“Пам'ятайте, що волю збудує зброя. Знайте, що тільки меч, а не слова, здобудуть нації права!”
Михайло Крат,
генерал-хорунжий Армії УНР, нач. штабу Запорізької дивізії Армії УНР, учасник Першого Зимового походу, командир І Української Дивізії УНА, командир табору полонених дивізійників в Італії
* 6 серпня 1892, Гадяч, Полтавщина — † 8 серпня 1979, Детройт
Зі спогадів генерала:
„...Мушу дещо сказати про рід Кратів... Різні переказували мені родові леґенди про походження роду Кратів та про шляхетство, але певним є те, що предки наші з давніх давен служили в українському Гадяцькому полку і були шляхтичами, та що прадід мій Григорій Крат приділений був до 6-го Чернігівського козацького полку у 1812 році.... Григорій Матвійович не хотів ділити Красної Луки (нашого родинного гнізда) поміж дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові; а Огієві, моєму дідові, дав освіту й наказав „служити цареві”, бо земля всю родину не вигодовувала б. Так наш рід поділився на Архиповичів і Огійовичів.
Перші були не тільки по крові, але й по цілій своїй культурі, а часто і з переконань українцями, а Огійовичі, до котрих я належу, не завжди визнавали себе українцями... Дід мій Огій служив недовго в Павловському гусарському полку. Потім вийшов „в оставку” і був начальником таможні (митного уряду) на австрійському кордоні у Тауроґені на Новоселицях... Як казав мені батько, дід не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка... Батько мій Микола Огійович скінчив Полоцький кадетський корпус в 1872 році, а два роки пізніше почав службу у царській гвардії – в Лейб ґвардії Єґерського полку. В рр. 1900-1904 був командиром 132-го Феодосійського полку в Катеринославі..."
Світлина з книжки "Михайло Крат. “Козацькому роду нема переводу”"*
Ген. Михайло Крат:
В історії України, поруч із світлими перемогами, бували теж і гіркі поразки й невдачі. В історії інших народів такі невдачі, звичайно, кінчалися невигідною умовою з ворогом, а часто й капітуляцією цілої переможеної армії.
В історії України воєнні невдачі не кінчались капітуляцією; переможена ворогами козацька армія не складала зброї; вона відходила з рідної землі, щоб на чужині готуватися до відновлення збройної боротьби.
Так, запорожці двічі закладали Січ на турецькій території. Армія УНР, не встоявши в 1920 році, вистрілявши всі набої в останньому бою над Збручем, перейшла в Галичину, що тоді була окупована Польщею.
Так само рештки Української Галицької Армії, покинувши рідні землі, заклали в 1920 р. табір у Юзефові в Чехо-Словаччині.
Українські табори в Італії, де згуртувалася була більша частина складу Першої Української Дивізії Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука, мали цілковито такий самий характер.
Під час відходу з фронту на зустріч з альянтами ген. П. Шандрук визначив мене командиром згаданої Дивізії, а команда англійських військ, перед якими ми склали зброю, визначили мене комендантом українського табору в Белярії.
Виконуючи наказ ген. П. Шандрука та, згідно з традиціями нашої збройної сили в минулому, я старався, в міру можливости, зберегти військовий характер табору.
Генерал Михайло Крат і майор Сава Яськевич зложили вінок на символічній могилі полеглих дивізійників. Табір у Ріміні
Це для мене не було тяжким завданням: було переконанням кожного дивізійника, що незабаром виникне війна поміж Москвою та західніми альянтами. Хто ж тоді міг припускати, що переможці Гітлера, вигравши війну, так легко “програють мир” і дозволять Москві поневолити народи, які ніколи не були під її владою?
Ми вірили у війну, в повернення зі зброєю в руках та з цією вірою провадили наше нужденне, голодове життя під пекучим сонцем Італії (див мою статтю в журналі “Вісті” ч. 118 з липня 1965 р.).
