Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України». До річниці народження Василя Вишиваного

З автобіографії: 
«Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не погодився з керуючими військовими колами що до реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м.Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикнязю Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я научився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх Русини і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т.д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жабє в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племені. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.
Було це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав...»



"Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України»."

Ярослав Дашкевич
ВІЛЬГЕЛЬМ ГАБСБУРҐ І УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ

Україна як дитина, маленька, золота. Вона росте!
Колись з неї буде сильна, дужа і могутня людина!..
Є у нас люди дорослі, великі...
Вони бавляться військом, державою, долею народу...
Це діти. Але діти недобрі. Не вертайте дитячі дні!
Геть ідіть собі, дорослі діти! *
Василь Вишиваний

Як це не дивно, але історія українського монархізму - ідеї і практики - ще не написана. Бо навіть коли пишуть про княжий, великокняжий і королівський періоди Київської та Галицько-Волинської держав, розглядають їх у плані суспільної та політичної історії, окремі спроби вивчення ідеології володарів не можна вважати вдалими. На виклад минулого з погляду монархізму також гетьманського (козацького періоду) якось ще не стало часу - і концепції - для специфічного аналізу.

Монархічна ідея саме довкола України відродилася в другій половині XIX ст. Проект Київського королівства, який висунув німецький канцлер Отто фон Бісмарк, дав чи не перший поштовх для політичної думки Европи, яка подекуди почала поволі займатися стратегією розподілу Російської імперії. Як не парадоксально, але ідея Київського королівства випередила на кілька десятиріч власні українські шукання (Ю. Бачинський, І. Франко, М. Міхновський, Д. Донцов), які здійснення українського індепендентизму бачили лише на республіканському шляху. Незважаючи на те, що Европа кінця XIX - початку XX ст. була, в основному, континентом монархій та що основна середня маса українців чекала на свого царя, короля, рівного чужому, загарбницькому.

Коли в Европі, а зокрема, в Південно-Східній Европі, запахло порохом під час Балканських воєн та напередодні Першої світової війни й до цього приєдналися наслідки Російської революції 1905-1907 pp., актуалізувалося українське питання якраз у монархічному аспекті. Це розуміли добре навіть у Петербурзі, в якому після 1909 р. (в зв’язку з відзначенням 200-річчя Полтавської битви) почали думати про призначення гетьмана (очевидно, титулярного) України. Павло Скоропадський (бо шукали представників давніх «малоросійських» родів) від цієї царської ласки відмовився. Німеччина почала готувати свого претендента на короля України - Йоахіма, сина імператора Вільгельма II. Вважали, що Йоахім (1890-1920), представник роду Гогенцолернів, з цією метою почав вивчати українську мову. Австрійський престолонаслідник ФранцФердинанд Габсбурґ-Лотрінґен (1863-1914), вбитий у Сараєво (що спричинило Першу світову війну), висунув одного з своїх синів як претендента на монарха України. У домі російських імператорів Романових, в якому відчували виникнення проукраїнських тенденцій у західних сусідів, також почали шукати претендента на український, хоча б фіктивний, престол. Українська проблема стала пекучою.

На такому фоні поява ерцгерцога Вільгельма-Франца Габсбурґа-Лотрінґена, його трансформація у Василя Вишиваного, стає зрозумілішою і закономірнішою. Україна з її народним монархізмом («хочемо свого короля»), а не республіканством (як твердить основна маса істориків), вже визріла до незалежности.

Від часу здобуття незалежности в сьогоднішній Україні почали згадувати Василя Вишиваного як діяча українського національно-визвольного руху. Поруч з присвяченими йому книжками та статтями, правда, часто виразно популярного характеру, було видано й наукові розвідки 3. Готується велика книжка київського історика Володимира Улянича - результат багаторічних пошуків, висновки з яких ґрунтуються на документальному - і зокрема КҐБ-істському, епістолярному та іншому джерельному матеріялі. Ця книжка стане досягненням сучасної української історіографії проблеми. Незалежно від цього, варто зупинитися, хоча б коротко, на еволюції поглядів ерцгерцога як свідомого і переконаного носія української ідеї та як недовгого, але дуже яскравого команданта Українських січових стрільців у 1918 р.

Умови, що панували в родині Вільгельма-Франца, цілком не сприяли і не давали права сподіватися, що він стане українським патріотом. Його батько адмірал Карло-Стефан (1860-1933) був полонофілом, під час Першої світової війни навіть претендентом на польський престол. Він видав свою дочку Ренату (1888-1935) за польського князя Єроніма Радзивілла. Два старші брати Вільгельма-Франца - Карло-Альбрехт та Лев-Карло, обидва військові, - також дотримувалися польської орієнтації, а після розвалу Австро-Угорської монархії 1918 р. стали офіцерами польської армії. Дядько, ерцгерцог Фрідріх (1856-1936), який у 1914-1917 рр. був головнокомандуючим австрійської армії, в жодному випадку не був прихильником українців. Архикнязь Вільгельм-Франц, майбутній Василь Вишиваний, що народився 10 лютого 1895 р. як наймолодший син Карла-Стефана, знаходив спільну мову лише з внучатам племінником імператора Франца-Йосифа І (був цісарем у 1848-1916 рр.) Карлом, що у 1914 р. став престолонаслідником. Карло, який, всупереч досить поширеній версії, не був близьким родичем Вільгельма-Франца, був на вісім років старшим від нього, але їх пов’язувала справжня дружба, що й відбилося на долі непокірного (як пізніше виявилося) Вільгельма-Франца. Цей генеалогічний екскурс потрібний, щоб з’ясувати умови, в яких ріс та мужнів майбутній Василь Вишиваний. 

