Людина і нація: Іван Горбачевський, видатний український вчений

 

80 років тому, 24 травня 1942-го, у Празі упокоївся Іван Горбачевський з дворянського роду герба Корчак — український хімік, біохімік, гігієніст та епідеміолог, педагог, книговидавець. Доктор медичних наук, професор, декан медичного факультету Карлового університету в Празі, згодом його ректор. Член Санітарної ради Чеського королівства, член Королівського чеського товариства наук (згодом Чеська академія наук), член Найвищої ради здоров’я Австро-Угорщини у Відні, член Ради для технічних досліджень у Відні, довічний член палати панів Австрійського парламенту з правом «ексцеленція», дійсний радник австрійського двору, перший міністр здоров’я Австро-Угорщини і організатор відповідного міністерства - і перший у світі міністр охорони здоров’я! Завідувач кафедри хімії та ректор Українського вільного університету в Празі, професор хімії Подєбрадської господарської академії, академік ВУАН, дійсний і почесний член НТШ та багатьох інших міжнародних лікарських та наукових товариств.

Народився Іван Горбачевський 15 травня 1854 року в с. Зарубинцях на Тернопільщині (тоді Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія) у сім'ї священика УГКЦ, пароха Збаража о. Якова Горбачевського гербу Корчак (1817—1875).

Володимир Гонський

ЛЮДИНА І НАЦІЯ: ІВАН ГОРБАЧЕВСЬКИЙ

Ми для Европи – не новаки-дебютанти. І в ХІ-му, і в ХV-му, і в ХІХ-му, і у ХХ-му сторіччях українці творили Европу разом з іншими націями, в деяких сферах випереджаючи її. І час!

Іван - Горбачевський - це ще одне українське ім’я всеевропейського масштабу.

Всі окупанти і "визволителі" не даремно винищували – морально і фізично – тисячі найкращих українських аристократичних елітних родин: позбавленими родинної (а відтак, і національної, а отже, і особистої) чести людьми так просто маніпулювати…

Пам’ятаю те захоплення, яке почерпнув колись із розповіді професора, академіка УАН Ярослава Гонського, мого дядька, а згодом і двох написаних ним книг*.

У 1992-му, вельми поважний тернопільський вуз - Медичний інститут - отримав честь носити ім'я цієї людини.

2004 рік ЮНЕСКО оголошує його роком, Австрія, Чехія, Польща, Німеччина, Франція, вся Европа і навіть трохи Україна вшановують його подвиг. Йому споруджують пам’ятники, меморіяльні дошки…

Коли у 2007 під час візиту в Україну 94-річний голова дому Габсбурґів, старший син останнього імператора Карла I, член Европарламенту (1979-1999), голова Міжнародного паневропейського союзу (1973-2004) Отто фон Габсбурґ заявив, що в Австро-Угорщині українці мали значний вплив, зокрема, керували медициною – мало хто зрозумів, що й кого він має на увазі.

Бо й досі надто мало в Україні, навіть і з "вузького прошарку інтеліґенції" знають про нього.

Отже – засновник і перший Міністр охорони здоров’я Австро-Угорщини (і Европи!), доктор медицини, професор, президент Санітарної ради Австро-Угорської імперії, ректор Карлового університету у Празі, член Санітарної ради Чеського королівства...

Отже – член Найвищої ради здоров’я Австро-Угорщини, член Ради з технічних досліджень у Відні, довічний член Палати панів Австрійського парламенту з правом на "ексцеленцію", дійсний таємний радник Цісарського двору, засновник і директор празького Інституту лікарської хімії...

Отже - ректор Українського вільного університету в Празі, професор хімії Подебрадської господарської академії, дійсний і почесний член Наукового товариства ім.Шевченка та багатьох наукових товариств Европи, дійсний член Чехословацької та Всеукраїнської академії наук...

Отже - Іван Якович Горбачевський.

Це людина, яка уособила в собі риси і геніяльного вченого, і видатного організатора-функціонера, і визначного політика-патріота.

