Тарас Федюк. "коли-небудь вночі барабани розбудять мене..."

 

Тарас Федюк

* * *

коли-небудь вночі барабани розбудять мене

і запилене військо пройде як завжди на схід

так як полум’я що його вітер в степу жене

і вінок терновий з куща такого – самшит

коли військо ітиме як згусток крові

на схід

коли військо йтиме як зливок заліза: так

на татарській могилі ховрах стоятиме як шахід

на городі здригнеться сива соломка: мак

я живу де проходить військо туди-сюди

де налякані вівці

і хлопчик в яслах

і де звізда

а нічні барабани будити прийдуть так як завжди

а у відповідь буде в криниці біла – як сіль – вода

а у відповідь будуть відчинені двері та

їм у відповідь будуть вікна розбиті теж

і у хаті буде з губами синіми чистота

а мене не буде якщо ти Боже мене береш

і вітчизни теж вже не буде бо і немає де

вона вся була неземна була в маячні століть

і якийсь капрал або прапорщик увійде

і якесь люфтваффе у небі пташкою пролетить

із книги "Обличчя пустелі", 2005

Світлина:

© Tom Vice. "Covenant" ("Завіт).

Тарас Федюк. Сторожова могила

 

Тарас Федюк СТОРОЖОВА МОГИЛА

Сліпаки підмогильні

круг мене зійшлись,

І могильник ширяє

круг мене помалу…

І нікого немає,

крім діжки смоли,

І нікого нема,

крім старого кресала.

Я стою. Сам один. Я назустріч врагу

Чорним димом у небо

стелитимусь чесно.

Суховії у очі метуть пилюгу,

Яку піднято ще тогорічним нашестям.

Я – один. День і ніч. Навкруги – вороги:

У високій траві вершник скинеться часом.

Побратимів нема. Побратими з нудьги

П’ють горілку у Києві чи у Черкасах.

Я не кличу. Я знаю: це доля така –

Пильнувати кордони, смолу і кресало.

Тільки іноді раптом

здригнеться рука

Як забачу орла, що летить небесами.

Чом забули?

Чому

не міняють пости?!

Кінь пропав у степу,

губи кров’ю припали.

Але очі лишились…

орді не пройти

Повз могилу, смолу і старезне кресало.

Бо мені за плечима

ростуть хутори,

Бо дівчата співають

і плаче дитина.

…Як підніметься дим –

підніміть прапори,

Піднімайте полки.

…І шукайте заміну…

із книги "Чорним по білому" К., "Молодь" 1990 р

"...Ішли сніги. Імперія конала..." Олексій Бик

 

***

...Ішли сніги. Імперія конала.

А ти сидів у неї в головах.

Тебе перемололи біль і страх

минулого, яке давно настало -

один із відчайдушних сіромах,

забутих чи незнаних для загалу,

залишених здихати у котлах.

Смеркалося. Історія народу,

мов бидло під ударом пилюги,

звертала на протоптані круги

у боротьбу за втрачену свободу.

Ті ж самі споконвічні вороги,

ті ж самі вовкулаки і заброди,

що ріжуть без жалю і до ноги.

Герої передсмертного фольклору,

чорнильниці кривавого листа -

історія завжди така проста,

її сторінки пише непокора,

її перевіряє висота,

з якої відкриваються простори

і види на зруйновані міста.

Ішли сніги і гаснули об тебе,

не досягнувши мерзлої землі.

У голові лунали скрипалі,

і ти курив без крайньої потреби.

Усі ходили втомлені і злі,

а скорбний капелан служив молебень,

по вінця у зимі і у золі.

Змирившись із одвічною війною

ти сам перетворився на набій.

Життя не заважає при ходьбі

і у походах завжди із тобою.

Ти дух залізняків і гамалій,

і твоя доля буде непростою

у вирі поворотів і подій.

Ішли сніги. За ними йшли шалені,

тілами розтопивши льодовик.

І по мосту з полеглої людви

останні пронесуть свої знамена.

А ти уже боям утратив лік

і викашляв майбутнє, як легені,

і виконав усе, що передрік.

Здихав гулаг. Агонія тривала.

смерділо м'ясом, порохом і злом.

Цивілізація сповзала у розлом

якогось потойбічного провалу.

І агнець був призначений козлом.

І це минуле знову не настало,

як не настане й завтра, загалом.

І білий світ, біліший од паперу

останньої кривавої зими,

ще до світанку сходив на дими

зруйнованих і спалених імперій.