1904 р. (?)

Українська біографія молодого ерцгерцога почалася, коли йому було 14 років. Почувши в родині глузливі розповіді про дикий люд русинів-гуцулів, що живе десь у Карпатах, він несподівано втік з дому (за ним оголосили поліційний розшук по цілій Австро-Угорській монархії), доїхав поїздом до Ворохти, добрався до Жаб’я і став гостем гуцулів (він інкогніто опинився в родині Шекерика-Доникова старшого), ночував на полонині, знайомився з тими, т. зв. дикими людьми. Це було десь 1909-1910 pp. 4. Тиждень серед верховинців став вирішальним етапом у його житті. Поступово вивчав українську мову, якою вже володів у рік вибуху Першої світової війни. Мав здібності до мов - знав їх шість. Багато подорожував по світі. Ще до Першої світової війни був претендентом на короля Палестини. 

За сімейною традицією Вільгельм став військовим, кавалеристом, закінчив Військову академію у Вінер-Нойштадті й у 1915 р. в ранзі ріттмейстра (сотника) опинився у 13 полку уланів, в якому служили майже виключно українці з Золочівщини. Тоді вояк з Тернопільщини Приймак вчив його української мови. Встановив зв’язки з Українськими січовими стрільцями (з Н. Гірняком, Г. Коссаком). Після смерти імператора Франца-Иосифа І (який перебував у полоні польських впливів) значення ерцгерцога Вільгельма - близького приятеля нового імператора Карла І - помітно зросло. Йому вдалося перешкодити ліквідації формації УСС після того, як польські легіони зрадили, перейшовши на фронті на сторону Росії - така загроза над УСС нависала знову внаслідок польських інтриг. 9 вересня 1917 р. він вітав у Львові від імені австрійського імператора митрополита Андрея графа Шептицького з поверненням з російської неволі. З ним він зустрічався у Львові та підтримував контакти далі. Ерцгерцог Вільгельм відіграв закулісну роль під час мирових переговорів Центральних держав з Центральною Радою в Бересті-Литовському5. Він таємно зустрічався з австрійським міністром закордонних справ графом Оттокаром фон Черніним (у селі біля Берестя), сприяв укладенню таємного додатка до мирного договору, додатка, в якому передбачалося утворення окремого українського Коронного краю з Східної Галичини та Північної Буковини (відомо, що Австрія - під тиском польської сторони - не ратифікувала цього додатка).

Митрополит Андрей Шептицький і Вільгельм Лотаринзький

Коли, після Берестейського миру, німецькі й австро-угорські війська почали проганяти російських большевиків з України та використовували цю нагоду для окупації Східної України, Вільгельм добився від імператора Карла І командування над Українськими січовими стрільцями, полк (курінь) яких був уже на Сході (в складі 7 дивізії Другої - пізніше Східної - армії з начальною командою в Одесі). Так виникла «Група ерцгерцог Вільгельм». На початку квітня 1918 р. в Копанях (після приїзду до Одеси) він фактично став командувати УСС-ами. Ерцгерцог Вільгельм розгорнув широкі воєнні дії. Він взяв зі своїми військами Херсон (мешкав там у залізничному вагоні), Нікополь. На чолі загону з 6000 вояків, одної гарматної батареї, маючи в своєму розпорядженні 2 літаки, 16 квітня взяв Олександрію (тепер Запоріжжя), поставив УСС-ів гарнізоном у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). 10 червня переїхав до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), де розмістився в селянській хаті у Масляниківці на околиці міста6. Тут намагався утворити другий полк УСС, в чому перешкодило австрійське командування, що зненавиділо його за виразно проукраїнську лінію та опозицію суворому окупаційному режимові, який накидали Україні Німеччина та Австро-Угорщина, особливо після гетьманського перевороту 29 квітня, коли було розігнано Центральну Раду.

Архікнязь Вільгельм спілкується зі старшинами УСС.

«Вишиваним» став ерцгерцог Вільгельм ще у 13 полку уланів, у якому він з кавалеристами говорив по-українськи та поводився дуже по-людському. Йому подарували вишивану сорочку, яку він залюбки носив під австрійським мундиром (у вишиваній сорочці він зустрічав, між іншим, митрополита у Львові). На Східній Україні його поведінка не змінилася - він заявляв, що почуває себе українцем. Серед УСС-ів та наддніпрянських селян він здобув велетенську популярність, був дуже толерантним та демократичним. Ходив у формі УСС, вимагав, щоб до нього зверталися «пане ротмістр», а не «Ваша імператорська величність», спілкувався з українським населенням, приймав скарги від селян, їздив з ними до «вищих інстанцій». Терен, зайнятий УСС-ами, став прибіжищем для українських діячів, які втікали від німців, австрійців, угорців - своєрідний спокійний острів у бурхливому морі революції. УСС-и відмовлялися від насильницьких контрибуцій, уникали сутичок з повстанцями - або встановлювали з ними мирні зв’язки. Сам Вільгельм приймав делеґації повстанців, фактично захищав повстанських отаманів Шинкаря, Шевченка, Зеленого. Характерний епізод: коли князь Урусов прийшов до архикнязя, вимагаючи, щоб повісили активних селян у його маєтках, архикнязь порвав його донос, кинув клаптики паперу князеві в обличчя та погрозив, що особисто вб’є з револьвера7. Архикнязь відряджував старшин УСС-ів організувати українські школи на Поділлі, Херсонщині. Делегував їх для культурної праці, до видання газет.