Коли ж до нас, цілковито відірваних від світу за дротами та вежами озброєних кулеметами англійців, прийшла вістка про потсдамський договір, про зірвання альянтами зв’язків з юґославським та польським екзильними урядами та про визнання ними нібито коаліційних, а в дійстності комуністичних урядів у Беоґраді та Варшаві, - нам стало ясно, що війни хутко не буде. Тоді команда табору і таборова інтеліґенція почали готувати наше вояцтво до цивільного життя, не руйнуючи, однак, військового ладу, який є найбільше доцільний у керівництві масами (в Белярії було понід 10.000 вояків).
Ще в Белярії, навіть під загрозою т. зв. “репатріяції”, почато організацію культурного життя, яке було засобом тримання вояцького духу “таборян” та рівночасно засобом поширення їхньої освіти.
Почалася теж плянова підготовка до цивільного життя. Ще в Белярії засновано “Студентську громаду” та “Курінь молоді”; там же почала виходити таборова преса.
Але повністю культурне життя розвинулося вже тоді, коли минула загроза “репатріяції”, а Дивізію переведено до краще устаткованого табору коло міста Ріміні.
Табір військовополонених 1 УД УНА у Ріміні. У першому ряду зліва направо колишні старшини українських армій 1917-1921 рр.: підполковник Роман Долинський, полковник Михайло Крат, сотник Сава Яськевич підполковник Євген фон Нікітін.
Тоді під проводом коменданта табору май. Савелія Яськевича, бл. пам. підполковника Романа Долинського та знову майора Яськевича, аж до весни 1947 року, в таборі кипіла праця: збудовано церкви, зорганізовано театр, хори, оркестри, школи, спорт, філятелістику, матуральні курси — всі ті установи провадили свою плянову працю.
... Наше вояцтво пережило перші, особливо тяжкі часи за дротами, воно ніколи не втрачало віри в світле майбутнє України, боролося проти “репатріяції” (див. мою статтю в “Вістях ч. 119 — листопад 1965 р.), поширювало свої знання, нав’язало зв’язок із Архиєпископом І.Бучком, який своїми впливами в Ватикані багато спричинився до рятунку нас перед видачею Москві, своєю поставою заслужило високу оцінку сотника канадійського летунства Б. Панчука, якому, в великій мірі, ми зобов’язані порівняльно щасливим закінченням нашої одісеї.
...З вірою в Бога будемо готувати наших дітей до продовження боротьби за волю й державність України. А, може, молодшим із нас ще доведеться знову збройно послужити Батьківщині.
З передмови ген.-хор. Михайла Крата до книжки спогадів дивізійника Евстахія Загачевського “Беллярія — Ріміні — Англія”, 1968 р.:
_________________
* * *
З поеми “Штабоград” авторства невідомого вояка Дивізії “Галичина”
А ріведерчі, Сан-Таборіно!
ПРОЩАЙ, ІТАЛІЄ!
Останні тижні нашого перебування в таборі Ріміні, під синявою італійського неба, проходили під знаком гарячкових приготувань до подорожі в нове невідоме, - в другий етап нашого повоєнного життя. Кожний із таборовиків піддавався щепленням проти всякого роду хвороб, забезпечував себе матеріяльно на дорогу. Командні чинники табору споряджували списки, реєстрували тих, що вибули з табору, а тепер добровільно верталися. Інтендантура докладала всіх зусиль, щоб таборовиків відповідно забезпечити білизною і одягом.
Довгий час одне питання лишалося для таборовиків без відповіді: куди їдемо? І на нього наспіла відповідь. Її дав британський бригадир Колвел у своїй промові до табору. Дня 25. 4. 1947 він сповістив: “Англійський уряд рішився вас перевезти до Англії, бо табір обов'язково треба зліквідувати, заки почнеться кінцева евакуація британських військ з Італії. Ми з подивом приглядалися вашій праці над тим, щоб зберегти вашу культуру, вашу церкву, мистецтво. Завдяки праці ви зберегли своє фізичне і духовне здоров'я, а воно поможе вам почати нове життя в Англії чи в іншому краї, що його ви виберете собі для поселення. Ви знаєте, що Англія багато потерпіла в останній війні й її метою є запевнити собі мир і добробут на майбутнє, тому я прошу вас не говорити й не робити нічого такого, що нам перешкоджало б цю мету осягнути.” Далі слідувала інформація про те, хто, як і коли поїде, відтак подяка майорові Яськевічеві
https://www.facebook.com/lesya.porut/posts/685629438302062 за добре керування табором, а наприкінці побажання: “Бажаю вам якнайбільше щастя, а у вашій мандрівці хай буде з вами Бог!”
