"Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля, — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є."
...Він їхав з Русанівки на своєму леґендарному велосипеді до Спілки письменників. Та по дорозі його збили. Після двох днів, проведених у комі, його серце зупинилося... Наїзд на своєму "Шевроле" скоїв такий собі Володимир Хорамський; не зупиняючись, він залишив місце ДТП, не надавши допомоги потерпілому. Кримінальне провадження проти нього не відкривалося. (с) Вікі.
Юрій Андрухович
Для кожного з нас — тих, які одного з листопадів цього життя пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилося 59 років, і він, як і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитися. Надалі він буде згадуваний тут як АП.
Ізмір — це перлина Малої Азії, з цим сперечатися нічого, та ніхто й не сперечається. В Ізмірі Азія і справді видається настільки малою, що виглядає радше Європою. Туреччина вельми старанно дбає про свій західний фасад, а Ізмір є одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викрадення з сералю» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт як такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статую в одному з приємних місць. Я не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ятаю, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було — хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадується, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуя, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його.
За бажання АП можна вважати Моцартом. Він Моцарт літературного перекладу.
Тож коли другого дня з'ясувалося, що АП зник, що він, як останній загулялий матрос, не повернувся на корабель і його просто немає, це захопило всіх нас дуже зненацька. Як — у цьому милому безпечному місті, де так шанують Моцарта і толерують чужинців? Де всі зустрічні лише посміхалися нам? Де ми сто разів легковажно заходили на турецький чай, а нас пригощали солодощами? Де ми облазили тисячу екзотичних крамниць, а нам усе віддавали за півціни? Що могло трапитися? Куди він подівся? Хто його викрав? Перед нашими очима попливли кадри кримінальної хроніки: наколене морфіном безвладне тіло на дні портового притону; таємна каменеломня і наглядачі з гумовими киями; обгороджений колючими дротами табір для полонених курдів; розчленовані людські рештки на сміттєзвалищі серед пустелі і просто — здутий мертв'як на водах Ізмірської затоки, зграя чайок над ним.
Раптово ми опинилися в іншому світі. Щойно він манив нас гостинністю, приязню та певністю — і от виявився тривожним, хистким та ворожим. Хтось розповів, що продавець маслин недобре позиркував з-під лоба. Хтось інший — що різник ішов слідом за ним через півбазару, не випускаючи з руки закривавленого кров'ю християнських ягнят ножа.
На кораблі нас було більше чотирьох сотень, тож невдовзі знайшлися охочі заявити, що саме вони бачили АП востаннє — на зворотному шляху з Ефесу, в автобусі. Зранку він у складі групи вибрався на руїни Ефесу. Поруч з Ефесом є турецьке місто Сельчук, але не це важливо. Назад в автобусі він начебто ще їхав з усіма. Потім його не бачив ніхто. З автобуса він мусив зійти там же, де й інші — на набережній Ататюрк Джадесі, за лічені хвилини ходьби від порту, де чекав корабель. «У вас особисто є конкретні підозри щодо конкретних осіб?» — допитували останніх, хто його бачив, ізмірські поліцейські наступного дня. Однина від слова «поліцейські» у цьому випадку повинна бути жіночого роду — «поліцейська». То були виключно жінки — з причепленими до стегон наручниками й пістолетами, в густому макіяжі і з великими грудьми, що колихалися під форменими сорочками.
Німецькі журналісти конфіденційно запитували в українців, чи не підозрюємо ми росіян. Зникнення АП починало наповнюватися політичним змістом. Його пригоду згодом описали десятки авторів з різних країн, він став героєм сучасної світової літератури. Він виявився Уліссом, Ґуллівером і Доріаном Ґреєм минулого десятиліття.
Viktor Neborak теж написав про це, і ті з вас, які мали змогу тримати в руках перший та останній альманах «Пси Святого Юра», мусять знати, як усе трапилося і чому так вийшло. Мені залишається пройти цей шлях скоромовкою.