Передова, візит імператора Карла I під час успішного контрнаступу в Галичині. Труднощі під час подорожі. Василь Вишиваний по залишку моста переходить Збруч. 1917 р.

Не можу стриматися, щоб не навести фрагменти спогадів ген. Всеволода Петрова, заступника командуючого І Запорозької дивізії, який у 1918-1919 pp. багато разів зустрічався з архикнязем. Ось як він описав спільну вечерю УСС-ів та гайдамаків (так офіційно називали тоді українські регулярні військові частини) і концерт у міському саду Олександрівська.

«Перед вечерею проходжається по саду юрба наших чубатих, а між ними архикнязь Вільгельм і патер (Ксаверій. -Я .Д .) Бонн, нерозлучний його прибічник - з роду бельгієць, що дуже добре балакав по-українському. Своєрідна група: масивні наші хлопці, чубаті типові українські лиця, а між ними породисте обличчя архикнязя, молоденького і щупленького тоді хлопчика з русявим волоссям і голою верхньою губою, у австрійськім однострою та мазепинці [...]. Як кажуть хлопці, архикнязь сам підійшов і почав розмови про полк, про Центральну Раду і т. д. “Теж простий який!” - кажуть здивовано хлопці [...], а й гарно по-українськи балака! Не від того, щоби й Центральну Раду та її універсали визнати.

Вечеря відбувалася помпезно, а поруч з цією старшинською вечерею у другому відділі веранди товпилося гайдамацтво, якого ніяк не міг виперти командант 2 Запорізького полку, який все хотів, щоби веранда була порожня. Але його зусилля привели лише до того, що сам архикнязь Вільгельм заступився за гордієнківськими гайдамаками, кажучи, що вони вже перебули революцію і є також рівноправними громадянами, як і старшини, тому поза службою мають повне право навіть брати участь в обіді, а не тільки бути свідками на веранді. Нове здивування наших хлопців, яке ще збільшується, коли після тосту, яким архикнязь вітав Запоріжжя, він повернувся до гайдамацького столу з окликом: “Гайдамацтву слава!”, перехиляючи при тому цілком вже не архикнязівським рухом добру-таки чарку. “Здоров був, Вишиваний!” - гукнули йому у відповідь гайдамаки. [...]

Незабаром нагода для такого своєрідного обряду трапилася в Царициному Куті біля Олександрівська, коли там ставили «Назара Стодолю» Шевченка. «Вишиваного відокремили селяни від його почоту. Він балакає з ними та попиває пиво [...]. Коли стемніло, сад замиготів безліччю огників і на ярко освітленій сцені пішла вистава. В часі вистави гайдамацтво одягло архикнязя в нашу бурку й шапку, “бо холодно”, і тим, хоч на зверх, охрестило його на “свою віру”»8.

До речі, документи і матеріяли про Василя Вишиваного і УСС-ів зникають буквально на наших очах. У Центральному державному історичному архіві у Львові 2003 р. було вкрадено оригінальну фотографію Вільгельма Габсбурґа як командуючого легіоном УСС, на якій він в оточенні стрільців9.

На території, яку займала Група ерцгерцога, фактично була ліквідована влада гетьмана Павла Скоропадського, що бачив у Вільгельмові грізного суперника. Зрештою, не безпідставно. Вільгельма неодноразово намовляли здійснити переворот, щоб проголосити його гетьманом або королем України. За це виступали УСС-и, група одеських політиків - есерів та есдеків (у першій половині травня 1918 p.), група українських політиків у Відні, очолювана бароном Миколою Васильком (особливо у червні 1918 p.), Запорозька дивізія10. Архикнязь сам схилявся до того, але обставини в Україні були для таких дій дуже несприятливими, та й доноси летіли до Берліна, Відня, Києва (до гетьмана Скоропадського). У Відні пачку доносів передали йому – він познайомився та спалив. Скарги поміщиків на непокірних селян викидав до коша. І хоча, після зустрічі з німецьким імператором Вільгельмом II, йому сказали, що в Україні серед німецьких та австрійських високих військових він єдиний є справді популярним, ці ж самі німці від середини червня 1918 р. починають вимагати усунення з півдня України Вільгельма та УСС-ів. Але Вишиваний опирається, він має підтримку австрійського імператора Карла І, свого приятеля. Та конфлікт загострюється. Німці чимраз сильніше натискають на австрійців12, Москва - зі свого боку - устами видатного большевицького діяча Карла Радека (до речі, вихідця зі Львова, що добре розумів українські справи), титулярного голови Ради народних комісарів України, висловлюється про можливість виникнення української монархії з Вільгельмом Габсбурґом на чолі13. Німці ігнорують титул «ерцгерцог» та заявляють, що зватимуть його тільки ріттмейстром14. Лише наприкінці вересня 1918 р. Карло І піддається і погоджується відкликати «Групу ерцгерцог Вільгельм» з Південної України.
На Східній Україні ерцгерцог проявив себе не лише як талановитий воєначальник та вдумливий політик, але й як проста, доступна, гуманна людина. В умовах війни це було не просто. Тут втручається вже польська інтрига: первісну передислокацію в Східну Галичину, до Львова, замінили переїздом на Буковину на румунське пограниччя. Зрозуміло, чому треба відсунути архикнязя й Українських січових стрільців кудись далі від Львова, де визріває західноукраїнська революція. 9 жовтня УСС-и від’їздять на Захід. 19 жовтня декларують Українську державу на території українських земель Австрії та Угорщини.
Якось, з не дуже зрозумілих причин, українські військові історики не хочуть торкатися ролі архикнязя Вільгельма в період підготовки Листопадового зриву в Галичині. Але саме Вільгельм, що хворий лежав у лікарні в Чернівцях, посилав Д. Вітовського до Львова. 1 листопада вийшов з лікарні на вокзал та відправив УСС-ів і український за складом 41 полк піхоти до Львова, ламаючи при цьому саботаж чернівецьких залізничників.

