З Уродинами, пане Провіднику! Слава Україні!

"...Про своє ув’язнення Степан Бандера в автобіографії згадував: “Після того [Варшавського і Львівського процесів] я сидів у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня і в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 р. П’ять і чверть року я просидів у найтяжчих в’язницях Польщі, з того більшу частину в суворій ізоляції. За той час провів я 3 голодівки по 9, 13 і 16 днів, одну з них спільно з іншими українськими політичними в’язнями, а дві – індивідуально, у Львові й Бересті [Бресті]”.

Про перебування С. Бандери в тюрмі розповідає в спогадах Микола Климишин: “Досі ми звичайно боролися за права політичних в’язнів при кожній нагоді. Тому я, заки мене зачали стригти (а вже було виразно видно, про що йдеться), пробував протестувати. Та Бандера дав мені знак, з якого я зрозумів, що тут мусимо прийняти все, чим нас “погостять”, без спротиву. Після обстриження дістав я страшно подерту білизну та в’язничну уніформу. До того дістав я дерев’яні черевики. З тим усім у руках за наказом зійшов я босо до пивниці стрімкими сходами та став розглядатися.

Портрет видано з нагоди Варшавського процесу та засудження С.Бандери на довічне ув'язнення в 1936 р.

Високо в стелі за ґратами світилася жарівка, яка тьмяно освітлювала всю пивницю, але було видно, що вікон не було. Був тільки отвір у стіні дуже високо, заґратований грубими залізними ґратами, який виходив на той коридор, звідки я прийшов. Між тим отвором і дверима була округла висока піч, що могла б зовсім добре бути прототипом теперішньої космічної ракети. Отвору не мала. Потім показалося, що в ній палиться з коридору. Обійшовши піч, побачив я характеристичний для тюрми на “Святім Хресті” кібель (парашу). Це був великий, проміром на дві треті метра, валець, високий на три чверті метра. Тому що був з грубого металу, був сильний і тяжкий. Зверху мав менший отвір зі щільною накривкою, який був у більшій на цілий промір накривці, що відкривався при випорожнюванні кібля. Це була вся обстановка нашої келії, яка була біля п’ять метрів довга й так само широка [...] Та найгірше був скривджений Бандера. Він увійшов до келії останній. Він найдовше начекався, щоб “оформили”, й дуже змерз, чекаючи на свою чергу. Йому дали широкі штани й дуже велику блюзу, а все таке страшно подерте і подірявлене, що годі було на нього дивитися. А ще обстригли!... Відколи його пам’ятаю, він все мав гарно зачесане на бік темно-бльондволосся. А тепер – це ж був один глум над людиною! Його страшно опоганили. Це був вид страшного пониження людини. Але ми це прийняли по-своєму, з гумором. Коли він ступив на сходи, його “черевики” поскакали вниз по сходах, як і кожному іншому. Він станув, усміхнувся й подивився на кожного з нас. Напевно, у нього було таке саме враження, як і в кожного з нас, але він не виявив того. Жартуючи, зійшов вниз, підніс свої капці, й ми зачали заміну своїх лахів, щоб хоч дібрати до величини. Так-то ми стали в’язнями “Святого Хреста”.
Після 10 денного карантину Бандеру разом з Лебедем було відправлено в камеру № 14, згодом в № 21. Спільно з Бандерою сиділи: Карпинець, Підгайний, Качмарський, Григорій Перегійняк, Юрій Батіг, Луциняк. Про це Климишин згадує: “По переході в іншу келію в нас почалася нова сторінка нашого життя. Досі жили ми більш індивідуально, а від того часу зачали ми жити групою. На тому ми скористали дуже багато, бо кожний з нас мав свої приватні книжки, а Бандера й Лебедь мали дозвіл на українські газети й могли собі лишати по одній картці на папір, якого нам усе було замало. Найбільшим для мене здобутком була тритомова “Українська загальна енциклопедія”, яку мав Бандера. З неї міг я робити такі комплекти, як історія України, географія України, історія української літератури, мистецтва й інші. Всі харчі давали ми до спільної торби, якою завідував спочатку Лебедь, і їли ми спільно, ділячи по рівній пайці кожному без огляду на те, що він діставав з дому. Це були ще добрі часи, коли можна було діставати стільки харчів, скільки приходило, а також можна було собі виписувати з тюремної кантини, скільки хто хотів і скільки мав грошей. Ми діставали великі посилки від Комітету допомоги українським політичним в’язням, а крім того, від батьків і знайомих”.
Перед Різдвом 1937 року С. Бандера організував хор для підготовки співаної Служби Божої перед приїздом капелана українських політичних в’язнів о. Йосипа Кладочного. Через нього Бандера підтримував постійний зв’язок з зовнішнім світом й Проводом ОУН за допомогою ґрипсів, які заклеювали в олівці та розмов під час сповіді. Отець Кладочний сповідав С. Бандеру тричі на рік. За спогадами о. Кладочного Бандера: “був побожний, релігійний, сповідався, приступав до святого Причастя все, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією, – він сим не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіді бути на приличній віддалі […] Від него била сила волі і стремління поставити на свойому. Якщо є іберменш (надлюдина), то він власне був такої рідкісної породи – іберменш, і він був тим, який ставив Україну понад усе”.
В тюрмі Бандера з іншими членами ОУН організував 16-денну голодівку на знак протесту проти утисків в’язничної адміністрації. Про останню голодівку Микола Климишин пише: “Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм в рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голодівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися. Карпинець і Качмарський сиділи в таких келіях, що попри мою келію їх на годування не водили. Нам позволяли не ходити на прохід і залишатися в келії. На апелі я стояв, але мені дуже темніло в очах. Загалом кожний рух дуже багато коштував. Тому я все сидів, як тільки було можна”. Після неї адміністрація пішла на поступки політичним в’язням.
Коли в 1938 році С. Бандеру перевели в тюрму у Вронках і за ініціативою З. Коссака, І. Равлика, Р. Шухевича Михайлу Куспісю – “Терену” запропонували організувати втечу. Він підкупив в’язничних сторожів Петра Заборовського, Яна Йозьвіка, Віцента Куявського, але з низки причин та арешту в’язничних сторожів втечу відмінили. Тодішній провідник КЕ ОУН на ЗУЗ Л. Ребет у своїх споминах писав, що оточенню полковника Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити.
Після цих подій Бандеру було переправлено в тюрму м. Бреста (тепер Білорусія)."

