть на небо не задля проби
а з інтересу: а що там люди зі світом роблять
попід одвічним сплетінням сенсів добра і зла

урбаністичний романс

сьогодні ми будемо начебто глухонімі,
нехай нам позаздрять успішні амбітні та зрячі.
підморгує хитро обліплений сніжками мім
із площі де ми перетнулися вперше, а значить

не все так погано у нашому домі з вітрів -
і дах не тече, і сусідський собака не виє.
і так обнадійливо швидко закінчився рік,
а зашморг нового не надто впивається в шию.

мої триста п’ять і твої десь чотириста три
терпляче латають подерті суму і панаму –
і місто іде по дорозі до Риму чи в Рим,
колишучи доброго лева у пащі із нами.

Львівська казка Ігоря Біликівського.

Ось його відповідь на моє запитання, як зветься зображене місце: "Вулиця Підвальна. На передньому плані видно Успенську церкву, за нею видніється купол Домініканського костелу, а справа на горбочку 8 школа, в котрій свого часу навчався Станіслав Лем."

Нічне місто

місто пливе, утікає крізь ніч
як велетенська налякана риба
місто ковтає фантоми облич
різного штибу

в жерлі пітьми розчинився трамвай
блиснули леза відточених рейок
шаснула вулиця чорна крива
в чашу Морфея

тиша замшіла відлунням крихким
капле ліниво роса із надлому
місяць ховає в неоновий дим
профіль знайомий

кільцями сон набивається в дім
тільки давно там не мешкають люди
бродять по закутках тіні худі
тіні приблудні

Богдан Сорока прямує на Чорногору. + Львів у його графіці

Богдан Сорока:

"Наприкінці серпня [2010 року] невеличке товариство вийшло раненько, десь близько сьомої години, з нашої хати в Дземброні і спустилося вниз до ріки, а потім попрямувало вверх на Чорногору. Це було панство Дуди, доктор Кияк та ми з Любкою. Я організував прогульку на Попа Івана. Вернулися додому під вечір змучені і щасливі. По дорозі ми з Юліаном, як завжди, частину розмови присвятили медицині.

Юліан Кияк - професор-кардіолог, який перший у світі почав займатися клітинною кардіологією. Вивчає зміни в будові клітин серця при інфаркті міокарда, гіпертонічній хворобі, цукровому діабеті, при надмірному вживанні алкоголю і т. д., тобто досліджує механізми виникнення хвороби і способи її усунення. Своїми досягненнями він ділиться з колегами-кардіологами на світових конгресах. Весь час я чую, що він кудись літає: до Англії, Норвегії, Австрії, США. Чому ми пішли в Чорногору? Як говорить доктор Кияк, коли тобі залишається мало жити - іди в гори. Боги не зараховують в книгу життя часу, проведеного серед природи. Доктор Кияк рекомендує рухатися, рухатися і рухатися, навіть через силу. А це означає, що кожен день треба долати якісь труднощі, у першу чергу поборювати свої лінощі. Інтенсивна розумова діяльність більшою мірою, ніж будь-що інше, продовжує життя людини.: «Як не будеш рухатися, - сказав мені доктор, – то й своє ім’я забудеш. Ліки здоров’я не додають, вони лише частково помагають здолати хворобу. Здоров’я потрібно здобувати самому: дієтою, фізичними вправами, загартовуванням».

Тепер про деякі хибні афоризми. Кажуть: «Добре їсти, міцно спати - Бог здоров’я мусить дати». Насправді зовсім навпаки. Повні і ліниві люди довго не живуть. Спати треба не більше ніж сім годин. Довше спати просто небезпечно. У перші три години після пробудження існує найбільший ризик раптової смерті, тому що кров є надмірно густою. У гіпертоніків зранку фіксують найвищий тиск. Вранці небажано їсти, тому поговірка: «Сніданок з’їж сам, обідом поділися з другом, а вечерю віддай ворогові» є справедливою тільки частково. Обідом краще ні з ким не ділитися і вечерю легеньку з’їсти. А зранку, як каже доктор Кияк, спочатку треба порухатися, пройти якнайменше 3-5 кілометрів, і то щодня. Я так і роблю. Кожен ранок ходжу до Стрийського парку – його тепер так гарно вичистили, зробили чудові алеї – аж нагору до Стрийської вулиці.

Щодо вина. «Треба запозичити досвід французів, які вважають, що живуть довше, ніж інші народи Європи, тому що часто п’ють сухе червоне вино. За статистикою, у них припадає на людину в середньому 50 літрів вина на рік. І тому живуть французи на 10-12 років більше, ніж українці. Як відомо, червоне вино містить пігмент меланін та деякі компоненти кісточок винограду, які захищають судини серця та мозку від атеросклерозу. Тоді як горілка через високий відсоток спирту висушує мозок і вбиває клітини печінки. За європейськими мірками, фізично здорова людина може випити один або два «drinks» по 30 мл горілки. 90 грамів там означає напитися, а 120 грамів – це небезпечна доза для життя людини. У нас же гуцули, на жаль, звикли пити самогонку, яка, на їхню думку, є здоровішою від горілки, і тому мало живуть, хоч перебувають серед прекрасної природи». Так розмірковує професор Кияк – такий завзятий грибник, що, коли ми вже спускалися зі стаї до Дземброні, він раптом зник, а потім зателефонував нам, що заліз у якісь дебра і збирає гриби. Вони для нього, очевидно, були важливіші від нашого товариства.

2 вересня мені мало сповнитися 70 років, і я, щоб не вислуховувати поздоровлень і побажань, 1 вересня сів з Любкою на літак, і через дві години ми вже опинилися на березі Середземного моря."

Зі спогадів.

2 вересня цього року світлої пам'яти Богданові Сороці сповнилось би 79...

Львів у графіці Богдана Сороки:

"Завулок у Львові"

"Східня частина площі Ринок"

"Середмістя Львова"