АП дійсно зійшов з автобуса на Ататюрк Джадесі, але до порту, де стояв наш корабель, він не потрапив. Адже тої миті ніхто навколо нього не володів ані мовою Сервантеса, ані мовою Пруста, не кажучи вже про португальську чи каталанську мови. Хоч усіма ними блискуче володів АП. І ніхто не пояснив йому, як близько насправді він від порту, хоч його, порт, і не видно звідтіля — вигляд на акваторію перекритий комплексом будівель, що турецькою зовуться Gümrük Deposu (митні і торговельні склади). Якби АП просто рушив набережною вперед і обігнув їх, то відразу ж і побачив би звіддалік наш велетенський «World Renaissance» з усіма його шістьма палубами. Але він схопив перше-ліпше таксі і сказав «sea port please». Наслідком цього водій повіз його геть від порту вглиб тримільйонного міста — спершу по Васіф Чінар Бульварі, згодом по Саїр Есреф Бульварі і, лишаючи ліворуч припортовий Альсанджак, урешті привіз його до підніжжя стадіонної чаші. Стадіон «Ататюрк» в Ізмірі нерідко стає ареною важливих міжнародних матчів. Так було й того недільного пополудня, турецька збірна когось приймала, гра починалася за лічені хвилини, «Ататюрк» шаленів очікуванням — нічого дивного, що таксист почув із вуст розгубленого чужинця не «sea port», a «sport».
Помилка з'ясувалася надто пізно. Корабель мусив піти з ізмірської гавані добрі півгодини тому. Так принаймні думав АП. (Насправді ми залишалися в ній ще кілька діб — у сподіванні, що він таки знайдеться. Насправді нас там ще кілька діб допитували грудасті поліцейські).
Подальший маршрут АП свідчить про те, що в ньому прокинувся дух авантюризму і він вирішив усіх нас заткнути за пояс. Тобто рушити з Ізміру до Афін, куди ми мали прибути насамкінець тієї подорожі, самотужки. Але не морем, а суходолом. На щастя, залізничний вокзал був поруч зі стадіоном. АП так і не дізнався, з яким рахунком закінчився той матч турецької збірної. Я також не знаю про це нічого. Пам'ятаю лише, що восени 1969-го збірна СРСР саме в Ізмірі виграла у турків 3:1 і вийшла у фінал мундіалю в Мексиці. Але тут це все ні до чого.
Гаразд, від цього місця вже таки справді якомога стисліше. Шлях АП з Ізміра до Афін пролягав через Стамбул, але спочатку його спинило Мармурове море. З Бандірми до Стамбула він, можливо, їхав поромом. А можливо й автобусом — тоді це тривало ще довше. Нині я вже не можу його розпитати. Цей відтинок тривав близько двох діб і цілковито спустошив його портмоне, що із самого початку мандрів, ще з Києва, містило в собі нерозмінну купюру вартістю сто американських доларів. Після розрахунку АП з ізмірським таксистом у ньому залишилася сума, по-перше, суттєво менша, а по-друге, в турецьких лірах. Один тогочасний долар коштував 45 тисяч лір. Хоч як там було, але АП виявився власником трьох з гаком мільйонів.
Однак після того, як у Стамбулі він придбав квиток на автобус до Афін, майже нічого з них уже не лишалося, якась тільки сотня тисяч. Слід було протриматися ще майже добу без їжі й води. Слід було б — якби на турецько-грецькому кордоні його впустили до Греції. Але його не впустили, бо він не мав паспорта. (Паспорт залишався на борту «World Renaissance»). Тому греки завернули його до Туреччини. Він якось доліз назад до Стамбула — щоб умерти там від усього разом: голоду, втоми, розпачу і неможливості порозумітися ні з ким на цьому світі жодною з романських мов.
Його порятунок виявився поцілунком Бога: випадкове албанське консульство передало його випадковому українському. Його посадовили в автобус — але не до Афін, а до Києва, разом з усіма човниками та їхніми дублянками, шкіряними куртками, светрами і низькопробним золотом, разом з водкою, шансоном і всім щастям.
Я розповідав цю історію тисячі разів. Давнім друзям і ледь знайомим людям, я розповідав її чоловікам, жінкам, дітям, найбільше — дівчатам, які мені подобалися. Я розповідав її різними мовами, англійською я завжди казав щось на зразок «The language of Marcel Proust doesn't help you too much if you are somewhere in the heart of darkness». Я любив цю історію за її гепі-енд, за те, що в кінці можна сміятися ще голосніше, ніж посередині.