Одна з останніх знимок Провідника

Зі спогадів Петра Мірчука:

“Після війни довелось мені співпрацювати зі Степаном Бандерою зразу на пості члена теренового проводу ОУН Німеччини, а опісля – як член Проводу ОУН, очоленого Степаном Бандерою. При цій нагоді я мав змогу пізнати з безпосередньої обсервації й інші позитивні прикмети Бандери. Перша з них – це його абсолютна діловитість. На всіх засіданнях Проводу Бандера звертав увагу на діловитість, не любив загальникових риторичних промов, сам ніколи не вживав пописового промовництва (пишномовства) й інших здержував від відходження від теми й закінчував кожну точку прийняттям остаточного рішення в даній справі і дорученням, хто відповідає за виконання даного рішення. Свій погляд висловлював накінці, після того як висловилися всі інші члени Проводу, і перед дискусією. Свій погляд у дискусії завзято обороняв, але по закінченні дискусії ставив внесок оформленого рішення на голосування, і коли траплялося, що його було переголосовано, він з респектом приймав рішення до відома як обов’язуюче його й ніколи самовільно його не міняв [...] Він кожну важнішу проблему ставив на обговорення Проводу, вимагав остаточної постанови Проводу і кожну постанову цілого Проводу респектував незалежно від того, чи вона була по лінії його погляду чи, навпаки, була переголосованням його думки. Другою додатньою прикметою Бандери був його щирий респект до кожного позитивного критика і нехіть до кожного, хто підлабузнювався. Він радо слухав критичні думки і ніколи й тіні ворожості не виявляв проти того, хто хоч би й найгостріше, але строго ділово критикував його погляд чи його поставу в даному питанні. В 1957 році мені довелося полетіти з США до Німеччини у справах відшкодувань для українських “кацетників” і, як виявилось, задержатись там на сім місяців для проведення справи через три інстанції німецького судівництва. Вже першого тижня Бандера запросив мене на обід у неділю до себе і постійно рішуче пригадував: “Пам’ятай, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене”. Після обіду ми грали в шахи і дискутували, не раз дуже гарячо, якщо я мав інший погляд, як він, і ніколи не трапилось, щоб він обурювався чи ображувався і перестав після такої гарячої виміни думок пригадувати: “Не забудь, що на слідуючу неділю ти запрошений на обід до мене!”. Навпаки, він погірдливо ставився до кожного, хто підлабузнювався йому. “Чогось він від мене хоче”, – казав він про такого, хто став перед ним вихвалювати його. “Я хочу знати правду про кожну справу, а її найкраще подає відважний критик”, – пояснював Бандера [...] Врешті, і як Крайовий Провідник ОУН під польською окупацією, і як Провідник ОУН на еміґрації Степан Бандера різко підкреслював конечність розрізнення: внутрі ОУН, підпільної організації на військовий лад, – військова побудова й дисципліна, а в громадській праці – щире шанування принципів демократичної побудови й праці”. 

Джерело:
Микола Посівнич. "Степан Бандера – життя, присвячене свободі". Літопис УПА. Торонто, 2008
http://diasporiana.org.ua/ukrainica/12925-posivnich-m-stepan-bandera-zhittya-prisvyachene-svobodi/

Мюнхен, трагічний день 15 жовтня 1959-го, останній день Провідника

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/10/15-1959.html

Шістдесяті роковини за Провідником Степаном Бандерою

https://lesinadumka.blogspot.com/2019/10/blog-post_15.html

Едвард Козак, "творець, який не мав і не матиме собі рівних"

Едвард Козак,

січовий стрілець, вояк УГА, член пластового куреня ім. Ярослава Осмомисла, учасник львівського мистецького процесу 1930-х років, мистець, мультиплікатор, письменник, редактор і видавець, іконописець, геніальний карикатурист.
* 3 лютого 1902, село Гірне, Львівщина — † 22 вересня 1992, Детройт

"В одній з розмов довідався я від мистця Едварда Козака таке: З пропаґандивним відділом ОУН, якого референтом був Ст. Ленкавський, співпрацювали ще крім маляра Едвард Козака малярі: Василь Дядинюк, Роман Сеньків, Михайло Черешньовський і ще кількох, а часом приходив ще театральний мистець Микола Чирський і Лев Лепкий. Звичайно сходилися вони в цукорні о. Дубицького і о. Нарожняка, що називалася "Полтава".
Одного дня сидів один з малярів із Е. Козаком, чекаючи на інших у "Полтаві", й виявив охоту взяти участь у конкурсі на прапор ОУН, але ще не має ідеї. Е. Козак нашкіцував злегка свій помисл і це сподобалося тому маляреві, але сказав, що це не його ідея. Тоді Е. Козак упевнив його, що він не має претенсій до того, ані не хоче брати участи в конкурсі, й тому, якщо він це гарно оформить, може подавати як свій проєкт. Він погодився і так зробив.
Той проєкт принято і він тепер є прапором ОУН з червоно-чорною краскою, які визначають український чорнозем зрошений червоною кров'ю героїв-борців за волю України. Все це робилося в рамах приготувань до Великого Збору, який мав вирішити всі важливі внутрішні й зовнішні справи ОУН, щоб закінчити з тимчасовістю та утвердити правний стан."

Микола Климишин, член Революційного Проводу ОУН(б)
В поході до волі. Спомини. Торонто 1975 http://diasporiana.org.ua/memuari/8427-klimishin-m-v-pohodi-do-voli-spomini-t-2/

Едвард Козак. Автопортрет

Іван Кедрин

"Свобода", 26 вересня 1992

З відходом у засвіти Едварда Козака українська культура втратила творця, який не мав і не матиме собі рівних. Коли весною цього року Едвардові Козакові сповнилося 90 літ — я написав у „Свободі" статтю п.з. „Унікальний Еко" *. Він був унікальним і таким перейде до історії української культури. Високоосвічений артист — маляр з талантом, що його дістав з ласки Господньої, карикатурист, сатирик, видавець, редактор, автор та ілюстратор сатиричних журналів — і в кожній з отих ділянок неперевершений. Як маляр — так володів рисунком, що віддавав ним рух, чи-то у бравурному аркані гурту гуцулів, чи однієї ніжної танечниці навшпиньках. Малював великі композиції, як ярмарок чи похід козаків, малював квіти й краєвиди та був особливим майстром у так званих ґротесках — картинаx, у яких схоплював народні сцени й типи крізь призму сатири і гумору. Як карикатурист — був безпощадний супроти ворогів чи громадських шкідників. 3а його карикатури всіx большевицькиx вельмож був проскрибований в совєтській імперії — зате тріюмфально стрічали його в Україні, куди їздив який рік тому перед своєю смертю.

