"Продихають легкі вуста письма..." Ігор Римарук

 

Ігор Римарук

***

Продихають легкі вуста письма

пророчу шпарку в мерзлому сторіччі —

і ти побачиш:

новорічні свічі

запалює двотисячна зима —

їх двадцять і одна,—

а за столи

сідають друзі, піснею обвиті,

усі — живі,

і світ живий,

бо в світі

вони не виживали, а жили.

Затим побачиш:

на моїм плечі

дрімаєш ти під ранок,—

а крізь глицю

вдивляється тривожно в наші лиця

зіниця тридцять першої свічі.

Написано до Нового 2000-го року, але ж геніальна поезія не має часових меж...

"Хай зігріється, хто не дожив..." Спогади про Ігоря Римарука

 

«...ХАЙ ЗІГРІЄТЬСЯ, ХТО НЕ ДОЖИВ»

Замість квітів на свіжу могипу Ігоря Римарука, товариша і поета...

Спогади однокурсника

Берег — високий, як ніч перемоги.

В походах

купелі річки цієї чекав ти як жнив.

Тиша по вінця стоїть

у віках і народах.

Ти ж — повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.

Це — перша строфа першого вірша з найпершої книжки світлої пам’яти Ігоря Римарука. Розкрив її майже механічно, бо не знав, як відреаґувати на ТАКЕ його раптове повернення, що зірвало тишу душі вибухом німого крику: ЯК?

ЧОМУ?

НАВІЩО?

Він

повернувся до мене короткою ESMескою, надісланою головним редактором «Бе­резоля»: «Помер Ігор Римарук. Може, напишеш короткий спомин?».

Трави

розсунь! — хай зігріється, хто не дожив...

А це — другий рядок другої

строфи пер­шого вірша все тієї ж першої книжки. Утім, розсуваючи зарості часу (бо ж не спілкувалися рівно десять літ), не можу говорити про нього як про літератора — про нього краще скажуть инші. Та й, якщо чесно, я просто не знав багаторічного редактора «Сучасности», лавреата Національної премії імені Тараса Шевченка поета Ігоря Римарука. Ті перші збірочки віршів («Висока вода», «Упродовж снігопаду»), народжені ще за совєтської доби й даровані мені авто­ром як колишньому одногрупникові й «однокімнатнику» студентського гуртожитку, здебільшого розбиралися поверхово, бо, при СВОЇЙ небайдужості до поезії, записав до однієї кімнати? Чи ми самі домовилися дорогою осе­литися разом? Так чи инакше, а протягом усього першого курсу жили в одній, 116-й, кімнаті четвертого гуртожитку по Ломоносовській.

Привертала увагу

не лише зачіска Ігоря, а й якась його безза­хисність. Пам’ятаю, що часто переживав за нього. Це відчуття мож­на порівняти з враженням, яке справляє кришталевий келих серед гранчастих стаканів та металевих солдатських кварт. Звичайно, це суб’єктивне враження, але чомусь воно запало в душу ще від тої першої зустрічи і потім оживало неодноразово. Часто виникало ба­жання захистити його. Були для цього й об’єктивні причини: все-таки хлопчині з далекого подільського села виповнилось усього шіст­надцять, а крім мене, 23-річного, зі стажем роботи в міліції, в кімнаті жили ще два «старикани», які теж стали студен­тами після армії. Очевидно, йому не дуже затишно було з нами, адже инколи захистити його від нього самого хотілося не лише мені. Втім, на Ігоря, здається, при всій його байдужості (аби не сказати — зневазі) до побуту, ніхто з нас не підвищував голосу. Але не спону­кати вчорашнього школяра до застилання ліжка вчорашні «дембелі» не могли. Захищати ж Римарука від зовнішніх нападок доводилося найчастіше тоді, коли в нас ночували брати-близнюки Шарови — Володимир і Василь (теж уже, на жаль, покійні). Їм не на­дали гуртожитку, й вони часто підночовували в нас. Ні, до бійок ніколи не доходило, проте брати, які народилися й виросли в Білій Церкві, були старшими на два роки й уже друкували свої вірші в міськрайонній газеті, при кожній нагоді старалися показати свою вищість над сільським хлопцем із Хмельниччини. А оскільки я, теж подільський селюк, на них міг трохи впливати, бо був першим слухачем їхніх нових віршів, то охолоджував трохи білоцерківський шал у «виховній роботі» щодо Ігоря. Старші ж хлопці, здається, просто трохи нервували від того, що не до них, а до цього шістнадцятилітнього «окулярника» приходить вечорами золотоволоса однокурс­ниця...