Порядком офіційного замкнення табору в залі таборового Театру відбувся ряд прощальних імпрез. І так, театральний ансамбль дав прощальну виставу драми “Украдене щастя”, а дня 27. 4 відбувся прощальний концерт, що його програму виповнили своїми виступами хор “А” і “Б”, симфонічний оркестр п. Домашівця й мандоліновий оркестр. В перерві між другою і третьою частинами концерту п. Бендер відчитав свій твір, злагоджений з нагоди закінчення існування нашого табору.
По концерті, як перший з ряду промовців, забрав слово о. д-р Ваврик, якому Апостольський Візитатор, Преосвященний Кир Іван Бучко, припоручив заступити його в прощальному вечорі. Своє слово о. Ваврик розпочав відчитанням листа Їх Ексцеленції, в якому Преосвященний запевнив, що його молитви будуть супроводжувати нас на кожному кроці нашої мандрівки. Прочитавши листа, промовець звернувся своїми словами до часів, коли ми, “обідрані з усього дорогого, знижені до болота”, прибули до табору в Беллярії. “За допомогою Божою, - вів промовець, - своєю поставою ви золотом вписалися на сторінки народного буття. Хоч ви тільки люди, але, коли заглянули смерті в очі, взялися одухотворювати тіло, то вже до кінця будете вести свою місію, бо цим ставляєте мавзолеї нашої слави. Сьогоднішні ваші досягнення завдячуєте єдності і пошанівкові авторитету нації. Вам треба тільки ще затиснути п'ястуки і міцно вдарити, щоб світ почув, хто українці і до чого вони стремлять... Хай згине в вас зневіра, хай згине чугайстир, хай панує між вами дух Богунів, Хмельницьких, Мазепів. Кожний з вас хай змусить себе вслухатися в слова Франка: “На тобі мільйонів стан стоїть”. Ви мусите вернутися в переможному поході до нашої батьківщини, а вашим кличем має бути: добро України — найвищий наказ. Ваша боротьба проти тиску Азії хай продовжується у вірі в Бога і власну силу. Хай і вашою заслугою буде це, що Україна стане вільною в сім'ї народів”.
Слідуючим промовцем був генерал-хорунжий Михайло Крат. Свою промову він розпочав згадкою про те, як два роки тому нашою мрією було зберегти своє фізичне існування. І своєю поставою табір добився того, що член одного з переможних урядів не завагався назвати таборовиків братами, а вояк однієї переможної армії не посоромився, звертаючись до таборовиків, кликнути: товариші по зброї!.. Якщо ви в подальшому, другому етапі, - говорив генерал, - будете шанувати свою віру, зберігати культуру, плекати мистецтво, зберігати родину, почуття солідарности, взаємно помагати собі, коли заховаєте дисципліну — не військову, бо така тепер на місці, але національну, - Україна буде вільною, і ви вернетеся до неї переможцями. Та в вашому поступованні заховаєте вояцького духа, бо пам'ятайте, що волю збудує зброя, знайте, що тільки меч, а не слова, здобудуть нації права!”
По промові генерала звернувся до присутніх зі словом британський командант табору, капітан О'Данел. У своїй коротенькій промові він подякував таборові і таборовій команді за лояльну співпрацю та висловив надії, що йому доведеться ще зустрітися з нами, хоча б на його рідній землі.
