"Трагедія аморфности наступає тоді, коли вдаряє час чинности."
Евген Маланюк
ІЄРАРХІЯ*
Серед безлічі проблем, про які можна довше чи коротше сперечатися, існують, на щастя, очевидні істини – факти, щодо яких в органічній людській спільноті не може бути двох думок. До таких очевидних істин належить м. ін. наявність ієрархії в кожнім організмі та конечність ієрархії в кожній організації (себто конструкції хоч і неорганічної своїм походженням, але взорованої на організмі і до ідеалу організму наближеної).
Одначе сучасне життя переконує, що ця очевидна істина в нашім суспільстві є очевидною далеко не для всіх. Ба, що більше, ця аксіома для багатьох видається теоремою, що її треба щораз наново і щораз новою методою доводити.
І. Кістяк та ієрархія
Конечність ієрархії найбільш яскраво та очевидно виявлена у війську, де засада ієрархії проявляється на кожнім кроці і в кожній дрібниці. Тим-то ієрархію у війську загал приймає, як щось природне і самозрозуміле, а наявність і необхідність її там не викликує заперечень навіть у найбільш занархізованих чи там найбільш „революційних” аматорів безвідповідальности. Та, приймаючи військову ієрархію як річ самозрозумілу, загал не помічає, що первень ієрархічности просякає також кожне органічне явище життя: квітку і овоч, дерево і тварину, твори людського генія і вироби техніки, машину й людину, суспільство і нарід.
Ієрархія – це той необхідний кістяк, без якого годі собі уявити яку-будь постать. Це та необхідна будівна розчленованість, без якої немає живого й довершеного тіла, живого й довершеного організму. Це те, без чого немислимою стає всіляка форма, як зовнішній прояв змісту і сенсу, бо тільки аморфне тіло позбавлене ієрархії і тому й представляє лише матеріял, речовину, масу, в яких не видно, де є „верх”, де „низ”, де „праве”, де „ліве”...
Поки існування має характер статичний, аморфне тіло може собі безкарно тривати далі. Але трагедія аморфности наступає тоді, коли вдаряє час чинности. Тоді-то, позбавлена ієрархічного, формотворчого первня, – маса-„матеріял” з одвертою очевидністю виявляє своє внутрішнє безсилля, свою безпружність, свою інертність, свою цілковиту неспроможність ставити якийсь опір, коротше кажучи, – свою нежиттєвість.
Її або розчавлюють довкільні тверді та скристалізовані сили, або поглинають живі, жадібні життя і внутрішньо озброєні, чужі організми.
II. Трагізм української історії
Довершену ієрархію знаменує очолювання: вершок піраміди, шпиль будови, виквіт рослини, голова організму.
Озлоблений і, либонь, іронічний, хоч і без сумніву – меткий, розум одного нашого „угодовця” з XVII ст. назвав колись тодішній наш нарід „бестією без голови” (bellua sine capite). Як кожна формула, і ця покривається з дійсністю невповні: чим більш коротка й ефектовна формула, тим більшого потребує вона „сочинника” при її застосуванні. Але треба признати, що в тій формулі схоплено найістотніший трагізм історії нашого народу.
Справді, момент очолювання в нашій історії майже ніколи не мав характеру інстинктовно-органічного, органічно-закономірного. Національне тіло народу породжувало „голову” лише спорадично, вийнятково, ірраціонально-„чудесно”, однаково, чи то був Богдан Великий, чи Тарас Шевченко. Історичний процес, не розвинений і не розбудований за даних, таких, а не інших „об’єктивних умовин” національного буття, – позбавлений був ритму неперервальної тяглости та періодичности органічних фаз квітнення й овочування. Історичний процес був раз-у-раз підтинаний, зрізуваний (часом аж при корені), внаслідок чого національний організм тратив спроможність вирощувати собі „голову” (як також інші частини організму, яких бракувало).
Коли, завдяки сплетові різних причин або через т. зв. сприятливі обставини, потенціяльна енерґія народу вибухала і в тім вибусі висувала персоніфікацію очолювання, тоді народженій в той спосіб „голові” – в безтрадиційних і безпам’ятних обставинах, по більш або менш тривалій перерві безісторичности, – прихопилося витрачати дорогий час на переконування „тулуба”, що „голова” справді є власною того „тулуба” головою.
Ймовірно, булава Гетьмана Богдана Хмельницького.**
III. Проблема наступника
Фатальною під оглядом ієрархічности представляється нам династична механіка Княжої Доби, що не дала, в результаті, ні короля-цісаря, ні навіть виразнішої, географічно-уґрунтованої державно-імперіяльної сфери, хоч, видається, що багато даних для цього (і в Києві, і в Галичі) було. Фатальний „збіг обставин” не дав створити династії ні Богданові (родової), ні Виговському (конституційно-урядової).
