Пам'яті Сави Яськевича, поручника Дивізії «Галичина»

Савелій Яськевич,

сотник Армії УНР, сотник УГА, поручник Дивізії військ СС «Галичина», командир 8-ї тяжкої сотні Дивізії, учасник Битви під Бродами, командир 4-го полку 1-ї Української дивізії УНА, генерал-хорунжий на еміґрації; голова Союзу українських комбатантів Австралії. 

* 1 серпня 1895 — † 20 червня 1996

Народився в Житомирі у національно свідомій родині. Закінчив Житомирську гімназію, навчався в Київському університеті, 1916 закінчив військове училище у Києві. Брав участь у Першій Світовій війні, був поранений, лікувався в Астрахані.

1918 повернувся в Україну. Вступив до української армії, згодом служив в Українській Галицькій Армії і в ранґу сотника пробув визвольні змагання. В повоєнних роках проживав у Галичині. У Бориславі закінчив гірничу школу (1928), працював на Бориславському нафтородовищі.

1941–1943 — секретар Українського допомогового комітету у Дрогобичі. У червні 1943 разом із сином Левком, якому тоді був 21 рік, вступив до Дивізії «Галичина», де пройшов старшинський курс. У бою під Бродами виявив героїзм, організував контрнаступ своєї 8-ї тяжкої сотні, був поранений. У бою під Бродами відзначився й Левко Яськевич, який був нагороджений Залізним хрестом 2-го ступеня.

Навесні 1945 призначений командиром 4-го полку 1-ї Української дивізії Української національної армії. Пройшов з нею її бойовий шлях у Словаччині, Югославії, Австрії і був на фронті під Фельдбахом. Перед закінченням війни склав разом із вояцтвом присягу на вірність Україні й українському народові. Після капітуляції разом з Дивізією відійшов на Захід і здався англійцям. Разом із частинами Дивізії був інтернований у Ріміні (Італія), був комендантом табору українських вояків. Був теж членом екзаменаційної комісії Дяківської школи, що діяла в таборі*. Надзвичайно енергійний і відданий товариству. 1948 разом з іншими вояками табору був перевезений до Великої Британії, звідки 1949 еміґрував до Австралії, жив у Сіднеї.

1950–1984 — голова Союзу українських комбатантів Австралії. Був одним із найвизначніших та найвпливовіших українських еміґрантів в Австралії. Втішався авторитетом і пошаною в українській громаді. Урядом УНР в екзилі був підвищений до звання генерал-хорунжого. 14 листопада 1993 р. Головна управа Братства 1-ї УД УНА нагородила Саву Яськевича Золотою медаллю за особливі заслуги. Автор спогадів “У 20-ту річницю ліквідації табору полонених вояків Української дивізії в Ріміні”.

Похований у Сіднеї.

Народився в Житомирі у національно свідомій родині. Закінчив Житомирську гімназію, навчався у Київському університеті, закінчив військове училище в Києві (1916). З 1916 року - на фронті Першої світової війни, був поранений, лікувався в Астрахані.
1918 повернувся в Україну. З червня 1919 — викладач та курсовий старшина Житомирської спільної юнацької школи. 1920—1921 — курсовий старшина Спільної (Кам'янецької) юнацької школи. За нез'ясованих обставин 1921 звільнений з Армії УНР та позбавлений усіх старшинських звань*. Згодом зголосився до Української Галицької Армії, де служив сотником.
У Бориславі, в польській зоні окупації Галичини, закінчив гірничу школу (1928), працював на Бориславському нафтородовищі.
1941—1943 — секретар Українського центрального комітету в Дрогобичі. У червні 1943 разом із сином Левком, якому йшов 22-й рік, вступив до Дивізії «Галичина». Пройшов підготовку на старшинських курсах у Гайделяґері. Брав участь у Битві під Бродами, де він і Левко були поранені. Німецьке командування відзначило особистий героїзм Яськевича: у певний момент він організував успішний контрнаступ 8-ї тяжкої сотні Дивізії. Левко Яськевич за участь у Битві був нагороджений Залізним Хрестом 2-го ступеня.
Після Бродів, Сава Яськевич долучився до формування нової Дивізії, яка після вишколу в Нойгаммері дислокувалася у Словаччини, відтак здійснила перехід до Югославії, а звідти до Австрії, де під Фельдбахом Дивізія успішно відбивала прориви червоної навали аж до кінця війни.
Навесні 1945 призначений командиром 4-го полку 1-ї Української дивізії Української національної армії. Перед закінченням Другої світової разом із Дивізією відходить на захід і потрапляє у полон. Разом із частинами Дивізії був інтернований у Ріміні (Італія), був головним виховником і комендантом табору українських вояків - надзвичайно енергійним і, на загальну думку, відданим товариству. 1948 разом з іншими вояками табору був перевезений до Великої Британії, звідки 1949 еміґрував до Австралії, жив у Сіднеї.
1950—1984 — голова Союзу українських комбатантів Австралії. Був одним із найвизначніших та найвпливовіших українських еміґрантів у цій країні. Уряд УНР в екзилі підвищив його у званні до генерал-хорунжого. 14 листопада 1993 р. Головна управа Братства 1 УД УНА нагородила Саву Яськевича Золотою медаллю за особливі заслуги.
Автор спогадів “У 20-ту річницю ліквідації табору полонених вояків Української дивізії в Ріміні”.
Помер і похований у Сіднеї.
_______________
* Про обставини позбавлення Савелія Яськевича старшинських звань - тут:  https://nemaloknig.net/read-58044/?page=71

Сава Яськевич

ДО РІЧНИЦІ ЛІКВІДАЦІЇ ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ 1 УД В РІМІНІ, ІТАЛІЯ

Спомини
https://lesinadumka.blogspot.com/2019/05/1.html

Освячення прапору в таборі Ріміні, 1946 р. 

1-ий ряд, від ліва: пполк. Роман Долинський, ген. Михайло Крат, майор Сава Яськевич, 

пполк. Євген Нікітин-Сольський.

Знимки і малюнки з книг "РІМІНІ 1945–1947. Перша українська дивізія Української національної армії у британському полоні в Італії: матеріяли до історії Дивізії", збірники І і ІІ.

