Зліва праворуч: Улас Самчук, Евген Маланюк, Роман Бжеський, поет Чирський, Олег Штуль
Роман Бжеський,
державний діяч доби УНР та на еміґрації. Безпосередній учасник боїв з російськими військами 1918—1919. "Талановитий літератор, художник, критик, історик. До жодної політичної партії не належав, був просто націоналістом. Можна сказати, незалежним націоналістом". Ідеолог українського націоналізму.
* 5 квітня 1897, Ніжин — † 4 квітня 1982, Детройт
Ярослав Дашкевич
Роман Бжеський, життя й історико-публіцистична діяльність
Минулого року я запитав якось Аркадія Жуковського, співредактора, потім редактора «Енциклопедії українознавства», як це трапилося, що в енциклопедії не згадали ні словом про Романа Бжеського. А. Жуковський подумав і сказав: знаєте, він повинен був бути, без сумніву, але його не дуже любили, він критикував усіх - тому й не вмістили. У виданому недавно доповненні до «Енциклопедії українознавства» II (том 11) Романа Бжеського знову немає. Я запропонував, щоб вмістили відомості про нього в «Енциклопедії українознавства» III, яка ось підготовляється, але також не певен, що туди потрапить це прізвище. Це один штрих. Є ще инші.
1994 р. у Львові з’явилися під іменем Р. Млиновецького «Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918», репринтне перевидання книжки, яка другим виданням 1970 р. була надрукована в Торонто обсягом у 573 с. Перевидання підготувало видавництво «Каменяр». З приміткою: «Випуск книжки здійснено коштом уродженця с. Нижнева Івано-Франківської области п. Теодора Боднарчука, який тепер проживає в Канаді». Ще й з анотацією «Перевидання книги відомого громадського діяча...». З переліку праць Р. Млиновецького, вміщеного в кінці книжки, виявилося, що він та Р. Задеснянський, та Р. Паклен - це одна і та сама особа. І більше нічого - жодної передмови, жодного післяслова, хто ж такий цей «відомий громадський діяч», про якого, коли я розпитував, ніхто нічого не знав. Книжку я прочитав одним подихом. Певне, вражала мене незвичність підходів, агресивність автора, його безкомпромісність - ну, і неакадемічність та звинувачувальний тон.
Ще третій штрих. 30 вересня 1996 р. у Львові на Других Читаннях пам’яті Василя Кучабського «Ідея української державности у працях теоретиків консерватизму» (на яких я вперше заговорив про Романа Бжеського) проф. Ярослав Пеленський, директор Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. Липинського у Філадельфії, США, поділився спогадом із Західної Німеччини 1955 р. Коли при орґані Закордонного проводу Української головної визвольної ради «Сучасній Україні» почали видавати «Українську літературну газету», туди посилав свої статті, рецензії Р. Бжеський. Я. Пеленський був свідком, як редактори Іван Кошелівець і Володимир Стахів з люттю реагували на писання Р. Бжеського, відкидали їх без жодних арґументів (на думку Я. Пеленського, що працював тоді в редакції, в статтях не було нічого поганого, вони були цілком нормальні). Я. Пеленському заявили, що Р. Бжеський - це просто «інтеліґентний авантюрник»...
Отже, у 1994 p., 12 років після смерти Р. Бжеського (виявилося, що Р. Млиновецький - це один з численних його псевдонімів), я почав знайомитися з його, в першу чергу, історичною чи історико-публіцистичною творчістю. Бо, якщо раніше читав у «Літературно-науковому вістнику» (Донцовському) спогади та історичні есеї, підписані «Характерник», чи рецензії під криптонімом «І. М.» (це мало значити «Іван Мазепинець»), то не знав, хто їх писав. На вірші «Дажбожича», що друкувалися в цьому журналі, я, правду кажучи, увагу не звертав.