Прощальний вечір закінчив своїм словом український командант табору сайор Яськевич. Він подякував таборові за послух та співпрацю і при цьому зазначив, що “було б несправедливо признавати всі заслуги одному чоловікові, бо ті заслуги належать нам, таборовикам, усім. Ми всі працювали, щоб корисно вирішити свою долю, й ми її вирішили так, що збереглися як здорова одиниця, а сьогодні їдемо в край культури, де не сміємо засоромити себе... Я сподіваюся, що коли ми тут, у таборі, в таких невідрадних обставинах добилися поважних осягів, то на новім місці зможемо ще більше осягнути. Ми й осягнемо це, що вернемося переможно в нашу україну і цим довершимо наш вояцький шлях!”
Прощальний концерт закінчився, в таборових церквах відправили молебні в наміренні щасливого переїзду в другий етап, а табір в Ріміні спокійно й терпеливо чекав своєї ліквідації.
Під кінець квітня виїхав перший транспорт дивізійників до Великої Британії із залізничної станції у Ріміні поїздом до Венеції, а далі кораблем до Ліверпуля в Англії. Із цим транспортом виїхав також і хор “Б” під диригуванням Ярослава Гавриляка.
З початком червня залишилася вже тільки одна частина під командою сотника Остапа Чучкевича, завданням якої було зліквідувати табір, звинути шатра, доставити їх до військового магазину в Ріміні і прочистити терен, на якому був табір. Все, що не надавалося до вжитку, - спалено. Лишилися не нарушеними тільки дротяні сітки, якими був обведений табір. 10 червня 1947 р. виїхав останній транспорт, до якого входили залишки з таборового шпиталю (ревіру), хор “Бурлака” під диригуванням Євгена Пасіки та залишки штабного персоналу. Табір військовополонених, а радше добровільно “підданого ворожого персоналу” (Surrendered enemy personnel) перестав існувати.
Наступними транспортами виїжджали всі групи по одній тисячі кожна. Останній транспорт покинув табір 8 червня 1947 р.
“Батьківщина”, ч. 15 (77), 4.5.1947
ДО ВІСІМДЕСЯТЛІТТЯ ГЕНЕРАЛА МИХАЙЛА КРАТА
Юрий Тис-Крохмалюк
В перших місяцях історичного 1917 року з далекого північного фронту, зголошується до Центральної Ради у Києві 26-річний, чотирократно ранений, відзначений орденом св. Ґеорґія підполковник, щоб віддати своє знання і боєвий досвід українській революції. Згідно з родовою традицією, прямує слідом своїх предків, старшин козацького гадяцького полку, свідомий, що і його життєвий шлях, це боротьба за Україну.
Часи були непевні; уряди Керенського, опісля Леніна, єдинонеділимці, а з ними московські старшини і вояцтво поставилися скрайно вороже до Центральної Ради. Це з одного боку. А з другого — українські діячі, що тоді були при владі вірили, що вони договоряться з урядами Росії, що мирно вдасться їм досягти хочби автономії для України.
З першим подухом революції зголошуються до українського війська мільйони вояків, боронити українську землю; між ними і згаданий молодий підполковник — Це був несподіваний вибух ентузіязму і жертвенности з глибин душ українських людей. На чолі станули нащадки визначних родів, старшини генеральних штабів, полковники, сотники; багато з них розгубило на життєвих шляхах рідну мову, багато тих, що мали запевнене майбутнє у російській імперії, кинули високі пости і станули на службу українського народу, слабого ще і з непевним майбутнім.
Кожний день ставав грізнішим, зростав хаос, салдатські маси з фронту перекочувалися Україною, підбехтані московськими революційними кличами і протиукраїнським наставленням. Центральна Рада була безрадною і не могла опанувати трагічного положення, грабежі, вбиств і кривавих збройних сутичок з розбещеною московською солдатескою.
І як же ж пояснити стихійне зголошення до українського війська тих, що мали за собою уже три роки великої світової війни?