1918 р. (?)

Була проголошена Західно-Українська Народна Республіка і Вільгельм заявив, що він уважає себе її громадянином. Правда, Українські січові стрільці хотіли проголосити його королем Галичини і Буковини (були навіть плани проголосити королем України), але перемога держав Антанти позбавляла всіх Габсбурґів трону. Вільгельм короткий час проживав інкогніто (під іменем Василя Степановича) разом зі своїм ад’ютантом сотником Остапом Луцьким у василіянському монастирі в Краснопущі, у Бучачі. Тут Вільгельм зачитувався у монастирській бібліотеці, студіював старі пергаментні грамоти. Навіть продав свій орден Золотого руна, щоб купити золотий нагрудний хрест з ланцюгом для ікони св. Йосафата Кунцевича15. В монастирі був до березня 1919 р., коли румуни окупували Покуття (часто Вільгельм перебував і в гірському селі Красний Луч над Черемошем).

Навесні 1919 р. у Станиславові став полковником Українських січових стрільців (тобто 1 бригади Української галицької армії). Коли румуни окупували Покуття, його арештували, але на вимогу уряду Української Народної Республіки звільнили. Повернувся до УГА, командував великим військовим з’єднанням у поході на Київ. У Кам’янці-Подільському був начальником відділу закордонних зв’язків у Головному управлінні Генерального штабу армії УНР, їздив з Симоном Петлюрою по Україні, був разом з ним в Умані, шукав контактів з отаманом Нестором Махном, щоб з’єднати його для Української ідеї. Разом із спеціяльною комісією опрацював план реорганізації армії УНР. Пройшов мартирологію армії, хворий на тиф лежав на підлозі вокзалу, здається, у Козятині або Жмеринці. Під кінець 1919 р. хворого Вільгельма вивезли до Румунії, два місяці він пролежав в українському посольстві, де ним опікувався лікар Матюшенко16. Після хвороби мав намір повернутися до УСС-ів на Східну Україну, але ситуація там кардинально змінилася.

У Бухаресті Вільгельм Габсбурґ добився від румунського уряду дозволу на переїзд українських військовополонених із Заходу для формування тих частин армії УНР, які взяли участь у Першому зимовому поході в Україну17. Приблизно в цей час він одружився з румунською королівною з роду Гогенцолернів-Зіґмарінґенів, що повинно було вплинути на його міжнародний престиж. На весіллі був присутній цілий склад українського посольства в Румунії18.

1920 р.

У січні 1920 р. Вільгельм виїхав до Відня, відпочивав у Марія Цель, та незабаром, остаточно видужавши після хвороби, включився в політичну діяльність. В’ячеслав Липинський ще у 1918 р. писав про Василя Вишиваного, що він - «один з найкращих і найвидатніших провідників України»19, а тепер у Австрії докладав зусиль, щоб погодити Павла Скоропадського з Вільгельмом Габсбурґом. У середині травня 1920 р. у Лейпцигу відбулася нарада українських монархістів, де дійшло до зустрічі між колишнім гетьманом і архикнязем. Вже тоді, вважали журналісти (наприклад, італійські), замість компрометованого П. Скоропадського на перший план як кандидат на український престол висувається В. Габсбурґ. Виникає група його прихильників - В. Андрієвський, барон М. Василько, Т. Галіп, генерал М. Омелянович-Павленко, В. Полетика, І. Полтавець-Остряниця, О. Турянський. Вірним соратником був ад’ютант граф Едвард Ларіш (Ларішенко), що народився у Галичині. В. Габсбурґ стає членом Генеральної ради - законодавчого органу гетьманців. Був навіть план, що В. Вишиваний, формально за наказом Павла Скоропадського, у 1920 р. очолить збройну акцію проти польських окупантів у Східній Галичині. Жив він дуже скромно, щоб не сказати бідно. За спогадами П. Карманського, на українських зібраннях стояв десь у кутку в мундирі української армії, у сірій солдатській шинелі. Утримувався з вояцької платні20. За спогадами Івана Кедрина-Рудницького, це був «високий блондин, гарний собою, з бездоганними товариськими манерами, тип аристократа, говорив і писав плавно по-українськи [...] Всі ми шанували Вишиваного за його сантимент до українства та за його ідеалізм»21. За іншими спогадами - нагадував бідного студента, оточеного українськими біженцями. Та далі мріяв про воскресіння Української держави. Свої погляди відбив у добрій програмній статті «Як будувати?»22. Був принциповим і рішучим. Як безкомпромісний борець за волю України не визнавав дипломатичних та псевдодипломатичних поступок. Виступав проти всіх окупантів України: росіян, поляків, румунів; не довіряв німцям. Наприклад, у січні 1921 р. заявив, що «я... український громадянин... теперішній союз України з Польщею вважаю неприродним... Тому український народ стоїть цілком осторонь від цього союзу»23. Розплата настала швидко - і, принаймні, з двох, якщо не трьох, сторін. Полонізована родина (батько, два брати, сестра) завдають йому удару в спину: в лютому 1921 р. батько Карло-Стефан публікує заяву, що з політичних мотивів зриває зв’язки з сином- українофілом і, практично, позбавляє його спадщини. Василь Вишиваний, «полковник Українських Січових Стрільців, колишній ерцгерцог Вільгельм» (як він себе підписує) публікує у Відні гідну відповідь, датовану 18 лютого 1921 p., в якій відкрито говорить, що Габсбурґи протягом століть діяли на шкоду українському народові, а він, Василь Вишиваний, саме тому пішов на службу до українського народу й Української республіки і цю службу виконає вірно до кінця24.