...І ранок, переповнений людьми,

підсажував бійців на БТРи.

Ішли сніги. Ішли за ними ми.

Я людина не компліментарна. Хто мене знає - той знає. Але за цей ось вірш Олексія Бика я, ні на мить не вагаючись, присудив би Шевченківську премію, була б у мене така можливість.

У нас кілометри записаного в стовпчик "про" цю війну. Понад 90 відсотків з того, як на мене, просто графоманія. Бо "це заходить", бо емпатія, "стратегія", гранти, резиденції, переклади. Але ж крім "теми" ще треба талант, ще треба "врости" і розчинитись в емоції. А ще треба відчути. Не верхами, а глибинно. Ну, багато можна всього казати, (і, може, ще скажу на іншій локації), але ось цей вірш:

Тарас Федюк

Тарас Федюк. "Овідіополь"

 

ОВІДІОПОЛЬ

містечко – як цегли мішок

висипаний на пісок

кілька саманних лип

кілька солоних риб

висушених в небесах

на електричному дроті

в дворах (на цементі – мох) -

собаки дрібні як горох

і вікна від пилу брудні

і квіти живі або ні

і вицвілих яблунь гілки

як написи на звороті

і суміш морських птиць

і сивих людських лиць

лиман у якому – вода

і небо в якому – слюда

і висланий з риму дід

з прилуцькою примою в роті

2017

Вісім років минуло, а тут все те ж. Може, це і називається "вічність".)

© Тарас Федюк

"зустрінемось в києві мила недивлячись на..."

 

Київ після масованої московицької атаки. Ранок 17 червня 2025

Тарас Федюк

***

зустрінемось в києві мила недивлячись на.

не те, щоб тепер він скидався на місто кохання.

не те щоби час… але час – він завжди проти нас.

він – час – проти всіх.

ми зустрінемось в києві мила.

похеривши правильне правило здвоєних стін

нам і однієї стіни вистачає для всього…

хрест-на-хрест вікно не заклеїм рукописом бо

немає часу розрізати рукопис на пасма.

немає часу бо роки що були загули

мої

а твої між моїх як над прірвою в житі…

але ми зустрінемось в києві мила моя.

ми будемо жити.

ми.

будемо.

в києві.

жити.

2023

💥

Ранковий Київ пахне димом і жасмином, корвалолом і кавою. Новими парфумами і мокрим від сліз рушником.

Він ніколи не пахнутиме щами, лаптями й матрьошками.

Навіть якщо доводитиметься горіти.

Ми здатні змолоти на каву що завгодно.

І вималювати на пінці те, що збудеться.

Вони недарма смертельно нас бояться.

(c) Вісник веселої русофобії

17 червня 2005

"шабля сива світ іржавий..." Тарас Федюк

 

Тарас Федюк

* * *

шабля сива світ іржавий

час прощатись з усіма

вершник скаче на варшаву

а варшави вже нема

впало військо гонорове –

трави в білих п’ястуках

тільки во′рони і сови

на посічених шликах

тільки хутори-приблуди

покотом в глухих ярах

а варшави вже не буде –

виклює варшаву птах

стане кінь край порожнечі

наполохає сову

і сповза на землю вечір

як сідло з коня в траву…

З рукопису нової книги віршів "Скарабей".

"все що не зробив - тепер вже ні..." Тарас Федюк

 

Тарас Федюк

* * *

все що не зробив - тепер вже ні

і не те щоб ні але навіщо?

поміж срібних пальців попелище

вітер пересипле...

в полині

зірка згасла каменем лежить

але світло зірки ще із нами

подихами хрипом і словами

світить нам свою останню мить

зі свячених текстів і ножів

кров тече в яри і токовища...

тільки важко жити так як жив

і не те щоб важко а - навіщо?

виправимо. рада є на те.

Бог простить нам гріх а ми зумієм...

...і якби не ця земля під змієм

і не все це про́кляте святе

і якби не всі ці імена

що тремтять мені в моїй долоні

і якби не - зрештою - вона

уночі. сама. на оболоні.

З книги віршів "Видно(к)рай"

" над горою Афон..." Тарас Федюк

 

Тарас Федюк

***

над горою Афон кілька грецьких аж чорних ворон

запиши мене Господи в списки свої після амен

забирає мій човен мене в дерев’яний полон

і обличчя біліє на дні у човні наче камінь

і медузи у хвилях як храмові чаші тремтять

і катрани під ними гойдають сліпими хвостами

сіль на пальці лягає а пальці на груди.