Це чудесне явище у нації, яка від століть втрачала відчуття своєї особовости і здавалося — станула уже на грані неіснування! Кажуть — зов крови, традиції старих родів, — але це статичні вартості. Для народу це замало, а що казати для будови й оборони нації! Коли народ живе своїм буднем і згадує тільки минуле й не дбає про майбутнє, тоді, хто стане в його обороні? Життя це постійна праця для майбутнього, життя це діяти для майбутньої нації і здійснювати його. Минуле — це досвід і наука.
Зріла, свідома людина має духовість звернену у прийдешнє. Нам залежить, щоб вона була наша, сильна й світла — і її треба забезпечити, тобто боронити. Хто так думає і тим живе, належить до єрархії народу, до його еліти. І коли навіть не вдасться досягти цілі — власної держави — і тоді велика ідея живе в народі і в діях його єрархії. Такою є психіка народу, яка створює небувалий вибух політичних стремлінь нації, утаєних часто від століть.
До єрархії нації належав і належить своїм життям згаданий молодий підполковник, а нині генерал Михайло Крат. Дорожив минувшиною свого роду, традицією боєвих чинів, прадідів, культурою нації, але жив і завтрішнім днем: коли прийшла нагода стати в обороні власного народу, не завагався ні хвилини.
Михайло Крат почав свою службу Україні у штабі київської військової округи. А коли почалися війни з московськими червоними і білими наїзниками, станув на командних постах наших полків і дивізій. Як командир полків і високий штабовий старшина плянував і брав вирішну участь у багатьох боях, які подаємо у хронологічному порядку:
1918 рік: Київ, Бахмач, Ромен,
1919 рік: Полтава, Крюків, Балта, Тираспіль, Вапнярка, Баланівка, Бершадь, Тульчин, Животів,
1920 рік: Арсенівка, Олексіївка, Голта, Наливайки, Долинська, Вознесенськ, Онапів, Вапнярка, Трушка, Снітково, Сарнів.
Вислід тих боїв і воєнні успіхи є заслугою генерала Крата і його побратимів на командних постах, старшин, підстаршин і його вояків. Це генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. І коли під кінець 1919 року армія УНР опинилася у трагічному трикутнику смерти, та ще в умовах епідемії тифу, без зброї, стрілива, харчів, одягу, перед урядом УНР стануло питання: — Що далі? Вирішено, що нездібні до боротьби можуть податися у польський полон, інші повинні боротися далі у запіллі ворога.
Це був стратегічний плян боротися у важких умовах партизанської війни, знесилити ворога і зберегти війська УНР, щоб з весною новими силами вести далі війну.
Так вирішено виступити у славний опісля Перший Зимовий Похід. Генерал — тоді полковник — Крат став начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, а опісля аж до закінчення Першого Зимового Походу начальником штабу Запорожської Дивізії.
Ген. Михайло Крат з дружиною Євдокією з Шевченків, фото 1946 року
(надано для публікації Сергієм Білоконєм)
Зимовий Похід почався 6 грудня 1919 року. З військом вирушила теж на прохання командарма дружина генерала Крата пані Євдокія з Шевченків. Її завданням було податися у глибоке запілля ворога, та нав'язати зв'язок з нашими повстанцями отамана Тулого. Пані Крат, виконуючи обов'язки зв'язкової, попала два рази у большевицький полон, але щасливо повернулася до своїх. За участь у І. Зимовому Поході і за успішну діяльність була нагороджена орденом Залізного Хреста. Похід закінчився 6 травня 1920 року маючи за собою успішні бої, що було заслугою плянування, знання і досвіду генерала Крата, як начальника штабу Запорозької Дивізії.
Разом з інтернованою зрадливим союзником армії УНР генерал Крат перебував у Польщі аж до вибуху 2-гої світової війни. З причин трагічних подій 1920 року дружина генерала була примушена залишитися на окупованій большевиками Україні. Аж 1923 року у грудні перейшла організованими зв'язками Збруч з малою донькою до свого чоловіка.