Поступово моїх відомостей про Романа Бжеського стало більше і більше. В першу чергу, це його другої дружини, Надії, книжечка «Роман Бжеський. Бібліографія друкованих праць» (Торонто, 1988. - 44 с.), складена з великою любов’ю та пошаною до чоловіка (хоча й не позбавлена прогалин і помилок). (Надія Бжеська померла два або три роки тому; в Сполучених Штатах залишилися дві їхні доньки). Потім пішов епістолярій: листи Романа і Надії - вже з еміґраційних часів 60-80-х pp. до молодшого їхнього приятеля з Волині Петра Остапчука (син Петра - Віктор, відомий український тюрколог, мешкає тепер у Києві; він зберіг архів батька, який помер минулого року вже в Україні); велика пачка листів Р. Бжеського до Дмитра Донцова, що є тепер у Національній бібліотеці у Варшаві, - ці листи докладно вивчила Галина Сварник, науковець з Центрального державного історичного архіву у Львові. Пішли розповіді про людей: проф. Любомир Винар (Кент, США), тепер голова Українського історичного товариства та редактор журналу «Український історик», наприклад, один раз їздив до Р. Бжеського до Детройта. Далі спогади друковані: багато фраґментів у мемуарах видатного письменника Уласа Самчука «На білому коні», «На коні вороному» та «Планета Ді-Пі».
Пішли ще дальші згадки, які, незалежно від різного ставлення до Р. Бжеського, всі разом (це уривки відомостей, спогади, нотатки, листи - врешті твори самого Р. Бжеського) малюють дуже колоритний образ. Прихильних голосів тепер мало - хоча є й окремі такі, що далі ним захоплюються. Звинувачення в графоманстві - поряд з підкресленням великої працездатности. І, нібито, деформатор історії - і справедливий демаскатор національних героїв. Все переплелося. До остаточного висновку дійти не легко. Одне певне - ця людина, її творчість, не заслуговують на забуття. Романові Бжеському належить відповідне місце також в українській історіографії консервативного, націоналістичного напряму - місце, все ж таки, не останнє.
* * *
Ось жмут відомостей про його життя та історіографічно-публіцистичну спадщину.
Роман Бжеський, як видно навіть з прізвища, був поляком за походженням (тут часткова паралель з В’ячеславом Липинським) - і належав до тих, яких без решти всмоктала українська стихія. Він став не лише українським націоналістом, але, в багатьох відношеннях, націоналістом й ідеологом націоналізму дуже радикального донцовського, а деколи навіть більше як донцовського типу. Мати була українка – Олена Грищенко, а народився Роман (мабуть) 1894 р. в Ніжині. Батько був інженером, дуже прихильним до України (так що сімейного конфлікту не було), еміґрував 1920 р. До Польщі, займав досить високу посаду у воєводській адміністрації (був радником воєводства - якого, ще не вияснено). Олена Грищенко походила з козацької старшинської родини. Юлія Пивинська, бабуся по матері, була близькою родичкою Миколи Гоголя, зустрічалася з ним на родинних з’їздах, не любила його (може, й тому Роман Бжеський у своїх есеях на літературознавчі теми висловлювався про М. Гоголя дуже критично).
Молодий Роман 1917 р. остаточно декларував себе українцем, був в українській армії, увійшов до нелегальної глибоко законспірованої (також при українській владі) політичної орґанізації «Братство самостійників», характер діяльности і реальні впливи якого не дуже ясні. Але воно було явно антиавтономічного і незалежницького скерування. Ідеологом орґанізації був Валентин Отамановський (1893-1964). Він не еміґрував на постійно (як Р. Бжеський), став відомим істориком Поділля, арештованим у зв’язку з фіктивною справою Спілки визволення України. Пережив в’язницю і заслання – один з небагатьох, що закінчив своє життя доктором історичних наук і професором. (Характерно, що у виданому 1993 р. У Вінниці імпозантному науковому збірнику «Подільська старовина», присвяченому В. Отамановському, про «Братство самостійників» не згадується - для сучасної Вінниці це ще досі небезпечний сюжет). У Києві Р. Бжеський був також - як В. Отамановський - пов’язаний з видавництвом «Вернигора». І вже тоді проявилася у нього просто фанатична любов до книжки - шляхом самоосвіти він став високоерудованою людиною, а його бібліотека, яку він розмістив - уже після втечі з червоної в’язниці до Крем’янця 1921 р. (у Крем’янці була чимала громада втікачів з т. зв. радянської України) - у власному будиночку, була однією з кращих на Західній Волині. Епізоди 1916-1918 pp. він відбив у своїх мемуарах «Згадки з минулого (1916-1921 pp.)», що друкувалися у львівському «Літературно-науковому вістнику» 1924-1927 pp. Різниця в крайніх датах не повинна дезорієнтувати. Автор не довів опубліковану друком частину спогадів до 1921 p., він обриває їх десь на середині 1918 р. (а шкода!).