З того часу проблема наступника виростає в нашій історії до жахливо-трагічних розмірів. Дає Руїну. Детермінує в деякім сенсі – полтавські наслідки. І, врешті, приводить до політичного анабіозу двох передостанніх століть.
Віддавна нагромаджена потенціяльна енергія доби „приспаности”, вибухнувши по упадку петербурзької імперії 1917 p., протягом безповоротно-пекучих літніх місяців того року конвульсійно, але й даремно, шукає Оформлення й Очолення. Шукає ієрархії. Але, віддавна позбавлена природного виходу, незряча по довгім історичнім сні, енерґія проявляється відірваними фрагментами по окремих провінціях, врешті, анархізуючись остаточно, розпорошується й вироджується в „отаманію”, аж до махнівщини включно.
Романтична концепція „маса – вождь”, коли піддаємо її ближчій аналізі, значно тратить на своїй привабливій простоті і ніби „легкості” реалізації. Широка громада, як то громада, завше бачить лише два мальовничі моменти: як, на початку, була, мовляв, скупа жменька людей і як, в результаті, були маси, фанфари і влада. Але ієрархічно-організуюча чинність, що мала місце поміж цими двома моментами, що тривала з напруженням і драматизом, часом криваво, тривала роки (а то й десятиліття), – ця чинність, цей видаток енергії, це моральне напруження – для громади, очевидно, залишається неспостереженим, отже й неоціненим.
Кожен, хто мав щось спільне з організаційними зусиллями у нас або навіть уважно лише обсервував їх, добре знає, що то є створити ідеологічно-моральну чи світоглядово-культурну єдність з семи, п’яти і навіть трьох земляків. І коли ці намагання давали які-будь результати, коли повставав навіть рудимент майбутнього тіла з ознаками ієрархічности, яке при перших можливостях могло стати кристалізаційним осередком „мас”, – історичний ворог концентрував на тім рудименті всю свою незрівняну підступність, талановито використовуючи моральну нестійкість, політичну невидючість, анемію національного інстинкту, рахітичну слабість кістяка та... кожну найдрібнішу помилку.
IV. „Чому він, а не я?”
При насвітлюванні теми ієрархії у нас, неминуче приходиться зупинитись на специфічнім і, либонь, найголовнішім моменті, а саме – моменті оцінки особистости взагалі, провідної ж – зокрема. Момент оцінки особистости і є моментом ієрархічного відношення до неї, що потягає за собою ієрархічне ж самоозначення й самого оцінювача.
Наслідком такого, а не іншого історичного процесу те, що в інших народів є живим, автоматичним у своїй чуйності інстинктом ієрархічности, у нас перебуває в півспараліжованім стані. Замість цього інстинкту маємо багато змізкованих дискусій, словесних, а не істотних суперечок, листів до редакції, ксилографічних брошур і марно страченого часу.
Провідну особистість не дасться створити синтетично. За тисячоліття нашої історії особистості того роду з’являлися у нас більш ірраціонально, аніж в історії інших народів. Тим більшою мусить бути їх цінність у нас. Але момент їх оцінки у нас, момент визнання (чи пізнання) – то в нашій історії велика проблема, варта спеціяльних досліджень історика, соціолога та психолога.
Не знаємо, чи Богдан мав своїх Кочубеїв. Певно, мав, тільки вмів їх зробити нешкідливими так своєчасно, що вони й до історії не потрапили. Але знаємо, як багато їх мав романтично-трагічний Мазепа. Василь Кочубей був не випадок, лише виквіт уже в добі руїни закоріненого кочубеїзму, ранньої стадії пізнішого малоросійства. Саме Мазепа залишив нам цікавий документ, в якім старий гетьман, в обличчі близької бурі, напередодні Полтави, благально повчав „єнералів і полковників”, зворушливо переконуючи поетичними порівняннями:
Пчулка бідна матку маєт
І онóє послухáєт...
На корабель поглядíмо –
Много люду налічúмо,
Єднак стерник сам керуєт,
Сам корабель управýєт.
Приходиться припускати, що цього роду аксіоми треба було вбивати в голови деякої (і не малої) частини національної еліти – вже за Мазепи. І в тім, що зверхник краю так благально-лірично навчав кочубеєвих поплечників, – теж є виразне signum temporis охлялости, схилку, закінчення.
Від Мазепиних часів славетна формула „чому він, а не я” набирала все більшої в нас популярности і – впарі з поступом упадку – деґенерувалася і розросталася до розмірів провінціяльно-повітових, добре знаних з гірко осміяного Гоголем світу півмертвих і мертвих душ.