Під кінець другої світової війни німці поступилися нашим вимогам створити Українську Національну Армію, зложену з І. Української Дивізії та інших військових з'єднань. Президент УНР Андрій Лівицький призначив на командира УНА генерала Павла Шандрука, а на командира І Української Дивізії генерала Михайла Крата. Проте німці не погодилися. Аж після капітуляції генерал Крат дістав на письмі наказ перебрати команду І Української Дивізії, а коли англійські війська перебрали дивізію, потвердили генерала Крата командиром табору полонених у Белярії. На цьому пості генерал перебував до часу, коли большевицька комісія зажадала відділення старшин від вояцтва. Після повороту вже до табору у Ріміні, віддався всеціло культурно-освітній праці в таборі. Його заслугою було теж нав'язання зв'язку з Архиєпископом Бучком у Римі, що врятувало дивізію від видачі большевикам.
Те, що генерал Крат вложив багато праці в освітну ділянку "Народнього Університету" — має своє значення. Вояки були молодими людьми і генерал, на багато старший від них, старався разом із своїми співробітниками передати їм те, чим він жив ціле своє життя. Передавав їм значення і вагу традиції, навчав, що одна програна битва чи війна, не означає повної поразки. Навіть, осягнувши найвищу нашу ціль — власну державу — ще не значить, що це остаточна перемога, бо завданням нації є бути постійно готовим боронити батьківщину, на полях битв у війнах і розбудовувати всі національні ділянки в час миру.
Ось так ми дуже побіжно переглянули життя визначної людини-вояка, нашого генерала Крата. Проходить наше життя, прийдуть нові ґенерації, діти, внуки і правнуки, але світлі постаті і сторінки нашої історії залишаться назавжди. Залишиться і пам'ять по тих, що посвятили життя для існування нації. І ці мої думки хочу закінчити словами нашої найбільшої поетеси наших років — Оксани Лятуринської:
І зрине кінь у височінь,
як є, в похідній збруї,
і дух твій вбраний в кармазин.
І запитає Юрій:
— Що мав ти над життя дорожче?
— Що на землі досяг?
— Я з роду воїн, Переможче!
Доніс свій золот-стяг!
Знимка з ФБ-сторінки Крат Михайло Миколайович, генерал
ГЕНЕРАЛА МИХАЙЛА КРАТА ПОХОВАНО В УКРАЇНСЬКОМУ ПАНТЕОНІ В БАВНД БРУКУ
“Свобода”, 18 серпня 1979
Бавнд Брук, Н.Дж.
Тут, в Українському Пантеоні, на цвинтарі св. Андрія УПЦеркви у Савт Бавнд Брук, Н.Дж. в понеділок, 13-го серпня 1979 р. довершено noxopoнні відправи й поховано на вічний спочинок тіло сл. п. генерал-поручника Михайла Крата, який помер у середу, 8-го серпня 1979 р. в Детройті, Міч., проживши 87 років.
„Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій" - це вже видно така була Божа воля, що в слід за Головнокомандуючим Української Національної Армії ген. штабу генерал-полковником Павлом Шандруком, який помер 15-го лютого 1979 p., через півроку відійшов у вічність також його близький співпрацівник в Українській Національній Армії - ген.-пор. Михайло Крат.
Покійний сл.п. ген.-пор. Михайло Крат - колишній полковник Армії Української Народної Республіки, під час Першого Зимового Походу Армії УHP виконував обов'язки начальника штабу 3-ої Запорізької Залізної Дивізії. Після закінчення Визвольної боротьби перебував на еміґрації в Польщі, а під час Другої світової війни був штабовим старшиною Української Національної Армії під головним командуванням сл.п. ген. штабу ген.– полк. Павла Шандрука (при цьому слід спростувати помилково подану раніше інформацію - сл.п. ген.-пор. М. Крат був членом штабу Української Національної Армії, а не штабу 1-ої Української Дивізії УНА під час її воєнної дії), а під кінець Другої світової війни Покійний генерал Крат був призначений Головнокомандуючим Української Національної Армії ген. П. Шандруком перебрати функції Командира 1-ої Української Дивізії УНА. В англійському полоні в Беллярії біля Ріміні, Італія, ген. Крат був командантом табору полонених вояків 1-ої Української Дивізії УНА, з якими Покійний і відбув чотири роки полону. Після звільнення із полону переїхав із родиною до ЗСА й проживав у Детройті, Міч., де був дуже активним, головно в українському ветеранському житті.