Ще в 1830-х німецькі хіміки Лібіх і Велер писали: "В органічній хімії немає речовини, яка приковувала б увагу більшою мірою, ніж сечова кислота". Справді, це одна з ключових речовин людського - і загалом живого - організму. Але синтезувати її ніяк не могли наймаститіші світові вчені - як от Фішер, Траубе, Розен…

Утвердилася думка, що речовини живого організму неможливо синтезувати поза ним.

Аж ось у 1882 році світ облітає сенсація – наукова праця 28-річного випускника й працівника Віденського університету Івана Горбачевського "Синтез сечової кислоти". Він стверджує, що зробив це. Першим у світі.

У тому ж році Горбачевський досліджує травлення еластину [білок міжклітинної речовини, який, зокрема, сприяє загоюванню ран] і в однойменній публікації доходить висновку, що білки складаються з амінокислот – лиш у 1894 німецький фізіолог Альбрехт Коссель висунув теорію, що амінокислоти є головними структурними елементами білків.

Означу пунктирно масштаб Горбачевського-вченого: він також синтезував біологічно важливу речовину креатин, відкрив фермент ксантиноксидазу, методику виділення нуклеїнових кислот із тканин організму, нову методику визначення місткости азоту в сечі та інших речовинах, вперше встановив джерела сечової кислоти в організмі.

Взагалі, висунута ним теорія утворення сечової кислоти в організмі ссавців і людини є неперевершеною і не втратила свого значення й донині.

У 1898 році Горбачевського нагороджують найвищою нагородою Австро-Угорщини – орденом Залізної Корони.

У празькому Карловому університеті, якому він присвятив 37 років свого життя, Горбачевський проводив дослідження з гігієни, загальної хімії, епідеміології, судової медицини, токсикології.

Тут у 1904-08 роках він написав і видав чеською мовою перший університетський підручник з лікарської хімії в 4-х томах – неорганічна, органічна та біологічна хімія.

Він один із фундаторів української хімічної термінології на народній основі, йдеться про його працю "Увага о термінольоґії хемічній".

Горбачевський підготував два підручники орґанічної та неорґанічної хімії українською мовою. Перший підручник "Орґанічна хімія" видано 1924 у Празі.

Він написав понад 40 ґрунтовних наукових праць - переважно експериментального характеру - з біологічної хімії.

"Життя, віддане науці"? Так стандартно, здається, можна було б означити шлях цієї видатної людини.

Але ні.

Звитяжне життя Івана Горбачевського особливо корисно проаналізувати б тим, хто ще має ілюзію життя "тільки для науки", або ж "тільки для себе" – без патріотизму, без політики, зрештою, без рідного народу і Батьківщини.

Із 88 років свого життя Горбачевський прожив за межами України 67. Але він жив Україною і для України!

Всотавши в себе дух свого древнього роду – досліджено 17 поколінь із XIV століття, материнські пісні і виховання батька (греко-католицького священик), ще під час навчання у тернопільській гімназії юний Горбачевський стає членом таємного гуртка української учнівської молоді "Громада".

Громадівці будили в народі національну свідомість, вивчали й популяризували твори Шевченка, Куліша та інших письменників.

У Віденському університеті він очолює студентське об’єднанні "Січ" – створюється українська бібліотека, видається "Історія України" Маркевича, книжечки поезій Шевченка. За цю діяльність студент Горбачевський потрапляє під нагляд поліції.

З 1906 року Горбачевський разом з іншими українськими громадськими діячами постійно вимагає від австрійського уряду відкриття у Львові українського університету.

Іван Горбачевський був не просто міністром здоров’я Австро-Угорської імперії, а у складний військовий час, в 1917-му, стає засновником цього нового для Европи міністерства на модерних основах.

Адміністративними засадами цього відомства, розробленими Горбачевським, скористалися згодом інші европейські держави, зокрема і УНР.

Але 31 жовтня 1918 року на засіданні ради міністрів, протестуючи проти схвалення пропозиції поляків захопити етнічні українські землі - йдеться про так звану "лінію Бугу" із Львовом та нафтовими районами Галичини - Горбачевський подає у відставку.

