Показ дописів із міткою Іван Боднарук. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Іван Боднарук. Показати всі дописи

середа, 19 квітня 2023 р.

Пам'яті Михайла Островерхи

 


“Біль за рідною хатою, за рідними обніжками, суголовками, стежками, доріжками, полями, за нашим небом, за нашими християнськими святинями, за просторами всієї України, - цей біль моєю думкою ворушив, моєю рукою водив. Може й за-багато того болю...
Але — я щиро писав, як у серці відчував. Може й за-щиро писав!
Що ж, я певен:
таким чистим терпінням, глибоким болем ми зносимося понад розкішну Мамону нашого, Українців — а все таки — ізгоїв, тут життя і, хоч інколи, хоч на мить, душею, думкою літаємо понад обездоленою нашою великою Батьківщиною! Понад Її духовою, фізичною, матеріяльною руїною, що її Москва принесла. Душею — хоч на мить! - ми схиляємось понад нашими родинами — батьками, братами, сестрами, а й дітьми — і, в таку ясну нашу мить, злегшуємо їм їх глухий, важкий, невимовний і перед оком Москвина схований біль, туск, розпач, беручи їх бодай думкою, серцем на себе.
І лише так ми постійно єднаємось із Україною, ми живемо нею, ми прагнемо волі для Неї!
І у великій тузі за Нею — й Бог нас вислухає!...” *
Михайло ОСТРОВЕРХА,
січовий стрілець, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор дивізійного тижневика “До перемоги”; співак, письменник, мистецтвознавець, публіцист.
* 7 жовтня 1897, Бучач, Тернопільщина — † 17 квітня 1979, Бруклін