З фронту за дроти. У бритійському полоні. Спогад дивізійника Романа Долинського

#Дивізійники
75 років тому

З ФРОНТУ ЗА ДРОТИ ПОЛОНУ
Пполк. Роман Долинський*

...Трьома більшими групами прямували дивізійники назустріч бритійським збройним силам в Австрії, в сторону південного перевалу австрійських Альп. Перша й найбільша група, на чолі з тодішнім — полковником М. Кратом і полк. Б. Барвінським, складалась із Запасового та Першого й Другого полків. Ця група встигла проскочити в районі Юденбурґу і дістатись у район Удіне в Італії ще до появи совєтських танків біля Юденбурґу. Друга за чисельністю колона з пполк. П. Силенком, автором цих рядків і пполк. Є. Нікітіним, зустрінувши чоло бритійських танкових частин біля місцевости Пак в австрійських Альпах, одержала напрямок до міста Біллях у підніжжя австрійських Альп, а там — у сторону Удіне. В склад цієї колони входив відділ бойового постачання Дивізії, окремі частини всіх трьох полків і технічних частин. Під Віллях наша колона одержала кілька днів для перепочинку та поповнення харчів, після довгого й томлячого переходу через перший альпійський хребет, з постійним бойовим забезпеченням від тітовських і австрійських комуністичних партизанів. Біля Віллях долучилась до нас третя по числу група, на чолі з сот. Гончаренком, пок. сот. А. Саковичем і пок. пор. С. Тищенком. У групі було коло 2,000 вояцтва.
Не буде зайвим зазначити, що бритійські військові окупаційні власті в Австрії й Італії виявили прихильність і зрозуміння для нас, дивізійників, трактуючи нас радше, як військово-інтернованих, а не як полонених. При зустрічі з бритійськими частинами, від нас зажадали здати в найближчому пункті важку зброю, залишаючи нам легку, для самооборони перед „мародерами", що вештались у той час Альпами. У Віллях ми здали й легку зброю, все ж залишено нам по одному крісові на кожних 10 стрільців, а старшини могли затримати при собі пістолі. Таке ставлення бритійців у великій мірі допомогло нам зберегти високий моральний рівень вояцтва в тих критичних днях. В обличчі невідомого майбутнього, нас кріпило на дусі те, що бритійці нітрохи не огірчували нашої долі та йшли назустріч нашим потребам, наскільки це було в їх компетенції, а іноді й поза компетенцією.
Таке відношення бритійців до нас можна зілюструвати отаким фактом: по дорозі до Віллях ми зустріли десятитисячну колону кінного корпусу Донських козаків під проводом генералів Краснова і Вранґеля (мол.). Вони прямували під відносно малою ескортою в тому напрямку, з якого ми від ступали. Один із їхніх осаулів звернувся до нас зі словами: „Куди ж ви прямуєте, брати-українці? Для нас війна ще не закінчена! Ми їдемо на охорону австрійської границі перед Тітом, так чому б вам не податися з нами?" В розмові з тим молодим, веселим осаулом я старався переконати його, що їх „місія" викликає в мене деякі підозріння, але мої намагання були даремні. Згодом, перебуваючи в Ріміні, ми довідались про сумну долю козачого корпусу. На югославському кордоні рядових козаків відокремили від старшин і всіх передали совєт-ській репатріяційній місії. Відома нам дальша їх доля: Старшин і багато підстарший перестріляно, генералів повішено публічно в Москві, козаків запроторено в табори на повільне конання. Хоч як боляче згадувати цей факт, все ж згадка про нього наводить думку, що з нами могло статися подібне. Якщо ставлення до нас бритійців було інакше, ніж до козаків, ми мусимо вірити, що на нас спочило тоді ласкаве око Провидіння...

***

В половині червня 1945 р. стягались автоколонами з Удіне до Белярії всі головні та дрібні групи дивізійників на призначену пляном тимчасову площу концентрації Дивізії. Так назбиралось нас понад 10.000. Починався другий етап нашої одисеї, в сусідстві совєтської репатріяційної місії, що притемнювала наші й без того невеселі гороскопи. Знову відрадним явищем була те, що бритійці не добавляли нічого злого до нашої невеселої долі. Скоро ми завважили, що вони респектують постанови міжнародних конвенцій про трактування осіб із ворожих армій, а в випадку нашого табору — вони дали нам дуже широку автономію, не вмішуючись зовсім у внутрішнє життя табору. Забезпечивши нас харчами, дечим із одягу й шатрами, вони спостерігали з-зовні нашу внутрішню дисципліну, чистоту й порядок. З сусідніми таборами німецьких полонених ми мали зв'язок настільки, що могли користати з деяких запасів із їхньої технічної й культурної бази, якої в нас зовсім не було.
Для повнішої характеристики духового стану Дивізії в описуваний час треба хіба ще додати, що бритійці, не маючи змоги розбудувати табір, постачали нас сухим харчем, і тисячі вояків варили собі при помочі примітивних засобів якусь консервну „зупу"; в вечірні години тисячі синіх димків підіймались угору і творили фантастичні взори на тлі синяви італійського неба. Вийняток становили фюзиліри, які, на чолі з командиром першої сотні пор. Зарицьким, якось ухитрились перетягнути свою польову кухню через Альпи та притягнути її з далеких гір Каринтії аж до Белярії в Італії. Це могли зробити справді лише фюзиліри, вибірні, добре вишколені, здисципліновані, свідомі хлопці, що не раз вкрили себе славою, про яку в час війни не було часу говорити. Ця кухня обслуговувала частину табору, а головне — шпиталь, що був повний хворих з невилікуваними як слід ранами. Про моральний стан 10-тисячного табору легко створити собі образ, коли пригадати, що за останні місяці фронту люди не дохарчовувались, або харчувались нерівномірно, припадково, доривочно, і гарячковим маршем у дуже короткому часі покрили віддаль Каринтія — середня Італія і опинились у Белярії в червні-липні, коли почав дути гарячий африканський вітер (сірокко). Цей вітер робив враження, що з напаленої печі дише полум'я, а деяка полегша наступала тільки пізньою ніччю. Люди шукали облегшення, де хто міг: у тіні вбогої рістні цього простору, хоч це небагато помагало, копали ями, рови, окопи, щоб у вологості землі охолодитись. Однак і це допомагало тільки на пару годин, бо земля швидко висихала та тріскала. Все те спричинювало повільне байдужіння до всього довкола, до власної долі. Вдень табір виглядав, мов вимерлий, і тільки зрідка порухувались тут і там, наче оп'янілі втомою та спекою, постаті. Лише вечором табір оживав, тут то там зривалась пісня, творились гурти, дискусії, а то й розваги. Дискусії йшли навколо незмінно того самого питання: Що буде далі?
В той час назовні, „у світі", життя плило своїм порядком. В Японії продовжувалась далі гаряча війна. З того деякі гарячі уми висновували здогад, що нашу Дивізію вжиють, після деякого перевишколу, на японських фронтах. Гаряча віра в правоту своєї справи, віра в міжнародну справедливість, недавній змаг із ворогом — все те окрилювало надіями нашого вояка, і його уява малювала йому його власну сильвету, як активного воїна, не допускаючи думки про можливість прожити в заперті довший час. Особливо заворушились думки нашого загалу, коли бритійська команда дала нам наказ перевести документацію таборовиків, тобто скласти картотеку з усіми даними, в першу чергу з датою та місцем народження. Не зразу, а трохи згодом, ми зрозуміли, що це був справжній привілей — робити цю картотеку нам самим.
Документація переводилась комісією, призначеною українським штабом табору, в присутності старшини та булавного підстаршини кожної сотні. Бритійська команда приділила зі свого боку, як інструктора, сотника ізраїльської бриґади Левіна, що 1925 року втік зі совєтської України до Палестини. Він добре знав англійську, німецьку, російську, польську й українську мови. Зразу виявляв до нас загальну прихильність, але скоро став доволі небезпечним. Ми розпізнали його тоді, коли документація стосувалась дивізійників із підсовєтських теренів. Із зрозумілих причин подавали вони себе за волиняків. Тоді Левін приділював їм особливу увагу, „розшифровував" їх, а то й дотепно розпізнавав по говіркових особливостях полтавців, київлян чи харків'ян. Коли настоювання Левіна на те, щоб у картотеці подавати правдиві дані про походження цих людей, ставали все дошкульніші, полк. Крат, тогочасний командант табору, пожалувався в бритійців, що Левін тероризує таборовиків. Негайно його відкликано. Ми мали нагоду зустрінутись ще один раз з кап. Левіном, а саме при екзамінації таборовиків бритійсько-совєтською комісією для встановлення, хто з нас бажає репатріюватись. Він був перекладачем з бритійської сторони. На цей раз він сидів мовчки, бо з боку бритійців не було питань, а нам бритійці дозволили вільно висловлюватись. У випадках гострих дисонансів між нами й совєтськими членами комісії, встрявав присутній бритійський майор, що володів німецькою мовою.