І бере участь у відомій віденській нараді Української парламентської репрезентації, яка ухвалила проголосити Західно-Українську Народну Республіку.

У 1925 році ученого обрано академіком Української академії наук. Совєтська влада запрошує його до столиці УСРР Харкова - на престижні викладацькі та керівні посади.

Академік Горбачевський відмовляється. Чи передбачав він тоді страшну участь тих своїх колег, хто не відмовився?

Викладаючи в 1920-х в Українському високому педагогічному інституті у Празі, вчений-патріот відмовляється від платні на користь українського студентського допомогового фонду.

Важливою є діяльність Горбачевського як фундатора і керівника "Музею визвольної боротьби України" у 1924-35 роках. Зібрано кошти для закупівлі будинку під музей для розміщення там понад 700 тисяч зібраних експонатів і документів. Усе майно музею у 1945 році було вивезене совєтськими спецслужбами. Де ці 700 тисяч експонатів зараз?

У 1939 Іван Горбачевський формує і очолює у Празі Комітет оборони Карпатської України при Центральному союзі українських організацій Чехо-Словацької республіки. Цей комітет зібрав 150 тисяч крон для "Карпатської Січі" - армії молодої української держави.

Іван Горбачеський похований із родиною на празькому цвинтарі «Шарка» (Šárka), поблизу костелика св. Матея.

Пам'ятник Іванові Горбачевському у Тернополі

Меморіяльна дошка видатному вченому у Відні роботи скульптора Любомира Яремчука

Наостанок пунктиром окреслю іще двох видатних науковців.

Антін Горбачевський (1856-1944) – молодший брат Івана. Доктор права, адвокат, видавець газети "Діло", член державного трибуналу Австро-Угорщини, депутат Галицького сейму часів Австро-Угорської імперії, делеґат Національної ради ЗУНР, співзасновник Українського національно-демократичного об’єднання, заступник голови дипломатичної місії УНР у Варшаві.

У міжвоєнний час був депутатом Сенату (вищої палати парламенту) Польщі від Тернополя, як найстаріший сенатор вів засідання до обрання керівництва парламенту. Голова Українського парламентського клубу.

Варто згадати i про ще одного українця-медика часів Австро-Угорщини - Ярослава Окуневського (1860-1929).

Окуневський був адміралом головного штабу флоту, керівником Головного медичного управління штабу військово-морських сил Австро-Угорщини, кавалером Рицарського хреста Франца Йосифа, ордена Рицаря іспанської королеви, французького ордена Почесного легіону, китайського імператорського ордена Дракона, найвищого титулу Мандарина та ще багатьох високих нагород багатьох держав.

______________

* Згадані дві книжки проф. Ярослава Гонського:

"Іван Горбачевський у спогадах і листуваннях"

https://repository.tdmu.edu.ua/bitstream/handle/1/8928/horbachevskiy.pdf

"Брати Горбачевські"

Пам'яті військово-морського лікаря, адмірала Ярослава Окуневського

 

"Личаківський цвинтар є містом у місті. При цьому, як завжди, лише внутрішнє місто й виявляється справжнім. Лише воно і тримає на собі весь тягар буття Львовом. Личаківський — це злагода мертвих. Вони співіснують ідеально, усі разом і так близько — Банах і Коцко, Ґорґолевський і Лівинський, Запольська і Крушельницька, Ґротґер і Труш, Ян Заграднік і Назар Гончар, Франко і Смолька, Шашкевич і Ґощинський, Конопніцька і Рудницька, повстанці й митрополити, астрологи і капелани, революціонери й пілоти, жертви Талергофа, Берези, Бриґідок, усі інші жертви і жертви тих інших жертв.

Іноді хочеться бачити поміж ними ще когось, бо дуже не вистачає. Наприклад, Віттліна або Куроня, чи скажімо, Джакомо Джойса і Джима Моррісона. Понад усе — адмірала Ярослава Окуневського. Де його Австро-Угорщина? Де той австро-угорський військовий флот, яким він командував? Добре б, щоб на Личаківському виросла золота гробниця завбільшки з океанський корабель."