Михайло Островерха. Портрет пензля мистця Михайла Мороза


⚡️ Михайло Островерха
НА КРУТОМУ ЗВОРОТІ
З пожовклих сторінок 1939—1940
Сумні вечори. Ходити по місті можна лише до 9-ої години вечора. Стою при вікні в помешканні знайомих, які мене прихистили в себе. І дивлюсь на палаючий у морі світла пропаґанди Львів. У яркому світлі палають червоні прапори на ратуші, на воєвідстві. Від часу до часу несеться вівкання й заводження пісні з нічних челюстей ночі. Це ситі й добре одягнені ґепісти, роз'їжджаючи службово на вантажних автах, виспівують і надають містові насторою непевного, якогось несамовитого, пекельного. Бо в такий час, коли вся армія, це тіні злидарів, виголоднілих та схуділих нуждарів, коли виснаження і голод та терор учинили з цієї армії якесь несамовите стадо макабричиих тіней, то й ці пісні ґепістів витворюють атмосферу макабричности. Споглядаючи на ці кістяки червоноармійців. які є синами нашого села, я розумію усю парадоксальність большевицького гимну: „Повстаньте гнані і голодні! ...Повстане військо злидарів!" Чи ж не собі вони, ці тіні жорстокої влади, співають ці слова? Чи ж важко передбачити, що таки прийде хвилина й вони, співаючи цей же гимн, кинуться на цих жахливої влади сатрапів-вождів?
А пильно придивившись формі будови голови Леніна - це ж найвиразніший кістяк смерти: символ Московії! Символ того, що приносить із собою ця Москва! Символ смерти, руїни душі, тіла, культури, релігії, усіх-усіх тих конструктивних цінностей Европи. Цей череп його є символом тієї задухи, недовір'я, фізичного і морального бруду, терору, донощицтва, розкладу фізичного і морального, отупіння, — дослівно: пранці душі й тіла. Ось це й зміст будови голови цього московського генія.
Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.
Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я.
„Возз'єднання ...вплоть до отдєлєнія"
Прийшла неділя виборів: 22 жовтня 1939 р. Надворі холодно, мрячно, непривітно, хоч інколи, на потіху, показується сонце. Від вчасного ранку б'юсь із думкою: йти, не йти голосувати? Передумую за і проти. Я був певен, що в такім місті, як Львів, де переважають ще поляки, де наплила така маса жидів, — а всі біженці дістали право голосу при цих виборах! — то. може, мені вдалося б і не голосувати. Проте, взяв я під увагу моїх господарів, які мене прихилили коло себе, в яких я майже кожну ніч ночую, — бо інколи нерви мене виганяли і з цієї хати я йшов спати до інших приятелів, слід за собою затираючи, — а моє неголосування може відбитись і на них. І я постановив із трепетом у душі йти голосувати: перший раз у моєму житті голосував і останній! За Польщі — в 1922 р. українці бойкотували вибори, а коли вже й стали брати участь у виборах, тоді я сидів в Італії, то не голосував.
Голосування нашої дільниці відбувалось у будинку „Рідної Школи" при вул. Мохнацького. Єдиним кандидатом на цю дільницю був якийсь Василь Малюх, якого прізвище я вперше тоді й почув, якого ніхто не знає. Біля виборчого льокалю вештасться народ, стоїть черга й тут, мова польська. Дістався і я до середини. У просторій залі при вході стояв широкий стіл, а за ним сиділо двоє наших молодих людей: магістер К., побачивши якого, мені стало легше на душі, бо знав я його, як людину чесну, нескаламученої душі, і висока та русява панна, якої прізвища я не знаю. Побачивши мене, вона, не спитавши в мене прізвища, закреслила мене: “голосував” і дала мені білу картку, на середині якої було видруковане єдине прізвище кандидата: Василь Малюх. У першій хвилині я не знав — що з тим свистком паперу діяти? До мене підійшов совєтський старшина з відзнаками політрука і пояснив:
— Ідіть товаришу он там до кабіни і там згорніть цю карточку вчетверо; як же хочете, то й скресліть чи що кандидата, а потому кинете цю карточку до он тієї урни, що на сцені!..
— Дякую, товаришу коміcap! - відповів я під акомпаніямент шуму в голові моїй від його слів, від яких війнуло якоюсь лукавістю.
Я й не опам'ятався, як зовсім відрухово опинився за заслоною у кабіні. Тут кинув оком і, побачивши чорнило й перо, зрозумів, що це може бути дуже добрий підступ товариша політрука. І як швидко увійшов я до кабіни, так іще швидше, як із пращі, зложивши вчетверо картку, вилетів з тієї кабіни. До мене облесно підсміхався товариш політрук, а від його усміху в душі у мене щось гидко скоботало. Я подався до урни. Біля урни сидів чорнявий, із “вірлиним" носом тип і проникливо очима сував по картці і по моїм обличчі, а другий. такий самий тип, робив знак за кожним до урни киненим голосом. Вийшовши з виборчого льокалю на вулицю, я з полегшею відітхнув. І добре сталось, що я пішов голосувати: коло одинадцятої години вночі приїжджало авто по всіх тих, хто не йшов голосувати, забирали їх до голосування, а від голосування до ГПУ на переслухання.
По всьому нашому краю, — тобто, по тих землях, що до 1939 року були під Польщею, вибори йшли під гаслом: спротиву до совєтської влади. Крім великих міст, де українці були в меншині, край тримався вороже, з глумом до совєтів і в поставі достойній українства. На виборчій картці, перекресливши ім'я видрукованого на ній кандидата, селяни писали всяко: “Забирайтесь із нашої землі!”, “Сталін може поцілувати нас ...”, “Слава Україні!”, “За самостійну Україну!”. Були й такі села, що зовсім на голосування не пішли. Нічого не помагала й загроза комісарів. У одному селі біля Руської Рави під час виборів селянин селянина спитався:
— То що, куме, думаєте про тих совєтів?
— Та що там, куме! Я думаю те, що виджу, а ви видите те, що й я виджу! — відповів цей чисто хлопським хитрим способом.
Число арештованих УНДО-вців зростає. У ГПУ вже сидять: д-р Дмитро Левицький, д-р Кость Левицький, д-р Іван Німчук, Володимир Целевич, посол Тершаковець, посол Володимир Кузьмович, сенатор Остап Луцький, посол Степан Біляк.
[Український щоденник “Свобода”
Середа 18-го травня 1955]