Покійний генерал Михайло Крат за свої військові заслуги був відзначений високими військовими відзначеннями й медалями, украінськими й іншими. Він - Лицар Залізного Хреста, Кавалір Орденів: Симона Петлюри, св. Георгія, Сербської Звізди Караґеорґія та інших, був Почесним Членом Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії.
Похоронні відправи сл.п. ген.-пор. Михайла Крата почалися в п'ятницю 10 серпня в Детройті, Міч., двома Заупокійними Панахидами в похоронному заведенні Хр. Бугая в Гемтремку, в яких із Роднни Покійного взяли участь дочка Покійного Генерала п-і Ніна Черняк із мужем інж. Андріяном та дітьми, внуками Покійного Ганусею й Марком та племінником-кузеном інж. Василем Палієнком із Торонта. Панахиду за українським католицьким обрядом відслужив військовий капелян Американської армії й морської піхоти майор о. Бернард Панчук, ЧСВВ, який теж виголосив зворушливу прощальну проповідь, співав до Панахиди хор детройтської Станиці Дивізійників. А Панахиду за українським православним обрядом відслужив настоятель катедри УПЦеркви св. Покрови в Савтфілд, Міч. о. протопресвітер Нсстор Столярчук, який також виголосив прощальну проповідь. Співав хор під opудою Петра Івановича Китастого. Прощальне слово від вояцтва Української Національної Армії й 1-ої Української Дивізії УНА передав голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА д-р Роман Дражньовський. Почесну стійку при домовині Покійного держали з прапорами ветерани Українських Армій, а зокрема комбатанти Української Дивізії. Громадянство Детройту взяло дуже численну участь в Панахидах у п'ятницю та на другий день у Заупокійній Службі Божій.
В суботу, 11-го серпня, в катедрі УПЦеркви св. Покрови була відслужена Заупокійна Служба Божа, яку очолив парох катедри о. протопресв. Нестор Столярчук при співслуженні о. Мельника з Анн Арбор та інших і при духовій участі пароха УКЦеркви Heпорочного Зачаття в Гемтремку о. ігумена Іннокентія Лотоцького, ЧСВВ. Прощальні проповіді виголосили о. протопресвітер Н. Столярчук та о. ігумен І. Лотоцький, підкреслюючи заслуги Покійного як доброго християнина, заслуженою вояка, патріотичного державного мужа, вірного друга своїй дружині, взірцевого батька й улюбленого дідуся, а понад все чесного кристального характеру, скромної людини.
Після Заупокійної Служби Божої відбулись традиційні Поминки зорганізовані детройтською Станицею Дивізійників, якими проводив голова Станиці Мирослав Трешневський. У Поминках взяло участь дуже велике число громадян, ветерани Українських Армїй УHP, УГА й інших, а зокрема чисельна участь кол. вояків Української Дивізії з Детройту, Клівленду, Чікаґо та Торонта й Гамільтону з Канади. Прощальні слова під час Поминок у Детройті виголосили голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА д-р Роман Дражньовський, голова Крайової Управи Братства Дивізійників в Канаді ред. Василь Верига, д-р Антін Жуковський від Відділу УККА, д-р Микола Климишин, д-р Осип Бойчук від Пласту, два представники від Білоруської Громади: д-р мед. генерал Йосип Сазич та мґр Василь Плескач, сот. Ковальський від вояків Армії УНР та Мирослав Трешневський від Станиці Дивізійників у Детройті.