Надійшла осінь, а там — зима, що була як рідко гостра та сніжна. Для зимового становища белярійські поля не надавались, і табір перенесено на площу колишнього летовища біля міста Ріміні. Через кілька місяців до початку властивої зими, на площі біля одного квадратового кілометра розкинулось шатрове містечко з десятьма тисячами населення, з двома головними вулицями — Київською та Львівською, двома церквами, великим театром, лазнею, поштою, школами, товариствами, власною пресою, мистецькими гуртками, спортовими дружинами... Дивізійники проявили велику майстерність у різних ділянках ремесла й мистецького виробництва, користуючись невеликою зразу кількістю приладдя, або примітивними саморобними інструментами, при відсутності потрібних матеріялів. Все треба було зробити самим, і треба подивляти винахідливість і працьовитість майстрів, коли на кожному кроці чогось бракувало, чогось недоставало. Пізніше бритійці почали доставляти деякі матеріяли, навіть цемент, що його мусіли привозити з Англії, разом із харчами. Дивізійники постійно дбали про те, щоб створити на просторі табору ілюзію рідної землі. Біля церков були дзвіниці, біля шатер, замість квітників, кломби з узорами, виконаними на зразок вишивки піском, глиною та товченою цеглою; деякі шатра прямо тонули в зелені соняшників. Ці дрібні на перший погляд елементи об'єднували всю громаду, додавали їй сили перетривати незавидні дні неволі.

Протягом дворічного перебування в Італії більшість дивізійників була постійно зайнята якимсь корисним ділом. Це вможливила добра та господарна розбудова табору, яку треба завдячувати май. С. Яськевичеві, що найдовше займав пост українського команданта табору. Цей незвичайно енергійний і відданий загалові старшина вмів дібрати собі великий штаб добрих помічників, фахівців свого діла і разом з ними він завів взірцевий лад у нашому таборі. Табір став фактично однією великою школою для всіх, починаючи від неписьменних, що їх була незначна кількість на початках табору, через усякого роду фахові школи, матуральні курси, гімназію, до університетських викладів включно. Одночасно табір був школою громадського вироблення, бо в численних установах, організаціях і гуртках дивізійники набували таких умілостей і громадських чеснот, яких — внаслідку політичних особливостей — Дивізія не могла їм дати.
Але ні дбайлива рука команданта й його помічників, ні заспокоєння фізичних потреб табору бритійцями, не мали б такого успіху, якщо б табір не мав був опори в своїй рідній Церкві. Дивізійні духовники, що опинилися з нами в Ріміні, подбали про те, що загал наших дивізійників у Ріміні користав з духових благ, що їх дає нам наша внутрішня віра та що їх Церква уділює своїм вірним у своїх чудових обрядах. А вже безцінні заслуги для рімінського табору поклав його великий приятель і опікун, їх Ексцеленція Архиєпископ Кир Іван Бучко.
З повною відповідальністю можна ствердити, що Дивізія не змарнувала тих двох років, проведених у Ріміні, навпаки: вона використала їх максимально в межах тогочасних можливостей. Накінець прийшло рішення про нашу дальшу долю. Бритійський уряд визнав, що Дивізія не була ворогом західніх альянтів і що ,,... українці вибрали найменше зло з усього злого в час лихоліття війни". Рішення це забрало багато часу, але воно було справді джентелменське і справедливе. Бритійський парлямент виділив спеціяльну п'ятичленну комісію з тод. ген. МекМіленом на чолі, і ця комісія перебувала в нашому таборі два місяці. Вона вела розмови з кожним 25-им вояком, вивчала нашу психологію, спосіб думання і поступовання. Наші вояки не закривали своїх поглядів перед членами комісії, зокрема ясно висловлювались на тему совєтського союзника західніх альянтів. Ця переконлива одвертість мусіла заімпонувати комісії. Комісія винесла рішення рекомендувати бритійському урядові поселити дивізійників на Бритійських островах.
У своєму рішенні бритійський уряд не завівся, а дивізійники, що поселились у Великій Британії, не завстидали нашої національної спільноти. Свідоцтвом цього хай буде заява міністра внутрішніх справ Британії, виголошена в парляменті в 1949 році. В своєму звідомленні він сказав між ін. таке:
„З усіх національних груп (включаючи польський Корпус ген. Андерса), що поселились у Британії, українська група показала себе найбільш здисциплінованою, зорганізованою та моральною і за два роки поселення не мала випадку злочину чи порушення права".

Нью Йорк, США, грудень 1960.

_______________

* Роман В. Долинський,
єдиний старшина Дивізії, який був теж старшиною - хорунжим - Української Галицької Армії і офіцером Червоної Армії. В Дивізії служив у ранзі сотника, а в полоні Верифікаційна комісія признала йому звання підполковника, яке визнала англійська команда. У Червоній армії в часі його служби військових ранґ не було.
* 30 квітня 1900, село Глушків, Городенківщина — † 13 березня 1961, Нью-Йорк

Про Романа Долинського https://joanerges.livejournal.com/1165837.html

Знимка табору і малюнок - з книжки дивізійника Евстахія Загачевського "Белярія - Ріміні - Англія", Мюнхен, 1968, видавництво Братства колишніх Вояків 1 УД УНА

"Ви залізну завісу / не бомбами, а голосами / спромоглися роздерти..." Микола Вірний

Заки голосом і душею українського Радіо "Свобода" став Роман Купчинський, багато років був ними для висильні Микола Вірний.

„Стою, наче заворожений.
Вдивляюсь у темну, чужу далечінь.
Це не моя земля.
Це – Спартака земля.
В дитинстві вірив, що настане час і, як Спартак, змагатимусь за справедливість людську."

Микола Француженко, літературний псевдонім - Вірний,
старшина Першої Дивізії Української Національної Армії, письменник, радіожурналіст. У 1957-1962 рр. працював на радіостанції «Визволення», згодом перейменованій на Радіо «Свобода», в Мюнхені. Кар’єру розпочав головним режисером (продюсером), диктором і автором радіоскриптів.
1962 року переїхав з родиною до Нью-Йорка, далі працював на Радіо «Свобода», обійнявши посаду керівника нью-йоркської україномовної редакції. Писав радіоскрипти, був редактором новин, редактором програм, диктором, виховував дикторів, керував відділом. Мав приємний, легко впізнаваний голос. 