Хтось уже написав

десь, що Ігор Римарук був «таким собі не- лідером», бо йому, мовляв, бракувало «адміністраторського хисту». Але що то є — справжнє лідерство, як не те, щоб бути попереду? Ри­марук, здається, випереджав усіх і у всьому. Тільки він один із кіль­канадцяти золотих медалістів, які були на курсі, був зарахований на факультет після першого ж іспиту, бо склав його на «відмінно». Тільки він з понад ста щасливих першокурсників (які вважали,що вже вхопили «Бога за бороду») після «холодного душу», що його нам улаштували на другий день занять у вигляді диктанту з української мови, почувався спокійно: серед більшости «двійок» та «одиниць» і десятка півтора «трійок» лише одна робота була оці­нена вибагливою викладачкою на «4» — це диктант Ігоря Римарука. Так, наші комсорги, старости груп, курсу були пробивними хлоп­цями: під час сесій уперто перездавали іспити на «п’ятірку» чи — в гіршому разі — на «четвірку», аби здобути право на підвищену стипендію. Ігор Римарук часто не складав екзаменів зовсім — свої «п’ятірки» діставав «автоматом» за сумою тих оцінок, які заробив протягом семестру. Лише на п'ятому курсі він отримав одну-єдину «четвірку» у «принципового» викладача, який образився, що «цей вундеркінд» не приходив на його лекції. Ігоря вмовляли перескласти іспит, та він принципово відмовився вдруге приходити до того викладача. А не приходив на нудні лекції про кеглі, шрифти і газетну верстку з простої причини — він уже з четвертого курсу працював у редакції газети «Вісті з України» як штатний працівник і був єдиним студентом, хто дістав дозвіл на вільне відвідування університету.

І це — не лідер?

Ігор випереджав

не тільки нас — випереджав, мабуть, і себе, і час, у якому ми жили. До п’ятого курсу в нашій компанії ніби змінилися ролі, зсунулися вікові параметри, і вже не ми, «дембелі», були старшими... Втім, хоча недавній хлопчина, поряд з иншими в студентських капусниках, не гребував ні грубою склянкою, ні квартою, моє враження про келих із тонкого скла не зникало. Та про якийсь захист ніхто вже й думати не смів.

Він навіть одружився

одним із найперших на третьому році навчання, хоча й був наймолодшим на курсі. Думаю, це тому, що ні в чому не визнавав фальші, неправди, обману. Не хотів, очевидно, і не міг уподібнюватися єсенінському персонажеві, який «прыщавой курсистке говорит о мирах, половой истекая истомою». (Може, тому й не зміг прожити життя з однією дружиною, що не хотів нікого обманювати?)

Лише в одному, як не

парадоксально, відставав Ігор від инших однокурсників. Брати Шарови давно читали свої твори на всіх сту­дентських тусовках, друкували в альманасі «Вітрила»; Тарас Унгурян, з якого несправедливо підсміювалися, нібито він ночами ви­шукує рими у смітті на кухні гуртожитку, також відразу заявив про себе як поет у факультетській стіннівці; хвилював душі про­никливими віршами й авторськими піснями під гітару Георгій Мельничук. Про Римарука ж як про поета довго ніхто не чув і не гово­рив. Разом із тим майже всі бачили — чи то радше відчували — його обдарованість і непересічність. Тож, коли траплялося сидіти поряд у студентській авдиторії з ним самим чи з кимось із Шаро­вих (або й усім разом) і я бачив, як хлопці під час лекції щось риму­ють, ведучи між собою на одному й тому аркуші своєрідний жартівливий діалог (Шарови часто показували особливо дотепні й смішні рядки Римарука) — це мене ніскільки не дивувало. Подивування швидше викликала Ігорова пристрасть під час лекцій малювати куль­ковою ручкою на папірці, а то й у конспекті якихось однакових, як мені тоді здавалось, «арабів» — виразні профілі чоловічих об­лич із борідкою й довгим волоссям. Може, то він вимальовував з уяви образ Христа? (Хоча чи міг, вихований у сім'ї сільської вчительки й колгоспного парторга, тоді про Нього знати?) А може, підсвідомо плекав свій власний майбутній профіль, який тоді, звичайно, важко було уявити саме таким, бачачи перед собою юнака з ледь помітним білим пушком на місці вусів...

