В 1050-ліття смерти св. княгині Ольги

1050 років тому померла св. княгиня Ольга — княгиня київська (945—962), дружина київського князя Ігоря Рюриковича, мати київського князя Святослава.
* близько 910 — † 11 липня 969

“Хрещення княгині Ольги”. Картина маріюпольського художника Сергія Кирилова.

Петро Ісаїв*
ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ СВ. КНЯГИНЯ ОЛЬГА?
В 1000-ліття її смерти

“Свобода”, 10, 11 і 12 червня 1969

У “Свободі" з 1 травня ц. р. вміщено статтю Леоніда Полтави „Велика нагода”, в якій автор відмітив, що “за найновішими дослідами і цілком переконливими джерелами, вона (княгиня Ольга) народилась у ...Болгарії . ...Місце народження нашої володарки — місто Плисков, старовинна столиця Болгарського царства, а Ольга була посвоячена з родиною найвидатнішого болгарського володаря Симеона Великого... Прийшов час українським історикам ґрунтовно перевірити власні й чужі тенденційні писання..." Разом з Ольгою прийшло й християнство в Україну з Болгарії на початку 900-иx років. Далі автор статті пропонує поєднати відзначування тисячоліття кн. Ольги з першим 10-річчям Тижня Поневолених Націй.

Вістки в історичних джерелах
У зв'язку з цим хочу подати тут важливіші вістки і про походження кн. Ольги, які є в історичних джерелах, і з'ясувати їх деякі інтерпретації. Почну від тих джерельних вісток, що їх подав проф. Микола Чубатий у своїй дуже цінній праці „Історія християнства на Русі-Україні" [1].

1. В “Повісті временних літ" написано під роком 903-им таке (проф. М. Чубатий подає цитати мовою літопису, а я тут і далі перекладаю їх на сучасну українську мову): „Ігор підростав і ходив за Олегом і слухав його, і приведено йому жінку від Пьскова, іменем Ольгу". Цю цитату подано за так зв. Лаврентіївським списком з ХІV сторіччя.

2. Яків Мних написав: “Ольга народилася у Плесківській стороні. Отця мала поганина, також і матір нехрищену від язика Варязького" [2].

3. Далі проф. М. Чубатий відмітив, що п. Парамонів вмістив у місячнику „Віра і Культура'', ч. І, Вінніпеґ 1960 p., вістку про віднайдення нового джерела про походження Ольги, а саме повідомлення одного закордонного посла у Царгороді, який був там якраз у часі побуту кн. Ольги в тому місті і який написав, що Ольга походить з роду Гостомиля (мабуть, має бути Гостомисла — П. І.) з-над Чудського озера, з племенн кривичів. Одначе, п. Парамонів не подав ні імени, ані національности того посла, а також не подав, де та вістка була надрукована або де зберігається даний рукопис, якщо та вістка ще не була надрукована. Тим то проф. Микола Чубатий слушно застерігається, що передає ту інформацію на відповідальність журналу (я сказав би на відповідальність автора вістки). Від себе додам, що ту саму вістку подав д-р С. Я. Парамонів у своїй книжці: „Звідки ми, чиї ми діти" [3], тільки там не відмічено назви роду кн. Ольги. Доки не перевірено цієї вістки і вірогідности відносного документу, не можна ще вважати її за джерельний доказ.

4. Розповідаючи про адміністраційно-податкові реформи кн. Ольги по смерті Ігоря, автор „Повісти" згадав під 947-им роком, що “i сани її стоять у Плескові до цього дня".

У зв'язку з наведеними вище джерельними вістками ввиринають дві трудності. Наводну з них звернув увагу проф. М. Чубатий, а саме, що в той час ще не було містa Пскова. Це вияснив він так: .”Автор „Повісти", пишучи це на початку ХІІ ст., коли Псков над озером Чудським уже існував як знатний город, мав на думці походження з околиці Пскова, отже зі словінської землі". Одначе, цього пояснення, на мою думку, не вистачає з двох причин. Поперше, як знаємо, в основу т. зв. Несторового літопису ввійшли давніші літописні зводи: Теопемпта з 1039 p., Никона Великого з років 1069-1073 і Початковий звід з 1112 р. Можна припускати, що вістку про Ольгу взяв Нестор чи згодом Сильвестер зі зводу Теопемпта з 1039 p., який був найближчий до часів Ольги, тим більше, що при тій вістці є дата, рік, який ледве чи могли знати в пізніші часи. Подруге, також і Яків Мних написав, що „Ольга народилася у Плесківській землі", а він писав у половині ХІ ст. Отже, автори тих вісток могли мати на думці іншу місцевість.

Тут вкажу й на другу трудність. У Лаврентіївському списку написано „від Пьскова", одначе в Іпатіївському списку вжито назви „від Пльскова", а як знаємо, буква “ь" (їр) переходила часом у повноголосне „є" [4]. Тим то це слово треба читати „від Плескова", як вжито ту назву і в деяких інших літописах. Наприклад, у Новгородському першому літописі сказано, що Ігор „привів собі жінку Плескова" [5]. (Див. ще про Плесків під точкою 11 і наприкінці цієї статті).

Нижче подаю інші згадки чи додаткові вістки про походження кн. Ольги.

5. і 6. В Архангелогородському літописі додано в тій вістці після „іменем Ольгу" - ” “десяти літ ([5], стор. 262), а в Патріяршому або Никонівському літописі написано подібно „літ 10" [6].

7. У деяких літописах названо кн. Ольгу Оленою, як, наприклад, у Радивилівському списку [7]. А візантійський цісар Костянтин Багрянородний, що розмовляв з Ольгою і описав її побут на візантійському дворі в своїм творі „De caeremoniis aulae Byzantinae" (вид. Бонн, 1879). називає Ольгу Гельґа. Визнавці варязького походження Ольги подавали це як один із доказів на ту теорію, уважаючи, що ім'я Гельґа є норманське, але, коли прийняти за правдиву вістку, що кн. Олег перезвав Ольгу за своїм іменем (див. далі), то цей доказ втрачає зовсім свою силу.