Одночасно відбувся розрив з петлюрівським Державним центром у Варшаві, який дотримувався пропольських позицій, віддаючи Східну Галичину Польщі. Проти В. Габсбурґа виступили його недавні прихильники М. Василько, Т. Галіп. УНР-івська преса провела кампанію наклепів.
Ще під кінець 1920 р. нетривкий союз Скоропадський-Габсбурґ почав розпадатися. Вільгельм виступав з демократичних позицій і не погоджувався з авторитарною програмою Українського союзу хліборобів-державників, за якою стояли Скоропадський та Липинський. Вільгельма Габсбурґа усунули з Генеральної ради. Не останню роль відіграв ріст його популярности, що особливо зміцніла до середини 1921 р.

Оливи до вогню долив виступ відомого громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка, який у квітні 1921 р. заявив, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій (Чикаленко мав на увазі також М. Грушевського. - Я. Д.), бо на своєму ми, по своїй недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знов тільки якиись варяг, як в старовину, якийсь чужоземний королевич... зорганізує державу»25. Під «варягом» Є. Чикаленко розумів Вільгельма Габсбурґа. Стаття викликала бурю обурення, яка звалилася як на автора, так і на «варяга», але на популярності Вільгельма особливо не відбилася. Проти виступив також ідеолог гетьманців з УСХД В ’ячеслав Липинський.

У 1921 р. українська та неукраїнська (австрійська, швейцарська, італійська, французька, польська, російська еміграційна) преса дуже часто згадувала Вільгельма Габсбурґа як претендента на український престол26. Він встановив контакти з баварськими монархістами, десь від серпня 1921 р. почав активно опікуватися українськими еміґрантами, фінансово підтримував інтернованих у таборах вояків українських армій. Мав позику від митрополита Андрея Шептицького. Заснував Українське національне вільнокозацьке товариство (в період свого розквіту налічувало до 40 тис. Членів), став головою його Генеральної управи. У Відні почав видавати газету «Самостійна Україна» (почала виходити 12 жовтня 1921 p., припинила виходити 18 травня 1922 p.). Товариство мало продовжувати боротьбу проти окупантів за незалежність України.

Ще у 1922 p., особливо в Галичині, велася інтенсивна пропаґанда за Вільгельма Габсбурґа як майбутнього українського монарха. Принаймні до 1924 р. він відігравав активну роль у політиці. У червні 1924 р. були спроби відновити союз Скоропадський- Габсбурґ27.

1934 р.

Хоча Вільгельм відійшов від політичної діяльности, він, як переконаний прихильник ідей українського націоналізму, постійно підтримував зв’язки з провідником УВО, пізніше ОУН, полковником Євгеном Коновальцем28. У середині 30-х рр. Минулого століття відновив листування з Дмитром Донцовим, писаннями якого захоплювався. Ходили навіть чутки (безпідставні, зрештою) що він разом з князем Яном Токаржевським-Карашевичем і Дмитром Донцовим у 1937 р. заснував якийсь Імперський орден св. Юра29.
Жив у Відні та Парижі, деякий час в Іспанії, Англії. Як згадував консервативний український політик-гетьманець Лонгин Цегельський, «говорив він по-українськи дуже добре, хата в нього обвішана українськими килимами та гуцульськими виробами, розмовна мова українська і страви на столі були українські»30. Зрештою, в цьому не було нічого дивного. Він свобідно писав по-українському - статті-спогади, листи, новели, навіть видав власну збірку українських поезій «Минають дні» у 1921 р.

Був українцем і справжнім демократом до кінця. Німецькому міністрові закордонних справ фон Ріббентропові, коли цей намагався використати його в німецьких інтересах у Карпатській Україні, гордо відповів: «я відчуваю себе українцем», а про цю розмову повідомив Організацію українських націоналістів. Напередодні вибуху Другої світової війни приїхав до Відня, де зразу потрапив під нагляд гестапо, до якого мав зголошуватися щоденно. Незважаючи на це, підтримував український підпільний націоналістичний рух та французький рух Опору. [Був хворий на туберкульоз, лікування забирало йому весь час.] Схоплений російськими совєтськими органами безпеки у Відні в 1947 р. Його засудили на 25 років ув’язнення. Загинув на 55-му році життя у київській в’язниці на Лук’янівці 18 серпня 1948 р.
Згорів на жертовнику з викарбуваним написом: «За волю України».