Коротко про його бурхливе життя 1916-1918 pp. Р. Бжеський закінчив Чернігівську гімназію 1916 р. т. зв. воєнною матурою з військовим ступенем старшого унтер-офіцера. Після Лютневої революції став помічником начальника районної міліції в Чернігові. Ще в гімназійних роках став членом таємного «Братства самостійників» (до нього належали також Павло Тичина, Василь Елланський, що пізніше відійшли від «Братства»), яке в Чернігові налічувало 10-12 членів. У 1916-1917 pp. Познайомився з Валентином Отамановським, Євгеном Онацьким, Миколою Міхновським. Р. Бжеський був у Чернігові одним з орґанізаторів українського полку ім. гетьмана П. Дорошенка (керував культурно-політичною частиною). Вже тоді стояв на крайніх незалежницьких позиціях. У червні 1917 р. прибув на Другий військовий з’їзд до Києва з пропозицією підняти загальне повстання проти Росії, але натрапив на рішучий опір Симона Петлюри та Миколи Порша. Був літинським, а пізніше кролевецьким повітовим інспектором Центральної Ради. В жовтні 1917 р став урядовцем загального департаменту Генерального секретаріяту внутрішніх справ. Під час большевицького повстання в Києві вступив до Січових стрільців (був під командуванням сотника Василя Кучабського), брав участь у боях, охороняв будинок Михайла Грушевського та, пізніше, Центральну Раду. Цей період залишив у нього сумні рефлексії. Як самостійник з гіркотою спостерігав «пошесть на соціялізм», коли слово «не соціяліст» було синонімом ворога народу... Втік з окупованого большевиками Києва на Чернігівщину. В березні 1918 р. став одним з орґанізаторів антибольшевицького повстанського загону. Після повернення Центральної Ради до Києва - урядовець Міністерства чужоземних зносин. Тоді зустрівся з Дмитром Донцовим. У кінці квітня 1918 р. їздив дипломатичним кур’єром до Москви, де мав розмову з Ґеорґієм Чічеріним та Левом Караханом. Під час Гетьманщини - в цьому ж міністерстві. Був урядовцем для зв’язку між українською та російською делеґаціями під час мирних переговорів; тоді зустрічався з Христіяном Раковським та Дмитром Мануїльським... Коротко кажучи, якщо Р. Бжеський писав про Україну часів визвольних змагань, то писав як заанґажований самовидець некерівного ранґу, а не як байдужий нейтральний спостерігач.
Весь час під Польщею Р. Бжеський був у пошуках праці, в погоні за випадковими заробітками. Дещо про ці будні дні розповідають його листи до Д. Донцова, з яким він відновив знайомство та близько зійшовся, а пізніше, через свій арешт, вимушено розійшовся, щоб знову зійтися вже під час заокеанської еміґрації. Р. Бжеський орґанізовував підпільні навчальні гуртки за системою «трійок». Курс тривав 3-4 роки (3-4 години навчання на тиждень). Програма була загальноосвітня, українознавча, з навчанням націоналізму - за Д. Донцовим. Такі курси в нього закінчили деякі видатні, пізніше, націоналістичні діячі. Коли у Польщі відкрився концентраційний табір у Березі-Картузькій - одним з перших в’язнів 1934 р. став Роман Бжеський.
Ось опис будиночка Бжеських у Крем’янці пера У. Самчука: «Вони жили у невеликому власному домику, що вони самі собі збудували за українським стилем, що позначалося особливою формою дверей і вікон, а всередині його стіни були розмальовані різними, переважно полтавського взору, фресками». (До речі, Р. Бжеський був також художником).
1939 р. Бжеські тікають з Крем’янця до Кракова. Найбільше турбот справила бібліотека. Знову цитую У. Самчука: «їм найтяжче було розставатися з їх бібліотекою. Пані Надія оповідала, що опісля (після втечі на Захід. - Я. Д.) вона кілька разів переходила нелегально кордон, ризикуючи життям, щоб забрати деякі, особливо вартісні їм книжки». 1941 р. Бжеські повертаються до Крем’янця. На диво, бібліотека збереглась.