8. В. Н. Татіщев у своїй книзі „История российская" [8] видрукував так зв. Йоакимівський літопис, який Татіщев приписував новгородському архиєпископові ХІ сторіччя, одначе згодом в науці прийняли, що той літопис написано в XVII ст. і що в ньому подано побіч вісток, зачерпнутих з давніх джерел, також ряд леґенд і авторських здогадів, типових для літописців XVII сторіччя. В тому літописі написано: „Коли Ігор змужнів, оженив його Олег, видав за нього жінку з Ізборська, роду Гостомислового, яка називалася Прекраса, а Олег переназвав її і назвав в своє ім'я Ольга". (Згадана История Татіщева, стор. 35). Ізборськ - цe одне з найдавніших міст, згадане в літописі вже під 862 р. Тепер воно є селищем Печорського району, Псковської области.

9. Д. С. Лихачев відмітив, що пізніше постало багато леґенд про те, як оженився Ігор з Ольгою, і, що тексти тих легенд видруковано в книзі: Ф. Гиляров, Предания русской начальной летописи. Москва. 1878, стор. 153-158. До тих пізніших леґенд можна зачислити леґенду, немов то Ольга була дочкою перевізника, що перевозив людей човном через ріку чи озеро, і що Ігор познайомився з нею під час одного такого перевозу.

10. У XVII ст. появився життєпис св. Ольги, вміщений у т. зв. Степенній книзі (1.6), який приписують священикові Сильвестрові, що жив спершу в Новгороді над Ільменським озером, а згодом у Москві. В тому життєписі сказано, що св. Ольгу „привела Плесківська сторона, яка є з области землі Руського Царства, з села, званого Вибутським. близько границі жителів Німецької влади, від язика Варязького, з роду не княжого і не вельможного, а з простих людей". При тому автор не покликається на ніяке джерело, ані на усне передання.

11. Ще слід відмітити, що в ХІІІ ст. псковський пepeписувач “Повісти временних літ” пояснив, що Псков і Плескова не той самий город (“Полное собрание pycских летописей", т. IV , СПетербург, 1848, стор. 174), одначе історики, видно, не зважали на це пояснення, і московська, а за нею й українська історіографія прийняла, що кн. Ольга походила з Пскова.

Вістка про болгарське походження кн. Ольги

12. Аж 1888 року архимандрит Леонід видрукував джерело, в якому сказано, що Ольга була княгинею з Болгарії. Заки наведу відносну цитату, відмічу, що apґyменти за болгарське походження кн. Ольги добре зібрав і вказав відносну літературу болгарський архимандрит Нестор, кандидат богословії (це науковий ступінь. що відповідає колишньoмy ступневі маґістра в царській Росії), у своїй написаній болгарською мовою статті .,Имал ли е в жилите си бъъгарска кръв киевският княз Светослав Игоревич?" (Чи мав у своїх жилах болгарську кров київський князь Святослав lгopeвич), вміщеній в „Духовній Културі" (Софія, Болгарія, книжка 12, грудень 1964), що є місячним журналом релігії, філософії, науки і мистецтва. Треба пам'ятати, що його видають під комуністичним режимом.

Я скористав вище з деяких даних у тій статті, а зокрема, йдучи за вказівками літератури, відшукав статтю архимандрита Леоніда: „Откуда родом была св. великая княгиня русская Ольга?", що була вміщена в науковому журналі „Русская Старина", СПетербург. том 59, за липень, серпень і вересень 1888, стор. 215-224 (я користав з мікродруку того журналу, що його має бібліотека Пенсилванійського університету).

Отже, архимандрит Леонід знайшов між рукописами збірки графа А. С. Уварова частину літопису, що його в останній редакції написано в 2-й половині ХV ст., як видно з даних, у Володимирі над Клязьмою. В тому літописі є така вістка: „А Ігоря оженив (Олег) в Болгарах, видав за нього кяяжну, іменем Ольгу. І була дуже мудра". (Цитов. стаття, стор. 217 і текст літопису стор. 233).

Ту саму вістку подав згодом архим. Леонід у своїй праці „Систематическое описание славяно-российских рукописей собрания гpaфa А. С. Уварова, ч. IV, Mocква 1894, стор. 25.

Її вірогідність

А тепер кілька слів про вірогідність того літопису. Є це літописна частина за роки 862-1174. Вона є скороченням Початкового літопису і написана, сказати б, телеграфним стилем. У цьому літописі нема леґендарних вісток, а дано в ньому пояснення і доповнення деяких місць Початкового літопису. На думку архим. Леоніда, автор цього літопису мав якісь інші писані джерела, про що свідчить цілість тієї віднайденої літописної частини, яку архим. Леонід видрукував на кінці своєї статті як додаток („Приложение"). Та цілість за згадані роки займає приблизно півтори сторінки друку (стор. 223-224).

Автор згаданої болгарської статті архим. Нестор додав ще такий момент до вірогідности цього літопису: „Як знаємо, в зв'язку зі знищенням Києва татарами 1240 р. і з ін„ Київський митрополит Максим переніс свій осідок з Києва до Володимира над Клязьмою 1299 р., і тоді певно перенесено давніші літописи і традиції з Києва, де жила кн. Ольга, до Володимира, і автор згаданого літопису міг взяти з них вістку про болгарське походження кн. Ольги".

Архим. Леонід відмітив, що. той літопис можна назвати Володимирським, і так називає його архим. Нестор, одначе тепер слід назвати його, для відрізнення, хіба Володимирським літописом ІІ, бо під цією назвою видруковано інший літопис у “Полном собрании...", т. 30, Москва, 1965.

А тепер, як погодити незгідні між собою вістки в різних історичних джерелах? Архим. Леонід пояснив це так. У найдавніших літописах сказано, що Ольга пoxoдила з Плескова, і ніде нема пояснень, де була та місцевість. А за часів Ольги був тільки один Плесків, а саме місто Плиска у Болгарії, її столиця до 921 р. Закінчення тієї назви „ов" (Плесков), на думку архим. Нестора, взяли літописці з грецької мови, з грецьких джерел. На думку архим. Леоніда, аж згодом, коли княгиня Ольга стала героїнею, люди хотіли прославити свою землю як її батьківщину. На її честь названо місто Псков. Згадка, що сани Ольги “стоять у Плескові до цього дня" — це вставка в літописі з пізнішого часу, бо її нема в Перєяславському літописі, складеному, як видно, на основі Київського літопису в початку ХШ ст. Нема її і в згаданому Володимирському літописі другому.