Але от рік тому трапилася така біда, що АП серед білого дня в Києві вбив якийсь дебіл на своєму йобаному джипі. Кажуть, ніби збитий АП довго лежав коло узбіччя поруч зі своїм зіжмаканим велосипедом і ніхто з дебілів навіть не подумав зупинитися. АП був лауреатом кількох французьких премій, а також кавалером французького ордена, він перекладав з п'яти мов і вмів годинами дискутувати про найтонші відмінності смислу в лексемах. А його вбивця, я впевнений, не знає жодної мови, крім матірної, і ще в нього є джип, а також купа грошви.
Ізмір тут уже зовсім ні при чому. А гепі-ендів узагалі не буває.
Інтерв'ю 2006 року
Анатоль Перепадя народився 1935 року в Олександрії на Кiровоградщині. Отже, Анатолеві тільки 71 рік, а не 76, як про те повідомляє інтернет. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Два роки працював за фахом на Сумщині, потім дванадцять років — по київських видавництвах. Останнє місце роботи — видавництво «Веселка», звідки був звільнений у 1971 році. Відтоді — на так званій творчій роботі, яка на певних етапах історії нашої країни інтерпретувалася як неробство. Перекладає українською з більшости романських мов — французької, італійської, іспанської, португальської, каталонської. Лавреат багатьох перекладацьких премій. Зокрема, Перепадя наразі єдиний двічі лавреат премії «Сковорода», яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад, здійснений у рамках однойменної програми.
Для нашої зустрічі Анатоль вибрав каварню «Купiдон», де полюбляють збиратись люди, які вважають себе літературним бомондом, і де неодмінно зустрінеш знайомих.
— Хай бачать, що я у свої роки ще п'ю вино з дамами.
— Ніби хтось сумнівається. В усіх своїх інтерв'ю ти говориш, що найбільше за все любиш займатись коханням і що українська нація — найсексуальніша у світі.
— А хіба це погано? Скільки вже можна плекати ту українську совєтську сором'язливість, коли всі все знали і ніхто ні про що не говорив уголос? Я завжди говорив відверто абсолютно про все.
— Абсолютно про все?
— Так! Я починав у літературі як автор віршів про Сталіна, і можу зараз про це говорити. Коли нещодавно для пенсії з'ясовувався мій письменницький стаж, який рахується від першої публікації, то я саме й зазначив ті свої давні стихози. А які вірші міг у ті роки писати молодий поет-початківець, який, свідомо чи несвідомо, копіює літературний мейнстрім? Адже всі тодішні класики, починаючи від Андрія Малишка, продукували щось подібне. Тож на кого було рівнятись?
— Але ж автор поезій про вождя народів згодом став політично неблагонадійним. Як це сталось?
— Поступово. В процесі спілкування з друзями, після читання справжньої літератури. На якомусь етапі стало прикро: чому українська література не така, як французька чи італійська? Багато чого зі світової літератури я ще в молоді роки прочитав польською або чеською мовами. Я не вивчав тих мов, але почав читати, і все пішло. Я взагалі ніколи не вивчав іноземних мов фахово, більше того, коли навчався на факультеті журналістики, мені не хотіли ставити залік із французької мови. А згодом почав добре давати раду романським мовам, які мені дуже подобались.
— Про непоставлений залік ти також розповідаєш в усіх інтерв'ю. Це як історія Верді, якого не прийняли до консерваторії.
— Це не той випадок. Я тоді, й правда, погано знав. Почав цікавитись іноземними мовами, коли вже працював у газеті в Сумах, де мені не дуже подобалось, бо там не друкувалось жодного живого слова. А живі слова саме були в іноземних книжках, написаних авторами, які творили, не думаючи про цензуру. Дуже хотілось, щоб вони прозвучали й українською.
— Після Сум тобі вдалося перебратися до Києва.