Про те, що Ігор пише

«дуже серйозні вірші», я почув від когось із Шарових десь аж на четвертому курсі. (Вони тепер більше спілкувалися з Ігорем, який жив із дружи­ною Олею — нашою однокурсницею — на квартирі). А незабаром і сам почув у кінці університетського коридора, де бу­ла неофіційна «курилка», як Ігор у вузько­му колі глухим голосом, але виразно, з при­тиском прочитав щось, здається, про студену кров і холодні зблиски шаблі при багатті.

Після закінчення

університету ми бачи­лися майже щороку — коли я зупинявся на день-два в Києві в когось із однокурсників, проїжджаючи під час відпустки на рідну Вінниччину або повертаючись звідти. Так тривало кілька років поспіль, а потім зустрічі порідшали. Пам’ятаю, як прагнув «примирити» тих однокурсників-киян, із якими мої стосунки були міцнішими (там були й наші співмешканці 116-ї кімнати), та Ігоря Римарука. Вони чомусь вважали, що він загордився, забув друзів. Щоб розвіяти їхні домисли, привів одного разу Ігоря від Золотих Воріт, де він працював у видавництві «Дніпро», аж до кафе в тісній вуличці, неподалік магазину «Поезія», де, за домовленістю, нас мали чекати ті однокурсники. Їх там, на мій превеликий жаль, не виявилося.

Мабуть, гранчакам, хай там як

багато їх на столі, стає також незатишно, коли між ними з’являється бодай один келих із тонкого прозорого скла...

Знову ж таки — тільки тепер

згадалося, що Ігор Римарук найпер­шим з однокурсників навідав мене в Харкові наприкінці 1979 року, їдучи чи то до Чугуєва, чи до Старогой Салтова, до якоїсь родички своєї дружини. Про своє бажання зустрітися він напередодні повідомив із Києва. Тож привів я його від ранкового поїзда в не дуже затишний гуртожиток видавництва «Соціалістична Харківщина» на Чернишевського, 34, де я мешкав із дружиною в різних, ще «довесільних» кімнатах, бо не минуло й двох місяців, як ми одружилися. Мені було трохи незручно, що приймаю незвичайного гостя в дружининій кімнаті, а столичний гість надзвичайно радів смаженій картоплі, яка вже парувала на накритім по-простому, майже по-студентському, столі. Ігор тоді згадував смажену картоплю зі сковорідки у 116-й кімнаті студентського гуртожитку, а дружина, яка перед тим трохи хви­лювалася, пізніше зізналася, що вперше бачила таку інтеліґентну й таку скромну людину. Іще дивувалася, що «такі» люди можуть бути такими простими у спілкуванні. Звідки їй, звичайній друкарці, було знати, що з «такими» людьми дуже нелегко тим, хто постійно поряд...

Ігор через кілька років, уже в

Києві, віддячив сповна за ту смажену картоплю, все припрошуючи трохи знічену такою увагою дружину до чогось смачненького, що він узяв спеціяльно для неї. Ми тоді в компанії деяких його приятелів (пам'ятаються лише Григорія Мацерука із Чернівців, життя якого, на жаль, обірвалося дуже рано, та киянина Івана Лепшу) сиділи в кафе на Володимирській вулиці, неподалік Софійського майдану.

Востаннє бачилися з ним 1990 року

в Києві на всеукраїнському мітингу Народного Руху біля Республіканського стадіону. Він там був із якоюсь жінкою, очевидно, новою дружиною. Ми ще з одним одно­курсником зустріли їх випадково і спілкувалися з Ігорем не більше десяти хвилин. Відтоді наші дороги не перехрещувалися зовсім.

А пізньої осени 1998 року

Ігор Римарук несподівано «повернувся» до мене незвичайним способом: наснився аж тричі протягом одного місяця. Снився того року й раніше. І сни були незвичні, трохи три­вожні, які спонукають до молитви. В одному із цих сновидінь бачи­лася переповнена авдиторія, де ось-ось мала розпочатися чи то лекція, чи проповідь (про проповідь тут не випадково, бо на той час я вчив­ся в біблійному коледжі), чітко прозвучало запитання: «А де Римарук?» Хтось на те відповів, що пішов, мовляв, до їдальні, бо голодний. Після того без вагань вирішив написати Римарукові листа.

Ніяк не сподівався, що він відповість.

Тож був невимовно радий, коли приблизно через місяць витяг із поштової скриньки конверта, підписаного добре знайомим, чітким і навдивовижу рівним почер­ком. Сам лист був надрукований на друкарській машинці й підправ­лений в одному місці все тим же рівним почерком.