Архим. Леонід відмітив, що в зв'язку з вісткою про болгарське походження Ольги стають зрозумілими і деякі справи, зв'язані з прийняттям християнства на Русі, зокрема стає вірогідним, що священик Григоpiй, з яким кн. Ольга їхала до Царгороду, це той самий болгарський пресвітер монах Григорій, що був співпрацівником болгарського князя Симеона. Вказівки на це подав М. Оболенський у праці: „Несколько слов о первоначальной pycской лѣтописи", Москва, 1870 р. На думку архим. Леоніда, священик кн. Ольги — це, мабуть, той самий пpecвiтер Григорій, що переклав дві грецькі хроніки -– Гeopгія Амартола й Івана Малали. А архим. Нестор відмітив вістку в згаданому вже Йоакимівському літописі, що цар Симеон вислав у Київ “іереїв учених і многі книги" (В. Татіщев. цит. твір. стор. 112), і висловив здогад, що це було, мабуть, тоді, коли князь Олег забирав Олену-Ольгу до Києва враз із її почетом.

На думку архим. Леоніда, Святослав хотів володіти в Болгарії, бо уважав, що він має більше прав на неї, як візантійці, а архим. Нестор у згаданій статті розвинув думку, що Святослав воював в дійсності не проти болгар, а проти Візантії, хотячи об'єднати Київську Русь з Болгарією і перенести свою столицю з Києва До Преслава, близько гирла Дунаю.

Здогадний родовід

Архим. Нестор подав такий родовід кн. Ольги. Болгарський цар Борис І (852-889) мав сина Симеона, пізнішого болгарського царя, і дочку Анну, що вийшла заміж за Сондоке або Сурдина, великого боярина, який походив з визначного староболгарського княжого роду. А боярин Сондоке і йото дружина Анна мали двох синів і п'ять дочок. Четвертою була Олена - і це її, на його думку, забрав князь Олег з Плиски 903 року, щоб видати заміж за малолітнього тоді ще Ігоря. Олег змінив її ім'я на Ольга, за своїм іменем. Отже, болгарський цар Симеон І 893-927) був дядьком Ольги. При цьому архим. Нестор покликається на книжку Стилияна Чнлингировя ,.Какво е дал българинът на друтите народи", Софія, 1941. стор. 31 і 32.

Ще відмічу, що архим. Нестор написав кандидатську працю на цю тему. Думаю, що згадана стаття архим. Нестора є скороченням чи поданням змісту тієї праці.

Наукові труднощі

Одначе, коли прийняти болгарське походження кн. Ольги, виринають наукові труднощі, як погодити з собою різні джерельні вістки, а зокрема про охрищення Ольги. Наддунайські болгари прийняли християнство 864 року, за царя Бориса. Oтжe, якщо Ольга походила з болгарського княжого роду, то повинна була бути охрищена ще дитиною. А вістку про її охрищення подано не тільки в українських літописах, але й у закордонних, а саме у двох візантійських хроніках - Кедрина та Зонареса, а також в німецькій хроніці (писаній латинською мовою), т. зв. „Continuator Reginonis" (див. цитов. книга проф. М. Чубатого, стор. 176). Тим то. приймаючи болгарське noxодження Ольги, треба прийняти дві можливості — або в той час ще не всі болгари були охрищені, або другу можливість, на яку вказав архим. Леонід, а саме, що, на думку декого, Ольга була тайною християнкою, а до Царгороду їхала не для того, щоб самій прийняти Святу Тайну Хрищення, а в справі охрищення всього народу Київської Руси, а також, щоб отримати в звязку з тим королівський (царський) вінець, але отримала тоді тільки титул архонтеси. Обидві ці можливості залишаються тільки припущеннями, здогадами, а не науковими твердженнями, бо на них нема потверджень в історичних джерелах.

Що прийнято в науках?

Хоч архим. Леонід подав двічі вістку про болгарське походження кн. Ольги в наукових виданнях (1888 і 1894, як наведено вище), проте в російській науці не прийнято такого погляду. Не прийняли його ані визнавці погляду про її варязьке походження, ані визнавці її слов'янського походження. Не прийнято його і в українській науці. У підручниках та енциклопедіях, виданих під большевицьким режимом, або подано, що кн. Ольга походила з Пскова, або нічого не подано про її походження.

Трохи подібна ситуація і щодо часу існування міста Пскова. Російський історик Церкви проф. Е. Голубинський висловив погляд, що „Псков у час кн. Ольги ще не існував — появився пізніше" [9]. Подібно написав під большевицьким режимом Н. Bopонин: ,Ледве чи ноги Ольги ступали по псковських вулицях. Ще на початку ХІ ст. Псков був для Києва свого роду Сибіром" [10]. Проте, в Українській Радянській Енциклопедії подано, що вперше згадано Псков у літописі під р. 903 (це написано в літописі власне в зв'язку з походженням Ольги — П. І). Те саме відмічено і в книжці М. Н. Тихомирова „Древнерусские города", Москва, 1956 [11].

Тільки в белетристиці український письменник Семен Скляренко прийняв дещо з теорії болгарського пoxoдження кн. Ольги в своїй повісті „Святослав" (виданій 1950 і 1960).

Лише болгарська наука розвинула ту теорію після першої світової війни. Архим. Нестор покликався гoловно на дві болгарські праці, а саме: Н. P., Св. Олга - българска княгиня, нови исторически разкрития, часопис „Зора", София, ч. 4820 з 25 липня 1935 р. - і на працю Стилияна Чилингирова, наведену вище.

Підсумовуючи думки своєї статті, хочу відмітити, що питання походження кн. Ольги треба все ж таки вважати за невирішене остаточно. Бо про болгарське походження кн. Ольги говорить тільки одне джерело, а його вістку тяжко погодити з іншими вістками, зокрема з вістками про охрищення Ольги, засвідчене в багатьох історичних джерелах. Тим то можливо також, що вістка про болгарське походження Ольги є тільки пізньою інтерпретацією її автора, який знав, що місто Плиска існувало в Болгарії. Це питання, на мою думку, вимагає ще основного nepeгляду й основної аналізи всіх джерельних вісток в тій ділянці. Можливо, що до вирішення цього питання зможе причинитися джерело, про яке подав вістку д-р С. Я. Парамонів (див. вище). Я почав робити заходи, щоб про те джерело отримати докладніші інформації.