— Так, влаштувався до іноземної редакції видавництва «Веселка». Там і познайомився зі своєю дружиною. До речі, те помешкання на Русанівці, де живу й досі, отримала вона від «Веселки».
— А я саме хотіла тебе спитати, чому ти, як більшість українських письменників, не оселився в будинку по вулиці Чкалова, нині Олеся Гончара?
— За помешкання в письменницьких будинках велися страшенні бійки. Я не був такою мірою наближений до роздачі совєтських благ, щоб претендувати на житлоплощу в совписівському будинку, де санвузол, крім ванни й туалету, був оснащений ще й біде, чим деякі його мешканці й досі дуже пишаються...
— І що надавалось лише дуже благонадійним совєтським громадянам... А як ти став остаточно неблагонадійним?
— Мене звільнили з роботи у видавництві «Дніпро» після того, як ми з Іваном Світличним передали Іванові Кошелівцеві посмертний архів Василя Симоненка.
— То це був саме ти? Ще в совєтські часи доводилося чути, що буржуазні націоналісти викрали антисовєтські вірші Василя Симоненка, яких він ніколи не друкував в Україні, й передали їх за кордон.
— То я й був одним із тих буржуазних націоналістів.
— А ти знав Василя Симоненка особисто?
— Так, звісно, він був моїм однокурсником. Ми з ним були добре знайомі. Тому я й поїхав до його матері після його смерти.
— А як ти вважаєш, його побиття в міліції, після якого зовсім молодий поет невдовзі помер, було підлаштованим чи випадковим?
— Я думаю, що все-таки то була випадковість. Про ті вірші, які ми витягли з архіву, певне, нічого нікому не було відомо. Те, що публікувалось у книжках Василя, цілком узгоджувалось і з тим, що дозволялось, і з тим, що вимагалось.
— Хоча й були присутні і талант, і щирість...
— Так, і сам Василь був дуже щирим, часто закохувався. А щодо його ранньої загибелі, то я знаю, що він потерпав від хвороби нирок ще задовго до того інциденту, який, можливо, прискорив його загибель, але ніяк не був єдиною причиною.
— Ти знав особисто багатьох, хто відігравав і неґативну, Й позитивну роль в українському літературному процесі, знав тих, хто сьогодні став леґендою, міфом, героєм нашого культурного простору. Чи не виникає в тебе бажання писати спогади про ті часи?
— Я вже не раз казав, що спогади — це погляд назад, а я у своїм віці найбільше люблю дивитися вперед.
— Але ж ти не боїшся відверто говорити про ті часи й називати імена, а я не завжди наважуюсь відтворювати їх у цій розмові.
— Я не боюся, а ти дивись, як тобі зручніше. Менi не страшно, бо я ні від кого не залежу й ні в кого на мене немає ніякого компромату. Кожен, хто був у літературі в ті часи, коли письменникам платили щедрі гонорари й давали квартири в центральних районах, той може багато чого порозповідати про те, які темні пристрасті буяли в письменницьких душах. Але були й порядні люди, які й допомагали, й виручали. Все це, мабуть, дуже цікаво, але спогади забиратимуть час від перекладів, а стільки ще всього не перекладено. Нарешті я можу перекладати те, що хочу, і саме так, як хочу.
— Але ж ти перекладав і в совєтські часи, й не раз казав, що життя й тоді було надзвичайно цікавим і що робота цікава завжди.
— Я не люблю, коли люди розповідають, що в совєтські часи все глушили й придушували, хоча це абсолютно справедливо. Так, і душили, і глушили, але все одно, краще працювати, аніж скаржитися й повторювати заяложені слова. Адже саме ті темні для української культури часи були часами моєї дружби з такими незрівнянними людьми, як Микола Лукаш, Григорій Кочур. І коли ми збирались, то здебільшого обговорювали творчі проблеми, а не ідеологічні. Будинок Кочура в Ірпені був своєрідним острівцем свободи, тим ціннішим, що навкруги був суцільний морок. Або суцільна сірість.
— А знаменитий «Всесвіт», коли його очолював Дмитро Павличко, про який так багато кажуть сьогодні, також був такою оазою свободи?