1942 р. Бжеський став заступником У. Самчука як редактора газети «Волинь», що виходила під час німецької окупації у Рівному. Ось його характеристика з цих часів: «Публіцист, і журналіст, і критик, і поет, і історик. Не було ділянки культури, де б він не був удома». Як відомо, газета «Волинь» у перший період свого існування (до арешту У. Самчука німцями) зуміла об’єднати довкола себе авторів високого класу. В ній друкувалися Олена Теліга, Евген Маланюк, Федір Дудко, Юрій Горліс-Горський, Авенір Коломієць, Віталій Юрченко (тобто, по-справжньому, Юрій Галинський). Цікаво, що з Берліна дописував до цієї газети («фашистської» - за популярним совєтським визначенням) теперішній ліберал і демократ Богдан Осадчук. Друкувався, очевидно, також Р. Бжеський - і, зрозуміло, не без конфліктів. Конфліктів з галичанами (за поему «Вояк», в якій писав про зраду Української галицької армії) та з росіянами (за розвідку «Ми і Пушкін», 1942, що починалася від мотто з видатного російського літературознавця і філософа Василя Розанова: «По содержанию литература русская єсть такая мерзость бесстьідства и наглости, как никакая литература»). Після арешту У. Самчука Р. Бжеський повернувся до Крем’янця, з якого незабаром довелося знову тікати, тепер з маленькою дитиною на руках.
І ось 1943-1945 pp.: Прага, потім табори для переміщених осіб в Ульмі (де, знову ж за У. Самчуком, Р. Бжеський займався «вічними трактатами про справжній націоналізм »), менш-більш нормальне проживання у Мюнхені (1946-1950 рр.) та довге - досмертне - перебування в Детройті (1950-1982 pp.). І тут: 40 доларів місячної пенсії та знову 12 шаф бібліотеки.
Незважаючи на бурхливе життя, повне поневірянь, на хворобливість, Роман Бжеський прожив довге - і дуже працьовите - життя: 88 років.
Стільки біографічних відомостей.
***
Роман Бжеський був плідним і - на мою думку - талановитим літератором, художником, критиком, істориком. Що й не раз було підставою для звинувачень, як вже згадувалося, в графоманстві. Р. Бжеського як критика, в’їдливого, прискіпливого, емоційного - як критика подій та осіб найновішої історії - боялися. Але не тому писав він під численними псевдонімами (Гармаш, Роман Задеснянський, Роман Задніпрянський, Роман Десняченко, Іван Мазепинець, Р. Млиновецький, Р. Орликівець, Роберт Паклен, Характерник, Дажбожич та, мабуть, инші), щоб заховатися, а, здається, з якоїсь трохи хворобливої скромности, намагання залишитися в тіні, не добиватися особистої популярности. Дещо друкував анонімно. Саме тому не став він «відомим громадським діячем» (як хочуть львівські видавці 1994 p.), а залишився на межі між наукою, есеїстикою, журналістикою, ідеологією. Наскільки відомо, до жодної політичної партії не належав, був просто націоналістом. Можна сказати, незалежним націоналістом.
Повної бібліографії праць Р. Бжеського ми не маємо (наприклад, його публікацій у «Волині», в еміґраційному «Гомоні України»), але й те, що зібрано Надією Бжеською в згаданій книжечці, свідчить про імпозантний доробок. За тридцять два роки американського життя він видав понад тридцять книжок, видав при матеріяльній допомозі все ж таки досить численних прихильників - і видавав не для прибутку.
Не маю наміру (і можливости) зупинятися на його творчості в цілому, але згадаю про його журнали і серії. Завдяки йому 1949 р. в Мюнхені побачив свій перший (і, здається, єдиний) номер журналу «Вісниківець» з підзаголовком «неперіодичний орґан групи бувших вісниківців». У Детройті вийшло сім випусків «Архіву критика і громадянина» (1948-1982) і також вісім - «Критичних нарисів» (19507-1965). Всі ці серії заповнював він сам своїми писаннями.
Книжки на еміґрації друкував часто на циклостилі. Такі видання належать уже давно до бібліографічних раритетів.
Подаю перелік його лише книжкових видань, починаючи від давнього періоду історії України. Отже, загальні курси:
«Нариси з стародавньої та давньої історії українського народу». - Мюнхен,
1964.- 222 с.
«Історія українського народу. (Нариси з політичної історії)». - Вид. 2-ге, доп. - Мюнхен, 1953. - 643 с.