Ця моя стаття може стати початком для такого основного перегляду цього питаяня.

Ще одна можливість ї

А коли це питання, як мені видається, щe відкрите, то нехай мені буде вільно внести до нього ще один момент. Коли я шукав місцевости Плескова в енциклопедіях, то знайшов відомості про українське село Плисків, подані в Українській Радянській Енциклопедії (написаній в московському-об’єдинительному дусі). Це село лежить над річкою Роська, притокою ріки Рось, близько її джерел. Належить воно тепер до Погребищенського району, Вінницької области. Нічого не знаю про історію цього села, про час його заснування чи про час надання йому такої назви. Можливо, що після того, як княгиня Ольга стала героїнею в очах українського народу, названо те село в її честь Плисковом, подібно, як висловлено припущення щодо назви Псков (див. вище). Одначе, якщо при основній аналізі джерельних вісток не втрималась би згадана болгарська теорія - якщо прийняти, що Пскова ще в той час не було та що Псков і Плесков це не той самий город, то чи тоді не слід нам було б шукати місця походження святої княгині Ольги у цьому Плискові, таки ж на українській землі?
__________________
* Петро-Маркіян Ісаїв (26 січня 1905, с. Ліски, Станіславівщина — 23 лютого 1973, Філадельфія) — історик, журналіст, видавець, педагог, пластун, громадський діяч української діяспори. Доктор філософії (1947), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Почесний професор історії України Українського Католицького Університету імені Климента Папи у Римі, член Українського історичного товариства, Товариства українських письменників і журналістів, Американського історичного товариства та Американської історичної асоціяції.

[1] „Історія християнства на Русі-Україні", Рим-Ню Йорк, 1965, стор. 172-173  http://diasporiana.org.ua/religiya/2084-chubatiy-m-istoriya-hristiyanstva-na-rusi-ukrayini-t-1-do-1353-r/.

[2] Твір Якова Мниха з половини ХІ сторіччя, що його перевидав Макарій Булгаков у своїй праці “История Русской Церкви", І. СПетербурґ, 1868, стор. 255.

[3] Вінніпеґ, 1963, стор. 11.

[4] Див. о. І. Д. Попович: Граматика церковно-слов. мови,Мондер, Канада. 1958. стор. 18.

[5] Див. Лихачев Д. С. Повесть врем. лет. т. ІІ. Москва - Ленинград 1950, 262 стор.

[6] „Полное собр. русс, летоп.", т. ІХ. СПетербург, 1862. перевид. в Москві 1965. стор. 15-16.

[7] “Лѣтописѣ по Лавр, списку", СПетербург, 1872. стор. 28.

[8] Кн. І, ч. 1 перевидана: Москва-Ленинград 1962.

[9] Його праця: „История Русской Церкви", т. І, Москва, 1901, стор. 80.

[10] його праця: Псков, „Древнерусские города", вид. AH ССCP. Mocквa–Ленінград, 1945, cтop. 45; обидві ці цитати подаю за статтею архим. І Нестора, на його відповідальність.

[11] Я користав з англійського перекладу цієї книжки, виданого в Москві 1959, див. там стор. 11 і 14.

До 55-х роковин відходу скульптора і воїна

Сергій Литвиненко,
скульптор, громадський діяч, вояк

* 5 жовтня 1899, Пирятин — † 20 червня 1964, Нью-Йорк

“Свобода”, 24 червня 1964
Несподіваний відхід у вічність голови Об'єднання Мистців Українців в Америці й голови Літературно-Мистецького Клюбу в Ню Йорку, видатного українського мистця-скульптора й видатного громадянина Сергія Литвиненка став тим більшим ударом для американсько-української громади, що ще кілька днів тому він був повний життя й енерґії. Ще два тижні тому він, у веселому тоні, промовляв на закінченні сезону в Літературно-Мистецькому Клюбі і укладав із деким з приявних пляни щодо осіннього сезону в Клюбі і нових мистецьких виставок. У четвер минулого тижня пішов до лікаря порадитись щодо болів в околиці серця. Не послухавши поради лікаря — вернувся ще додому, але вже не йшов тим своїм прикметним жвавим кроком, завжди випростований, як колишній бойовий вояк, а ледве — з допомогою лікаря — переборов невеличких два бльоки на долині міста Ню Йорку. Вночі треба було перевезти його до лікарні, з якої вже не вийшов.
Сергій Литвиненко був індивідуальністю, якої не легко заступити. Він єднав фанатичне укохання свого мистецтва і безперервну мистецьку творчість у своїй робітні — з рідким організаційним хистом та рідким зрозумінням для ширших громадських справ. Завдяки цьому він поклав величезні заслуги для українського культурного життя поза межами України, коли треба було саме організувати й творити нові цінності — від початку, з пустки, з нічого. Об'єднання Українців Мистців в Америці й Український Літературно-Мистецький Клюб в Ню Йорку — це його діти. Ці обидві станиці стали одними із найактивніших, найбільш продуктивних і навпозитивніших станиць американсько-українського життя.
Водночас Сергій Литвиненко мав ще дві рідкі в наших сумних умовинах риси вдачі, проживши майже 20 років а Західній Україні і одружившись із високоосвіченою галичанкою — він був соборником у повному цього слова значенні, себто не відрізняв галичан і наддніпрянців ні в теорії, ні в практиці, ставившись однаково до одних і до других, оцінюючи їх за їх індивідуальними вартостями. Водночас він був людиною великої особистої культури, людиною товариською, яка визнавала принцип, що творча праця і співпраця неможливі, коли вони не в'яжуть творців також товариськими зв'язками. 

Як мистець-скульптор С. Литвиненко не пішов за такими модними тепер в Америці крайнє модерністичними напрямками, проте з великою толерантністю і зрозумінням ставився до модерних творів своїх колеґ. Залишаючи суто мистецьку оцінку його творчости на пізніше, згадаємо особливо дві ділянки його мистецтва: його портрети та пам'ятники. В портретах він зафіксував риси справді чималої кількости його сучасників, особливо з літературно-мистецьких кіл, а його пам'ятники, які добули йому широку популярність, відіграють немалу національно-виховну ролю. І одною і другою ділянкою своєї творчости він посів тривале місце в історії українського мистецтва, як один із чільних наших скульпторів.