Народився Микола Француженко 25 листопада 1923 року в місті Краснокутську на Харківщині, в родині військового інженера, спеціяліста в галузі військової техніки і зброї. Дитячі роки провів у Києві, одначе, щасливого дитинства не мав. До року втратив матір. Щойно п’ять років пізніше батько одружився вдруге. Перед Другою світовою війною малий Микола мандрував з батьком по різних містах СССР і вчився у різних містах і школах, а найдовше в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Кам’янець-Подільському, на Кавказі, у Криму тощо. 1938 року батька заарештували. Родині заборонили жити в столицях республік, навіть в обласних і районних містах. До цього лиха додалося ще одне: покинула його мачуха. Миколою заопікувались батькові друзі. Тим часом батько просидів 21 день у камері смертників, але його не розстріляли, засудили до 10 років тюрми, але звільнили в 1939 році. У 1940-му Микола закінчив середню школу в Житомирі і став студентом медицини. Одначе, війна не дозволила йому стати лікарем. Довелось захищати імперію. Два роки пізніше скінчив військову школу середнього командного складу, пішов на фронт, був важко поранений і опинився у німецькому полоні. Таких Сталін назвав зрадниками. При першій нагоді старшина стає в ряди Першої Дивізії Української Національної Армії під командою ген. Павла Шандрука. Під кінець війни разом із Дивізією опинився в англійському полоні - в італійських таборах для військовополонених у містах Беллярії та Ріміні. На італійській землі й починалася його літературна і режисерська діяльність. Про це — він сам в інтерв’ю 2003 року:

“ Я й мої побратими цікавились театром ще перед тим, як стали військовополоненими. Одначе створити театр вдалося тільки після війни. Мені мої зверхники в штабі Дивізії просто сказали: «Робіть все, щоб врятувати людей». Театр і відповідні поезії, оповідання, статті, спогади в Ріміні мали маґічний вплив на психічний стан військовополонених.
В грудні 1945-го року Театр в рімінівському таборі почав підготовчу працю. З початком січня 1946-го року жителі табору завдяки членам хору «Бурлаки» побачили «Ой не ходи, Грицю» і частину «Запорожця за Дунаєм». Жіночі ролі виконували медсестри Дивізії, які приїжджали з табору, що був у Річіоне, недалеко від Ріміні. Та швидко англійський комендант заборонив їм приїжджати до табору.
Надходила весна, і дириґент хору «Бурлаки», хорунжий Степан Гумінілович вирішив дати ревю «Весна іде». Пісень і жартів для окремих епізодів нам не бракувало. Якось до мене підійшов підхорунжий Юрій Кушнір і каже: «А ти, Микольцю, не міг би на кілька хвилин стати символом весни?» Кажу: «Юрчику, не тільки міг би, а й буду, якщо дириґент погодиться». Дириґент з радістю привітав ідею.
Заля таборового театру була на 800 осіб. На прем’єру прийшли гості: англійський полковник — начальник нашого і сусідніх таборів, українські священики з Риму та все таборове начальство. Уявіть собі, що нікому з глядачів і в голову не прийшло, що символом весни є один з хористів.
Поява «жінки» на сцені розгнівала англійського полковника. Після закінчення він з’явився в нашій гримерці. Хтось крикнув: «Струнко!» Я стояв, у перуці, недалеко від дверей, повернувсь і, побачивши англійського полковника, за яким ввійшов також комендант нашого табору майор Сава Яськевич, виструнчився. А полковник глянув на мене, вигукнув: «О! I beg your pardon...» і позадкував. Навколо вибухнув регіт!
І полковник, і його супроводжувачі, включно з нашими штабними офіцерами, думали, що я медсестра. Цим треба завдячувати гримеру та порадам режисера Степана Столярчука.
Згодом режисер сказав, що чоловіки виступатимуть у жіночих ролях. Я виступав у ревю «Уп’ємось без вина». Співав куплети «Дон Жуана» і «Огородника». Рецензії були дуже прихильні. Виконував роль Мавки в «Лісовій пісні» Лесі Українки в радіопрограмі. Під час репетицій мені дуже допоміг проф. Валеріян Дмитрович Ревуцький своїми порадами щодо володіння голосом, починаючи від дихання до всіх інших таємниць голосової техніки та культури мови. І не дивно, що мене таки не пізнавали на сцені. Одного разу Валеріян Дмитрович навіть сказав: «Знаєте, пане Миколо, такі великі артисти, як Бучма, Юра та інші працювали над мімічним виконанням своїх ролей тижнями, а ви зразу перевтілюєтесь, як тільки виходите на сцену. Це — від Бога дане вам».
Успішно виступав у жіночих ролях: Мірандоліна в комедії Карла Ґольдоні «Господиня заїзду»; Олена — дружина козака-невільника в п’єсі «На тихі води» Бориса Грінченка; Анна в драмі Івана Франка «Украдене щастя», Батісто — слуга в кримінальній драмі «Улюбленці темряви». І в ролі жінки, яка була командиром повстанського загону, в п’єсі, назву якої, на жаль, забув. З цією п’єсою виступали в Англії.
З кримінальною драмою «Улюбленці темряви» відвідали лікарню поблизу Ріміні, в якій тоді лікувався наш командир Дивізії, генерал-поручник Михайло Крат. Після вистави він прийшов на сцену. Подякував усім, а до мене підійшов, подав руку і зробив незабутній комплімент: «Я бачив великих артистів театру Його імператорської величности в Петербурзі. І радий, що серед молодих земляків моїх є не менші таланти!».
Одверто кажучи, ліпшої похвали і не треба...
Мої побратими з театру і хору «Бурлаки» заслужили на вдячність за уприємнення побуту воякам за валами колючих дротів і кулеметних веж, один погляд на які викликав неймовірну тугу за рідними, за свободою, за людським життям! Інколи вас охоплювало почуття безперспективности. До того ж особисто втративши батька з початком війни, я залишився круглим сиротою. У мене навіть далекої рідні не було.
Письменник і журналіст Евстахій Загачевський в своїй книжці «Беллярія, Ріміні, Англія» наводить прізвища, які, за його словами, врізались йому в пам’ять і які, на його думку, вписалися в історію табору полонених українських вояків в Італії. Подає прізвища команди табору, правників (адвокатів), представників преси, письменників, відомих спортсменів, імена й прізвища найвідоміших з театру, хору й музики: Я. Гумінілович, Я. Бабуняк, М. Вербицький, С. Столярчук, Головацький, проф. Я.Пасіка, Михайло Гринюк, Микола Француженко, Ілярій Кушніренко...
Мій зв’язок з театром ніколи не припинявся. Він і зараз існує, дарма, що не був на сцені давно. Але коли пишу драматичний твір, то намагаюся перевтілюватися у його персонажів...”