Був людиною великої особистої культури, яку проявляв і в своїй творчості. Як кажна людина високої мірки — був надзвичайно скромний. Ніхто ніколи не почув від нього неґативну критику про іншого образотворчого мистця. Тому й не мав ворогів. Відзначався тонким вичуттям гумору і залюбки жартував і з самого себе. Винайшов „Гриця Зозулю" ~ тип придуркуватого, але й хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи. Був закоханим у Гуцульщині та в Українських Січових Стрільців — сам служив у них, як неповнолітній юнак. Після програних наших визвольних змагань 1918-20 роках опинився у Львові і там в особі Івана Тиктора знайшов вояцького побратима, який заснував цілий пресовий концерн і перейшов до історії, як перший видавець українських газет з девізою, що вони повинні самі виплачуватися, а не бути — як це бувало — дефіцитними. Там, у Видавництві Тиктора Едвард Козак заснував „Комаря" та „Зиза", перші гумористично-сатиричні журнали, після яких прийшов американський „Лис Микита". Намалював добрий десяток образів „Лис Микита", кожний з основними тими самими характеристичними рисами і кожний інший. 

Малюнок Юрія Козака, старшого сина Ека

Неможливо говорити про Едварда Козака і промовчати його синів Юрія і Ярему. Кожний із них одідичив талант артиста-маляра по своєму батькові, але кожний із них створив свій власний стиль і має свій власний жанр. У сучасному українському образотворчому малярстві Юрій Козак — найвидатніший неовізантиніст. Його цілостінний образ— „Xрищення України” — в ґалерії пок. Михайла і Ярослави Шафранюків у Торонто — це шедевр великого мистця. Ярема ж має надзвичайно широку тематику: краєвиди, квіти, але і абстракти, які не є ломиголовками, тільки дуже естетичним пов'язанням ліній і плям. Від останніx кількох років влаштовував щорічно виставку своїx картин уже не сам Едвард Ко­ зак, але і два його сини завжди у мотелі „Ксеня" в Гантері. У липні цього року вперше Едвард Козак уже не приїхав на цю виставку, що їx порозвішував на стінаx Ярема Козак з своєю донькою Xристею. Заламав ся Едвард Козак після смерти своєї дружини Марії.
3а свого життя Едвард Козак ставився легковажно до видання своєї монографії. Д-р Ярослав Падоx і я мали довгі розмови з Едвардом на цю тему. Наукове товариство ім. Шев­ ченка в Америці було готове видати таку монографію. 3а урядування в УНСоюзі головного предсідника д-ра Івана Флиса - УНСоюз готов був видати йому книгу його карикатур. Едвард Козак був такий закоханий у журналі „Лис Микита", що просто не мав часу на іншу працю. Його сини повинні тепер подбати про те діло, яке було би пам'ятником на могилі цієї унікальної людини.
Я приятелював з Едвардом Козаком ще у Львові у 1920-1930 роках. Опісля, виходячи назустріч його проханню, мав честь відкривати його виставки в Гантері. З його відходом поглибилася похмура пустка довкола мене. Цей недолугий нарис - це грудка землі на його могилу. 

Малюнок А. Климка**

* До 90-ліття Ека

ЕКО І XX СТОЛІТТЯ

Кожна декада віку оцього
належить Едвардові Козакові:
Дитинства час — перша декада,
друга декада — стрілецька громада.
Третя декада — то Комарева,
а що четверта — то втікачева.
П'ята декада — Дітройт і Лис,
шоста і сьома — малярський час.
Восьма й дев'ята — час слави й змін,
а на десяту від всіх нас поклін. 

"Знимка" Ека ("Комар", 1938)**

Іван Кедрин
УНІКАЛЬНИЙ ЕКО
З нагоди 90-ліття Едварда Козака
"Свобода", 27 березня 1992

24-го березня ц. р. українська громада Дітройту й околиці, до якої належить місце замешкання Едварда Козака — Воррен, відзначала 90-ліття того насправді унікального діяча української культури. Це не трафаретний комплімент, щоб зробити приємність ювілятові, а ствердження факту, що в історії української культури немає другої постаті, яка проявила творчий талант одночасно у кількох видах образотворчого мистецтва й літератури. 

Карикатурист "Зиза" Еко при праці**

Один із найкращих артистів-малярів старшої ґенерації, творець великих полотен, як ярмарок із десятком осіб, звірят і всякого краму на тлі гір, — танок аркана кільканадцятьох гуцулів із взаємно сплетеними раменами, балет дівчат чи тільки танок на вшпиньках однієї ніжної танечниці, — кілька пригадок колишніх архитворів Козака. Закоханий у тематиці Січового Стрілецтва і Гуцульщини, але й неперевершений автор десятків чи сотень так званих ґротесок — одноособових чи збірних портретів на межі карикатури, у смішних сценах і позах. Знає так майстерно рисунок, що передає ним кожний — делікатний чи поривистий — танок. Маючи особливий хист підхоплювати якусь особливу рису обличчя — поруч з отим знанням рисунку зробило Едварда Козака найкращим українським карикатуристом. Користувався карикатурою для трагі-гумористичного зображення сталінських злочинів, чи таких подій української діяспори, як-то президент ДЦентру УНР в Екзилі сокирою розганяє Національну Раду, й усі її члени в паніці розбігаються...

Попереду Цяпка, під ним кінь дрімає...

Це — у ділянці образотворчого малярства. У ділянці преси — піонер сатиричної преси, — у ділянці літератури тонкий сатирик і винахідник нібито придуркуватого, насправді сільського філософа Гриця Зозулі, який у гумористично-сатиричній формі виявляє погані риси вдачі української людини, гін до сіяння незгоди, політичний примітивізм. Бо хоча Едвард Козак ніколи не був членом ніякої політичної партії і тримався здалека від активної участи в політичному житті — пильно стежив за ним і завжди оцінював актуальні події, явища і людей з погляду здорового розуму, конструктивізму й християнської етики.

Хто живий, вставай . . . (О. Маковей – Ф. Колесса)

A що один підїжджа,
на дівчиноньку гука . . . (народна)

Чорнобривко моя, вийди, вийди,
чим скоріш до вікна . . . (Л. Лепкий)

Не було і нема в Едварда Козака “роздвоєної особовости", — що інше творець, що інше людина. Ціла людина. Не терпів людей фрази і не терпів фрази, яка заступала би діло. Міг служити як зразок істини, що чим людина розумніша і вартісніша — тим скромніша. Недавно мав я нагоду згадати, що з усіх образотворчих мистців знаю тільки двох, які ніколи не сказали злого слова про будь-котрого іншого мистця: це скульптор Михайло Черешньовський і артист-маляр Едвард Козак. Ця скромність у великій мірі причинилас до сумного факту, що 90-літній Едвард Козак не має ще своєї монографії. Були охочі видавці. Український Народний Союз, в той час, коли головним предсідником був д-р Іван Флис, він був готовий видавати „Карикатури" Е. Козака. Мистець виправдовувався труднощами знайти ті карикатури, що їх конче хотів би бачити в книжці. Приїздив до Гантеру два роки тому тодішній голова НТШ д-р Ярослав Падох і ми втрійку склали плян: НТШ раде було причинитись до видання. Коли виявилося, що альбомне мистецьке видання монографії не реальне, погодився Едвард Козак на концепцію видати про нього, багатоілюстровану книжку його карикатурами й малюнками, НТШ раде було видати таке. Але Едвард Козак був такий закоханий у сатиричному журналі „Лис Микита", що просто не мав часу і змоги займатися книжкою. Був видавцем, редактором, ілюстратором і автором більшости друкованого матеріялу, бо всі його давні приятелі — співробітники один за одними відходили на той світ. Ефект сумний — „Лис Микита" перестав появлятися, але нема монографії ані книжки про Едварда Козака, унікальну постать в історії української культури.