Сергій Литвиненко був людиною твердих національно-політичних принципів. Тому не дивниця, що коли йому справляли скромний ювілей, приготовивши його в тайні перед ювілятом, знаючи, що він був би рішуче від цього відмовився, — він був найбільш зворушений тоді, коли представники нюйоркського Відділу Об'єднання б. вояків українців в Америці передали йому Воєнний Хрест, як колишньому старшині Армії УHP. Очевидно, що в його картотеці у відповідних установах в Москві і Києві зазначено цю його непримиренну поставу до совєтського режиму і його вороже до будь-яких відхилів від неґативного відношення до тієї влади. Тому від часу змаршу совєтських військ до Львова в жадній советській публікації не згадувано прізвища автора величного пам'ятника на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі у Львові, дармащо цей пам'ятник раз-у-раз репродукується в УССР. Сергій Литвиненко з цього приводу обурювався, але уважав також, що це честь для нього, коли зараховано його до тих українських “буржуазних націоналістів", імена яких небезпечно згадувати.
Сергій Литвиненко був одннм із тих піонерів культурної праці в Америці, які надали напрямок певним ділянкам нашого тутешнього життя. Таким, як ним були Олександср Кошиць, Лука Мишуга, Роман Савицький — кожний в своїй ділянці культурної праці, хорового мистецтва, преси чи музики. Тому наступники Сергія Литвиненка матимуть вже чітко визначений шлях праці українських мистців й такого культурно-товариського осередку, як Літературно-Мистецький Клюб в Ню Йорку. Отож треба висловити тверду надію, що із смертю Сергія Литвиненка не замруть ті установи. Але ті станиці і нові їх керівники будуть довго-довго відчувати, що забракло справжньої душі, що не стало того, хто впоював духа в кожне діло, що його організував і що ним керував, — Сергія Литвиненка. Часто повторюване твердження, що “нема незаступної людини” стосується тільки формальної сторінки: звичайно, на місце того, що не стало, в обов'язки вступає його заступник чи обірається нового наступника. Але коли відходить людина понад пересічної міри, коли відходить індивідуальність, то її страшенно трудно заступити, бо індивідуальності є рідкістю у людському муравлищі.
Тому не тільки нюйоркські українці, але й вся велика американсько-українська громада зазнала великої, невіджалуваної втрати, і тому вся вона в глибокому смутку проводитиме його на спочинок. 
Іван Кедрин

Меморіял стрільцям УГА на центральному кладовищі в Яворові.

“Свобода”, 20 червня 1969
Цього року видатному скульпторові, прекрасній людині - товаришеві, сл. п. Сергієві Литвиненкові сповнилося б 70 років. Міцний полтавець, загартований хорунжий Армії УНP, випускник Краківської Академії Мистецтв у 1928 р. з 8-ми відзначеннями, парижанин і львов'янин, а по війні мешканець Ню Йорку, — він, оточений пошаною громади і піклуванням дружини, міг би й нині бути серед нас.
Але Сергій Литвиненко жив для інших; як засновник і довголітній голова Літературно-Мистецького Клюбу, він не лише турбувався про чергових учасників вечорів, а й про те, чи столи розставлені і чи цілі крісла. У тому ж будинку на 2-ій авеню, в робітні внизу, вікна не раз не гасли до пiзньої ночі: звідтам долітали уривки фраз різними мовами світу, але Сергій Литвиненко їх не чув, бо в такі години розмовляв своєю власною, мовчазною мовою мистецтва.
Він любив тих, кого відтворював у гіпсі, глині, бронзі, і любив те, що створив. Великий життєлюб — український Коля Бреньйон, закоханий у світ, не очікуючи відплати і не звертаючи уваги на сичання дорослих недоростків, Мистець і Вояк, він знав, що за три тисячі миль від Ню Йорку невтомний його Каменяр лупає скалу недолі чарівної України, і не журився тим, що окупант, репродукуючи цей пам'ятник І. Франкові у Львові, замовчував, прізвище його творця. У звільненій Україні без сумніву відтворять багато пам’ятників Поляглим, виконаних Сергієм Литвиненком з любов'ю і пієтизмом мистця-патріота.
Не тільки українські мистці і критики, як С. Гординський. В. Січинський, М. Ocтроверха, М. Черешньовський, B. Ласовський та чимало інших дали високі оцінки творчої праці скульптора. „Ню Йорк Міррор" з 1961 р. писав: „Фігурна скульптура C. Литвиненка представляє майстерний показ імпресіоністичної сили і буйного життя", а в нюйоркському виданні „Пікчерс енд Ексгібіт" підкреслювався „переконливо випрацюваний рух" його скульптур. За одну „Гетьманівну" С. Литвиненко удостоївся б пам'ятника у Києві. 

Гетьман Павло і гетьманівна Єлизавета "Лілі" Скоропадські

Мало хто з українських скульпторів поза С. Литвиненком оспівав так українку, як людину і як жінку. Ще менше авторів звертала увагу на робітників, лірників, поетів, рибалок, селян, вояків, дроворубів — на всіх тих, що творять український народ, як цей визначний скульптор. Із силою Стефаника він представляв cтeпoву Україну в камені, у триособовій композиції „Земля". Незабутнє враження справляє його розмірно невелика теракота „Не віддам", де у величній красі зображено українку-матір.
Людина типу Сергія Литвиненка не може відійти назавжди.
Думаємо, ще зустрінемося із Скульптором вже незабаром: у грудні на Виставці ОМУА в залі Літературно-Мистецького Клюбу. Між людьми і, можливо, у Пані-Вдови, є чимало скульптурних праць Сергія Литвиненка. Добре було на цій черговій щорічній виставці влаштувати, як один з відділів, під портретом скульптора роботи Володимира Ласовського, виставку Сергія Литвиненка з нагоди 5-річчя його відходу.
Леонід Полтава

Сергій Литвиненко, 1935 рік. Пам'ятник Митрополитові Шептицькому, який був встановлений на святкуванні 30-ліття Національного музею і 70-ліття від дня народження Митрополита. Знищений совєтською владою 1947 року (архівне фото).
Джерело: Радіо “Свобода”

Пам'ятник Іванові Мазепі у Керґонксоні, штат Нью-Йорк, встановлений українською діяспорою на початку 1990-х. Автор проекту пам'ятника Сергій Литвиненко. 