Перериваю розповідь Миколи Француженка.
З Італії він виїхав разом з тисячами дивізійників до Англії. Після звільнення з полону працював у фармера, в текстильній фабриці та в цегельні, потім став співвласником і директором підприємства з виробництва літнього взуття. Був здібний та підприємливий. Невдовзі поїхав до праці на радіостанції „Визволення” в Мюнхені (1957-1962). З Німеччини переїхав з родиною до Ню-Йорку та працював для Радіо „Свобода” як керівник нью-йоркської української редакції. Працював і вчився у Слов'янознавчому інституті при Нью-Йоркському університеті, згодом, у 1968 році – у Норвіцькому університеті штату Вермонт здобув ступінь маґістра. З кінцем 1968 року почав працювати в Українському відділі „Голосу Америки” у Вашинґтоні, а закінчив кар’єру як керівник відділу в 1990 році. Разом працював в американських радіостанціях „Свобода” та „Голос Америки” майже 33 роки.
Микола Француженко ще в Англії був причетний до заснування Спілки української молоді, а в Америці деякий час очолював Центральний комітет Об’єднання демократичної української молоді. Як член Українського Братського Союзу, підтримував працю цієї братської організації. Письменник став дійсним членом Української Вільної Академії Наук в Ню-Йорку, членом-кореспондентом Наукового Товариства ім. Шевченка, а коли Україна стала незалежною державою, – членом Національної спілки письменників України. Вийшовши на пенсію в 1990 році, Микола Вірний писав багато. Не все написане надрукував. Залишив, між іншим, незакінчений великий „Щоденник журналіста”, збірку есеїв п.н. „Два тижні в Києві”, повість “Покоління приречених”, драматичну трилогію „Дух Святої Землі”, науково-фантастичний роман „Таємниця сусідніх галактик”, есеї „Зустрічі з Україною”, „Великі Митрополити”, „Коротко і ясно” та інші. Поспішав... 

Знову слово Миколі Француженкові:
“Коли працював головним продюсером українських радіопрограм в Мюнхені, я мав щастя виступати в епізодичних ролях у фільмах німецької телекомпанії, власником і головним режисером якої був рідний брат головного режисера радіостанції, де я працював. Виконував різні ролі під час синхронізації фільмів. Німецькою мовою перекладались кінофільми різних країн. Зокрема Англії, США, Франції. У мене було виняткове відчуття часу і голосове пристосування до ролей.
Виступав у ролі совєтського сержанта в телефільмі «Останній бій над Шпре». Тут трапилось таке, що могло відкрити мені можливості для постійної праці в телекомпанії. Коли дійшло до знімання кінцевих епізодів, довелось пробути на натурі три дні. Було холодно. Я не витримав, пішов до військової кухні і запитав кухаря, чи він не міг би зварити для нас чаю з ромом. Кухар зрадів і з приємністю виконав моє прохання. Тож, чекаючи на знімання, ми спокійно попивали чай з ромом. Стало веселіше. Тоді підійшла до нас асистентка власника-режисера і поцікавилась, що це нас так розвеселило? Я запросив її до кухні, де вона отримала дві чашки чаю з ромом, для себе і режисера. Коли йшли, я запитав: чому така затримка? Вона відповіла, що режисер вагається з початком останньої битви... Я показав їй на свій ручний годинник і сказав: скажіть йому, щоб зробив те, що я рекомендую. Ви покажіть йому свій годинник і скажіть, що кожний бій, а тим більше останній, завжди починали в точно визначений час!
Через кілька хвилин до мене підійшов власник-режисер і питає: що я мав на увазі, показуючи на годинник? Сказав йому, що перед наступом піхоти ввесь терен наступу піддається всествольному обстрілові, починаючи від батальйонних гранатометів і кінчаючи важкими гаубицями. Всі квадрати наступу мусять бути обстріляні для прочищення терену від мін. Після артилерії відкривають вогонь танки і на малому бігу починають рухатись, а за ними автоматники ідуть в наступ! А все починається від годинника. Командири підрозділів дивляться на годинники, бо о 6-ій нуль-нуль треба дати наказ: по яких квадратах відкрити безперервний ВОГОНЬ!..
Коли скінчилось знімання, я підійшов до колеґи, який мав звання майора. Він працював у російському відділі радіостанції «Визволення» і був військовим дорадником фільму. Я запитав, чому він не виручив режисера, а він мені: «Миколо Олександровичу, я журналіст, колишній редактор дивізійної газети».
Перед від’їздом до міста режисер подякував, витягнув пфеніґ і вирізав кишеньковим ножем свої ініціяли на монеті. Дав мені, кажучи: «Якщо б ви захотіли працювати в моїй телекомпанії, приїжджайте до мене і покажіть цей пфеніґ. Не пошкодуєте!».
Спокуслива була пропозиція, але я мав підписаний контракт з радіостанцією «Визволення». У Сполучених Штатах читав тексти в документальних фільмах «Шевченко у Вашинґтоні» — про відкриття пам’ятника Т. Шевченкові у столиці США; «Щоб дзвони дзвонили» — про побудову Церкви-Пам’ятника в Бавнд—Бруку, штат Нью-Джерсі, та у фільмі про нью-йоркську «Кредитівку». Всі ці фільми є тепер історичною цінністю.
Крім того, беру участь в художньо-літературних вечорах, виступаю з доповідями. Нарешті закінчив першу частину драматичної трилогії «Дух Святої Землі». Маю другу й третю частини, але їх треба переопрацьовувати. Хочу зберегти факти з життя моїх героїв у роках індустріялізації та єжовщини. Почав писати трилогію ще у Великобританії, в полоні... Першим і останнім прочитав її там проф. Валеріян Ревуцький. Він дав свої поради. Я використав їх, і, здається, вийшло те, що хотів, хоч усвідомлюю, що режисер, якщо буде ставити, зробить якісь зміни.
В Ріміні написав кримінальну драму «Еліксир життя». Вона є в моїй книзі «Долі». Книгу видало видавництво «Смолоскип» у Києві. За неї 1997 року отримав почесну грамоту від Спілки театральних діячів України як артист і драматург — за внесок у розвиток українського театрального мистецтва.
Ви знаєте, коли прочитав її Валеріянові Дмитровичу в Ріміні, він сказав: «Давайте мені манускрипт, відішлю режисеру Гірнякові до Німеччини. Він оголосив якраз конкурс на найкращий драматичний твір. А ви знаєте, що українська драматургія не має своїх кримінальних драм? Я певний, що ви будете переможцем у цьому конкурсі». Я був здивований: як, ми не маємо кримінальних драм?
Між іншим, я давно готуюся написати про свого батька кримінальну драму: як до нього ставилися до арешту, а що було, як його заарештували, як його мучили і т.ін. Але його не розстріляли, дарма що перший вирок був — розстріляти. Другий — десять років Сибіру і заборона повертатись на Україну чи взагалі на європейську територію СССР, а третій – до п’яти років заслання з тими самими умовами. При цьому він втрачав своє військове звання, свої дипломи, нагороди тощо. Доля ж розпорядилася так, що начальника НКВД Кам’янець-Подільської області в 1938 році, коли усунули Єжова, розстріляли, а мого батька випустили. Коли я зустрівся з татом, то в мене з’явилось пасмо білого волосся. Всі, хто з жінок на мене подивився, плакали, як за померлим.
А щодо моєї праці на радіостанції «Голос Америки», то, одверто кажучи, я ніколи б не залишив її в 1990 році, якби в четвертий раз у моєму житті не зупинилося серце і не почав все загрозливіше активізуватися глибоковенозний тромбоз у лівій нозі. Серце ж у мене зупинялось в Одесі в 1936-у році, коли важко захворів на шкарлятину з різними ускладненнями. Зупинилося 1946 року в Ріміні, якраз перед прем’єрою «Господині заїзду», в якій виконував роль Мірандоліни. Зупинилось в Англії в 1949 році. І зупинилось біля Вашинґтона в 1988 році. Цікаво, що ніде не хотіли сказати тривалість моєї клінічної смерті! Ну й не треба...
До речі, моє останнє інтерв’ю для радіостанції «Голос Америки» було, на бажання представника України в ООН, з тодішнім, який і тепер є, міністром закордонних справ України Анатолієм Зленком.
Із закінченням 1990 року для мене закінчилась «холодна війна» і почалася письменницька праця, що припиниться хіба, коли востаннє перестане битися моє серце...
Маю намір видати три томи про працю на радіостанціях «Визволення» — «Свобода» і «Голос Америки». Власне, вже написав вступ та передрукував інтерв’ю, які мають іти першими у збірнику про українську редакцію на радіо «Визволення».
...У Ріміні нам великою мірою допомогли Владика Бучко та кілька священиків, докторів теологічних й інших наук, що були тоді в Римі. Мене вони хотіли влаштувати в школу чи Академію драматичного мистецтва, але вже почали відходити кораблі до Великобританії з моїми друзями з театру, і я долучився до них. Тимчасом з Ріміні до університету в Мадрид поїхало кілька моїх друзів. Там вони зустрілися з Євгеном Деславом, який знімав в Іспанії та Портуґалії. Мої приятелі, зокрема Семен Федюк — головний редактор журналу «Батьківщина», в якому я друкував свої вірші й оповідання, зупинився на моїй особі, яка викликала особливе зацікавлення у кінорежисера Євгена Деслава. Одного дня я отримав у таборі для військовополонених поштову картку з Мадрида, в якій Євген Деслав просив у мене дозволу листуватися.
Для мене тоді це було дивним, незрозумілим, але дуже приємним явищем. Листи Євгена Деслава до мене були надруковані в журналі «Кіnо-Коло»."