Господь поблагословив мистця. Його обидва сини високої кляси освічені мистці, кожний із власним питомим йому стилем, з власною тематикою і в одному спільні один з одним та своїм батьком: віддані душею образотворчому мистецтву. Старший , Юрій , найкращий наш учений — візантолог, його цілостінне “Хрещення України " пишається у Мистецькій ґалерії фундації подружжя Шафранюків у Торонто, Канада; молодший син, Ярема дивує широким діяпазоном тематики своїх образів: пейзажі, релігійні картки і — абстракти, але всі — дуже естетичні.

90-ліття Едварда Козака пригадало ген-ген давні часи — коли він працював у пресовому концерні Івана Тиктора і автор цих рядків у щоденнику „Діло" між двома світовими війнами. Це було поверх 70 літ тому — мало хто залишився ще на цьому світі. А може би так — на злість усім труднощам таки поважно взятися тепер за річ, якої потребує українська культура: книжку про унікального Ека, Едварда Козака?! Якось хвилює, не дає спокою оця думка, спонукує сказати про неї усім шанувальникам талантів Едварда Козака.

Обкладинка січневого з 1966 року числа "Лиса Микити"

[Ольга "О-КА" Климович]
ПРО ЦЕ І ТЕ
Про почуття гумору.
"Свобода", 14 серпня 1998

Якось недавно попросила мене одна молода радіожурналістка, що належить до „четвертої хвилі", позичити її принаймні одне число „Лиса Микити" з давніх часів, тому що вона стільки чула про гумор ЕКА і про цю вийняткову гумористичну газету, якою був довгими роками „Лис Микита", а ніколи не мала можливости погортати її превеселі сторінки. Я з приємністю виконала її прохання.
У моїй бібліотеці „Лис Микита" є в особливому пошанівку, його річники гарно оправлені в тверді обкладинки — це ж справді багатство, коли йдеться про еміґраційну літературу.
Саме переглядаючи їх тепер, я просто не могла налюбуватися тим тонким почуттям гумору, що мав його подостатком наш незрівняний Едвард Козак, який влучним і точним словом і своїм мистецьким пером умів не лише відтворити різні гумористичні ситуації, але їх відповідно зілюструвати. І таким був ЕКО від самого початку своєї журналістично-гумористичної кар'єри, від 20-их років, коли ілюстрував і редагував „Зиза" у Львові, а відтак „Комаря", щоб вкінці довгими роками бути творцем і виконавцем кожного числа „Лиса Микити". Чи справді із ЕКОМ вмер не лише цей ориґінальний гумористичний журнал, але і розвинене, культурне почуття гумору та вміння його висловити?
Переглядала я тепер ці річники і, може, аж тепер зрозуміла витонченість і культуру цієї людини, яка давала нам усім можливість посміятися щиро та, до того ж, зрозуміти, з чого сміємося, а не читати при тому ряд некультурних слів, які висловлюють персонажі сьогоднішніх т. зв. гуморесок. Чи можна ще і тепер не засміятися із розповіді ЕКА, як його дружина хотіла купити собі машину до миття посуду, і щоб заробити на це, пішла мити сама посуд у жидівському ресторані? Або перечитайте одну із постійних рубрик Гриця Зозулі, що хоча писані говіркою, але такою, яку кожен може легко зрозуміти.
Яке ж інакше, однак, почуття гумору знаходимо у деяких теперішніх т. зв. „гумористів". У них звичайно десятки слів, що для читачів нашої преси не є зрозумілі, часто між ними натрапляємо на вульґаризми, і немає тої тонкости дотепу, до якої ми були звикли раніше.
Чи змінилося в нашій спільноті почуття гумору? Чи серед читачів надто багато ще тих, які пригадують давнє і не звикли до сьогоднішньої форми псевдо-гумору? Чи, може, треба нам часом заплющити очі, читаючи це, як просить один із сьогоднішніх т. зв. гумористів у вступі до своєї збірки?
Щось надто багато приходиться ставити запитань. А все тут, здається, залежить від простого зрозуміння, що таке гумор, а що — зусилля його показати. Саме вчора в „Ню Йорк Тайме" відомий театральний критик охопив цю проблему таким окресленням: є велика різниця між „foolish and funny" або, переклавши цю дефініцію гумору на українську мову: „Є велика різниця між дурним висловом, а смішним". Хто цього не розуміє — пише цей критик — не може надіятися на щирий сміх своїх читачів чи слухачів.
Чи саме це не є причиною, що деякі наші сьогоднішні т. зв. гуморески, коли їх читаємо, викликують більше здивування, як сміху?
Якось ніколи цього не було при читанні „Лиса Микити", але, на жаль, таких гумористів, як був ЕКО, тепер вже „не роблять", а ті, що думають, що вони є такими, радше себе осмішують, а не викликають сміху у читачів. Тому з приємністю буду позичати моїй молодій журналістці писання ЕКА у журналах чи у його збірках, бо все це ще й сьогодні викликує здоровий, а передусім невульґарний гумор, що зрозумілий для кожного покоління.
О-КА

Оцифровані числа "Лиса Микити": http://diasporiana.org.ua/page/2/?s=%D0%BB%D0%B8%D1%81+%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%B8%D1%82%D0%B0

Молоді (або принаймні ще не старі)), в доброму гуморі й, хочеться думати, здоров'ї - Яків Гніздовський, Любослав Гуцалюк, Стефанія Гніздовська та ЕКО на Союзівці — в українському культурному центрі, Керґонксон, шт. Нью-Йорк. Якого року знимка, не зазначено.