Сергій Литвиненко. Пам'ятник українцям, полеглим в Українсько-польській війні у Раві-Руській

Сергій Литвиненко. Надгробний пам’ятник Іванові Франкові

"У Львові, у збірці Національного музею, зберігається три скульптурні портрети авторства Сергія Литвиненка – «Шевченко в молодості», «Портрет П. Холодного» та голова дівчини, яка дивом уціліла і збереглася в дзвіниці Вірменської церкви. Також у Львові, завдяки старанням Є. Наконечного, вдалося знайти скульптурний портрет Івана Франка, який свого часу зробив митець. З розбитої гіпсової скульптури авторства Сергія Литвиненка, яка пролежала кілька десятиліть на горищі одного з львівських будинків і яку вдалося склеїти, відлили бронзове погруддя..."
З файного нарису Назара Скалюка "Скульптор, який возвеличив Каменяра" https://h.ua/story/272870/

“Більшої любови нема, як хто життя своє віддасть за друзів своїх.”
Напис на пам'ятнику поляглим 1914-1920 у Раві-Руській
“Свобода”, 23 червня 1964
Ню Йорк. — Визначний скульптор і громадський діяч, учасник Визвольних Змагань, Сергій Литвиненко, помер удару серця в нюйоркському шпиталі у суботу 20 червня 1964 року, о 4-ій год. по полудні, на 65-ому році життя.

Сергій Литвиненко народився 5-го жовтня 1899 року на Полтавщині. Середню освіту закінчив у 1917 р. Від січня 1919 р. до листопада 1920 р. був у Армії Української Народньої Республіки, в ранзі хорунжого. Відступивши на Захід, перебував два роки в таборі інтернованих українських вояків у Ланцуті й Вадовіцах. З останнього табору вирвався завдяки мистецьким здібностям — виїхав із Театром Окремої Кінної Дивізії, що гастролював у Західній Галичині.

Прибувши в кінці 1923 р. до Кракова, успішно склав студії у Краківській Академії Мистецтв. Там вчився від 1924 до 1929 p.p., беручи активну участь у житті Громади Українськнх Студентів-Еміґрантів при Академії, був головою Громади у 1926-29 p.p. Вчився в Академії у проф. Ляшки, який сам раніше вчився у Боз-Ар у Парижі.

Сергій Литвиненко закінчив Академію Мистецтв у Кракові з 8 відзначеннями і, на доручення проф. Ляшки, виїхав до Парижу, де влітку 1930 р. з успіхом виставляв свої скульптури у славетному сальоні Тюільрі. Після вивчення всіх музеїв і скульптурних скарбів французької столиці, С. Литвиненко повернувся восени 1930 р. у Галичину і жив у Львові аж до 1944 року. Там він щороку брав участь у митецьких виставках. Крім скульптури, займався українською керамікою, вів відділ скульптури в Українській Вищій Образотворчій Студії. У львівському періоді творчости мистець виконав багато визначних скульптурних композицій і пам'ятників, зокрема на могили поляглих героїв України, пам'ятник митрополитові Андреєві Шептицькому, бронзовий пам'ятник-монумент Іванові Франкові та ін.

У липні 1944 року Сергій Литвиненко прибув до Німеччини. По війні залишився на еміґрації, перебуваючи спочатку в таборі Карльсфельд, потім у Берхтесґадені, де творив як скульптор, та навчав молодих українських адептів. Від 1950 року мистець із дружиною оселився в Ню Йорку. Тут неомінно впродовж понад 10 років був обираний головою Літературно-Мистецького Клюбу, співорганізатором і учасником багатьох мистецьких виставок. Мав багато індивідуальних виставок. У Ню Йорку Сергій Литвиненко створив багато скульптурних портретів, у тому числі відзначений Великою Американською Нагородою бронзовий портрет Гетьманівни. Створив пам'ятник Іванові Франкові, що поставлений на оселі УРСоюзу в Ґлей Спей та пам'ятник гетьманові Іванові Мазепі, поставлений на оселі УНСоюзу в Кергонксоні, Н.Й.
Тіло сл. п. Сергія Литвиненка лежить у похоронному заведенні Петра Яреми, де в понеділок і вівторок, 22 і 23 червня будуть відправлені Заупокійні Панахиди. Похорон відбудеться в середу, 24-го червня, перед полуднем на Українському Православному Цвинтарі в Бавнд Бруку, на якому - між іншим — є чимало нагробників, виконаних покійним Сергієм Литвиненком на могилах видатних українських діячів і громадян. Осиротив дружину, відому громадянку Надію з Дзеровичів Литвиненко.

Зі смертю сл. п. Сергія Литвиненка українська культура втратила одного з найвидатніших своїх репрезентантів, а українська громада свого провідного і справді невтомного працівника. Його смерть — це чергова втрата, якої не можна заступити. Вічна Йому Пам'ять!

На першій знимці: Сергій Литвиненко, 1930-ті рр.
Джерело: Фотографії старого Львова

Пам'яті Леоніда Полтави

НАСТРІЙ СЬОГОДНІ

Краще б десь було умерти,
Де лише потрібно смерти,
Ніж лежать важким конвертом
У закритому столі;
Краще все ж було б загинуть
Від сліпої кулі брата,
Та загинуть в Україні —
У негинучій Землі.

Краще, ніж отак в пустелі
Йти скрипучими шляхами
І розшукувать Растреллі —
А стрічать “товаришів”;
Стріти ворога чи друга,
Лиш таких, щоб слід лишили,
Щоб лягли шабельним пругом,
А не дряпали душі.

Земле! Ти у нас єдина!
Світе! Ти для нас жаданий!
Так невже нема людині
Ні життя, ні прямо — плі?
Коли так, то краще вмерти б,
Де лише потрібно смерти, —
Ніж лежать важким конвертом
У забутому столі.

Леонід Полтава, він же Єнсен (справжнє ім'я Леонід Пархомо́вич) — поет і драматурґ на еміґрації, редактор еміґраційних видань ОУН(б).