Остання відома знимка архікнязя. Незадовго перед смертю у Лук'янівській в'язниці. 1948 р.

* Вишиваний В. Нариси. Цвинтар. Діти. Моя верба // Воля. - Відень, 1920. - Т. 1. - Ч. 11. - С. 536- 537. Крапки в оригіналі. [Прим. Я. Дашкевича]

Зразок шляхетного галичанина

"Він приніс нам у Київ зразок шляхетного галичанина, некорисливого, доброго і відданого понад усе — ідеї."
І його ім'я Києву належить вшанувати.

ГАЛИЧАНИ В КИЄВІ
Пам'яті Мирона Луцького

“Свобода”, 24 березня 1961
Серед спаленої за сталінським наказом української землі, в гуркоті гарматніх пострілів, в самому розпалі другої світової війни відбулася ще одна зустріч галичан з наддніпрянцями і знову в Києві. Про цю зустріч ще ніхто, фактично, не написав, а її варто не тільки описати, але й добре проаналізувати, щоб зробити відповідні висновки.

До Києва — де Братський монастир спалили матроси річкової фльоти, де крамниці були розграбовані, а електрівня висаджена в повітря, де люди збирались купками й чекали, що „вже йде Україна", називаючи як можливих керівників то Винниченка, то Скоропадського, то навіть покійного Петлюру — до цього Києва невідомо як просочувалось дедалі більше молодих, заклопотаних галичан, які метались по вулицях, шукали українців, організували установи. Німецька військова машина котилася своїм шляхом, а ці меткі галичани й волиняки вже видавали газету, створили Міську Управу, зорганізували Т-во письменннків.

Вони дуже поспішали — ці перші галичани, які прийшли одночасно з військом, часто ховаючись від німців, часом співпрацюючи з ними. Вони знали, чому їм треба було поспішати, бо коли воєнна машина відкотилась за Дніпро — до Києва прийшли цивільні німці, партаймани із свастиками на рукавах, а з тими — російські еміґранти з Німеччини, які не стільки боролися з комуністами, як поборювали українців. Створився спочатку Штадткомісаріят, де вже в грудні 1941 року позасідали російські „баришні", що української мови „нє понімалі". Після Штадткомісаріяту приїхав так званий ґебітскомісар, який створив величезний комісаріят, де засіла ціла зграя російських еміґрантів–україножерів, як лікар Новосельський, який кричав на лікарів, щоб вони це сміли говорити українською мовою.

І тоді стало ясно, що єдина українська установа, яка приїхала з німцями, це — Цукерцентраля, розташована на Бульварній вулиці, на чолі якої стояв Мирон Луцький.

Ми не знали тоді, що бл. п. Мирон Луцький був старшиною УГА, та це й не мало для нас значення. Для нас важило те, що він був українець, що він брав на працю українців і цим урятував від заслання до страшної Німеччини багато нашої молоді. Для нас важило те, що Цукерцентраля — це була хата, де можна було спокійно говорити про те, що роблять німці, де можна було бодай трохи зорієнтуватись, чому це нацисти, прийшовши після війська, почали розстрілювати українців, і вже розстріляли першого голову Міської Управи Багазія, розстріляли першого редактора „Українського Слова" Рогача і кількох його співробітників, розстріляли Олену Телігу з її чоловіком і розігнали цілком Український Червоний Хрест. Для нас, наддніпрянської, підсовєтської публіки, від якої большевики ховали дійсну суть нацизму, так, що тисячі жидів лишались, чекаючи Гітлера, як порятунку, яка не розуміла і просто не могла повірити, щоб з Німеччини, філософського центру Европи, могла вийти така безглузда, ідіотська теорія і система, як нацизм, — для нас бл. п. Мирон Луцький був тим, хто пояснював і бодай трохи орієнтував нас у реальній дійсності.

Положення Покійного було трагічне. Він їхав на Україну, щоб рятувати залишки інтеліґенції, щоб допомогти українській справі, а над ним незабаром стали такі самі ж нацисти, як і в Ґебітскомісаріяті, які пильнували, щоб постачання і виробництво цукру не припинялись, щоб дорогоцінна бензина не витрачалась марно, щоб в Цукерцетралі якнайменше затруднювали місцевих людей, які мають їхати до Німеччини. Йшла тиха, непомітна на око, але невпинна війна між українцями і німцями, між бл. п. Мироном Луцьким і нацистівськими „ляйтерами" та „гавляйтерами".

Бл. п. Мирон Луцький не був подібний до інших. Не був подібний до метких молодиків, які почали пізніше наїздити з Галичини із якимись партійними паперами, а одночасно з панчішками та жіночою білизною, щоб міняти все це на золото та шкіру. Не був подібний і до тих галичан, що приходили на Україну далекими шляхами, так, щоб про них не знали німці — тих, що влаштовували на Печерську друкарню і відстрілювались від німців, коли ті прийшли арештувати їх, отих, що за ними ганялись есесівці по вулицях і стріляли їх на пішоходах.