Навчався у Львівській художній школі Олекси Новаківського, у мистецьких школах Відня та Любліна.
Член пластового куреня ім. Ярослава Осмомисла, з яким 1 листопада 1918 приєднався до УСС. Під час українсько-польської війни 1918–1919 воював в артилерійській бриґаді УГА, в батареї сотника Селешка
Підсудний у процесі УВО (Львів, 1922)
Служив у Війську Польському (1923–24)
1929 одружився з Марією Бортник (1905–89)
У 1930-х роках у Львові видавав карикатури в редаґованих ним сатирично-гумористичних журналах «Зиз» (1926–1933) та «Комар», проілюстрував усі видання Івана Тиктора у Львові (1933–1939), ілюстрував дитячий журнал «Світ дитини» під редакцією Михайла Таранька, розробляв малюнки журнальних обкладинок, створював олійні етюди та картини.
Був активним членом Асоціяції незалежних українських мистців (АНУМ), Товариства українських письменників і журналістів.
1939 – переїзд з сім’єю до Кракова, зумовлений сталінськими репресіями, карикатури на які та на траґічну ситуацію в совєтській Україні стали надзвичайно влучними. Став головою мистецької організації «Зарево» та ілюстратором видань «Українського Видавництва»
1944 – очолював Спілку образотворчих мистців (СОМ) на еміґрації
1945 – викладав на вищих образотворчих студіях у Карлсфельді й Берхтесґадені
1947 – голова СОМ у Мюнхені
1948 – Едвард Козак започаткував черговий гумористично-сатиричний журнал – «Лис Микита», який виходив аж до смерти його засновника
1951 – переїзд до США, де оселився спочатку у Детройті, а згодом — у Воррені, штат Мічиґан
1955-1957 – виграв першу нагороду на великому конкурсі мультиплікаційних фільмів у Детройті
1973, 1982 – вийшли збірки сатиричних та гумористичних оповідань «Гриць Зозуля» та «На хлопський розум Гриця Зозулі»
1990 – перша виставка ЕКО в Україні відбулася у Львові, на якій був присутній 88-річний художник
1992 – Едварда Козака удостоїли звання почесного громадянина Львова


Роман Свередюк
МИСТЕЦТВО ЕДВАРДА КОЗАКА (ЕКО) 
Нарис про мистця й багата добірка репродукцій його творів
https://sverediuk.com.ua/mistetstvo-edvarda-kozaka-eko/


** Джерело - Фотографії старого Львова.

Пам'яті Богдана Лепкого

«Для всіх є право на самовизначення народів, тільки за нами цього права нема. За нами є тільки одне право вмирати. По всіх боєвищах Европи, по всіх таборах і в’язницях, від голоду й хвороб, від кулі більшовика й імперіаліста, за нами одна дорога до волі — смерть! ...ніхто не хоче вольної України, що ті хто справа і зліва готовлять для нас нове ярмо.

Моя вина, мій гріх, мій непростимий гріх! ...А може б, сам лежав з кулею в лобі або з раною в серці та не бачив тої великої рани на твойому тілі, мій рідний народе...»
Богдан Лепкий

21 липня 1941 року відійшов до Господа Богдан Теодор Нестор Лепкий. Помер у Кракові, його поховано там на Раковецькому цвинтарі.

Знимка 1939 року

НА ГОЛГОФТІ

Голгофта, хрест,
Страшні, червоні сни...
Товпа реве:
"Розпни, розпни, розпни!"
І розіп'яли.
На голові вінок.
По краплі кров
Спливає з колючок.
Товпа реве:
"Якщо ти Бог єси,
То злізь з хреста
І сам себе спаси!
Коли ж не Бог,
А лиш юдейський цар,
То з військами
На ворогів удар.
А ти мовчиш,
Здрігаєшся, мов трус?
Га, ти не Бог,
Лиш Назарей, Ісус!"
...........................
Голгофта, хрест,
Страшні, червоні сни...
Прости їм, Боже,
Бо сліпі вони...
5 квітня 1930

Богдан Лепкий. Портрет пензля Михайла Бойчука, 1909

Черче, 10 серпня 1936

Богдан Ігор Антонич

ПОЕТ

Богданові Лепкому у 60-ліття

Похилився поет над минулим,
Над життям, що піснями цвіло,
І думки, мов птахи, поринули
У закутане в казку село.

Похилився поет над рікою
Понад сонячним дзеркалом хвиль,
Лиховісною тінню важкою
В нім відбився гірський, синій шпиль.

І подумав поет: все минає,
Це відоме, звичайне таке,
А одначе ця думка страшна є.
В ній щось моторошне та гірке.

Похилився поет над минулим,
Доторкнувся до споминів струн.
Аж раптово над ним промайнуло
Старосвітське: «Не ввесь я умру».
1933

Остання знимка з 10 липня 1941 р. Світлив Роман Смик у Кракові

На могилу Богдана Лепкого
Українські щоденні вісті, 27.07.1941

Катон умер, не діждавшися зруйнування Картагіни римськими лєгіонами.

Мойсей умер, не діждавшися входу свого нараду в Обітовану Землю.
А Богдан Лепкий умер, не діждавшися визволення хороброю Німецькою Армією всіх до решти українських земель спід червоного ярма.
Уже впали на антихристову столицю перші бомби суду Божого — захрустіло грізно в самому серці Апокаліптичної звірюки!
А Співець покинув нас!
Покинув нас саме напередодні дня, коли ось-ось уся Україна мала б спалахнути огнем трубних звуків всенародного "Тебе Бога хвалим"!
І не прогомоніли ще добре останні акорди панахид на свіжих ще могилах жертв з кривавих останніх днів червня — а це знову жалібні дзвони, знову похоронна пісня журавлів..
"Кличуть кру-кру-кру,
В чужині умру!"
Виспівав сам собі свою смерть на чужині.
В Кракові, далеко від своєї рідної землі, що її всі радощі й горе виспівав — довелося Йому закрити очі на віки!
З Покійним в'язала мене не одна нитка, розуміється, крім тих, що в'язали з ним кожного з нас українців. Майже всі пісні, що я їх склав до Його натхненних віршів, присвятив я Йому. І мало цього. З Ним особисто я сходився часто. Кілька останніх літ до вибуху польсько-німецької війни, перебуваючи на вакаціях у рідні в Рогатині, я відвідував Його в Черчі, в віллі "Богданівка". Що то ми, бувало, не наговорилися на мистецькі, на музичні теми, — а в кожному Його слові відбивалася велика думка, — думка людини, що її всі снаги клалися жертвою на вівтарі Правди, Добра й Краси! Бувало, що й грав я в Його присутності, грав саме оті наші невмирущі старогалицькі пісні, що вже здавна натхнули Його до не одного безсмертного вірша.
Коли в Його шістдесятлітньому ювілеї між іншими українськими містами також і мій рідний Рогатин узяв участь, вшанував я Його відогранням сонати Бортнянського й варіяцій "У сусіда" Витвицького — двох музичних пам'ятників української старовини, що Він нею так дорожив і любувався. А з якою ніжною любов'ю справжнього жерця краси говорив про світочів усесвітньої музики й інших мистецтв!
Коли до цих часів знав я великих людей тільки з мертвих книжок, в особі Покійного стала передо мною втілена Кальокагатія!
Відійшов Ти від нас, Соловейку галицького села й галицького приходства у вічність, лишивши сотні натхненних пісень! Тепер, коли на широких степах України кипить великий бій з найстрашнішим її гнобителем — воскресає Твій герой Мазепа, гомонить обновленими звуками Твоя пророча пісня про Велике Завтра Батьківщини!
Великі люди вмирають, щоб жити в історії, в живих душах народу. Вогняна оріфлямма Твоєї пісні вестиме нас до дальшого бою за ті Ідеали, що її окрилювали.
Борис Кудрик