Ось він, цей лист.

2. 11.98

Київ

Дорогий Михайле!

Дякую за листа: він мене зворушив і змусив замислитися... Передовсім — над власним життям і подіями останнього часу. А події ці не вельми приємні. Упродовж останнього року перебув дві складні операції (дуже кепсько, подвійно зламана нога). Лише два тижні тому почав з’являтися на люди — ще, звісно, з косту­ром, від якого, мабуть, позбавлюся нескоро. Отож, перебува­ючи на лікарняному, а потім — домашньому ув’язненнях, мав доволі часу, аби оглянутися назад і роззирнутися по боках... / багато в чому моє світовідчуття суголосне твоєму.

Маю надію, що все це — не Його покара, а випробування від Нього.

Радий, що давні мої рядки, які ти згадуєш у листі, прочитані саме ТАК (хоча тепер із певністю твердити, що в них вкла­дався СВІДОМО саме такий сенс, не можу... а що підсвідомо — то це напевно). Після тих двох збірок виходила в мене ще тре­тя — «Нічні голоси» — давненько, щоправда, 1991-го, але збереглось у мене кілька примірників, тож один із них над­силаю. А до кінця року, дасть Бог, з’явиться четверта: «Діва Обида» — там і нові вірші (а пишеться їх щорік менше...), і дещо з давніх. Аби ти мав уявлення про так звані «нові» з пам’яті наводжу один із них.

Останній біженець із різдвяних леґенд,

я переселений в Об'явлення Івана...

Розповилася порожнеча безнастанна,

розмився слід і розповсюдилась омана,

розбився світ, як череп’яний глек, ущент.

Уже наповнюються сім Господніх чаш —

Мені роковано надпити кожну чашу...

Зваливши згарище на спину черепашу,

виходить темна звірина на темну пашу —

страшуся присуду: ти з нею, ти не наш.

Та як не вірити караючим огням,

коли близнята виколисує блудниця?!.

Благословенна непоступлива десниця

Того, Хто прийде. Але все ж ночами сниться

Той, Хто прийшов уже.

Хто не з мечем — з ягням.

Твій І. Римарук

© Михайло Мельник,

«Березіль», № 11-12 за 2008 р.

 

Ось цей Римаруків вірш, цитований на початку, - перший вірш його найпершої книжки "Висока вода":

СЛІДИ НЕМИНУЩІ

Берег — високий, як ніч перемоги. В походах

купелі річки цієї чекав ти як жнив.

Тиша по вінця стоїть

у віках і народах.

Ти ж — повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив.

Чуєш тепло? — це Вітчизни пробуджений подих.

Трави розсунь! — хай зігріється, хто не дожив.

Води розсунь! Не руками — губами: на водах

відблиски ранніх ракет і свячених ножів.

Ліс нахилився до ватри... Зникає... Та ось він —

ніби травневий,— а вже повернуло на осінь,

в сосни густі повернуло... Між них і твоя.

Відблиски юності сині на гіллі сосновім.

Те, що здавалося пам’яттю, тишею, словом,—

лиш течія. Лиш любові й віків течія.

Ігор Римарук. Три потоки місячного світла

 

Ігор Римарук

† 3 жовтня 2008

ТРИ ПОТОКИ МІСЯЧНОГО СВІТЛА

Юність наша, гостра і густа,

як шипшина, і, немов гніздо,

тепла, незахищена, висока!..

Що в піснях палило нам уста?

Чим хилило наші лиця до

темного студеного потоку?

Як дощі ми йшли вночі, а ти

бачив так: "Три місяці зійдуть

над горою - ще цієї ночі".

Двоє нас було, а з темноти,

з глибу, крізь осінню каламуть

третій голос проростав - жіночий.

Світанковий дощ, вологі сни...

На горі, що вже зникала, цвів

вогник і густішав запах житла.

І спливали з каменя й сосни -

так повільно, нібито з віків -

три потоки місячного світла.

Остання добірка Леоніда Талалая

 

* * *

І тих... і тих... уже немає,

І чуженіють небокраї,

стоїть облогою зима.

Печаль німа. Німують віти,

І м’яко стелить, мов навіки,

М’яким вкриваючи, туман.

А над туманом перекатом

із лісу котиться «е–гей!»,

немов запрошуючи в хату,

в якій ні вікон, ні дверей.

І холод душу дістає.