В понеділок, 13-го серпня 1979 p., закінчились noxoронні відправи сл.п. генерала Михайла Крата в Церкві-Пам'ятнику УПЦеркви св. Андрія в Бавнд Бруку. Н. Дж., при участі численного духовенства на чолі із Архиєпископом Марком, найближчої Родини Покійного та другою молодшого племінника інж. Павла Палієнка із Шарльот, Північна Каролайна, побратимів по зброї з Армії УНР, колишніх вояків 1-ої Української Дивізії УНА, представників Головної та Крайових Управ Братства Днвізійників у ЗСА й Каналі та Станиць Дивізійників у Філяледьфії, Ню Йорку й Нюарку та громадянства.
Панахиду за спокій душі Покійного та кінцеві похоронні відправи очолив Архиєпископ УПЦ Владика Марко. Співслужили о. митроф. протопресвітер Артемій Селепина, о. Протопресвітер Феодот Шпаченко, о. митрат Петро Мелех, о. Франк Істочин та о. Василій Покотило. Співучастував кол. військовий капелян Української Дивізії о. Богдан Левицький. Співав хор під орудою п. Анатоля Гончарова. Домовину з тілом Покійного несли колишні вояки Української Дивізії, які теж тримали почесну стійку з прапорами разом із побратимами Покійного по зброї - ветеранами Армії УНР.
Останню Литію над гpoбом очолив о. npoтопресвітер Артемій Селепина, який, як також й о. капелян Богдан Левицький, виголосили останнє духовне пpoщальне слово. Від Головної Управи Братства Дивізійників, Крайових Управ Братства в ЗСА й Канаді та всього членства попрощав Покійного Генерала голова Крайової Управи Братства в ЗСА мґр Богдан Артимишин, а від вояків Армії УНР Його побратим по зброї із 3-ої Залізної Дивізії полк. Олександер Черкасевич.
Похилились в діл прапори. Ще раз останній військовий салют під звуки вояцької сурми (сурмач - дивізійник Осип Головацький з Нюарку) й під спів стрілецької пісні “Видиш брате мій" та останнього стрілецького “Вічная пам'ять" - тіло Покійного Генерала Крата спочило в Українському Пантеоні в Бавнд Бруку.
Після закінчення церковних похоронних відправ, відбулися у прицерковній залі заходами Крайової Управи Братства Дивізійників у ЗСА традиційні Поминки, що ними проводили спільно полк. Іван Лютий-Лютенко від кол. вояків Армії УHP та мґр Олександер Луцький від Братства Дивізійників.
Після початкової молитви, що її провів о. митрат Петро Мелех, під час Тризни виголосили прощальні слова віцепрезидент СКВУ й екзекутивний директор УККА мґр Іван Базарко від СКВУ й Централі УККА, побратим по зброї із 3-ої Залізної Дивізії Армії УНР й кол. начальник штабу Української Національної Армії полк. Дмитро Бакум, полк. Іван Лютий-Лютенко, інж. Микола Тарасюк, секретар Головної Управи Братства Дивізійників Роман Гаєцький, д-р Остап Сокольський від Крайової Управи Братства Дивізійників в Канаді та мґр Олександер Луцький, член Kpaйової Управи Братства в ЗСА.
Під кінець Поминок дочка Покійного Генерала пані Ніна Черняк висловила cepдечну подяку за вшанування пам'яти Покійного Блаженнішому Митрополитові Мстиславові, Архиєпископові Маркові, духовенству, побратимам по зброї з Армії УНР, Української Національної Армії та 1-ої Української Дивізії та всьому громадянству. При тому вона поділилася спогадами із останніх кількох тижнів життя Батька перед смертю, який прийнявши Святі Дари, помер 8-го серпня 1979 року.
На закінчення Поминок о. капелян Богдан Левицький ще раз попрощав Покійного та провів кінцеву молитву й останнє “Вічная Пам'ять".
Слід згадати, що з приводу Поминок по сл.п. генералові М. Кратові в Бавнд Бруку присутні зложили пожертву близько 400 (чотириста) дол. на Пресовий Фонд “Вістей комбатанта", одинокого українського військового журналу у вільному світі, яким Покійний Генерал так дуже дорожив. Також і на Поминках в Детройті присутні склали поважну пожертву на “Вісті комбатанта" у пошану пам'яти Покійного Генерала.