⚡️ ...Йому судилося воювати у лавах УСС, потрапити в полон до москалів під Бережанами; під час польсько-української війни у складі 1-ї бригади УСС брати участь у боях під Львовом; відтак - закінчити старшинську піхотну школу УГА в Золочеві, в ранзі хорунжого бути прикріпленим до 10-ї Янівської бригади, де він спільно з О. Кононом керував розвідкою, і брати участь у Чортківській офензиві та поході на Київ; захворіти на тиф у "чотирикутнику смерти" й після виздоровлення вступити до Дієвої Армії УНР і в лавах Запорізької дивізії служити заступником начальника культурно-освітнього відділу; бути інтернованим поляками у таборах військовополонених у Вадовіце і Каліші; підчас німецько-совєтської війни - бути членом Військової Управи “Галичина” і редактором дивізійного тижневика “До перемоги”, що виходив від Різдва 1943 до кінця 1944 року (згодом у Дивізії виходила газета "До бою").
У цивільнім житті Михайло Островерха був редактором, письменником (псевдонім Михайло Осика), мистецтвознавцем, перекладачем. У різних джерелах через кому пишеться, що Островерха був ще й актором. Ось що мається на увазі. Цитую присвячений пам'яті М. Островерхи нарис "Між двома світами"** Івана Боднарука:
"Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і вхадящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені. При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів."
...Після повернення з польських таборів він працював у селах Бучаччини та Станиславівщини; згодом у Львові працював у редакції журналу «Червона Калина». 1923 року в Каліші у видавництві «Веселка» вийшла спільна збірка поезій Є. Маланюка, М. Селегія та М. Осики.
1926 року виїхав до Італії, вивчав мистецтво, літературу, музику, побут; свої враження описував у часописах «Діло», «Новий час», журналах «Назустріч», «Обрії», «Життя і знання», «Дзвони». У цей період стає популяризатором режиму Муссоліні, зокрема 1938 року опублікував книжки «Муссоліні – людина і чин»*** і «Нова імперія» — найяскравішу апологію італійського фашизму, яка будь-коли виходила з-під пера українця.
1944 року разом із редакцією тижневика Дивізії "Галичина "До Перемоги" виїхав до Німеччини, згодом — до США. Співпрацював із редакціями часописів «Америка», «Народна воля», «Свобода», написав і видав "кільканадцять вартісних книжок"****, як зазначив згаданий вже І. Боднарук.
Був учасником ініціятивного комітету проведення З'їзду Бучачан у Рочестері 30 травня — 1 червня 1969 р.
Помер 17 квітня 1979 року в Брукліні, Нью-Йорк.




⚡️ ВІН ПЛИВ ПРОТИ ХВИЛЬ
...Михайло був популярний серед нашого громадянства, зокрема серед львівської „богеми" 1920-их років, а популярність його зросла з хвилиною виїзду до Італії на студії сольоспіву. З Італії він писав прецікаві репортажі та спостереження.
Вище середнього росту, дебелий і кремезний, з високим, відкритим чолом у вінку ясного, помірковано кучерявого волосся, з ясними, добрячими й розумними очима, з усмішкою на дбайливо поголеному обличчі, завжди чепурно зодягнений, елеґантний у товариській поведінці, обдарований тактом не тільки говорити, але й слухати, він, наче живий маґнет притягав людей до себе.
Про його популярність свідчили часті згадки про нього в пресі, зокрема в гумористичних журналах і в фейлетонах з дружніми графічними та словесними шаржами. Називали його “Монте акуто", “Острийзверха", „Нібито Муссоліні" - натяк на „іль дуче".
Особисто ми познайомилися під час німецької окупації, коли постала Дивізія „Галичина", а Михайло став редактором дивізійного журналу „До перемоги!" Всі матеріяли до преси мусіли пройти „превентивну" цензуру шефа преси на „Дистрикт Галичина" Ґеорґа Лемана, непартійця, за освітою економіста (Diplom-kaufman), який до війни працював у німецькій торговельній місії в Москві й одружився з росіянкою. Володів добре російською мовою, знав теж трохи українську й польську мови.
Тому що Островерха слабо розмовляв по-німецьки, вони вели розмови російською мовою. З усіх редакторів, які приходили до шефа преси, він найбільше любив Михайла. І тут я мав нагоду переконатися, що лагідний, опанований Островерха вмів рішучо й безстрашно постояти за свої принципи.
Одного разу з бюра шефа преси долетіли звуки голосної суперечки. Запитана секретарка спокійно відповіла: — „Леман і Островерха обговорюють матеріяли". У цей момент двері бюра Лемана відкрилися широко, Островерха з пересердя гепнув в'язкою машинописів об бюрко і з голосним нецензурним прокльоном вибіг із бюра. Заки Леман, який мав вдачу холерика, видобувся з-за бюрка, Михайло був уже на вулиці. З налитими кров'ю очима Леман гримнув кулаком об бюрко, але за хвилину втихомирився і промовив: — Це справжній мужчина, вміє постояти за своє. Не люблю „я-заґерів"! (потакайлів).
Наше знайомство продовжалося в таборі безвітчизняників в Ашаффенбурзі, де Островерха співпрацював у газеті “Неділя” за редакцією Геннадія Которовича, хоч Михайло стояв радше на позиціях монархістично-гетьманських, а Которович на УНР. Але мистецько й літературно-критичні статті Островерхи були всім цікаві.
Крім того ми часто стрічалися в гостинному помешканні д-ра Івана й Наталі Макаревичів. Тут Островерха вів довгі розмови з мамою господині пані Галущинською, а що був лепським оповідачем, ми радо його слухали. Від нього я багато навчився.
Останній етап нашого знайомства був у Ню Йорку аж до смерти Михайла.
Володимир Барагура
“Свобода”, 13 лютого 1990
_________________
* З передмови до книжки спогадів Михайла Островерхи “Обніжками на битий шлях”. 1957, Нью-Йорк