Але надвечір, слава Богу,

ще є у мене світлий спогад

і, щоб зігрітись, чарка є.

Зберу усіх... І буде свято,

як це було вряди-годи…

А потім, ніби проводжати,

я разом з ними вийду з хати

і вимкну світло назавжди.

Леонід Талалай

† 18 червня 2012

Пом'янімо...

Леонід Талалай і Раїса Талалай (Харитонова)

ОСТАННЯ ДОБІРКА ЛЕОНІДА ТАЛАЛАЯ

1.

З`явилася вона у «Літературній Україні» 26 квітня 2012 р. А вночі проти 19 червня поета не стало.

За концентрацією трагізму, за нещадністю самооголення – добірка рідкісна, єдина у своєму роді. Сумарно – майже крик за однойменною картиною Едварда Мунка. Історія вібрацій і конвульсій душі.

Боюся, Господе, боюся,

що я на манівці зіб`юся, –

і Муза не подасть руки,

перо забуде, що крилате,

що допалю чорновики

і не зігрію ними хати…

Але найбільше я боюся,

що все це я переживу

не уві сні, а наяву

іще до того, як зіп`юся…

Боюся, Господе, боюся…

Дякуючи мобільному зв`язку, відстань між Островом Водників, де він мешкав у своїй хатині-дачі, і «моєю» Глевахою, де я рятувався від міської товкучки, скорочувалася до ілюзії її відсутности. Позаяк перемовлялися ми, за поодинокими винятками, щодня. Тому більшість його віршів останніх літ спершу апробовувались у телефонному режимі.

Він любив читати і читав без афектації і педалювання. Завдяки цій природності, вірші набували додаткової сили, діймали і зворушували.

Добірка в «ЛУ» пов`язана із важкою смугою у його житті. Піднесення, що було перед тим, заступив затяжний морок.

Знову з тим же ходиш болем,

біль тамуєш алкоголем,

вниз ідеш, а потім – вгору,

і доходиш до собору,

потім знову навпаки

йдеш і йдеш через роки,

крізь чистилище неначе,

йдеш і йдеш. А пам’ять плаче.

Йдеш до рідних і знайомих,

йдеш, неначе уві сні,

як іде з війни додому,

йде убитий на війні.

Невлаштований побут останнього часу загострив його залежність від чарки. Він і раніше, як і більшість письменників, був не байдужий до неї. Але до того це мало вигляд звичної, освяченої традицією, а тому цілком виправданої слабкости. Тим паче, що зовні він досить стійко витримував застільні навантаження і видавався тверезим у товаристві й тоді, коли в инших заплітався язик. Припускаю, що відсиджуючи обов`язкові, за його словами, години, якщо й не писалося, він вдавався до «наркомівської» стопки як живильного засобу активізації уяви. Але кого з творчих людей цим подивуєш?

Один поважний колеґа запевняв мене, що Гуцало не починав роботи без пляшки червоного вина. Чи так це – не знаю, але тому, хто прочитав «Алхімію слова» Парандовського, відомо, на які вибрики здатна психіка письменника. У цьому зв`язку запам`ята­лося якось побіжно кинуте Леонідом: «Я ніколи не сідаю за стіл, не помивши підлоги». Факт для тих, хто цікавиться психологією творчости.

Та повернемося до публікації. У добірці 12 віршів. Не всі вони рівноцінні. Як ось вірш «До середини Дніпра», у якому мотив гоголівської калюжі стає символом перманентної провальности зусиль українців мати свою, українську Україну. «Вже віддали чужинцям дзвони, свою історію і час… Уже не ми перед іконами – ікони моляться за нас». Летить гоголівська тройка-птиця, а з нею й сам Гоголь, але шлях її «обривається…в калюжі». Поет чи то забув, що в Гоголя «птица-тройка» символ росії, чи то свідомо прив`язав її до України. Далі йде текст і зовсім не прив`язаний до теми, плутаний, де «Гоголь втомлений куня, видзьобуючи носом яйця». Я висловив поетові свої зауваги. Він вислухав, але відбувся фразою, що мав намір написати поему або ж цикл віршів про Гоголя. Тому «вийшло як вийшло».

Гадаю, повернутися до цього вірша Леонідові завадив той побутовий вир, у який він невдовзі потрапив. Симптоматично, що побіжно кинута фраза у вірші першому про таку аномалію як яничарство, доповнюється безрадісною загальною картиною у вірші останньому. До особистих негараздів додалися негаразди занепалої України й озвалися одним сплеском болю, що й пришвидчило поетову смерть. Смерть, яку він накликАв як можливість одним махом розрубати гордіїв вузол суперечностей.