Юрій Андрухович

Трохи помилився пан Юрій, адмірал не австрійською маринаркою командував, а її медичною службою, але масштабу цієї особистости то не применшує...

Ярослав Окуневський,

військово-морський лікар, громадський і військовий діяч, письменник, дійсний член НТШ, адмірал флоту Австро-Угорської імперії

* 5 березня 1860, Радівці, Буковина — † 24 жовтня 1929, Городенка, Станіславівщина

Ярослав Окуневський зробив рідкісну для українця в Австро-Угорщині військову кар'єру: став адміралом, очолював медичну службу австрійського військово-морського флоту. Розробив медичний статут флоту, який, з невеликими змінами, чинний і нині в багатьох европейських країнах. Постійно перераховував кошти для будівництва і розвитку різноманітних українських закладів і установ: «Рідної школи», сирітських будинків, товариства «Просвіта», львівських та чернівецьких видань. Допомагав студентам з бідних сімей, котрі хотіли здобути освіту. Ярослав та Теофіл Окуневські придбали разом Народний дім в Городенці, де розмістилися українські організації. Жертвував великі суми на створення Леґіону Українських Січових Стрільців. Очолював санітарну місію ЗУНР у Відні, керував санітарними справами в Державному Секретаріяті ЗУНР, сприяв створенню Першого гуцульського полку морської піхоти, яка в основному складалася з колишніх австро-угорських моряків.

Лицар:

Командорського хреста ордена Франца Йосифа, 1917;

Офіцерського хреста ордена Франца-Йосифа з Воєнною відзнакою, 1915;

Ордена Залізної Корони 3 ступеня, 1913;

Рицарського хреста ордена Франца-Йосифа, 1907;

Військового Ювілейного хреста, 1908;

Німецького Залізного Хреста 2 класу, 1916;

Ордена Почесного Леґіону;

Китайського ордена Подвійного Дракона 3 класу 3 ступеня,1897;

Іспанського ордена Військово-морських Заслуг 1 ступеня, 1892.

Нагороджений теж Бронзовою Ювілейною пам'ятною медаллю для збройних сил, 1899.

Я. Окуневський із дружиною, австріячкою Отілією Міллер

і доньками Теодорою (старша) та Ольгою

До гробу Генерала-лікаря, д-ра. Ярослава Окуневського

Д-р. Ярослав Окуневський народився 1859 року в Яворові* в священичій родині. скінчив медичні студії у Відні, під час студій був головою тутешньої Січи. Присвятив своє життя медичній службі, при війську Австро-Угорської монархії. Ще молодим лікарем звернув на себе увагу надзвичайною енергією і самопосвятою при поборюванню пошестей. Під час одної пошести червінки в Далмації, наприклад, масові захорування навели таку паніку на населення, що адміністрації не можливо було знайти ні одного шпитального слуги, ні одного цивільного лікаря. Прислуга шпиталева, яка ще не захоріла, розбіглася. Д-р Окуневський зголосився добровільно до рятункової акції, сам власноручно виносив і відвозив хорих, переводив дезінфекцію ба навіть власноручно ховав померших, бо не можна було знайти для того ні священика, і нікого з людей, щоб викопати могилу. За свою самопосвяту він ледве не заплатив життям, бо й його пошесть не оминула і довгі тижні боровся він між життям і смертю. Військова команда вміла оцінити заслуги талановитого українського лікаря, він скоро піднімався в службовій ранзі, так що під час війни займав він найвище можливе для фаху морського лікаря, становище в державі Австро-Угорській - він був Санітарним шефом Австро-Угорської маринарки. Під час своїх службових подорожів об’їхав він не раз всю земну кулю, зазнайомився з чутими землями й життям на них. З цих часів датуються всім знані його «Листи з чужини», натхнені любов’ю до батьківщини, гуманністю, любов’ю до людини взагалі, а особливо - до нашого нещасного поневоленого народу. На цей літературний твір наша література може бути горда перед иншими літературами, бо в нім, при тонкім дару спостереження, вживім представленню явищ життя є стільки теплоти й любови, як ні в яких инших творах подібного типа.