Похорон Богдана Лепкого

Українські щоденні вісті, 27.07.1941

Як ми уже подали вчора, в Кракові в понеділок, 21 липня ц. р. вмер на удар серця в 69. р. життя один з найвизначніших сучасних українських письменників — проф. Богдан Лепкий.
Б. Лепкий народився в 1872 р. в Бережанщині, був гімназійним жителем, згодом професором української літератури в краківському університеті. В часі світової війна вів культурно-освітню роботу з Союзу Визволення України серед українських полонених у німецьких таборах.
Величавий похорон поета відбувся в Кракові на Раковицькому цвинтарі в четвер 24-го липня при участі тисяч краківських українців. Були теж делегації українців з Ярослава, Сянока й Криниці. Похоронні обряди відправили: Преосв. Кир Григорій Лакота з Ярослава, о. Олександер Малиновський, Апостольський Адміністратор з Сянока, о. кан. д-р Хрущ, парох Кракова, о. кан. Д. Лопатинський, о. сов. С. Дурбак, о. Ю. Кміт і багато інших священиків. Були теж православні священики. В похороні взяли участь проф. Г. Кох, полк. А. Бізанц і інші німецькі достойники, представники Українського Центрального Комітету, Краківського Допомогового Комітету та всіх українських установ. Несли багато вінків. Співав хор "Сурма". Над відкритою могилою промовляли: о. В. Кучабський від Церкви, д-р М. Коновалець від У. Ц. К. і всіх українських установ, проф. д-р І. Раковський від українських наукових установ, м-р Ю. Геник-Березовський від учнів Покійного. Вкінці промовляв ред. Р. Купчинський від письменників і Українських Січових Стрільців, що їх Покійний оспівував у своїх чудових творах. Піснею Покійного "Журавлі" покінчено похоронні обряди. Богдан Лепкий жив і вмер на чужині, хоч ціле життя тужив за своєю рідною Бережанщиною. Його тлінні останки повинні спочити над Золотого Липою в геройській Борежанщині, так чудово оспіваній Покійним.
Вічна Йому Пам'ять.

https://zbruc.eu/node/54328

* * *

"Де єсть твій дім, твій тихий дім?
Скажи, мій любий брате…" –
"Ударив нагло ясний грім,
Спалив мій дім, звалив мій дім,
Нема де зимувати".
"Де твоя жінка, діточки,
Де вірна челядина?" –
"Он бачиш тії могилки?
Скиглять вітри, летять галки,
Оце моя родина".

ВДОВА
Була у нас в селі одна вдова,
А в неї двох синів, соколів два.
Бувало, бідна ночі не доспить.
Піклується, плекає їх, учить.
І виросли такі парубчаки,
Здорові, гарні, мов два дубчаки.
До книжки перші, перші до робіт,
Найкращі хлопці на цілий повіт.
Любили маму, а вона на їх
Дивилася, щаслива. Щастя - гріх!
Прийшла війна, пішли її сини.
Розвіялися удовині сни.
Як мряка на полях, як вишні цвіт,
Осталася сама на старість літ.
Не видержала мати.
Щось її попсулося у бідній голові.
Ні хати не пильнує, ні двора.
Тільки селом снується, як мара.
І зазирає пильно в кожний кут,
І шепче сумно: - Ні, нема їх тут.
Вони, мабуть, у лісі, ген аж там,
Я їх знайду, не дам синів, не дам!
І ніби птах, зірветься і жене,
Не знає, що синів не дожене.
Бо їх війна несе, як гураган,
Там, де нема нічо, крім болю й ран...
Не було ї не раз днів два і три,
А тут дощі такі, такі вітри,
Що Бог один лиш знає, як вона
Не згибіла у полі де одна,
Що не пропала марно серед гір
(Мабуть, таких боїться навіть звір,
І смерть боїться, чи щадить коси -
Не забирає, хоч її проси).
Вертається. Така вам, що мабуть,
Куди то кращих до труни кладуть,
Лиш тії очі, ніби свічки дві,
Ніби у полі огники блудні.
Уста ж неначе шепчуть молитви:
- Моїх синів чи не стрічали ви?
Моїх синів, моїх, моїх, моїх! -
І розрегочеться. Пекельний сміх!..
Чимало горя в світі я видав,
Чимало й сам в життю його зазнав,
Чимало всяких бачив я страхіть -
А від сміху того мене млоїть.
Мабуть, такими не рида слізьми
Ніхто, як мати з болю за дітьми.
Та що й казать! Немає в мене слів
На ті терпіння, що народ терпів.
Оповідання моє лиш слова,
А дійсність, гляньте, - сива голова!
А дійсність - в серці рана незгійна.
Це все вона, це все вона - війна!

Богдан Лепкий

КИДАЮ СЛОВА

Відбився я від вас і ви мене забули.

А життя наложило ярмо на карк і казало орати.

Орю.

Кладуться скиби чорні та глибокі, довгі, . . . предовгі. А під цими скибами мої сили, моя молодість, моє всьо.

Так день за днем.

І тільки в тиху ніч, як місто всне і як клопоти задрімають, відчиняю вікно та дивлюся на схід.

Дивлюся і слухаю.

Та око моє паде в пітьму просторів, а думка кане в сутолоку подій.

Так минають години, поки око не пічне в пітьмі читати, а думка до заколоту не звикне.

Тоді чую якийсь гамір великий, якийсь далекий шум і рев, наче повінь іде ....

Бийте в дзвін, бийте в дзвін на трівогу, щоб збудився малий і великий, щоб до праці метнувся усякий, щоб не було на ратунок пізно, — бийте в дзвін, бийте в дзвін, на трівогу!

Гать будуйте кріпку і високу, щоб нас море грізне не залляло, щоби ми у багні не застрягли, та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю боронити ; — гать будуйте кріпку і високу! . . .

Чую гам, і шум і рев скажений.

І я на тую гать кидаю свою пайку, дрібні слова.

«Буває слово від діла важнійше, буває діло доброго слова не варте».

Кидаю пайку на гать, най кріпиться, най росте високо!

А кидаючи, не знаю, де впадуть і де ляжуть ці слова, що кину.

Чи як камінь на споді, в основі, як те вапно, що споює каміння, чи як земля, що греблю накриває?

Хоч не знаю — кидаю з-далека.

Бо може від цих слів, як від каміння: відібється яка ворожа фаля і покотиться назад у море з шумом? . . .

Може, як вапно мур скріпляє, так вони скріплятимуть каміння, що лежить в основах, гень, на споді . . .

А може на них, як на землі, верх греблі, виросте трава, зацвітуть квіти і вкоріниться тіниста липа, або висока, вистрілить тополя . . .