четвер, 18 квітня 2019 р.

До роковин відходу сл. п. Михайла Островерхи


"...Сумні вечори. Ходити по місті можна лише до 9-ої години вечора. Стою при вікні в помешканні знайомих, які мене прихистили в себе. І дивлюсь на палаючий у морі світла пропаґанди Львів. У яркому світлі палають червоні прапори на ратуші, на воєвідстві. Від часу до часу несеться вівкання й заводження пісні з нічних челюстей ночі. Це ситі й добре одягнені ґепісти, роз'їжджаючи службово на вантажних автах, виспівують і надають містові насторою непевного, якогось несамовитого, пекельного. Бо в такий час, коли вся армія, це тіні злидарів, виголоднілих та схуділих нуждарів, коли виснаження і голод та терор учинили з цієї армії якесь несамовите стадо макабричиих тіней, то й ці пісні ґепістів витворюють атмосферу макабричности. Споглядаючи на ці кістяки червоноармійців. які є синами нашого села, я розумію усю парадоксальність большевицького гимну: „Повстаньте гнані і голодні! ...Повстане військо злидарів!" Чи ж не собі вони, ці тіні жорстокої влади, співають ці слова? Чи ж важко передбачити, що таки прийде хвилина й вони, співаючи цей же гимн, кинуться на цих жахливої влади сатрапів-вождів?
А пильно придивившись формі будови голови Леніна - це ж найвиразніший кістяк смерти: символ Московії! Символ того, що приносить із собою ця Москва! Символ смерти, руїни душі, тіла, культури, релігії, усіх-усіх тих конструктивних цінностей Европи. Цей череп його є символом тієї задухи, недовір'я, фізичного і морального бруду, терору, донощицтва, розкладу фізичного і морального, отупіння, — дослівно: пранці душі й тіла. Ось це й зміст будови голови цього московського генія.
Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.
Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я. [...]"
Зі статті М. Островерхи "З пожовклих сторінок 1939—1940"
“Свобода”, 18-го травня 1955


Сл. п. Михайло Островерха,
хорунжий УСС, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор тижневика Дивізії Галичина “До перемоги”, письменник, публіцист, мистецтвознавець.

У вівторок, 17-го квітня ц.р. [1979], у своєму помешканні в Бруклині, Н.Й., помер несподівано на удар серця, на 82-му році життя, багатого в добрі діла для добра Батьківщини - сл. п. ред. Михайло Островерха. Похоронні обряди почалися у середу й Страсний Четвер, 18-го й 19-го квітня 1979 року в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку.
Заупокійна Тризна відбулася в парафіяльній залі церкви - пам'ятника св. Андрія Первозванного. ...За дозволом вдови, пані Олени й погодженням приявних на тризні учасників похоронів, останній промовець запрезентував приявним живе слово померлого, награне на маґнітофонній стрічці, в суботу, 31-го травня 1975 року, під час Ювілейного Вечора, що його влаштувала Пластова Станиця й Управа Українського Народного Дому в Трентоні, Н.Дж., в пошану тоді ще живого й життєрадісного усусуса й редактора Михайла Островерхи. Протягом 15-ти хвилин, неначе живий, промовляв до приявних на тризні тількищо похований тут, на цвинтарі, а в 1975 році ще живий Ювілят. Немов би козак, стрілець, що прощався зі світом, він розказував своїм слухачам про грозна Червоної Калини, що раз-у-раз падають на землю там, на нашій не своїй землі та тут, здавалось би, щасливій американській землі...
"Свобода", 26 липня 1979