За часи війни наша суспільність зобов’язана генералові Окуневcькому за те, що він підняв cвій голос в обороні жертв Талєргофа й поклав кінець Талєргофській трагедії.

По розпаді монархії генерал Окуневський, бувши ліквідатором санітарного відділу морського міністерства і заступником Української національної Ради, при тій ліквідації, зголошується до служби Української держави. Здавалося б, що це була як раз та сила, що була б покликана врятувати Рідну Землю бід страшної небезпеки повоєнних пошестей. Але, на жаль, сумні наші внутрішні відносини не дали нам використати цієї сили. Українська громада не розуміла розмірів тієї небезпеки, не уявляла, що вона загрожує нашим найсвятішим стремлінням.

З Київа Генерал Окунєвський через відомі події взагалі ніякої відповіді не дождався, та й з Галичини не пороблено було ніяких систематичних кроків для організації боротьби з найбільшим нещастям нашого Краю [плямистим тифом]. Генерал Окуневський, який ту небезпеку бачив в усій її грозі, звернувся на початку 1919 року в своїм імени, ніким на те не уповноважений, до різних країв з закликами, і проханням о порятунок. На його заклики, підтримані Австрійським Червоним Хрестом відгукнулись 6 держав і 9 ріжних Червоних Хрестів в тім числі, й Женевський міжнародний Червоний Хрест. Ся остання інституція вислала своїх відпоручників до Галичини; її генеральний делеґат д-р Фріх об’їхав наші села, заглянув в поражені нещастям селянські хати, поки нарешті й сам не зліг на плямистий тиф. До Відня була скликана міжнародна конференція для поборювання пошестей на Сході Европи, на якій представники шести держав та 9 Червоних Хрестів висловили свою готовність прийняти участь в організації допомогової акції в міжнароднім масштабі. Але така широка допомогова акція була б можлива лишень тоді, і цього нам Українцям неможна ніколи забувати, - як би ми самі проявили на тім полі належну енергію, і тим заімпонували чужим землям, нашу молоду державу мало хто знав і в її життєздатність мало хто гаразд вірив, та що ми мусіли щойно здобувати собі симпатії в чужих землях. Генерал Окуневський дістав правда незабаром повновласть заступати З.У.Н.Р. в санітарних справах, але за нуждою в Галичині і хаосом на Великій Україні, ніяких поважних на ту роботу засобів. Широко розпочата акція звелась таким робом до кількох транспортів санітарного майна та одної більшої експедиції. Бачучи мізерність розмірів нашої роботи супроти розмірів нещастя, західні держави не поспішали з перепустками через бльокаду, так що й та експедиція прийшла з великим запізненням. А тим часом небезпека насувалась все чорніше; пошесть обхоплювала все ширші лави борців. Правда, в тій нашій акції на одну набуту нами санітарну одиницю відійшло на Україну дві дарованих від инших земель, але все разом взяте при такім поширенню лиха було не більше як каплею води в морі вогню.

Нарешті всі українські армії, яких не могли знищити армії сусідів, були цілковито знищені епідеміями в трохкутнику смерти, а з ними зійшли в могилу й найліпші наші надії. Раптовим пеклом назвав той трохкутник смерти чужинець майор Ледеррей, що провів на Україну споряджену Генералом Окуневським експедицію і подав світові потрясаючі описи того, що він на Україні бачив.

Тяжкою трагедією для Генерала Окуневського було бачити наступаючу грозу, бачити її неминучі катастрофічні наслідки, своєчасно знати, як і чим тому лихові запобігти, та не мати змоги того зробити, бо українське суспільство, запалене огнем визвольної боротьби, не добачало сього найстрашнішого ворога, чорної мари пошестей; бо воно забуло, що від того вогога гинула в історії людства не одна держава, хоча б античні Атени, що так само, як і Україна загинули в Періклові часи від плямистого тифа. Великою заслугою Окуневського є те цо тисячам хорих було врятовано життя тими засобами, що він їх зібрав та в чужих землях випросив.