Серце Миколи Француженка востаннє перестало битися після служби в церкві в неділю, 28 жовтня 2007 року в місті Силвер Спрінґу, шт. Мериленд, біля Вашинґтону. Покійний осиротив дружину Ярославу, синів Руслана і Олександра та доньку Роксану з родинами, в тому числі й трьох внуків і одну правнучку. Дуже радів тим, що наймолодшому внукові дали ім’я Микола – як у діда...

..Остання публікація Миколи Вірного — монографія, присвячена пам'яті о. протопресвітера Ігоря Губаржевського в 30-у річницю його смерти. До речі, Микола Олександрович був одружений з молодшою дочкою о. Ігоря – Ярославою. Безсумнівно, тесть мав великий вплив на свого зятя. Бо о. Ігор був не тільки пастирем, але й добрим педагогом. Слід згадати, що він був у кінці 30-х років професором Київського педагогічного інституту, деканом катедри української мови й літератури та керівником аспірантури, а в США викладав українську мову в Колумбійському університеті. Людина блискучих знань з мовознавства, літератури, історії, археології, діалектології та філософії, "він став моїм моральним і релігійним опікуном... Він повчав (мене), що те, що ми даємо людям, є мірилом, по якому будуть нас оцінювати, а не кількість дипломів, звань, грамот чи орденів" – пише Вірний у монографії. В одному листі він писав мені з відрядження в Мюнхені, серед іншого, і про свій морально-етичний код:

"Я надиханий повністю і назавжди бажанням не бути колодою, а до кінця життя шукати себе".

Француженко оповідав мені, що в Англії його тесть радив йому стати священиком. Обіцяв належно підготувати його для служби перед вівтарем, запевняючи, що лектури з богословія, гомілетики, літургіки не бракуватиме.

"Вивчай святе Письмо та Життя святих, а проповідник з тебе буде блискучий. Та й голос маєш приємний і слух музикальний. А пам'яті твоїй не один священик позаздрив би, – казав о. Ігор. – УАПЦ на еміґрації потрібні пастирі освічені і відданні, так що тебе кожний наш єпископ рукоположить у єреї".

Казав мені мій друг при тій нагоді, що якби життя його склалося трохи інакше в Англії (без богословської освіти не погоджувався бути священником, але найсильнішим гальмом було те, що втретє зупинялося серце!), та й не будь покликаний на працю до Радіо "Визволення", яке з першим приїздом Микити Хрущова до США було перейменоване на радіо "Свобода", він, можливо, й обрав би шлях духовного служіння. Я зрозумів тоді, що священослужіння було його нездійсненим покликанням.

...Ви із того замісу,

що міцніє з роками,

Вас не в силі зламати

чи збити з путі –

Ви залізну завісу

Не бомбами, а голосами

спромоглися роздерти

ще в своєму житті!

Хай же творчим і мирним

буде, друже, Ваш вечір

усім недругам наперекір!

Повсякчас будьте Вірним,

Тягар беручи на плечі,

І в майбутнє скеровуйте зір!

Зі спогадів Володимира Біляїва

Джерела

Український тижневик “Свобода”, число з 17 жовтня 2008 

Лариса Брюховецька. "Микола Француженко: стати символом весни" http://archive-ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=106

Володимир Біляєв. "Вірний покликанню" http://ukrlife.org/main/cxid/bilajiw1_virny.htm 

Роковини за дивізійником, письменником і художником Евстахієм Загачевським

Евстахій Загачевський,
старшина (унтершарфюрер) Першої Української Дивізії Української Національної Армії, письменник, громадський діяч, графік і живописець

* 28 березня 1919, Львів – † 17 вересня 1998, Рочестер, шт. Нью-Йорк

Роман Кухар*
ЕВСТАХІЙ ЗАГАЧЕВСЬКИЙ - ПРАПОРОНОСЕЦЬ 1 УД УНА
“Свобода”, 20 і 21 серпня 1990

В історичний час воєнних дій Дивізії „Галичина", що перетворилась у Першу Дивізію Української Національної Армії, відомий згодом письменник дивізійної тематики Евстахій Загачевський був старшим десятником гарматнього полку цієї рідної військової формації, що боролась за визволення України з московсько-совєтського ярма по стороні центральних держав. Вражає замітна обставина — в Дивізії було багато старшин і підстаршин вищих і нижчих військових ступенів, які й після війни діяли в суспільно-політичному житті нашої громади, а все ж, порівняно, тільки деякі з них, як от ген. Шандрук, полк. Побігущий-Рен, мґр Л. Стеткевич, відпечатали монографічними виданнями — свідченнями очевидців, їхній дивізійний досвід в нашій публіцистиці на тему Другої світової війни. Хоча й інші вояки-письменники, як Олег Лисяк, Павло Грицак, Любомир Ортинський, Степан Любомирський, Роман Колісник займались основніше або побіжніше дивізійною тематикою, особисто вважаю, що саме на долю ст. десятника Евстахія Загачевського випало стати справжнім бардом Дивізії у своїх образних, наснажених бойовою атмосферою, драматичних картинах дій між життям і смертю її бійців.

Без уваги на його формальний стаж військовика, звітодавець різних фаз дивізійного буття, Загачевський заслуговує на почесне відзначення прапороносця Дивізії, бо своїми творами літописно-літературного характеру він чи не більш від кого іншого відтворив у нашій літературі дух і побут того війська, утотожнивши своє життя з ним. Майже все, що написав Е. Загачевський, його книжкові видання, „Спогади фронтовика", 1952, „Львівська братія", 1962, „Белярія, Ріміні, Англія", 1968, „Її регіт не лякав", 1975, крім цілої низки розповідей і нарисів, друкованих своєчасно в нашій періодиці, має дивізійну тему в центрі уваги автора, що багатогранними засобами насвітлює її — оповіданнями, повістю, спогадами, публіцистикою, гуморесками. У своїй суцільності творчість Загачевського вирізняється прикметами епічного відтворення цієї запам'ятної доби надій, змагань, розчарувань і трагедій українського народу, чиї сини записували їхньою геройською посвятою і смертю сторінки новітньоїісторії України в її поході до волі й державної незалежности.