Ні, трагедія бл. п. Мирона Луцького була в тому, що він мусів боротися проти одних і других, а в той же час, вже з самого свого становища, почував себе зобов'язаним обороняти їх від німців, ховати їх, допомагати їм тікати, давати місця на цукроцентральському транспорті або виділяти якісь харчі, щоб вони могли існувати. Він це робив, відчуваючи удари з трьох сторін, тримаючись однієї, твердо заложеної в ньому норми поведінки — чести. Отієї старомодної чести, про яку тепер людям навіть ніяково згадувати, але яка для нього була єдиною зіркою, за якою Він йшов.

Мирон Луцький найбільше нагадував мені адвоката Mapтіяна Лесі Українки — отого скритого християнина, який не смів одверто признаватися до своєї віри, бо мусів боронити інших христіян на суді. Звичайно, адвокат Мартіян був людиною більш трагічної долі, бо не було коло нього дружини, якою була Люба Луцька біля свого чоловіка, що його розуміла і йому помагала. За час війни дехто нажив собі маєтки, а бл. п. Мирон Луцький — збіднів. Не умів і не хотів спекулювати, не умів і не хотів наживатися на недолі народу, віддавав, що міг — і так пішов у світ. Пішов у світ, щоб раптом, в ході диких викрутасів тоталітарної війни, опинитися під арештом у англійців під закидом „коляборацїї" в той час, як справжні коляборанти — росіяни і російські поплічники, виїздили до Америки, що б і тут боротися не стільки проти комунізму, як проти українців.

Звичайно, справа з'ясувалась і Його випустили - але яке ж гірке пониження довелося Йому пережити за той час! Треба було чисто Мартіянівської посвяти і віри, щоб витримати ці іспити долі.

Багато киян заплаче, довідавшись про смерть бл. п. Мирона Луцького. Не тільки тому, що Він допоміг, врятував чи дав своєчасно харчі або змогу виїхати, а тому, що Він приніс нам у Київ зразок шляхетного галичанина, некорисливого, доброго і відданого понад усе — ідеї.
Вічна Йому пам'ять!

Людмила Коваленко*
________________
* Людмила Коваленко-Івченко (*1898, Маріюполь — † 1969, Трентон, шт. Нью-Джерсі) — письменниця, драматург, перекладачка, радіожурналістка.

Мирон ЛУЦЬКИЙ
* 29 вересня 1891, село Лука, Самбірщина – † 10 березня 1961, Торонто
військовик, кооперативний діяч. Молодший брат знищеного большевиками Остапа Луцького, поета, публіциста, сотника УГА, ад'ютанта ерцгерцога Вільгельма Ґабсбурґа (Василя Вишиваного). Мирон вивчав право у Львові, сільське господарство – у Відні. Під час Першої світової війни мобілізований до австро-угорської армії. Від 1918 – в УГА: начштабу групи «Схід», 1-ї бригади УСС, учасник Листопадового Зриву; 1920 – начальник оперативного відділу 2-ї бригади Червоної УГА. Деякий час перебував у польськім таборі для інтернованих вояків УГА в Тухолі. Після звільнення брав активну участь у діяльності УНДО та українських господарських і кооперативних інституцій, зокрема 1930–39 – голова крайового товариства «Сільський господар», водночас 1933–39 – заступник голови Львівської хліборобської палати; 1941–43 – директор цукрового тресту. 1944 виїхав до Німеччини (очолював Український допомоговий комітет у Берліні), 1948 – до Канади. Член відділу Українського Народного Союзу в Торонто, член українських ветеранських організацій.
Енциклопедія сучасної України

У 3-му томі праці "Українська Галицька Армія: Матеріяли до історії" (Вінніпеґ, 1966) вміщено спомин сотника Мирона Луцького "Останні бої у Львові і відступ 21 листопада 1918 р.".  http://diasporiana.org.ua/istoriya/3779-ukrayinska-galitska-armiya-materiyali-do-istoriyi-t-3/

У Торонті помер Мирон Луцький
“Свобода”, 15 березня 1961
Торонто. — В минулу п'ятницю 10 ц. м. помер тут на 69 році життя Мирон Луцький, колишній сотник Українських Січових Стрільців, президент Т-ва Сільський Господар у Львові, власник маєтку Янчин біля Перемишлян, видатний кооперативний і громадський діяч. За німецької окупації він жив у Любліні, а після війни переїхав до Канади, Він був молодшим братом відомого політичного і громадського діяча, кол. посла і сенатора до Варшавського сойму, директора Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові, Остапа Луцького. Мирон Луцький залишив дружину Любу, брата Володимира й дві сестри — Ольгу Білинську та Наталію Стернюк. Покійний сотник Мирон Луцький був членом 432-го Відділу Українського Народного Союзу в Торонті.

Роман Купчинський

СОТНИК УСС МИРОН ЛУЦЬКИЙ

Спомин у 10-ліття смерти

“Свобода”, 7 червня 1971

Десять років... Для малого — як п'ятдесят, для середущого — як десять, для старого — як два, а найвище три.

Десять років минуло в березні 1971 p., як зійшов з цього світу сотн. УСС Мирон Луцький, знаменитий вояк австрійської і української армій, визначний громадянин, чесна людина і добрий друг. Зійшов зі світу не в своїм родиннім маєтку Янчині б. Перемишлян у Галичині, не в своїм ріднім краю, а далеко за морем — у Канаді. Залишив свою дружину Любов з Карановичів, свого молодшого брата Володимира і його родину, своїх сестер і їхні родини. А крім них — товаришів по зброї, співробітників у громадській праці та людей, які його знали і цінили.