І може колись, у тіні цеї липи, гратимуться безтурботні діти, як ті легкі хмарки на блакиті.

Або колись, (коли, хто може знати?), на струнку тополю гляне хлопець умний, або дівчина вродлива коло його, і гадки їх полинуть високо, наче віти отсеї тополі . . .

А з-далека шумітиме море, в береги скалисті вперте, переможене, приборкане, безпечне.

Гать будуйте! — кріпку і високу!

Краків 1910

Богдан Лепкий, 1902 р.

Олександра Лепка

ПАЙКА НА ГАТЬ

...Професор Ягеллонського унiверситету повертався додому після лекцій. Як завжди – не сам. Студенти щодня ледь не боролися за те, щоб провести улюбленого викладача української літератури, бо дорогою можна було поговорити на теми, не призначені для «вухатих» стін авдиторій. Крім того, розмова велася українською, адже Лепкий був змушений читати лекції для студентів співвітчизників польською. А поговорити було про що, адже з України в той горезвісний 1932 рік надходили аж ніяк не втішні вісті. От і зараз поруч із професором ішов один із його кращих студентів – Микола Климишин*. Розмовляли, як завжди, про літературу, про історію. «А чого це Вас так довго не було на моїх викладах?» - раптом поцікавився Богдан Сильвестрович. Микола знітився. Сказати правду, хай навіть і улюбленому викладачеві, було дуже вже небезпечно. Але довіра виявилася сильнішою і по хвилі Климишин розповів про свою діяльність в ОУН і про те, що мусить часто перевозити нелегальну літературу. Лепкий усміхнувся і… похвалив хлопця. А потім розказав, як сам перевозив замолоду заборонені книжки із Західної України в Східну разом із батьком.

Мине 13 років, і Микола віддячить родині Лепких за щирість. Саме йому син Богдана Лепкого Ростислав довірить ключі від помешкання і, ризикуючи життям своїм і побратимів-оунівців, Климишин вивезе з радянської території найцінніші речі Лепких, серед яких – картини, родинний архів і посмертна маска Богдана Сильвестровича. Все це було доставлено підводою до Мюнхена. На жаль, багато речей не вдалося врятувати, в тому числі і дуже велику бібліотеку. Згодом Микола Климишин захистив дисертацію за творчістю Лепкого.

Заслужити таку повагу і вдячність учнів – успіх. Але в Богдана Лепкого було в житті чимало успіхів. Як і поразок. Правда, всі вони не були гучними і скандальними. Може, це одна із причин звинувачення в «кволості», адже поет без надриву в українській літературі досить часто вважається поганим поетом. А в житті Лепкого був лише один скандал, про який біографи цнотливо замовчують. У студентські роки довелося Богданові добровільно-примусово бути присутнім на офіційному святкуванні чогось там, організованому стриєм – коломийським катехитом Миколою Лепким.

Отож Богдан приїхав, примостився на стільці й почав нудьгувати. Аж тут зайшли дівчата в народному одязі з пригощенням на тацях. На одну з них Лепкий задивився так, що аж упав зі стільця, чим розвеселив всіх присутніх в залі. То було кохання з першого погляду, хай би як пафосно це звучало. І кохання взаємне. Проблема була лише в одному – дівчина виявилася двоюрідною сестрою Лепкого. Більше двох років тривала боротьба Богдана й Олександри з ріднею. Закохані сто разів розлучалися і стільки ж сходилися. Лепкий писав сумну любовну лірику і відсилав її Олександрі. Багато з тих поезій дуже перегукуються з Франковим «Зів’ялим листям». Але трапляються серед тієї лірики й досить гарні зразки.

Не прошу любові ані ласки,

Бо любові випрохать не мож —

Будь мені як королева з казки,

Що заснула серед срібних рож.

Будь мені як тая біла дама,

Що по замку в тиху північ йде,

Будь мені неначе скарб Сезама —

Ключ пропав… Ніхто не віднайде.

Нарешті рідні не витримали й відіслали прохання в Рим до Папи, щоби той дав дозвіл на вінчання. Папа не заперечував. Брат і сестра повінчалися. Чи пожалкували вони бодай раз щодо такого кроку, не знає ніхто. Лепкий обожнював свою Лєнду (так називали Олександру Лепкі) все життя. Вона його теж. Але троє їхніх дітей росли хворобливими. Внуків у Богдана і Лєнди немає.

Зате історія власного кохання змусила Лепкого взятися за пенталогію «Мазепа». Сім книг, в яких політичні погляди Мазепи (самого Лепкого?) та історичні події тьмяніють на тлі історії кохання гетьмана та його хрещениці Мотрі Кочубеївни. Така от данина коханій і Вітчизні.

Водночас «Мазепу» Лепкого сприймають по-різному. Багато хто вважає це графоманською писаниною. Є частина пошановувачів, які стверджують, що твір – геніальний. І ті, й інші перегинають палицю. Лепкий не був генієм, та й не претендував на це. Сам себе називав орачем. Казав, що українці мусять збудувати «високу гать», щоб захистити свою країну і культуру, а він, доки зможе, буде ставити «свою пайку на гать». Так і робив. Ці сім книг – частина пайки. Копітка праця. Без особливих претензій. Популяризація культу Мазепи через досить «легку» белетристику. Саме такі книги найлегше «проходять» в народ, найкраще сприймаються. Історичне підґрунтя роману складають лише праці Грушевського. Ніяких претензій на шедевр і безсмертя. Лише «пайка на гать».

До речі, гетьман Скоропадський уважно слідкував за написанням роману і був дуже зацікавлений у виданні «Мазепи» широким тиражем. Роман планувався як каталізатор національної свідомості й, одночасно, як виховна книга. Мазепа в розмові з Войнаровським озвучує слова самого Лепкого, які той часто повторював в колі друзів: «А я бачиш, Андрію, хочу виховати старшин, котрі б не боялися, а шанували свою владу, хочу виховати державний елемент. Без нього і держави бути не може."

Ще одним успіхом Богдана Лепкого є дві його поезії: «Журавлі» і «У світ за очі». Переписані від руки, ці тексти перевозилися українськими емігрантами, як молитовник. Це ті вірші, про авторів яких кажуть, що якби вони написали лише це, то вже б відбулися. А написано Лепким дуже багато. Літературні дослідження, збірки оповідань, поеми, переклади і навіть п’єса. До речі, переклад «Слова о полку Ігоревім» польською високо оцінив навіть Іван Франко, який у ті часи вже не надто щедрим був на похвали.