Не випадково того завдання — показати засобами літературної документації прохід народної стихії до національної цілі, шляхом боротьби за визволення, міг піднятися саме справжній син народу, що жив його злиднями, приниженнями, стражданнями, а також падіннями й піднесенням, кожним порухом серця та трепетом душі. Загачевський якраз і персоніфікує буття свого народу в поході до волі й національної гідности. В цьому він, звичайно, не єдиний, багато синів і доньок українського народу могли б послужити зразками, а ідеальним уосібленням долі українського народу є Шевченко.

Син чотового в Українській Галицькій Армії, який помер 1925 року, як політичний в'язень в польській тюрмі, й матері-заробітчанки, яка з трудом пробивалася крізь злиденне життя у поверсальській Польщі, Е. Загачевський з ранньої юности пізнав з особистого досвіду гіркоту буття гнобленого члена поневоленого народу. Проте матеріяльні й моральні нестатки (родинна незаможність, незмога здобування середньої й вищої освіти, вимога заробітньою працею юнака помагати матері в її змаганнях за „хліб насущний") не заламали передчасно дозрілого хлопця, навпаки, наснажували його до посиленої життьової боротьби — від сьомої кляси народної школи, крізь самоосвіту та стихійний розвиток усіх народних особистих талантів, згідно з відомою Франковою засадою — „лиш боротись, значить жить". Зростав він здебільш на бруку польської „батярської" вулиці, а все ж виріс на здорового й міцного духово й фізично молодця, свідомого українця. Не зважаючи на відсутність дальшої формальної освіти, Евстахій працював зусильно над собою — постійним прочитуванням творів рідної й чужої літератури, участю в гуртках молоді, спортових організаціях, національно-освідомною гуртовою працею. Таким чином обезправлений син народу в добі його політичного безсилля став дозрілим борцем за національні права України під час воєнних дій всенародних визвольних сил під час Другої світової війни.

Народився Стах (як його в родині й дружньому колі звали) Загачевський 28-го квітня 1919 року на городецькому передмісті Львова в міщанській незаможній сім'ї Іллі й Евфрозини. Після смерти батька матері доводилось важко здобувати середники на власний прожиток і утримання трьох синів, при чому брат Стаха, його близнюк, народився з фізичною хибою ніг. Брати Загачевські ходили до Рідної школи ім. Бориса Грінченка, а літні вакації, зокрема в 1928, 1929 роках, проводили на оселі для дітей незаможних батьків у Милованні над Дністром. В добродійній акції в користь дітей в потребі брали участь д-р Кокорудз, меценас Волошин, проф. Городинський, а до оснування осельчаного побуту в Милованні, для дівчат в липні й хлопців у серпні, особливо причинився дир. Бачинський.

Тут, у трьохгодинних маршах до Дністрової купелі, під звуки пісень „Гей же до бою, браття, за волю", „О, Україно, о люба ненько", гартувався Стах в юнацькому гурті фізично та пробуджувалась у нього туга до майбутніх походів на службі батьківщини. Здійсняти свої мрії — боротьби за волю свого народу, таки почав Стах, дарма що через добру декаду від пам'ятних провесняних днів над Дністром. Зразу з сьомої кляси народної школи поступив Стах до Технічної школи при Снопківській вулиці у Львові, проте після двох років навчання мусів припинити науку, з уваги на матеріяльні труднощі матері. Аж до німецько-польської війни в 1939 році працював Стах, помагаючи родині, в різних харчових підприємствах, як крамничний помічник. Рятуючись згодом від большевицького терору, починаючи з 1939 року, Стах перейшов Сян із совєтської на німецьку сторону кордону до т. зв. Генерал Губернаторства, звідки в 1940 році виїхав на роботу в Німеччину. В 1941 році зголосився він до Українського Леґіону, але німецька призовна комісія включила його до німецьких частин реґулярної армії. У прикордонному місті між Німеччиною й Голляндією, Ольденбурзі, почалась воєнна „кар'єра" Е. Загачевського, що тривала аж до закінчення війни. Після подій в Краю, позначених засиллям нацистського терору, Стах і багато українських добровільців у німецьких військових частинах відмовились від дальшого військового вишколу,** вслід за чим їх інтернували, перетримавши до 1942 року в карному військовому таборі в Дахаві. Єдиним спасенням з табору була нагода зголоситись на службу в німецькій армії, чим і покористувався Загачевський. В початках лютого 1942 року перевезено його до вишкільного табору, т. зв. Гайделяґру, біля Дембіци. Звідси й починаються, спогади Е. Загачевського з його Східньої кампанії фронтовика в німецькому війську, що покінчилась нарешті його приступленням до Української Дивізії в 1 УД УНА, на протисовєтських фронтах у Словаччині й Австрії, й аж до інтерновання її вояків в Белярії, Ріміні в Італії й до виїзду нашого вояцтва в Англію. 

Треба визнати, що доля назагал щастила Загачевському, бо, не зважаючи на фронтові смертельні небезпеки, поранення в боях і пізніші поневіряння в таборах воєннополонених, він по-стоїчному витримав усі воєнні страхіття й вийшов з них живий і цілий. 

Е. Загачевський активно виступав у культурно-освітній, театральній і спортовій програмах під час трирічного табірного побуту воєннополонених 1 УД УНА в Італії, зокрема як театральний декоратор і член боксерської ланки дивізійного спортового товариства. В італійських таборах теж почались літературні зайняття Загачевського над більшим задумом — відтворити у своїх спогадах „дні стрілецької слави і трагедії". Цей творчий задум здійсняв він послідовно десятиріччя згодом. У чотирьох творах, присвячених українським воякам протягом воєнних подій 1940-их років в німецькій і рідних збройних частинах, змальовано цілу епопею визвольного чину, українського народу з останньої доби змагань на полях битв за державну незалежність. Белетристичні й мемуарні твори Загачевського визначаються джерельною й літературною вартістю, вони написані зі знанням предмету та продихані патріотичною наснагою. Всі чотири твори об'єднані однією темою й їх можна б трактувати, як своєрідну цілість літературного формату тетралогії. Перша ланка в оцій тетралогії, „Спогади фронтовика" http://diasporiana.org.ua/memuari/2112-zagachevskiy-ye-spogadi-frontovika-odiseya-sirogo-kolyaboranta/, має мемуарно-розповідний характер і охоплює широкий засяг воєнних дій — від участи автора в боях німецької армії в лісах під Невелем на Білорусії до його переходу у ряди Дивізії „Галичина" й боїв на різних фронтах 1 УД УНА. Коротким поглядом на побут наших воєннополонених в Італії, включно з їхнім виїздом до Англії, закінчує автор цю частину свого загального твору. Мало творів нашої воєнної літератури визначається таким чітким звітом твердої служби українця в німецьких військових формаціях. 