Після катастрофи віддав Генерал Окуневський всі свої сили на працю для Червоного Хреста Великої України, щоб рятувати далі принаймні життя поодиноких людей та бодай на будуччину створити той орган який стояв би завше на сторожі українського народа і рятував би його від подібної небезпеки. В 1920 році ще раз закроювалась широка рятункова акція для населення України, - та й ще раз розбилася з вини деяких українських чинників і наслідком довгих і тяжких зусиль Червоного Хреста було знову лише кілька, санітарних транспортів та одна нова рятункова експедиція. Знову каплі в морі, але ті каплі дали змогу Українському Червоному Хрестові вдержатись в найтяжчу хвилину, коли його існування було найбільш загрожене. Він існує по нині й, віримо, буде існувати на добро українського народа.

А на будову його фундаментів чимало каменя знесено руками сивого Генерала з Галицького Яворова.

В 1922 році й та праця з політичних причин стала неможливою. Генерала не заскочив цей момент несподівано: ще з року перед тим: він, немов молодий студент, проробив у вільні години цілорічний курс по віденським шпиталям, щоб набрати вправи в тих нових методах медицини, що повстали в часі, коли він, як морський санітарний шеф старої монархії, був цілковито зайнятий адміністративними справами. І коли ширша організаційна праця стала неможливою, він не схотів спочивати без діла, як пенсіоніст, а вернув до Галичини, до Городенки на дальшу службу своєму народові, вжє не як Генерал, а як рядовий робітник-лікар. Дарма, що для того мусів розлучитись з своєю дорогою родиною. Вернув з надломаним здоров’ям і розбитим серцем, але з незломаною любов’ю до Рідного Краю і вірою в його будучину.

Не раз забирав він голос в пресі, щоб кликати земляків до згоди, до шляхотности, до енергії, щоб поборювати нашу призвичаєну млявість, безпорадність і недбальство.

Як чесний жовнір остався він на своїм посту до останнього віддиху 24 жовтня о 11 годині перед полуднем перестало битися зломане серце, і славний український Генерал закрив на віки очі. Нехай же його вірність, його любов до Рідного Краю і його енергія перейдуть в тисячі молодих сердець українських. Нехай гіркий довід його життя послужить наукою для нашого суспільства в будуччині. Перед одвертою могилою нехай кожний Українець дасть собі слово наслідувати у своїм житті Генерала Окуневського. Зокрема, нехай кожний український студент медицини держить перед очима образ, як зморений иншою працею сивий Генерал поспішав до шпиталю на вправу,- часто не мавши часу на їжу; він, що мав за плечима 50 років лікарської вправи. І лише для, того, щоб і найновішими методами медичної науки послужити братам у ріднім Краю.

А він нехай спочиє в рідній землі під прапором Червоного Хреста, якому життя своє служив так вірно.

Надіслано у 2010 р. з церкви Св. Варвари у Відні.

__________________

* Так в ориґіналі.

Д-р Егон Бальцар, внук Я. Окуневського, син Теодори,

лікар-педіятр з університетської клініки у Відні, з дружиною

Ще й досі поширюється думка, що адмірал Я. Окуневський наклав на себе руки. То не є правда. Про те, хто й навіщо то поширював і якими були правдиві обставини його смерти - у дуже цікавій публікації Ярослава Ганіткевича "Як закінчив життя контр-адмірал Ярослав Окуневський" http://ntsh.org/content/yak-zakinchiv-zhittya-kontr-admiral-yaroslav-okunevskiy

Ярослав Окуневський похований у Городенці, поруч зі старшим братом Теофілом Окуневським, правознавцем, громадським і політичним діячем, послом до парламенту Австро-Угорщини та Галицького сейму

 

Спогади. Київ, Темпора, 2009

Короткий документальний фільм "Ярослав Окуневський" https://www.youtube.com/watch?v=3fbYCw3om30

Вечір в Индіях. З подорожних споминів.

Д-р Я. О-скій [Ярослав Окуневський]

Дѣло, 17.02.1890

https://zbruc.eu/node/33029

В Єгиптї. Подорожні спомини.

Д-р Яр. О-ий [Ярослав Окуневський]

Дѣло, 12.02.1892

https://zbruc.eu/node/61767