їх п’ять.

запиши мене Господи в списки твої після мами

бо цей берег уже не потрібен куди не пливи

ці на пірсі уже не потрібні нікому ні грама

все що треба – цей човен і жмуток морської трави

і з турецького берега

спів золотого імама

"день і ніч ворушаться в золі..." Тарас Федюк

 

Тарас Федюк

***

день і ніч ворушаться в золі

в небі літаки гуркочуть данські

жовтий круг від лампи на столі –

саме час перечитати данте

і перелічити все що є

і ковтнути синю аква віту

й шепотіти тихо про своє

у стару ікону алфавіту

підійти до тріснутого скла

де пейзаж із вибитим лиманом

де ще вчора тінь її була

з нереально витонченим станом

де на підвіконні у кутку

день котрий і ніч уже котору –

сяють мов свічки у свічнику

шість набоїв кулями угору

З нового рукопису

"Вибілять дощі вуста і очі..." Тарас Федюк

 

Тарас Федюк

* * *

Вибілять дощі вуста і очі,

Друзі в люстрах — сиві і старі.

Як дитячі ноги,

відлопочуть

Золоті мої календарі.

Ні, не сумно.

У вселюдській лайці,

Серед вічних вигірклих торгів

Я радію: так і не продався,

Хтось радіє: так і не купив.

У степу, удвох з кошлатим пилом,

В пошуках любові й таїни,

Я сумую: недооцінили,

Хтось сумує:

переоціни...

Господи, хіба ж у тому справа?

В самоті

на власний ризик-страх

Лиш одна лишилася забава —

Політати в сивих небесах...

З книги віршів "Хрещаті південні сніги"

* * *

схоже пора схоже

тихо дощів межи…

йолопів цих Боже

ти бережи

кинутих і пропитих

між цигарок і книг

ти бережи їх вбитих

так як живих

хай ще побудуть може

хай попишуть херню

ти не хапай їх Боже

наче каштани з вогню

ти не клади їх рядами

в києві львові скажім

їхні сумні мадами

хай ще побудуть їм

хай ще безсмертя п’яне

ходить з останніх сил

ігоре толю іване

раз василь два василь

* * *

за гріхи мої тя́жкі за це і це і оце

Бог мені дав тебе і потирає руки

твій телефон далекий

і мій у ньому фальцет

чомусь всі з прилук

що це

за місто таке – прилуки

мав собі задум мабуть

маю підозру – тонкий

руки твої і риси –

також тонкі доволі

голос…завжди на голос я ловлюся –

такий

немов малюнок по дереві –

скажемо по тополі

і що з цим всім щастям робити

що жити навряд чи дасть

що впало як зірка вертепна

загублена колядниками

лягає дорога дальня

я вже не кажу – не в масть

а просто така дорога –

як розвести руками

іронія не порятує

досвід і тощо – теж

вкупі з молитвою в церкві

київського патріархату

і ти – причинна як мінімум –

в білому увійдеш

і щоб це зробити

кроків

треба не так багато

треба забути – знаю –

треба й не знати було

а якби й знати –

тільки як невідому актрису…

задум тонкий холодний

наче мороз на скло

на що було зі мною –

руки твої і риси…

* * *

Отче наш,

осінній сад…

Повні золотим насінням

сині стільники осині.

Реr spem spero astra ad.

Тільки чорний виноград

упаде на білу шию.

Люба, все туман укриє —

двоє урвищ, троє хат.

Час летить. Він під і над —

довга безнадійна линва.

І кленове листя — клином,

мореходом на Синдбад.

Три змії із моря вряд —

на три камені над морем.

Хтось один співає хором.

Шия. Чорний виноград.

* * *

куплю собі ослика

назву його Павликом

пісок пахне островом

кораловим

ми будемо їздити

в траві спантеличеній

де одуди з гніздами

і змії з обличчями

де скіфи з румунами

морили Овідія

орфеями струнами

і винами «Лідія»

я бороду вирощу

білішу від берега

торбиночку випущу

ягнятком у верески

куплю собі ослика

поїдем під хмарами

і що ми попросимо –

те нам і примарами

Дуже люблю вірші Тараса Федюка. Він - справжній. Його рима подпорядковується його думці, а не навпаки.
6 жовтня панові Тарасові сповнилося 70. Щасти йому Боже! Многая рима, многая літера, многая літа!