Друга з черги ланка тетралогії Загачевського — це вже повістевий жанр, „Львівська братія" http://diasporiana.org.ua/memuari/15980-zagachevskiy-ye-lvivska-bratiya/, де рельєфно обрисовано на підставі особистого досвіду прифронтову воєнну долю стрільця Романа Терлецького та його друзів. В повісті реалізм описної методи переплітається з романтичними елементами, вмережаними тут і там у сюжет твору. Поетичною картиною щасливого прориву з Брідського оточення автор закінчує повість: „...Вийшли з лісу в густі золотисті лани доспілого збіжжя. Десь вгорі співали жайворонки, колихалися на гнучких стеблинках квіти, дозрівало колосся. Раннє повітря відсвіжувало. Тепло, любо, а заразом неймовірно важко. Перед ними — краса життя, за ними жахлива панорама кривавого походу війни".

Тетралогії третя ланка, „Белярія, Ріміні, Англія" http://diasporiana.org.ua/memuari/4743-zagachevskiy-ye-belyariya-rimini-angliya/ — це сумлінне, добре вдокументоване опрацювання джерельної літератури й особистих спостережень автора довкола багатогранних екзистенційно-побутових аспектів дивізійного братства наших воєннополонених з його італійського періоду в 1945-47 роках, від капітуляції Німеччини до ліквідації таборів. Ця праця стане основним джерелом для майбутніх істориків цього заключного відтинку зорганізованого існування нашого дивізійного вояцтва. Майбутнє продовження дивізійної організації належатиме вже до діяльности Братства колишніх вояків 1 УД УНА.

Найбільш драматичною ланкою з чотиричастинної цілости епопеї Загачевського про буття українських вояків у різних військових формаціях, за різних умов боротьби, а втім з однією метою — змагання до волі й незалежности рідного народу, вважаю збірку його оповідань п. з. „Її регіт не лякав" http://diasporiana.org.ua/memuari/370-zagachevskiy-ye-yiyi-regit-ne-lyakav/. Тут вирізняється письменник не тільки гострим реалізмом, як мистецьким засобом, чи динамікою зображеної дії в окремих творах, але й дозрілою літературною методою й майстерністю в передачі настроїв воєнних подій і характерів їхніх носіїв у вирваних з життя гарячих хвилинах бойової напруги стрільців, підстаршин і старшин Дивізії. Це здебільшого трагічно закрашені картини (бо така й була доля звершеного битвою під Бродами дивізійного чину), повні завзяття стрілецтва в обличчі смертельного ворога й безжалісно обірваного вояцького життя на твердих стійках оборонців рідної землі. В низці чуттєво закрашених оповідань, наприклад, „Останній бій", „Сотник", „Фрагмент з-під Бродів", автор досягає вершка розповідної виразности натуралістичною методою зображення дії й такою ж чіткістю обрисовки характерів. Картинно й акуратно описує він безпристрасну участь природи до долі вояцтва в той загрозливий час: „На дворі перші проблиски світанку пересівали темноту ночі. Сірість ранку несміливо виповзала з-за височини на сході і розсівалась по долині. Матовіли зірки, вияснювався овид. Стихла роз'юшена артилерійська стрільба, прогомонів клекіт розпечених кулеметних цівок. Спокій, добра тиша запанували довкруги..." („Смерть не пощадила"). Натуралістично відтворює автор фізичний стан смертельно пораненого стрільця: „...Хоче зриватися, бігти за своїми, підносить голову, підпирається ліктем, знову хоче піднестися. І знову біль. Нема правого бедра — є лише біль, що проникає усі тканини, всюдисущий, всевладний біль. Безвладно звисає голова вояка, втомлений зір падає на сіру сталь повза. Повіки Зубаля замикаються. І нічого вже нема: є ніч". („За помилки батька"). 

Замітний теж хист Загачевського, що його видно з його власних рисунків до текстів різних оповідань; зрештою, цей графічний текст виявив він в ілюстраціях до спогадів „Белярія, Ріміні, Англія" й у своїх декоративних роботах.

Залишається хіба ще додати декілька слів до біографічної довідки письменника. Евстахій Загачевський одружений з Марією (з дому Коломиєць, з Херсонщини). Вони є батьками сина Ігоря, тепер в ранзі підполковника американської армії на військовому становищі в битві на Близькому Сході. Евстахій працював декоратором театральних та концернових сцен і заль при різних ювілейних нагодах у своїх громадах, в Англії (здебільш в Лондоні), заки з родиною перенісся до ЗСА, де й проживає досі в Рочестері, Н.Й., довгі роки працюючи в Компанії Біч-Нат. Сподіємось, що наш сімдесятрічний письменник — бард безсмертної стрілецької слави, і в дальшому втішатиметься міцним здоров'ям і життєвою снагою. Тож піднесімо тост у честь його повсякчасних ідейних трудів та небуденних творчих досягнень! 

__________________

* Роман Кухар (псевдонім Володимир Р.) (*21 лютого 1920, Львів — †24 червня 2007, Канзас) — прозаїк, поет, літературознавець, перекладач, публіцист, співак. Професор Канзаського університету.

** Попали в звичайну частину вермахту... Коли з'ясували, що до чого, дехто з добровольців зник уночі... За таку річ решта були переслухані і затримані... І це не є щось такого - люди зголосились в армію і потім покинули частину вночі... Тобто Стах просто відбув гауптвахту (не просту) не за свої вчинки. Загачевський служив у 1-й моторизованій бриґаді СС, реґемент "Теодор Ейке" - дивізія Тотенкопф. Потім у "Панцерєгер компані" в Дивізії "Галичина".
До ранґи унтершарфюрера міг бути підвищений 30 січня 1945 року. У бриґаді і Тотені мав ранґу штурмана чи ротенфюрера. (Повідомив Андрій Жукевич)

Е. Загачевський про себе і більше його малюнків:  https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_61.html

Е. Загачевський. ПРОРИВ ІЗ БРІДСЬКОГО КОТЛА https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_65.html

Жалобне оголошення, вміщене у "Свободі" 25 вересня 1998

СИН ДИВІЗІЙНИКА ДЖ. І. ЗАГАЧЕВСЬКИЙ СТАВ ПІДПОЛКОВНИКОМ АМЕРИКАНСЬКОЇ АРМІЇ

Джордж Ігор Загачевський - син Марії та Евстахія Загачевських. Його батько — відомий дивізійний письменник і маляр.
Джордж закінчив Тексаський Ей енд Ем університет в 1972 році. Військовий вишкіл перейшов в кадетському корпусі Тексас Еггіс і у ранзі поручника другого ступня поступив до армії. 1-го жовтня минулого року одержав підвищення до ранги підполковника американської армії. Дж. І. Загачевський є на становищі дійового старшини у Польовій оперативній аґенції Головної квартири поза Вашінґтоном. Він — відповідальний за внпрацювання і формулювання процедур щодо безпеки і надійности спеціяльної зброї для армії.
Одружений з Катериною Ганлій. Мають двоє дітей: дочку Тересу — 13 років і сина Марка — 10 років. Батьки Джорджа належать до 437-го Відділу УНС в Рочестері, а він сам має вже виплачену полісу у тому ж Відділі.
Роман Б. Припхан
“Свобода”, 24 квітня 1990