Бжеський залюбки брався за дуже дискусійні, але одночасно вузлові проблеми з історії України. Так виникли:
«Переяславська умова в планах Б. Хмельницького та “переяславська леґенда”». - Торонто, 1954. - 32 с. https://diasporiana.org.ua/ideologiya/4244-bzheskiy-r-pereyaslavska-umova-v-plyanah-b-hmelnitskogo-i-pereyaslavska-legenda/
«Гетьман Мазепа в світлі фактів і дзеркалі “історій”» - дослідження, яке з відносно невеликої книжки (Детройт, 1955. - 115 с., циклостиль) виросло до двотомника, що здобув три видання (останнє: Торонто, 1976. - 376 с.).
Кілька його досліджень про Тараса Шевченка як політичного діяча остаточно оформилися (вже у четвертому виданні) в моноґрафію «Апостол української національної революції». - Мюнхен, 1969. - 394 с. (раніше виходили нариси Р. Бжеського: «Чи Шевченко був малоросом?». - Мюнхен, 1946. -116 с., циклостиль; «Українофільський та український “Кобзар”». - Мюнхен, 1947. - 134 с., циклостиль; «Шевченко і кирилометодіївці». - Мюнхен, 1969. - 34 с.).
Продовжуючи вже традиційну для українського націоналізму критику Михайла Драгоманова і драгоманівства (Дмитро Донцов, Михайло Мухин), Р. Бжеський пише і поступово доповнює та вдосконалює свій великий есей «Покійник, якому не дають вмерти», що під пізнішою назвою «Національно-політичні погляди Михайла Драгоманова, їх вплив та значіння» досягло восьми видань - останнє з них: Торонто, 1980. -182 с.
«Нариси з історії українських визвольних змагань» (у першому варіянті — 1917-1922 pp., в другому - лише 1917-1918 pp.) мали три видання. Цей opus maіог Бжеського у другому двотомному виданні (Торонто, 1970-1973), має понад 1200 с. Львівське видання 1994 р. - це лише його перший том.
На мою думку, «Нариси з історії українських визвольних змагань» заслуговують на повне і сумлінне перевидання в наш час особливо тому, що ми спостерігаємо новий спалах ідеалізації діяльности Української Центральної Ради та її керівників. Це робиться під прозорою метою - словами Михайла Грушевського, Володимира Винниченка виправдати політику, а часто відсутність політики, сучасного українського уряду, що гарячково почав шукати санкції для своєї теперішньої діяльности в подіях майже 80-річної давнини, які відбувалися, зрештою, в цілком инших обставинах. Думаю, несподівано гучне святкування 130-річчя Михайла Грушевського - недавно ще виклятого українського буржуазного націоналіста - це підтверджує. Тим більше, що сьогодні курять йому фіміям саме ті, які ще недавно його виклинали... Книжка Р. Бжеського потрібна для встановлення певної історіографічної рівноваги. В ній багато гірких, але правдивих слів. Вона написана на досить широкому, доступному в тамті часи, джерельному матеріялі.
Як відомо, ми досі ще не маємо об’єктивної і правдивої історії України часів 1917-1921 pp. Прихильники Центральної Ради та УНР писали свою історію, звинувачуючи гетьмана. Прихильники Павла Скоропадського - свою, звинувачуючи, в свою чергу, Центральну Раду та УНР. І одні, і другі скидали у своїх канонізованих історіях основну відповідальність на «несвідомий» народ, щоб у такий спосіб захистити власну бездарність і власні велетенські (зокрема, автономістично-федералістичні) помилки. Російські комуністи та їх українські колаборанти написали ще свою історію, обкидаючи болотом і Центральну Раду - УНР, і Гетьманщину, звинувачуючи їх в «буржуазному націоналізмі», якого, ой, як мало, було у тогочасних безталанних керівників України, що гналися за нездійсненними примарами всесвітньої соціялістичної федерації (починаючи від федерації з Росією) чи любови й братерства з «демократичною » «українолюбною» Росією. Як відомо, все остаточно вирішила груба, брутальна сила червоної імперіялістичної Москви. Критикуючи дошкульно Центральну Раду і Гетьманщину, Р. Бжеський вказує на тогочасну реальну альтернативу – самостійницький шлях і самостійницькі сили, від очолення і використання яких тогочасні українські властьімущі свідомо відмовилися через свою задоктринованість, однобічну любов до Росії та особисті амбіції. Коли згадали про ентузіязм і свободолюбивість українського народу, було вже запізно - революційна енергія вилилася в неконтрольований, хаотичний повстанський рух. Не можна сказати, що двотомник Р. Бжеського дає цілком об’єктивну і непомильну картину минулого, але оскільки не обходяться без компендіумів, написаних для апології Центральної Ради - УНР, Гетьманщини, червоної російської окупації, тим більше не можна відкидати праць, написаних, як ми вже нарешті знаємо (хоча не завжди до кінця), з єдино перспективних і політично виправданих незалежницьких позицій. Тим більше тоді, коли є сили, що хочуть знову штовхнути Україну на антинаціональний і антидержавний шлях.