V. „Як шило з мішка”...
,,...Загалом кожний з нас зокрема і добрий, і недурний, а разом... ет! – І він махнув рукою” (Богдан Лепкий. Три портрети: Стефаник). Ця характеристика, як все у Стефаника, дуже влучна... Одиниця й Суспільство – проблема, що завше згадується при міркуваннях над причинами наших суспільницьких недомагань. Справді, окремі одиниці, як правило, дуже вартісні й повноцінні, але в колі суспільної спільноти ті ж самі одиниці вражають своєю нездібністю до співдіяння, підпорядкованого наказам ширшої чи дальшої спільної мети. Як шило з мішка, витикаються несподівано: загумінковість, заздрість, містечкова амбіція, крайній (певніш: настроєвий) еґоцентризм у симпатіях і антипатіях, солом’яно-спалахливі думки, тверде, майже мертве серце, що оживає лише під наркозом ненависти – важкої, незграбної і довготривалої...
VI. Хто поверне енерґію Великої Людини?...
Шкода, що періодично виголошуючи на численних Франківських академіях безліч патетичних речень, наша, вживаючи модного „радянського” новотвору, „громадськість” (як все „радянське”, є це невільничий переклад російського слова, „общественность”, тобто суроґат „общества”/суспільства, що досить точно відповідає дійсному станові в обставинах російського суспільного життя), – майже ніколи не зупиняється над життям Франка. Саме в аспекті його взаємовідносин з „громадою” те життя представляється справжнім житієм подвижника і, просто, мученика. Згадати б лише перипетії Франка у зв’язку з університетською катедрою і ролею в тім земляків та громадянства... „Не люблю русинів” – то не буде безкарною фразою сноба, лише зойком з глибини зраненої душі. І що ж тепер для Мертвого ці тисячі жалісних слів на „святкуваннях”? Хто поверне енергію Великої Людини, що марно пішла на боротьбу за існування, що витрачувалася на десятиліття праці „в наймах у сусідів”? Своєрідна „оцінка” Особистости щойно аж по її смерті є майже традицією у нас. Доказів на це – аж занадто.
VII. Атмосфера взаємовідштовхування
Повстає така картина, що складові одиниці нашого суспільства, як би наснажені лише „одноіменною” електричністю, що дає у висліді лише взаємовідштовхування. Не „намагнесовані” волею до ієрархічности, молекули суспільства тим самим не здібні до „поляризації” і тому перебувають у стані постійного хаосу. Що ж видатного може з’явитися з лона невпорядкованих, хаотично-рухливих і як би „неодушевлених” частинок? В цім хаотичнім русі, однозначним з безрухом, як може зродитися Велике? А коли вже й зродиться, як може сформуватися і просто витривати? І коли ми це Велике, все ж, мали і маємо, то і з’явлення його, і його наявність – чи не є чудом і вийнятком з правила? Ні можливости зростання, ні скалі того зросту, ні критеріїв (де, мовляв, „малоє”, а де „великоє”), ні врешті атмосфери, в якій Велике могло б свобідно для себе дихати.
Велике-бо зв’язане функціональною залежністю з Цілим. Велика Особистість, помимо своєї індивідуальної вартости (генія, таланту, волі), випромінюючи свою власну моральну енергію, мусить відчувати постійний приплив енергії оточення. Бо навіть і найбільша Особистість може бути лише мотором, але не може бути байковим perpetuum mobile, якого в природі немає.
Ми на цім обірвемо наші думки, бо їх можна продовжувати далі й далі. Теоретично, тема ієрархії – майже елементарна, а „потреба ієрархії” є старовинною аксіомою і звучить набридлим загальником. Натомість, ця тема в нашім конкретнім житті, як тема практичного застосування аксіоми ієрархії, – є темою невичерпальною не тільки в статті, але і в груботомовій студії.
Повторім же аксіому стисліше та ясніше: ієрархія – це структура.
1934
* Передрук з “Книги Спостережень” (Торонто 1962) під розвагу і задуму. Зміст есею все ще нами не осмислений, проблема загалом недооцінювана, хоч так у нашій дійсності “горячо” актуальна.
Редакція
“Вісті комбатанта”, число 4, 1980
** Ймовірно, булава Гетьмана Богдана Хмельницького.
Wykonana z rogu nosorożca buława składa się z inkrustowanej mosiądzem, drutem srebrnym i drewnem głowicy oraz trzonka. Uchwyt z kości słoniowej zaginął. Jest domniemaną pamiątką po Bohdanie Chmielnickim. Do lat ostatniej wojny znajdowała się w zbiorach Muzeum Ordynacji Krasińskich w Warszawie. Po wojnie - w Muzeum Wojska Polskiego.https://archiwum.rp.pl/artykul/522407-Bulawa-Chmielnickiego-budzi-emocje.html
Проте, є думка, що справжню булаву Гетьмана Хмельницького вивезено до москви, і доступу до неї немає. https://ck.ridna.ua/2019/01/23/bulavu-hmelnytskoho-vyvezly-v-moskvu-rozsliduvannya-tvortsiv-filmu-skarby-natsiji-video/
Анатолій Козельський, чернівецький сюрреаліст. "Ієрархія"
Роман Свередюк
Карикатурний сюрреалізм Анатолія Козельського https://sverediuk.com.ua/karikaturniy-syurrealizm-anatoliya-kozelskogo/