* 24 серпня 1921, Полтавщина — † 19 квітня 1990, Нью-Йорк

Народився в родині сільського лікаря Едуарда Пархомовича, мати Любов Пархомович — учителька. Енкаведисти вбили батька, переслідували матір. Навчався у Ніжинському учительському інституті (1940). Після втечі сталінської влади з України — активіст культурницького руху, кореспондент українських видань Ромен та Харкова. Згодом — у підпіллі, відтак остарбайтер у Німеччині. Опинявся кількаразово в концтаборах; у повоєнні роки — у таборах для біженців у Німеччині. Живе кілька років у Парижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського радіо, згодом працює на радіо «Свобода» у Мюнхені. З 1958 — у США, де працює в українській редакції радіо «Голос Америки», редаґує щоденник «Свобода».

М’ЯЧИК
Якщо ж Господь тебе благословить
Своїм приходом, Земле юродива,
То, може, спинить погляд Свій на мить
Над всеземним, над щонайвищим дивом —
Над м’ячиком дитячим, що лежить
На пішоходах, — мертве сторожить.
Нахилиться, підійме й на долоню
Маленьку кулю щастя покладе,
І забіліє біль на Божих скронях,
І поцілує, наче для причастя,
Мільйони ручок в кульці світовій —
Мільйони ручок, що тяглись до щастя!

"Хлопець з Полтавщини, який уже відчув смак друкованого слова, виступав у періодиці, листувався з М. Рильським, 16 листів якого згоріли потім “у бараці десь біля Юнгфернгайде”, жадібно всотував нові враження, що стали невдовзі книжкою “За мурами Берліну”.
Книжкою, як для початківця, зрілою, перейнятою духом незалежности і критицизму.
Цей дух лишиться, коли й завершиться війна і поетові випаде побувати в різних країнах.
Ні захвату, ні замилування — тільки груба реальність під прицілом спостережливого ока.
Вирвавшись з однієї неволі, поет побачив неволю иншу і вчинив над нею суд по свіжих слідах."

НАЙНОВІША ЕВРОПА
Уже курить осінній вечір,
Як півзавалений димар.
Я чую, як пакують речі
На новий, черговий алярм;
Як за пробитою стіною
Хрипить натруджений рояль
І німка піснею нудною
Правдивий викликає жаль;
Як по маршах тяжких, дубових
Сім’я прасованих сусід
Розпочина нудні розмови
Про пиво, гроші і обід.
Слова зсипаються, як попіл…
А ти казав завжди в цей час:
“Від найновішої Европи
Охорони, о Боже, нас”.

З нарису Володимира Базилевського "ЛЕОНІД ПОЛТАВА (1921—1990). ЕВРОПЕЙСЬКА НІЧ"
Цей нарис і добірка віршів Леоніда Полтави: http://slovoprosvity.org/2012/12/21/%D0%BB%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%B0-1921-1990-%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BD%D1%96%D1%87/

«Він писав легко, багато й розхристано. Усе це пішло в забуття. Але якби знайшовся терплячий літературознавець і перечитав усе Полтавою написане, думаю, можна було б укласти вибір речей, що могли б претендувати на скромне, але власне місце в історії літератури».
Юрій Шерех

«Талановитий, хоч розпорошений на кілька жанрів (дуже доб­рі поезії для дітей), із поетичною проекцією якогось наче б Вергарнівського засягу та деякими Бажанівськими акцентами – хоч часами недопрацьований і, може, надто лег­кої руки, життєрадісно стверджений Леонід Полтава...» - писав Вадим Лесич.

Вечір стелиться. Пахнуть сквери.
Пішоходи вітер замів.
Повільніше стукочуть двері –
Дерев’яні серця домів.
Я не буду тебе чекати.
Ти й не знаєш, куди прийти.
Так сьогодні зірок багато,
І для мене у кожній – ти.
Хто ж ти? Хто я? Ми ж незнайомі!
Може, ти між сибірських хвиж... –
Вмерло серце в останнім домі.
Ключ у дверях...
Заснув
Па
ри
ж…
"В Ігоря Качуровського, який теж належить до цього ж покоління, є докладна розвідка про письменників цього творчого призову. Одні з молодих літераторів потрапили до Німеччини як остарбайтери чи як полонені. До закінчення війни вони гуртувалися довкола українського журналу «Дозвілля», що його редаґував Спиридон Довгань, та газети «Голос», редактором якої був Богдан Кравців. Ганна Черінь, яка тоді теж потрапила на територію Райху, написала у шістдесяті роки спогади «Під бомбами в Берліні». Вона розповідає про вбогу та обдерту Німеччину кінця страшної війни, про зустрічі з українцями в різних кінцях «фатерлянду» і про дивовижні долі наших людей у Другій світовій війні. Редакція «Голосу», де стала працювати й Черінь, не тільки видавала газету для українців у Німеччині, а й опікувалася курсами німецької мови під Берліном. На тих курсах був і Леонід Полтава. За словами Черінь, більшість курсантів потрапила в табори за колючим дротом – на вербувальні пункти СС, де формувалися різні частини Російської визвольної армії під командуванням генерала Власова та формації з інших національностей, які мали стати гарматним м’ясом для порятунку Німеччини, яка вже наближалася до своєї капітуляції. І лиш кількох українців пощастило врятувати працівникам «Голосу», озброївши їх в редакції підробленими посвідками. З-поміж них Черінь запам’ятала Михайла Ситника і Леоніда Полтаву. А до Німеччини він потрапив як остарбайтер. Йому було заледве двадцять. Він звідав смак табірного хліба – звезені з різних країн молоді люди жили в обплетених колючим дротом таборах і охоронялися, як в’язні у тюрмі. 

ЛЮДИ
І знову потяг буде йти
На Харків. Знов бліді дівчата
У вікна подають листи.
А, може ж, дійде? Може, мати
Візьме та й вийде? А як ні —
На потяг гляне із порогу.
Нехай хоч ці рядки дрібні
Побачать топтані дороги,
Оселю рідну… Все в листі
Так списано: про хліб, роботу,
Про дні, повиті чорним сном…
Щоб десь на гострім повороті
Їх німець кинув у вікно.