— А от, до речі, той «волелюбний» Павличко мене ніколи не друкував. Я не можу його назвати серед тих, хто допомагав опальному перекладачеві виживати.
— А хто ж допомагав? І в якій формі відбувалась та допомога? Розкажи, ще не всі знають.
— Перекладачі, яких друкували, «позичали» мені свої імена. А потім чесно повертали гонорари. Тут я дуже вдячний Дмитрові Паламарчуку, який не раз ішов на таке. Одним із найпомітніших моїх перекладів, який вийшов тоді під його прізвищем, був «Гадючник» Франсуа Моріяка.
— Жахлива книга! Чесна і правдива родинна хроніка.
— Так, тоді її видали як книгу проґресивного письменника, який пише правду про ЇХНЮ моральність. Ніби в совєтському суспільстві не було таких самих «ніжних» стосунків у родинах. Мені дуже подобалось перекладати ту книгу... Іще кілька книжок я надрукував тоді під чужими іменами. Тільки одного разу один відомий чоловік натякнув, що я мав би поділитись гонораром, адже якби не його ім'я, я б грошей не отримав.
— Ти знаєш, Анатолю, іноді, розмовляючи з представниками твого покоління, я прошу їх назвати якісь імена, а вони не хочуть, мовляв, не треба. А тут ти говориш усе як було, а вже я думаю, а чи треба... Але давай краще поговоримо про тих, хто все-таки допомагав тобі. Адже люди перевіряються саме в екстремальних умовах.
— Так, для мене саме совєтський час був значно більшим екстрімом, ніж теперішній... тепер просто собі дикий капіталізм, хапай що можеш.
— А тоді був феодалізм.
— Так, а я в тому феодалізмі лишився майстром, вигнаним зі свого цеху. Треба було не тільки виконувати роботу, а й самому знайти замовників, а також знайти виправдання, чому не працюєш, чому є так званим дармоїдом. Мені загрожували висилкою з Києва, що тоді практикувалось. І тут мені допомагав Комітет київських літераторів. То була своєрідна профспілкова організація, яка захищала інтереси літераторів, які не перебували в офіційних творчих спілках. Серед них були дуже цікаві люди: перекладач Сергій Борщевський, він зараз дипломат, поетеса Валентина Давиденко, вона працює на радіо, всесвітньо відомий інтелектуал Валерій Курінський, багато інших цікавих людей. Так, те середовище було здебільшого російськомовним, але до української культури там ставилися з повагою. Також там було багато євреїв, які були надзвичайно симпатичними людьми, дуже розумними й опозиційно налаштованими. Я значно більше полюбляв проводити час у їхньому товаристві, ніж у товаристві нібито ближчих мені колег, українських літераторів, серед яких було багато примітивних антисемітів.
— Я пам'ятаю інтелектуальних євреїв совєтської доби! Це було дуже своєрідне культурне явище, в їхньому середовищі завжди жив особливий дух свободи. Шкода, що багато з них назавжди виїхали з України.
— Але дехто й залишився. Я надзвичайно шаную проукраїнськи налаштованих євреїв і плідно співпрацюю з ними. От уже відніс останній том «Проб» Монтеня до видавництва «Дух і Літера».
— Анатолю, зупинімось на етапах твого великого шляху в незалежній Україні в хронологічному порядку. Премію імені Миколи Зерова у 1993 році ти отримав за переклад творів Альбера Камю.
— Так, але то були твори, перекладені ще в совєтські часи й за перебудови, хіба що видані пізніше.
— Отже, перша велика праця, здійснена вже в так звані нові часи, — це «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста.
— Можна вважати, що так.
— Про твою роботу над цим епохальним семитомником і, зокрема, про твою хворобу між п'ятим і шостим томом не читав у пресі тільки неписьменний.
— Так, мене чимало журналістів запитували про це. Вже й набридло розповідати.
— Але самої праці геніяльного Пруста не читав майже ніхто. Хіба що ти сам, редактор і видавець.
— Гадаю, ти перебільшуєш малограмотність українських інтелектуалів. Як можна не читати Пруста?!