Мирон Луцький...

Встають передо мною образи минулого, почавши від 1916 року...

Село Тудинка над Ценівкою, допливом Стрипи. Засніжені поля, а за Ценівкою, на сході, російські війська. В Тудинці, виселенці з цивільного населення. полк УСС...

Одного дня з'явився в Тудинці четар 41 австрійського полку (Чернівецького) і зайшов на квартиру „Артистичної Горстки" (Іван Іванець, Теофіль Мойсейович, Лесь Новіна Розлуцький, Лев Ґец, Лев Лепкий, Василь Варобець, Роман Купчинський, Михайло Гайворонський). Користаючи з часового спокою, “Артистична Горстка'' продовжувала там свою мистецьку діяльність. Хлопці малювали, писали, компонували пісні, фотографували. 41 полк прийшов на фронт над Ценівку, а Мирон Луцький використав це і навідався до нас. Цікавився образами, піснями і фотографіями та провів з нами кілька годин. Від тоді залишився в моїй пам'яті: приємний, чемний, інтеліґентний, цікавий в розмові.

Минуло з того часу два роки. Австро-Угорщина розлетілася, українці проголосили самостійність східньої Галичини, почалися бої за Львів, а далі вибухла українсько-польська війна.

Третього вересня 1918 р. приїхав я з моєю сотнею під Львів з-під Хотина. Вивагонувагся в Посухові і бачу - підходить до нас поручник в австрійській уніформі, жовті вилоги, на грудях багато медалів, а на першому місці “Кронен-Орден", одне з найвищих військових відзначень в австро-угорській армії. Приглядаюся до старшини - Мирон Луцький! Пізнав він і мене. Щиро привітались Питаю, звідки він тут узявся. Прийшов зі Львова, з цитаделі. Прилучився до відділу сотн. УСС Осипа Букшованого і став його адьютантом. Відділ обсадив цитаделю, а його вислав Букшований по інші частини УСС, що приїздили під Львів. Але ми зараз не пішли. Зробили cпepшу з іншими двома сотнями наступ на головний двірець і Стрийський парк і аж після невдачі, на другий день помаршували до Львова, а там розділились на різні позиції.

Після відвороту зі Львова сотн. Букшований став командантом новоствореної бригади УСС, а Луцький — шефом штабу. Відтоді були ми з Мироном Луцьким разом аж до розвалу Української Галицької Армії. Після того розвіялись хто куди. Я опинився в 1920 р. в Кам'янці Подільськім. Там ген. Мирон Тарнавський дістав від сотн. Володимира Бемка підводу, бо задумав переїхати нею через Галичину на Закарпаття. Поїхав з ним його син-підросток, я і мій брат, хор. УСС, Богдан.

Але не заїхали ми далеко. В селі під Рогатином застукала нас вночі на квартирі польська поліція, заарештувала і завезла до Рогатина. Там генералового сина звільнили, а нас через Львів повезли до табору полонених у Тухолі на Помор'ї. Коли ми приїхали, нас запровадили до польської команди табору, за якої півгодинн увели за дроти, де на таборовій площі стояли в рядах виструнчені галицькі старшини і вояки на привітання свого генерала. До генерала підійшов командант — хто? — Мирон Луцький! Засалютував і здав звіт. Генерал, хоч не в уніформі і в якімсь старім кашкеті, але віддав салют і пішов з Луцьким поміж рядами вояків. На хвилину здавалося, що це не табір полонених, а звичайний військовий перегляд, там, у вільній Україні. З того часу ми зажили за дротами. Мирон Луцький був внутрішнім командантом полонених. Він увесь час щиро опікувався генералом, ходив часто в його справах до польської команди і часто зазнав прикрощів, як і за клопоти полонених старшин та стрільців. Але не здавався і поляки шанували його.

Після кількох місящів нас поодиноко випустили з табору і кожний поїхав у Галичину. Мирон Луцький вернувся до свого маєтку в Янчині і там зразу включився в громадське життя: мав постійний зв'язок з б. українськими військовиками, був членом хору „Бандурист" та їздив з ним з концертами (мав гарний теноровий голос) і був довший час головою „Сільського Господаря". Коли в 1939 р. ринула на Галичину большевицька армія, застукала його разом з дружиною в Янчині. Одного дня він і його дружина з'явилися у Львові. Мали з собою пару валіз і кілька клунків. То все, що могли потайки вивезти з Янчина. Їхали під німців. Побажав я їм всього доброго в тій небезпечній виправі і сердечно попрощав їх. Бог дав, що щасливо проїхали границю. Знайшлися, хоч не у вільному, але все таки у вільнішому світі.

В 1941 р. німецько-большевицька війна вможливила Луцьким поворот до Янчина. Пізніше економічна праця в Києві, а там знову відворот, виїзд до Німеччини, переселенчі табори, а після пару років виїзд за океан, до Торонта в Канаді.

В Канаді праця, яка трапилася. Важко було, здоров'я ниділо... Все таки брав живу участь в товариствах і організаціях, у першу чергу - військових.

В березні 1961 р. сотник Мирон Луцький попрощався з цим світом. Залишив за собою глибокий смуток і щирий жаль і не тільки рідних — дружини, брата, сестер і сестрінок, але й товаришів зброї, співробітників і громадян.

Нехай ці слова будуть сердешньою грудкою на могилу незабутнього Мирона Луцького!