... Він має винятково важливі заслуги перед еміґраційною орґанізацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУРу. Про це згадують майже всі без винятку мемуаристи.
Разом із іншим Леонідом – Лиманом – вони вдвох викрали український шрифт із совєтської окупаційної зони й привезли його в один із таборів переміщених осіб, де нетерпляче ждав утаємничений у план молодих зухвальців майбутній ідеолоґ МУРу Юрій Шерех. За його словами, Полтава був людиною не просто кмітливою, в якої в голові з’являлися найнеймо­вірніші плани й ідеї. Ось характерний тому приклад. Шерех задумався про те, як утво­рити табірний український комітет. Його мемуари зберегли блискавичну відповідь-рецепт Полтави: «Нема нічого простішого як закласти установу. Треба тільки, щоб була кімната, в ній бюровий стіл і стілець. Ви сідаєте на стілець по один бік столу, а відвідувачі стоять по другий – і це вже установа».
Полтава був великим імпровізатором та авантурником. Очевидно, за інших обставин саме з таких виходять видатні полководці й політики. Це він, вирвавши шрифти з Пляуена, до якого вже входили совєтські війська, зробив ще одну велику справу. До шрифтів потяглися руки керівників кількох українських табірних орґанізацій і редакторів часописів. Ніяких юридичних прав на них групка літераторів не мала і, здається, мати не могла, і тоді Полтава майже в істериці накричав на Шереха, щоб той заснував спілку письменників.
З таких епізодів розпочався МУР."

З нарису Михайла Слабошпицького "ЛЕОНІД ПОЛТАВА. ТОЙ, ХТО ДОПОМІГ НАРОДИТИСЯ МУРу":
Цей нарис і підбірка віршів Леоніда Полтави: http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv24.html

ПОЕМА ПРО ПОВСТАНСЬКУ ПІСНЮ

Головному Командирові Тарасові Чупринці — Романові
Шухевичеві, воякам і старшинам Української Повстанської Армії

Засипає сріблом Карпати.
Поспішає сотня на чати.
Хай би й золото тут летіло —
Не до золота сотні діло!
Поспішає, та не сама:
Крок-за-кроком
Ярами
Ступає
Зима.

Все живе — в крижаній труні,
Навіть серць невидимі вогні…
А зима — мов у казці: на білім коні,
Закосичена, залелієна
Білим чадом, квітами білими
Щоб і кроку ступити не сміли ми!

До сукна прикипає тіло,
Не випрохуючи спокою.
І життя, що вже ледве тліло,
На прощання махає рукою:
І так легко нам розставатись
З двадцятьма молодими роками
Білий сніг, біла смерть…—
А як мати,
Доторкається ніжно руками…
Сивим сріблом завалює гори —
Сивим болем моєї країни.
Полонини, плаї, ізвори
Обертаються в павутину,
Вже й дуби — у осклілі ниті,

У ґравюри, різцем пориті…
Гори снігу спадають згори
І шепочуть: замри, умри.
Вже нема ні гори, ані споду,
Вже ти, брате, і небом обдертий.
Все умерло.
Лиш скаче негода
Білим вершником смерти.

Ми посивіли, хоч не сиві.
Ми поховані, хоч живі ще.
А довкола — північне диво
У сто пальців зловіщо свище,
І від холоду — чуєш, брате? —
Цокотять шпилями Карпати.
Як же, диво, тебе пережити?
Недожате лишилось жито,
Москалевих криниць забагато,
Щоб отак горілиць умирати!

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.
І як вогник, що вже пригас,
Заблищала, гойднулася пісня незнана,
Пісня чиста і гостра, мов скло:
Від Мазепи Івана
Аж до Довбуша —
Все в ній було!..
А над нами снігами ревло —
Всього світу злетілося зло
На цю сотню, від холоду п'яну.
— Пісню, пісню!— хрипить наказ.
Ніби вогник, що майже згас,
Стрепенулась, засяяла пісня
(У труні кожній пісні тісно).
Виє сотня, а чи співає?
Вмерла сотня, чи оживає?
Ще не час, ще не час, мій брате,
Як не нам,—
То хоч пісні не час умирати!

І немов корогву ми її підняли
І, зібравши найкраще з безодні сторіч,
Ми із піснею-стягом уперто пішли
У шабашну, снігами прострочену ніч.
Ні один не пристав,
Ні один не упав,
Ні один,
Бо ніколи не гине УПА!

Ще сто років ревло і мело…
Ми прийшли у повстанське село.
І сказав командир:
— Подивіться,
Он за вашу нескорену пісню —
Інше сонце сьогодні у небі зійшло!

Може снили ми ним забагато,
Може надто молилася мати,
Може Божим привітом
(Хоч зуб-за-зуб!) —
Того ранку не сонце зійшло над світом
А Тризуб.

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.
І співають мільйони нас.
Автоматом виписує мир
По чужих прапорах командир.
Наша сотня снігами йде,
І ніхто вже її не веде, —
Тільки пісня

Та в небі, на вістрях ялиць,
Сяє зірваний герб з командирських петлиць.
Наш Тризуб — наш заметений Зодіяк —
Всенародньої радости знак.

1967, Нью-Йорк

У Ню Йорку помер Л. Полтава

Ню Йорк — У четвер, 19- го квітня тут помер, по тяжкій недузі, на 69-му році життя св. п. Леонід Полтава, письменник і журналіст родом з Полтавщини.

З 1942 року перебував у Німеччині, потім у Франції, а з 1958 року у З'єднаних Стейтах Америки. Співпрацював в багатьох українських газетах, в тому числі був кілька років співредактором щоденника „Свобода", редагував журнали “Крилаті", “Наш Світ", газету „Народна Воля", а останньо був головним редактором “Національної Трибуни". Його письменницька діяльність була дуже багата. Видав збірки поезій „За мурами Берліну", “Жовті каруселі", „Рим. сонети", „Біла трава", поеми “Енеїда модерна", „Райдуга", пригодницьку повість „Чи зійде завтра сонце", історичний роман „1709", лібретто до опери „Анна Ярославна", „Лебеді", “Маленький дзвонар з Конотопу" та чимало інших творів. У 1989 році появилась нова збірка поем „Профілі" накладом родини автора.

Парастас був відправлений у понеділок, 23-го квітня у похоронному заведенні Петра Яреми. Панахида у вівторок, 24-го квітня, а похорон з того ж похоронного заведення до української православної церкви Всіх Святих, а опісля на український православний цвинтар св. Андрія в Савт Бавнд Бруку.

Залишились у глибокій жалобі дружина Галина, донька Дарія і син Іван з дружиною Сузен.

“Свобода”, 26 квітня 1990