— Чимало колег зізнавались мені, що чекають сьомого тому, щоб мати весь комплект. А вже тоді почнуть читати спочатку, знаючи що вдома є закінчення.
— То значить, тепер вони все прочитали!
— Будемо сподіватись. Але Рабле, наступний твій великий етап, люди читають, і навіть перечитують. Особисто я найбільше люблю перечитувати розділ «Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому, чи не женитися». Особливо мені імпонує заувага про те, що «жінки порядні — це з'їдительки і гризюки».
— А мені імпонують такі жінки, як ти.
— Дякую, але про жінок у твоєму житті трохи згодом. А поки про творчість. По закінченні роботи над Рабле, про яку також багато говорили й писали і яку відзначили як українці, так і французи, ти взявся за переклад Монтеня.
— Перші два томи вже вийшли, третій готується до друку. За цю працю мене долучили до числа братчиків Києво-Могилянської академії.
— Тобто ти виголосив промову перед спудеями, яку видадуть масовою брошурою й продаватимуть по чотири гривні?
— Ні, до цього ще не дійшло. Просто була гулянка з пивом і кашею, яка мала б імітувати студентські свята сивої давнини. Але було приємно й невимушено. І великий Монтень приходив до нас зі свого постаменту в Латинському кварталі. До речі, кажу про Монтеня те саме, що казав і про Рабле: росіяни, які, загалом, мають дуже сильну перекладацьку школу, спотворили Монтеня так само, як і Рабле. В російському перекладі зовсім не той Монтень, якого знають ті, хто читає в ориґіналі. Ориґінальний Монтень дотепніший, розкутіший, розумніший за російського. Я робив усе, щоб український вийшов значно ближчим до ориґінального.
— Отже, Пруст, Рабле, Монтень. Три титани французької літератури. А що далі? Які творчі плани? Чи вже нарешті будуть спогади? Які ще великі французи потребують української інкарнації?
— А що, є на світі тільки французи? Є ще й італійці. Італійська амбасада також підтримує італійську культуру на українській землі. Зараз закінчую переклад сонетів Петрарки. Італійці спонсоруватимуть видання книги у видавництві «Фоліо». А зараз я їду до Італії на стипендію їхнього уряду.
— Щасливої дороги й багато нових вражень! Але в рамках нашої нетривіяльної розмови хочу поставити тобі тривіяльне запитання. Що живить твою феноменальну працездатність? Жінки, чи не так?
— Так, я відкритий до романів із жінками у своєму віці так само, як і до щоденної праці. Не буду згадувати всіх жінок мого життя, згадаю одну, з якою познайомився в Арлі, в таборі для перекладачів на півдні Франції. То була перекладачка з Голландії Аніке, яка працювала над перекладом листів Каміли Клодель. Зустріч із тією жінкою була величезним творчим натхненням для мене, за що я їй дуже вдячний. Щоправда, в Амстердам до неї я так і не поїхав...
— Анатолю, більшість людей твого віку у нашій країні — це ображені на життя й епоху діди, які вміють говорити тільки про проблеми зі здоров'ям і про відсутність грошей. Чи замислювався ти над тим, чому ти все-таки дуже відрізняєшся від більшости своїх ровесників?
— Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є. Ще у совєтські часи я вмів з гумором сприймати промивання мізків, як називалися бесіди з представниками совєтських таємних органів. А деякі мої колеґи сприймали ті розмови дуже трагічно і згодом на тому ґрунті отримали психіятричні проблеми. А я вже тоді бачив абсурдність нелегкої праці совєтських спецслужб. Бачив, що збиралось досьє не тільки на опальних діячів культури, а й на цілком поважних і благонадійних також. I до них приставляли інформаторів, щоб знати, чим дихають літературні генерали. А ще практикувалось перехресне стеження, а отже збиралась інформація й про самих інформаторів. Деякі діячі культури від цього втрачали розум, а я умів з того сміятись.
— Отже, раблезіянський сміх давно вже став важливою складовою твого існування.
— Так! Життя треба приймати таким, яке воно є, це значно плідніше, ніж лементувати, яке воно жахливе. Зрештою, це зберігає й примножує сили для роботи. А робота рятує за будь-якої епохи.