У сон, у сон, у забуття

від безпросвітного життя.

У сон, у сон… Але не спиться,

і біль такий, нудьга така,

неначе я лежу на глиці

із надмогильного вінка…

Леонід Талалай – больовий поет. Мало хто з наших віршників впадав так безоглядно у ризик вивертання своїх душевних ураз, як він. Це те, що видиме. Внутрішні ж зв`язки його поезії з поезією сучасників, а надто ровесників, швидше загального характеру.

Я підійшов, сказав, як гримнув:

– Чого стоїш? Чого ревеш?

Я хліба виніс – не береш,

я сала виніс – не береш,

і відвертаєшся від гривні?

Звідки це відчуття знайомости? інтонаційної упізнаваности? Чи не з пафосних декламацій «маршала Вінграновського»?

Та я сказав: що хочеш, часе,

Усе віддам тобі по край –

І юність, й молодості чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!

Леонід Талалай і Микола Вінграновський у колі друзів

Авжеж, вони різні – Талалай і Вінграновський. І все ж перегук невипадковий. Попри готовність на людях пристати на користь чиєїсь високої думки про того чи того поета, Талалай у довірливій розмові різко критикував в и з н а н и х і в і д о м и х. Незрідка – несправедливо.

Єдиний, чию владу він визнавав, – Вінграновський. А якщо й кепкував, то добродушно. І не з віршів, а з деяких його звичок та химер. Вірш-присвята Вінграновському – чудовий, але…

Владика степу! Навпростець

простує зібраним баштаном,

і, наближаючись, росте

плечима, усмішкою, станом,

і розсіває навкруги

очей петрові батоги.

За петрові батоги я його розкритикував, нагадавши, що вони блакитні і аж ніяк не ув`язуються з очима «владики степу». Він погодився, але правити не став: надто вже ефектний образ і він зріднився з ним.

Вони дружили і Талалай не без ревнощів ставився до кожного, хто намагався «примазатися» до його кумира. До слова, синдром цей повторився і з поетом иншого покоління. По смерті Вінграновського Леонід ремствував: обіцяв присвятити вірша і забув. Вони разом їздили «на Дон», «на рибалку» і він, Талалай, озвучував забавні придибенції з тих вояжів.

«Коли ж ти нарешті, усе це запишеш ?» – напосівся я на нього. І він таки почав писати прозу про Вінграна. З м`якою іронією, з мальовничими подробицями. Де зараз ці його записи? чи збереглися? – не знаю. Принагідно зауважу: мене засмучує, що сьогодні в тлумаченні спадщини Вінграновського превалює іконостас, а не вдумлива аналітика.

Глянець відчужує, заступає живу постать з усіма її суперечностями. Він такий же прісний і неприйнятний, як, скажімо, і радикальне неприйняття Кошелівцем поетового «…Наливайка».

Талалай:

Все не так, не туди і не в тон,

і підштовхує вітер у спину

аж до моря, яке по коліна,

аж до білих над морем ворон.

То оглянешся, як біля ями, –

і розмотує пам‘ять клубок

від почутого вперше «синок»

до «прощай і прости мене, мамо».

Перед тим, як завішене буде,

глянеш в люстро, де ти і не ти

дотліваєш на тлі самоти

після довгих ночей самосуду.

І хитається твердь під тобою,

ніби став не тією ногою

і почув, як в небесну блакить

в білім савані ангел сурмить.

З Василем Шклярем і Ігорем Римаруком

...Якось він поскаржився: «Уявляєш, Ірка (Ірина Жиленко – В.Б.) закинула мені, що я пишу «під Сосюру».

Я зрозумів цей внутрішній спротив: Сосюра-лірик брав переважно те, що лежить на поверхні. Зрілий Талалай рухався вглиб. Він – д у м а ю ч и й лірик. І в цій своїй ролі, не втративши на емоційності, що трапляється вкрай рідко, перебуває до сьогодні.

Його відлякували неокласики формальною заданістю і холоднуватим раціо. За винятком Рильського, у прихильності до якого освідчувався, можливо, ще й тому, що скидався на нього зовні. Принаймні, я був свідком таких, приємних для нього зауваг колеґ.