Малюнок Едварда Козака
Сл. п. Михайло Островерха:
“Бідна ото наша традиція! Та ще й біднішою стає. Не тільки нищать її завзято москалі, поляки й інші їх помічники, а й ми самі! І то політична еміґрація! Загирюємо нашу традицію. Русь віддали москалям. Нашу маму, святу старослов'янську мову викинули легкодушно з церкви, щоб зберігали її москалі. Назву нашої тіснішої батьківщини — Галичина, що є сіллю в оці Москви, бо ж це українська ірредента, П'ємонт, викинули з уживання, бо так воліє “старший брат”. А на це приходить Україна, або Західня Україна. І безкритично пишемо: “Народився у Тростянці, Україна...” І так прославлену велику Україну зменшуємо до повітової Словаччини, до Монако, Люксембурґу. Таж Тростянців у самій Галичині є три села, в Україні знаємо ще два Тростянці. Ще коротка заувага до назви Західня Україна. Зараз по нашій програній, чи не в 1922 р., Москва зорганізувала в Галичині з наших москвофільських “ступайків” комуністичну партію, назвавши її Комуністична партія Західньої України. В 1939 р. Москва ледве встигла поставити на землі Галичини свій лапоть, як проголосила: Західня Україна. І “наські” вхопилися за цю назву з захопленням! І то якраз ті, хто найгарячіше деклямував про Україну! Так, неначе б назва Галичина, славна минулим, та валила Україну!.."
З книжки "Спадщина", Нью-Йорк, 1989