Проблему українського комунізму 20-х pp. Р. Бжеський намагався висвітлити в серії есеїв: «Трагедія М. Хвильового - трагедія нашого покоління» (два видання, останнє: Детройт, 1952. - 80 с.), «Що нам дав Хвильовий?» (три видання; останнє: Торонто, 1979. - 266 с.) та «Політичні ідеї “ваплітян” і українська політична думка» (Мюнхен, 1948. - 114 с., циклостиль).
Праця «Голод на Україні і “таємнича рука”» виросла з брошури в 60 с. до книжки в 308 с. (Торонто, 1982). Висвітленням російської політики в совєтській Україні Р. Бжеський зайнявся також у двох подальших публікаціях: «Біла книга. Національна і соціяльна політика совітів на службі московського імперіялізму. (На основі автентичних урядових совєтських даних)». - Прага, 1943. - 220 с., циклостиль, і «Правда про московську національну політику на Україні та за її межами». - Детройт, 1959. - 131 с., циклостиль.
Можна зрозуміти, чому Р. Бжеського дуже не любили в середовищі української т. зв. демократичної еміґрації. Його окремі памфлети (інакше їх назвати важко) були дуже дошкульними для представників істеблішменту. Згадаю тут такі книжки, як «Тінь Ковпака в запіллі української духовности» (Детройт, 1959. - 151 с., циклостиль). Виступ проти «Енциклопедії українознавства» (може, саме тому він не потрапив навіть до додатка цього видання?) під назвою «В чийому інтересі? Критичний погляд на “Енциклопедію українознавства”» (Детройт, б. р. - 80 с., циклостиль). Проти Олександра Оглоблина була скерована рецензія на «Історію русів» в українському перекладі та окрема брошура «Проф. О. Оглоблін, його дотеперішня і теперішня науково-публіцистична діяльність та дискусія з її нагоди» (два видання - останнє: Детройт, 1976. - 52 с.). Вона вийшла під фантастичною фірмою «Інституту для дослідів над ширенням серед еміґрації москвофільських і комуністичних ідей». Очевидно, цим інститутом був сам Роман Бжеський. Рецензував він також з власних, ориґінальних позицій праці Миколи Чубатого. Зрештою, він не боявся полеміки з націоналістичними колами. Так з ’явилася брошура «Уривки з “Підстав нашої політики” Д. Донцова, що не дісталися до другого видання» (друге видання цієї брошури: Детройт, 1959. - 50 с.).
Р. Бжеський був також автором двох курсів націоналізму, з яких «Основи націоналістичного світогляду та українські націоналісти» мають три видання (останнє: Детройт, 1977. - 222 с., циклостиль), а «Український націоналізм» побачив світ у двох томах (Мюнхен, 1949; разом 523 с.).
Завершую цей перелік без остаточного висновку, бо поки що охопити справді велетенську історіоґрафічну та ідеологічну спадщину Романа Бжеського дуже і дуже важко. Це завдання окремого дослідження. А в нього є ще ряд розвідок на літературознавчі теми, які складають чималий блок. Якщо вважати, що закиди в необ’єктивності, суб’єктивізмі, заідеологізованості, які йому робили, справедливі - то, з иншого боку, в еміґраційній пресі 60-80-х рр. можна знайти не менше схвальних і навіть захоплених слів. Помітне місце тоді в еміґраційному середовищі він зайняв. Цілий ряд його нарисів, есеїв, критичних виступів заслуговує на перевидання в незалежній Україні, про яку він мріяв і на яку вперто чекав.
Спадщина Р. Бжеського як історика заслуговує на велику увагу, бо несподівано виявляється, що цей, трохи дивакуватий, дуже неспокійний і фанатичний ерудит (а що він справді був дуже ерудованою людиною, не підлягає сумніву) мав рацію у багатьох, багатьох випадках.