Мене ж відлякувала його байдужість до Михайла Ореста з його метафізикою, що виокремлювала цього поета з-поміж инших «лебедів» неокласицизму. Складалося враження, що він його просто не читав, бо при згадці про нього переважно відмовчувався. Але ще більше дивувало, що він не вельми переймався Свідзінським і Плужником, хоча й не заперечував їх значущости, надто останнього.

Він писав про багатьох. Але більшість його статтей написані не з внутрішньої спонуки, а з вимушеної необхідности, яка часто водить нашим пером. Не в останню чергу – з можливости заробити якусь копійку. При тій частині злиденної пенсії, яка лишалася на його долю після змін, що сталися у його житті, йому, острівному самітнику, не раз – надто у рік останній – випадало перебиватися «з хліба на воду». Це при тому, що до харчів, як і до одягу, він був невибагливий до аскези.

У кращих його статтях чимало точного й свіжого. Але мало стриманого захвату з приводу чужої удачі, який вгадується за рядками чутливого аналітика. В усних оцінних його характеристиках інколи вражало небажання визнати за талантом права на инакшість. Втішання поезією сучасника за ним не водилося, похвала мала вигляд підозрілої поблажливости. Але «на публіці» його поетичний егоцентризм мав фірмовий захист – усміхнену доброзичливість, яка відчутно втратила на привабливості, коли він поголив вуса.

2.

Його раптова смерть приголомшила всіх. Хоча перечитуючи його добірку сьогодні, усвідомлюєш: не вона, а він ішов їй назустріч. Вписував себе у біблійний контекст: «ані доріг, ані стежок, ні зірки, що вели б до Сина». Вірш, що сприймається як передчуття неминучого.

…І погоничем вітер свистить,

і стьобає оголена віть,

і в дощу заплітаються ноги,

і твої заплітаються теж,

ще два кроки – і ти упадеш

і лежатимеш серед дороги.

І підійде до тебе водій,

переверне до неба обличчям

з відчуттям, що поміг у біді.

Таке відчуття, що оце «з відчуттям» не на місці. Бо переакцентовує увагу на психологічний стан водія. Та мова не про це. Такі вірші не можна писати безкарно. Я вже казав колись, як розплачуються поети за своє накликАння смерти. Не вдаватимусь до трансцендентного і не посилатимуся на психологів. Обмежуся нагадуванням про самонавіювання чи самогіпноз як гальмування вітальної енергії душі. Глибокі поети – надчутлива субстанція. Тому за крок до прірви у багатьох випадках спрацьовує інстинкт самозахисту. Та мить протверезіння, коли поет, усупереч всьому, хапається за соломинку – а може? Ні, це не те, що називають здоровим глуздом. Це сигнал психіки про небезпеку.

Що там про запас на денці долі,

на узбіччі траси у майбуть,

де стоять повії, як тополі,

і матюччя, ніби арфи, гнуть?

Що там про запас? Які події?

Може, подолавши манівці,

ще твоя повернеться надія,

як повія з пляшкою в руці?

Вип`єш і завиєш від розпуки

при широкій трасі у майбуть,

і тобі, як милостиню, в руки

за виття нашийник покладуть.

...Публікація у квітневому номері «Літературної України» – це документарій душі, яка б`ється в судорогах, шукає рятівного виходу із замкненого кола і – не знаходить.

Не раз він запевняв мене, що не вірить у Бога. Про себе я називав це грою в побіжний настроєвий атеїзм. Казав йому, що його поезія спростовує ним сказане. Що невіруючий поет – спрощений варіянт поета. Посилався на Паскаля: якщо Бога немає і ми в нього не віримо, то не втрачаємо нічого. Якщо ж він є, а ми в нього не віримо, то втрачаємо все. Та минав час і все повторювалося.

Показово, що найболючіша з публікацій «ЛУ» завершується, як мовилося, картиною відворотної дійсности, де

…постають, мов на екрані,

бритоголові, як раби,

opдинcькi вибл..дки доби.

Куди не глянь і не ступи

Кричать: – Купи! Купи! Купи!

В нас цілі гори барахла

від оберега до свитини,

які зі шкірою зняла

держава з неньки України…

Особиста драма і трагедія національна переплелися і стали одним нерозв`язним вузлом. Коли, зневірений і спустошений, цитував він мені Баратинського, поета з кола його улюбленців, я необачно нагадав йому, як «весело» обійшовся той зі смертю в однойменному вірші, яким захоплювався Л.Толстой. Задекларувавши, «смерть дверью тьмы не назову я», поет наступальним ямбом виголосив оду смерті.