Малюнок Миколи Бутовича


МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
В "Гомоні з далека" писав він про себе: "Як оглянусь — далеко ж я відійшов! І далі йду й покидаю милі літа. Ще трішки, ще рік — два — шість, а може й завтра, із очей зникне шлях, що ним я пройшов. І стане — далеко, давно. А це давно влазить усе глибше, усе болючіше в серце, в душу, як терня впялюється..."
І зник той земський, життєвий шлях для хворого на серце Михайла Островерхи вранці 17 квітня 1979 року в його помешканні в Бруклині на 83-му році життя заслуженного громадянина, Усуса й письменника. З ним відійшов у Вічність ще один із нечисленного вже гуртка тих, що піднімали Червону Калину й творили стрілецьку легенду. Належав від 1914 року до збройної формації УСС, яка видала визначних поетів, письменників, композиторів, мистців-малярів і творців української культури. Згадати б тільки Р.Купчинського, В.Софронова-Левицького, Л.Лепкого, І.Іванця, Ю.Буцманюка, Ос.Сорохтея, Л.Перфецького, М.Гайворонського, С.Ріпецького. Кожний із них залишив по собі місце, якого вже ніхто не заповнить. Михайло Островерха, колишній активний учасник нашої Визвольної Війни в рядах славних Усусусів, із зброєю в руках воював за волю України, а опісля, як письменник, журналіст і мистецький критик збагачував нашу культуру.
На узгір'ї, вище старовинного бучацького замку, зруйнованого 1672-го року турецьким султаном та козацьким військом Петра Дорошенка, стояла хатина бідної міщанки-вдови. В ній прийшов на світ 1897 року Михайло Островерха. Вчився і виховувався у конвікті О.Василіян у Бучані. До кінця життя вдячно згадував своїх катехитів і учителів Регушевського, Евстахія Барановського, Андріяна Добрянського, Ясінського, Вайгеля, Мазура, Винара, Фещенка, Йос.Скрутеня, Януарія Коциловського й Градюка. В патріотичному дусі вихований хлопець рвався до Українських Січових Стрільців, коли вибухла I-ша світова війна. Але добра мати "загородила йому кописткою шлях у похід і він із гіркотою в серці ждав на щасливий 1915-й рік, коли міг опинитися серед найкращого товариства: УСС". Як стрілець, перейшов усю українську визвольну війну і, після її прогри, польський табір полонених, а опісля вибрав незавидний шлях українського професійного журналіста й письменника.
Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і входящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені.
При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів. А далі прийшов тиф у Тульчині, а коли хворий Михайло переміг гарячку, мусів під командою полковника Є. Мишківського пробиватися під Чорним Островом із большевицького оточення. Брав участь у поході на Київ у серпні 1919 року. Ціле життя жив спогадами про події визвольної війни й часто писав про них. Ось уривок із "Гомону з далека": "Болить мене туга за тобою, Рідна Земле!... Як згадаю бо ті глибинно-сині небеса над тобою, що в них ходить таке щире, добре, наше сонце! Як згадаю, як то в тих небесах пливуть білі хмаринки й несуть із собою гомін пісні жайворонка! Як згадаю ті волошки, що в шумах вітру розмовляють із житами, то так мені стає банно, що туга, як буревій, гонить серцем, мов перекотиполем, по степах, полях, дорогах і стежках нашої України. В таку хвилину лине моя думка, обнявшись із тим серцем, у роки наших кривавих походів за волю. Зупиняється на полях, на обніжках, на суголовках, у балках, на схилах гір: я схиляюся над могилами тих, що своє життя для батькивщини склали...". А в спогаді "Пантерей", поміщеному в "Америці", згадував з тугою сотника Носковського, що завзято наступав на москалів під Раковецьким лісом, і сотника Андрія Мельника, що "затиснувши шапку на зад голови, ішов як у дим на чолі сотні", і красуня сотника Яримовича, що "не гірше списався в боях", і сотника Романа Сушка, що "таки найгостріше йшов", а з ним четаря Петра Франка, що "йшов дещо неуважно, бо за кожним розривом шрапнелі шукав за алюмінієвою шапочкою", і завжди стриману хорунжу Софію Галечко...
Добру заправу дістав Островерха до письменницької і мистецької діяльности в Пресовій Кватирі УСС. Коли панувала тиша на фронті й не було боїв з москалями, наприклад, в Соснові, у Пресовій Кватирі кипіло літературне й мистецьке життя. В сільській хаті лунали нові пісні, творилася нова поезія, поставали нові малярські картини й карикатури. Працювали там майстри слова, кольорів і ліній, які черпали надхнення з фронтових подій і творили стрілецьку історію. Серед них треба згадати Р.Купчинського, Льоню Лепкого, Моля Голубця, Гриця Труха, пізнішого Василіяника, Івана Іванця, Юл.Буцманюка, Ос.Куриласа, Ос.Сорохтея, Юл.Крайківського та ін. У Пресовій Кватирі збігалися всі новини з фронту, із Штабу, а найважливіше — з Відня, з Бойової Управи. Після війни написав Островерха нарис із життя УСС "Коли цвіла калина", де показав цікаву ґалерію стрілецьких типів.
Звільнений із польського табору інтернованих, вернувся Михайло до Бучача. Довгий час ходив у сірій солдатській шинелі, в чоботях, з петлюрівкою на голові. Хоч був старший, товаришував із нами, гімназистами, і був свого роду нашим виховником. Показав нам культ кривавої стрілецької слави, розбуджував у наших серцях тугу за гарними днями визвольної боротьби. Багато писав, виступав в аматорських виставах і концертах, малював, а інколи мандрував по околичних селах, відвідуючи священі доми. Всюди його вітали, особливо в домах, де були дівчата, бо вмів цікаво розказувати й чарував їх своїм гарним й ніжним голосом. Згодом дістав від єп. Хомишина стипендію на студії співу й поїхав до Риму. Там вивчав італійську мову й полюбив Італію, до якої опісля досить часто їздив. Повернувшись, дав навіть у залі Музикального Інституту у Львові власний концерт. Зрозумівши, що співацької кар'єри не зробить, закінчив студії співу й посвятився журналістичній і письменницькій праці. Приїхавши до ЗСА, довгий час дякував у церкві на Бронксі, бо мав гарний голос, був дуже релігійний та знав усі церковні напіви й пісні. Написав і видав кільканадцять вартісних книжок. Чимало перекладав із італійської мови, писав ескізи й нариси, оповідання і етюди. Відзначався оригінальним обривчастим стилем. В наших часописах поміщував часто рецензії з мистецьких виставок.
Із смертю Михайла Островерхи збідніла українська культура, що її творила славна стрілецька гвардія. Після недавньої смерти Р.Купчинського, П.Постолюка й М.Островерхи осиротіло видавництво Червоної Калини, а з ним і вся українська громада.
Хай же Бог прийме заслуженого Покійника у свої хороми й дасть йому вічний відпочинок, а земля Вашінгтона хай буде йому легкою!
Чікаґо, 1979 р.
Iван Боднарук