Цікаво, що особливо «працьовитим» Лепкий став після смерті батька, коли потрібно було допомагати матері піднімати чотирьох молодших дітей (а в Богдана уже й свої були на той час). Можливо, в цьому й полягає секрет великої кількості текстів, більшість яких сувора критика звинувачує в сумнівній якості. Адже з одного боку була необхідність заробити гроші, а з іншого – все те ж прагнення принести «пайку на гать». Для Лепкого, вихованого в родині націоналістів, патріотизм не був просто красивим словом (до речі, про це виховання він дуже добре розповідає у «Казці мойого життя»). Бажання допомогти всім співвітчизникам і підтримати культуру іноді навіть шкодило сімейству Лепких. Так у Кракові, в їхній квартирі весь час жив хтось із митців, у яких не було грошей на житло й т.д. Ті, хто не жив там, знали, що можуть прийти, щоб поїсти.

Про щедру душу Лепкого знали всі. Найгірше доводилося Лєнді, бо, як порядна хазяйка, вона мусила всіх пригостити, а грошей не вистачало навіть на родину. Олександра шила й перешивала, вигадувала економні рецепти, невідомо коли спала і весь час була привітною з гостями. За це поляки називали її мадонною, а Богдан присвячував вірші. Що ж, терпіння там справді було ангельське. Чого вартували лише бурчання одного з українських художників, який частенько й надовго «зависав» у Лепких, про те, що його погано годують, а діти заважають працювати, та й квартира у земляків могла би бути кращою…

Але така гостинність теж сприяла популярності Лепкого. Як і видання українських класиків, лекції з літератури, прочитані воякам та багато іншого. Весь час для людей, серед людей. Схоже, для Богдана Лепкого така активна діяльність, повсякденне спілкування з молоддю й культурними діячами були просто життєво необхідними. Він був одним із тих, хто не може жити винятково для себе. Мабуть, тому й помер завчасу, – після того, як заборонили викладати в університеті.

Відчув себе непотрібним. Чи не вперше. Адже все життя його любили: від батьків, які переселилися «в провінцію», щоб бути ближче до сина-гімназиста, до селян, які побудували в дарунок на ювілей йому віллу «Богданівка». Все життя його поважали: від студентів до відомих політиків. А коли такі любов і повагу забирають, то краще піти і не перейматися тим, що ті земляки, батьки яких шукали в тебе допомоги, бояться прийти на твою могилу, могилу «буржуазного письменника». Адже успіх – це коли визнання приходить до тебе живого. А коли полеміка над твоєю творчістю спалахує через десятиліття, коли пишуться дисертації і таке інше, – то вже просто ігри нащадків.

Марія Криштопа

Джерело:

http://litakcent.com/2008/09/15/marija-kryshtopa-pajka-na-hat/

* Микола Климишин (* 25 лютого 1909, Мостище, Калущина — † 4 жовтня 2003, Детройт) — учасник українського визвольного руху 1920–1950 років. Член УВО та ОУН. З 1945 — фінансовий референт Проводу ОУН, організатор і керівник теренового проводу Німеччини. Доктор наук з літературознавства. Дійсний член НТШ.

Богдан Лепкий

СВЯТИЙ ВЕЧІР

Чекаєш першої зірки.

Ось і вона! Хто має час, накриває або помагає накривати стіл. Парубок приносить «діда», себто житний сніп і ставить у кутку, пастух кидає під стіл в’язанку сіна і розстелює дідух по підлозі. «А тепер уважати на вогонь!» — остерігає усіх; він старий, йому й остерігати вільно. Не одно пережив і не одно бачив на своїм віку. Пожежі від дідуха також.

— А не забудьте там про чісник! — кличе мама з кухні.

Кладуть чісник під обрус на чотирьох кінцях стола, бо він має велику силу, його ароми бояться усякі недуги. Поміж тарілки кидають гіллячки темно-зеленої соснини. Та ще з ялинкою клопіт. Хоч вона буцімто й не наша, лиш з далекої півночі прийшла, але так вдомашнилася в нас, що тяжко знайти священничу хату, де її не вбирали б.

Ось і ялинка готова. Така пишна й розкішна, хоч малюй. А що буде, як по вечері всі свічечки на ній засвітять! Розкіш одна...

Нараз відзиваються пси, і в сінях чути шурання ніг. Входить дівчинка, обкручена великою маминою хусткою, бо надворі мороз, і каже:

— Просили вас татуньо й мамуня і я вас прошу на коляду.

Приговоривши ті слова, подає миску з дарунками, між якими бувають горіхи, мід, медівники, на що яку хату стати.

— А чия ти, доню? — питають її, вона каже, й записують на листочку

паперу. — Подякуй мамуні і проси татуня, щоби на другий день свят прийшли до нас на вечеру.

Та ще вона не зачинила за собою дверей, як увійшов хлопець. Так само кланяється і просить на коляду. За ним другий, третій, десятий. Хлопці й дівчата сипляться як з мішка. А всі такі повновиді, веселі, здебільшого багацькі діти.

Перейшли.

Тепер батько бере тарілку з просфорою, помащеною медом, всі підходять до нього, діляться нею і бажають собі усього добра.

І про челядь не забувають. Батько й мати виходять до кухні, де накритий стіл до челядної вечері, і так само обмінюються бажаннями. З усіми, хто там є. Не дай Боже обминути кого!

Що лиш тоді вертаються до їдальні, до пісного борщу з ушками, до риби студженої і смаженої, до голубців з грибками, до пиріжків з капустою і з сушеними сливками, до сушені, що її подекуди зовуть «узваром», і до куті назимно. Страв повинно бути дванадцять і, як почислити все, що на стіл подадуть, то стільки й буває, бо Бог ласкав, не відмовляє родючої сили нашій землі.

— А квокати не будете? — питається мама дітей.

Дітям того двічі й казати не треба. Вже вони під столом, у сіні. А там горіхи, ліскові й волоські, і цукорки в таких гарних папірцях, що аж їх обдирати жаль. Знаходять, тішаться, обмінюються ними, поки у вікні не появляться хлопці зі звіздою й поки крізь шибки не залунає коляда. Проспівали, й тато дає їм рукою знак, щоб ішли до кухні, де їх обдарують. Пішли, а на їх місце надтягнули другі й треті, четверті, бо це їх свято, свято коляди. Як село довге й широке, скрізь вона лунає, а вітер її згуки несе і зв’язує з такими самими колядами по інших селах, по цілім краю, по всіх отих широких просторах, де живе наш народ. Коляда, золотий, небесний обруч, один із тих незчисленних, що тримає вкупі все, що своє, рідне, власне, святе...

Гаснуть свічечки на ялинці, і догорюють свічки в ліхтарях на столі, мама останки страви виносить до другої кімнати для духів, а челядь з кухні недоїджену страву згортає до путні й кладе в саду для вовків. Зорі меркнуть, вітер шумить і білим снігом обтулює дерева, хати та задуває стежки й дороги. Село спить...

Богдан Лепкий

(* 4 листопада 1872 - † 21 липня 1941)

Могила на Раковецькім цвинтарі у Кракові