Зав`язався неоднозначний діалог. Зійшлися на тому, що велика література немислима без теми смерті. Що грубий матеріялізм у його большевицькому варіянті, табуюючи цю тему, наклавши на неї свою ідеологічну лапу, украй збіднив українську поезію тих літ.

Розмови, довірливі зізнання – скільки разів це було? «Комора пам`яті» (Л.Проць) набита й таким начинням, що виносити його на люди не випадає. Наважусь опублікувати свій запис «по свіжих слідах». З незначними уточненнями й опусканням деяких подробиць.

19.06.2012 р. Телефонний дзвінок з Чернігова від Дмитра Іванова: «Володимире Олександровичу, чи знаєте? Немає Льоні…»

Я-а-ак? Перед цим я викачував воду з колодязя: упало відро, якого так і не витягнув, кілька годин не заходив до хати. Поглянув на «Life» – 5 пропущених дзвінків. Дзвонити міг тільки він, Л. Учора говорив з ним кілька разів. ...

Згадую учорашній вечір. 10-та година. Я біля телевізора: дивлюся матч «Італія – Ірландія». Дзвінок від Л. Каже: їздив у Корчі і забув у магазині «Приму». Голос засивушений: «Не поминай лихом».

Цю фразу я вже чув. Можливо, вона й заколисала. Але ще більше, гадаю, кинуте ним заспокійливе: «Завтра (цебто сьогодні, 19-го – В.Б.) маю бути в Києві, отримати пенсію».

…Сідаю на велосипед і їду до лісу. Зупиняюсь в затінні сосен, при ґрунтовій дорозі. Люта спека. Простір в напрямку Малютянки. Зелена хвиля вівса. За ним експериментальне поле Академії: ячмінь та пшениця, що почала половіти. Небо – ніжна блакить з розрідженою бавовною хмарин. Стукіт дятла над головою уривається телефонним дзвінком. Рая! Ридання: «Я з Острова…голова розтрощена…ляда…міліція…тіло забирають до моргу…»

Гостре відчуття непоправности. Зблиском – безглуздя думки: «Life», який призначався тільки для н ь о г о, німуватиме…

Його «Безпритульна течія» завершується рядками:

Зберу усіх… І буде свято,

як це було вряди-годи…

А потім, ніби проводжати,

я разом з ними вийду з хати

і вимкну світло назавжди.

Він сам вимкнув світло чи йому допомогли вимкнути? Важка ляда останньої його публікації зі знаком фатальности.

Тим, хто підштовхував його до катастрофи, нести свій хрест. Спробуймо повірити, що вони не відали, що творили.

Леонід Талалай був і лишається світлим печальником української лірики.

Інколи хочеться пісні простої,

пісні такої,

що зовсім без слів,

пісні земної

на вічний мотив

тільки про те,

чим насправді ти жив,

пісні, що плине

повільно-повільно,

повільніше хмари,

повільніше часу,

тремтливі, як марево

степом Донбасу

сплива, не спливаючи,

перед тобою

то хвилею синьою,

то голубою,

пісні такої,

що – мов колискова,

впівголоса пісні,

без жодного слова,

сумливої пісні

на вічний мотив

про те, як любила,

про те, як любив,

про те, що життя наше –

пісня без слів.

«Безпритульну течію» він підписав мені так: «Володі Базилю (як я тебе інколи називаю) з любов`ю. Будь, друже, рідніших у мене немає. Твій Л.Талалай».

Занурююся в книжку і потроху відходжу: переймаюся світлом.

Світло залишається, навіть коли поет його вимикає.

© Володимир Базилевський.

З книги «Талант і талан»

(«Український письменник», 2021 р.)

Леонід Талалай

* * *

Я ще й до себе не дожив,

а зір померк і пам'ять меркне,

втрачаю і живих, і мертвих,

кого люблю, кого любив.

І вже нічого не змінить,

мов обривається дорога,

і пізно щось просити в Бога

і навіть соромно просить.

 

Ігор Римарук

Леонідові Талалаю

В рипучих снігах, як у древнім ридвані,

хитається вік,

і гості неждані в оселі різдвяні

спішать звіддалік.

Здаля, із далека, в якім до одвірка

чужої землі

тулили чоло і продихали зірку

в сосні, мов у склі.

А те, золоте, що з народження плаче

в тутешній імлі,

черкнуло склорізом по небу – неначе

крилом по землі…

Світлини з архіву Раїси Талалай (Харитонової)